Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Як бачимо, історіографія дослідження імміграційної політики Канади щодо українських переселенців у міжвоєнний період розлога й різноманітна за тематикою та змістом. Вона проливає світло на процес інтеграції українців у поліетнічне суспільство Канади та їх соціальний статус у ньому. Науковцями було зібрано й опрацьовано значний масив фактів із зазначеної теми. Досі помітний пласт джерел є невведеним до наукового обігу, а отже потребує окремого дослідження. Потребують деталізації та порівняльної характеристики умови й можливості виїзду за кордон з різних районів України, оскільки у міжвоєнний період етнографічні землі України були у складі кількох держав. У наукових роботах недостатньо висвітлено вплив законодавства Канади на зростання кількості емігрантів із західноукраїнських територій. Фактично не досліджена еміграція з теренів УСРР, еміграційне законодавство Румунії, Чехословаччини, СРСР по відношенню до українських переселенців. Допоки що не існує комплексних праць, які були б присвячені основним напрямам суспільно-політичної діяльності українців у діаспорі у міжвоєнний період. До уваги вчені брали лише деякі аспекти цієї проблеми. Дослідження діяльності комуністичних організацій є заідеологізованими й однобоко висвітлюють тогочасні реалії, оскільки в основному вони робились сповідувачами комуністичних поглядів. Інформаційний потенціал українських періодичних видань у Канаді розкрито не повністю. Сучасна наука також потребує окремих досліджень та узагальнюючих праць про освітній сегмент організованого життя українства в діаспорі. Малодослідженою залишається політична сфера життя української діаспори в Канаді у міжвоєнний період. Цій проблематиці не присвячено окремих досліджень, вона розглядалась лише в загальному контексті.

Загалом більшою мірою українська етнічна група в Канаді вивчена діаспорними вченими, оскільки об'єктивне дослідження обраної проблематики розпочалось на теренах України тільки після розпаду Радянського Союзу. У часи незалежності України науковці почали поступово відходити від радянської методологічної бази та застосовувати нові підходи до дослідження, опрацьовувати нові проблеми. Особливо кількість наукових робіт почала зростати від дня відзначання 100-літнього ювілею прибуття першого українського іммігранта до Канади. У 2016 р. минуло 125-років від цієї важливої події. Отже, можна сподіватись на підвищення інтересу до історії канадських українців, підтвердженням чому і є ця кандидатська дисертація.

1.2. Огляд джерельної бази дослідження

З обраної теми існує значний пласт опублікованих та архівних джерел, дані довідкових, періодичних і статистичних видань. Весь спектр матеріалів можна класифікувати таким чином: 1) нормативно-правові акти: законодавчі й підзаконні (конституція, закони, декрети, що регулюють процес імміграції; офіційні документи урядових установ - розпорядження, інструкції, постанови, циркуляри про порядок набору, вимоги до іммігрантів; документи громадських організацій та установ - це постанови й резолюції з'їздів, статути); 2) справочинні (звіти міністерств, товариств, циркуляри, накази, розпорядження, протоколи, програми з'їздів партій чи громадських організацій, офіційне листування); 3) публіцистичні та політичні твори тощо; 4) преса (офіційна й неофіційна преса, тобто видання органів державного управління, наукових та громадських установ, громадських організацій, політичних партій); 5) статистичні дані; 6) джерела особового походження (спогади; щоденники; приватне листування; особові справи потенційних емігрантів - це кваліфікаційні картки, анкети, відомості про походження та родинний стан, анкети на виїзд).

Документальну групу джерел представляють акти національного законодавства Канади, Польщі, Румунії, Чехословаччини та УСРР. Першочерговим джерелом для вивчення імміграційної політики Канади є її Конституція 1867 [48] - базовий документ для визначення регулювання міграційних процесів, системи прав, свобод і обов'язків іммігрантів. Адже нормам Конституції не можуть суперечити закони, усі підзаконні акти, міжнародні угоди. Джерелом є й документи, видані федеральними (тобто загальнонаціональними) органами. Головним нормативним актом, що регулював імміграційний потік до Канади став закон, прийнятий парламентом у травні 1910 р. Цей закон з незначними доповненнями діяв понад 40 років. Положення вищезгаданого закону (38 стаття) дозволяли членам Ради Міністрів та генерал-губернатору його доповнювати, уточнювати залежно від економічного, політичного та суспільного становища в державі. Це могли бути кількісні обмеження еміграції або заборони національного характеру тощо. Реалізовувались вони у вигляді розпоряджень Міністерства імміграції та колонізації [68; 69; 70]. Безпосередній вплив на імміграцію українців до Канади під час Першої світової війни справив Акт про воєнні заходи 1914 р. [138].

Важливим документом, що повпливав на хід української імміграції до Канади у міжвоєнний період стала угода, підписана 15 листопада 1925 р. між канадським урядом і залізничними компаніями «Canadian National Railways» (далі - CNR) і «Canadian Pacific Railway» (далі - CPR), що надавала останнім право перевозити емігрантів зі Центрально-Cхідної Європи [105]. Угода зберігається у фондах Бібліотеки та архіву Канади в Оттаві.

Визначити статус українців у діаспорі можливо через опрацювання ряду опублікованих канадських документів. Наприклад, це «Історія Канади в документах, 1763-1966» [94]. Під редакцією Б. Кордана та Л. Луцюка вийшов збірник документів [96], де зібрано матеріали, що стосуються історії української діаспори, зокрема й міжвоєнного періоду. У збірнику опрацьовано й опубліковано 55 документів за 1899-1962 рр. Стенографічні звіти засідань парламенту, уривки з листування й виступів канадських громадських діячів про значення імміграції для країни наведені у «Головних документах в канадській історії», «Історичних документах Канади» тощо [73; 99; 109; 97].

Публікацією документальних джерел займались і офіційні державні установи Канади. До цієї групи джерел входять щорічні звіти про імміграцію міністерства імміграції та колонізації, у яких розписано діяльність міністерства за рік [71; 71; 109-120]. Вони містять демографічні статистичні відомості, характеристику імміграційних процесів, дані про діяльність імміграційних агентів, імміграційну пропаганду тощо. Процес регулювання імміграційних потоків до Канади можна відтворити після ознайомлення з виданням «Канада: парламент. Дебати в Палаті громад» [75].

Ряд джерел, необхідних для дослідження історії української діаспори в Канаді в міжвоєнний період, знаходиться в документальному додатку до п'ятого тому «Студій до історії українців Канади» М. Марунчака [231]. В додаток входять меморандуми українців до уряду Канади та Великої Британії у справі так званого українського питання в Європі; документи, що стосуються української еміграції за океан 20-х років, листування; чартер (офіційний дозвіл - О. Д.) та меморандум про згоду Товариства опіки над українськими переселенцями в Канаді імені святого Рафаїла. Також М. Марунчаком у книзі «Нація в боротьбі за своє існування: 1932 і 1933 в Україні і діяспорі» [230] було вміщено документальний додаток у вигляді звернень із періодичних видань, меморандумів, офіційних листів, що закликали уряд і громадськість Канади допомагати українцям під час голодомору 1932-1933 рр., проводити масові віча та протести проти тоталітарного режиму в СРСР.

Окремо слід зазначити про восьмитомний «Літопис українського життя в Канаді» [35-37] О. Войценко. Міжвоєнному періоду життя української діаспори присвячено 2-й, 3-й, 4-й томи. Літопис написаний у хронологічному порядку на базі статей з періодичного видання «Український голос». Ця робота допомагає знайти потрібні уточнення щодо подій, організацій і постатей, які справили вплив на становище українців у діаспорі.

Видавались джерела щодо діяльності української еміграції й вітчизняними вченими. Так, у 2008 р. виходить збірник «Українська політична еміграція 1919-1945: документи і матеріали» [64], в якому опубліковано незначну кількість документів, що стосуються громадської активності українців у діаспорі Канади. Джерела з історії української діаспори Канади представлені в археографічному збірнику «Пам'ятки» за 2007 р., що присвячений 115-річчю української еміграції до Канади. Тут міститься інформація про імміграційну політику Канади стосовно українців, умови виїзду з України, діяльність громадських організацій [54]. Зокрема, вимоги для виїзду з Польщі розписані в Інструкції у справі еміграції, розробленій Еміграційним управлінням Речі Посполитої від 18 лютого 1928 р. В ній також подаються умови, поставлені для в'їзду в Канаду її урядом, розписано роль і функції корабельних товариств у процесі еміграції. Отже, для дослідження зазначеної тематики варто також залучати польські, радянські, румунські, чехословацькі документи, що проливають світло на можливості виїзду українців з територій, що знаходяться в їх складі.

Джерелом для вивчення діяльності громадських, освітніх та релігійних організацій є протоколи їх з'їздів, статути тощо. Для прикладу, це статут допомогової організації Українського червоного хреста (далі - УЧХ) [65], статут соціалістичної Організації українських робітників клясократів Канади (далі - ОУРКК) [60]. Програмні документи ліберального руху українців у Канаді представлені у виданні «Союз українців самостійників: принципи і програма» [59]. Статут Українського національного об'єднання видано у збірнику на честь 50-ліття його заснування [55]. Протоколи, статути, відозви Української стрілецької громади видані у збірнику «За честь, за славу, за народ!» також на честь 50-ліття з дня заснування товариства [189]. Статут Української національної ради, інших культурних організацій при Українському народному домі, відозви, звіти УЧХ в Канаді розміщено в «Пропам'ятній книзі Українського народного дому у Вінніпегу» [250].

Таким чином, документальна база дослідження значна та різноманітна й представлена рядом актових та справочинних джерел, які видавались як канадськими органами державної влади, так і діаспорними й українськими вченими. Вона включає в себе основні закони Канади, Польщі, Румунії, Чехословаччини, СРСР, розпорядження урядів, організаційні документи громадських організацій, що дають змогу прослідкувати за канадською імміграційною політикою і напрямами діяльності громадських об'єднань.

Не всі документальні джерела з теми є опублікованими на сьогодні. Значна частина джерел з історії української діаспори Канади міжвоєнного періоду зберігається в численних українських та канадських архівах. У першу чергу слід згадати Центральний державний архів зарубіжної україніки у м. Києві (далі - ЦДАЗУ), в якому є Ф. 15 - Колекція журналів, газет та бюлетенів, виданих в Україні та за кордоном, Ф. 19 - Статути, звернення, відозви українських громадських об'єднань на еміграції, Ф. 37 - Український визвольний фонд, у якому знаходяться річні звіти Одноцентового фонду, списки членських внесків, протоколи крайових з'їздів, обіжні листки, листування з націоналістичними організаціями про переказ коштів тощо.

Важливим для дослідження націоналістичного руху в Канаді є нещодавно сформований Ф. 50 Українського національного об'єднання. А в колекції О. Ольжича знаходяться часописи, що видавались громадськими діячами діаспори.

Ряд документів із зазначеної тематики є у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО). Наприклад, це Ф. 3563 - Шаповал Микита Юхимович та Ф. 4465 - Документи українських емігрантських установ, організацій та різних осіб, що свідчать про широкомасштабну громадсько-політичну діяльність українських установ у Канаді. Для дослідження процесів еміграції з теренів СРСР є необхідним Ф. 4 Управління уповноваженого Народного Комісаріату Закордонних справ СРСР на Україні, м. Харків. У Центральному державному архіві громадських об'єднань України у фонді Закордоту (закордонного відділу - О. Д.) ЦК КП(б)У наявні документи, що вказують на пропагандистську роботу комуністів серед представників діаспори.

Уперше опрацьовано й використано матеріали фонду Р-3066 Київського відділення Російсько-канадсько-американського пасажирського агентства (далі - РУСКАПА) у Державному архіві Київської області (далі - ДАКО). У його справах знаходяться опитувальні листи для емігрантів з теренів Радянського Союзу, офіційне листування акціонерного товариства з клієнтами, телеграми та ін. З них можна почерпнути інформацію про можливості виїзду з території СРСР і все, що для цього було потрібно.

Багатим на джерела про українську еміграцію до Канади є Центральний державний історичний архів м. Львова (далі - ЦДІАЛ). Тематиці дослідження відповідають Ф. 422 - Представництво еміграційного управління (1920-1923 рр.); Ф. 799 - Еміграційний синдикат. Окружний відділ у Львові; Ф. 802 - Державне управління посередництва праці, м. Львів; Ф. 800 - Польське еміграційне товариство, м. Львів тощо, Ф. 854 - Союз громадських організацій опіки над емігрантами, м. Львів. Ці фонди містять такі документи, як обіжники й розпорядження з питань еміграції органів влади, інформаційні бюлетені, статистичні звіти мореплавних компаній, статути та протоколи засідань громадських об'єднань опіки над емігрантами. У Ф. 430 містяться матеріали Товариства опіки над українськими емігрантами. Цей фонд надає інформацію не тільки про діяльність товариства, а й про умови виїзду та облаштування в Канаді українців у міжвоєнний період. Також цікавим для дослідження є Ф. 309 з фрагментами листування міністерства внутрішніх справ Канади з імміграційними й земельними агентами з питання розміщення новоприбулих українців до Канади. У Державному архіві Львівської області (далі - ДАЛО) можна знайти відомості про ставлення львівського воєводського управління до рееміграції українців з Канади у 107 фонді (Львівське повітове управління державної поліції), а особливості другої хвилі еміграції представлені у ряді документів з Ф. 1 - Львівське воєводське управління та Ф. 7 - Львівське повітове староство.

Інформація про діяльність мореплавних компаній, масштаби і склад еміграції знаходиться у Чернівецькому і Львівському обласних архівах. У Чернівецькому обласному архіві можна знайти статистичні відомості про переселенців за океан. Особливості еміграційного руху в окремих воєводствах можна простежити на матеріалах архівів Рівненської (Ф. 30 - Рівненське повітове староство), Волинської (Ф. 46 - Волинське воєводське управління; Ф. 397 - Луцький відділ Еміграційного синдикату), Тернопільської (Ф. 3 - Тернопільське повітове староство; Ф. 15 - Тернопільське відділення Еміграційного синдикату) та Івано-Франківської областей (Ф. 260 - Станіславівське відділення Еміграційного синдикату, м. Станіславів). У них представлена статистична інформація (наприклад, списки сімей, що емігрували), відомості про характер і склад еміграції (подаються в анкетах родин, що виїжджали до Канади), етапи оформлення документів, потрібних для виїзду (це видно з офіційного листування між бажаючим емігрувати й корабельною компанією чи відділенням Еміграційного синдикату тощо), зміни в канадському законодавстві й вимоги до іммігрантів (публікувались у офіційних періодичних виданнях) тощо.

У Бібліотеці та архіві Канади в Оттаві містяться донесення канадських імміграційних чиновників, інспекторів, лікарів й інших держслужбовців, у яких є відомості про поселення українців, їх матеріальне становище, умови побуту, господарство тощо; доповідна записка міністерства праці міністру імміграції та колонізації про ситуацію на ринку праці в 1920 р.; дані прес-бюро міністерства імміграції та колонізації про основні напрями імміграційної політики Канади в середині 20-х років; текст угоди 1925 р. між Міністерством імміграції та колонізації з одними з найбільших залізничних компаній CNR і CPR про надання їм особливих прав при вербуванні нових емігрантів зі Східної Європи, а також офіційне пояснення мотивів її підписання; повідомлення агентів про перспективи еміграції з України тощо.

У фондах архіву в Гленбоу зберігаються матеріали, що стосуються діяльності CPR за 1886-1958 рр., котра активно займалась процесом організації імміграції. В архіві є меморандум з результатами роботи компанії у сфері імміграції на початок 1930-х рр., підготований для конфіденційного ознайомлення з ним посадових осіб Міністерства імміграції та колонізації [261, с. 14-15].

У Вінніпезі в архіві Української греко-православної церкви (далі - УГПЦ) в Канаді особливо цінним для дослідження вважається фонд митрополита Іларіона, що містить дані про життя української еміграції у міжвоєнний період й місце в ньому православної церкви [266, с. 310].

В Українсько-канадському архіві-музеї Альберти вчених зацікавить колекція М. Лучковича, першого українця, обраного до федерального парламенту Канади. У ній є документи, що стосуються захисту інтересів та прав українців у Канаді [222, с. 53]. Також у цьому архіві зберігається велика колекція часописів, які видавались в діаспорі Канади.

В Українському культурно-освітньому осередку у Вінніпезі знаходяться папери І. Боберського, серед них для вищезазначеної теми цікавими будуть нотатки делегації Західноукраїнської народної республіки (далі - ЗУНР) в Канаді (1920-1926 рр.), повноважним представником якої був останній. З ініціативи І. Боберського було створено Товариство опіки над українськими переселенцями імені святого Рафаїла. Його фонд міститься в цьому ж архіві. Фонд представлений не тільки документами про роботу товариства, а й справами емігрантів, яким надали допомогу при в'їзді до Канади [162, с. 30-31].

До списку джерел варто віднести й роботи провідників націоналістичного, ліберального й комуністичного рухів українців у Канаді. Вони відбивають їх точку зору на ситуацію, що склалась у країні в міжвоєнний період, пояснюють ідеологічне підґрунтя ряду громадських організацій і напрями їх діяльності. Такими є праці голови ліберального Союзу українців самостійників В. Свистуна [57], генерального секретаря Комуністичної партії Канади Т. Бака [30; 31], члена-засновника Українського національного об'єднання Т. Павличенка [53]. Програма, ідеї, шляхи досягнення мети СУС викладено у дослідженні П. Лазаровича [50], який також був членом союзу. Тому його робота є цінною і як джерело, оскільки в ній подано власні оцінки та обґрунтування автором місця і спрямованості СУС в проукраїнському русі діаспори Канади. Ще один з членів союзу - В. Бур'яник висвітлив у своїй розробці значення СУС для української справи в Канаді, його ідеологічне підґрунтя [74]. Громадський активіст пояснив розбіжності між Союзом українців самостійників та іншими товариствами в діаспорі з точки зору прихильника СУС. Один із засновників СУС Ю. Стечишин репрезентував у своїй студії «Між українцями в Канаді» [63] передумови, причини появи СУС, його ідейні засади. Ідеологія СУС висвітлена у брошурі М. Стечишина «Союз українців самостійників в Канаді і об'єднання українського народу» [62].

Необхідним джерелом при вивченні історії української діаспори в Канаді є преса. Інформація, потрібна для дослідження, представлена в українських виданнях на теренах України та Канади. Особливо важливими є видання еміграційних органів чи громадських об'єднань опіки над емігрантами. В них публікувались відомості про можливості виїзду до Канади, витяги з канадського еміграційного законодавства, види заробітків за кордоном, побутові поради. Так, офіційними органами видавались «Biuletyn Urz?du Emigracyjnego», «Biuletyn informacyjny dla emigrantьw», «Wiadomoњci dla emigrantьw» тощо. Подібну функцію виконував двотижневик громадського Товариства допомоги українським емігрантам у Львові «Український емігрант». Представники діаспори мали свої періодичні видання. Їх часописи, як виразники думки громадськості, не тільки висвітлювали перебіг історичних подій в діаспорі та Канаді в цілому, а й вказували на розбіжності в конфесійних і політичних поглядах населення. Так, ліберальні погляди в діаспорі Канади виражали часописи «Український голос», «Канадійський фармер», «Канадійський ранок» та ін.; консервативні - «Канадійський Українець», «Канадійська Січ», «Січ», «Український робітник» та ін.; націоналістичні - «Стрілецькі вісті», «Новий шлях» та ін.; комуністичні - «Робочий народ», «Українські робітничі вісті», «Фермерське життя» та ін.; соціалістичні - «Правда і воля», «Вперед» тощо. Окремо видавались газети та журнали релігійного спрямування. Частина з вищезазначених видань знаходиться в Центральному державному архіві зарубіжної україніки, в Центральному державному історичному архіві України м. Львова, Державному архіві Волинської області, у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського [181].

Таким чином, преса є важливим джерелом, у якому висвітлюються аспекти суспільно-політичного, культурного, релігійного та просвітницького життя українських спільнот у Канаді, шляхи виїзду за кордон, умови проживання за океаном, імміграційне законодавство Канади тощо.

Одним з основних джерел для вивчення імміграційних процесів є статистичні дані, що містять поточний облік міграції та матеріали переписів населення. Офіційна статистична служба Канади видавала власні збірники [76-94], у яких є відомості про кількість новоприбулих іммігрантів і депортованих, освіту, зайнятість, робочу силу, стан сільського господарства, промисловості, розподіл землі в Канаді тощо. Такі збірники виходили раз на рік. Професійний склад іммігрантів, їх вік, національна приналежність, умови праці й заробіток, розвиток промисловості й сільського господарства представлені в «Історичній статистиці Канади» [100]. Статистичний матеріал міститься в доробках таких канадських авторів, як С. Острі (загально канадська статистика про зміни у сфері зайнятості робітників Канади з 1901 по 1961 рр.), Л. Стоун, В. Кальбах [107; 135; 106], які були підготовані на замовлення бюро статистики домініону після проведення перепису 1961 р. Статистичні підрахунки в цих монографіях підкріплені коментарями вчених. Подібна інформація міститься в книзі «Статистика імміграції і населення» [102]. Корисні матеріали з обраної теми наявні у двотомнику «Міжнародні міграції» під редакцією В. Вілкокса [103; 103]. У першому томі подані статистичні таблиці, що стосуються початку міжвоєнної імміграції до Канади, а в другому - пояснення цих міграційних процесів. При дослідженні процесу імміграції в пригоді стають переписи населення [121-133]. У міжвоєнний період у Канаді відбувались загальнонаціональні переписи у 1921, 1931 рр., можна також залучати до вивчення перепис 1941 р. Статистичні дані стосовно всіх сфер життя української діаспори у 1891-1976 рр. (демографічні зміни, місця поселення, професійна зайнятість, освіта, віросповідання, політична спрямованість емігрантів тощо) представлені в роботі під редакцією В. Дарковича [134]. Відомості з неї базуються на переписах населення Канади. У 1945 р. під редакцією Н. Гунчака публікуються документально-статистичні дані щодо життя української діаспори в Канаді, в основі яких також лежать матеріали з переписів населення, а саме перепису 1941 р. [101]. Аналогічна робота проведена вченими з діаспори І. Теслею та Р. Цибрівським. У ній подаються дані щодо віросповідання й рідної мови українського населення Канади [66]. Також І. Теслею видано статтю в «Демографічному підґрунті» [136], яка теж базується на переписах населення в Канаді та щорічних звітах Міністерства імміграції та колонізації й підсумовує кількісні показники імміграції українців, їх розселення, рівень урбанізації, релігійної приналежності, вибору мови, зайнятості тощо.

Отже, статистичні джерела надають можливість дослідникам простежити входження новоприбулих українців у суспільний організм Канади, тобто визначити динаміку інтеграційних, адаптаційних та асиміляційних процесів, що відбуваються в діаспорі.

Не менш цінним джерелом при вивченні історії української діаспори в Канаді є мемуари, незважаючи на суб'єктивні оцінки, ряд фактологічних помилок і неточностей. Процес інтеграції українців у канадське суспільство висвітлений у мемуарах М. Лучковича, першого члена до федерального парламенту Канади [153]. Політик, окрім особистих спогадів, надрукував у книзі уривки з дебатів канадського парламенту щодо питання польської пацифікації в Україні, промову на захист українських іммігрантів тощо. Для дослідження громадської активності в діаспорі цікавими будуть спогади голови гуртка «Просвіта» в Торонто І. Гуменюка [143]. У них автор згадує про діяльність націоналістичних і ліберальних товариств у Торонто, про культурне й релігійне життя української спільноти. Життя української діаспори відображається не лише через призму діяльності громадських об'єднань, динаміку політичних рухів тощо, а й через побут пересічних канадських українців. У цьому руслі написана книга споминів і кореспонденції П. Мушинки [152], який займався фермерством у Канаді. Подібного характеру є мемуари «На чужині» Ю. Личука [149], котрий займався гірничою справою в еміграції та описує життя в Канаді та його громадську складову з точки зору прихильника комуністичних ідей. Матеріали про економічне становище емігрантів, їхню конфесійну приналежність і розвиток освіти в Канаді зібрані В. Чумером у книзі «Спомини про переживання перших українських переселенців в Канаді» [155]. Процес заснування СУС передано в спогадах генерала В. Сікевича [154]. Про діяльність та ідеологію Української стрілецької громади, а також інших націоналістичних організацій можна почерпнути інформацію у спогадах її членів [189]. Робота Українського національного об'єднання відображена у двотомних мемуарах голови його крайової екзекутиви М. Шарика [158; 159]. Окрім історії націоналістичного руху в Канаді, громадський діяч охарактеризував і висвітлив відносини з іншими діаспорними організаціями. Діяльність комуністичних товариств у Канаді детально відтворена у спогадах Т. Кобзея [146; 147], який сам був членом Політбюро Комуністичної партії Канади та Товариства «Український робітничо-фермерський дім», знав механізм його існування й методи пропаганди. Дізнавшись про голодомор і репресії на теренах України та розчарувавшись у політиці більшовицької Росії, Т. Кобзей стає одним із засновників та провідників українського соціалістичного руху в Канаді, який виокремився з комуністичного. Тому його спогади є надзвичайно цінними при дослідженні цього руху.

Складний процес виїзду з території Радянського Союзу за океан описує у своїх мемуарах О. Брик, який на момент виїзду працював на цукровому заводі [139]. Про шлях виїзду з Чехословачиини до Канади розповідає у своїх спогадах А. Господин, інтернований військовий Української галицької армії [142]. Особливо цінними для вивчення шляхів пристосування українців в Канаді є спогади члена СУС, власника імміграційного агентства від корабельної компанії в Канаді В. Гавриша [141], в яких передано характер другої хвилі імміграції українців до Канади, діяльність корабельних компаній, імміграційну політику канадського уряду, можливості здобуття громадянства на нових землях і соціальних виплат, роль громадських організацій в житті діаспори тощо. Ряд мемуарів опубліковано у «Пропам'ятній книзі Українського народного дому у Вінніпегу» [250]. Там уміщено спогади про видання часопису «Правда і воля» М. Мандрики, його редактора, спогади І. Трача, В. Казанівського, П. Зварича про діяльність товариств при Українському народному домі й ряд інших спогадів про побут українців у Канаді у міжвоєнний період.

Опис життя за океаном можна знайти у спогадах реемігрантів. У них звучить інформація про причини виїзду, умови переїзду, доступні для українців види робіт у Канаді. Виданням такого типу є збірка «Як ми жили за океаном: розповіді репатріантів» [160]. У вигляді брошури П. Добра видав свої спогади [144]. Їх автор мешкав у Канаді й США з 1929 до 1949 рр. і повернувся на Закарпаття в своє с. Імстичево. Ці джерела видавались у радянські часи й на теренах СРСР, що вказує на специфіку інформації, поданої в них, і рівень її достовірності, оскільки кожне з цих видань проходило жорстку цензуру.

Можна вважати за джерело «посібник для емігрантів», написаний Л. Биковським [32]. З допомогою цього «посібника» автор намагається полегшити переїзд і облаштування українців у Канаді, надаючи їм першочергову інформацію про саму країну, її імміграційну політику, управління провінціями, податки, список цін на землю, худобу, хатній реманент і продукти харчування в Канаді й інші необхідні речі при поселенні.

Видавались окремі збірники листів українських переселенців. Зокрема, О. Сичем було опубліковано збірник кореспонденції українських іммігрантів у Канаді [145], який відображає соціально-економічне становище українців, їх побут тощо.

Отже, у спогадах, щоденниках, листах, подорожніх замітках емігрантів та тимчасових приїжджих до Канади можна знайти відомості як про ставлення уряду до переселенців, так і про можливості організації життя в діаспорі, тобто економічне становище емігрантів, їх зайнятість, освіту, релігію, громадську позицію, активність у політичній сфері, краще зрозуміти причини і характер еміграції.

В цілому використана автором джерельна база дозволяє розв'язати поставлені в дисертаційному дослідженні завдання. Зокрема, опрацювання документальних джерел дає змогу охарактеризувати можливості виїзду з теренів УСРР, Польщі, Румунії, Чехословаччини, етапи в імміграційному законодастві Канади та сам процес імміграції, який регулювали нормативно-правові акти. Оцінка законів і умов імміграції представлена в періодичних виданнях органів державного управління. Масштаби й характер імміграції передають дані офіціної канадської статистики, особові справи потенційних емігрантів. Особливості суспільно-політичного життя українців у Канаді репрезентує преса громадських організацій, політичних партій, мемуари, приватне листування українців у Канаді. Джерела особового походження також описують процес адаптації до нових умов життя в Канаді у міжвоєнний період.

Представлене коло джерел необхідно комплексно залучати до вивчення життя та діяльності українських канадців у 1918-1939 рр., оскільки окреме використання тих чи інших джерел позбавить можливості визначити та охарактеризувати суспільні процеси, що відбувались у діаспорі. Так, суто документальні джерела, наприклад, статути громадських товариств, без політичних творів керівників і членів цих товариств позбавлені логічного обґрунтування ідеології цих організацій і пояснення пунктів статуту. Також законодавчі та підзаконні акти будуть неповноцінним джерелом без залучення мемуарів, що давали їм оцінку та показували ставлення представників діаспори до їх впровадження. Джерела особового походження передають оцінку явищ окремо взятих людей, для висвітлення ж громадської думки в цілому потрібна преса. Зрозуміло, що інформація усіх перерахованих джерел повинна бути підкріплена конкретними фактами статистичних видань. У сукупності вищезазначена джерельна база дослідження дає змогу вченим всебічно вивчити питання імміграційної політики Канади у міжвоєнний період стосовно вихідців з України, охарактеризувати етнонаціональні процеси, що проходили в українській діаспорі в міжвоєнний період, визначити рівень суспільної, громадської, політичної й економічної активності українців і досягнення ними певного статусу в суспільстві Канади.

1.3 Методологія та методи дослідження

Теоретико-методологічну основу дослідження склали принципи об'єктивності, історизму та комплексності дослідження, загальнонаукові, конкретно-історичні та міждисциплінарні методологічні підходи, що допомогли дати оцінку розглядуваних у дисертації явищ.

Під час оцінки змін в імміграційному законодавстві Канади стосовно українських переселенців, подій у громадському житті діаспори, огляду історіографії проблеми, роботи над джерельним матеріалом тощо використано принцип об'єктивності, котрий означає неупередженість та незалежність суджень. З допомогою принципу історизму визначався статус українців у діаспорі у 1918-1939 рр., враховуючи історичні події в самій Канаді і на батьківщині, що спричинили ці еміграційні процеси. А принцип комплексності використовувався при опрацюванні джерел та історіографії, при передачі суспільно-політичного життя діаспори через сукупність всіх громадських об'єднань українців.

Такі загально-наукові методи, як аналіз, синтез, індукція, дедукція використовувались при вивченні історичних джерел і літератури, визначенні причин, характеру другої хвилі еміграції українців за океан, шляхів формування соціально-політичного статусу української діаспори, при з'ясуванні особливостей адаптації та інтеграції в іноетнічному середовищі. А метод типологізації - під час дослідження структури, форм згуртування емігрантів у країні поселення й напрямків діяльності українців у Канаді. Метод класифікації - при роботі з джерелами.

Системний та структурно-функціональний підходи дали змогу встановити зв'язок між об'єктом дослідження - поліетнічною Канадою й суб'єктом - українською етнічною групою, що входить до складу багатонаціонального середовища. Системний метод допоміг виокремити українську діаспору з цього середовища. А структурно-функціональний метод надав можливість комплексно розглянути процес формування українських громадських організацій у Канаді та їх діяльність.

З конкретно-історичних методів послугувалась: діахронним (при виокремленні логічних етапів в історії української імміграції до Канади у 1918-1939 рр. і при створенні періодизації. Цей метод дає можливість визначити етапи в еволюції (історії) суспільного становища іммігрантів.; методом історико-географічних зрізів (при реконструкції у конкретному часі конкретної етнографічну ситуації. Для визначення розвитку українських поселень по різних провінціях Канади також можна послугуватись цим методом, що простежує зміни у розмірі, георгафічному положенні ареалів, заселених українськими переселенцями, протягом вибраного історичного періоду); проблемно-хронологічним (для викладення історичних подій в хронологічній послідовності); ретроспективним (для визначення найхарактерніших рис та тенденцій у суспільно-політичному житті діаспори); історико-генетичний метод (при встановленні причин та передумов до другої хвилі еміграції українців за океан); історико-порівняльним (для зіставлення і розмежування процесів, що відбувались в Україні та діаспорі у визначений період. Процес інтеграції української спільноти досліджено з порівняльним методом, який порівнює імміграційну політику Канади по відношенню до українців й до інших іноземних переселенців. Також з допомогою історико-порівняльного методу з'ясовано напрями імміграційної політики Канади на різних етапах у зазначений період. З допомогою цього методу порівняно діяльність ліберальних, консервативних, націоналістичних, комуністичних, соціалістичних організацій українців у Канаді. Історико-правовий метод був використаний для показу становлення та генезису правого статусу українців у діаспорі).

Зазначена тема дисертації вимагає залучення міждисциплінарних методів, у першу чергу статистичного, необхідного для обґрунтування кількісних показників. Так, при аналізі асиміляційних процесів у діаспорі варто підрахувати показник частки населення українців у Канаді, що вважають рідною не свою етнічну мову. Також такими показниками може бути вибір конфесії, освітніх закладів (канадських чи українських), кількість змішаних шлюбів тощо. Вищезазначені розрахунки з допомогою методів кореляційного та регресійного аналізу надають можливість визначити взаємозв'язки та взаємозалежності в територіальній структурі етнонаціональної сфери. Етнополітологічний метод, суть якого полягає у виділенні суб'єктом політики не класів і держави, а етнічних спільнот, варто залучати при аналізі етнополітичних процесів, визначенні специфічного світосприймання зарубіжних українців, зокрема шляхів їх пристосування до нових реалій в еміграції, враховуючи особливості їх менталітету. В роботі також використаний аксіологічний підхід для визначення цінностей права в етновідносиних діаспори та держави. У дисертації також застосовано джерелознавчі методи (при пошуку та відборі джерел використовувався метод евристики, а при їх характеристиці - метод джерелознавчої критики).

Використовуваний у психології та соціології біографічний метод допоміг при роботі з джерелами особового походження: листами, спогадами, щоденниками, враховуючи індивідуальні особливості їх авторів. Завдяки йому визначається процес адаптації переселенців до нових умов життя, зміни самосвідомості тощо.

При дослідженні преси використовувався метод контент-аналізу, що допоміг опрацювати велику фактологічну базу.

Пояснення активної участі української спільноти у суспільно-політичному житті Канади у міжвоєнний період, сприйняття нових умов проживання пояснюється у роботі завдяки методу соціальної психології.

У роботі вживався і метод юридичних наук - порівняльно-правовий, а саме при характеристиці імміграційної політики Канади, Польщі, СРСР, Румунії, Чехословаччини.

Г. Г. Москаль, відомий український політик та правник, виділив такі підходи при вивченні міграційних процесів:

1) Демографічний підхід. Вивчає міграційні процеси з погляду відтворення і збереження людських популяцій, їхньої чисельності, статево-вікової структури.

2) Економічний підхід. Розглядає міграційні процеси як один з найважливіших регуляторів чисельності працездатного населення, що стимулює здорову конкуренцію на ринку робочої сили. Адже більшість видів еміграцій обумовлена економічною необхідністю.

3) Юридичний підхід. Визначає правовий статус різних категорій поселенців, спрямований на розробку правових норм і законодавчих актів, регулювання основних прав іммігрантів.

4) Соціологічний підхід. Основна увага приділяється проблемам, пов'язаним з адаптацією мігрантів до нових умов життя.

5) Історичний підхід. Дослідження історії міграційних процесів із застосуванням історико-демографічних методів.

6) Психологічний підхід. Основний акцент робиться на мотиваційну природу еміграційних процесів. Міграція розглядається як спосіб задоволення ряду соціальних потреб [238, с. 70-71]. У роботі застосовувався психологічний підхід, при визначенні мотивації тих чи інших дій громадських лідерів й інших представників української діаспори.

Отже, дослідження проводилось з допомогою різноманітних методологічних підходів та принципів з метою об'єктивного й обґрунтованого висвітлення подій і фактів, оцінки процесів та явищ, що відбувались у міжвоєнний період в українській діаспорі Канади, й написання виважених висновків.

Використання зазначених методів та принципів дослідження допомогло дисертанту з'ясувати механізм формування імміграційної політики Канади і її реалізації щодо українських емігрантів у міжвоєнний період, визначити ставлення уряду до громадських організацій українців у діаспорі, висвітлити напрями їх суспільно-політичної діяльності.

РОЗДІЛ 2.

ІММІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА КАНАДИ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

2.1 Імміграційне законодавство Канади у міжвоєнний період

Питаннями іммігрантів у Канаді займалось створене федеральним урядом у жовтні 1917 р. Міністерство імміграції та колонізації, а з 1936 р. - Міністерство гірничорудної промисловості та ресурсів. На його політику впливали, на думку Д. Корбетта, такі фактори: 1) тиск на уряд з боку працедавців; 2) ставлення до міграційної хвилі з боку англо-канадців та франко-канадців; 3) протиріччя між «старими» канадцями та новоприбулими. Канадські закони про імміграцію керуються такими правилами: сприяти економічному, соціальному та культурному розвиткові Канади, возз'єднанню сімей, дотриманню міжнародних угод щодо біженців, запобіганню дискримінацій щодо іммігрантів (цитовано за В. Макаром) [220, с. 91-96].

У час Першої світової війни імміграція до Канади була лімітована. Згідно із законом про Воєнні заходи від 1914 р. [138] українцям, які були громадянами Австро-Угорщини, загрожувало інтернування. Багато хто з них таки був інтернований. Зрозуміло, що таке явище не спонукало до імміграції. У зв'язку з закінченням Першої світової війни, розпадом Австро-Угорщини і включенням українських етнічних земель до складу Польщі та Чехословаччини українці, що проживали на цих територіях, переставали бути громадянами держав-ворогів Великобританії, а отже набували можливості в'їзду до Канади.

Другий етап українського переселення до Канади, відповідно до досліджень М. Марунчака [229, с. 20], розпочався після закінчення Першої світової війни. На думку М. Боровика, він тривав від 1922 до 1939 р. Автор аргументує ці хронологічні рамки обмеженнями імміграції у перші повоєнні роки [172, с. 25]. Це було частково пов'язано з економічними негараздами в Канаді протягом 1918-1921 рр. У 1921 р. національний дохід Канади порівняно з 1920 р. скоротився на 14%, експорт - на 13%, валова продукція сільського господарства зменшилася на 30% [196, с. 175].

Також воєнні дії, що відбувалися в Європі, впливали на становище українців у діаспорі. Частина з них була колишніми громадянами Австро-Угорщини. А згідно з тогочасними законами «ворожі іноземці» мали бути інтерновані в концентраційні табори. З 1914 до 1920 р. було інтерновано 8 579 чоловік, з них 3 138 вважалися «військовополоненими», решта - цивільними, серед яких були жінки та діти. Серед цивільних налічувалось 5 000 українців в 26 таборах. 80 000 інших «ворожих іноземців», значна частина з яких також була українцями, зобов'язувались регулярно реєструватись у поліції, завжди при собі мати посвідчення особи. Порушення встановленого режиму каралось арештом та ув'язненням. Близько двох тисяч українців колишніх австро-угорських громадян під виглядом поляків та росіян вступило до канадської армії, та, зрештою, частину з них уже на європейському театрі воєнних дій було виявлено й інтерновано. Частину з інтернованих у 1916 р. було відпущено під «слово честі» на роботу на ферми [270, с. 52-54].

Таке ставлення до іммігрантів пояснювалось і внутрішнім становищем у країні. Так, у 1918 р. безробітні ветерани війни руйнували українські інституції й вимагали депортації іммігрантів. А в 1919 р. провінційним урядом Манітоби було створено слідчий комітет над чужинцями (Alien Investigation Board) для встановлення, хто з приїжджих «лояльний», а кого потрібно депортувати [300, p. 88]. Міністерство закордонних справ Великобританії в січні 1915 р. надіслало уряду Канади лист, в якому говорилось, що українські емігранти, що прибули до Канади під час Першої світової війни, не становлять ніякої загрози. Війна завершилась у 1918 р., а ув'язнених звільнили тільки в 1920 р. Робота ув'язнених оплачувалась в кілька разів менше, ніж вільних громадян. Понад 60 тис. чол. були позбавлені політичних прав [268, с. 262-263].

Таке становище українців у повоєнний період, а саме до 1923 р., призвело до рееміграційних тенденцій в діаспорі. Згідно з інформацією дипломатичних документів, у грудні 1919 - січні 1920 рр. консульство Польщі в Монреалі видало 1 300 паспортів для реемігрантів, які хотіли повернутись до Східної Галичини. 70% з них були українцями. За 1920 р. кількість бажаючих залишити Канаду зросла до 7 000 осіб. Проте, коли з'ясувалось, що в Польщі немає реальних можливостей придбати земельні наділи, а повернення до Канади за її імміграційним законодавством може виявитись неможливим, багато кандидатів на виїзд передумали реемігрувати. Остаточно повоєнна рееміграція становила 4 000 осіб [196, с. 176]. Згідно з імміграційним актом, доповненим у 1919 р., іммігранти, які залишали країну довше, ніж на 1 рік, не могли повернутись до Канади [69]. Шляхи повторної імміграції до Канади для українців, що не перевищили річний термін рееміграції, описані у «Wiadomoњci dla emigrantьw» від 8 листопада 1930 р. [24, арк. 60].

На початку ХХ ст. у Канаді діяв «Натуралізаційний акт», що дозволяв переселенцям отримати канадське чи британське громадянство на підставі проживання в Канаді протягом певного терміну. З вибухом Першої світової війни цей закон було скасовано як для приїжджих із союзних держав, так і для чужинців з ворожих до Великої Британії країн. Актом від 1919 р. українців було прирівняно до чужинців з країн, які перебували у стані війни з Великобританією. Таким чином, українцям було заборонено набувати громадянство впродовж десяти років після закінчення війни. Як результат, українські іммігранти почали проводити протестні віча. Українські поселенці своїми протестами проти таких дій уряду вибороли собі право ставати власниками земельних наділів, не маючи при цьому громадянства. В час, коли західноукраїнські землі потрапили під владу Польщі, українці в Канаді, як колишні австрійські громадяни, змогли отримати громадянство після п'яти років перебування в Канаді, але вони повинні були заявити, що є польськими підданими. Проти цього виступили громадськість та єпископ Н. Будка. У 1923 р. параграф Акту про натуралізацію, що стосувався іммігрантів з ворожих держав, було анульовано. Українці відтоді отримали такі ж можливості в набутті канадського громадянства, як й інші іммігранти [171, с. 36-37]. З нашої точки зору, позиція уряду щодо становища українців в діаспорі поступово змінювалась на краще.

Правила набуття українського громадянства в Канаді охарактеризував у своїх спогадах представник української діаспори, власник еміграційного агентства В. Гавриш: «Давніше давали посвідки громадянства «Північно-західних територій». Одержати ті посвідки було дуже легко, не треба було переходити ніякого іспиту, ані йти до суду. Ті документи видавав кожний публічний нотар за оплатою 50 центів; а коли «посвідок»… уже не видавали, а за посвідкою бритійського громадянства треба було йти до суду і здавати іспит з англійської мови, географії, історії та устрою Канади… В тому часі судді не давали громадянства тим, що брали допомогу для безробітних і навіть не допускали їх до іспиту». Якщо іспит здавався невдало, то справа про отримання громадянства переносилась на наступні півроку. Тому, щоб здобути громадянство деякі українці проводили махінації. До суду відсилали людей не тих, кому був потрібен паспорт, а тих, хто знав англійську мову. Коштувала ця афера, за словами В. Гавриша, 50 доларів [141, с. 141, 143].

У кінці 20-х рр. у Канаді в Саскачевані діяв навіть Ку-клукс-клан. Організація виступала проти засилля іммігрантів, а саме з Центральної та Східної Європи, які вважались «брудними, неосвіченими, тими, що пахнуть часником, і негідними» залишатись в Канаді. На початку 30-х рр. Клан припинив свою діяльність, але упереджена думка серед певних кіл суспільства щодо емігрантів зі Східної Європи залишилась. Це підтверджується діяльністю англо-кельтської опозиції до українських кандидатів на виборах 1934 р. Також у часи Великої економічної депресії в Канаді українцям було практично неможливо отримати кредит у порівнянні з англійським, ірландським, шотландським населенням. Нерідкими були випадки, коли їм не виплачували традиційну допомогу уряду (relief). Безробітним загрожувала депортація. Як результат, деякі безробітні українці приєднувались до страйків, що їх проводили комуністи. Після одного з мітингів у Торонто в 1935 р., мер міста заявив, що з 15 тис. протестувальників 80% були українцями. Ця оцінка була необ'єктивною, перебільшеною. На жаль, більшість канадців ототожнювали українців з комуністичним рухом, тому їх обмежували в можливостях працювати на шахтах і фабриках [290, p. 109-111]. На мою думку, щоб упередити страйки.

Отже, через таку політичну ситуацію в Канаді в 1914-1921 рр. до неї виїхали лише 600 українців. А за період 1918-1925 рр. до Канади прибуло 3 700 осіб української національності. Це були переважно дружини та діти тих українців, котрі прибули за океан ще до Першої світової війни [270, с. 54, 78].

Широкомасштабна українська імміграція відновилась у 1923 р. Як уже зазначалось вище, у цьому році було вилучено пункт акта про натуралізацію, що стосувався вихідців з країн воєнних противників Великобританії [196, с. 178]. Отже, потік емігрантів збільшився. Ці зміни були пов'язані з масовим від'їздом безробітних канадців з Канади протягом п'яти останніх років і неможливістю знайти підходящої заміни їх у Британії, що спричинило скасування заборони на в'їзд іммігрантів із Східної та Центральної Європи. Федеральний уряд дозволив емігрантам, чиїх послуг потребувала економіка Канади, селитись у країні [301, p. 75]. Цьому процесу також сприяла угода, підписана 15 листопада 1925 р. між канадським урядом і залізничними компаніями «Canadian National Railway» і «Canadian Pacific Railway», що надавала останнім право перевозити емігрантів зі Східної Європи, які мали бути працівниками у сфері сільського господарства чи домашньою прислугою [105]. За таких умов мореплавні агентства почали проводити в Західній Україні агітацію за еміграцію до Канади. Виконання угоди активізувало еміграційні процеси в Західній Україні.

До початку Другої світової війни до Канади прибуло від 68 до 70 тис. осіб. Пік переміщення до Канади українців припав на 1927-1929 рр., коли прибула половина всієї міжвоєнної імміграції. З початком світової економічної кризи процес переселення призупинився. Частими стали випадки депортацій українців на Батьківщину [270, с. 54, 78]. У 1930 р. дію «залізничної угоди» не було продовжено. Тому вже у 1932 р. кількість іммігрантів становила 705 осіб, а в 1933-1934 рр. - 1 274 особи. Імміграційний рух дещо пожвавився з 1934 р. із припиненням економічної кризи, хоч його кількісні показники були нижчими, ніж у попередні роки (у 1935-1939 рр. близько 5 350 осіб). Як зазначено в документах, бажаючих виїхати до Канади було в 5 разів більше, ніж дозволено її урядом [196, с. 154-155].

Якщо говорити про дані по загальноканадській імміграції, то у 1923 р. - році поновлення широкомасштабної української еміграції - до країни прибуло 137 200 чоловік: з них 816 українців, німців - 1 263, шведів - 3 295, ірландців - 8 231, шотландців - 25 107, англійців - 35 783, іммігрантів з США - 20 307 [103, p. 367]. У пік переселення українців за даними офіційної статистики за період з 1 квітня 1926 до 31 березня 1927 р. до Канади прибуло 143 991 чол. З них - 10 061 «русин», 15 222 німці, 3 321 швед, 30 935 англійців, 21 025 осіб зі США [82, p. 192]. Всього українців у міжвоєнний період прибуло 6, 5 % від загального потоку іммігрантів [134, p. 501-502]. За переписом населення 1941 р. в Канаді частка українців складала 2, 66 %. Це 305 929 чол. з 11 506 655 [101, p. 7].