Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Як бачимо, отримання візи на виїзд з більшовицької України було складним і довготривалим процесом. З радянських територій українські емігранти виїжджали спершу до Європи, а вже пізніше частина з них перебиралась до Канади. Сказане стосується не тільки СРСР, а й Польщі.

Українські емігранти переїжджали до Канади навіть із Шанхаю. Так, у 1928 р. їм допомагало переїхати Товариство опіки над українськими переселенцями імені святого Рафаїла в Канаді [222, с. 70-71]. Ті учасники національно-визвольних змагань, котрим вдалось перебратись через Сибір до Китаю та Японії, мали змогу виїхати до Канади. Однак таких «щасливців» було небагато [250, с. 110-111]. Перед звичайними громадянами УСРР стояла так звана «залізна завіса», що унеможливлювала переселення за кордон.

Вагому роль у еміграції українців до Канади відіграли мореплавні компанії. Перевезенням емігрантів до Канади займались переважно «Canadian Pacific Railway», «French Line», «Cunard Line», «White Star Line» і «Linja Gdynia-Ameryka». CPR здійснювала перевезення власними кораблями, а CNR не мала власного флоту й укладала угоди на перевезення з Польщі з певними корабельними компаніями [196, с. 181].

Від агентів пароплавних та залізничних компаній українці дізнавались на перших порах про умови життя в Канаді. Працівники корабельних товариств розсилали по селах буклети й запрошували користуватися їхніми послугами під час переїзду зі «старого краю» до Канади. З Гдині та Гданська курсували регулярно кораблі до Галіфакса, Сейнт-Джана, Квебека й Монреаля [212, с. 102-103].

У червні 1921 р. Еміграційне управління Польщі видало указ, який окреслив компетенції мореплавних товариств. Їх відділення могли бути відкриті у Львові, Станіславові, Тернополі, Рівному, Луцьку, Ковелі, Бресті. Їх управителів затверджувало Еміграційне управління, яке також надавало концесію на перевезення емігрантів [198, с. 274-275]. На вимогу уряду мореплавні товариства щомісяця обов'язково надавали до Еміграційного управління статистичні відомості про еміграцію з Польщі, зокрема й до Канади. А згідно з розпорядженням еміграційного уряду від 6 травня 1927 р. такий звіт ставав 6-ти місячним [27, арк. 27]. На мою думку, це полегшувало контроль уряду над цим процесом.

Уряд Польщі також слідкував за кореспонденцією емігрантів і не дозволяв її пересилати корабельним агентствам. Окрім кількісних даних про переселенський рух, корабельні компанії подавали й аналітичні матеріали для визначення перспектив емігрантів за кордоном. Так CPR інформували уряд Польщі про умови еміграції до Канади, правила оформлення документів і купівлі землі [202, с. 161-162]. З розпорядження Президента Польщі С. Войцеховського від 14 грудня 1925 р. «Про винятковість польських портів для еміграції» мореплавні товариства могли отримати концесію лише за умови вивезення емігрантів до Америки через польські порти на Балтійському морі - Гданськ і Гдиню. Це було дуже невигідно для емігруючих. Ситуацію дещо змінила торгівельна угода 1935 р. з Великобританією. Згідно з нею дозволялась пересадка пасажирів у закордонних портах. Корабельні агентства укладали з бажаючими виїхати угоди, в яких зазначалось: порядковий номер, дата і місце укладання, прізвище, ім'я емігранта та членів його родини, які з ним виїжджають, стать, вік, професія, громадянство і останнє місце проживання, місце виїзду колією, порт посадки на корабель, порт призначення, назва корабля, вага багажу, умови страхування емігранта від нещасних випадків тощо.

У Західній Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст. оформилась ціла мережа товариств по перевезенню емігрантів. Корабельні компанії публікували у пресі лжелисти, в яких агітували до еміграції. Часто ці листи були антирекламою, засобом боротьби з компаніями-конкурентами. Канадське агентство «Dominion Ticket Office» розповсюджувало на теренах Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств рекламні листівки із заохоченням користуватись його послугами при оформленні викликів для родичів, купівлі квитків на корабель, переказі грошей тощо.

Нерідко діяльність агентів корабельних компаній мала шахрайський зміст. Вони підробляли документи, надавали фіктивну інформацію, збирали зайві кошти з емігрантів. Наприклад, у Тернопільському воєводстві агент Мауер видавав себе за канадського фермера й таким способом завербував 200 осіб. У 1926 р. у Гданську поліція затримала групу агентів, що фальсифікували паспорти для емігрантів призовного віку з Чортківського та Заліщицького повітів [196, с. 58-63, 74, 104, 181]. Коштували підроблені паспорти від 50 до 100 доларів. Траплялось так, що селяни продавали своє господарство для виїзду до Канади, але через фальшиві паспорти не могли перетнути кордон. Не завжди корабельні компанії суворо перевіряли документи, потрібні для еміграції, і вже з канадської території претендентів на поселення повертали додому [202, с. 158-159]. Деякі лікарі компанії CPR неправдиво характеризували стан здоров'я кандидатів на виїзд, а потім вимагали від них грошей [196, с. 182].

В. Гавриш згадує про зловживання корабельних компаній у Канаді, які «почали вживати людські гроші на різні приватні спекуляції… Коли якийсь український поселенець приходив до їх бюра і платив, наприклад, 500 дол. на корабельну карту для своєї рідні, вони тих грошей не виплачували до корабельної компанії, … а вживали на власну спекуляцію». Бували й інші види афер: «Конфедерейшен Ленд Корпорейшен» збирала гроші на неіснуючі спеціальні дозволи на в'їзд до Канади» [141, с. 158-159]. Загалом на 1928 р. «шифкарта» на корабель до Канади у третьому класі коштувала від 132 доларів, зокрема до Вінніпегу - 157 [253, с. 477].

Таким чином, діяльність мореплавних компаній певною мірою сприяла збільшенню потоку емігрантів до Канади, оскільки від кількості перевезених залежали їх прибутки. З часом вони стали виконувати функцію посередників у отриманні віз для емігрантів.

Як зазначав М. Марунчак, «поселенці другої доби приїздили до Канади вже наче в гості» [229, с. 36]. Вони були краще ознайомлені з умовами переїзду і тим, що їх чекатиме в Канаді, вони також могли користуватись, окрім порад корабельних компаній, допомогою спеціалізованих «товариств опіки» над українськими емігрантами, що постають саме в міжвоєнний період еміграції, а також підтримкою своїх попередників. У портах Квебеку, Галіфакса та Монреаля прибулих зустрічали представники українських церковних парафій та громадських організацій. Саме усвідомлення, що емігрант знайде в країні поселення своїх земляків, вселяло в нього почуття певної безпеки [222, с. 92- 93].

В. Гавриш, власник імміграційного агентства, згадував, як допомагав українським іммігрантам у всіх їх справах: «Я згодом нав'язав добрі зв'язки з різними урядами і використовував їх… За перших кілька років праці в моєму імміграційному бюрі (1927-30 роки) я спровадив до Канади досить поважне число наших людей з України. Найбільше приїжджало неодружених… Для самітніх… ми шукали праці на фармах. До того ми користувалися агентами, які їздили по фармах і старалися знайти працю у фармерів для тих людей. Фармери вже не хотіли самі корчувати дерев і корчів на своїх фармах, тому брали до тої праці робітників, яким платили 40-50 долярів на місяць і давали ще харчі. А агентам платив колонізаційний відділ імміграційного уряду по долярові за кожного робітника, для якого знайдено працю на фармах» [141, с. 81, 114-115].

Громадський діяч порівнював становище новоприбулих українських та іноземних іммігрантів у Канаді: «іммігрантами… опікується в більшій чи меншій мірі дипломатичне представництво їх матерньої держави, яке урядує в Оттаві, чи консулати, що є по різних канадських містах… Нами ніхто не журився й ніхто не опікувався… Тут у Канаді нашими людьми опікувалися лиш різні агенти, що працювали для тих подорожніх компаній, які заробляли гроші на імігрантах, або агенти залізничних компаній чи будови шляхів, які також діставали комісове за знайдених робітників. А так наші люди були здані на самих себе, на наші парафіяльні та світські організації, що допомагали емігрантам у такий чи інший спосіб» [141, с. 89-90].

Л. Биковський у своїх замітках для переселенців писав поради для бажаючих оселитись у Канаді. Так, у першу чергу він радив здобути досвід у сфері сільського господарства, оскільки саме цей рід занять чекав більшість українських пересленців у Канаді. Тому до роботи у сфері сільського господарства треба було бути підготованим.

«Кождому дорослому пасажирові 3 класи дозволено провозити 15 куб. футів багажу безкоштовно і дітей; але тільки 150 фунтів на канадійських залізницях, виключаючи тих, що їдуть на західні провінції, котрим дозволено везти багаж в 300 фунтів… Пасажири 3 класи платять за багаж, що перевищує вагу і розмір зазначеної величини, по 2 шілінги і 6 пенсів. Багаж, котрий береться з собою для вжитку під час подорожі, не мусить перевищувати 14 інчів. Пасажирам, що їдуть в 2 класі дозволяється безкоштовний провоз 20 куб. футів» [32, с. 65-67]. Автор також наголошував на важливості проходження медогляду емігрантами до виїзду з України, наданні переліку всіх необхідних щеплень для посадки на корабель. Про курс валюти переселенці могли довідатись з газет. Приїжджим на певний строк надавалось безкоштовне житло. Л. Биковським на квітень 1924 р. було підраховано приблизну суму витрат на тиждень проживання в Канаді, що становила від 20 до 58 доларів. Дослідником також було визначено кошти на утримання помешкання (в 6 кімнат), які залежали від місця проживання українського емігранта. У Вінніпезі сума коливалась від 35 до 50 доларів за місяць, у Торонто від 30 до 45, у Едмонтоні від 25 до 35 тощо. Оплата сільськогосподарських робітників на початку 20-х рр. ХХ ст. складала від 25 до 30 доларів за місяць. У літні місяці вона була дещо вищою. За таких обставин українцям вигідніше було жити на фермі у господаря. Вибрати землю поселенцям для роботи та проживання допомагали товариства опіки над емігрантами, торгівельні та урядові установи, що діяли в більшості провінцій Канади. Земельна власність в Канаді у міжвоєнний період була державною, приватною, корпоративною, залізничних компаній тощо [32, с. 67-68, 74-76].

Отже, Міністерством імміграції та колонізації Канади було утворено спеціальні відділи з питань поселення, які допомагали іммігрантам вибрати землю для купівлі й не потрапити до рук шахраїв. Українці також могли орендувати земельні наділи. Окрім купівлі землі, переселенці повинні були мати гроші на спорудження будинку, придбання худоби, сільськогосподарських знарядь праці тощо.

Таким чином, умови імміграції українців до Канади у міжвоєнний період були доволі сприятливими, не враховуючи проблем, пов'язаних з виїздом з УСРР. Виїзд українців з території Польщі, Румунії та Чехословаччини не зустрічав особливих перешкод у законодавствах цих країн, а в деяких випадках навіть заохочувався. Переселенці другої хвилі еміграції за океан були краще ознайомлені з умовами переїзду й тим, що чекатиме їх у Канаді. Існували товариства допомоги емігрантам як на Батьківщині, так і в Канаді, що консультували їх у процесі виїзду. Переважно самі корабельні та залізничні компанії ставали посередниками для іммігрантів на шляху вироблення візи. А по прибутті до Канади попередники допомагали їм пристосуватись до нових умов життя. Міністерство імміграції та колонізації створювало спеціальні відділи, які допомагали новоприбулим придбати землю в Канаді.

2.3 Діяльність товариств опіки над українськими емігрантами

Допомогу українським переселенцям надавали і спеціалізовані товариства. У міжвоєнний період Львів став, так би мовити, еміграційним центром у Західній Україні. Саме в цьому місті розташовувалось організоване представництво еміграційного уряду, яке видавало дозволи на безкоштовні паспорти та візи для виїзду. Крім того, у Львові діяли бюро всіх пароплавних компаній, тут відбувалися вербування та транспортування сезонних робітників у Західну Європу. А на початку 1925 р. у Львові постає Товариство допомоги українським емігрантам [254, с. 334-335]. Дозвіл на діяльність допомогових товариств надавався Міністерством соціальної опіки згідно з артиклем 8 розпорядження Президента Речі Посполитої від 11 жовтня 1927 р. в цілях упередження шахрайства [28, арк. 1].

Згідно зі статутом товариство допомоги українським емігрантам поставило перед собою такі завдання: «а) опіку над українськими емігрантами в як найширшім об'ємі і організацію рееміграції, б) нав'язування і піддержування національних, культурних і господарських зносин з осередками української еміграції на чужині, в) будження і укріплювання самостійного і творчого українського життя серед української еміграції, г) попирання справ і інтересів української [людності] перед польськими і заграничними властями, ґ) студії над питаннями зв'язаними з еміграцією і попирання тих студій» [1, арк. 2]. Членами-засновниками товариства були В. Бачинський, о. Е. Бачинський, М.Заячківський, І. Крип'якевич, М. Кордуба, Д. Левицький, Р. Сосновський, С.Федак та ін. Головою було обрано М. Заячківського [231, с. 174]. Він обіймав цю посаду до 1938 р., а після смерті його місце заступив А. Говикович. Найвищим керівним органом товариства, згідно зі статутом, були загальні збори, які скликались раз на рік [196, 113-114].

У 1924 р. приїхав до Львова уповноважений канадського уряду у справах еміграції та рееміграції адвокат О. Дик. Цей приїзд означав зацікавленість канадського уряду у поновленні української еміграції до Канади. Між товариством та міністерством імміграції було встановлено листування [229, с. 22-23, 32].

У найближчому часі після заснування товариства секретар організації В. Бачинський відвідав Канаду задля визначення можливостей переселення туди українців. Він установив контакти з федеральним департаментом імміграції та Товариством опіки над українськими поселенцями імені святого Рафаїла, що сприяло розселенню іммігрантів в основному в Альберті [270, с. 79], і допоміг створити представництва товариства опіки в ряді міст Манітоби та Саскачевану. Допомагав йому в цьому представник місії митрополита Андрея Шептицького у справі поселення в Канаді ряду українських родин з Боснії о. Й. Жан. Й. Жан та В. Бачинський написали меморандуми до канадського уряду з приводу приїзду родин з Югославії та з Куби. У свою чергу, представники з України отримали листа-угоду від міністерства імміграції за підписом заступника міністра В. Егана з датою 2 липня 1925 р. у відповідь на свого листа з проханням дозволити переслення українських рільників і домашніх слуг до Канади. У листі-угоді вказувались вимоги до іммігрантів: «1. Всі імігранти мусять дійсно… належати до кляси рільників або домашніх слуг, мусять доброго здоров'я, доброї вдачі, мусять посідати важні паспорти, заосмотрені візою канадийського іміграційного урядника, установленого на континенті Європи. 2. Аплкікації, що запевняють заняттє, походитимуть з Кагади, а Ваші місцеві комітети передадуть їх до Вашого головного бюра у Вінніпегу, котре провірить їх і… вишле до комісара Т. Геллея, а він… виставить грамоту… імігрант предложить її канадійському переглядаю чому уряднику… 3. Приймаю, що розвините свою діяльність… щоби приєднувати цілі родини, хотяй можуть приїзджати тільки мущини без родин» (цитовано за М. Марунчаком) [229, с. 25-27].

Таким чином, В. Бачинський домігся дозволу на переселення 10 тисяч українських селян із Польщі до Канади. Товариство опіки над українськими емігрантами, у свою чергу, приймало представників діаспори з Канади, таких як І. Боберський, М. Лучкович, К. Продан та ін.

Повернувшись до Львова, Є. Бачинський з квітня 1927 р. став видавати двотижневик «Український емігрант». Після його смерті у 1927 р. редакцію очолив Г. Рогожинський, а трохи згодом - І. Квасниця. Після 1933 р. двотижневик залишався єдиним еміграційним часописом у Польщі [196, с. 117, 120]. Часопис інформував читачів про умови виїзду до Канади, необхідні документи, нові імміграційні закони в Канаді, головні події в країні, фінансові питання, види заробітків за кордоном, а також давав побутові поради. Газета вміщувала матеріали про історію української еміграції, спогади самих емігрантів.

На цьому етапі товариство розширило свою діяльність і відкрило філії у Тернополі та Станіславі. Його відділення були і в Самборі, Перемишлі, Золочеві, Чорткові, Рогатині, Бережанах [196, с. 114], Луцьку, Кременці, Дубні, Ковелі, Рівному тощо. В 1927 р. товариство стало членом Міжнародної організації товариств опіки над емігрантами в Женеві.

У 1927-1928 рр. для покращення роботи в товаристві було створено секції: організаційну, освітню, правничу й економічну. В листопаді 1927 р. воно відкриває інформаційне бюро у Львові. Пізніше такі бюро діяли в Тернополі, Станіславі та інших містах. Вони давали поради щодо можливостей виїзду, допомагали при посередництві споріднених установ відновити контакти з родичами та знайомими на чужині, застерігали від різних агентів, аферистів, лихварів і злодіїв. Підвищення рівня роботи організації було спричинене об'єднанням з тотожними установами, такими як товариство «Польська опіка над співвітчизниками за кордоном» і єврейське еміграційне товариство «Еас», що означало входження до Союзу громадських організацій опіки над українськими емігрантами у Львові [254, с. 335-337]. Програма роботи союзу у Львові складалась з таких пунктів: «1) відчити інформаційні для зацікавлення населення; 2) курс і приготування емігрантів до виїзду; 3) курс мовний для членів і не членів організації; 4) зв'язки з столичною організацією; 5) створення інформаційних бюро для бажаючих емігрувати; 6) проведення «Дня емігранта»; 7) впровадження в «Еміграційному домі» дитячих яслів, дитячого садку, їдальні і мотелю для емігрантів; 8) організація збірки книжок і часописів для читалень і бібліотек патронатів крайових, і осередків еміграційних; 9) організація і прийом реемігрантів» [5, арк. 3-4].

У червні 1930 р. союзом було проведено акцію «Тиждень емігранта», під час якої проводився збір коштів на еміграційний дім і читались лекції з питань еміграції. 17-18 жовтня аналогічно проходив «День емігранта». Плани, програми, обіжники, звіти проведення тижня і дня емігранта знаходяться у ЦДІАЛ у ф. 854.

Таким чином, завдяки ініціативі товариств у союзі та Львівської експозитури Еміграційного управління у Львові постає Еміграційний Дім, у якому, крім офісів згаданих суспільних і державних організацій, було відведено місце для ночівлі та харчування емігрантів [231, с. 177]. Про роботу Дому можна довідатись зі звіту його керівництва за 1931 р. Вона полягала у «притулку і кормлінні бажаючих емігрувати чи повністю задарма, чи за дуже малу плату», проведенні екскурсій, освітніх курсів тощо [6, арк. 1].

Товариство опіки над українськими емігрантами видало перший український підручник на тему еміграції - «Еміграційний провідник». Наукові розвідки членів громадської організації публікувались не тільки у власній газеті, а й у «Еміграційному квартальнику», що його видавав з 1925 р. Еміграційний інститут у Варшаві [254, с. 337-339].

Як бачимо, Товариство опіки над українськими емігрантами проводило інформаційно-роз'яснювальну роботу у справі виїзду та повернення переселенців, налагоджувало контакти з діаспорою, захищало інтереси українських емігрантів перед польським і канадським урядами тощо.

На теренах Чехословаччини, на Закарпатті, діяли Комітети допомоги українським збігцям, що займались питаннями еміграції. Одним з перших такий комітет постав в Ужгороді під керівництвом Ю. Колцуняка. Окремо діяв Комітет опіки над емігрантами УГА, створений у травні 1923 р. Його головою був професор С. Смаль-Стоцький. Комітет організовував виїзд вояків за межі Чехословаччини і допомагав тим, хто вирішив залишитись. На території Румунії, у свою чергу, діяв Український громадський допомоговий комітет, створений у вересні 1923 р., відразу ж після ліквідації таборів для інтернованих. До його правління увійшов Г. Порохівський [244, с. 192, 242-243, 282]. Окрім згаданих організацій, переселенню українців могли сприяти і не спеціалізовані товариства. Наприклад, зі звіту Спілки сільськогосподарських техніків у Чехословаччині видно, що вона допомагала своїм членам виїжджати на постійне місце проживання до Канади [29, f. 327].

У Канаді діяло аналогічне до львівського Товариство опіки над українськими переселенцями імені святого Рафаїла, створене з ініціативи єпископа Н. Будки на з'їздах у листопаді - грудні 1924 р. в Саскатуні й Вінніпезі. Свою назву воно отримало на честь архангела Рафаїла, що опікувався подорожніми й потребуючими. У статуті товариства було визначено такі напрями його роботи: «Товариство дає… всякі інформації листами і часописами, а також усно, про Канаду, про набування землі і спосіб господарювання, про заробітки і підприємства в Канаді… пояснення про найкращий спосіб відбування подорожі до Канади, щоби переселенці могли уникнути яких-небудь страт або прикростей в дорозі… порозумівається з правительством домінії і провінцій в Канаді, а також відповідними товариствами чи підприємствами, щоби… улегшити українським поселенцям загосподарювання в Канаді… полагоджує всякі зажалення українських іммігрантів в справі страт або прикростей, які прийшлося потерпіти при виїзді з Рідного Краю. При переїзді, і при шуканні роботи або при осіданні на ріллі в Канаді, щоби поробити кроки до направлення заподіяної шкоди і до усунення заповіджених прикростей на будуче; товариство закладає доми для приїзжих українців, на час початкового побуту в Канаді… видає свою часопись, брошури і книжки… запрошує на наради фахівців і знавців» (цитовано за М. Марунчаком) [231, с. 165-168]. Вже на 14 березня 1926 р. в діаспорі діяло 23 місцеві комітети по допомозі українцям у Канаді [231, с. 183].

Товариство імені святого Рафаїла несло відповідальність перед урядом за гарантування роботи для іммігранта й запевнення, що він не стане тягарем для держави, змушувало українсько-канадських фермерів приймати на роботу новоприбулих сільськогосподарських робітників з України. Об'єднання збирало матеріали з Канадського департаменту імміграції про умови, правила визнання іммігрантів і роздавало їх майбутнім емігрантам і потенційним спонсорам [295, p. 50]. Першим головою допомогової організації став о. проф. Є. Турула, який згодом передав керівництво установою С. Савулі, а від нього перебрав провід К. Продан, що управляв товариством 15 років до кінця його існування. Довкола організації згуртувались такі видатні діячі, як Д. Ільчишин, В. Бібіерович, д-р М. Мігайчук, проф. І. Боберський, о. П. Божик, В. Дикий, М. Кумка, І. Рудачек та ін.

Товариство займалось не тільки поселенням українських іммігрантів з України, Франції, Німеччини, Болгарії, Китаю, Південної Америки, а й пошуком їх родичів у Канаді. Його члени закликали фермерів діаспори збирати кошти на допомогу новоприбулим. Особливо фінансова допомога була потрібна українським емігрантам на час виїзду з України. Товариство домовилось з урядом про виділення землі для приїжджих українців у Квебеку та Британській Колумбії [229, с. 29-31]. А в 1932 р. ним було налагоджено зв'язки з Rural rehabilitation commission. Ця комісія надавала ферми та допомогу в господарстві безробітним [231, с. 202-203]. Товариство співпрацювало із залізничними компаніями CNR, CPR і мореплавною Canada Steamship Line. Ці контакти були дуже важливими для переселенців, оскільки залізниці мали визначене державою право розміщувати іммігрантів у обраних ними місцях. Тому члени цього об'єднання намагались домовлятись з управлінням залізничних компаній про поселення на кращих землях українців-іммігрантів. Воно мало свою філію в Едмонтоні. Товариство опіки в Канаді співпрацювало з вищезгаданим товариством у Львові. Відповідальним за зв'язки з угрупованням у Львові був спочатку І. Боберський, а після його від'їзду у 1933 р. - К. Продан. Ця допомогова організація також надавала юридичну консультацію представникам діаспори, публікувала у пресі інформативні матеріали про еміграцію, видавала календарі-альманахи, редаговані І. Боберським, П. Божиком, Д. Ільчишиним, такі як «Нове поле» (1927), «Прерія» (1928), «Кленовий листок» (1929), «Фарма» (1930), щорічник «Календар канадійських українців. Провідник» (1931-1936). Товариством було введено в життя діаспори святкування декад від року першого українського поселення в Канаді [229, с. 32]. На нашу думку, його діяльність допомогла поселенцям краще облаштуватись у Канаді і полегшила процес пошуку роботи.

Товариство опіки над українськими переселенцями ім. св. Рафаїла не було єдиною установою, що займалась імміграційними справами в Канаді. Ними також займався спеціальний імміграційний комітет, створений у грудні 1923 р. на Першому українському просвітньо-економічному конгресі. До нього увійшли М. Стечишин (пізніше суддя в Саскачевані, його архівний фонд є в Саскачевані), посли М. Григорчук, М. Бачинський, ред. О. Гикавий, о. С. Савчук, М. Лучкович, адв. А. Вавринюк, В. Свистун, посол. Т. Ферлей, ред. Т. Томашевський та ін. Очолювали комітет М. Бачинський та Т. Ферлей. Ними було створено Українсько-еміграційне колонізаційне бюро. Але воно довго не проіснувало, і його члени перейшли до Ukrainian settler`s raid association. У цій установі працювали такі фахівці, як Г. Кудрик, І. Рудачек, В. Біберович, Т. Дацьків. В Едмонтоні діяло бюро Ukrainian immigration colonization, що надавало поради від залізничної команії CPR, а в Саскатуні - Ukrainian colonization bureau. Крім таких допомогових інституцій, у Канаді діяли агентства з одного чи двох працівників, що представляли інтереси тієї чи іншої корабельної лінії. Так, наприклад, представником Baltic America Line були Т. Дацків та І. Ісаїв. Мали свої бюро Ю. Дробей, В. Гавриш, М. Гавриляк, В. Сташин та ін. [229, с. 34-35].

Як результат, діяльність «товариств опіки» в діаспорі та на теренах України сприяла організованому еміграційному рухові до Канади. Базуючись на громадських засадах та ініціативі членів, товариства значно полегшили і покращили умови поселення й пошуку роботи українців у Канаді в міжвоєнний період.

Таким чином, друга хвиля еміграції українців до Канади була зумовлена економічними, соціальними та політичними причинами. Результатом Першої світової війни та поразки національно-визвольних змагань став не тільки занепад економіки України, а й поділ її територій між Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Росією. За таких обставин, окрім руйнації частини господарств, українці у складі нових держав зіштовхнулись з малоземеллям, надлишком робочої сили і, як наслідок, безробіттям, браком перспектив для забезпечення молоді гідною освітою, національним та політичним гнітом, репресіями. Українці стали нацменшиною на власній землі, їх права нівелювались. Таке положення речей стимулювало їх до пошуку нових можливостей за кордоном.

Еміграція міжвоєнного періоду за своїм характером була вже не суто заробітчанською, в порівнянні з першою хвилею, а й політичною. Іммігранти після Першої світової війни були більш освічені й національно свідомі. Виїжджали до Канади не лише бідні, а й забезпечені українці. Це випливає з того, що вони могли придбати недешевий корабельний квиток і пред'явити квоти, визначені канадським законодавством. Новоприбулі доклали значних зусиль у боротьбі за відновлення втраченої української державності. Багато з політичних емігрантів, які виїхали до Канади, створили в ній ряд громадських, культурних та освітніх установ. Все ж кількість економічних емігрантів у міжвоєнний період перевищувала кількість політичних. Це пояснюється як економічними мотивами при переселенні, так і розпорядженнями Міністерства імміграції й колонізації Канади. Склад емігрантів зумовив і місця їх розселення. Українці продовжували заселяти степові провінції Манітобу, Альберту, Саскачеван, меншою мірою Онтаріо, Британську Колумбію, Квебек. Вони надавали перевагу поселенням у сільській місцевості, що вказувало на їх зайнятість у сфері сільського господарства. Українці також влаштовувались на роботу на шахтах, лісопереробних, вагоноремонтних заводах, у транспортній сфері, в кравецькі й кушнірські майстерні та ін. У містах вони могли ставати службовцями, вчителями тощо.

Міжвоєнну хвилю імміграції до Канади можна поділити на такі етапи: 1) 1918-1925 рр. (цей період позначився обмеженням імміграції у зв'язку з економічним становищем та імміграційним законодавством Канади щодо іноземців з країн-противників Великобританії у Першій світовій війні) 2) 1926-1930 рр. (етап пройшов під впливом «залізничної угоди», що тривала від листопада 1925 р. до серпня 1930 р.); 3) 1930-1934 рр. (характер цього етапу був результатом Великої депресії в Канаді і обмежувальних заходів Міністерства імміграції та колонізації); 4) 1935-1939 рр. (останній період відзначився відновленням та зростанням у незначному обсязі еміграції у зв'язку із покращенням економічного становища Канади).

Імміграційне законодавство Канади не забороняло остаточно в'їзд українців до країни, а лише призупиняло чи зменшувало кількісно в залежності від економічних, політичних, суспільних обставин, що складались у державі. Такими обставинами були реалії Першої світової війни, Великої економічної депресії тощо. Про умови життя в Канаді українці дізнавались, у першу чергу, від агентів мореплавних компаній та від допомогових товариств.

Міжвоєнний потік емігрантів не тільки збільшив чисельно склад української діаспори в Канаді й розширив ареали розселення українців. З їх приїздом у діаспорі постають нові форми громадського життя. Нові переселенці посприяли підвищенню культурно-освітнього рівня представників діаспори. Друга хвиля імміграції до Канади привезла з собою нові гасла, вояцький дух, запал до боротьби за незалежність України і, таким чином, внесла зміни до політичної свідомості українців в еміграції.

РОЗДІЛ 3.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА КАНАДИ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ТА ЇХНЬОЇ УЧАСТІ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ КРАЇНИ.

3.1 Участь та роль українців у політичному житті країни

У міжвоєнний період Канада, будучи парламентською республікою, залишалась домініоном Великобританії з федеративним державним устроєм і демократичним політичним режимом. Хоча, згідно з Конституцією, Канада вважалась конфедерацією, проте на практиці це було не так. Номінальним главою держави вважався англійський король, що вирішував питання війни і миру, право зміни Конституції тощо. Закони, прийняті канадським парламентом, ставали повноцінними юридично-правовими документами після підписання їх королем. Канадський федералізм передбачав розмежування відповідальності при прийнятті політичних та економічних рішень між федеральним центром і провінціями. Загальнофедеральне законодавство мало верховенство над провінційним. У міжвоєнний період Канада складалась з дев'яти провінцій: Онтаріо, Квебеку, Нової Шотландії, Нью-Брансвіку, Британської Колумбії, Манітоби, Альберти, Саскачевану й острова Принца Едуарда з власними парламентами й урядами і двох територій Юкону та Північно-західних територій. Провінції ділились на округи. На чолі всієї Канади було центральне федеральне управління, при якому стояв намісник з Англії - генерал-губернатор, призначений королем. Генерал-губернатор мав право вето. Однак, у міжвоєнний період він його застосовував надзвичайно рідко. На місцях діяли лейтенант-губернатори, яких призначав центральний уряд. Канадський парламент за принципом англійського парламенту складався з верхньої палати - Сенату і нижньої - Палати громад. Склад Палати громад формувався на всезагальних виборах, а Сенату - федеральним урядом зі схвалення генерал-губернатора і за принципом рівного представництва регіонів. Судова гілка влади країни представлена Верховним судом, хоча у міжвоєнний період Верховний суд не був найвищою судовою інстанцією країни. Цю функцію виконував по кримінальних справах до 1933 р., а по всіх інших до 1949 р. Судовий комітет Таємної ради Великобританії. Канаді був притаманний у міжвоєнний період етнонаціональний дуалізм [237].

Виборними органами влади в Канаді були Палата громад, законодавчі органи провінцій, муніципалітети. За виборчими законами 1918 і 1920 рр. канадцям було дане всезагальне виборче право, знижено майновий ценз. Голосувати могли тільки громадяни Канади. Іммігранти отримували громадянство після 5 років проживання в країні [180, с. 55-57]. Отже, голосувати могли лише ті іммігранти, які мали посвідчення про канадське, а точніше британське, громадянство, оскільки до 1947 р. канадського громадянства як такого не існувало. Зі слів власника колонізаційного бюро від корабельної компанії В. Гавриша: «Перед федеральними виборами деякі кандидати на послів хотіли запевнити собі виборчі голоси, тому платили за наших поселенців оплату і вибирали для них ті посвідки. Зате вони потім мали дати на того кандидата голос». З часом посвідчення громадянства стали видавати на підставі подачі прохання та здачі іспиту з англійської мови, географії та устрою Канади в суді [141, с. 141, 143]. Тому здобуття голосів через купівлю посвідчень про громадянство стало неможливим.

Ще однією умовою для голосування був ценз осілості - 12 місяців, що передбачав постійне проживанням протягом зазначеного періоду в одному окрузі.

У 1918 р. відповідно до закону «Про поширення виборчого права на жінок» жінкам було надане всезагальне право голосу (тобто можливість обирати послів до федерального парламенту), у 1919 р. їм було дозволено бути обраними до Палати громад, а з 1929 р. вони змогли займати місця у Сенаті. Право брати участь у виборах до провінційних парламентів Манітоби, Саскачевану, Альберти українки отримали у 1916 р., до Британської Колумбії, Онтаріо - у 1917 р., до Нової Шотландії - у 1918 р., до Нью-Брансуїка - у 1919 р., острова Принца Едуарда - у 1922 р. У Квебеці відповідний закон був прийнятий аж у 1940 р. У Квебеці право участі у федеральних виборах було надано жінкам у 1920 р., у той час як у всіх інших провінціях - у 1918 р. Право обіймати посади в державних органах по провінціях жінки отримали разом з правом голосувати. В Онтаріо це право було надане через два роки - 1919 р., а у провінції Нью-Брансуїк відповідний закон було прийнято лише у 1934 р. [281, с. 81-82].

Основні політичні партій Канади використовували український електорат переважно як об'єкт для маніпуляції, а після більшовицького перевороту 1917 р. часто з осторогою ставилися до українських іммігрантів, вбачаючи в них потенційних комуністів. Газета «Канадський фармер» резюмувала, як більшість українців сприймали свою політичну роль напередодні виборів у Манітобі в 1922 р.: «Обоє консерватори і ліберали ніколи не старались інформувати українців у політичних справах, однак швидше деморалізувати їх протягом виборчої компанії шляхом щедрих грошових винагород, пропонуючи міцні напої і обіцяючи будувати дороги і таке інше за їхні голоси. Це… призводило до розглядання українцями виборів як можливості заробити трохи грошей чи отримати деякі інші винагороди. Їм давали папери про натуралізацію, не пояснюючи справжню цінність і важливість цих паперів; їм говорили, що папери давали їм право голосу - незважаючи на те, партії підкупляли їхні голоси. Коротше кажучи, наші поселенці, до порівняно нещодавніх часів, були гарним політичним інструментом в руках англо-саксонців» (цитовано за Н. Вайсманом) [306, p. 348].

У 20-ті рр. така ситуація змінюється, оскільки українці починають голосувати за ті партії, в яких є українські представники, не беручи до уваги програму партії. Переважно українці долучались до лав найбільших і найпопулярніших партій у Канаді, в першу чергу до ліберальної та нелегальної комуністичної [306, p. 349]. Отже, у 20-30-ті рр. ХХ ст. українські канадці голосували як єдиний блок (термін «блокове голосування»). Тому одним зі шляхів здобуття їх голосів для політиків було включення їх до своїх партій. Наприклад, у Альберті Партія об'єднаних фермерів і Партія соціального кредиту заохочували включення до свого складу представників національних меншин [291, p. 362].

Власних політичних партій українці не мали. Ще до Першої світової війни вони створювали своєрідні політичні гуртки, щоб не тільки опосередковано брати участь у виборчих кампаніях, але й доцільніше проводити агітаційну пропаганду чи ознайомлення виборців зі своїми власними потенційними кандидатами. У Вінніпезі діяли «Руський консервативний клуб» і такий же ліберальний. В Едмонтоні функціонувала Народна рада [222, с. 166].

До початку 20-х рр. ХХ ст. в Канаді були дві провідні політичні партії, що почергово ділились владою - ліберальна і консервативна. Соціалістичні рухи в Європі, більшовицький переворот у Росії вплинули на створення нових партій у Канаді, в основному фермерських і робітничих. Такими були провінційні партії: Об'єднані фермери Онтаріо, Манітоби, Альберти; федеральна фермерсько-робітнича Прогресивна партія Канади; Комуністична партія Канади; Партія соціального кредиту, Федерація кооперативної співдружності.

У 1921 р. з'являється партія Об'єднаних фермерів Альберти (далі - ОФА), що одразу ж набуває прихильників серед українських мешканців і приходить до влади в зазначеній провінції. Її уряди створювались в Альберті у 1921, 1926 і 1930 рр. [57, с. 29]. До цього моменту домінуючою в Альберті була Ліберальна партія Канади. У 1931 р. постає Партія соціального кредиту з В. Абергартом, що відбирає від ОФА велику кількість голосів [218, с. 145] і у 1935 р. формує свій уряд на зміну уряду Об'єднаних фермерів Альберти. У Саскачевані до кінця 1920-х рр., а в Манітобі до 1930-х рр. найбільш популярною була ліберальна партія. В Онтаріо 29 років - до 1934 р. правили консерватори. Їх змінили ліберали з М. Гепборном.

У 1922 р. у Манітобі прийшов до влади уряд Об'єднаних фермерів Манітоби. Партія Об'єднаних фермерів Манітоби згодом прийняла назву лібералів-прогресистів і остаточно злилася з ліберальною партією. В 1932 р. утворилась поміркована соціалістична партія - Федерація кооперативної співдружності. Вона прийшла до влади в провінції Саскачеван лише в 1944 р. Для українців з'явилась змога активніше брати участь у політичному житті країни, оскільки ці новостворені партії заохочували їх до цього [57, с. 25].

Якщо говорити про федеральний рівень, то у 1921 р. на загальних виборах перемогли ліберали, друге місце зайняли прогресисти, третє - консерватори. Було сформовано ліберальний кабінет з прем'єр-міністром В. Кінгом. Консерваторів тоді очолював А. Мейген, а засновану 1919 р. фермерську Національну прогресивну партію - Т. Крерар. У 1926 р. на виборах знову перемагають ліберали. Цього ж року уряд В. Кінга домігся прийняття британським парламентом Вестмінстерського статуту - закону, що визнавав за домініоном повну політичну незалежність і право на самостійну зовнішню політику. Під натиском метрополії статут вступив у дію в 1931 р. До 30-х рр. федеральні ліберали «поглинули» більшу частину Національної прогресивної партії, деякі її діячі отримали міністерські портфелі в кабінетах В. Кінга. У 1930 р. ліберали програють вибори консерваторам. Новим прем'єр-міністром стає Р. Беннет [179, с. 117-118, 121-123].

У період Великої економічної депресії в Канаді засновуються ще дві партії - соціал-демократична (фермерська) Федерація кооперативної співдружності (1932 р.), що об'єднувала прогресистів і соціалістів на чолі Дж. Вудсвортом та дрібнобуржуазна права Партія соціального кредиту під головуванням В. Аберхарта [214, с. 109].

У Квебеці колишній консерватор М. Дюплессі заснував Національний союз, ідеологія якого базувалась на націоналізмі та католицькому клерикалізмі. В Оттаві колишній консерватор Г. Стівенс у 1935 р. утворив Партію реконструкції. У 1935 р. на виборах знову перемагають ліберали [179, с. 126-127].

Розглянуті джерела дозволяють стверджувати, що у міжвоєнний період найбільше українських прихильників серед кандидатів у провінційні та федеральний парламенти все ж таки мала ліберальна партія.

Існували й такі партії, які внаслідок певних обставин жодного разу не формували своїх урядів. Такими були партії комуністичного та соціалістичного спрямування. Так, у 1918 р. було заборонено діяльність Соціал-демократичної партії Канади, яка у 1921 р. трансформувалась у Комуністичну партію Канади з секретарем Т. Берлі (1921). Наступними її секретарями були В. Моріарті (1921-1923 рр.), Дж. Макдональд (1923-1929 рр.) і Т. Бак (1929-1962 рр.). До 1924 р. КПК діяла нелегально. У лютому 1922 р. постає легальне крило КПК - Робітнича партія Канади (далі - РПК). До 1924 р. Робітнича й Комуністична партії Канади існували паралельно. На з'їзді у квітні 1924 р. РПК перейменовано на КПК, а до цього часу існуючу нелегально КПК розпущено [257, с. 135-139].

Поновлення законної діяльності КПК пов'язане з відміною заборони згідно Акту про заходи воєнного часу 1914 р. Серед засновників партії були українські комуністи, які входили і до її ЦК. Ними були І. Бойчук, П. Попович та І. Навізівський. У 1931 р. суд провінції Онтаріо оголосив комуністичну партію поза законом і заарештував Політбюро партії. Хоч у 1936 р. діяльність партії було легалізовано, проте у міжвоєнний період комуністична партія жодного разу не формувала свого уряду. У вересні 1939 р. парламент Канади приймає Акт про заходи воєнного часу, що дозволяв проводити обшуки підозрілих квартир та інституцій, контролювати пресу. А 6 червня 1940 р. діяльність КПК було заборонено, її майно конфісковано [193].

Участь українців у виборчому процесі Канади не зводилась виключно до ролі виборців, оскільки декому з них вдавалось бути обраними до органів місцевого самоврядування, провінційних та федерального парламентів. Як відомо, у роки Першої світової війни в Канаді соціальний статус українців у діаспорі змінюється на гірше. Вони зазнають дискримінації з боку місцевого населення, частину українців узагалі було інтерновано як ворожий елемент у країні. Але ці негаразди лише зміцнюють та консолідують їх і штовхають до боротьби за свої права через участь у державному управлінні. Поряд з цим українські переселенці покращують своє економічне становище в країні порівняно з початковим етапом імміграції і знаходять час для політичної та громадської роботи.

П. Юзик виділив 4 причини активної участі українців у політичній сфері: 1) українці селились компактними спільнотами, це створювало для них міцні позиції для обирання власних кандидатів; 2) в Україні вони були пригноблені іноземним пануванням, що маніпулювало виборами і позбавляло їх представництва в парламенті, а в Канаді вони отримали свободу і можливість обирати і бути обраними; 3) вони хотіли довести свою активну громадську позицію; 4) дискримінація і упереджене ставлення певного сегменту канадського населення спонукали їх до політичної активності через політичні партії [310, p. 25].

Українці досить швидко увійшли у громадсько-політичне життя Канади, беручи активну участь у виборах та місцевому самоврядуванні як шкільні та міські радники, секретарі муніципалітетів і, зрештою, голови муніципальних управ, посли до провінційного та федерального парламентів.

Початкові кроки сходження українців політичними сходинками розпочались із муніципальних справ. У 1908 р. був обраний перший український голова Стюартбурнської муніципальної управи у північно-східній Манітобі І. Сторощук [309, p. 54]. Наступного року в муніципалітеті в Гімлі з нього приклад взяв М. Роєцький, а в 1922 р. він же був обраний до провінційного парламенту від лібералів [311, p. 181]. У 1911 р. Т. Стефаник був обраний першим українським міським радником Вінніпега [222, с. 163]. До Першої світової війни ще два муніципалітети Креузберга (зараз Фрейзервуд) і Етельберта в Манітобі були під управлінням українців: М. Шпаковського (1914-1916 рр.) і М. Пачолки (1912-1915 рр.). Після Першої світової війни кількість українців по муніципалітетах тільки зростає. Найдовше головою муніципалітету в Етельберті був Г. Григорчук - 14 р. (1923-1926 рр., 1928-1935 рр., 1938-1939 рр.). Іншим відомим головою і секретарем муніципалітету був А. Огризло (1928-1936 рр.) від округи Моссі Рівер у Манітобі [311, p. 181]. У 1926 р. у Вінніпезі членом міської ради вибрано комуніста В. Колісника, представника ТУРФДому [242, с. 234]. У ряді муніципалітетів Саскачевану - Ростерн, Йорктон та Альберти - Вегревіль, Мирнам українці також були радниками або керівниками органів влади.

Успіхи українців у муніципальних справах заохочували їх до більш активної політичної і громадської позиції на провінційному та федеральному рівнях [222, с. 165].

Першим парламентарем українського походження був у 1913 р. В. Шандро - ліберал від Вегревільського виборчого округу до провінційного парламенту в Альберті [310, p. 25]. Другим парламентарем від лібералів у 1915 р. від виборчого округу в Гімлі (Манітоба) був Т. Ферлей [296, p. 12]. У 1921 р. послом до провінційних законодавчих зборів у Манітобі був Д. Якиміщак, а в Альберті - В. Федун і вже відомий А. Шандро, на місце якого згодом прийшов М. Чорногуз. В. Свистун хоч і був незалежним кандидатом до парламенту в Оттаві, проте його спроба балотуватись виявилась невдалою. На Саскачеванських виборах Г. Сліпченко з округи Пеллі та М. Савяк з Канорської округи теж не домоглися успіху. У 1922 р. за новими виборами у Манітобі українці обирають, крім обраних у 1921 р., ще М. Григорчука та М. Роєцького з Гімлі [229, с. 112-113]. М. Грирочук переобирався в 1927 і 1932 рр. У 1936 р. його замінив В. Лісовський. У 1936 р. округ Гімлі представив Й. Вавриков. У Саскачевані вперше законодавчу владу представив українець-ліберал Ю. Драган, обраний у 1934 р. в Келвінгтоні [57, с. 24, 28, 32], а в 1938 р. - О. Жеребко також від Ліберальної партії Канади з округи Редберрі. Як бачимо, в українців були вдалі й невдалі спроби балотування, але це їм не перешкоджало боротись за свої права і сфери впливу у політиці.

Рекорд у парламентській службі встановив М. Бачинський, вибраний у 1922 р. у Манітобі від округи Фішер. Він служив як ліберальний посол 36 років, з них 5 років як заступник спікера, а з 1949 р. як спікер.

Представництво українців на федеральному рівні розпочав М. Лучкович, що був обраний в Альберті до Палати громад від партії Об'єднаних фермерів Альберти на округ Вегревіль у 1926 р. і переобраний у 1930 р. До Сенату перші українські політики потрапили вже у 50-ті рр. ХХ ст. Тоді ж з'явились і перші провінційні та федеральні міністри українського походження [309, p. 55-56]. Хоча невдалі спроби зробити високу урядову кар'єру відбувалися й раніше.

М. Лучкович засідав у парламенті 9 років і послідовно відстоював права українців у Канаді. Одним із знакових був його виступ 28 травня 1929 р. на захист іммігрантів з Центрально-Східної Європи, спричинений листом англіканського єпископа Саскачевану Дж. Е. Ллойда до протестантських священиків західних провінцій від 29 червня 1928 р. із закликом не допустити приїзду вихідців із центральноєвропейських держав [153, p. 65]. Загалом протягом літа церковний ієрарх розіслав понад 70 000 листів, які видавались вибірково у пресі в рамках організованої ним акції проти залізничної угоди 1925 р., що надавала залізничним компаніям можливість ввезти в країну іммігрантів із Центрально-Східної Європи. Заклики Дж. Е. Ллойда знайшли своїх прихильників, в результаті чого було створено таємну громадську організацію - Національне об'єднання Канади [297].

М. Лучкович охарактеризував дії Дж. Е. Ллойда як «злочин проти християнства, проти цивілізації і проти канадської спільноти, коли єпископ має… проповідувати проповідь вічної любові і братерства людства, не може бачити нічого кращого в центральних європейцях, як клас «брудних, темних, небажаних, смердячих часником». М. Лучкович розкритикував єпископа за прояви расизму, одночасно засуджуючи всіх політиків, що умовно поділяють іммігрантів на «бажаних» і «небажаних» і довів позитивний вклад українців у канадську економіку та культуру [153, p. 65]. Палата громад, а за нею і канадська преса підтримали виступ М. Лучковича. Внаслідок чого Дж. Е. Ллойд залишив посаду єпископа.

У промові від 8 травня 1931 р. у палаті громад М. Лучкович гостро засудив польську політику «пацифікації» й вимагав її засудження на форумі Ліги націй та перед світовою громадськістю. Свою промову посол підкріплював цитатами з доповідей, статей, листів відомих громадських та політичних діячів. Бажаючи довести відповідальність Ліги націй перед українським народом, М. Лучкович зачитав у своєму виступі витяг зі статі в газеті «Manchester Guardian»: «Польський терор в Україні є зараз гіршим ніж будь-що інше в Європі. Україна стала землею відчаю і спустошення, які є ще більш болісними, тому що права України були гарантовані міжнародною угодою, тому що ліга цілком залишається глухою до прохань і доказів, і тому що зовнішній світ не знає або не турбується» і нагадав, що і Канада підписувала цю угоду в 1919 р. [153, p. 79]. Попередньо, 24 квітня, він звернувся з цього приводу з листом до прем'єр-міністра Канади Р. Б. Беннета, в якому висвітлив становище українців під владою Польщі від закінчення Першої світової війни. Однак Р. Б. Беннет зазначив, що політика «пацифікації» є внутрішньою справою Польщі, в яку Канада не має права втручатись.

Піком політичної кар'єри М. Лучковича вважається його участь 1-9 жовтня 1931 р. у конгресі Міжпарламентської унії в Бухаресті як репрезентанта Канади й Великобританії. Під час подорожі М. Лучкович відвідав Польщу, Румунію, Буковину й Галичину, наочно зіштовхнувшись з реаліями життя українців в окупації. Він зустрічався з провідними державними та громадськими діячами, в розмовах з якими порушував українське питання, домагався гарантій прав українців у Польщі. Також М. Лучкович засуджував більшовицький терор на українських землях, у тому числі голодомор 1932-1933 рр., під час виступів у парламенті і при зустрічі з політиками, громадськими діячами, у ЗМІ.

Під час обговорення змін до карного кодексу країни в парламенті 20 травня 1935 р., він у своїй промові зачитав кримінальну статистику за 1931 р., оберігаючи цим гідний статус українців у діаспорі. За статистичними даними 18 297 засуджених за злочини осіб були вихідцями з Канади, 4 596 - з Великобританії, Скандинавії та США, 2 730 - з інших країн, зокрема й тих, до складу яких входили українські землі. Серед 4 857 осіб, котрі перебували у в'язницях у 1933 р., не більше 70 було українського походження. Таким чином, М. Лучкович черговий раз спростував безпідставні звинувачення щодо іммігрантів з України [222, с. 171-176].