Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Невід'ємною частиною СУС став Союз українок Канади, витоки якого йдуть ще від товариства ім. О. Кобилянської, заснованого в 1923 р. при Народному домі у Саскатуні. Очолювала це товариство Х. Кононенко. Разом з деякими членами товариства «Могилянки» при Інституті ім. П. Могили вони створили Тимчасовий комітет жіночої секції з С. Стечишиною, М. Мадюк, Т. Кройтер, М. Гринюк, Д. Яндою та ін. А вже цей комітет організував Союз українок Канади. Перша управа СУК складалась з О. Свистун, С. Стечишиної, Г. Романович, М. Мадюк, О. Савчук, Д. Янди. За рік вони створили більше як 20 відділів у Саскачевані, Манітобі, Альберті, Онтаріо. Очолювали союз в різні періоди до Другої світової війни, крім уже згаданих О. Свистун і С. Стечишиної, Д. Янда, М. Ткачук, А. Рурик. У 1934 р. керівництво союзу перемістилось зі Саскатуна до Едмонтона. Уже на початку своєї діяльності СУК став активно займатись вихованням молодого покоління в проукраїнському дусі, роботою в рідних школах, матеріальною підтримкою народних установ, веденням сторінки в «Українському голосі», підтриманням зв'язків з тотожними міжнародними й українськими організаціями [229, с. 85-86]. Членкині допомагали при організації рідної та недільної шкіл, театральних вистав, концертів, співпрацювали з аматорсько-співацькими гуртками. З нагоди храмових свят, Різдва, Пасхи готували святкові вечері, прикрашали храми. Відзначали дні на честь відомих українських письменниць, зокрема О. Кобилянської, Л. Українки, Н. Кобринської та ін. [249, с. 3]. Велику увагу звернуло об'єднання на плекання народного мистецтва та заснувало у 1936 р. Музей Союзу українок Канади в Саскатуні з філіями у Вінніпезі, Едмонтоні, Ванкувері й Торонто.

Як зазначалось, СУК звернув свою увагу на місце молоді в громадському житті канадської діаспори. У 1927 р. він виніс рішення про організацію товариств молоді під проводом жіночих організацій. Було складено статут і програму майбутніх товариств. Коли мережа організацій молоді стала поширюватись, у 1931 р. провід над молоддю перебрав Союз українців самостійників, який у тому ж році допоміг оформити Союз української молоді Канади. Його провідником став Г. Тижук, а з 1937 р. - І. Данильчук. Поряд діяли «надзірні ради», які складались зі старших і більш досвідчених громадських активістів, котрі спрямовували юнацтво у правильне русло [229, с. 86, 92-93].

Отже, з ініціативи СУС і СУК було створено СУМК. Його головним статутним завданням стало гасло: «Виховувати нашу молодь на свідомих, корисних членів своєї церкви і народу та на добрих горожан Канади» (цитовано за А. Фігус-Ралько) [273, с. 38 -39]. У 1930-х рр. за зразком організацій «Січ» і «Пласт» члени СУМК були розбиті на сотні (на 1933 р. ця організація нараховувала 50 сотень із загальною кількістю 3 000 членів). Вони організовували танцювальні гуртки, змагання молоді, влаштовували спортивні дні, хорові й театральні виступи [273, с. 37]. СУМК також мав свою окрему сторінку в «Українському голосі».

Завершенням організаційного оформлення українського ліберального руху в Канаді у міжвоєнний період стало створення Союзу українців самостійників, який поєднав у собі ряд тотожних об'єднань, таких як Товариство українських самостійників, Союз українок Канади, Союз української молоді Канади та Союз Народних Домів. У сфері політики прикладом для СУС був демократичний лад у Європі. Союз орієнтувався на ліберальну партію Канади, підтримував представництво Української народної республіки в екзилі. У питанні віросповідання був прихильником Української греко-православної церкви в Канаді. Союз українців самостійників вбачав найвищу мету українського народу у здобутті незалежності України й висловлювався проти федерації з її безпосередніми сусідами, засуджував діяльність більшовиків на території України й польську політику «пацифікації». Цілями й напрямами діяльності ліберально-демократичних організацій були: допомога співвітчизникам в Україні у боротьбі за її самостійність, поширення української ідеї в Канаді, боротьба з проявами тоталітаризму в громадських організаціях діаспори. Все це здійснювалось шляхом збору коштів і передаванням їх на Батьківщину, а також потребуючим цього освітнім, релігійним інституціям в Канаді; подання меморандумів до уряду Канади; організації протестних віч на захист національної ідеї; написання публікацій до преси щодо становища українців в Україні та діаспорі, щодо пропагандистської роботи комуністичного блоку українців у Канаді, злодіянь більшовиків на теренах УСРР; видання брошур і книг про ліберальний рух у Канаді; проведення курсів з українознавства; читання лекцій з назрілих питань у тогочасній політичній ситуації в Україні та діаспорі тощо. СУС прагнув залучити до кола своїх прихильників якомога більше число українців у Канаді й об'єднати під своїм проводом усі проукраїнські сили. Питання домінуючої організації в цьому блоці так і не дало можливості діяти спільно та налагоджено з націоналістичними угрупованнями українців у діаспорі в міжвоєнний період, хоч відповідні спроби мали місце. Все ж єдина мета змогла примирити проукраїнські громадські організації на час створення Конгресу українців Канади.

Програш української революції і, як наслідок, створення з волі Москви союзної Української Соціалістичної Радянської Республіки, захоплення решти території України сусідніми державами змінили життя українського народу не тільки на етнічних землях, а й в еміграції. В 1920-х рр. до Канади та США почали виїжджати колишні вояки українських армій, які не могли жити в умовах ворожої окупації.

Це була окрема категорія людей, котрі після поразки Української революції опинилися переважно в таборах інтернованих різних країн. Коли після війни табори було ліквідовано, дехто з цих ветеранів виявив бажання емігрувати до Канади. Поселитись та освоїтись на нових землях їм активно допомагали товариства опіки над емігрантами, які постали у 1924 р., (одне з них у Львові, а інше у Вінніпезі). Громадське самоврядування було однією з форм пристосування до нового способу життя в Канаді. Колишні військові не полишали ідеї боротьби за незалежність України і вже у 1928 р. стали створювати перші націоналістичні гуртки - «Української стрілецької громади». Зразком для них слугувало таке ж громадське об'єднання в США. Основні пункти статуту організації наголошували: «1. З'єднати бувших членів української армії та її прихильників, що перебувають у Канаді, і яким дорога національна самостійна соборна українська держава…; 2. Дбати про добробут так членів, як і співгорожан домінії Канади українського походження і заохочувати їх до всього того, що цей добробут збільшає; 3. Плекати державну думку українського народу та традицію українського війська…; 4. Дбати про матеріальну піддержку українських інституцій і установ, які стремлять до збудування національної самостійної соборної української держави в історично-етнографічних межах української землі; 5. Дбати про тілесне (фізичне) виховання і військове знання серед своїх членів як і співгорожан Канади українського походження; 6. Подавати точні вістки про дійовий стан на українських землях та про визвольні змагання українського народу; 7. Нести моральну й матеріальну поміч своїм членам» [34].

Головами УСГ у міжвоєнний період були Є. Василишин, І. Гуляй, В. Гультай. За вінніпезькою групою, що її очолили Є. Василишин, І. Гуляй, Д. Герич, Й. Печенюк, І. Чайка та інші, почали формуватись стрілецькі гуртки в Йорктоні, Едмонтоні, Монреалі, а ще пізніше - в Торонто, Саскатуні, Судбурах, Мус Джо, Віндзорі та інших місцевостях. Організація зростала з кожним роком, бо нові емігранти все прибували, а з ними й колишні комбатанти, найбільше з окупованих Польщею земель. Привозили вони з собою звістки про репресії окупаційних урядів в Україні та інші новини, що лише зміцнювали рішення колишніх вояків допомагати рідному народові на Батьківщині [229, с. 66]. З уваги на те, що багато громадян, які не служили в українському війську, бажали стати членами УСГ, на підставі статуту січових стрільців 5 лютого 1929 р. вони могли стати «членами-прихильниками». А за плідну працю для УСГ їм надавався статус дійсних членів [163, с. 20].

З ініціативи Української стрілецької громади постає у 1928 р. Комітет оборони українських політичних в'язнів (далі - КОУПВ). Першою його акцією було віче протесту проти смертного вироку для В. Атаманчука й І. Вербицького, яких звинувачували у вбивстві польського шкільного куратора у Львові. УСГ надіслало телеграми до польського президента, Ліги Націй та урядів інших держав про перегляд рішення суду. Внаслідок цих дій смертний вирок було замінено на ув'язнення [216, с. 106]. КОУПВ був представницькою установою, завданням якої було піклуватись тисячами українських політичних ув'язнених у польських тюрмах. КОУПВ регулярно проводив збір коштів на їх правовий захист та політичну підтримку, відсилав меморандуми до урядів демократичних держав, домагаючись у них інтервенції у справі гуманного трактування політичного в'язня. Згодом організацію допомоги взяла на себе управа УСГ.

В Західній Україні в ті часи була значна кількість військових інвалідів, що не отримували інвалідної ренти, бо окупаційні режими сприймали їх як ворогів. Ними опікувалась українська спільнота й апелювала до своїх братів за океаном за допомогою. УСГ стала першою, що зайнялась цією справою, бо більшість покалічених були колишніми фронтовими друзями її членів. Стараннями УСГ у Львові було побудовано репрезентативний Дім українських інвалідів [229, с. 66-67]. Як писав Т. Павличенко, «українським інвалідам відмовлено державної допомоги… Десять років аж до другої світової війни постійно збірались жертви на цю ціль… УНО морально і матеріяльно помагало «Просвіті» на Зах. Землях України, а теж тамошній «Рідній школі», що її польський окупант систематично винищував» [53, с. 22-23].

Після нечуваного погрому в Галичині, що ввійшов до історії під назвою «пацифікації», яка мала на меті зупинити український національний рух та революційну боротьбу УВО - ОУН проти Польщі, головна управа УСГ написала меморандум до уряду Канади і прем'єра Р. Бенета [140, с. 132]. Це було виявом обурення на польські карні експедиції, що нищили українські культурні надбання, катували фізично селян та інтелігенцію. Меморандум підписало багато товариств. На прохання головної управи УСГ тодішній посол до канадського парламенту М. Лучкович подав його на розгляд парламенту в Оттаві [163, с. 26-27] у червні 1931 р. Багато послів висловили своє обурення щодо брутальності польського уряду. Ці події знайшли відгук у пресі Канади та Англії. Понад двадцять послів і членів Палати лордів підписали протест до Ліги Націй. Ця акція протесту посприяла тому, що канадська громадськість почала більше цікавитися українською справою та краще розуміти своїх співгромадян-українців (з промови засновника і першого голови УСГ в Канаді Є. Василишина, виголошеної на святі до 40-річчя УСГ в Торонто 14 квітня 1968 р. і надрукованій в «Новому шляху» 25 травня, 1 та 8 червня 1968 р.) [140, с. 132].

На потреби визвольної боротьби на Батьківщині в 1934 р. П. Штепою було запропоновано створити «одноцентовий» фонд, згодом перейменований на Український визвольний фонд. Суть його діяльності полягала у щоденному зборі коштів його членами у розмірі одного цента для допомоги націоналістичним угрупованням у «ріднім краю». Остаточно цей фонд оформився в 1935 р. Очолював його крайовий комітет з І. Гуляєм, а з 1938 р. - Т. Павличенком. «Члени-податківці» підписували заяву при вступі до фонду з такими словами: «Як свідомий член українського народу, хоч відділений далекими просторами від моєї Батьківщини, почуваю себе й надалі тісно зв'язаним з нею хотів би по можності моїх сил причинитися до визволення її з-під чужого ярма й неволі …» [201, с. 42-45]. Одноцентовий фонд також проводив незаплановані збори коштів відповідно до потреб націоналістичного руху. Наприклад, це були збори грошей під час жалоби за Є. Коновальцем, під час концерту на честь В. Біласа й Д. Данилишина, на допомогу Карпатській Україні тощо [8].

Українська стрілецька громада взаємодіяла з українським націоналістичним рухом поза межами Канади. Засновники та лідери УСГ, такі як В. Косар, І. Гуляй, Є. Василишин, Б. Зелений, В. Гультай і М. Шарик, були ще й членами Української військової організації (далі - УВО). А П. Штепа, будучи членом Ліги українських націоналістів, а згодом представником Організації українських націоналістів у Канаді, був також членом УСГ. Було встановлено контакти між штаб-квартирою УВО в Європі і виконавцем УСГ у Вінніпезі. Члени УСГ до травня 1929 р. продавали й розповсюджували бюлетень УВО «Сурма», щомісячний журнал націоналістів «Розбудова нації», а також фотографії бійців УВО, засуджених до ув'язнення в Польщі.

Більш активній діяльності січових стрільців сприяв візит 1929 р. до Канади полковника Є. Коновальця, голови підпільної Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів, що стимулював боротись до останнього за свободу України та її жителів. Цей візит планувався з метою знайти фінансову підтримку в емігрантів для новоствореної націоналістичної організації [227, с. 368-369]. У листі до В. Мартинця від 25 червня 1929 р. Є. Коновалець висловлював сподівання «Америку і Канаду зробити нашою фінансовою базою». Говорячи про Канаду, полковник також наголошував: «Головну увагу розуміється я присвятив Стрілецьким Громадам, бо це на мою думку одинокі організації, на які Спілка може тут опертися» [149, с. 375-376].

Доказом тісної співпраці з аналогічними товариствами за кордоном став з'їзд у січні 1931 р. у Вінніпезі, на якому формальним актом було закріплено входження канадських січових стрільців до великої родини українських націоналістів. У резолюції І. Гуляя говорилось: «Приймаємо в цілості ідеологію українських націоналістів. Ми, члени Української стрілецької громади, спираючися на ідеологію українських націоналістів, будемо вести наше діло згідно з їх програмою і тактикою, приміненою до канадських обставин» [201, с. 27-29]. У 1931 і 1937 рр. Канаду відвідав однодумець Є. Коновальця О. Сеник-Грибівський, а в 1932 р. - полковник Р. Сушко. Останній протягом 6 місяців об'їздив Канаду, готуючи українську діаспору до створення націоналістичної масової організації. Так спільними зусиллями ОУН і УСГ у Канаді постає Українське національне об'єднання. Нова організація поділяла ідеологію й тактику ОУН і до Другої світової війни збирала кошти для ОУН, особливо у кризові періоди [227, с. 373].

Зі зростом можливостей і чисельності нової організації з 1930 р. почали виходити місячник «Стрілецькі Вісті» та часопис «Новий шлях». У 1932 р. вони об'єднались. До цього члени УСГ друкували свої замітки в інших проукраїнських виданнях. Але коли «Український голос» (пресовий орган Союзу українців самостійників) оскаржив УВО, підозрюючи, що польські репресії в Галичині були принаймні частково спровоковані терористичною діяльністю УВО, то УСГ вирішила заснувати свою газету, щоб спростувати таку негативну рекламу, а також пропагувати ідеологію ОУН [177, с. 131].

У 1932 р. заходами членів УСГ в діаспорі Канади постає Українське національне об'єднання з першими своїми відділами в Едмонтоні та Саскатуні. Причиною його створення стало бажання сформувати загальнонаціоналістичну організацію, до якої б належали не тільки колишні фронтові ветерани, але й ширший загал. УНО мало приймати до себе членів, не звертаючи увагу на їх віросповідання. Цей задум себе виправдав. Уже за перші два роки існування в УНО було 45 філій, не враховуючи жіночих і молодіжних відділів [229, с. 66-68]. Програмні засади УНО, викладені його прибічником Т. Павличенком у статті «Програма й тактика УНО» й надруковані у «Новому шляху» 25 жовтня 1932 р., засвідчують бажання членства УНО об'єднати українців діаспори на грунті боротьби за визволення нації й підвищити їх громадську активність, знищити політичну та економічну «владу» ворога над Україною, підтримувати існуючі національно-патріотичні організації, «обминути всяку боротьбу з іншими українськими групами, що ведуть корисну національну роботу… Коли ж такі організації будуть уважати за свій «патріотичний» обов'язок виступати проти УНО, воно відбиватиме неточні закиди шляхом спростування, не входячи в заїдлі сварки, щоби не витрачати часу і енергії, яких так потрібно для поборювання зовнішнього ворога» [43, с. 14-16]. Такою була позиція членів УНО стосовно інших проукраїнських організацій у діаспорі.

Згідно зі статутом УНО ставило перед собою наступні завдання: «1. Плекати дух єдности серед українців через усвідомлення спільности інтересів цілої нації; 2. Піднесення почуття громадської відвічальности серед нашого суспільства; 3. Піднесення його економічного добробуту шляхом поширення фахового знання…; 4. Усвідомлення своїх членів і ширшого загалу в справах політичних; 5. Заложення спортових організацій серед молоді в цілях її духовного і фізичного виховання» [55, с. 22].

Національне об'єднання, як і його попередник Стрілецька громада, переймалось становищем земляків в Україні. В часи голодомору 1932-1933 рр. воно долучалось до масових протестних віч у діаспорі, підтримувало резолюції на засудження голоду й політики більшовиків. Не раз на таких вічах траплялися сутички з комуністами. Широка акція на боротьбу з голодом в Україні була розвинена націоналістичним часописом «Новий шлях».

УНО видало іменем крайової екзекутиви за підписами голови О. Григоровича та секретаря А. Глинки два заклики: один з 3 жовтня «Крайова екзекутива УНО кличе всіх до протестних акцій», а другий з 14 листопада «Протестуймо проти винищування України Москвою: спішімо із поміччю голодующій Україні» [230, с. 44-47, 107-108]. У закликах, сповнених драматизмом та глибоким патріотизмом, писалось: «Український народе! Твою Батьківщину розп'ято на хресті… Твої діти і матері, твої батьки і брати і сестри полишені повільно корчитися в муках голоду, божеволіють з надмірних терпінь і в божевіллі доходять до людоїдства». УНО проголосило день 24 листопада «днем національної жалоби, молитви, посту… В день національної жалоби жодна українська душа, кромі малих дітей, не сміє прийняти страви до уст… З днем одержання цього зазиву кожна околиця має скликати збори всіх українських мешканців спеціально в цій справі та обрати комітет помочі голодующій Україні» [56, с. 1]. Кошти з їжі за той день провід закликав передавати на пожертвування Українському червоному хресту для голодуючої України. Адреса для цих збірок містилася в Едмонтоні.

Заклики проти голодомору та польської окупаційної влади на Заході України звучали і на вічах Комітету українських політичних в'язнів у Едмонтоні, Вінніпезі, Монреалі, Торонто та ін. Цей комітет активно співпрацював із стрілецькою громадою.

У 1934 р. відбулась перша крайова конференція Українського національного об'єднання в Саскатуні, який з 1933 р. став головним осередком УНО і куди була перенесена головна управа УСГ (до цього була у Вінніпезі). Ця конференція організаційно оформила УНО на теренах Канади. Першим головою об'єднання українських націоналістів був О. Григорович. Довгі роки очільником цієї організації був і В. Коссар [171, с. 281-282]. Активну участь у роботі УНО в міжвоєнний період брали Д. Герич, В. Гультай, Т. Павличенко, В. Рурик, Е. Тарнавецький, В. Топольницький, М. Шарик, П. Шульга та інші [229, с. 69].

У часи створення Карпатської України в 1938 р. націоналістичні організації не оминули цю подію своєю увагою. Так, у «Новому шляху» за 18 жовтня 1938 р. у статті «Українці на чужині й закарпатська справа» писалось: «Справу Закарпаття трактує… не як проблему частини української землі, а всієї! Домагання самовизначення Закарпаття - це сказання «а» української національно-державницької азбуки! Українці Закарпаття, а з ними ввесь український нарід, домагаються незалежності Закарпаття, щоб створити зав'язок незалежної соборної української держави!» [67, с. 4] На спільному вічі всіх націоналістичних організацій в Едмонтоні, а також Союзу українців самостійників, Братства українців католиків, Союзу гетьманців-державників, що відбулось 13 листопада 1938 р., було сформовано комітет допомоги Карпатській Україні. Ним було вислано відозви до українських громадян не лише в Альберті, але також і в Британській Колумбії. Скликались віча не тільки в Едмонтоні, а й у інших місцевостях, заселених переважно українцями. Комітет відбув ряд засідань, зібрав більше 5 000 доларів і переслав їх до А. Волошина [163, с. 74]. Підтвердженням передачі коштів від УНО на підтримку Карпатської України є листування УНО з Проводом українських націоналістів, де згадується про передачу останнім 1 100 дол. «на поміч раненим січовикам і збігцям з Карп. України» [7, арк. 1].

УНО тісно співпрацювало з таким братніми організаціями, як Українська стрілецька громада, Організація українок Канади ім. О. Басараб (далі - ОУК), Молоді українські націоналісти [171, с. 281-282]. Члени цих братніх організацій були одночасно і членами Українського національного об'єднання та брали участь в його з'їздах. Їх голови входили до так званої «ширшої крайової екзекутиви УНО» з 1936 р. [234, с. 26-27]. УНО також підтримувало контакти з аналогічними організаціями поза Канадою - Організацією державного відродження України у США (далі - ОДВУ), Організацією бувших українських вояків у Брюсселі, Українським національним об'єднанням у Парижі тощо [229, с. 68]. Так, коли 9 липня 1934 р. відбувся уже згаданий І крайовий з'їзд УНО в Саскатуні, на ньому був репрезентант від ОДВУ Є. Скоцко [9, арк. 1]. 30, 31 серпня і 1 вересня у Нью-Йорку пройшов І Все-американський конгрес українських націоналістів. У ньому брали участь і УНО та УСГ з Канади [163, с. 52-53]. Звісно, найбільш тісні зв'язки були налагоджені з проводом Організації українських націоналістів. Одним із головних завдань, які ставило перед собою УНО, було «співпрацювти із тими старокраєвими українськими національними організаціями, які ведуть безкомпромісову політичну, а в тому й підпільну революційну, боротьбу з окупантами українських земель за визволення й створення незалежної й соборної української держави» [42, с. 16]. Для зміцнення й поширення українського націоналістичного руху в діаспорі в 1936 р. приїздили до Канади генерали В. Курманович і М. Капустянський [229, с. 68].

Об'єднання українок Канади вийшло з середовища УСГ та УНО. Початком згуртування жінок на націоналістичному ґрунті стали жіночі та дівочі відділи Української стрілецької громади. Коли було створено Українське національне об'єднання, при ньому виникає товариство ім. О. Басараб. За словами голови ОУК І. Книш, «в міру того, як більшало число членок-прихильниць «Української стрілецької громади», як почали з них творитися дівочі й жіночі відділи УСГ, а ще більше після того, коли при новоствореній організації «Українське національне об'єднання» стали гуртуватися Жіночі товариства ім. Ольги Басараб, виявилась пекуча потреба створити організаційну надбудову для жіночих організаційних починів… На 1-й крайовій конференції УНО жіноцтва в Сасактуні, дня 28 липня 1934 р., схвалено низку резолюцій, що стали вихідною базою для дальшої організаційної діяльності жіноцтва» [47, с. 44]. Нову секцію жіночих товариств очолювали спочатку і чоловіки, і жінки: С. Бубнюк, К. Кравс, А. Павличенко, С. Романюк та І. Гуляй і М. Погорецький. Двоє останніх були тимчасовими представниками УНО, бо нова секція ще не мала свого статуту, а опорою для неї була крайова екзекутива УНО. Перше жіноче центральне управління складали видатні діячки цього руху, такі як А. Павличенко, А. Українець, С. Бубнюк, А. Романів, Ф. Коссар. Вони домагались самостійності секції жіноцтва і вже осінню 1934 р. перейменували себе на Організацію українок Канади ім. Ольги Басараб. За п'ять років інтенсивної роботи ОУК нараховувала 33 відділи в шести провінціях Канади.

Важливий внесок у спільну справу націоналістів української діаспори Канади зробило об'єднання Молоді українські націоналісти (далі - МУН). Спершу вони оформились як Українська студентська національна організація в 1933 р., а потім, значно розширивши коло своїх прихильників, в 1934 р. змінили назву. Засновниками товариства були П. Юзик, А. Глинка, А. Головач, К. Магера. Крім них, в управі МУН були П. Савчук, І. Кішинський, А. Мисик-Вах та інші. Члени МУН розвивали українську культуру, освіту в діаспорі, займались радіо-телеграфічною школою в Торонто та льотною школою в Ошаві. Перед Другою світовою війною діяло близько 38 відділів цієї організації [229, с. 87-88, 93-94].

Унаслідок нової, другої хвилі еміграції українців до Канади політичного характеру традиційний двоподіл канадських українців на католиків і православних помножився ще й на поділ на ідеологічні угруповання. Більшість із соціалістичної спільноти канадських українців, яка існувала перед Першою світовою війною, під впливом російської революції 1917 р. схилилась ще більше вліво, захопилась марксистсько-ленінськими ідеями й визнала Українську Соціалістичну Радянську Республіку за державу українського народу, а тим самим боротьбу за українську державність завершеною. Однак більшість канадських українців бачили в УСРР ніщо інше, як тільки нову форму поневолення українського народу й тому стояли на тому, що боротьба за власну національну державність не закінчена.

На жаль, ця більшість не була монолітною й поділялась не тільки на ґрунті релігії на православних і католиків, які між собою часто ворогували; далі поділ йшов на республіканців-лібералів та монархістів-гетьманців, і ці два угруповання звинувачували одне одного за програш у визвольних змаганнях [174, с. 88]. Націоналісти також не приходили до домовленості з лібералами, хоча спочатку при постанні Української стрілецької громади вона досить активно співпрацювала з Союзом українців самостійників, що також прагнув незалежності України. Але невдовзі стало зрозуміло, що на додачу до релігійного фактора СУС і УСГ мали серйозні відмінності у поглядах щодо ідеологічної природи українського націоналізму, про що говорилось вище. СУС підтримував канадський демократичний процес, націоналісти ж схилялись до авторитарного ладу, що зумовлювалось тогочасним становищем у «рідному краї». Січові стрільці суб'єктивно звинувачували прихильників лібералізму й монархізму за поразку Української революції 1917-1921 рр. [177, с. 127]. Націоналісти говорили, що ліберали не організували під час Першої світової війни українських військових частин в канадській армії й не вислали їх на Україну воювати за державність (дарма, що тоді про це не могло йти мови, оскільки український рух у Канаді на той час мав австрійську, отже ворожу репутацію, а Канада ще не створювала окремих національних військових формувань). Націоналісти закидали лібералам, наприклад Союзу українців самостійників, що той забагато часу й коштів віддає на утримання своїх інституцій у Канаді, а замало на український повстанський рух, до того ж постійно займається церковними справами, якими не відало пронаціоналістичне крило українських організацій. Вони називали самостійників патріотами «мейд ін Кенада» [63, с. 36-37]. Згідно зі словами редактора «Нового шляху» М. Погорецького, кожен, хто не приймав безкомпромісність націоналістичної позиції ОУН («одна країна, одна нація, один вождь»), був «хрунем». А українсько-канадську філософію СУС М. Погорецький висміював. Наприклад, він писав, що «патріотизм рутенсько-австро-угорської марки, хоч би й сканадіянізований і пристосований тут як «мейд ін Канада» явний завершений пострахом «детеншин кемпів» - це не дійсний патріотизм, а гидка, на жовто-блакитно помальована машкара, про яку в чесних українців тільки неприємні смопини остались» («Новий шлях», 25 вересня 1938 р.).

У статтях у тогочасній націоналістичній пресі простежувалось прихильне ставлення до зацікавлення гітлерівської Німеччини Україною. У свою чергу, член-засновник СУС М. Стечишин засуджував будь-які прояви тоталітаризму й німецькі зв'язки ОУН і звинувачував УНО в поширенні антидемократичних настроїв. Такі розбіжності у поглядах виливались у справжнє протистояння між проукраїнськими організаціями. Ударом для ліберального табору став відхід одного з його лідерів-засновників В. Свистуна до УНО. Такий вчинок аргументувався бажанням до більш радикальних дій у питанні української незалежності [177, с. 133-135].

З цих суперечностей користувався блок комуністів, об'єднаних у Товаристві «Український робітничо-фермерський дім», який мав єдину визначену лінію політичної боротьби. Був він під одним організаційним проводом, який постійно перебував у Вінніпезі, а на місцях мав свої провінційні екзекутиви у Торонто, Монреалі, Едмонтоні, Ванкувері, Саскатун-Ріджайні. В довголітньому проводі їх акцій стояла відома трійця: М. Попович (1890-1943), І. Навізівський (1888-1954) та М. Шатульський (1883-1952). Саме вони оформлювали в пресі політичну пропаганду, а на зібраннях угруповання - організаційну лінію політичної боротьби. Отже, на противагу проукраїнському блоку діяльність інтернаціонального була більш згуртована та налагоджена [231, с. 77-78].

У 1920-х рр. ТУРФДім широко використовував для маніпулювання канадськими українцями тимчасове культурне відродження УСРР, викликане політикою «українізації», граючи на патріотизмові наївних людей. Коли ж у 1930-ті рр. українці гинули на рідних землях від репресій та голоду, канадським комуністам хвалитись не було чим, тому вони стали використовувати велике безробіття в часи «економічної депресії» як інструмент у боротьбі з капіталізмом та націоналізмом [174, с. 88-89]. Але такі методи не впливали на зміну думки членів націоналістичних організацій.

Ось як один з передових членів прокомуністично налаштованого Товариства «Український робітничо-фермермерський дім» П. Кравчук відгукувався про націоналістично спрямовані об'єднання: «Українські націоналісти намагалися на «стрілецькій славі» вийти на політичну арену. Вони почали створювати стрілецькі громади, до яких заманювали колишніх «усусусів». Рядові «усусуси», які групувались навколо українських робітничих домів, скликали масові віча; на них вони викривали злочини українських буржуазних націоналістів - отаманів, четарів, хорунжих, - які знущалися з «мужви», а тепер, опинившись за океаном, знову хочуть її взяти під свій контроль і нажитися на ній» [213, с. 101]. Ще в одній зі своїх розвідок автор продовжує попередню думку, наголошуючи, що українські націоналісти «гнали» на фронти простих солдат «гинути не за Україну і її народ, а за цісаря Франца-Йосифа І і кайзера Вільгельма, за свої шкурницькі інтереси. Рядові солдати Української галицької армії та Українських січових стрільців (далі - УСС) переконалися на власному досвіді, що українські буржуазні націоналісти служили кожному зустрічному імперіалістові за миску сочевиці, бо їм були чужі інтереси українського народу» [208, с. 213]. Як бачимо, ТУРФДім намагалось очорнити в очах рядових солдат, колишніх членів УГА та УСС, своїх командирів, створити ілюзію відмінності їх поглядів і прихильності перших до діяльності так званих робітничих домів.

Комуністи скликали віча, під час яких закликали колишніх вояків творити «червоні» УСГ. Зі слів крайового організатора УНО М. Шарика, «навіть національно і політично свідомих, навіть колишніх старшин, як Ірчан і Сембай, підстаршин і стрільців, колишніх вояків наших армій (хоч тих в них було дуже мало) провід українських комуністів приміщував, за їхніми здібностями і знаннями, у своїх центральних установах і в пресі…» [157, с. 137]. На нашу думку, це робилося з метою внесення розладу й суперечностей у ряди стрілецької громади. Зі слів П. Кравчука випливало, що «українські ж буржуазні націоналісти виступали за війну. Вони говорили, що війна забезпечить «самостійність української держави», одверто покладали свої надії на німецький фашизм» [213, с . 25].

Національні та інтернаціональні організації українців у діаспорі відверто ворогували. Це проявлялось не тільки в публічних дискусіях та полеміці у пресі, а й у провокаціях на мітингах, справжніх погромах будинків товариств та бійках між їх членами. «До тієї міри знахабніли, що нападали на національні організації і побивали людей на вулицях», - згадував В. Пласконіс, член УНО [153, с. 206]. Про такі конфлікти писав у своїх спогадах і М. Шарик: «Вичитавши якесь громадське оголошення, що там або десь інде мали відбутися збори, забава чи національне свято в котрійсь парафії, «Просвіті» чи «Народному домі», а головно в час віч, вони, розмістившися в стратегічних місцях, підносили крик, зчиняли бучу, а членів даної організації чи парафії, що пробували викинути напасників, часто побивали до крови» [157, с. 138]. Цього не заперечували й прихильники інтернаціональної ідеї. «В деяких містах тим доляровим патріотам дещо таки перепадало: бомбардували їх тухлими яйцями» [149, с. 101].

Націоналістичні організації в Канаді переймались не тільки питаннями національного розвитку, а й економічними. На засіданні членів УСГ у квітні 1929 р. під час дискусії щодо економічної кризи виникла ідея, запропонована В. Топольницьким, про заснування при стрілецькій громаді економічного комітету, який мав би сприяти розвитку кооперативів. До цього комітету увійшли І. Гуляй, В. Топольницький і Д. Герич. Уже в липні 1930 р. було сформовано першу стрілецьку кооперативу з питань видавництва книг та журналів з історії визвольного руху в Україні. З 1 січня 1931 р. вона стала діяти окремо від УСГ. Також члени націоналістичних організацій створювали приватні кооперативи з власної ініціативи. А В. Топольницький був ще й ініціатором заснування кредитної спілки в Саскатуні 1939 р. [255, с. 90-94].

Націоналістичні організації займались також справами просвіти. Проводились платні військові курси УСГ для молоді, створювались відділи «Пласту». У своїх студіях член УСГ О. Брик згадує про видання власним коштом у Львові історії УСС та ідеологічні завдання націоналістичних організацій виховувати ідейних земляків для української визвольної справи. «Ми влаштовували доповіді, вечерниці, вистави, концерти і всякі «оказії», щоб зібрати гроша і вислати в Україну на пекучі національні потреби» [139, с. 321-323]. УНО також при своїх відділах засновувало «рідні школи», де навчало учнів української мови, історії та культури. Для прикладу, список предметів у цих школах можна довідатись зі свідоцтва про її закінчення [11, арк. 1]. УНО проводило широку культурно-освітню діяльність (народні доми, вищі освітні курси, літні виховні табори молоді, гуртки самодіяльності) й ініціювало творення кооперативів і кредитних спілок. У політичній сфері товариство боролось із радянською пропагандою в суспільстві, організовувало акції протесту проти польської політики на Західній Україні, надавало допомогу українському руху опору на Батьківщині [171, с. 282].

Перед Другою світовою війною УНО мало понад 50 відділів у Канаді, УСГ - 19, ОУК - 33, МУН - 38 й Українська студентська націоналістична організація - 5 [229, с. 69]. Як бачимо, з логічною послідовністю Українська стрілецька громада перероджувалась з вузько станового товариства колишніх українських військових у організацію, котра представляла ширші кола українців діаспори, що підтримували ідею націоналізму. Так почали створюватись жіночі відділи, потім з'явились члени-прихильники і, насамкінець, з ініціативи членів УСГ було створено Українське національне об'єднання, а згодом при ньому молодіжну секцію. Головним завданням УСГ та УНО було не тільки об'єднати колишніх «стрільців», а й поширювати українську національну ідею серед громадськості Канади. Другим завданням для націоналістів стала допомога визвольному рухові на теренах України, воєнним інвалідам, жертвам політичних репресій. Для цього ними було створено спеціальні комітети, фонди зі збору коштів. Ще одним напрямом їх діяльності стала боротьба з комунізмом і радянською пропагандою. Націоналістичні організації виступали проти релігійних суперечностей і стояли за свободу вибору конфесії. Члени УНО та УСГ також займались економічними та культурно-просвітницькими питаннями в діаспорі. Вони організовували кооперативи, аматорські гуртки, ставили театральні вистави, утворювали хори, танцювальні групи, вечірні й суботні школи. Все це робилось для того, щоб запобігти асиміляції українців місцевим населенням і підтримувати в них відчуття гордості за своє походження та запал боротьби за своє майбутнє.

Нова хвиля еміграції після Першої світової війни принесла зміни в громадське життя Канади. Серед політичних емігрантів міжвоєнного періоду до Канади прибули прибічники монархічних ідей П. Скоропадського, так звані гетьманці-державники. Завдяки їм у травні 1924 р. у Торонто постає Канадська організація січових стрільців, головним старшиною якої став В. Босий. Дозвіл на поширення своїх осередків вона отримала від канадської влади в грудні 1924 р. Її діяльність підтримувала греко-католицька церква. Про надання дозволу на функціонування клопотався єпископ Н. Будка, який дав своє благословення об'єднанню. Церква загалом поділяла консервативні погляди гетьманців, що визнавали її авторитет. Їх співпраця збільшила кількість парафій та зміцнила вплив греко-католицького духовенства [245, с. 224]. Це підтверджує у своїх спогадах заступник голови крайової екзекутиви Українського національного об'єднання М. Шарик: «Всі вони католики, як і саме велика частина католицького духовенства, були прогетьманського наставлення. Вони сильно сприяли гетьманцям, як і самому гетьманові Скоропадському», хоч він і був православним [159, с. 212].

Вагому роль у консервативну русі відіграла поїздка О. Назарука по Канаді. У 1922 р. було встановлено позику «Національної оборони», яку просив екзильний уряд Є. Петрушевича. Зібрати гроші в Канаді мав надзвичайний уповноважений О. Назарук. Перебуваючи в країні близько року, він успішно виконував це завдання, але порвав відносини з центром Петрушевича, який вже розпадався. Цьому деякою мірою посприяло активне листування з В. Липинським і, як наслідок, звернення О. Назарука до гетьманських ідей. Джерелом для вивчення цих подій є офіційне листування з урядом Є. Петрушевича і самим президентом, а також кореспонденція до В. Липинського. Ці листи відібрані, прокоментовані й видані О. Герусом [98]. Через вищесказане О. Назарук переїжджає до США і на початку 1924 р. завдяки йому січові організації у США визнають П. Скоропадського законним гетьманом-монархом України. А вже 2 листопада 1924 р. в Детройті С. Гриневецьким та В. Босим було підписано Грамоту Злуки обох січових північноамериканських товариств з центром у Чикаго. Відтоді консервативне об'єднання в Канаді прийняло назву «Січова організація українців області Канади», а В. Босий стає головним обозним. Повний текст Грамоти Злуки розміщено у виданні «Канадська січ» за 7 березня 1925 р.

Не всі члени просвітницько-спортивних «Січей» початку 20-х рр. ХХ ст. схвально прийняли надання їх статусу політичного забарвлення, деякі з них навіть залишили товариство [165, с. 296]. Про їх заняття, вправи, виступи згадує вчитель при такому спортивному товаристві у Вінніпезі М. Кумка [148].

Отже, «Січ» сповідувала монархічні ідеї, у сфері політики тяжіла до консервативної партії та вважала визнання єдиного постійного глави держави запорукою припинення політичного хаосу серед українців. Вона мала на меті відновити на Батьківщині Українську гетьманську державу. Товариство формувало загони козаків, сотні на чолі з сотниками. Керівні інструкції організація отримувала від штабу П. Скоропадського у Берліні [245, с. 224]. «Січі» в Канаді функціонували за тим же принципом, що й галицькі «Січі», з яких вийшли УСС. Була це напіввійськова організація, члени якої дотримувались військової дисципліни, носили однострої, брали участь у канадських військових маневрах, мали свої літаки та льотні відділи. Канадська організація січових стрільців мала також жіночі відділи і власний Червоний хрест, де члени жіночих відділів проходили свій «вишкіл», працюючи там як медсестри. Гетьманці видавали власний орган «Пробій», пізніше - «Канадійську Січ» [171, с. 280]. «Вони, - згадував М. Шарик, - також вели по своїх відділах виклади на тему державної охорони, обіцяючи своїм членам пости по жандармських станицях в Україні, коли там буде створена своя держава» [159, с. 214]. Як бачимо, метою «Січі» було ідеологічно-політичне та фізичне виховання молоді й дорослого населення в рамках військової дисципліни.

Провідними членами товариства були о. А. Сарматюк, М. Возьний, С. Ярема, о. Н. Дрогомирецький, І. Скалецький, С. Можевський, М. Гетьман та ін. Католицьке періодичне видання «Канадійський українець», де гетьманці мали свою сторінку й редактором якого певний час був В. Босий, підтримувало цю організацію. В. Босий відзначає, як працював учителем української мови у католицькій колегії святого Йосифа в Йорктоні «за старанням наших священників» [14, арк. 49], де мав нагоду поширювати січовий рух на заході країни. Тому вже на кінець 1926 р. у Саскачевані постає ряд січових осередків. Як зазначалось вище, «Січ» мала свої жіночі відділення. У 1925 р. жіночий комітет видав відозву «До українського жіноцтва» із закликом створювати жіночі відділи при гетьманському об'єднанні.

У 1927 р. обозна команда (керівництво) організації розміщувалась у Вінніпезі. До її складу входили відомі громадські діячі: І. Ісаїв, А. Загарійчук, о Н. Бартман, Н. Данильченко, В. Дикий, Д. Ільчишин, В. Кисілевський та ін. У 1929 р. товариство було перейменовано на Канадійську січову організацію. Того ж року сталась ще одна важлива подія - розрив між канадськими та американськими консерваторами. Конфлікт тривав не довго, і зв'язки були поновлені у 1930 р. Новим керівником «Січі» став С. Можевський, а в 1932 р. - М. Гетьман [229, с. 60-62].

Січовики допомагали співвітчизникам в Україні. В 1927 р., через повінь у Галичині, ними було створено Централю гетьманських Січей, що у співпраці з Українською католицькою церквою мала допомагати потерпілим від стихійного лиха [171, с. 280]. За три роки діяльності «Січі» створили свої осередки майже по всій Канаді. Так, на початку 1927 р. організація налічувала 21 сотню з понад 500 «козаками». Але з часом їх вплив на українську спільноту зменшується, що було пов'язано з появою таких організацій, як СУС та УНО і приходом нового єпископа В. Ладики, котрий з 1930-х рр. почав відсторонятись від товариства. В. Босий не дійшов згоди з новими видавцями «Канадійського українця» (видавався до 1931 р.), тому консерватори стали видавати свій власний орган - «Канадійська Січ».

У 1934 р. «Січ» була реорганізована в Союз гетьманців державників (далі - СГД). З 1934 р. на зміну «Канадійській Січі» видається газета «Український робітник», що стала офіційним органом союзу [245, с. 224]. Її редактором став головний обозний СГД М. Гетьман. У 1937-1938 рр. основні центри консервативного руху Канади відвідав син П. Скоропадського Данило, котрий ще 16 травня 1933 р. був визнаний своїм батьком як законний правонаступник і голова гетьманського руху. Греко-католицькі парафії, канадські гетьманські осередки організували йому гарний прийом. Д. Скоропадський виступив на урочистих прийомах в Канаді 41 раз [188]. Гетьманич досягнув угоди з канадським урядом про створення військових формувань з українців у резерві армії [170, с. 163]. Однак його приїзд не зміг підняти популярність СГД. Тому союз продовжував залишатись нечисленним і, як наслідок, не мав достатнього впливу в діаспорі Канади.

Специфічним джерелом до історії гетьманського руху другої половини 1930-х рр. є комунікати, котрі видавались неперіодично вищим виконавчим органом гетьманського табору у зв'язку з певною знаменною подією, нагальною потребою оприлюднити офіційну позицію провідної установи. Групу комунікатів складають випуски, присвячені подорожі гетьманича Д. Скоропадського по українських осередках США та Канади у 1937-1938 рр. Це три комунікати пресового відділу гетьманської управи за жовтень-листопад 1937 р. обсягом від 6 до 14 сторінок кожний. У них подані повідомлення, передруковані з північноамериканських часописів «Наш стяг», «Українська зоря» й «Український робітник», про візит Д. Скоропадського до таких міст, як Оттава, Торонто тощо, зацитовано його промови під час цих візитів [206, с. 44-45].

У 1938 р. гетьманці надавали матеріальну допомогу Карпатській Україні [171, с. 280]. СГД не підтримував контакти з іншими українськими організаціями в Канаді. Це пояснювалось розбіжностями в їхній ідеології. Зрозумілою була ворожнеча комуністичного та монархічного таборів, у якій комуністи сприймали членів СГД за гітлерівських шпигунів. Оцінку консервативного руху в Канаді зробив у книзі «Правнуки погані. Українські націоналісти в Канаді» член комуністичного ТУРФДому П. Кравчук під псевдонімом М. Терлиця [261]. Політична неприязнь мала місце і стосовно діяльності націоналістів. Причини відсутності дружніх зв'язків з гетьманцями член Українського національного об'єднання М. Шарик пояснює тим, що прихильники П. Скоропадського «у відреставровані монархістичного правління чи устрою та створенні заможної і безспірно правлячої аристократії, на плечах якої оперся б гетьман Монарх, вони бачили майбутнє щастя України… Стрільці ж опирали свій націоналістичний світогляд відносно України… боротися за Україну нову, модерну, народ оправну, за Україну не соціялістичну, а націоналістичну, але Україну «без хлопа і пана» [159, с. 214-217]. У свою чергу, гетьманці були противниками ОУН та Є. Коновальця, з якими тісно співпрацювали УСГ та УНО. Оцінку консервативному рухові надав член ліберального об'єднання Союзу українців самостійників Ю. Стечишин: «Ця організація, як виходить з її назви, має головну ціль плекати монархістичну ідею, а зокрема ідею про створення української держави з гетьманом у проводі. Як теорія, це є дуже гарна, а навіть привабна річ, і ми в Канаді не бачимо ніякої причини на те, щоб ворогувати з нею. Нам виглядає, що ціль цієї організації є занадто відсунена від дійсности» [63, с. 34]. Ю. Стечишин аргументує розходження між СУС та СГД не через монархічні ідеї гетьманців-державників, а через проголошення П. Скоропадським федерації України з Росією та прихильністю СГД до Німеччини. В. Бур'яник, також член СУС, пояснює протиріччя між ліберальними й консервативними організаціями в діаспорі Канади належністю членів СГД на 90% до українців-католиків, ієрархія яких ставить на меті навернення українців православних, якими були члени СУС, до католицизму після відновлення гетьманату [74, p. 23]. За таких обставин зв'язки монархістів з лібералами та націоналістами в діаспорі Канади не підтримувались.

Як би це дивно не звучало, однак гетьманським рухом у міжвоєнний період зацікавились робітничі кола діаспори. Альтернативним прикладом до комуністичних робітничих організацій була автономна в гетьманському рухові Організація українських робітників клясократів Канади з осередком у Торонто і пресовим органом «Український робітник». Згідно з її статутом, виданим у 1937 р., монархічне робітниче об'єднання включало у свої ряди тих, «що не хочуть бути безбатченками… що не мають Батьківщини, - як їх учать і як їм вірити кажуть агенти жида Мордохая Маркса, з ІІ-го ІІІ-го й IV-го Інтернаціоналів, - але вважають себе членами своє нації й разом з іншими її трудовими клясами стремлять до відбудови національної Незалежної Української Держави» [60], виступало проти класової боротьби й інтернаціональної позиції марксистів-леніністів та заперечувало існування приватної власності. ОУРКК прагнула збудувати на українських землях «Клясократичну Трудову Монархію» з гетьманом з роду Скоропадських на чолі згідно концепції В. Липинського в «Листах до братів-хліборобів». Ця консерватина організація співпрацювала з СГД, що призначав її керівництво, та Лігою клясократів Канади з Монреалю.

Таким чином, з початком другої хвилі еміграції українців до Канади змінюється картина громадського життя в діаспорі. Постають нові організації, серед них і такі, що стояли на консервативних засадах. Їх членами були гетьманці-державники, послідовники монархічної теорії В. Липинського, бажаючі відреставрувати в незалежній Україні гетьманат на чолі з П. Скоропадським чи його нащадками. На початок Другої світової війни консервативний рух у Канаді все більше занепадав, кількість його учасників зменшувалась, а разом з цим знижувалась активна діяльність СГД. Це пояснювалось непопулярністю монархічних ідей серед українців, які не були їм притаманні, і відходом від гетьманців греко-католиків, що створили у 1932 р. власну організацію Братство українців католиків, яка з цього часу мала репрезентувати їх погляди.

За даними перепису 1931 р. в Канаді проживало 10 353 778 осіб. З них українцями записалось 225 113 осіб, у тому числі 160 557 осіб греко-католицького віросповідання і 55 386 осіб православного. Решта українців діаспори належали до інших віровизнань. Переважаюча кількість греко-католиків спонукала до створення організації, яка мала формувати католицький світогляд [252, с. 52]. Папа Пій Х проголосив «Католицьку акцію», що мала заохочувати прихожан брати участь у церковному житті через мирянські організації, базовані на ідеології «католицької акції». Такий рух був притаманний усім країнам, де діяла католицька церква [164, с. 157].

В результаті правлячі кола греко-католицької церкви в Канаді, відійшовши від підтримки гетьманців-державників, вирішили сформувати власне товариство, що відстоювало б їх погляди перед громадськістю. У грудні 1932 р. з ініціативи о. С. Семчука постає Братство українців католиків, що поставило своїм завданням об'єднання всіх українців греко-католиків Канади. Головою першої управи у 1934 р. став Я. Стратійчук. На цьому з'їзді було прочитано й затверджено статут братства, складений С. Семчуком, Ф. Мамчуром та М. Шкварком. Статут видано у «Бюлетні» БУК за січень 1933 р. [276, с. 54-55]. На його основі було вибудовано принципи братства: «а) Брацтво Українців Католиків Канади в першій мірі має за завдання зберігати і боронити права і закони Канади та цим робом бути як найбільше діяльним членом Канадійської нації. б) Брацтво Українців Католиків морально і матеріально допоможе родимцям у Старому Краю здобути державну самостійність і тому сприяє справі національного визволення України» [10, арк. 5]. У 1935 р. до статуту внесено зміни о. Кушнірем. У плані релігії головною метою товариства було поширювати католицьку віру в українському обряді, разом зі священиками створювати парафії, будувати церкви, підтримувати церковні установи, організації тощо. В культурній сфері - засновувати й підтримувати українські школи, поширювати українську мову, літературу, музику, мистецтво, допомагати католицькій пресі. На полі суспільному - організовувати сиротинці, притулки, шпиталі, літні табори для молоді, молодіжні центри, проводити спортивні змагання тощо. До братства приймались як чоловіки, так і жінки [164, с. 159, 161].