Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Через обмеження, встановлені урядом Канади, друга хвиля імміграції була значно меншою за чисельністю порівняно з першою. Вона складала близько 70 000 осіб, тоді як перша - 180 000. За статистичними підрахунками, основну масу емігрантів становили вихідці з Галичини, на другому місці з Волині та Західного Полісся, потім із Закарпаття та Буковини. З Галичини до Канади виїхало 48 тис. чол., із Закарпаття - 6 тис. чол., з Буковини - 11 тис. чол [268, с. 78, 279]. Дуже обмеженим був виїзд з території радянської України, який склав менше 1 тис. осіб. Свідченням цього є матеріали фонду Київського відділення РУСКАПА у Державному архіві Київської області, кожна справа якого співвідноситься з прізвищем бажаючого виїхати чи то до Канади, чи до США чи до країн Південної Америки. Кількісні характеристики пояснюються економічним, соціальним та політичним становищем українців на цих землях та еміграційною політикою Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.

Кількісні показники імміграції українців були також зумовлені імміграційною політикою Канади. Так, головним нормативним актом, що регулював імміграційний потік до Канади, став закон, прийнятий парламентом у травні 1910 р. З незначними доповненнями він діяв понад 40 років. За цим законом іммігрантом вважалась кожна особа, котра приїхала до країни з метою отримати юридично визначене місце проживання. Іммігрантами не вважались туристи, студенти, що прибули на навчання до Канади, гастролюючі актори, представники дипломатичних і консульських установ тощо [196, с. 149].

До імміграції не допускалися: 1) особи з низьким рівнем розумового розвитку, психічно хворі; 2) хворі на туберкульоз або будь-які інфекційні захворювання; 3) німі, сліпі, каліки; 4) злочинці; 5) повії та сутенери; 6) жебраки й волоцюги; 7) особи, які прибувають до Канади за кошти доброчинних інституцій; 8) хронічні алкоголіки; 9) анархісти та члени анархістських організацій; 10) особи, які не вміють читати будь-якою мовою (за винятком дітей до 15 років і дорослих після 55 років) [68]. Цей документ узаконив умови про наявність в іммігранта залізничного квитка для проїзду до місця призначення і грошей на перший час перебування у Канаді, тобто до моменту працевлаштування. Була закріплена так звана грошова квота, що до кінця 20-х рр. ХХ ст. складала: для дорослих - 25 канадських доларів; для дітей від 5 до 18 років - 12, 5 долара. Якщо іммігрант прибував до Канади у період з 1 листопада по 1 лютого, його квота становила 50 доларів [196, с. 149]. Про умови в'їзду до Канади писав у своїх спогадах О. Брик: «Я знав: приписи вимагали, щоб імігрант мав не менше 25 долярів про запас. У мене було несповна три… Урядовець офіційним тоном запитав, чи відома мені інструкція корабельної спілки, що кожен імігрант мусить мати з собою не менше 25 дол.? Довгенько мені вияснювали дорікали, а врешті - спитавши, чи мені видали досить харчів на подальшу подорож, - відпустили» [139, с. 274-275].

Положення вищеописаного закону (38 стаття), доповненого у 1919 р., дозволяли членам Ради Міністрів та Генеральному губернатору його доповнювати, уточнювати в залежності від економічного, політичного та суспільного становища в державі. Це могли бути кількісні обмеження еміграції або заборони національного характеру тощо [69]. У 1919 р. до вимог на приїзд до Канади згідно з законом була додана вимога щодо проходження освітнього тесту переселенцями. Влітку 1919 р. уряд домініону у зв'язку зі зростаючим безробіттям заборонив імміграцію до весни 1920 р. У 1919 р. також був виданий спеціальний указ, що не дозволяв прибуття до Канади громадян держав, ворожих Великобританії в часи Першої світової війни. У 1921 р. було підвищено суму квот для приїжджих до 250 канадських доларів для дорослих і до 125 доларів для дітей. Це розпорядження стосувалось тільки іммігрантів, котрі не отримали дозволу на в'їзд від Міністерства імміграції (permit) та колонізації. До жінок, дітей раніше прибулих іммігрантів, прислуги, фахових сільськогосподарських працівників його положення не мали стосунку [196, с. 150-151]. Зазначені «показові гроші» - квоти, як писалось в «Українському емігранті» у вересні 1935 р., призначались на «купно фарми і господарку в Канаді» [2, арк. 6]. На нашу думку, ці квоти, так би мовити, перестраховували канадський уряд і запевняли його у тому, що нові іммігранти можуть і будуть займатись сільським господарством.

Канадським урядом 31 січня 1923 р. було видано розпорядження, яке обмежувало наплив нових іммігрантів. Зміст цього розпорядження передано у Циркулярному листі Львівського воєводського управління про порядок еміграції осіб до Канади від 20 лютого 1923 р. Згідно з ним в'їзд до Канади не заборонявся таким категоріям переселенців: 1) сільськогосподарські робітники, які володіють достатніми коштами, щоб мати власне господарство (землеробами вважатимуться ті іммігранти, що матимуть при собі посвідчення про свій фах і гроші на купівлю ферми); 2) сільськогосподарські працівники за відповідними трудовими угодами, що забезпечували їм роботу в Канаді (сільськогосподарським робітником вважатиметься іммігрант, який зможе довести, що працював у сфері сільського господарства на Батьківщині); 3) жінки-прислуга, що мають контракт чи іншу умову, яка дасть їм службу у Канаді; 4) дружини переселенців, діти у віці до 18 років і особи літнього віку, чиї родичі мають стабільне місце проживання в Канаді й достатню кількість грошей для забезпечення сім'ї (іммігранти цієї категорії повинні мати нотаріально підтверджене запрошення - affidavit). Кожен емігрант повинен був вміти писати й читати принаймні однією мовою [4, арк. 2]. Це розпорядження наголосило на бажаності переїзду до Канади саме землеробів.

Про надання переваги працівникам у сфері сільського господарства свідчить у своїх спогадах В. Гавриш: «Згодом імміграційний уряд почав вимагати від імігрантів… щоб вони складали депозит. Від родин вимагали депозит у висоті 700-1 500 долярів і зобов'язання осісти на фармах і господарювати… Як імігранти приїхали до Канади і знайшли фарми, їм гроші повертали, тоді вони користувалися ними, щоб закупити, що було потрібно до фармування. Але деякі шукали викруту. Підуть на фарми, знайдуть собі фарму, дадуть яких 100 долярів задатку і приходять до відділу колонізації в іміграційному уряді по решту грошей. Як дістануть гроші, то зовсім не йдуть на фарми, а залишаються в Едмонтоні» [141, с. 114] (про 30-ті рр.). Завдаток іммігрантів пропадав, однак вони цим не переймались і шукали роботу по містам у промисловій сфері тощо. Відділ колонізації за якийсь час довідався про такі махінації іммігрантів і перестав їм виплачувати решту доларів з депозиту, а передавав їх одразу до адвоката, що проводив перепис ферми на нового власника й оформлював контракт продажу й купівлі. А в період Великої економічної депресії тих, що зобов'язувались купити ферму, а жили в містах, взагалі депортували з країни [141, с. 114, 127]. Таким чином, депортації серед іммігрантів зумовлювались скрутним економічним становищем у країні, а не якимось упередженим ставленням саме до української нацменшини.

За незаконний перетин кордону порушника чекав штраф у розмірі 200 доларів (на початок 1920-х рр.) і арешт до трьох місяців. Окрім того, слідча комісія за таких обставин могла депортувати іммігранта. Слідчі комісії діяли в канадських портах від імені міністерства імміграції та колонізації й вирішували питання допущення чи недопущення іммігранта до поселення в Канаді. Приїжджі могли апелювати на присуд комісії до міністра імміграції та колонізації. Це не стосувалось переселенців, хворих на інфекційні захворювання, епілептиків і душевно хворих. Бажаючі приїхати в Канаду тимчасово чи як туристи повинні були написати заяву відповідному імміграційному урядовцеві. Хто з них не проходив перевірки на кордоні, той платив штраф у розмірі 100 доларів і міг бути депортований. Іноді від туриста вимагали завдаток (бонд). Коли турист перебував у Канаді понад визначений строк, його завдаток конфіскували [32, с. 63-64].

Міністерство імміграції та колонізації поділило іммігрантів на три категорії: до першої зараховувались вихідці з Великобританії та США (пріоритетна група); до другої - скандинави, швейцарці, німці, бельгійці, голландці, французи (привілейована група); до третьої - австрійці, угорці, румуни, поляки, росіяни, литовці, латиші, естонці, чехи, словаки та жителі Югославії. Цей поділ не мав правового статусу. Взагалі небажаними вважались емігранти з Італії, Південної Європи та Азії. Більшість переселенців з «привілейованих» та «пріоритетних» країн не були зацікавленні у роботі на фермах і згодом перебирались до міст чи повертались на Батьківщину [199, с. 352]. Такий стан речей описав один з емігрантів у своєму листі: «Англійці не довго витримали тяжкої роботи на фармах, по 15 годин щоденно. Покидали, з'їхались до міста і зажадали, щоб їх одставили, звідки привезли. Вони не дістали обіцяних великих заробітків (по 5 - 6 долярів денно), покинули роботу і їх одвезли назад, до Англії» (прізвище емігранта невідоме, лист надрукований у газеті «Час» від 7 лютого 1929 р.) [145, с. 56]. Як наслідок, уряд Канади став заохочувати імміграцію з країн Східної та Центральної Європи.

У 1924 р. уряд Канади направив до Львова українця за походженням адвоката О. Дика, який налагодив контакти з ініціативним комітетом Товариства опіки над українськими емігрантами у справі імміграції українців. А 15 жовтня 1925 р. канадські власті підписали вже згадану дворічну угоду із залізничними компаніями CNR і CPR про право останніх на залучення, транспортування й розміщення бажаючих зі Східної Європи. Обсяг іммігрантів становив 50 тис. сільськогосподарських робітників і домашньої прислуги та 2 тис. селянських родин [199, с. 352-353]. Оскільки залізничні компанії були власниками значної кількості земельних площ у Канаді, то збільшення напливу емігрантів гарантувало їм величезні прибутки. Як зазначалось вище, реалізація угоди активізувала еміграційні процеси в Західній Україні.

Отже, з 1926 р. еміграція за океан відбувалась на основі нотаріально підтверджених запрошень з Канади та в межах «залізничної угоди». Ті особи, котрі емігрували без запрошень, підлягали кваліфікації офіційними представниками CNR та CPR або уповноваженими чиновниками мореплавних товариств. Контроль за цією процедурою здійснювали експозитури Еміграційного управління у Львові та Бресті. Для еміграції в межах «залізничної угоди» потрібні були такі документи, як подання, посвідчення особи з фотографією й військовий квиток (від жінок вимагалось свідоцтво моральності та метрика). Після реєстрації в управлінні посередництва праці бажаючого виїхати за кордон направляли до відповідного представництва мореплавної компанії, де він проходив медичний огляд і вносив 50 злотих завдатку за квиток на корабель. Тільки після цього емігранта допускали до кваліфікації канадськими чиновниками. Вони надавали тимчасовий сертифікат, який був підставою для отримання візи. Коли всі документи було оформлено, староство надавало претенденту на виїзд безкоштовний закордонний паспорт. Усі емігранти, котрі прибували до Канади в межах «залізничної угоди», отримували можливість придбати ферми площею 160 акрів. Ці землі продавались на досить вигідних умовах, і кошти за них можна було виплачувати впродовж 35 років. Виплати розпочинались лише після чотирирічного перебування іммігранта на фермі. Протягом цього часу іммігрант сплачував земельний податок у розмірі 25-40 доларів щорічно. Переселенець повинен був побудувати житлове приміщення для себе і стодолу, викорчовувати й очищати щороку по 5 акрів землі та засіяти не менш як 25 акрів землі зі своєї ділянки. Вартість землі, яку продавали приїжджим у міжвоєнний період у провінціях Манітоба, Альберта, Саскачеван, коливалась від 5 до 12 доларів за акр. Якщо ферма вже мала необхідні будівлі й землю, готову до посіву, то вона коштувала від 15 до 20 доларів за акр. Зрозуміло, що мало хто з українців міг собі дозволити придбати такий гомстед.

Низька імміграційна кон'юнктура змусила канадський уряд у червні 1927 р. призупинити «залізничну угоду». Влада дала право на в'їзд до Канади родинам, що мали при собі 500 доларів на показ, а від 15 серпня й до кінця вересня - 1 тис. доларів. Наприкінці 1927 року дію «залізничної угоди» було продовжено строком на 3 роки. У 1930 р. її не було продовжено [196, с. 180-184, 186].

Від 1928 р. канадський уряд додав до вимог щодо обов'язковості займатись сільським господарством ще й вимогу мати нотаріально підтверджене запрошення - affidavit. На в'їзд мали право тільки близькі родичі раніше прибулих іммігрантів [231, с. 192]. У 1929-1933 рр. в економіці Канади настала криза. Експорт товарів знизився вдвічі, зросло безробіття. 29 листопада 1930 р. президент Речі Посполитої видає декрет про те, «що емігранти до З'єднаних штатів Північної Америки і Канади будуть могти виїжджати з портів польських на Балтику єдиними кораблями прямого сполучення» [24, арк. 28]. Тому у 1931 р., через спроби уряду Польщі повністю взяти під свій контроль процес еміграції й бажання здійснювати перевезення до Канади виключно кораблями польської компанії «Gdynia-Ameryka», Міністерство імміграції та колонізації Канади відкликало свої місії з Гдині та Гданська. До певного консенсусу сторони дійшли лише в 1935 р. Отже, в часи Великої економічної депресії в Канаді потік іммігрантів було значно зменшено. Для цього у 1929 р. було визначено віковий ценз для чоловіків від 18 до 45 р. [196, с. 156, 186]. А з 1930 р. на в'їзд мали право тільки реемігранти, жінки, наречені і діти до 18 років попередньо прибулих іммігрантів, які могли їх утримувати і надати житло [24, арк. 223].

В. Гавриш у своїх мемуарах подав відомості про особливості в'їзду до Канади наречених іммігрантів: «Канадський імміграційний закон вимагає, щоб той, хто хоче спровадити наречену, доказав, що він її знає довший час, тобто що з нею переписується, щоб склав гроші на її дорогу до Канади і назад, якщо з нею не одружиться, а далі щоб пред'явив посвідку з банку, скільки має грошей, посвідку від працедавця, скільки заробляє і заяву від якоїсь родини, що погодиться передержати дівчину до того часу, доки вона або не вийде заміж або не повернеться назад, і врешті посвідку від священика, який знає нареченого і погодиться його з тою дівчиною, що приїде, повінчати» [141, с. 152-153]. У 1931 р. імміграційний департамент у Вінніпезі видав розпорядження до одружених чоловіків, які хотіли дозволу на приїзд до Канади своїх дружин. З нього простежувались нові ускладнення в імміграції. Так, чоловіки мали мати при собі довідку на згоду про в'їзд від муніципалітету. Така довідка залежала від можливості чоловіка утримувати сім'ю в Канаді [231, с. 198]. Крім того, було заборонено рееміграцію особам, які проживали в Канаді менше ніж 5 років і на певний час виїхали на Батьківщину. Для незаміжніх жінок-іммігранток і дівчат віком понад 12 років обов'язковою умовою приїзду на територію домініону стало надання свідоцтва моральності [196, с. 154]. У «Wiadomoњci dla emigrantьw» у №13 за 8 листопада 1930 р. сказано, що отримати його можна було «в старостві, комісаріаті державної поліції чи гмінній» [24, арк. 17].

Загалом еміграція до Канади з 1930 р. проходила на основі персональних дозволів (пермітів), які були дійсними впродовж 5 місяців від часу отримання. Строк їх дії міг бути продовжений ще на 3 місяці. В разі, якщо бажаючий емігрувати не дотримувався встановленого терміну, він втрачав право на в'їзд і був змушений чекати нового [24, арк. 11]. Такі дії Міністерства імміграції та колонізації мотивувались скрутним економічним становищем у країні, появою великої кількості безробітних. Домініальний уряд навіть розробив у часи кризи програму допомоги для тих, хто хотів повернутись з міста і поселитись на фермі. У 1933 р. право на повернення до Канади отримали реемігранти з дружинами й дітьми, які перебували за її межами менше одного року. Для повернення вони не потребували виклику, але повинні були пред'явити квоту в сумі 100 доларів для жінки і 50 доларів для дитини [231, с. 201, 204].

У 1934 р. канадським урядом було прийнято закон, за умовами якого з 1935 р. позови проти фермерів не могли розглядатись у судах. Цим займалось спеціально утворене Управління з фермерських заборгованостей, яке могло надати їм більше часу на виплату боргу під заставу землі чи сільськогосподарської техніки. Це вирішувало не тільки проблему розорення фермерів, а й сприяло збільшенню кількості іммігрантів у зв'язку із покращенням економічного становища в Канаді [215, с. 196]. У 1935 р. квота на виїзд для українців становила 500, 750, 1 000 канадських доларів [199, с. 355] і не включала витрат на проїзд до Канади. Такою вона залишалась і у 1937-1938 рр. Списки волинських родин з розміром капіталу для виїзду від 500 до 1 000 доларів подані у листуванні централі Еміграційного синдикату у Варшаві з його відділеннями у Ф. 397 у ДАВО із відміткою про вибір емігрантом корабельної компанії [26, арк. 17-20, 60, 85, 99]. Родини з капіталом у 1 000 доларів мали право розміщуватись у провінціях Квебек і Онтаріо, інші - в Манітобі, Альберті, Саскачевані, Британській Колумбії. Кількість іммігрантів на кожен новий рік встановлював Департамент імміграції та колонізації. Уряд Польщі, побоюючись відтоку валюти з країни, визначив суму грошей, які можна було вивезти емігрантами [196, с. 154-155]. «Польща дозволяла вивозити за кордон 1 000 долярів без ніяких більших формальностей. Але деякі наші імігранти привозили більше грошей, як 1 000 долярів. В Польщі при виїзді переводили контролю, чи хто не везе більше грошей, але наші люди ці контролі вміли легко обійти… Знаю одного нашого імігранта… Він взяв зі собою ровер, в гумові колеса якого напхав паперових польських злотих… і спокійно перейшов через усі контролі», - оповідає В. Гавриш, власник імміграційного бюро в Канаді [141, с. 125]. Все ж, такі умови для в'їзду до Канади скоротили кількість іммігрантів у 30-ті роки ХХ ст.

Таким чином, кількісні та якісні характеристики міжвоєнної імміграції до Канади визначались її імміграційним законодавством та політикою уряду, які, у свою чергу, залежали від економічної ситуації в країні, становища на ринку праці, ставлення до міграційної хвилі з боку англо-канадців і франко-канадців. Переселенці зі Східної Європи не були пріоритетною групою іммігруючих до Канади. Однак, своєю наполегливою працею й відповідною суспільною поведінкою вони здобули певний позитивний статус у країні й можливість продовжувати в'їзд до неї. Соціально-економічне становище в Канаді диктувало Міністерству імміграції та колонізації вимоги до приїжджих українців, які мали бути в основній масі працівниками у сфері сільського господарства.

2.2 Умови виїзду та поселення українців у Канаді

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву другої хвилі української еміграції. Цей рух пояснюється рядом причин: 1) економічними; 2) соціальними; 3) політичними.

Друга хвиля еміграції зумовлювалась значною мірою економічними причинами для виїзду. Перша світова війна підірвала народне господарство. Селяни після її завершення опинились у досить скрутному становищі. Під час війни було знищено близько 20% господарських будинків, отже кожен п'ятий господар залишився без даху над головою. Пропало 78% коней, 36% рогатої худоби, 77% іншої худоби, не згадуючи домашніх тварин [229, с. 21]. Заможніші українці, що не підтримували політику більшовиків, боялись конфіскації приватної власності, націоналізації промисловості, розподілу землі серед селян, втрати торгових привілеїв [315, с. 34]. Цей фактор посприяв їх від'їзду за кордон.

Не кращою була економічна ситуація на українських територіях у складі Польщі. Прийняті польським сеймом 10 липня 1919 р. «Основи земельної реформи» й закон про земельну реформу від 17 грудня 1920 р. стосовно Східної Малопольщі (Галичини) спрямовувались головним чином на здійснення полонізації цих територій шляхом створення польських військових та цивільних поселень [222, с. 71-72]. Статистика господарств осадників на Волині з їх розмірами в гектарах наведена у справах Ф. 46 Волинського обласного державного архіву [23]. У безоплатне користування колишнім військовим передавалось до 45 га землі. Урядові кола Польщі прагнули «штучно», тобто шляхом переселень, збільшити кількість поляків у західноукраїнському регіоні. Після закінчення Першої світової війни на всіх західноукраїнських землях активно йшов процес парцеляції, що був підкріплений законом про земельну реформу від 17 грудня 1920 р. Українського селянина не було допущено до нього, оскільки панську заборговану землю парцелювали на вигідних умовах виключно для представників польської національності, зокрема колишніх військових, які приїжджали з Польщі. На підставі закону про колонізацію східних земель, до яких належали Волинь, Полісся та Галичина, ці польські переселенці отримували безплатно наділи землі навіть там, де місцеве населення було безземельним. До 1 січня 1923 р. між поляками було розпарцельовано 110 000 га на Волині і 133 000 га на Поліссі. У Галичині між новоприбулими було розподілено 200 000 га землі. Українці відчували брак землі, соціально-економічна ситуація в Україні змінювалась не на їх користь [171, с. 6].

Наприклад, у 1921 р. в ході аграрної реформи на Буковині українським селянам виділялось від 4 до 6 га землі, а румунським колоністам - 10 га [251, с. 73]. У Другій Речі Посполитій перенаселеність була найбільшою саме на українських територіях. За даними офіційної урядової статистики найбільша кількість дрібних господарств (до 2-х га) знаходилась у Станіславському (67, 5%), Тернопільському (55, 3%) і Львівському (52, 8%) воєводствах [202, с. 79]. У скрутному становищі перебували ремісники, які не мали ринку збуту своїх виробів. На заробітки йшли жінки та підлітки. За свою працю вони отримували мізерні кошти. Робочий день був ненормований. Середня заробітна плата робітника у Варшавському воєводстві була вдвічі вища, ніж у Станіславському чи Тернопільському [315, с. 36]. З парцеляцією для місцевих жителів зникала можливість заробітків на двірських ґрунтах. На нашу думку, через це практично єдиним виходом для українських селян став виїзд за кордон.

За вказівками міністра освіти Польщі С. Грабського в усіх школах насильно запроваджувалося викладання польської мови, а українська мова занепадала. Відбувалося масове злиття польських і українських шкіл, де домінуючою ставала польська мова. Викладали в них переважно поляки. Внаслідок проведення такої акції лише 8% учнів українського походження відвідували школи з рідною мовою навчання [194, с. 294-295]. Багатьох україномовних учителів переводили на роботу на етнічно польські землі. Молоді було важко здобути вищу освіту. Жителі міст, якщо хотіли продовжувати працювати, мусили перейти на латинський обряд на вимогу польських чиновників [178, с. 55]. Українцям під Польщею не дозволялось проводити народні й церковні свята, організовувати гуртки, театральні вистави. Жителі Західної України не отримували належної медичної допомоги. Тяжке суспільне становище погіршувалось також через натиск католицької церкви на православну [194, с. 295].

Політичні мотиви також відіграли вагому роль у від'їзді українців за межі Батьківщини. Українці не хотіли бути меншовартісними громадянами поряд з окупантами. Вони відчували на собі політичний та національний гніт, дискримінацію української мови, культури, будучи у складі Польщі, Румунії та меншою мірою Чехословаччини. До цього також спонукала поразка у національно-визвольних змаганнях в Україні в 1917-1921 рр. і, як наслідок, встановлення радянської влади на більшій частині українських територій. Учасники боротьби за незалежність через загрозу більшовицького терору вже не мали змоги залишатись на теренах Батьківщини.

Політична еміграція з Радянської України не припинилась з поразкою української революції у 1921 рр., як вважають деякі науковці, а тривала, хоча й у значно менших масштабах, до кінця 1920-х рр. Підтвердженням цього є матеріали фонду РУСКАПА у ДАКО, які містять листування з пасажирським агентством, анкети емігрантів (1 476 справ).

Надалі не було й не могло бути ніяких масових переміщень за кордон, незважаючи на такі трагічні сторінки в історії України, як форсована примусова колективізація, голодомор 1932-1933 рр. та небачені репресії кінця 30-х рр. [315, с. 35]. У перші місяці 1919 р. через Відень виїхало до Західної Європи кілька тисяч урядовців Української Народної Республіки. У травні 1919 р. перейшла Карпати й опинилась у межах тодішньої Чехословаччини гірська бригада Української Галицької Армії. Незабаром туди переїхала частина галицької та буковинської інтелігенції. Влітку 1920 р. у Чехословаччину передислокувалась бригада А. Кравса, а в листопаді військові другої кулеметної бригади третьої Залізної дивізії Армії УНР перетнули кордон з Румунією. Того ж місяця через річку Збруч перебралась до окупованої Польщею Галичини армія Української Народної Республіки. Як і дві перші частини, останню також було роззброєно та інтерновано [172, с. 26-27]. В. Гірняк описав у своїй статті подробиці відступу Української галицької армії за Збруч у липні 1919 р., під час якого потрапили у полон кілька тисяч українських військових. Вояки генерала Ю. Галлера спиняли полонених по дорозі до табору й били. На залізничних станціях їх садили по 70 чол. у вагон, їжі не давали. В Перемишлі вони йшли пішки до Засяння й Пикулич. Табори були в Бересті, Вадовичах, Стрілкові. У них лютували черевний тиф та дизентерія. Умови проживання були жахливими [178, с. 56- 58]. Крім вищезазначених, українці перебували ще в таких таборах Польщі, як Петриків, Ланцут, Олександер, Каліш; Чехословаччини - Ліберці, Йозефов; Румунії - Брашів, Фегераш тощо [244].

Правлячі кола Польщі та Румунії загалом не заперечували проти репатріації військових, оскільки не хотіли зміцнення українського елементу на їх етнічних землях у складі цих держав. Тому вони охоче йшли назустріч бажанню українських вояків виїхати поза їх межі. Через небажання загострювати дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою і Радянським Союзом, брак коштів на утримання інтернованих, а також побоювання посилення пробільшовицького впливу серед останніх аналогічну політику проводив і Чехословацький уряд [243, с. 313]. Частина з колишніх інтернованих після звільнення емігрувала до Канади.

На території українських земель у складі Румунії уряд запровадив політику румунізації корінних мешканців. Щоб убезпечити себе від їх спротиву, владні кола провели в регіонах компактного розселення українців арешти серед священиків, учителів, селян; встановили жорсткий контроль за «підозрілими українцями», розпочали заміну українських фахівців на роботі в адміністраціях, школах, університетах тощо на румунських; українська мова дозволялась лише в побутовому вжитку [251, с. 69-73]. Навіть у церкві богослужіння велось румунською мовою. Українських богословів не висвячували. Буковинську православну архідієцезію перейменували на румунську на конгресі у 1921 р. [246, с. 15-20].

Репресії розпочалися й на українських землях у складі Польщі після державного перевороту 1926 р. і приходу до влади Ю. Пілсудського. До в'язниці було кинуто 6 тис. українців, 50 чол. загинуло і 1 тис. чол. поранено. Така політика правлячих кіл Польщі налаштовувала проти себе українське автохтонне населення [192, с. 53]. Про жорстку політику Польщі згадувала М. Турківська, що після певного терміну проживання в Канаді повернулась до Радянської України: «За панської Польщі бідували ми не менш, ніж за цісарської Австро-Угорщини. До українців ставлення було зневажливе, а то й вороже. Поліція часто арештовувала в селі тих, хто висловлював незадоволення порядками в державі Пілсудського. Одного разу був арештований і мій син Микола» [156, с. 48]. Отже, для частини активних учасників української революції, борців за українську незалежність можливості перебувати на теренах Батьківщини були обмеженими.

Таким чином, економічна, соціальна, політична ситуація в Україні після Першої світової війни, ліквідації УНР, ЗУНР, розчленування західноукраїнських земель між Польщею, Чехословаччиною, Румунією спричинили масову хвилю еміграції українців.

Якщо говорити про виїзд українців за океан у міжвоєнний період, то Канада за статистичними даними вийшла на перше місце за кількістю переселенців. Це було пов'язано зі встановленням ряду обмежень на в'їзд у США, а також кращими умовами для проживання і праці в Канаді, ніж в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Уругваї тощо [182, с. 159]. Канада відчувала потребу в робочій силі у сфері сільського господарства. Жителі України також пам'ятали про матеріальну та моральну підтримку діаспори Канади у період Української революції 1917-1921 рр.

Мотиви еміграції визначили і її характер. Це була вже не суто заробітчанська еміграція, а й політична. На противагу «піонерам» іммігранти після Першої світової війни були більш освічені й національно свідомі, а також краще забезпечені матеріально. Як зазначає В. Макар, вони часто привозили з собою від 300 до 2 000 доларів, що на той час було немалою сумою, і мали можливість придбати кращі ферми, ніж у деяких їх попередників. Вартість ферм тоді була від 200 до 7 500 доларів [222, с. 93]. Друга хвиля еміграції до Канади більшою мірою складалася з працівників у сфері сільського господарства. Це обумовлювалось як економічними мотивами при переселенні, так і законодавством Канади. Так, 31 січня 1923 р. канадським урядом було видано розпорядження, що обмежувало наплив нових іммігрантів. Разом з цим у ньому наголошувалося на бажаності переїзду до Канади саме землеробів.

Хоч селяни й робітники домінували, другий потік іммігрантів був також представлений політичними емігрантами та ветеранами війни за незалежність 1917-1921 рр. Отже, серед іммігрантів другої хвилі еміграції зустрічаємо колишніх вояків і старшин Української армії, службовців державного апарату, вчителів, науковців, представників інтелігенції, промисловців, людей вільних професій, великих та середніх землевласників і членів їх родин, торговців, священнослужителів та підприємців.

Серед них були відомі провідники українських визвольних змагань і представники культури, причому деякі вигнанці залишились там на постійно. До таких осіб, зокрема, належали військові начальники: генерали В. Сікевич і М. Капустянський, полковники Є. Коновалець, Р. Сушко, А. Мельник; політичні діячі: професор І. Боберський, О. Назарук, Н. Григоріїв, М. Шаповал, М. Мандрика, В. Коссар, О. Кисілевська; видатні митці: О. Кошиць із капелою, бандурист В. Ємець, диригент і композитор Є. Турула, балетмейстер В. Авраменко [250, с. 112].

Склад іммігрантів зумовлював і характер їх розселення. Певна частина приїжджих надавала перевагу проживанню в містах і на їх околицях. Українці влаштовувались на роботу на шахтах, лісопереробних, вагоноремонтних заводах, у транспортній сфері, у кравецькі й кушнірські майстерні та ін. Ті, що хотіли працювати в сільськогосподарській галузі, розміщались у селах. Тобто розселення іммігрантів визначалось можливостями працевлаштування та професійною підготовкою переселенців, а згодом до цього долучилась обставина наявності в тій чи іншій місцевості мешканців українського походження [191, с. 17]. Керівник Волинського еміграційного управління так характеризував склад української еміграції до Канади: «В Канаду виїжджають винятково землероби, які мають відповідний капітал на купівлю в цій країні землеробських господарств, і незначна кількість сільськогосподарських робітників - на найману працю» [22, арк. 12]. На нашу думку, саме тому, канадський уряд не хотів приймати до країни працівників в інших сферах, керівник волинського еміграційного управління не зазначив їх у переліку емігрантів.

Провінція Манітоба нараховувала найбільшу частку українського населення в Канаді. Там проживало 30% від трьохсоттисячної української діаспори. Вінніпег був центром життя української громади в Канаді [177, с. 126-127]. Нові іммігранти продовжували заселяти степові провінції Альберту та Саскачеван. Напередодні Другої світової війни у степових провінціях українці становили 9-12% від усього населення [196, с. 189]. Облаштовувались вони і в Онтаріо, Квебеці та Британській Колумбії. На 1931 р. найбільшими міськими осередками для українців, окрім Вінніпегу (близько 25 тис. чол.), стали Торонто, Едмонтон (понад 5 тис. чол. у кожному), Тандер Бей (понад 4 тис. чол.), Монреаль (близько 4 тис. чол.), Саскатун і Віндзор (близько 2 тис. у кожному), Гамільтон, Ріджайна і Садбері (понад тисяча в кожному). Отже, у 1931 р. в містах проживало 25,1% всіх українців Канади [222, с. 92]. Місця масового поселення українців представлені українськими топонімами, що свідчило про бажання українців діаспори зберегти свою етнічну самобутність [191, с. 17].

Характер і склад другої хвилі еміграції посприяв тому, що з числа іммігрантів міжвоєнного періоду постало значне число лідерів та учасників громадсько-політичних, культурно-освітніх та допомогових об'єднань діаспори Канади. Українці стали обіймати важливі посади в уряді, а М. Лучкович у 1924 р. був обраний до парламенту Канади.

Уряди Польщі, Румунії, Чехословаччини не ставили серйозних перешкод перед еміграцією українців. Вони бачили в ній користь, адже через виїзд зменшувалась кількість непотрібного їм українського населення. Навіть з таких таборів та тюрем Другої Речі Посполитої, як Береза Картузька, Ланцут, Стшалково та Бригідки у Львові можна було забрати українців, за умови, що вони залишать рідний край [250, с. 110-111]. Більше того, українська та єврейська еміграції навіть заохочувались. Влада санкціонувала відкриття численних представництв мореплавних компаній, агенти яких безконтрольно й безкарно грабували західноукраїнське населення. Еміграційний апарат на українських землях у складі Польщі був представлений на різних етапах Державним управлінням до справ повернення полонених, біженців і робітників у Львові (1919), Еміграційним управлінням у Львові (1920), Львівським комісаріатом Еміграційного управління (1920), Державними управліннями посередництва праці й опіки над емігрантами у Бресті (1921), Луцьку (1921), Дрогобичі (1922), Львові (1922), Рівному (1923), Перемишлі (1923), Станіславі (1923), Тернополі (1923), експозитурами Еміграційного управління у Львові (1923), Бресті (1928) та Львівським окружним відділом Еміграційного синдикату (1930). Всі ці установи видавали посвідчення на закордонні паспорти, оформлювали виїзні документи, контролювали діяльність мореплавних товариств, запобігали нелегальній еміграції, надавали інформацію про країни імміграції, здійснювали контроль за наймом робітників для роботи за кордоном тощо [196, с. 38, 94-95].

Еміграційні органи Польщі повинні були не тільки організовувати виїзд громадян за її межі, а й охороняти їх права в країнах-реципієнтах. За законодавством емігранти з Польщі могли звертатись за допомогою у польські консульства та посольства. У випадку хвороби емігранта Міністерство праці та соціальної опіки Другої Речі Посполитої повинно було виплачувати кошти на його репатріацію. На жаль, не в усіх країнах світу діяв цей закон, оскільки його виконання вимагало значних коштів, для прикладу, з країн Північної та Південної Америки [202, с. 44].

Зазначені еміграційні інституції тісно співпрацювали з низкою напівофіційних об'єднань, таких як Морська і колоніальна ліга (далі - МіКЛ), заснована у 1926 р. у Варшаві. МіКЛ і на теренах Західної України відкривала відділи в усіх воєводствах і повітових центрах. Дорадчим органом в еміграційних справах при Міністерстві праці й соціальної опіки з 1921 р. була Державна еміграційна рада. На законодавчому рівні еміграцію регулювали закони від 4 листопада 1920 р. «Про врегулювання добровільної та примусової міграції населення», від 11 жовтня 1927 р. «Про еміграцію» [196, с. 38 - 39, 82, 85]. У 30-ті рр. в Польщі відання еміграцією перейшло до урядової установи Еміграційного синдикату, «до якого потрібно звертатись за інформацією у справах виїзду, за допомогою при виробленні документів для поїздки і за опікою при виїзді з краю» [25, арк. 15]. Мету і завдання інституції окреслює стаття 3 статуту: «Синдикат Еміграційний має на меті надання емігрантам допомоги перед початком і в часі подорожі, а в часності: a) надання відповідної інформації; b) допомога при отриманні потрібних документів і допомога при ліквідації справ маєткових в краю; c) допомога і посередництво в отриманні кредитів; d) організація транспортних засобів; e) облаштування і ведення готелів і домів для емігрантів; f) залагодження всіляких формальностей при виїзді перед владою крайовою і закордонною…» [24, арк. 14]. Це була акціонерна спілка з участю Державного банку і 20 мореплавних товариств, концесіонованих у Польщі.

Питанням еміграції на громадських засадах займались товариства опіки над емігрантами. Так, у 1927 р. у Львові було засноване Польське еміграційне товариство та товариство «Польська опіка над співвітчизниками за кордоном», що фінансувались Еміграційним управлінням. Названі товариства з 1928 р. були об'єднані в Міжтовариську раду громадських організацій опіки над емігрантами (з 1931 р. перейменовано на Союз громадських організацій опіки над емігрантами). Найнижчою ланкою союзу стають «еміграційні патронати», закладені наприкінці 1931 р. у більшості повітових центрів Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств. Згідно з регламентом, патронати мали тісно співпрацювати з Еміграційним синдикатом і заохочувати переселенців купувати корабельні квитки у його агентурах. Після ліквідації Еміграційного управління у 1932 р., його експозитур та Державної еміграційної ради синдикат став центральною інституцією з питань еміграції, джерелом прибутків якої був продаж корабельних квитків. Яка б установа не завідувала справами переселенців, еміграційна політика Польщі не змінювалася [196, с. 39-40, 91].

З вищесказаного можна зробити висновки, що курс політики Польщі пояснювався бажанням польського уряду знизити соціальну напруженість у регіонах, заселених українцями, зміцнити становище поляків у Західній Україні, зменшити прояви національно-визвольної боротьби, вирішити проблему безробіття та малоземелля серед поляків через від'їзд населення інших національностей.

Так, наприклад, для стимулювання переселенського руху із Західної України польський уряд сформував систему кредитування бажаючих виїхати. На думку чиновників, ця система повинна була приносити додаткові прибутки до скарбниці, оскільки емігрант, працюючи за кордоном, повертав ці гроші з відсотками. Спочатку емігрантові давали короткострокові кредити в обсязі 50% від суми корабельної карти емігранта [202, с. 50]. На наш погляд, ці кредити також сприяли збільшенню кількості бажаючих емігрувати.

На законодавчому рівні агітація до еміграції в Польщі була заборонена, але на теренах Західної України цю заборону звели до рівня паперової фікції. Тому члени агентств діяли нелегально. Так, наприклад, у Заліщицькому повіті О. Венклер, що тримав еміграційне товариство, маскував його під меблевий склад. Польське інформаційно-колонізаційне бюро у Вінніпезі розіслало громадським управам у Західній Україні листи із вказівкою «вербувати населення у значних кількостях на виїзд до Канади. За кожних 50 емігрантів бюро обіцяло агентові безкоштовний проїзд до Канади і в зворотному напрямку або 150 американських доларів» [196, с. 71]. У розпорядженні Еміграційного управління у Варшаві від березня 1923 р. наголошувалось, що мореплавним «відділам і їх керівникам не можна наймати субагентів» [3, арк. 1].

Незважаючи на заборони, чиновники корабельних агентств дуже швидко залучили субагентів до процесу вербування емігрантів. Про це явище говорив депутат від комуністичної фракції у польському сеймі Я. Войтюк: «По усій Західній Україні розгулюють сотні еміграційних агентів, що мають всесторонню підтримку польського уряду і прагнуть вивезти робітників і селян із загарбаних Польщею українських земель» [30, с. 2]. У своїй промові на засіданні сейму від 9 червня 1925 р. він пояснював агітацію українців до виїзду бажанням польського уряду вирішити поряд з класовим питанням і національне. Комуністи вважали, що для буржуазії є вигідною еміграція революційно налаштованого пролетаріату [13, арк. 3-5]. Серед селян розповсюджували листівки про еміграцію, розклеювали плакати, видавали брошури про різні країни світу.

У час економічної кризи в Канаді притік емігрантів за океан значно зменшився. Цим був стурбований польський уряд. Тому МЗС у січні 1933 р. наказало Міжміністерській еміграційній комісії (далі - МЕК) з'ясувати такі питання: 1) як використати еміграцію нацменшин для зміцнення становища поляків; 2) на які терени необхідно спрямовувати переселенський рух слов'ян; 3) які заходи потрібно вжити для популяризації ідеї еміграції серед нацменшин. У відповідь на це МЕК 1934 р. розробив тимчасовий план переселення. З метою втілити цей план на землях Західної України була розгорнута широкомасштабна пропаганда. В 1937 р. МЗС Польщі було розроблено таємний еміграційний план. Відповідно до його положень польське населення повинно було отримати кількісну перевагу завдяки поетапній і систематичній еміграції. Задля реалізації плану землі Польщі було поділено за принципом вирахування складу національних меншин у певних місцевостях. У зв'язку з цим поділом мали відбутись рекрутаційні акції. В 1938 р. Міністерство соціальної опіки розробило черговий еміграційний план для південно-східних воєводств Польщі. В ході реалізації еміграційних планів передбачалось скуповувати землі емігрантів-українців і надавати їх у власність польським осадникам.

Польський уряд слідкував за долею реемігрантів, кількість яких особливо збільшилась у часи Великої економічної депресії в Канаді. Рееміграція не схвалювалась владою. Щодо реемігрантів-українців застосовувалось положення польського закону від 20 січня 1920 р. Згідно з ним польське громадянство могли отримати особи, що проживали не менше 10 років на теренах Польщі [196, с. 46, 48, 50-52]. В 1933 р. МВС Польщі звернулось з таємним листом до МЗС, в якому писалось: «В інтересі держави лежить обов'язок недопустити повернення українців на батьківщину, де вони можуть розгорнути надзвичайно шкідливу діяльність. У зв'язку з цим необхідно дотримуватися засади, що навіть у випадку підтвердження польського громадянства реемігрантам цієї категорії чинити перешкоди при наданні паспортів, застосовуючи при цьому певну сегрегацію» [21, арк. 24]. Як бачимо, політика Польщі була спрямована на покращення економічного й суспільного становища польського елементу на західноукраїнських територіях. Одним з напрямів втілення цього задуму було активне сприяння та пропаганда переселення українців. При цьому уряд створював перепони перед міграцією українців на сезонні роботи до Європи.

Для виїзду емігрантам у першу чергу потрібні були паспорти. Ті жителі Західної України, що не мали польських паспортів, не могли дістатись до Канади. Паспорти, видані Лігою Націй, і, так звані, нансенівські паспорти не давали права на в'їзд до Канади. Цікаво, що з такими паспортами пропускали до Канади німців, євреїв, утікачів з Румунії [231, с. 171, 205]. В «Українському емігранті» за вересень 1935 р. писалось про вимоги щодо отримання закордонних паспортів: «Спершу кожний емігрант мусів дістати дозвіл на видачу безплатного еміграційного пашпорту. Такий дозвіл видавав Еміграційний Інспектор у Варшаві, коли мав доказ, що емігрант має право виїзду до якоїсь країни на постійний побут і що не буде мати ніяких перепон, стараючись про потрібну візу. Дозвіл пересилав Еміграційний інспектор до цього староства, яке мало видати емігрантові його пашпорт… З днем 10 липня ц. р. … емігранти діставатимуть до своїх рук пашпорти в хвилині від'їзду, тобто після налагодження віз і інших формальностей та заплачення корабельних карт» [2, арк. 5]. Швидше за все, це робилося з метою унеможливити нелегальне посередництво під час вироблення паспортів.

Вимоги для виїзду з Польщі розписані в Інструкції у справі еміграції, розробленій Еміграційним управлінням Речі Посполитої від 18 лютого 1928 р. [45]. В ній також подаються умови, поставлені для в'їзду в Канаду її урядом, розписано роль і функції корабельних товариств у процесі еміграції.

Виїзд українців з території Чехословаччини не зустрічав особливих перешкод у законодавстві країни. Про умови еміграції з Чехословаччини пише у своїх спогадах А. Господин [142].

З УСРР виїхати було значно складніше, практично неможливо. У таємному листі наркома внутрішніх справ В. Манцева від 19 квітня 1922 р. зазначалось: «Тільки Київ Житомир Вінниця Чернігів всім Губотуправам… НКВС роз'яснює, що масові виїзди за кордон у теперішній час являються досить небажаними, а тому необхідно при розгляді заяв громадян про видачу закордонних паспортів збирати від судово-каральних чи надзвичайних органів найточніші відомості про особу виїжджаючого, а також необхідне особливе клопотання державних установ чи підприємств про дозвіл подаючим заяву виїзду за кордон. Деякі полегшення у напрямку можливі тільки для емігрантів пролетарського і напівпролетарського складу» [17, арк. 48].

Оформленням закордонних паспортів у СРСР займався Наркомат іноземних справ. Однак дозвіл на їх видачу надавався Народним комісаріатом внутрішніх справ (далі - НКВС) та Наркоматом по військових справах. Закордонний паспорт діяв протягом 6 місяців з моменту виїзду за межі СРСР і міг бути продовжений ще на 6 місяців за додаткову плату. Порушення сроків каралось штрафом. Процес виїзду за межі УСРР керувався «Положенням про в'їзд в межі СРСР і виїзд за межі СРСР», прийнятим ЦВК і Радою Народних Комісарів СРСР 5 червня 1925 р.

В кінці 20-х рр. ХХ ст. в СРСР створюються додаткові труднощі у виробленні документів на виїзд. Так, наприклад, у липні 1928 р. починає діяти розпорядження НКВС про необхідність довідки з фінансових органів про відсутність заборгованостей перед державою для видачі паспорта. Стали звичними відмови «з політичних мотивів». Зросли консульські збори. До середини 1930-х рр. у СРСР сформувався режим, який практично унеможливлював виїзд радянських громадян [166]. 9 червня 1935 р. сталінський закон передбачив смертну кару за «втечу» за кордон. При цьому злочинцями вважились і родичі нелегальних емігрантів, яким загрожувало 10 р. Таборів [200].

Умови виїзду до Канади детально описав у своїх спогадах О. Брик, колишній житель села Вороновиця Вінницької області. У них автор ознайомлює з механізмом бюрократії радянських урядових установ, з контролем Державного політичного управління (далі - ДПУ) й перешкодами на митницях. Для виїзду з УСРР потрібно було мати проїзний квиток на корабель (шифкарта), виклик від родичів з Канади, закордонний паспорт, довідку з військкомату, медичну довідку, канадську візу. Для отримання паспорта на той час (це 1926 р.) вимагалось: «принести п'ять «справок» (посвідчень): 1. від завкому цукроварні; 2. від Степанівської сільради… ; 3. від поліції; 4. від Вороновицького райвиконкому; 5. від суду. - До тих паперів треба долучити 200 рублів (7-місячна платня!) за пашпорт і все це здати до фінвідділу». Емігрант після «ходження по митарствах» совєтських канцелярій» і переданні хабаря начальнику закордонного відділу таки отримував паспорт. «Число його: 29488, це значить, що стільки випустила влада СССР до грудня 1926 р.» [139, с. 234-236].

Окрім зазначених вище документів для вироблення паспорта, існували документи для отримання візи. Це було свідоцтво про професію, про вироблення якого ми дізнаємось з листа РУСКАПА до громадянки Є. Машковської від 27 квітня 1926 р.: «Кроме того… просим немедленно прислать свидетельство о том, что Вы по профессии домашняя прислуга, названное свидетельство может бать получено от Биржи Труда, Профсоюза или Милиции» [19, арк. 12]. Також згідно з Циркуляром НКВС № 218 від 29 вересня 1922 р. військовозобов'язані були змушені подавати при виїзді свідоцтва від військкоматів про їх відношення до військової повинності й відсутності перешкод з боку військкомату до виїзду [19, арк. 42].

У Постанові Ради народних комісарів УСРР від липня 1922 р. йшлося ще про довідки від Обкомгоспу про відсутність комунальних заборгованостей, від фінвідділу про відсутність державних заборгованостей та свідоцтво від ДПУ, що підтверджувало перед народним комісаром іноземних справ чи його уповноваженим (з дозволу яких міг відбутися виїзд за кордон і якими видавалась віза) відсутність перепон до виїзду [16, арк. 26]. Особливістю свідоцтва від ДПУ було те, що воно видавалось від імені губотуправ, які пересилали всі необхідні документи до ДПУ. З «Інструкції № 18 Губотуправам про видачу свідоцтв про відсутність перепон до виїзду за кордон» читаємо, що «про зв'язок губотуправа з губвідділом ДПУ з питання видачі свідоцтв не повинен знати ніхто з громадян, які подають заяви: видача свідоцтва й відмова від видачі такого повинні робитись виключно від імені губотуправа» [20, арк. 22]. Про необхідність отримання цієї довідки-дозволу з адміністративного відділу, тобто з губернського відділу управління виконавчого комітету, для вироблення канадської візи говориться й у листуванні РУСКАПА у Москві з його відділом у Києві [18, арк. 9].

Оформленням документів для канадської візи займалось акціонерне товариство РУСКАПА, учасниками якого були пасажирські перевізники. Статут пасажирського агентства було ухвалено Радою Народних Комісарів СРСР 30 жовтня 1923 р., де говориться про затвердження монополії за РУСКАПА у справі еміграції з теренів СРСР. Засновниками товариства є: «Добровольный Флот и Центральное Правление Государственного Торгового Флота, в дальнейшем именуемое «Русфлот», а с другой стороны: Канэдиан Пасифик Рэльуэй Компании, Голландско-Американская Линия и Кунард Стимшип Компани Лимитед» [44]. Згодом кількість учасників РУСКАПА збільшується. Товариство було закрите у 1930 р.

РУСКАПА надавало допомогу громадянам СРСР в оформленні документів для виїзду за кордон, здійснювало їх відправлення, в тому числі до Канади. Перед отриманням візи потрібно було пройти інспекцію від CNR: «До Риги приїде канадський інспектор CNR, що перевірятиме кожного емігранта… Одного кандидата на виїзд канадська інспекція спитала, за скільки часу він видоїв би корову, а кандидат відповів, що за 15 хвилин. І інспектор відкинув його, мовляв: хай з таким повільним темпом доїть собі корови в Європі… Я спитав управителя контори, що станеться зо мною, якщо канадський інспектор відкине мене на комісії… Управитель пояснив, що в такому випадку відбудеться друга комісія - в Данцігу. Якщо б мені не пощастило там, тоді відбудеться третя, і остання, комісія - в Берліні… А коли не пощастить? Очевидно, тоді мене завернуть до СРСР… Інспекція пройшла щасливо… Нам видадуть канадські візи. На основі інспекторової опінії видав їх нам британський консуль». Канадських еміграційних представництв за кордоном тоді ще не було. Виїзд до Канади у О. Брика проходив з Москви через Ригу, Берлін і Роттердам [139, с. 248-250].