Імміграційна політика Канади щодо суспільно-політичного статусу українських переселенців 1918–1939 рр.

Прихильники БУК визнавали себе повноправними членами канадського суспільства, що не прагнуть повернення на батьківщину, і не суперечили рішенням канадського уряду. Так о С. Семчук писав у книзі «Братство українців католиків»: «Канада - це наша держава і все її є також нашим. Ми тут не засланці, ані сезонові робітники, котрих доля змусила шукати зарибків, чи прожитку, але господарі і власники країни. Тому її армія є нашою, її установи є нашими, її уряд є нашим урядом. Ми хочемо брати якнайживішу участь у всіх державних справах Канади…» (цитовано за М. Марунчаком) [229, с. 71]. Навіть у гімні братства звучать такі слова: «БУК кличе нас до праці! Католики в похід! В Канаді й для Канади живе наш славний рід» [10, арк. 7].

При заснуванні братство мало мати аполітичний характер. Але з часом воно стало прихильником консервативних ідей. Підтримував діяльність БУК католицький тижневик «Українські вісті», який виходив у Едмонтоні ще з 1930 р. і також відстоював ідеї гетьманців у діаспорі Канади [271, с. 69].

Відомості про ідеологію католицької організації можна прочитати в брошурах: «Ідеологія БУК», «Наше відношення до життєвих питань дня», «Програма» і у періодичних виданнях братства.

Через релігійно-громадський характер БУК його ідеї знайшли підтримку серед населення, що дало змогу організації протягом року поширити свою діяльність у Саскачевані, Альберті й Манітобі, а в 1934 р. і в Британській Колумбії та Квебеці.

Активними членами братства у міжвоєнний період були М. Білинський, М. і В. Гриневичі, Ф. Мамчур, Й. Топущак, О. Жеребко, Ф. Мазуркевич, Д. Кобринський, Д. Байда, Б. Корчинський, о. П. Сулятський та ін. Підтримували братство отці редемптористи [276, с. 58] в Йорктоні.

З січня 1933 р. почав щомісяця виходити друкований орган братства «Бюлетень БУК» за підтримки ордену редемптористів в Йорктоні під редакцією о. С. Семчука, що мав збільшити кількість прихильників товариства. Перейменований у 1938 р. на «Будучність нації», він уже видається як двотижневик [245, с. 225].

БУК активно діяло в культурно-освітній сфері. Ним створювались дитячі садки, рідні школи, вечірні курси української мови для старших, проводились концерти, драматичні вистави, будувались церкви, народні доми тощо. У 1935 р. за ініціативи о. П. Сулятицького, о. П. Криворучка та учителя О. Приймака товариство відкриває бурсу ім. М. Шашкевича у Саскатуні для греко-католицьких студентів, що пізніше була реорганізована в Інститут імені А. Шептицького. Напередодні Другої світової війни братство налічувало більше 60-ти відділень, поряд з жіночими та молодіжними.

Як говорилось вище, БУК нараховувало у своєму складі жіночі та молодіжні відділення. Перші католицькі жіночі організації формувались при парафіях, це були так звані сестринства, що ставили перед собою церковно-релігійні завдання. Характер жіночих об'єднань дещо змінюється у складі БУК, оскільки відтоді вони включаються в громадське життя діаспори. У жовтні 1938 р. було засновано товариство «Українське католицьке юнацтво» (далі - УКЮ). Його відділи ще раніше існували при БУК. Але з цього моменту воно набуло домініального статусу. Керівництво УКЮ розташовувалось у Вінніпезі, його капеланом був о. М. Горошко. Товариство мало свою сторінку в «Будучності нації». Його діяльність не відрізнялась від діяльності інших українських молодіжних організацій і полягала у проведенні концертів, театральних вистав, спортивних змагань, виступів, дебатів тощо [229, с. 71, 83, 94].

Як бачимо, українська католицька церква в діаспорі також виступала формою самоорганізації та самоврядування в діаспорі. Вона несла свій вплив на утворення ряду громадських та освітніх інституцій, регламентувала спосіб життя українців у Канаді, обмежуючи контакти з представниками інших віросповідань, об'єднуючи під своїм дахом українців, а отже запобігаючи їх асиміляції. Католики в діаспорі заснували Братство українців католиків, ідеологія якого базувалась, у першу чергу, на католицькому віросповіданні як провідному в житті українців. Його завданнями стали поширення релігійного виховання, освіти, української культури, звичаїв та традицій серед населення діаспори.

Таким чином, у міжвоєнному проукраїнському громадському русі в Канаді мала місце й консервативна складова. За кількістю прибічників він поступався всім іншим рухам у діаспорі, що пояснювалось непопулярністю консервативних ідей в українській спільноті. Консервативний рух у Канаді був представлений Союзом гетьманців державників і Братством українців католиків. Певний час католики й гетьманці-державники досить активно співпрацювали, допоки перші не вирішили сформувати власне товариство - БУК. СГД сповідував монархічні ідеї В. Липинського, а БУК - постулати католицької віри. СГД тяжів до політичної сфери й поширював державницькі лозунги серед населення, БУК же більш займалось питаннями релігійної освіти й розвитком української культури. Обидві організації долучались до загальних акцій проукраїнського блоку на підтримку співвітчизників в Україні.

3.4 Комуністичні та cоціалістичні товариства українців у Канаді

Великої популярності в міжвоєнний період серед українців Канади набрав комуністичний рух. Цей рух у Канаді сягає ще 1907 р., коли утворилася українська секція Соціалістичної партії Канади зі своїм органом «Червоним прапором». У 1909 р. у Вінніпезі було засновано Федерацію українських соціал-демократів (далі - ФУСД), що увійшла до канадської Соціал-демократичної партії, яка утворилась після розколу Соціалістичної партії у 1911 р. У 1914 р. ФУСД була перейменована на Українську соціал-демократичну партію (далі - УСДП), котра налічувала 2 000 членів. На зміну «Червоному прапору» в 1909 р. приходить «Робочий народ», що вже очевидно підтримував комуністичну ідеологію [265, с. 79-80].

Під дією Жовтневої революції 1917 р. комуністичні осередки виникають по всьому світу як громадські гуртки, а по можливості й партії. Як бачимо, серед українців у Канаді ще до 1917 р. набув значного поширення соціалістичний рух, який був неоднорідний за своєю ідеологією. Одна частина його послідовників підтримувала марксистсько-ленінську ідеологію, а інша - стояла за незалежність України. Після жовтневих подій 1917 р. кількість прихильників більшовизму зростала, однак соціалістична меншість не приймала цю ідеологію, що викликало конфліктну ситуацію. «Гострою вона стала, - згадує член ТУРФДому й політбюро компартії Канади Т. Кобзей, - особливо тоді, коли в «Робочому народі», дня 22 грудня 1917 р., появилася стаття з нападом на Українську Центральну Раду… Проти цього наклепу про буржуазність УЦРади гостро виступили соціял-патріоти і газета «Робітниче слово» [146, с. 66, 71], які стають на підтримку УЦР. Чому ж ті, хто сумнівались у постулатах ленінців, все-таки залишились у комуністичних лавах пояснює Т. Кобзей: «Я тоді, та й багато інших, таких як я, не знали, що в СССР слова воля, демократія і т. д., мають зовсім інше значення, які вони мають у Канаді… Я вірив тоді, як то кажуть, на слово, аж доки не пройшов шлях досвіду таки між самими комуністами» [146, с. 94]. Цьому також допомагала більшовицька пропаганда й видання нелегальних комуністичних газет.

У 1918 р. діяльність Соціал-демократичної партії була заборонена, а «Робочий народ» закрито. Тим, хто належав до забороненої організації, загрожував штраф у розмірі 5 тис. доларів або ув'язнення на 5 років. До закінчення Першої світової війни заборонялось видавати газети, книги, проводити зібрання ворожими мовами (у тому числі українською) [213, с. 81], через що виникає двомовна преса. 4 квітня 1919 р. розпорядження про двомовне видавництво газет та журналів було анульовано. Але перед друком кожен примірник нового випуску подавався до пресового цензора [41, с. 1].

Після славнозвісного робітничого страйку 1 травня - 26 червня 1919 р. у Вінніпезі (взяло участь 35 тис. робітників) консервативний уряд Канади посилив наступ на робітничий рух. Цьому посприяли заклики деяких з шовіністично налаштованих канадців і статті у пресі проти чужоземних робітників [208, с. 131-136]. Як результат, «будь-які соціялістичні книжки тоді було заборонено. Заборонено було також видавати соціялістичні українські газети. Як пізніше й дозволено, то всі статті мали бути перекладені на англійську мову. За соціялістичну пропаганду… карано тюрмою найменше рік, а в гіршім випадку навіть депортацією. Уряд, боячися більших розрухів, ухвалив на скору руку закон, на підставі якого можна було депортувати кожного робітника… за соціялістичну діяльність», - пише Т. Кобзей [146, с. 82]. Цим законом була 98 стаття Кримінального кодексу Канади, внесена одразу після страйку міністром юстиції А. Мейганом і прийнята парламентом. Вона стосувалась заколотницької діяльності та змов. Згідно з законом за порушення цієї статті загрожувало до 20 років ув'язнення [137, p. 117-118].

Страйк у Вінніпезі було придушено силою, серед потерпілих і вбитих були й українці. Зі слів Т. Кобзея ми бачимо, якою була імміграційна політика канадського уряду по відношенню до комуністичного руху, велику частку якого складали саме українці.

Особливості депортації були прописані у 41 статті Імміграційного акту, за якою кожна особа, яка не мала громадянства Канади, могла бути депортована, якщо вона проповідувала заколот або належала до таємної організації, яка намовляла населення проти уряду чи Конституції [68, p. 15-16]. Цю поправку було скасовано у 1928 р. [70, p. 131].

Однак якими б не були заборони уряду, комуністичний рух у Канаді не припиняв існувати, а лише зміцнювався. Стимулом до цього були наслідки більшовицького перевороту та утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ще 1 березня 1918 р. українські комуністи закладають Стоваришення «Український робітничий дім» (далі - СУРД) у Вінніпезі, яке було культурно-просвітнім товариством і за своїм статутом мало допомагати фермерам та робітникам у Канаді й на Батьківщині. Частину його засновників складали члени УСДП, котрі стали прихильниками ІІІ Інтернаціоналу [229, с. 73]. Зрозуміло, що завдання товариства у статуті складались відповідно не тільки до бажань їх засновників, а й до вимог, продиктованих урядом Канади.

Засобом здійснення мети стоваришення стала культурно-освітня праця з проведенням публічних лекцій, концертів, театральних вистав, освітніх курсів, закладанням шкіл, бібліотек [146, с. 87-88], започаткуванням курсів для ліквідації неписьменності, утворенням драматичних гуртків, мандолінових оркестрів, хорів при робітничих домах і створення нових відділів товариства. Очевидно, що такі напрями діяльності СУРД подобались робітникам і фермерам Канади. Членами організації могли бути тільки робітники, а згодом і фермери, що сповідували комуністичні ідеї та були ворожими до капіталістичних партій і організацій. Статут товариства було прийнято на його першому з'їзді в січні 1920 р., після чого до нього почали долучатись поодинокі робітничі об'єднання («Злуча» з Торонто, «Самообразовання» з Едмонтону, «Дзвін» з Гамільтону, «Воля» з Монреалю тощо) [175, с. 42-43, 54-55]. Такі з'їзди проходили щороку.

Офіційним органом стоваришення у 1919 р. стала щотижнева газета «Українські робітничі вісті» з редактором Д. Лобаєм, що у 1920 р. виходить двічі на тиждень, у 1924 р. - тричі, а з 1935 р. - щодня. У 1937 р. її перейменовують на «Нашу газету» [311, p. 99], підкреслюючи цим самим її інтернаціональне, а не суто українське значення. Згідно з умовою урядового указу спершу вона друкувалась англійською та українською мовами, а з часом її було дозволено видавати лише українською.

Оскільки у цей час виникає багато фермерських об'єднань, комуністичний провід на своєму п'ятому з'їзді у Вінніпезі в лютому 1924 р. вирішує змінити назву організації на Товариство «Український робітничо-фермерський дім» [172, с. 278], а його керівництво отримує назву Центрального виконавчого комітету. Урядом Канади організацію з новою назвою легалізовано 21-24 жовтня 1924 р. До ЦВК ТУРФДому входили Д. Лобай (секретар ЦВК до 1923 р.), М. Шатульський (секретар ЦВК з 1924 р.), Т. Кобзей, Т. Кульчицький, Я. Тимочек, Ю. Люльчак та інші.

У 1922 р. з ініціативи стоваришення засновано страхове Робітниче запомогове товариство (далі - РЗТ), що надавало грошову допомогу своїм членам у випадку смерті чи хвороби й долучалось до загальних акцій СУРД. Членський внесок складав 1 долар на місяць, а з початком Великої економічної депресії в Канаді було дозволено зменшити внески за бажанням до 50 і 25 центів [175, с. 77, 154-155]. У ряди товариства входили й російські, польські, фінські відділення тощо. Першим його головою був М. Попович. У 1933 р. РЗТ нараховувало більше 6 000 членів.

Досить швидко при «домах», що постають по всій Канаді, формуються жіночі та молодіжні секції. У 1923 р. на четвертому з'їзді об'єднання жіночі відділи при ньому утворили Секцію жінок-робітниць. У той же час було сформовано Спілку української робітничої молоді. Кількість членів і відділів стоваришення з кожним роком все збільшувалась [229, с. 73-74]. У 30-ті рр. був пік популярності комуністичних ідей у діаспорі. Так, членство організації на 1933 р. складало більше 6 500 осіб, об'єднаних у 116 загальних (чоловічих) (3 653 особи), 50 жіночих (1 438 осіб) та 55 молодіжних відділах (1 640 осіб) [175, с. 132]. Культурно-освітня діяльність товариства була представлена 75 мандоліновими оркестрами та драматично-співочими гуртками, 75 робітничими будинками, 60 бібліотеками з близько 25 000 книг та більше ніж 50 школами з близько 2 000 учнів на рік [229, с. 74]. Найбільше відділень товариство мало у великих містах та індустріальних центрах.

Ідеологія комуністів Канади не надто відрізнялась від більшовицької в СРСР. Вони раділи постанню цієї наддержави і призначеній автономії для України. Отже, українське національне питання вирішувалось шляхом утворення УСРР.

Члени цих товариств відходили від релігійних канонів. Як і більшовики, вони відзначали міжнародні робітничі свята з розряду Міжнародного жіночого дня, Дня Паризької комуни, 1 Травня, дня народження К. Маркса, дня Жовтневої революції, роковин смерті В. Леніна тощо [231, с. 62].

Одним з основних факторів, що впливав на ідеологію українських комуністів у діаспорі, була їх приналежність до Комуністичної партії Канади, заснованої у 1921 р. Цю тезу підверджують слова члена КПК і ТУРФДому Д. Лобая: «Як засновано партію і вона почала розвиватися, її рука стала посягати на ТУРФДім, а потім і на інші організації, що заіснували в УРДомах. Робила це при помочі партійних членів, що були в проводі ТУРФДому… Що року відбувались з'їзди ТУРФДому, а потім і інших організацій, … І ось пару днів перед тими з'їздами завжди відбувалися тайні комуністичні наради делєгатів… на яких вирішувано всі справи, що були на програмі з'їздів» [151, с. 750-751]. Окрім партійних членів ТУРФДому на цих нарадах були представники Політичного комітету компартії. В різні роки такими були Дж. МакДоналд, засновник КПК, її секретар М. Бюгей, С. Сміт, С. Кар, секретар партії Т. Бак [151, с. 751].

Зі слів Т. Кобзея, багато членів ТУРФДому після агітацій проводу вступили до комуністичної партії й утворили українську секцію. Сама ж партія почала контролювати український робітничий рух. Одним зі способів було утворення з 5-10 осіб осередків при робітничих домах так званих партфракцій, що мали поширювати комуністичні ідеї. Керівництво в цих товариствах призначалось партією. Комуністи залишали списки своїх людей під час виборів, які могли бути поповнені членам товариства. Не можна було викреслювати зі списку партійних. Провідними діячами у громадському комуністичному русі були М. Шатульський, Д. Лобай, М. Попович, І. Навізівський, М. Ірчан та інші. Ще одним зі способів впливу КПК було поширення комуністичної нелегальної преси серед членства ТУРФДому, проведення ідеологічно-партійних курсів у Канаді, чим часто займались навчені перед цим у Москві «експерти» [146, с. 89]. Отже, провід ТУРФДому складався переважно з членів комуністичної партії. Дехто з них навіть були її засновниками.

Метою партії було організувати робітників і фермерів у спілки, а через них викликати страйки, заворушення, саботажі тощо, повалити уряд і встановити комуністичну владу [172, с. 278]. До акцій КПК долучались представники українських громадських організацій.

У перші роки діяльності партії українці користувались автономією всередині партії. Ситуація змінилась, коли керівник КПК Дж. МакДоналд під час перебування на VIII конгресі Комінтерну в Москві в липні 1928 р. запропонував ліквідувати ТУРФДім або хоча б його центральну управу й підпорядкувати його компартії. На цьому конгресі було визначено новий курс Комінтерну, що мав стати знаряддям радянської зовнішньої політики. Українсько-канадське питання було передано на вирішення комісій. Це вказувало на невизначеність становища українських громадських комуністичних організацій у Канаді. Процес його вирішення був затянутий через міжфракційну боротьбу в КПК між більшістю Дж. МакДоналда й меншістю Бака-Сміта. Т. Бак здобув свою перевагу на пленумі ЦВК КПК у липні 1929 р. З його вказівки М. Попович перестає бути членом Політбюро, а партія розширює контроль над ТУРФДомом і братніми організаціями. М. Попович виступав проти розширення цього контролю [226, с. 272-274]. Джерелом до вивчення цих процесів в українському комуністичному блоці є його лист до однопартійців, опрацьований і виданий А. Макухом, де М. Попович говорить про «нахабну, брехливу, подлу кампанію Бака-Смита» і про ситуацію, яка «вимагає того, щоб ми могли порозумітися, що робити, щоб рятувати вплив партії в наших організаціях і між українськими робітниками» [51, с. 272-276].

Як бачимо, у період Великої економічної депресії тиск компартії на ТУРФДім ще більш посилюється. Був час, коли вона хотіла взяти під свій контроль фінанси громадських інтернаціональних об'єднань. Цьому статись не дозволив Т. Кобзей. На ХІ з'їзді товариства в лютому 1930 р. члени партії наголошували на важливості участі організації у «революційній клясовій боротьбі», а не культурно-освітній діяльності. Було вирішено проводити курс «політичної грамоти» по вивченню ідеології марксизму-ленінізму. Отже, він мав виховувати не вчителів, а політичних агітаторів [146, с. 122, 128-129]. Зі слів Т. Кобзея, політбюро компартії отримувало гроші з Москви на підтримку її діяльності, а ТУРФДім - ні. Тому можна зазначити, що ТУРФДім певною мірою фінасово залежав від КПК. На наступних з'їздах керівництво об'єднання почало закликати до революції та створення Радянської Канади [147, с. 28, 68]. Цей факт підтверджує і М. Шарик, коли в час економічної кризи комуністи заохочували робітників та фермерів «встановити комуністичну, «радянську» владу в Канаді. Владу, яка «віддасть» усе фермерське фермерам, а фабрики і індустрію робітникам» [159, с. 244].

Наприклад, Д. Лобай наводить цитату з промови С. Кара на ХІІ з'їзді ТУРФДому у 1931 р.: «Вже недалеко той день, коли під проводом КПК… ми візьмемо владу в свої руки… Всі наші робітничі організації приймають заклик до світової революції і стають під провід компартії, щоб знищити цей капіталістичний лад» [151, с. 755]. У 1931 р. до Канади нелегально прибув більшовицький комісар П. Михайленко, який був представником Комінтерну і мав налаштовувати українські робітничі громадські організації на класову боротьбу [147, с. 21].

Ці зміни в комуністичному таборі не пройшли непоміченими для уряду Канади. І у травні 1932 р. було депортовано працівника друкарні видавництва ТУРФДому Д. Хоміцького та ректора Студентського інституту в Едмонтоні І. Сембая [175, с. 136].

У міжвоєнний період відомі такі акції комуністичної партії, як «голодові походи» на Едмонтон і Вінніпег із закликами до уряду відстрочити виплати боргів, підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, усунути масове безробіття; «голодовий похід» на Оттаву, захоплення державного допомогового бюро, потягів; страйки, сутички з поліцією. Під час страйків «агенти СРСР» вимагали від канадського уряду проводити торгівлю з Радянським Союзом і налагодити з ним дипломатичні відносини, що мало допомогти вийти з кризи [172, с. 279]. Як результат, вищезазначені події призвели до того, що у 1931 р. у Торонто відбувся судовий процес над комуністами (серед них були і члени ТУРФДому М. Попович та І. Бойчук), звинуваченими в заколоті та змові згідно 98 статті Кримінального кодексу. На процесі було визнано їх партію нелегальною, а участь у ній злочином. Після цього поліція час від часу проводила обшуки в робітничих домах і їх видавництвах з метою контролювати ситуацію [282, p. 279]. Пізніше, у червні 1936 р., цю 98 статтю кримінального кодексу було скасовано прем'єром Маккензі Кінгом як таку, що суперечить демократії, що легалізувало діяльність комуністичної партії [207, с. 36].

Як бачимо, у час Великої економічної депресії комуністи особливо активізувались, на що відреагував уряд Канади. Шеф поліції Дрейпер встановлював особливі едикти, якими заборонялось робітникам збиратись на мітинги на публічних площах, на роздоріжжях і в парках, влаштовувати демонстрації. Ці едикти стосувались і представників Українського робітничого дому.

У березні 1937 р. провінційний уряд М. Дюплесі у Квебеку прийняв «закон колодки». Діючи на основі закону, поліція нападала на приміщення робітничих організацій, у тому числі і ТУРФДому, забороняла їм влаштовувати збори, мітинги, демонстрації. Українські інтернаціональні громадські об'єднання з цього приводу посилали резолюції та петиції до уряду провінції з вимогами скасувати закон [208, с. 167, 199, 271, 273]. А в 1940 р. уряд Канади закрив усі прокомуністичні організації й товариства, а також їх пресу [172, с. 285]. Це було пов'язано з виступом комуністів проти вступу Канади до антигітлерівської коаліції, оскільки на той час у СРСР діяв договір з Німеччиною про ненапад [222, с. 147].

Як уже зазначалось, українські комуністи в Канаді утворили Українську секцію Комуністичної партії Канади та деякий час видавали нелегальний «Бюлетень Української секції Комуністичної партії Канади». Вони створюють ряд організацій, що були підпорядковані централі партії [172, с. 280]. Загалом, на 1929 р. комуністична партія Канади нараховувала 18 тис. членів (зі звіту для Комінтерну), з яких 95 % складали фіни, українці та євреї [146, с. 134-135].

Творцями й популяризаторами ідей ТУРФДому були М. Попович, І. Навізівський та М. Шатульський. Вони писали пропагандистські тексти для преси й організаційних з'їздів, відстоювали доцільність і необхідність комуністичного устрою в Україні та Канаді. Отже, пропаганда була одним із напрямів діяльності українських комуністів у Канаді в міжвоєнний період.

У першу чергу ідеологічною зброєю комуністів була преса. Так, на сторінках комуністичних часописів «Українські робітничі вісті», «Фермерське життя», «Голос робітниці» публікувались статті про події в СРСР, вчення К. Маркса, В. Леніна, світовий комуністичних рух. Окремо на цю тематику виходили також брошури. 19 лютого 1921 р. офіційний орган СУРД надрукував текст «Договору між РСФРР і УСРР» [38, с. 3].

Ідеологію товариства можна вивчити також за виданнями його членів, що висвітлюють історію та напрями діяльності організації, ставлення прихильників комунізму до інших громадських об'єднань у діаспорі, оцінку ними ситуації в Україні. Такими роботами є твори М. Шатульского під псевдонімом М. Волинця «Жовтоблакитна доларохапна перезва» (подано критику місії української діаспори Канади на мирну конференцію, «позичок» на ЗУНР, українську революцію тощо), «П'ятнадцять років ТУРФДім» (викладено систематизовану історію ТУРФДому і братніх інституцій), брошури «Робітник і фармер», «Обвинувачуємо вбивць Коновальця», «Німецьке чудо в Карпатах» тощо; книга П. Кравчука під псевдонімом П. Терлиці «Правнуки погані» (з критикою національно-патріотичних організацій).

Член націоналістичної організації Українського національного об'єднання М. Шарик згадує, як комуністи видавали пропагандистські книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Родина Щіткарів» [159, с. 57] з метою привернути на свій бік промислове та сільськогосподарське населення діаспори.

У час, коли пронаціональні організації Канади активно боролись і збирали кошти на перемогу Української революції, комуністи посприяли створенню Комітету медичної допомоги Радянській Росії і Радянській Україні у 1920 р. [231, с. 59]. Останні майже в кожному числі «Українських Робітничих вістей» закликали українських робітників і фермерів «не дати ані цента торговцям так званою «українською справою»; скликали в діаспорі робітничі мітинги, на яких протестували проти збору грошей на допомогу національно-визвольному рухові на Батьківщині. Окрім того, вони саботували віча проукраїнських товариств, прикладом чого є збори 7 серпня 1921 р. у Вінніпезі [174, с. 91, 194].

У період громадянської війни комуністичні осередки в Канаді збирали кошти на медикаменти Червоній армії, проводили мітинги за припинення іноземної інтервенції, учасником якої була і Канада. Коли на початку 20-х рр. у СРСР був голод, українці-комуністи створили Комітет несення допомоги голодуючим, що зібрав 65 тис. доларів на допомогу своїм співвітчизникам і одночасно голодуючим Поволжя. За кращого економічного становища комуністи Канади створювали спеціальні товариства для збору матеріальних ресурсів для придбання сільськогосподарської техніки та інших машин, а також заради підготовки спеціалістів у агросфері, які готові були повернутись на Батьківщину й розбудовувати її господарство [203, с. 96-97]. Вони вивчали будівельну справу, керування трактором та автомобілем, слюсарську й ковальську роботу. Такі гуртки існували у Вінніпезі та Монреалі. Згодом об'єднавшись, вони прийняли назву Перша робітнича агрокультурна комуністична група з Канади. У квітні 1922 р. комунари приїхали в Україну, в с. Мигаєво Одеської області. Навесні 1923 р. до них приєдналась друга група канадців українського походження, що утворюють першу канадську агрокомуну ім. В. Леніна. Інша комуна з канадських комуністів була заснована в с. Широкім на Криворіжжі [270, с. 89-90].

Перша й найбільша комуна імені В. Леніна була закладена головним чином членами Товариства «Український робітничо-фермерський дім». Члени комуни (159 осіб) привезли з собою 3 трактори, 6 плугів, 7 борн, 5 сіялок, 6 снопов'язалок, токарний верстат, молотилку, 2 вантажні машини, а також насіння. Працювали вони з великим ентузіазмом, однак і їх не оминули репресії. У 1924 р. на території України діяло 9 комун, створених реемігрантами з США та Канади [203, с. 97]. Чимало канадських українців працювало в комунах ім. Дж. Ріда, «Селянська культура», «Новий світ», «Хлібороб», «Червоний прапор», «Червоний промінь», «ІІІ Інтернаціонал». У час суцільної колективізації ці комуни ліквідовувались, як і самі комунари. Одні повертались за океан, інших відправляли до концтаборів чи розстрілювали за звинуваченням у «шпигунстві», декотрі померли від голодомору [270, с. 90-92].

Іншим напрямом допомогової діяльності комуністичного товариства став рух за приєднання Західної України до УСРР. Для цього у 1922 р. було утворено Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини. Першою його акцією був збір коштів (15 000 доларів) для підтримки політв'язнів та їх сімей [203, с. 97]. Насправді ж ця підтримка йшла на Закордонне бюро допомоги Комуністичній партії Східної Галичини у Відні (далі - ЗБД КПСхГ). Це підтверджує листування І. Навізівського зі згаданим бюро. Для прикладу, у листі від 28 вересня 1922 р. І. Навізівський радить ЗБД КПСхГ змінити назву на «комітет несення помочі жертвам польського терору в Сх. Галичині» [12, арк. 50], щоб уряд Канди не знав про збір коштів на компартію, так як і національно-патріотичні активісти, яких заохочували до цієї акції. За порадою І. Навізівського бюро змінило назву на Комітет несення помочі політичним в'язням Східної Галичини (з 1923 р. Комітет допомоги політичним в'язням Східної Галичини). З листа І. Навізівського до Комітету від 2 січня 1923 р. довідуємось про справжнє призначення зібраних коштів, які «в дійсності були зужиті тільки на комуністичну пропаганду» [12, арк. 156]. Його слова підтверджує й Т. Кобзей: «Гроші вислано до Відня, до так званого Тайного Комітету, але, як виявилося пізніше, ці гроші були зужили представники компартії за кордоном» [146, с. 118]. Такими були методи діяльності українських комуністів у Канаді.

У той час, коли пронаціональні товариства у діаспорі активно збирали кошти на підтримку ЗУНР, комуністи взагалі заперечували її існування: «1. Українські робітники, зібравшись 7 серпня у Вінніпезі, засуджують діяльність агентів уряду Петрушевича… 2. Збори застерігають українських робітників і фермерів Канади… перед новим обманом… який полягає у продажі бондів визволення т. зв. Галицької держави» (Резолюція віча в Українському робітничому домі 7 серпня 1921 р.) [40, с. 50].Такі судження комуністів пояснювались їх бажанням включити Західну Україну до складу Радянського Союзу, а не дозволити їй існувати самостійно чи приєднатись до УНР.

У 1927 р. було створено Центральний комітет несення допомоги потерпілим від повені, що зібрав 28 000 доларів жителям Галичини й Буковини. Окрім матеріальної допомоги надавали й моральну у справі боротьби з польськими загарбниками. У січні 1927 р. на VIII з'їзді ТУРФДому було видано резолюцію із закликами до канадського уряду звернути дипломатичним шляхом увагу Польщі на українське питання і припинити «знущання» над українським народом [213, с. 98-99]. У 30-ті рр. в комуністичній пресі виходили статті про польську політику пацифікації [52, с. 1]. У 1931 р. було сформовано Товариство допомоги визвольному рухові на Західній Україні (далі - ТОДОВИРНАЗУ), що через відповідні фонди мало надавати матеріальну підтримку революційній пресі, політичним в'язням та їх родинам. Його членство зросло з 3 000 у 1931 р. до 4 500 у 1939 р. [203, с. 97], що вказувало на схвалення й підтримку таких акцій українцями діаспори.

Товариство співробітничало з Центральним комітетом КП Західної України, ЦК Міжнародної організації допомоги революціонерам на Західній Україні, ЦК робітничо-селянської єдності. Воно налагодило зв'язки з українськими політичними в'язнями з польських тюрем і концентраційних таборів. За вісім років свого існування товариство переслало близько 20 тис. доларів на допомогу ув'язненим і революційному руху на Західній Україні [213, с. 101, 107, 110]. Окрім матеріальної допомоги воно надсилало резолюції окупаційним урядам, організовувало масові мітинги, на яких викривалась політика окупантів Західної України, «терор польської дефензиви, румунської сигуранци, чеської поліції» [212, с. 128]. Останнім актом у діяльності допомогового товариства був меморандум, вручений урядові Польщі через генерального консула Польщі в Оттаві 19 травня 1939 р. У ньому йшлося про загрозу фашизму полякам і українцям та про необхідність надання усіх громадянських прав українському народу. Копії меморандуму були вручені урядам Канади та Великобританії й зачитувались на комуністичних мітингах [213, с. 112]. ТОДОВИРНАЗУ випускало спеціальну літературу з описом подій на зазначених землях і пропагандистські листівки, зокрема книжку «Геть окупантів і УВО із Західної України», листівку «Волинь у крові - на оборону!». Основоположниками й керівниками організації були М. Ленартович, М. Кадиляк, М. Ліщинський, П. Лисець, М. Кащак, М. Чачковський, П. Арсен [212, с. 128]. При ній в останні два роки існування діяло Товариство оборони Буковини і Бесарабії [270, с. 108].

Як бачимо, у справах допомоги українцям у «старому краї» комуністи розставляють акценти. Вони, як і члени проукраїнських організацій у діаспорі, висловлюють протести проти включення західних територій України до Польщі, Румунії, Чехословаччини і прагнуть возз'єднання України, але тільки під владою більшовиків. Події ж голодомору 1932-1933 рр. в УСРР трактують як наклеп буржуазії.

Зрозуміло, що українські комуністи в канадській діаспорі, як і в інших країнах, підтримували загальний робітничий рух. Вони допомагали будувати профспілки й неодноразово були організаторами страйків. А у час громадянської війни в Іспанії 400 канадських українців боролись в інтернаціональних бригадах імені Мекензі-Папіно та Домбровського. При останній була створена сотня імені Т. Шевченка. Така участь у війні, зрозуміло, була нелегальною [270, с. 110].

У культурній сфері комуністи влаштовували для своїх прибічників концерти, ставили драматичні вистави в робітничих домах. При них діяли також мандолінові оркестри, хори, гуртки народних танців. Культурні осередки в діаспорі мали зв'язки з такими ж осередками в Україні, отримували від них спеціалізовану літературу. Підтримувались тісні контакти з Музичним товариством ім. М. Леонтовича в Києві. 15 липня 1939 р. комуністи організували Всекрайовий фестиваль української пісні, музики і танцю. Фестиваль пройшов з великим успіхом, що підтверджувала десятитисячна публіка на ньому. З 1920 р. в комуністичній пресі починають виходити твори українських та радянських письменників, поетів, таких як В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, О. Вишня, В. Поліщук, І. Кулик, М. Ірчан, М. Бажан, М. Рильський, М. Шеремета. У цих творах прославлялась Червона армія і трудові подвиги робітничого класу, оспівувалась велич Радянського Союзу [213, с. 114, 120, 130-134]. Комуністи мали власні школи, де навчали дітей в прокомуністичному дусі. У 1929 р. ними було створено Студентський інститут ТУРФДім у Едмонтоні.

Комуністи підтримували й освітньо-культурні зв'язки з Радянською Україною. Вони пересилали кошти українським митцям і культурним товариствам в Україні, друкували статті з інформацією про останні літературні, драматичні, музичні новинки на Батьківщині, показували перші радянські фільми, отримували твори українських та радянських письменників, передруковували статті з радянських ЗМІ. Окрім цього, «Українські робітничі вісті» на першій сторінці започаткували рубрику «Вісті з Радянської України», в якій подавали опис економічного, культурного й політичного життя республіки [210]. На з'їзді СУРД у квітні 1924 р. було схвалено резолюцію, яка зобов'язувала Екзекутивний комітет зайнятись справою допомоги просвітнім організаціям і дитячим садкам в УСРР. На своєму з'їзді 30-31 січня 1925 р. Робітниче запомогове товариство ухвалило взяти шефство над Харківським інститутом народної освіти та обмінюватись з ним досвідом, допомагати літературою. У 1931 р. до Радянської України було відправлено делегацію на чолі з І. Навізівським, яка відвідала господарські, промислові, культурні та освітні установи й відомості про них передавала на мітингах в діаспорі [270, с. 93-95].

Ще одним завданням комуністів була дискредитація пронаціональних громадських організацій в очах українців діаспори. П. Кравчук зазначає, що «товариство вело вперту і послідовну боротьбу проти українських буржуазних націоналістів, викривало політику уніатських ксьондзів й народовців… і націоналістичних шарлатанів, які видурювали в українських трудящих важко зароблені гроші на різні «фонди» [208, с. 149].

Комуністи, будучи ворогами націоналістичного табору, прагнули його розколоти з середини. Для цього в січні 1931 р., як зазначалось вище, була зроблена спроба створити при ТУРФДомах відділи Українських стрілецьких червоних громад для рядових стрільців. Останні нібито були введені в оману своїми старшинами, що стояли на службі в німецьких і польських панів. Однак, перше організаційне віче в Едмонтоні з цього приводу завершилось побоїщем з «жовто-блакитними стрільцями» і провалом ідеї формування таких громад [159, с. 138-146].

На Х з'їзді ТУРФДому між іншими була схвалена така постанова: «Прирікаємо, що будемо готові в кожний час дати відсіч контр-революційній українській еміграції в її зазіханнях на здобутки трудового населення Радянської України…». На ХІІ з'їзді ТУРФДому у липні 1931 р. було прийнято резолюцію у питанні боротьби проти «українського фашизму», у якій говорилось про необхідність викривати антикомуністичну діяльність націоналістів і налаштовувати проти них робітниче населення діаспори [208, с. 176, 216]. А наприкінці січня 1933 р. всім осередкам Товариства «Український робітничо-фермерський дім» та його жіночим і молодіжним відділам була розіслана таємна інструкція «Розгорнімо ударний наступ на жовтоблакитиників». В інструкції наказувалось «вирвати трудящих з під впливу» некомуністичних організацій; вступати в пронаціональні об'єднання і налаштовувати їх членів проти проводу; зривати мітинги; стежити за діяльністю цих об'єднань [230, с. 43]. Представників пронаціонального блоку в Канаді називали «капіталістичними наймитами», «фашистами», «народними зрадниками». Часто застосовували проти них силу під час зібрань та мітингів некомуністичних товариств.

Навіть у смерті Є. Коновальця звинувачували самих націоналістів. 3 червня 1938 р. хотіли провести з цього приводу віче, промовцем на якому мав бути член ЦК Комуністичної партії Канади І. Бойчук, що планував «виголосить доклад, у якому докаже, що полковника Коновальця замордували самі українські націоналісти, які стоять на службі німецьких капіталістів», - згадував М. Шарик. Але промову так і не було виголошено через присутність українських націоналістів на цих зборах, які закінчились бійкою. З цього приводу навіть відбувся суд між двома організаціями, і націоналісти були змушені відшкодувати збитки за погром [158, с. 153-159, 170].

Напередодні Другої світової війни українські комуністи Канади виступають проти гітлерівського нацизму й націоналістичних організацій у Канаді. Вони активно публікують про це викривальні статті у своїй пресі. У Вінніпезі навіть відбувся масовий мітинг проти «терору українських фашистів» з понад 5 000 чоловік. У Торонто мітинг трудящих разом з українськими комуністами нараховував уже 15 000 осіб [261, с. 115].

Не всі українські комуністичні організації в Канаді підпорядковувались ТУРФДому. Самостійно існував «Лемко-союз», члени якого називали себе карпато-росами, а не українцями. Перше відділення асоціації виникає у 1929 р. у Вінніпезі з головою Т. Пейко, а у 1931 р. в Торонто. Ідеологічні засади їх членів базувались на комунізмі, а у сфері політики орієнтувались на СРСР. Вони підтримували зв'язки з канадським комуністичними товариствами та «Лемко-союзом» в США. У 1934 р. організація утворила свій відділ при Канадській робітничій оборончій лізі й допомагала канадським ув'язненим комуністам. Разом з представниками ліги вона проводила акції протесту проти гоніння на комуністів у Канаді. Її члени брали участь у робітничому русі, у «поході на Отаву» у червні 1935 р., в оформленні профспілок, частина з них вступила в ряди інтернаціонального батальйону Маккензі-Папіно в час війни в Іспанії. При організації карпато-росів діяли хори, драмгуртки, які проводили власні концерти та інші культурні заходи [217, с. 8-15].

Голова крайової екзекутиви УНО М. Шарик так пояснює підтримку комуністичних ідей у діаспорі Канади: «Багато з «наших» комуністів жили в Канаді з-перед першої світової війни і відродженої української держави у 1917-1920 роках не бачили, а що їм комуністична преса і політруки зогидили, як появу «панської і німецької» затії». А ті що, прибули у час ІІ хвилі еміграції, невдоволені своїм становищем в Україні, «очорнювали» її революційну пронаціональну владу [159, с. 83].

М. Марунчаком були зроблені підрахунки кількості пронаціональних та інтернаціональних організацій у Канаді й підбиті підсумки, за якими на 1929 р. перших було 160 у 140 поселеннях, а других - 90 у 86 [231, с. 77]. Переваги комуністів полягали у більшій координованості дій єдиним керуючим центром у Вінніпезі, у об'єднанні єдиною метою. Інші ж українські громадські організації були роз'єднані та ще й до того час від часу ворогували між собою. Важливим фактором у популярності комуністичних організацій, на нашу думку, була їх зацікавленість у справах робітників і поліпшення їх становища у діаспорі. Такої ініціативи проукраїнський блок не виявляв.

Коли ТУРФДім дійшов до піку розквіту діяльності, з України почали приходити вісті про голодомор, заслання до Сибіру, розстріли української інтелігенції та селянства (так званих куркулів). Т. Кобзей у своїх спогадах писав про реакцію членів ТУРФДому на ситуацію в Україні та долю реемігрантів-комуністів: «Ми, гурток партійних членів у проводі ТУРФДім, почали сходитись ще в 1932 році й обговорювати ці події в Україні та радились, що робити далі. В цім гуртку були: Д. Лобай, Т. Кобзей, Т. Кульчицький, … О. Хоміцький, М. Смит, Н. Гандзюк і М. Кащак, потім до нас дійшли ще М. Змійовський, С. Хвалібога, М. Бречка, І. Гжибаковський та Т. Пилипас.

Нарешті в 1933 році наспіла вістка, що комісар [освіти] УССР Микола Скрипник… скінчив самогубством… Згодом після самогубства Скрипника скінчили самогубством П. Любченко, М. Хвильовий, потім у 1934 році арештовано Ірчана і Сембая, яких згодом розстріляли. Цього вже, як то кажуть, було нам забагато» [147, с. 29-30], враховуючи, що на нараді ТУРФДому і братніх організацій їх діяльність визнали контрревоюційною. Всі ці новини, включно з розстрілами ідейних комуністів, призвели до розколу в інтернаціональному блоці.

В опозиції до керівників товариства опинились вищезгадані особи, які визнавали політику Москви терором. Відкритий спротив вони показали на партійній конференції у березні 1935 р. перед з'їздом у Вінніпезі. Д. Лобай засудив сталінську політику в Україні: «В цій промові я піддав гострій критиці всю русотяпську політику на Україні, заявивши відкрито, що провідних людей на Україні арештують і винищують за те, що вони українці» [151, с. 758]. Його слова підтримали Т. Кульчицький, Т. Кобзей, С. Хвалібога, М. Змійовський. Усі вони були членами Центрального виконавчого комітету, через що до наступного виконавчого комітету з них було включено лише Т. Кобзея, котрий наприкінці 1935 р. також залишає товариство. У той час Д. Лобай разом з І. Зелезом видає брошуру «За дійсне положення на Радянській Україні» з критикою сталінського терору, а опозиціонер Т. Кобзей пише одноднівку «Всім, що хочуть знати правду» [229, с. 78].

Колишні члени комуністичного об'єднання, що зрозуміли справжню роль більшовиків в Україні, створюють соціалістичну організацію «Українське робітничо-фармерське освітнє товариство» (далі - УРФОТ) з відділами у Вінніпезі й Трансконі. Офіційним органом товариства з 1936 р. стає газета «Правда» з редактором Д. Лобаєм, яка відкрито критикувала сталінізм і його антиукраїнську політику. Але організація залишалась нечисельною й непопулярною [285, p. 198-199]. Т. Кобзей був секретарем новоствореної організації і згадував про всі етапи розвитку соціалістичного руху в Канаді: «Мені, як секретареві, доручено переписатись з товаришами Довганем, Соболем та Підгайним у Детройті які кілька років раніше виступили з контрольованого комуністичною партією Союзу Українських Робітничих Організацій у ЗДА, - і так постало об'єднання канадських організацій з детройтським СУРО. Ще потім зайшла потреба скликати з'їзд який відбувся в Торонті 30 і 31 липня та 1 серпня 1936 року. З'зд був скликаний за згодою товариств Вінніпег, Транскона і Портедж ля Прері, Українським Просвітним Товариством з Монтреалю і Товариством «Каменярі» з Торонта та детройтським СУРО» [147, с. 36]. На цьому з'зді було засновано «Федерацію українських робітничо-фармерських організацій».

На наступній конференції у грудні 1937 р. Федерація українських робітничо-фармерських організацій змінила назву на Союз українських організацій, а назву газети «Правда» на «Вперед» (1938-1940 рр.). Це був вияв бажання відійти від комуністичних позицій і об'єднати всі некомуністичні організації в українській діаспорі Канади [229, с. 78-79]. Однак, маючи таке минуле, зробити це було непросто. Провідними представниками соціалістичних товариств у Канаді були Д. Лобай, Т. Кобзей, С. Хвалібога, Т. Кульчицький, Ю. Елендюк та інші.

Окрім заначених вище організацій, соціалістичний рух у Канаді був представлений Українським трудовим об'єднанням (далі - УТО), яке вийшло з середовища УНДому наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Його ідейним творцем був редактор «Правди і волі» М. Мандрика. УТО пов'язувало своє ідейне підґрунтя з Українською партією соціалістів-революціонерів у Празі та Українською соціалістичною радикальною партією у Львові. УТО, яке працювало майже десять років, очолювали М. Мандрика, В. Баран, В. Брилинський, Д. Гунькевич, С. Котик, В. Левицький, П. Павлюкевич, О. Бассова, С. Ємчук, С. Задорожний, Н. Лібер, І. Палка та ін. [229, с. 80-81].

Як бачимо, соціалістичний рух у Канаді був нечисленним і не мав впливу в українській громаді. Основну його частину склали колишні прихильники ТУРФДому, що переоцінили значення комуністичної ідеології та дізналися правду про тоталітарний режим в УСРР.

Отже, у 1918-1939 рр. у діаспорі Канади був досить поширений комуністичний рух, який організаційно оформився в Товариство «Український робітничо-фермерський дім» (до 1924 р. під назвою Стоваришення «Український робітничий дім») з жіночою та молодіжною секціями, Робітничим запомоговим товариством, Товариством допомоги визвольному рухові на Західній Україні. Його соціальну базу складали працівники у сфері промисловості, сільського господарства та безробітні. Пік популярності цього руху припадає на початок 30-х рр. ХХ ст., однак звістки про голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії, розкуркулення та розстріли ідейних комуністів призводять до зменшення членства товариств.

Ті ж прибічники комуністичного руху, що розчарувались в його постулатах і політиці більшовиків в Україні, створюють власні соціалістичні товариства у другій половині 30-х рр. Внаслідок цього розколу кількість членів ТУРФДому і братніх організацій скорочується, а його вплив на громадське життя в Канаді зменшується. А в червні 1940 р. уряд Канади взагалі заборонив діяльність Комуністичної партії Канади й суміжних комуністичних організацій, в тому числі ТУРФДому. Новий же соціалістичних рух у міжвоєнний період тільки формувався й не встиг розгорнути широкого поля діяльності. Він мав на меті об'єднати всі робітничі некомуністичні товариства.

Отже, в українській діаспорі Канади ще на початку ХХ ст. почали з'являтися перші громадські об'єднання, переважно релігійного та культурно-просвітницького спрямування. Міжвоєнний же період вирізняється формуванням мережі громадських організацій політичного характеру.

Так, у перші повоєнні роки українське громадське життя в діаспорі було представлене Українським канадійським горожанським комітетом, Українським центральним комітетом, Українською народною радою, Українським червоним хрестом, освітніми установами тощо. Їх завданням стало відстоювання прав українців на Батьківщині та в Канаді. Зазначені організації посприяли пробудженню національної свідомості та ініціативності серед українців діаспори Канади.

По містах Канади провідники українського руху проголошували й закликали з платформ: «В організації і солідарности криється сила народу». У читальнях «Просвіти» говорилось: «Знання висвободить рільника і робітника з неволі». Українці, що займались бізнесом, проголошували клич: «Ко-оперативно переможем всі трудности». Між робітництвом закликалось: «Робітники всіх країв єднайтеся». В церквах священики проповідували: «Віра в єдину церкву спасе нас на чужині» [155, с. 99]. Такі заклики були близькі українцям діаспори у міжвоєнний період і знайшли їх підтримку. Значний масив українського населення був залучений до діяльності в громадських організаціях відповідно до їх переконань. З приходом переселенців другої хвилі імміграції з'являються нові кличі та нові ідеї в діаспорі, що знаходять своє вираження в нових об'єднаннях. Такими новими об'єднаннями стали ліберальні, націоналістичні та консервативні товариства, які в сукупності склали національно-патріотичний блок організацій у Канаді.

Спільними цілями й напрямами діяльності блоку проукраїнських організацій у Канаді в міжвоєнний період були допомога співвітчизникам в Україні у боротьбі за її незалежністьність, поширення української ідеї в Канаді й серед кіл світової громадськості, боротьба з розповсюдженням комуністичних ідей у громадських організаціях діаспори. Також вони ставили перед собою завдання зберігати й розвивати українську культуру, мову, традиції, національну ідентичність, сприяти ефективній соціалізації українців і налагоджувати для них механізми самоорганізації в діаспорі.

Напрямами діяльності комуністичного ТУРФДому у міжвоєнний період були допомога українським трудящим Канади та України в роки криз; наведення контактів з урядом УСРР; популяризація комуністичних ідей через агітацію у пресі, виступи на мітингах з промовами, видання відповідних книг; участь у страйках, демонстраціях, «голодових походах», запланованих Комуністичною партією Канади; освітня робота по вихованню української молоді; поширення українських та радянських культурних традицій в діаспорі. Не менш важливим напрямом роботи для комуністів була дискредитація в очах спільноти діаспори неробітничих громадських товариств, стосунки з якими були відверто ворожі й часто переростали у фізичні розправи. Проте, як би комуністи не намагались пропагувати свої ідеї, правдива інформація про більшовицький терор у СРСР привертала основну масу населення на сторону національно-патріотичних громадських об'єднань.

ВИСНОВКИ

Проблематика формування суспільно-політичного статусу українців в умовах імміграційної політики Канади у міжвоєнний період безпосередньо та опосередковано представлена в узагалюнючих, спеціалізованих і довідкових виданнях з історії української діаспори Канади у радянських, діаспорних, зарубіжних та сучасних українських вчених. Основоположними з обраної теми стали ґрунтовний доробок діаспорного вченого М. Марунчака, роботи М. Боровика, В. Макара, С. Качараби й О. Сича. Історіографічна база дослідження проливає світло на процес інтеграції українців у поліетнічне суспільство Канади та їх соціальний статус у ньому. Однак, досі залишається ряд питань, що потребують подальшого розроблення у нових наукових працях.

Джерельна база вивчення імміграційної політики Канади у 1918-1939 рр. є значною за обсягом та різноманітною. Вона включає в себе нормативно-правові акти держав Канади, Польщі, Румунії, Чехословаччини та УСРР; справочинні документи; публіцистичні та політичні твори членів партій, громадських об'єднань та рухів; пресу органів державного управління, громадських організацій, політичних партій; статистичні матеріали; мемуари, приватне листування, особові справи потенційних емігрантів тощо. Зазначений комплекс джерел та історіографії надає можливість дослідити причини та характер еміграції українців за океан, імміграційну політику Канади та її етапи, охарактеризувати ставлення уряду і самих канадців до українських переселенців, нові умови їх проживання і шляхи пристосування до них, створення українцями громадських та освітніх установ і напрями їх діяльності в діаспорі у міжвоєнний період.