Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Підсумовуючи вище сказане, протягом свого дев'ятирічного перебування в канадському федеральному парламенті перший та єдиний посол у міжвоєнний період М. Лучкович послідовно й наполегливо відстоював українську справу в Оттаві, виступаючи з парламентської трибуни проти політики польської пацифікації в Західній Україні та упередженого ставлення єпископа зі Саскачевану Дж. Е. Ллойда до емігрантів з Центрально-Східної Європи. Парламентар регулярно знайомив іноземців з українським питанням, стояв за захист прав національних меншин на конгресі міжнародної парламентської унії в Бухаресті, будучи канадським і британським делегатом, на засіданнях Ліги Націй в Женеві тощо. З моєї точки зору, всім цим М. Лучкович заклав фундамент під канадсько-українську політику, виводячи українців зі статусу другорядних громадян в Канаді.

У міжвоєнний період найактивнішими у політичній сфері були Альберта й Манітоба. За підрахунками М. Марунчака, від Альберти до провінційного парламенту було обрано 7 послів: В. Федуна (від партії Об'єднаних фермерів Альберти з округу Вікторія з округу Краков), М. Чорногуза (від партії Об'єднаних фермерів Альберти з округу Вітфорд), І. Горецького (від партії Об'єднаних фермерів Альберти з округу Вітфорд), П. Миськіва (від партії Об'єднаних фермерів Альберти з округу Вікторія), Я. Попеля (від Партії Соціального кредиту з округу Редвотер), Ю. Войтківа (від Партії соціального кредиту), В. Томина (від Партії соціального кредиту з округу Вегревіль); від Манітоби - 6: Д. Якиміщака (незалежний ліберал з округу Емерсон), М. Бачинського (ліберал з округу Фішер Бренч), М. Роєцького (ліберал з округу Гімлі), М. Григорчука (ліберальний прогресист з округу Етельберт), В. Лісовського (від Партії соціального кредиту з округу Етельберт), Й. Ваврикова (від Федерації кооперативної співдружності з округу Гімлі); від Саскачевану - 2: О. Жеребка (від ліберальної партії з округу Редбері), Ю. Драгана (від ліберальної партії з округу Келвінгтон). Прикладом активної участі українців у політичному житті Канади є провінційні вибори у Манітобі у 1927 р., на яких з 153 кандидатів 14 було українцями [229, с. 113-117]. Представниками до парламенту від українців були переважно юристи, вчителі, лікарі, громадські діячі, найчастіше - особи з вищою освітою.

Таким чином, одним з найважливіших критеріїв інтеграції іммігрантів у канадське суспільство й закріплення за ними певного статусу є їх активна участь у політичному житті країни. Українці, що були громадянами Канади, могли обирати й бути обраними до муніципалітетів, провінційних та федеральних парламентів. Однак, у міжвоєнний період ще не було міністрів і сенаторів українського походження. Не маючи власних партій, українські іммігранти голосували або ставали членами партій, що були на той час популярними в країні.

До 1920-х рр. монопольне управління державою було в руках ліберальної та консервативної партій. Однак, подій Першої світової війни та їх наслідки для української діаспори призвели до утворення дистанції між іммігрантами і двома провідними канадськими партіями. З появою нових партій у країні українці починають вступати в їх ряди й голосувати за їх представників. Це були партія Об'єднаних фермерів Альберти, Партія соціального кредиту, Федерація кооперативної співдружності тощо. Набувають популярності серед українського населення соціалістичні гасла. Постає нелегальна Комуністична партія Канади, більшість членів якої складали саме українці. Все ж найбільше голосів на провінційному та федеральному рівнях мала Ліберальна партія Канади.

Українцям вдавалось ставати депутатами в місцях їх компактного поселення, де вони могли розраховувати на підтримку українського електоранту. За статистичними даними найбільше послів до провінційного парламенту було з Альберти, менше - з Манітоби і найменше - з Саскачевану. У міжвоєнний період був лише єдиний посол до федерального парламенту М. Лучкович. Одним з основних завдань українських послів до провінційного та федерального парламентів було відстоювання прав української національної меншини в Канаді. Яскравим прикладом цього є політична практика М. Лучковича.

Активна участь українців у політичному житті країни у 1918-1939 рр. пояснюється не тільки бажанням іммігрантів влитись у нове суспільство, боротись за свої права й отримати політичні важелі впливу, а й асоціацією уряду не з ворожою, пригноблюючою силою, як це було на теренах Батьківщини, а силою, покликаною захищати інтереси громадян, встановлювати однакові привілеї та обов'язки перед державою.

3.2 Державне регулювання діяльності громадських організацій і українські громадські об'єднання в Канаді в повоєнні роки

Перша хвиля української еміграції до Канади відчула на собі недоброзичливе ставлення з боку місцевого населення, його небажання допустити новоприбулих навіть до найменших важелів влади чи впливу на суспільство. Українська громада, виходячи з власного досвіду і пристосовуючись до нових реалій, змушена була шукати відповідні форми свого існування та організації. Як зазначають Ю. Макар та С. Федуняк, найбільш придатною формою виявилось громадське самоуправління, що проявлялось у створенні різних товариств, об'єднань [220].

Державне регулювання діяльності громадських організацій здійснювалось у рамках закону про компанії. В його основі лежала концепція некомерційної корпорації, яка була вперше додана до федерального загальнокорпоративного статуту в 1917 р. До виправленого Акту про компанії 1917 р. федеральні неакціонерні корпорації створювались спеціальними актами парламенту.

Розділ 5 Акта забороняв компаніям вести страховий бізнес. Дозволялось засновувати компанії з метою так званого «взаємострахування» (sinter-insurance) [287], коли створювались товариства з метою матеріальної домопоги членам одне одному в нещасниках випадках, хворобах та смертях. Це були допомогові товариства. Українці в Канаді в міжвоєнний період заснували ряд таких об'єднань, як Українське запомогове братство св. Миколая, Українське запомогове товариство «Взаїмна поміч», Товариство допомоги безробітним в Торонто тощо.

У 1917 р. розділ 7А був доданий до Акта про компанії. Розділ 7А дозволяв державному секретарю Канади видавати патенти для створення корпорацій без дивідендів з метою «патріотичного, філантропічного, благодійного, наукового, художнього, соціального, професійного чи спортивного характеру». Підрозділ 6 розділу 7А включав список компаній, які не невідповідають Акту про компанії. Він нараховував положення, що стосувались акціонерних компаній. Положення в розділі 7А суттєво не змінювались з часу введення закону в силу в 1917 р. Розділ 7А був перейменований на розділ 8 як частина Виправлених статутів Канади у 1927 р. У 1934 р. Акт про компанії був виправлений для створення нової другої частини «Корпорації без акційного капіталу» Акту про компанії, що ділила розділ 8 на пункти з 139 до 143. У 1934 р. у підрозділі 6 розділу 7А список корпорацій, що не діяли в рамках зазначеного акту, був змінений на список товариств, котрі могли діяти в його рамках. Назва Акта про компанії була змінена на Канадський корпораційний акт главою 52 Статутів Канади у 1964-1965 рр. [283].

Усі громадські організації, які хотіли набути законного характеру, мали отримати чартер від уряду, тобто офіційний дозвіл на поширення своєї діяльності. Існували провінційні та домініальні чартери, що давали право на заснування відділів і вказували на територіальні межі утворення товариств. Державний секретар видавав чартер корпораціям у складі не менше ніж з п'яти осіб. Це прописано у Акті про компанії, виправленому в 1917 р. Уряд Канади мав схвалити назву і статут організації, що долучали до заяви на отримання чартеру. Зміни до статутів установ мали реєструватись завчасно у державного секретаря в Оттаві. Товариства, що не реєстрували такі зміни, платили штраф. Так, наприклад, допомогове об'єднання «Взаїмна поміч» у 1929 р. заплатило 1 200 дол. за таке правопорушення. Товариство мало право займатись лише тим, що було прописано в його чартері, який базувався на заяві (аплікації) його творців. Порушення умов чартеру загрожувало закриттям корпорації. Заборонялось будувати залізниці, телеграфні чи телефонні лінії, вести банківський бізнес, надавати позики, оформлювати страхування, створювати трастові компанії тощо [259, с. 6-8]. Окремий чартер був для організацій, що займались асекураційною діяльністю (страховою - О. Д.). Отже, процес утворення нових громадських товариств був під контролем уряду Канади.

Першими організаціями, що з'явились в українській діаспорі, були релігійні об'єднання та культурно-просвітницькі товариства. Суспільне життя українців Канади у період першої хвилі еміграції гуртувалось довкола церкви, народних домів, читалень «Просвіти» і шкіл, не виходячи за рамки локального характеру. Вся увага в той часу була звернена на розбудову сільського господарства [263, с. 32]. Перші читальні «Просвіти» з'явились у Канаді в 1903-1907 рр.

Центром просвітницької діяльності у Манітобі став заснований у 1905 р. Народний дім, який влаштував два просвітньо-господарські конгреси - у 1923 та 1930 рр., що відіграло помітну роль на шляху інтеграції українців у народне господарство Канади [222, с. 143]. Членами цього товариства стали всі передові українці в діаспорі та три драматичні товариства: «Боян», Товариство імені М. Заньковецької, Товариство імені І. Котляревського на чолі з Т. Ферлеєм (був головою протягом 25 р.). Чартер від уряду Канади організація отримала у 1913 р. [195, с. 325-326]. У 1929 р. вона отримала новий чартер після проведення централізації та утворення Союзу українських народних домів з центром у Вінніпезі й почала видавати часопис «Правда і воля» (1929-1931 рр.), редактором якого став М. Мандрика [250, с. 182].

Український народний дім був першою громадською організацією в діаспорі. У жовтні 1912 р. було розроблено його статут, де визначалась позапартійність і позаконфесійність УНДому та приналежність його членів до світського стану, а у березні 1913 р. до документа були внесені доповнення. Товариство поставило собі мету «допомагати духовому і матеріяльному розвоєві українського народу в Канаді» [61]. Довкола народного дому гуртувались такі видатні громадські діячі, як Т. Ферлей (голова), М. Стечишин, Я. Арсенич, М. Бачинський, С. Ковбель, П. Маценко, М. Мандрика та ін. УНДім працював у культурній сфері, проводив концерти, вистави, літературні конкурси, економічні конгреси, відзначення ювілеїв, займався створенням шкіл, збором коштів на Червоний хрест, організовував допомогові акції українцям на Батьківщині [168, с. 11-12]. Так, члени УНДому складали гроші на позику ЗУНР, на підтримку українських інвалідів, політв'язнів, шкіл, товариств «Просвіти» у Львові, на допомогу потерпілим від повені на Гуцульщині, на постання Карпатської України, на допомогу українським безробітним у Канаді, на діяльність українських інститутів у діаспорі, Союзу українців самостійників і видання часопису «Український голос» тощо [250, с. 713-714]. У приміщенні УНДому діяла бурса ім. А. Коцка. Члени УНДому збиралися разом на товариські пікніки, в залі УНДому влаштовували весілля, справляли подружні ювілеї. При таких домах, зазвичай, діяли бібліотеки [269, с. 10].

Про українські організації початку ХХ ст. згадував представник української діаспори Канади В. Гавриш: «Коли я приїхав, - а було це в 1911 році, - тут не було багато українських організацій. Як існувало якесь товариство, то лише при церкві, як, наприклад, в Едмонтоні товариство «Боян», що існувало при читальні «Просвіти» ім. М. Шашкевича від 1913 року. Правда, в тому часі вже були подекуди організації радикалів чи соціялістів, але вони були звичайно при копальнях вугілля… В українському громадсько-суспільному житті ці організації ніякої ролі не відіграли. Вони були радше предтечами пізніших робітничих юній» [141, с. 137]. Зі сказаного можна зробити висновки, що час остаточного становлення суспільного руху в Канаді припадає на міжвоєнний період, коли формується система основних громадських об'єднань, що в майбутньому складуть Конгрес українців Канади. Особливістю перших організацій у діаспорі був їх проукраїнський характер, без належності до існуючих партій, рухів.

У часи Першої світової війни суспільно-громадське життя українців у Канаді змінилось на гірше. Багато молодих чоловіків, так званих «австріяків», було інтерновано тільки за те, що вони були колишніми громадянами Австрії. Їх засилали до таборів праці, яких в Канаді було 28. Відновлення Української держави в діаспорі сприйняли з ентузіазмом. Організовано Український червоний хрест, а також позики національної оборони. Коли Україна втратила свою самостійність, активність канадських українців дещо спала [171, с. 276].

Наприкінці війни діяло дві установи, які допомагали українським визвольним змаганням в Європі - Український канадійський горожанський комітет (1917-1922 рр.), званий також «Лігою», та Українська народна рада. Комітет тісно співпрацював з колами нещодавно заснованої православної церкви та протестантами. Рада була під впливом греко-католиків. У їх діяльності, що мала спільні цілі, багато часу відводилось на взаємну критику та полеміку [229, с. 39-40].

Ліквідація двомовної шкільної системи освіти у 1916 р. в Канаді стає причиною появи в січні 1916 р. Українського центрального комітету, пізніше перейменованого в Комітет на захист двомовних шкіл. У 1917 р. утворюється українсько-канадський комітет на підтримку УНР, так званий Український канадійський горожанський комітет. Перша з названих організацій мала на меті відстоювати права українців на двомовну освіту. Її члени зустрічались з представниками уряду провінції Манітоба, організовували різноманітні мітинги. На жаль, через небажання уряду йти на поступки українській громаді комітет не зміг виконати поставлених перед собою завдань. Друга з названих організацій також зверталась до уряду Канади з рядом прохань: визнати Українську народну республіку; представникам уряду домагатись на мирній конференції по закінченню війни встановлення кордонів УНР за етнографічним принципом; виведення іноземних військ з території української держави [222, с. 145-146]. Українським канадським горожанським комітетом (далі - УКГК) було видано відозву до всіх українців у Канаді про збір коштів. Для цього були створені спеціальні комітети. УКГК намагався добитись від канадського уряду дозволу відправити на конференцію своїх делегатів, як представників від уряду. Однак це прохання не було виконано. Українцям дозволили брати участь як приватним особам [250, с. 296]. Зазначений комітет, зібравши до 50 тис. дол., висилає до Парижа делегацію з посла Т. Ферлея й голови Інституту імені П. Могили в Саскатуні О. Мегаса на конференцію, щоб і від українців у Канаді подати меморандум проти входження західноукраїнських земель до складу Польщі [169, с. 73].

Окрім українців, обговорювали українське питання на з'їзді Ліги націй в Женеві канадські офіційні представники С. Й. Догерті і Дж. Х. Перлей. Делегат Дж. Х. Перлей проголосив на засіданні від 22 вересня: «Канадийське Правительство поручило нам, як своїм делєгатам до Союзанародів, поставити предложене панам внесенє в справі Східної Галичини… В Канаді є багато емігрантів з Східної Галичини. Они є дуже добрими горожанами нашої країни і вони домагали ся, щоби ми ту порушили справу Східної Галичини…» [15, арк. 29]. Також, ще до мирної конференції, 25 червня 1919 р. посол до парламенту Сем Гюс звертався у листі до прем'єр-міністра Великобританії Ллойд Джорджа: «Пів міліона канадийських Українців походячи з Галичини з бувшої Австрії, з котрих багато служило в канадийській армії, з довірям апелюють до Вас, щоби Ви не допустили до прилучення якої небудь части української території до Польщі. Я цілим серцем попираю їх змагання до повної політичної свободи і независимості їх рідного Краю» [15, арк. 33]. Хоч результати їх діяльності й не були успішними, проте, на наш погляд, вони мали резонанс у канадських політичних колах.

26-27 листопада 1919 р. у Вінніпезі з'являється УЧХ, який ніс допомогу українському населенню на батьківщині [169, с. 73] шляхом збору коштів на потреби краю. Він був створений на з'їзді Інституту ім. П. Могили, УНДому та УКГК. Його членами стали Я. Арсенич, В. Кудрик, О. Боянівський, П. Войценко, Н. Бачинський та ін. [231, с. 23-24], а головою з 1920 р. - А. Йонкер. Стандартний членський внесок становив 1 дол. на рік. Згідно зі статутом, УЧХ мав «кооперувати з «Кандійським Червоним Хрестом» в цілі несеня помочі українському населеню в Канаді» [65, с. 1].

Наприкінці 1920 р. до Канади прибув професор І. Боберський, визначний галицький громадський діяч, відомий педагог та організатор сокільства. Приїхав він як дипломатичний представник уряду ЗУНР. Його головним завданням було не тільки домогтись від канадського уряду легалізації політичних змагань ЗУНР та суверенності українського народу на його землях, але й дістати від українських емігрантів матеріальну допомогу для цих змагань і, зокрема, для Українського червоного хреста. Ще до приїзду І. Боберського в Канаді діяв УЧХ, що тісно співпрацював з УКГК. Професор домігся створення екзекутиви червоного хреста з 120 членів, 15 з яких були обрані на Народному з'їзді у Вінніпегу в січні 1921 р., 15 були делеговані Українською народною радою, інші були членами інших громадських організацій Вінніпегу. Екзекутиву було названо Центральним комітетом. Його президію складало п'ять чоловік: А. Йонкер, Я. Арсенич, о. П. Олексів, С. Ковбель та Н. Бачинський. Канада була поділена на 36 округів, кожен з яких мав свій провід, відповідальний перед Центральним комітетом [229, с. 40].

Отже, прагнучи об'єднати всіх іммігрантів незалежно від їх релігійної належності та політичних поглядів, передові діячі української громади у 1921 р. замість УКГК засновують Український центральний комітет. Його метою було захищати національні інтереси українців у Канаді та поза її межами, піклуватися про соціально-економічне й політичне становище кожної місцевої громади. У наступні роки активно створюються місцеві комітети [252, с. 49].

21 червня 1921 р. президент Є. Петрушевич видав декрет на «Позичку свободи» від українців у Канаді. Уряд ЗУНР вислав для її здійснення свого представника Л. Цегельського, а він призначив головним агентом для проведення позички Ф. Боєра з Монреаля. З початком серпня українські часописи Канади почали агітувати купувати для позики бонди. Українці діаспори разом з Центральним комітетом активно долучились до цієї акції на підтримку Галичини. «Позичка свободи» не принесла бажаних результатів ЗУНР, тому восени 1922 р. Є. Петрушевич проголосив позичку «Національної оборони». Представником уряду в цій справі було призначено О. Назарука [260, с. 122]. Як і під час попередніх позичок, українське населення Канади почало збирати кошти, щоб допомогти своїй Батьківщині.

7 травня 1922 р. на всенародному вічі Центральний комітет було перейменовано на Український центральний комітет (далі - УЦК), який мав би бути репрезентантом усіх канадських українців. Крім виборних членів, до нього входили всі священики та редактори національних часописів. УЦК очолили Т. Ферлей, Я. Арсенич, І. Слюзар, М. Залозецький, П. Драль, М. Турчин й І. Пунак. При комітеті було створено Українське пресове бюро Канади. За запланованим статутом у кожній місцевості Канади мали оформитись місцеві комітети, а кожен українець мав бути їх членом. УЦК повинен був скликати всіх українців на спільні наради, так звані сойми.

УЧХ проводив акції проти терористичної політики польського уряду на західноукраїнських землях. Такі демонстрації були в Едмонтоні й Вінніпезі. 22 квітня 1922 р. УЦК зібрав у Вінніпезі найбільший за чисельністю на той період український мітинг з 10 тисяч осіб. Це говорило про значний вплив цієї організації на життя української громади [229, с. 57]. На вічі було ухвалено резолюцію: «… ми канадійські горожане… постановляємо оцим жадати від Домініяльного Правління і Імперіяльного Британського Правління: 1. Спричинити основні доходження обставин, які існують у Східній Галичині і доглянути, щоб сталася справедливість; 2. Доглянути, щоб вирішено остаточно домагання українського народу щодо самостійної держави в етнографічних границях і щодо політичного уставу Східної Галичини…».

УЦК направив лист-звернення до прем'єр-міністра Канади В. Л. Мекензі Кінга з проханням допомоги у питанні польського терору над українцями в Східній Галичині. Також у цьому контексті відвідала канадський уряд делегація українців: з Едмонтона - А. Шандро, перший український посол у Канаді, з Монреаля - А. Кібзей і М. Ситник, з Торонто - М. Мігайчук, з Вінніпега - М. Стечишин та інші. Депутація вручила прем'єру меморандум, у якому описано тодішнє становище українців у Галичині з проханням втрутитись у цю справу і протест проти вимог канадського департаменту до жителів Східної Галичини ідентифікувати свою державну приналежність як польську під час подання на канадське громадянство. Під час аудієнції прем'єр Канади Мекензі Кінг висловив свої симпатії до українських домагань [190, с. 166-167].

У жовтні 1922 р. провід вийшов зі складу УЦК, тому новим головою комітету став адвокат О. Дик, а секретарем - О. Гикавий. Ще в 1923 р. комітет надіслав англійському прем'єр-міністру Д. Лойд Джорджу листа у справі окупації Галичини, а незабаром припинив своє існування [231, с. 35-39, 49-50].

Через короткий термін діяльності (1921-1923 рр.) УЦК не виконав поставлених завдань. Однак, на нашу думку, він вплинув на пробудження національної свідомості та ініціативності серед українців діаспори Канади.

Як бачимо, процес громадського життя українців у Канаді контролювався з боку уряду. Усі громадські організації, що бажали існувати легально, мали бути зареєстровані держсекретарем Канади, після чого їм видавався чартер (офіційний дозвіл) на поширення своєї діяльності. Реєстрація відбувалась на базі статуту товариства, таким чином уряд Канади був проінформований в завданнях і напрямах діяльності новоствореного об'єднання. Упередженого ставлення з боку владних кіл Канади до роботи українських громадських організацій у міжвоєнний період не спостерігалось. Головною умовою було, щоб їхня діяльність не загрожувала безпеці громадян країни та її устрою.

Загалом, у перші повоєнні роки українське громадське життя в діаспорі гуртувалось довкола Українського канадійського горожанського комітету, Українського центрального комітету, Української народної ради, Українського червоного хреста та освітніх установ. Особливістю цих організацій був їх проукраїнський характер, без приналежності до існуючих партій, рухів.

3.3 Особливості функціонування українських національно-патріотичних громадських організацій у діаспорі

Ліберальних рух українців у Канаді зародився ще на початку ХХ ст. Його вияви ми простежуємо в діяльності першого україномовного часопису в Канаді «Український голос». Цей рух, разом зі своїм органом, висунув твердження про будівництво української освіти, культури в діаспорі власними силами. Під впливом цих ідей у Канаді постають такі інститути, як бурса ім. А. Коцка, Інститут ім. П. Могили, Інститут ім. М. Грушевського тощо. Вони стають осередками поширення ліберальних ідей. На своїх народних з'їздах інститути підтримували ініціативу та активність громадських діячів і визначали напрями руху у справі єднання українців діаспори на патріотичних засадах. Утворення Української греко-православної церкви в Канаді також було пов'язане з діяльністю ліберально налаштованих громадських активістів. З часом назріває питання створення загально-канадської проукраїнської організації. Це було реалізовано з ініціативи керівництва Інституту ім. М. Грушевського та Інституту ім. П. Могили. Так постає Союз українців самостійників, формально покликаний до життя постановою Загального народного з'їзду в Едмонтоні в грудні 1927 р., що його скликав інститут ім. М. Грушевського. Ця постанова була наново затверджена з'їздом у місті Саскатуні, організованим Інститутом ім. П. Могили. Хід з'їзду висвітлив у своїх спогадах генерал В. Сікевич: «Запрошено мене з відчитом на своє Могилянське свято Інститутом Петра Могили в Саскатуні… Перший раз за своє життя був я на такому великому прийнятті, де українські фармери й робітники були в більшости… Отже, такі інституції конечно скрізь мусять бути, бо ж це є осідок нашої дружби, наша твердиня, що врятовує нас від асиміляції. Ці українські осідки вже до тепер багато зробили, що з нами чужинці числять як нацією… Нехай будуть вони нашими путєвими зірками, що поведуть нас до визволення нашої Батьківщини і створять Соборну Україну» [154, с. 40-43].

Як бачимо, творцями української ідеї були вчителі в школах, викладачі в інститутах, кореспонденти в періодичних виданнях, які поряд з освітньою та журналістською роботою долучились до громадського життя діаспори й намагались утілити свої задуми з допомогою Союзу українців самостійників.

Один із ініціаторів його заснування, М. Стечишин, влучно охарактеризував причини появи цього об'єднання: «Союз українців самостійників заснувався для тіснішого об'єднання українського народу в Канаді… Союз українців самостійників кличе всіх українців до об'єднання на чисто українськім ґрунті, вважаючи, що тільки таке об'єднання може допровадити український нарід до осягнення його найвищих національних ідеалів, між якими на першім місці стоять збудовання Самостійної української держави» [62, с. 7]. Цю думку, підтримали І. Рурик, В. Свистун, о. С. Савчук (адміністратор консисторії УГПЦ), Я. Арсенич, М. Стечишин (редактор «Українського голосу») і генерал В. Сікевич (колишній емісар Української Народної Республіки в Угорщині). Народження СУС означало закінчення організаційного процесу серед ліберально налаштованої спільноти в Канаді, який почався від діяльності українських двомовних вчителів і «Українського голосу» і продовжився заснуванням Інституту ім. П. Могили, створенням православної церкви та проведенням щорічних народних з'їздів [177, с. 123-124].

Ліберальний рух українців у діаспорі мав чітко визначену ідеологічну спрямованість і національну приналежність. Саме представники ліберального руху в Канаді першими почали вживати термін «українець, український». У програмі СУС було обґрунтовано вибір назви тим, що повинна бути «самостійність одиниці, організації, народу, самостійність думки і діла, самостійність в справах політичних, економічних та релігійних» [59, с. 3]. До складу СУС входили Товариство українських самостійників, Союз українок Канади, Союз української молоді Канади та Союз Народних Домів. Управа СУС складалась з виборних членів та делегатів від цих угруповань. Іншими словами, довкола СУС були зібрані організації та установи, які в релігійному відношенні були пов'язані з Українською греко-православною церквою. Першим головою СУС був В. Свистун, чільними членами - Ю. Стечишин, С. Савчук, Т. Гуменюк, В. Буряник, Я. Арсенич, В. Кудрик та інші [229, с. 63].

Система поглядів, переконань СУС базувалась на засадах ідеології лібералізму, тобто впровадженні демократичних свобод у суспільстві, реформ, встановленні парламентського ладу в політичній сфері; в економічній - створення умов для вільного підприємництва, в правовій - забезпечення рівності народу перед законом. Цілі й напрями діяльності СУС простежуються з його статуту, до якого вносились зміни в 1930 і 1938 рр., і результатів щорічних з'їздів. Першочерговими намірами СУС були: об'єднати всіх канадців українського походження на базі канадського громадянства; зберегти і підтримати українську мову й культуру в Канаді; підняти статус канадських українців у суспільній, економічній і політичній сферах життя країни [74, p. 13]. Хоча СУС і не висловлював жодних партійних чи релігійних упереджень при відборі до лав своїх членів, його прихильність все ж була на боці Української греко-православної церкви. Офіційним органом СУС було проголошено «Український голос». СУС завжди стояв на демократичних принципах, підтримував представництво Української народної республіки в екзилі, а в канадській політиці був прихильником Ліберальної партії [229, с. 63-64]. Вважаючи Канаду за новопридбану вітчизну для українців, СУС закликав їх до виконання громадянських обов'язків перед нею. Беззаперечно, Союз українців самостійників вбачав найвищу ціль українського народу у здобутті незалежності України в її етнографічних межах і висловлювався проти федерації з її безпосередніми сусідами. Своє ставлення до УСРР він охарактеризував так, що СУС рішуче осуджує «сурогат під іменем радянської або совітської республіки, якою управляють москалі безпосередньо з Москви, або посередно через своїх ставленників в Харкові». Також СУС заявив, що він своє «становище до українських партій в Європі… буде узалежнювати від сего, на скільки воно буде згідне з ідеалом самостійної української держави і чесної самостійної політичної думки» [59, с. 3-4].

Перший голова СУС В. Свистун написав реферат «Наша ідеологія», де пояснював позицію СУС щодо політичної ситуації в Україні: «Ми можемо нині піддержувати одну партію в Старім краю, а завтра другу, коли нині одна, а завтра друга, будуть переводити в життя ту саму державну політику, яку наша честь, як українців, що стремлять до самостійної України, нам наказує піддержувати. Нашою найважнішою ціллю в українській політиці є здобуття самостійної української держави. Для нас не важне, чи та держава буде республікою чи монархією. Державний лад буде такий, який найкраще відповідатиме тамошнім обставинам… коли держава така буде творитись» [57, с. 9-10]. Отже, інтереси держави СУС ставив вище за партійні, а також виступав проти партійної конкуренції в час вирішення питання здобуття самостійності України і за співпрацю з усіма об'єднаннями, що підтримували його ідеї.

З програми союзу видно також ставлення його членів до Канади: «Уважаючи Канаду за нову прибрану вітчизну українців, СУС закликає українців, щоби як горожане сего краю брали як найбільшу участь у всіх справах сего краю, користаючи зі своїх горожанських прав і привілеїв, і сповняючи свої горожанські обов'язки» [59, с. 3]. Це пояснювалось тим, що українці поселились у Канаді на постійно, їх діти народжувались і зростали в цій країні. Отже, в політичному плані вони повинні бути лояльними до рішень канадського уряду, а в етнічному - боротись за увіковічення й культивацію їх звичаїв, традицій, а також допомагати своїми близьким, що залишились на теренах України у боротьбі за незалежність. Однак члени СУС не повинні були приєднуватись до будь-яких політичних фракцій на батьківщині чи в екзилі [307, p. 181]. Ми вважаємо, що ці елементи ідеологічної платформи СУС вказували на адаптацію його прихильників до нових умов життя в Канаді, а звідси і на бажання не викликати своїми діями занепокоєння в керівництва держави.

Як зазначалось вище, управа СУC, дотримуючись ліберальних принципів, проявляла лояльність щодо конфесійної приналежності бажаючих вступити до союзу. Проте Ю. Стечишин, підкреслюючи важливість церкви й релігії у житті українців діаспори, у своїй праці «Між українцями в Канаді» писав: «Де нема церкви, там нема моральности, а це веде до суспільної дезінтеграції та смерти громади чи нації… СУС високо цінить величезне значення церкви і підтримує ту церкву, яка працює на користь українського народу і є під його виключною контролею, а не під чужою і не є знаряддям для чужих цілей». На думку автора, католицизм та протестантизм були «чужими» віросповіданнями для українців. А звідси випливав прямолінійний висновок, нібито «Православний - це українець, неправославний не українець» [63, с. 30-31]. Підтвердженням цього, наприклад, є той факт, що з Союзу української молоді - структурної одиниці СУС, яка проводила здебільшого культурно-масові заходи, було поступово виключено всіх неправославних членів [245, с. 223]. Союз українців самостійників фінансово й морально підтримував Українську греко-православну церкву в Канаді, долучав до своїх акцій її членів. Все це вказувало на те, що прихильність СУС була все ж на боці православної віри.

СУС активно запрошував на лекції до Канади таких визначних українців, як професор О. Бочковський, полковник В. Кедровський, колишній інспектор армії УНР генерал В. Сікевич та ін. Саме завдяки діяльності СУС у Канаді з'явилась англійською мовою перша історія України, написана Д. Дорошенком [229, с. 64-65]. На запрошення СУС в 1937 і 1938 рр. в Канаді професор також начитував курси з української історії та літератури. Союзом українців самостійників було організовано проведення курсів з українознавства, підготованих визначними членами Подєбрадської академії спеціально для канадських студентів. Дохід з цих курсів допомагав функціонувати академії [50, с. 18-19].

Союз українців самостійників швидко включився у проукраїнський рух в Канаді й поступово розширював коло своїх прихильників і напрями діяльності. СУС активно змагався з лівими силами за вплив на формування суспільної думки українців у Канаді. Організація проводила протестні мітинги у Вінніпегу, Саскатуні й Едмонтоні, засуджуючи сталінський терор у Радянській Україні. Відділи СУС також були у Британській Колумбії, Онтаріо та Квебеку [177, с. 125].

Проукраїнські сили Канади проводили віча у відповідь на суд над «Спілкою визволення України» у 1929-1930 рр. та польську політику «пацифікації». Реакцією СУС на «польський терор в Галичині» стало побачення його представників В. Свистуна та І. Рурика з прем'єр-міністром Р. Бенетом. Метою побачення було звернути увагу уряду на те, «що українці вислали петицію до Ліги Націй і просити, щоб канадійський уряд додав своїм впливом ваги тій петиції» у справі українців під Польщею («Український голос», 25 березня 1931 р.). 29 березня 1931 р. заходами СУС було відкрито Інформаційне бюро в Лондоні. Його керівником призначили В. Кисілевського, який займався питанням українсько-польських відносин. Дещо пізніше таке бюро було відкрито й у Женеві. Канадський парламент виніс на обговорення проблему взаємин українців з поляками: було вирішено, що представники від Канади до Ліги Націй будуть боротись за встановлення справедливості в цій ситуації («Український голос» 13 травня 1931 р., 20 травня 1931 р.) [171, с. 283-285]. Завдяки старанням СУС, а також інших організацій, на розгляд Ліги Націй була представлена петиція, підписана 60 послами англійського парламенту в справі становища українського народу під Польщею. Ліга Націй засудила ставлення Польщі до України перед цілим світом [50, с. 7-8].

У 1932-1933 рр. в Україні лютував голод, штучно створений радянською владою. Зрозуміло, що тема голодомору не афішувалась в УСРР, але вона була відкрита, перш за все, в еміграційній пресі. У Канаді, в таких ліберальних періодичних виданнях, як «Український голос», «Канадійський фармер» публікувались листи постраждалих від голодомору. Так, в номері «Українського голосу» за 30 серпня 1933 р. у статті «Жертви голоду в большевицькому краю» читаємо: «Нема хужої смерти, як умирати з голоду. Умираючий, що попав, то тягне до рота. З перва сильно пухне, а потім падає у велике безсилля і у великім мученню умирає… Наш почти увесь куток вимер від голоду і самі почти чоловіки. Словом ужас великий. Їдять люди людей, матері їдять своїх дітей а далі як буде не знаю». Упродовж вересня, жовтня листопада і грудня в «Українському голосі» були заклики до проведення протестних віч і підписання резолюцій до офіційних державних представників Канади та до інших державних установ [230, с. 36-38, 45]. Канадським червоним хрестом було здійснено спробу надати матеріальну допомогу голодуючим, але Червоний хрест СРСР відмовив йому в цьому, пояснюючи, що «немає необхідності за відсутності реальної потреби» [49, с. 136].

Комуністичні організації в Канаді не визнавали голодомору серед своїх співвітчизників. З Кремля всім осередкам комуністичного Товариства «Український робітничо-фермерський дім» в кінці січня 1933 р. було розіслано таємну інструкцію під назвою «Розгорнімо ударний наступ на жовтоблакитників». У згаданій інструкції наказувалось «вирвати трудящих з під впливу жовтоблакитників», вступати в національно-патріотичні організації й налаштовувати рядових членів проти проводу, зривати антибільшовицькі мітинги. Ліберальні часописи розкритикували ці інструкції й оприлюднили наміри комуністів у Канаді.

Крім висвітлення й засудження голодомору у пресі, в діаспорі проходили протестні віча. Перші такі заходи відбулися 25 лютого в Саскатуні і 25 березня в Геффорді. До них долучились широкі кола громадськості. На мітингах було ухвалено резолюції, які засуджували діяльність комуністичних організацій і їх реакцію на страшні події в Україні. Третє антибільшовицьке віче відбулось 2 квітня в Саскатуні за участі ліберальних, націоналістичних і консервативних організацій. Подібні збори проходили 5 квітня в Торонто, 25 червня у Віндзорі, 6 липня в Монреалі. Українська національна рада у Вінніпезі, яка об'єднувала всі локальні організації, влаштувала всеукраїнське віче 23 червня. У резолюції віча було засуджено «голодову облогу» в Україні. Трьома тижнями пізніше рада провела ще одне віче, під час якого організована прорадянська колона з ТУРФДому напала на нього [230, с. 36-38, 42, 44-45]. Це був справжній рукопашний бій з використанням стільців, залізних прутів й каміння. У залі читальні «Просвіта», де відбувалось зібрання, були вибиті вікна та понищене усе майно [232, с. 75-76]. Проукраїнське віче було чисельнішим, і його учасникам вдалося розігнати супротивників.

Українська національна рада видала 15 вересня 1933 р. бюлетень англійською мовою про голодомор в Україні та розіслала його з супровідними листами до державних представників Канади, США, Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. 2 жовтня вона видала меморандум до прем'єр-міністра Канади Р. Бенета за підписами В. Біберовича, С. Скобляка з проханнями допомоги голодуючій Україні [230, с. 45, 118].

13 вересня СУС за підписами голови М. Стечишина та секретаря В. Барицького видав відозву до громадян, у якій закликав: «Нам треба протестувати, треба прилучити свій голос протесту до голосів наших братів в Старім краю і на еміграції в Європі. Союз українців самостійників кличе усе українське громадянство до протестаційної акції. Устроюймо протестаційні віча в кождій місцевості в Канаді, де жиє хоч найменший гурток українців. Піднесім такий сильний голос протесту, щоби цілий світ нас почув і держави, які хочуть нав'язати взаємини з Совєтським Союзом, здержалися, а держави, які навязали взаємини давнійше, щоби їх зірвали в ім'я цивілізації і людяности» («Український голос», 13 вересня 1933 р.) [38, с. 91]. Стараннями СУС у Вінніпезі 17 вересня відбулось масове віче. У резолюціях, ухвалених на цьому зібранні, знову підтверджувалось, що московський уряд свідомо нищить український народ. Натовп з комуністів висміював віче з викриками, що в Україні голодують ті, хто не хоче працювати. З преси довідуємось, що з ініціативи СУС подібні мітинги проходили в Скептоні, Ешвилі, Кловерлифі, Ледвині, Давфині, Ангусвілі, Сілвері - в провінції Манітоба, в Гелен Елдер, Лейді Лейк, Красному, Норквеї, Єллов Кріку, Марліні та ін. - в провінції Саскачеван, в Едмонтоні, Стрию, Редвеї, Кеппоні, Калгарі та ін. - в провінції Альберта [230, с. 46-47].

Як бачимо, Союз українців самостійників активно долучився до протестних віч у Канаді у відповідь на голодомор в Україні. Союз був, звичайно, й ініціатором багатьох з них, а також укладачем відозв до уряду Канади. Він інформував про геноцид в Україні не тільки кола представників діаспори, а й світову громадськість.

У міжвоєнний період представники ліберального руху в діаспорі активно займались поширенням ідей боротьби за самостійну й суверенну Україну. Одним із засобів досягнення цього була публікація статей у пресі й публікація брошур, таких як «Союз українців самостійників (принципи і програма)» (Вінніпег, 1928, 43 с.), В. Свистун «Нова хвиля червоного терору на Україні» (Вінніпег, 1930, 30 с.), М. Стечишин «Союз українців самостійників в Канаді і об'єднання українського народу» (Вінніпег, 1933, 37 с.), П. Лазарович «Національно-культурні завдання українців в Канаді» (Вінніпег, 1937, 15 с.). Для ознайомлення з українською справою спеціально видавали англомовні книги та розсилали їх визначним особам і діячам світової політики. Важливу інформативну працю виконував союз через звіти, реферати та обговорення в англійських клубах, товариствах, політичних та наукових організаціях. Наприклад, ще в 1933 р. перед членами Королівського інституту міжнародних справ у Лондоні було зачитано реферат про українське питання в Європі. В Канаді відбувалось багато таких виступів, що підтверджено словами члена СУС П. Лазаровича: «мені самому доводилося виступати не менш, як 20 разів, за останніх 10-15 літ в англійських товариствах з рефератами про українське питання. Знаю, що подібні виступи робили: Василь Свистун, Мирослав Стечишин, Юліан Стечишин (голови СУС), о. прот. С. В. Савчук, посол І. Р. Соломон, Т. Гуменюк, В. Буряник, посол Н. В. Бачинський та багато інших» [50, с. 18].

Наміри членів СУС та кроки з популяризації проукраїнських ідей в діаспорі Канади відображені, наприклад, у резолюціях з'їздів, що відбулися наприкінці 1934 р. в Саскатуні та Едмонтоні. На з'їздах у грудні 1936 р. в Едмонтоні та Вінніпезі було ухвалено резолюцію із закликом до консолідації українських національних організацій у Канаді. А в прийнятій у Вінніпезі резолюції від 2 січня 1938 р., говорилося таке: «Ми заявляємо свою повну солідарність з цією визвольною боротьбою і прирікаємо помагати в ній всіми своїми матеріальними та моральними засобами… Ввиду того жаліємо, що є намагання деяких осіб, чи політичних груп перенести наше громадянство на канадійський ґрунт боротьбу за те, який має бути політичний устрій у майбутній українській державі, або яка партія, чи особа має в ній мати провід, бо вважаємо, що ці питання можуть і мусять бути вирішені в першій мірі волею автохтонного населення українських земель» [50, с. 8-9, 16]. Хоча члени СУС, як видно з цієї цитати, не наполягали на встановленні якогось певного державного устрою в майбутній незалежній Україні, все ж таки вони старалися формувати думку співвітчизників у діаспорі в ліберальному ключі, відкидаючи націоналістичні ідеї та конфліктуючи з проводом націоналістів.

Союз українців самостійників на своєму з'їзді в грудні 1938 р. привітав постання Карпатської України. В «Українському голосі» було опубліковано серію статей на цю тему. Побачила світ і брошура під назвою «Німці та Україна» [46], де українців застерігали від німецьких імперіалістичних інтересів. Коли почали розгортатись події у Карпатській Україні, в Канаді виникла величезна кількість місцевих комітетів (часто незалежно від СУС) для збору фондів на допомогу закарпатським українцям. Ще напередодні вищеописаних подій, у вересні 1938 р., УНДім, що був найстаршою суспільно-культурною організацією Вінніпегу, зініціював організацію громадського протестного комітету як реакцію на руйнування поляками православних церков на Холмщині. СУС також був представлений у цьому комітеті. В листопаді 1938 р. колишній депутат до Манітобського парламенту Т. Ферлей від імені УНДому, який співпрацював з СУС, заснував Комітет допомоги рідному краю. Завданням цього комітету було збирати та розподіляти кошти для Карпатської України, а також переконати Оттаву поставити українське питання на порядок денний на міжнародній арені. Комітет включав СУС, Братство українців католиків та низку місцевих об'єднань, таких як Читальня Просвіти та Взаїмна поміч. Діяльність комітету була досить успішною, ним було зібрано декілька тисяч доларів для Карпатської України. У Саскатуні діяв Репрезентаційний комітет українців Канади, створений представниками Українського національного об'єднання. В його організації взяв участь і місцевий відділ СУС, на відміну від комітету у Вінніпезі, де УНО не було допущене до співпраці [177, с. 137-139]. В Едмонтоні також було сформовано Комітет допомоги Карпатській Україні. Головою комітету став тодішній голова СУС, а касиром - о. Є. Грицина. До нього увійшли представники Союзу гетьманців-державників, БУК, УНО і СУС. Комітет проіснував до часу ліквідації Карпатської України. Ним було проведено 17 масових віч у місті Едмонтоні й колоніях і зібрано близько 6 тис. доларів на підтримку самостійності Карпатської України. Комітет вів також роз'яснювальну роботу для урядів Канади, Британії, Франції, Італії, Німеччини й Польщі, яким розсилав резолюції з питань про право українців на самоуправу, телеграми з протестами проти переслідувань українського населення в польській державі [50, с. 19-20].

Національно-патріотичний рух у Канаді був представлений не лише Союзом українців самостійників і тотожними до нього організаціями, а й угрупованнями націоналістичного спрямування, які також ратували за самостійність України, але мали ідеологічні розбіжності з СУС. Націоналізм членів СУС був народницьким і поміркованим його видом, у той час як Українська стрілецька громада підтримувала інтегральний націоналізм, який набув широкої популярності серед українських політичних вигнанців після втрати недовготривалої самостійності. СУС був тісно пов'язаний з канадським демократичним процесом концепцією, яку європейські націоналісти відкидали на користь авторитарної, як вищої форми політичного устрою. Січові стрільці принесли з собою до Канади відчуття політичної гіркоти за поразку у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. і звинувачували в цьому лібералів. Націоналісти відчували себе в Канаді тимчасовими емігрантами, що перебували там до настання кращих часів на Батьківщині. Тому їх заклики були радикальніші, а дії активніші. Ліберали ж вже почали ототожнювати себе з постійними жителями діаспори. Войовничий запал націоналістів вони не підтримували і схилялись до більш стриманих, зручних для канадського уряду методів вирішення нагальних проблем [177, с. 127-128]. Як писав член СУС П. Лазарович, дії націоналістів є «антидемократичними і запереченням особистої волі людини і націй» [50, с. 15].

СУС ніколи не був частиною будь-якої політичної партії чи організації в Європі. Його провід перебував виключно в Канаді й не виконував вказівок з закордону. УНО ж виконувало ряд завдань, переданих йому від Організації українських націоналістів. У діаспорі діяло також Братство українців католиків, позиції якого щодо політики Канади були однаковими з орієнтирами СУС. Однак його члени сповідували різні національні ідеології (серед них були також ліберали) і більшість своїх рішень приймали після їх узгодження з католицькими ієрархами. Оскільки СУС підтримувало Українську греко-православну церкву конфліктів між ними важко було оминути [74, p. 21-23]. Спільні дії були неможливі і з консервативним угрупованням Союз гетьманців-державників.

Однак націоналісти не втрачали надії на співпрацю з лібералами. Для цього європейський провід ОУН почав переговори з лідерами СУС. В. Свистун був готовий розглянути запити ОУН, проте брати Стечишини наполягали на незалежності СУС від європейських організацій. Перша зустріч трьох представників СУС - отця С. Савчука, Ю. Стечишина й В. Свистуна з полковником Є. Коновальцем відбулась у Нью-Йорку в травні 1929 р. Наступна зустріч пройшла в червні 1929 р. у Вінніпегу під час поїздки полковника по Західній Канаді. На переговорах лідери СУС М. Стечишин, П. Войценко, Я. Арсенич, В. Буряник і Н. Бачинський показали свою зацікавленість у контролі ОУН антисусівської поведінки УСГ, а не у вступі до ОУН. Є. Коновалець пообіцяв своє посередництво у вирішенні їх конфліктів. Але на безпосередній зустрічі двох організацій цього так і не вдалося зробити. СУС так і не уклав певної угоди з ОУН. Адвокат Я. Арсенич так виклав позицію СУС у цьому питанні: «Ми, в Канаді, можемо допомагати українській справі тільки в межах нашого канадського чи британського громадянства. Міжнародна ситуація могла б скластися так, що вороги України були б на тому боці, що й Британія. Однак така ситуація не може ніколи змінити нашої лояльности до Канади і Британської Імперії» («Український голос», 17 жовтня 1933 р.). А коли Коновалець попросив у СУС регулярну щомісячну субсидію в розмірі 500 доларів для підтримки діяльності ОУН, більшість членів СУС втратила інтерес до співпраці. Та Свистун і надалі підтримував контакти з ОУН і у січні 1931 р. надіслав її голові конфіденційний меморандум, де накреслив умови СУС для підготовчої роботи у справі об'єднання. В ці умови входили зміна тактики ОУН у визвольній боротьбі й відмова від саботажу та терору, а також визнання за СУС статусу представництва ОУН у Канаді. Це вимагало поставити УСГ під контроль СУС. Але зрозуміло, що для ОУН було неприйнятно змінювати ідеологію та тактику. У січні 1932 р. емісар ОУН у Канаді, Р. Сушко усно повідомив СУС про відкинення меморандуму [177, с. 128-130]. Отже, суперечності між Союзом українців самостійників та Українською стрілецькою громадою так і не було вирішено. Їхнє протистояння продовжилось і при формуванні Українського національного об'єднання.

В результаті внутрішніх розбіжностей між членами СУС В. Свистун перестав бути президентом цього об'єднання. У 1930-х рр. адміністратор консисторії УГПЦ о. С. Савчук став намагатись применшити традиційну роль СУС у справах церкви, але разом з тим не хотів втрачати його життєво необхідної підтримки. В. Свистун, будучи прихильником підпорядкування церкви світській владі, вступив у конфлікт з о. С. Савчуком. У 1935 р. він програв боротьбу й був підданий остракізмові тією ж православною церквою, яку допоміг створити. У 1938 р. колишній голова СУС вступив до УНО, стверджуючи, що УНО стало тим, чим був СУС під його керівництвом. На його думку, в УНО діяли справжні патріоти. («Український голос», 16 липня 1938 р.) [177, с. 134-135]. Входження В. Свистуна до лав УНО ще більше посилило полеміку між «Українським голосом» і «Новим шляхом» (органом УНО) та конфлікт між лібералами й націоналістами, що продовжував роз'єднувати дії проукраїнського блоку в Канаді.

Цим користувались комуністи, які всі проукраїнські організації вважали націоналістичними, а СУС тим угрупованням, що підтримувало «недобитки петлюрівщини» [261, с. 138]. На жаль, спільна ворожість проукраїнських організацій до комунізму не була достатньою підставою для їх згуртування у міжвоєнний період.