Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису

Кравченко Микола Сергійович

ДИСЕРТАЦІЯ

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ РУХІВ КІНЦЯ 1980-Х - ПОЧАТКУ 2000-Х РР. У МЕМУАРНИХ ДЖЕРЕЛАХ

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

03 - Гуманітарні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

М.С. Кравченко _____________

Науковий керівник

Олег Анатолійович Однороженко,

доктор історичних наук

Київ - 2017

АНОТАЦІЯ

Кравченко М.С. Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х - початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Київ, 2017.

Дисертація присвячена відображенню в мемуарних джерелах діяльності (але не ідеологічної позиції) українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980х - початку 2000х років. Коло досліджуваних рухів обмежене трьома критеріями: ідеологічна позиція, існування у формі мережі структур (руху) та самостійна участь у політичних процесах на всеукраїнському рівні. Отже, у дисертації йдеться виключно про мемуари, що стосуються історії УНА-УНСО, СНПУ та ДСУ. Виявлені в процесі роботи над дисертацією мемуарні джерела класифіковані у відповідності до двох критеріїв - авторства (мемуари націоналістичних лідерів, мемуари рядових активістів та «ненаціоналістичні» мемуари) та форми (опубліковані у текстовому вигляді та зафіксовані на відео). У роботі аналізується специфіка публікацій мемуарних джерел, простежуються закономірності формування інформаційного потенціалу мемуарів, з'ясовуються особливості кодування інформації в мемуарних джерелах, визначаються інформаційні можливості мемуарних джерел та ступінь повноти відображення в них діяльності українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Ключові слова: мемуарні джерела, українські націоналісти, Українська Національна Асамблея - Українська Народна Самооборона, «Державна Самостійність України», Соціал-Національна партія України.

SUMMERY

Kravchenko M.

The activities of Ukrainian nationalist political movements in the late 1980s - early 2000s in the memoir sources. - the Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of Cand. Hist. Sci. on a speciality 07.00.06 - the historiography, source study and special historical disciplines. - Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of a name M. Hrushevsky National Academy of Sciences of Ukraine.- Kiev, 2017.

The dissertation is devoted to reflection in the memoirs sources the activity (but not ideological positions) of the ukrainian nationalist political movements of the late 1990s - early 2000s years. The circle of studied movements restricted to the three criterions: an ideological position, being in the form of network structures (movement) and independent participation in the political processes at the national level. So, it is devoted only about memoirs relating to the history of Ukrainian National Assambly - Ukrainian People's self-defense, Social-National party of Ukraine and «The State independence of Ukraine».Memoirs sources which was discovered during the working for dissertation was classified by two criterions - authorship (memoirs of nationalist leaders, memoirs of ordinary activists and "not nationalist" memoirs) and form (issued in text form and recorded on video). The paper analyzes the specificity of publications memoir sources; it traced patterns forming information potential of memoirs; dissertation investigated features of encoding information in the memoir sources; it defined information opportunities of memoirs and the degree of completeness of reflection in them of ukrainian nationalist political movements of the late XX - early XXI century.

Key words: memoir sources, ukrainian nationalist, Ukrainian National Assambly - Ukrainian People's self-defense, «The State independence of Ukraine», Social-National party of Ukraine.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, в яких опубліковані основні результати дисертації

1. Кравченко М. «Папка 48»: політичне замовлення чи історичне джерело? / М. С. Кравченко // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - Київ, 2011. - Т. 22. - С. 391-397.

2. Кравченко М. Історія Всеукраїнського Політичного Об'єднання «Державна Самостійність України» за матеріалами партійних інтернет-видань / М. С. Кравченко // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - Київ, 2011. - Т. 23. - С. 366-372.

3. Кравченко М. «Голос Нації»: джерелознавчий аналіз тижневика УНА-Захід / М. С. Кравченко // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - Київ, 2012. - Т. 24. - С. 695-706.

4. Кравченко М. «Щоденник сотника Устима»: джерелознавчий аналіз спогадів командира експедиційного корпусу УНСО / М. С. Кравченко // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - Київ, 2013. - Т. 25. - С. 612-621.

5. Кравченко М. Українські «аргонавти» грузинської громадянської війни / М. С. Кравченко // Spotkania Humanistyczne - Siedlce, 2015. - № 5. С.77-94.

Опубліковані праці апробаційного характеру

6. Кравченко М. Ідеологічна спадкоємність в українському націоналістичному русі у ІІ-й половині ХХ століття / М. С. Кравченко// Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник. - Дрогобич, 2014. - вип. 2.

7. Кравченко М. Геополітичні проекти українських націоналістів: історія та перспективи / М. С. Кравченко// Публічне управління: форсайтинг успіху. Збірник ХVІ міжнародного наукового конгресу, 21.04.2016 р. - Харків, Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2016. С. 187-191.

Праці, які додатково відображають наукові результати дисертації

8. Кравченко М. Українська «Аргонавтика»: закордонна діяльність УНА-УНСО (1991-2001 рр.) / М. С. Кравченко-- Київ-Мена: видавництво «Домінант», 2017. -- 144с.

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ І: Теоретико-методологічні проблеми дослідження мемуарних джерел

1.1. Генеза дослідження мемуарних джерел

1.2. Проблематика дослідження мемуарних джерел

1.3. Пропонована методологія дослідження мемуарних джерел

1.4. Джерела дослідження та їх класифікація

Висновки до Розділу І

РОЗДІЛ ІІ: Спогади лідерів українських націоналістів як основні джерела до історії українських націоналістичних політичних рухів

2.1. Мемуари лідерів УНА

2.1.1. Збірка спогадів «Війна в наповпі» - джерело партійної історії УНА-УНСО у 1991-1997 рр

2.1.2. Спогади В.Бобровича - джерело військової історії УНА-УНСО

2.1.3. Спогади Р.Зайченка - джерело по ранній історії УНА-УНСО

2.2. Мемуари лідерів ДСУ

2.2.1. Спогади З.Красівського - джерело по «передісторії» ДСУ

2.2.2. Спогади Р.Коваля - джерело партійної історії ДСУ

2.2.3. Спогади О.Черненка - джерело до історії окремих акцій ДСУ

2.3. Мемуари лідерів СНПУ

2.3.1. Спогади Я.Андрушківа - джерело партійної історії СНПУ

2.3.2. Спогади О.Вахнія - джерело з історії СНПУ в Києві

Висновки до Розділу ІІ

РОЗДІЛ ІІІ: Спогади рядових активістів як джерела до історії окремих епізодів історії українських націоналістичних політичних рухів

3.1. Авторські спогади рядових активістів

3.1.1. Спогади І.Мазура

3.1.2. Спогади Ю.Колесникова

3.1.3. Спогади В.Мамалиги

3.1.4. Спогади В.Ущаповського

3.1.5. Спогади В.Мирончука

3.2. Спогади анонімних стрільців УНСО

3.2.1. Анонімні спогади бійців УНСО, опубліковані на сайті УНА-УНСО (під проводом Андрія Шкіля)

3.2.2. Анонімні спогади бійців УНСО, опубліковані на власних інтернет-сторінках

3.2.3. Анонімні спогади «чеченського» ветерана УНСО

3.3. Спогади, які опубліковані у вигляді художніх творів

3.3.1. «kavkaz.ua» А.Миронюка

3.3.2. «Ми з УНСО»

Висновки до Розділу ІІІ

РОЗДІЛ ІV: Мемуари, що не належать до авторства націоналістів, як джерело альтернативного погляду на історію українських націоналістичних політичних рухів

4.1. Письмові спогади «ненаціоналістів»

4.1.1. Спогади за авторством учасників військових конфліктів

4.1.2. Спогади за авторством учасників акції «Україна без Кучми»

4.2. Відеоспогади, що не належать до авторства націоналістів

4.2.1. Відеоспогади, включені до фільму Г.Гонгадзе «Тіні війни»

4.2.2. Відеоспогади, включені до фільму А.Шевченка «Обличчя протесту»

4.2.3. Відеоспогади, включені до фільму телеканалу РЕН-ТВ «Війна під чужими знаменами»

Висновки до Розділу ІV

Загальні висновки дослідження

Використані джерела та література

СПИСОК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АК - автомат Калашнікова

ВО - Всеукраїнське об'єднання

ГКЧП - Державний Комітет з Надзвичайного стану

ДСУ - Політичне об'єднання «Державна Самостійність України»

ЗМІ - Засоби масової інформації

КДБ - Комітет Державної Безпеки СРСР

КПРС - Комуністична партія Радянського Союзу

КУН - Конгрес Українських Націоналістів

ЛДПР - Ліберально -демократична партія РФ

МВС - міністерство внутрішніх справ

НАТО - Організація Північно-Атлантичного Договору

НДР - Німецька Демократична Республіка

ОГПУ - Об'єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР

ОМОН - загін міліції особливого призначення МВС РФ

ОУН - Організація Українських Націоналістів

ОУН (б) - Організація Українських Націоналістів (бандерівська)

ОУН (м) - Організація Українських Націоналістів (мельниківська)

ПМР - Придністровська Молдавська Республіка

РНБО - Рада Національної Безпеки і Оборони України

РНЕ - «Русское Национальное Единство»

РПГ - ручний протитанковий гранатомет

РПК - ручний кулемет Калашнікова

РФ - Російська Федерація

СБУ - Служба Безпеки України

СІЗО - Слідчий Ізолятор

СНПУ - Соціал-Національна партія України

СНУМ - Спілка Незалежної Української Молоді

СПУ - Соціалістична партія України

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних республік

СУМ - Спілка Української Молоді

США - Сполучені Штати Америки

УГС - Українська Гельсинська Спілка

УКК - Український Культурологічний Клуб

УНА - Українська Національна Асамблея

УБК - кампанія «Україна без Кучми»

УВК - Українське Вільне Козацтво

УКДБ - Управління Комітету Державної Безпеки

УКП - Українська Консервативна партія

УМА - Українська Міжпартійна Асамблея

УНС - Українська Націоналістична Спілка

УНСО -Українська Народна Самооборона

УПА - Українська Повстанська Армія

УПЦ-КП - Українська Православна Церква (Київський патріархат)

УРП - Українська Республіканська партія

УРСР - Українська Радянська Соціалістична республіка

ЧРІ - Чеченська Республіка Ічкерія

ВСТУП

історія український націоналіст політичний

Українські націоналісти були і лишаються одним з найбільш цікавих явищ вітчизняного політичного спектру. Саме прихильники цього ідеологічного напряму були чи не найбільш активним елементом всіх визначальних громадсько-політичних подій історії незалежної України («Потяг дружби» 1992 року, «Чорний вівторок» 18 липня 1995 року, акція «Україна без Кучми» 2001 року, «Помаранчева революція» 2004/2005 років, «Революція Гідності» 2013/2014 років тощо). Українські націоналісти були однією з небагатьох вітчизняних політичних сил, що брали активну і водночас абсолютно самостійну участь у подіях міжнародного значення (від поїздок Варти Руху у Прибалтику для дієвого обміну досвідом з місцевими націоналістами до повномасштабної участі УНА-УНСО у військових конфліктах в Придністров'ї, Грузії, Чечні). Втім, не зважаючи на однозначно важливу роль націоналістів у подіях в Україні і за її межами у 1990-2000-х роках, історія новітніх націоналістичних організацій фактично лишається білою плямою в академічній науці. Абсолютна більшість з опублікованих на сьогодні розвідок з даної тематики є більшою чи меншою мірою політично заангажованими та неуважними до джерел. При цьому наукових робіт з тематики власне дослідження джерел до новітньої історії українських націоналістів наразі немає взагалі. Саме об'єктивною потребою у виявленні, розробці та систематизації цього значного масиву джерел і зумовлюється актуальність теми дослідження. Як відомо, історіописання на будь-якому відтинку історичної науки варто починати саме з дослідження джерел. І даний принцип (попереднє дослідження джерел з тематики) для новітньої історії особливо актуальний, зважаючи на хронологічну близькість досліджуваного періоду до власне самого часу дослідження.

На сьогодні доступний значний масив джерел з даної проблематики, але в джерелознавчому дискурсі тематика є абсолютно нерозробленою. Та значні масштаби доступних груп джерел з тематики і їх розпорошеність не дають можливості дослідити весь масив джерел в межах однієї роботи. Тож дослідження варто розпочати з однієї з груп доступних джерел. Найбільш важливою такою групою є джерела мемуарні, адже саме спогади учасників мають непересічне значення для дослідження історії ідеологічних і політичних рухів. Цей різновид джерел дає можливість з'ясувати не тільки загальний перебіг розвитку руху та його вплив на історичні процеси, але й дає можливість достеменно визначити мотивацію, нереалізовані плани та інші моменти, інформаційно не доступні для інших видів джерел. Звісно спогади є джерелом надзвичайно суб'єктивним і дослідження їх потребує критичного аналізу з залученням інших джерел. Але власне зміст спогадів без перебільшення можна назвати унікальним джерелом для дослідження. Особливого значення спогади учасників набувають у дослідженні історії радикальних політичних рухів, які активно брали участь у історичних процесах, але так і не прийшли до влади.

На початку роботи необхідно з'ясувати визначальні для дослідження дефініції. Під мемуарними джерелами у дослідженні розуміються джерела, основою інформаційної бази яких є спогади учасників чи очевидців подій. При цьому автор не зважатиме на спосіб фіксації спогадів (друкований вигляд, електронна публікація, відеофіксація тощо). Таким чином, до мемуарних джерел історії ми відносимо окремо опубліковані збірки мемуарів, оприлюднені у комп'ютерній мережі «Інтернет» окремі спогади, інтерв'ю з учасниками подій (за умови, що його тематика стосується подій історичних і має джерелом власні спогади), відеоуривки з фіксацією спогадів в усній формі та будь-які інші джерельні матеріали, основою яких є спогади учасників чи очевидців подій.

Окремо варто визначити коло висвітлюваних відповідними мемуарними джерелами українських націоналістичних політичних рухів. Мова йде саме про рухи, адже єдиного українського націоналістичного руху у досліджуваний історичний період (кінець ХХ - початок ХХІ століття) не існувало як такого. Втім цілком можна говорити про кілька таких рухів, які гуртувалися навколо кількох політичних партій. Варто говорити саме про рухи, а не про партії, адже політичні партії були лише формальними об'єднаннями українських націоналістів, навколо яких гуртувалися інші тісно пов'язані з ними відносно самостійні спільноти (військові чи парамілітарні формування, культурологічні та субкультурні гурти, історичні клуби тощо). Таким чином визначальними характеристиками висвітлюваних відповідними мемуарними джерелами українських націоналістичних політичних рухів варто означити такі характеристики:

- Ідеологічна позиція (визнання нації вищою цінністю, а національного інтересу превалюючим відносно відносно загальнолюдських цінностей і т.п.);

- Існування у вигляді певної розгалуженої, але координованої мережі спільнот (руху);

- Політична діяльність (тобто участь як суб'єкта у виборчому процесі на загальнонаціональному рівні).

Зазначеним критеріям відповідають тільки три вітчизняні політичні рухи, що гуртувалися навколо трьох політичних партій відповідно - Українська Національна Асамблея (УНА), Всеукраїнське Політичне Об'єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ) та Соціал-національна партія України (СНПУ). Всі три рухи стояли на націоналістичних ідеологічних позиціях (навіть не зважаючи на ідеологічні трансформації в УНА, партійну ідеологію не можна охарактеризувати по-іншому як націоналістичну). Всі три політичні сили були не тільки партійними структурами. Кожна з них мала власне парамілітарне формування (Українська Народна Самооборона (УНСО), Варта ДСУ та Товариство «Патріот України» відповідно) і ще кілька співкоординованих спільнот (профспілка військовослужбовців при УНА і внутрішній орден всередині УНА (Українська Націоналістична Спілка), історичний клуб «Холодний Яр» при ДСУ, жіноче («Берегиня») і дитяче («Спадщина») товариства при СНПУ тощо). Всі три рухи брали участь у політичному житті країни, брали участь у виборах до Верховної Ради і місцевих рад. У 1994-1998 роках УНА мала трьох представників (О.Вітович, Я.Ілясевич та Ю.Тима) у парламенті, СНПУ (та його юридичний спадкоємець - ВО «Свобода») у 1998-2006 роках - одного (О.Тягнибок).

Деякі інші (як історичні, так і такі, що існують до сьогодні) організації також задовольняють деяким з зазначених критеріїв, але не всьому комплексу визначальних рис. Серед них варто згадати організацію «Тризуб» ім. С.Бандери, політичну партію «Конгрес Українських Націоналістів» (КУН) та різні відлами ОУН, які зовні здавалося б також мають задовольняти зазначеним критеріям. Втім, кожна з них задовольняє лише одній з зазначених характеристик.

Так, «Тризуб» безумовно стоїть на націоналістичних ідеологічних позиціях, але він є поодинокою і позаполітичною (громадською чи громадсько-спортивною, принаймні у 1991-2004 роках) структурою, яка жодного разу не брала самостійної участі у політичних процесах в Україні (окремі її члени таку участь брали, але сама організація - ні). До того ж «Тризуб» ім. С.Бандери впродовж своєї історії кілька разів фактично долучався до інших, більш широких націоналістичних (а інколи й націонал-демократичних) рухів (на чолі з ДСУ, КУН тощо).

Що ж до КУН - то ця політична сила є безумовно активним учасником політичних процесів в Україні, адже вона неодноразово організовано брала участь у виборчих процесах і мала своїх представників у Верховній Раді країни. Втім, незважаючи на певні спроби стати парасолькою для більш широкого руху, КУН так і залишилась поодинокою політичною партією, всі структури якої обмежувалися виключно партійним членством і не відігравали жодної самостійної ролі. Крім того, КУН від початку свого існування не стояв на націоналістичних ідеологічних позиціях, не зважаючи на назву, маніфестовані гасла і заснування його з ініціативи націоналістичної структури (ОУН (б)). Всі програмні документи КУН визначають ідеологічну позицію партії, як виразно націонал-демократичну, не зважаючи на неодноразове використання в партійній риториці терміну «націоналізм» і похідних від нього.

Відлами ОУН в незалежній Україні так і не стали не тільки авангардом націоналістичного руху, але й самостійними учасниками політичних процесів. Мельниківський відлам ОУН (який ще в діаспорі поступово перейшов від націоналізму до націонал-демократії) так і не спромігся набути статусу політичної партії, лишившись в Україні громадською організацією. Відлами ж Бандерівської ОУН стали творцями нових політичних партій - КУН (діаспорна гілка бандерівців) та ДСУ (фактично самопроголошений З.Красівським Провід ОУН (б) в Україні), втративши при цьому власне ОУНівську організаційну структуру і назву. Хоча як в діаспорі, так і в Україні за межами КУН і ДСУ продовжували існувати структури, що вважали себе спадкоємцями ОУН (б), але ті структури не варті уваги через їх фактичну бездіяльність в політичній площині. Двійкарський же відлам ОУН в тематиці дослідження історії націоналістичних рухів згадувати взагалі не варто через ненаціоналістичну ідеологічну позицію (фактично вітчизняний, націоналістично забарвлений варіант соціал-демократії).

До того ж, доступні на сьогодні мемуарні джерела стосуються передусім діяльності УНА, ДСУ та СНПУ, фактично не торкаючись історії інших націоналістичних чи націонал-демократичних структур.

Мета дослідження полягає в тому, щоб шляхом системного джерелознавчого аналізу визначити інформаційний потенціал мемуарних джерел для з'ясування діяльності націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ ст. Досягнення мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

1. Виявити та класифікувати комплекс мемуарних джерел;

2. Проаналізувати специфіку публікацій мемуарних джерел;

3. Простежити закономірності формування інформаційного потенціалу мемуарів;

4. З'ясувати особливості кодування інформації в мемуарних джерелах;

5. Визначити інформаційні можливості мемуарів, ступінь повноти відображення в них діяльності українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Об'єктом дослідження є політична та парамілітарна діяльність (але не ідеологічна позиція) українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Предметом дослідження є відображення форм і способів цієї діяльності в мемуарних джерелах.

Методи дослідження: Зважаючи на природу досліджуваних джерел та проблеми, наявні при їх дослідженні, автором запропонована методологія вивчення даного виду джерел, що складається з семи дослідницьких етапів, спираючись на вивчення особи автора, атрибуцію джерела та об'єктивний і системний порівняльно-історичний аналіз інформації, що міститься в ньому.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кінця 1980-х рр. до початку 2000-х рр. Вибір нижньої хронологічної межі дослідження обумовлений тим, що саме на кінець 1980-х рр. припадає поява організацій та груп (СНУМ, Варта Руху та інші), що стали згодом засновниками зазначених українських націоналістичних політичних рухів. Вибір верхньої хронологічної межі дослідження обумовлений тим, що саме на початку 2000-х років зазначені націоналістичні рухи перестали існувати у попередніх організаційних формах: УНА розкололася на кілька уламків впродовж 2001-2003 років, ДСУ знята з реєстрації у 2003 році, а СНПУ у 2004 році перетворена у ВО «Свобода», яке зайняло іншу політико-ідеологічну нішу ніж колишня СНПУ.

Історіографія дослідження

Історія українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття на сьогодні є темою, що досліджена надзвичайно слабо. Так, є певна кількість досліджень щодо загального перебігу подій в українському націоналістичному русі, здійснена вітчизняними та закордонними дослідниками (Е.Андрющенко, К.Бондаренко, В.Кіпіані, Т.Кузьо, А.Умланд). Але не заважаючи на це, тематику аж ніяк не можна назвати достатньо розробленою, адже по-перше - обсяг цих досліджень є замалим для того, щоб претендувати на повноту, а по-друге ці дослідження, як правило, подають лише найзагальніший перебіг подій і найбільш загальне значення досліджуваних рухів у політичному житті країни без огляду й аналізу цілого ряду важливих моментів. До того ж практично всі дані дослідження є поверховими та вкрай тенденційними, більше того - з тексту та контексту деяких з них складається враження, що вони готувалися під явні політичні замовлення. Таке припущення ґрунтується на тому факті, що, не зважаючи на те, що більшість цих досліджень практично не апелюють до джерельної бази, а спираються на витяги з агітаційних матеріалів та власні враження авторів, між тим висновки робляться досить однозначні. Мабуть єдиним виключенням, що не вкладається у вищезазначені характеристики, є запорізький дослідник Едуард Андрющенко, що дійсно намагається підходити до тематики під виключно науковим кутом зору [1; 2; 3; 4; 5].

Найбільш заангажованими та найменш компетентними, як це не дивно, виявилися закордонні науковці, що розробляють дану тематику.

Так, німецький дослідник історії правих радикалів на посртадянському просторі Андреас Умланд, оприлюднив цілу низку робіт на зазначену тематику, але публікувалися вони як статті публіцистичні, а не наукові. Крім того, розвідки за авторством А.Умланда є виразно тенденційними, адже їх висновки зумовлені виключно ліволіберальним дискурсом, а не критичним аналізом джерелом. Між тим автор завжди підписував їх, вживаючи наукові ступені «кандидат історичних наук» та «доктор філософії», а також зазначаючи себе як «викладача магістерської програми з німецьких та європейських студій кафедри політології Києво-Могилянської академії», намагаючись надати зазначеній публіцистиці науковоподібності й таким чином скласти у численних читачів враження про наукову обґрунтованість опублікованих тверджень. Найбільшу увагу з огляду на порушену проблематику становлять три роботи А.Умланда:

- «Упадок демократії, сходження «Свободи» та підрив міжнародного іміджу України» (вперше опублікована у жовтні 2010 р. англійською мовою на сайті «OpenDemocracy», згодом передрукована російською у литовському виданні «Geopolitika» в авторизованому перекладі Антона Шеховцова) [6];

- «Трансформація українського партійного спектру. Політичні причини і наслідки злету Всеукраїнського об'єднання «Свобода»» (опублікована російською у січні 2011 р.) [7];

- «Українські праві радикали: чи вирветься джин з пляшки?» (опублікована англійською також у січні 2011 р.) [8].

Всі три статті містять роздуми автора про швидку радикалізацію українського націоналістичного руху (зокрема Всеукраїнського Об'єднання «Свобода») наприкінці 2000-х років. І хоча загалом така тенденція дійсно мала місце, аргументи наведені Умландом не витримують жодної критики. Діяльність ВО «Свобода» дослідник взагалі не відрізняє від діяльності інших націоналістичних рухів, а інколи навіть прямо приписує «свободівцям» вислови та дії представників інших націоналістичних організацій. При цьому жодного джерела, на якому ґрунтуються такі висновки, Умланд не наводить. Загалом його аргументи та стиль подання інформації абслютно не відрізняються від чисельних зразків «чорного піару», який застосовувався проти ВО «Свобода» під час парламентських виборів у 2010 році. З вищезазначеного можна зробити однозначний висновок: дані матеріали А.Умланда розглядати в якості історіографії не можна. Не зважаючи на всі спроби автора надати даним текстам наукоподібності, за змістом вони є публіцистикою, до того ж з явними ознаками політичного замовлення.

Канадський дослідник Тарас Кузьо є автором матеріалів «Україна напередодні двадцятиліття: погляд із західного боку» [9] та «КДБ, СБУ та віртуальні «націоналісти»: Варта Руху, Cоціал-національна партія України, Свобода» у двох частинах [10; 11]. Ці статті також торкаються порушеної в дослідженні тематики і дещо подібні до праць А.Умланда за формою подачі матеріалу. Але на відміну від німецького доктора філософії канадський дослідник хоча б використовує історичні джерела (принаймні документ, що претендує на статус джерела). Мова йде про теку паперів під заголовком «Літерна справа Відділу «3» УКДБ УРСР по м.Києву і Київській області № 339, Том 48 «Виявлення і упередження діяльності супротивника, спрямованої на формування незаконних збройних формувань»», яка у роботі Т.Кузьо названа «папка 48» [12]. Щодо оригінальності даного документу все не так однозначно, адже і автор даного дослідження [13], і директор інституту Національної пам'яті Володимир В'ятрович [14] в процесі його вивчення приходять до подібних висновків: власне документ, оприлюднений Т.Кузьо, потребує додаткового дослідження, але загалом він не протирічить загальному перебігу подій, навіть у деяких деталях його підтверджує, втім висновки, зроблені канадійцем є явно безпідставними і дають привід припускати не просто суб'єктивність чи неупередженість, а знов-таки явне політичне замовлення.

Вітчизняні дослідники даної тематики вигідно відрізняються від закордонних колег фактажністю й відносною відсутністю неправдивих фактів. Хоча неувага до джерел, а також безапеляційність висновків при їх явній тенденційності та необґрунтованості, все ж зближує вітчизняних та іноземних політологів, що претендують при цьому й на визнання в якості істориків.

Першим вітчизняним дослідником, якого варто згадати у цьому розрізі є автор статей «Праві в Україні: запекла боротьба за маргінес» [15] та «Блиск та жебрацтво українського націоналізму» [16] Кость Бондаренко. У зазначених працях автор досить побіжно здійснює перегляд націоналістичних рухів в Україні на межі століть, при цьому він приводить факти, які мали місто бути, але тлумачить їх абсолютно довільно й необ'єктивно. Головна мета його матеріалів явно не донесення до читачів певної інформації чи її (такої інформації) аналіз. Головною метою матеріалів К.Бондаренка є відверта спроба утвердити у читачів уявлення про деструктивність та безперспективність українського націоналістичного руху.

Подібні завдання собі очевидно ставив і Вахтанг Кіпіані - ще один дослідник, що торкається у своїй роботі теми українських націоналістичних організацій 1990х. Його статті «ДСУ: від націоналізму до націонал-соціалізму», «УГС і УКК: десять років потому» та «Українська Гельсінська Спілка: політичні дискусії та долі лідерів» є досить фактажними. Втім, набір фактів та напрям висновків свідчать знов-таки про тенденційність тексту і знову штовхають на припущення про його політичне замовлення. Хоча у випадку В.Кіпіані цілком можна припустити, що упередженість позиції автора зумовлена не стороннім фактором, а власною вкрай антинаціоналістичною позицією дослідника. Особливо це впадає у вічі з огляду на однозначність політизованих висновків за відсутності якісного опрацювання джерел.

Як уже зазначалося вище, праці Е.Андрющенка є приємним виключенням з вищенаведеного списку заангажованих й некомпетентних досліджень. Особливо варто відзначити такі п'ять робіт запорізького дослідника:

- «Участь УНА-УНСО в релігійному житті України 90-х рр. ХХ ст.» [1];

- «Українські праворадикальні рухи та «кримське питання» (1990-ті рр.)» [2];

- «Парамілітарні структури українського націоналістичного руху 90-х рр. XX ст.» [3];

- «Конфлікти, розколи і спроби об'єднання в українському націоналістичному русі (1990-2005 рр.)» [4];

- «Правові наслідки радикальної діяльності українських націоналістичних організацій (1991-2001 рр.)» [5].

Дані напрацювання не тільки фактажні, але й містять обґрунтовані висновки, що відштовхуються від комплексного аналізу джерел. Статті Е.Андрющенка містять посилання на використані джерела. Але є в роботах вищевказаного автора і недоліки. По-перше мемуари, які для досліджуваного періоду є найперспективнішою за інформаційним потенціалом групою джерел, в роботах Е.Андрющенка використовуються вкрай рідко. По-друге, зібрані автором й використані в досліджені джерела усної історії, ніде опубліковані не були, тож про їх повний зміст і якість авторського аналізу ми можемо тільки здогадуватися.

Таким чином, можна стверджувати, що не зважаючи на здавалося б таки певну розробленість історії українських націоналістичних політичних рухів на межі століть, дослідженість проблематики далека від повноти. Наявні на сьогодні дослідження у більшості своїй є тенденційними і поверховими, у роботі над ними уваги дослідженню джерел приділялося авторами дуже мало. Навіть дослідження Е.Андрющенка, який мабуть єдиний, хто не вписується у загальну схему, є далекими від досконалості, хоча й з усього видно, що аналіз історичних джерел в його роботах здійснювався детально.

Але історіографія діяльності українських націоналістичних рухів, хоч і складає об'єкт даного дослідження, втім його (дослідження) предмет - значно вужчій. Тут ситуація значно складніша. Тема мемуарних джерел до історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття у вітчизняній та світовій історіографії є абсолютно недослідженою. Чи не єдиною розвідкою, що торкається цього питання є стаття Владислава Мирончука «Про літературні тенденції УНА-УНСО», що була опублікована 26 грудня 2009 року на офіційному сайті Української Національної Асамблеї (під проводом Ю.Шухевича) [21]. Але автор статті від початку ставив собі завдання дослідити весь спектр видань під авторством членів УНА-УНСО, а не власне мемуари її діячів і активістів, тож хоч його оглядом і охоплюються цікаві для даного дослідження книги спогадів, але їх належний джерелознавчий аналіз В.Мирончуком не здійснюється. Крім того, автор статті розглядає зазначені твори виключно як праці літературного характеру, не торкаючись їх значення для дослідження історії українського націоналізму на межі тисячоліть. Стаття В.Мирончука охоплює тільки друковані праці представників УНА-УНСО, не торкаючись праць інших українських націоналістів тих років (самозрозуміло, що автор, як член УНА-УНСО, ставив перед собою саме таке завдання). Не охоплюються В.Мирончуком і твори, опубліковані на електронних ресурсах, які автор вважає менш значимими, про що він прямо зазначає в тексті своєї розвідки. Але з часу публікації статті пройшло вже майже вісім років, за які були оприлюднені нові позапартійні видання членів УНА-УНСО з мемуарними джерелами включно. Цікаво, що особливо в цій сфері відзначилися саме елекронні ресурси, досліджувати які В.Мирончук не вважає за потрібне. Тож на сьогодні його дослідження можна вважати «морально застарілим». Між тим, ігнорувати його в цьому дослідженні неприпустимо, адже стаття В.Мирончука, не зважаючи на всі вищезазначені недоліки, є по суті першою спробою дослідження джерел з історії українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Отже, дану розвідку варто проаналізувати більш детально.

Огляд В.Мирончука охоплює видання за авторствром членів УНА-УНСО:

- художній роман «kavkaz.ua» Андрія Миронюка [22];

- дві книги матеріалів про Анатолія Лупиноса, видані у 2004 і 2007 роках в Чернігові Віталієм Нагорнюком («Бунт має рацію» [23] та «На скресі двох епох» [24]);

- «Справа 9-го березня» Ірини Чемерис [25];

- збірка «Плече до плеча», видана у 2009 році Оболонським районним осередком УНА-УНСО [26];

- «Щоденник сотника Устима» Валерія Бобровича [27].

При цьому огляд всіх зазначених джерел здійснюється автором досить побіжно. А збірка спогадів «Війна в натовпі», видана Д.Корчинським та В.Артеменком взагалі розглядається В.Мирончуком як спроба монополізувати літературну спадщину організації колишнім Провідником УНА-УНСО, тож її огляду (окрім зазначених звинувачень) взагалі не здійснюється (що на нашу думку цілком необґрунтовано і очевидно політично мотивовано). При цьому сам Д.Корчинський зневажливо називається «літератором і шоуменом». Стаття В.Мирончука серйозно «грішить» тенденційністю. Загалом вся вона є спробою «підняти» значення творчої спадщини членства УНА-УНСО і розглянути її як окрему течію новітньої вітчизняної літератури (проводиться навіть її порівняння з «прозою лейтенантів» - повоєнною течією у світовій літературі). При цьому вся ця творчість розглядається як єдиний потік, що робити неприпустимо, ставлячи в один ряд таку жанрово різну творчість як мемуаристику (В.Бобрович), документалістику (І.Чемерис), публіцистику (А.Лупиніс) і белетристику (А.Миронюк). Всі твори (окрім звісно «політично неугодної» збірки «Війна в натовпі») В.Мирончуком окреслюються загальним терміном «література», некоректно усереднюючи таким чином жанрово неоднорідну друковану творчість членства УНА-УНСО.

Хоча загалом стаття В.Мирончука, як вже зазначалося, є по суті першою спробою загального огляду мемуарної, публіцистичної та художньо-літературної спадщини українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Тож, навіть не зважаючи на політичну заангажованість автора, побіжність і неповний огляд теми, її (статтю) цілком можна розглядати як першу історіографічну розвідку з даної тематики.

Ще однією «історіографічною спробою», що торкається порушеної дослідженням тематики є стаття В'ячеслава Хрипуна «УНА - УНСО в Абхазії: битви, яких не було», опублікована 14 січня 2010 року на сайті «Война и мир» [8]. Як видно з назви автор ставить собі за мету довести неправдивість даних, викладених у мемуарах ветеранів УНСО, які приймали участь у грузино-абхазькому конфлікті. Тож політична заангажованість і суб'єктивний характер даного дослідження є очевидними. Хоча стаття носить відверто ідеологічно-пропагандистський характер, але автор намагається надати їй характеру наукової розвідки, для чого в якості джерельної бази дослідження використовує посилання на російську військову статистику (при цьому жодного разу не вказуючи конкретних документів, а використовуючи туманне формулювання «офіційні джерела») та усні свідчення офіцерів-десантників російської армії, що також приймали участь у грузино-абхазькому конфлікті. Не зважаючи на явну політичну заангажованість і поверхневу науковість, В.Хрипун намагається не просто голослівно оголосити всі наявні на момент виходу статті мемуари бійців УНСО, що стосуються грузино-абхазького конфлікту («Щоденник сотника Устима» В.Бобровича і окремі розділи збірки «Війни в натовпі»), неправдивими, а піддати критиці лише окремі моменти самих спогадів. Тож цю розвідку також варто піддати більш детальному аналізу.

Стаття складається з трьох тематичних блоків, що мають назви «Технологія міфу по-українськи», «Шрома без грифу «ідеологія»», «Найбільша доля брехні міститься в оцінці втрат російських десантників». Перший тематичний блок присвячений начебто наявній в Україні системі «націоналістичної героїзації». При цьому автор намагається поєднати в цій системі УНА-УНСО з президентом Віктором Ющенком і телеканалом «1+1», що самозрозуміло з огляду на політичні реалії є невиправдано. Наступною тезою, яка на думку автора є яскравим підтвердженням «брехливості» мемуаристів-членів УНСО є згадка В.Бобровича про втечу російських десантників під час атаки підрозділу УНСО. В.Хрипун стверджує, що російські десантники тікати від українських націоналістів «просто не можуть». Аргументує він це начебто великою кількістю ветеранів війни в Афганістані серед десантників. Втім, питома кількість учасників бойових дій в реальності була набагато вище саме в підрозділі УНСО, адже абсолютна більшість його членів були добровольцями і за рік до грузино-абхазького конфлікту приймали участь у Придністровському конфлікті, а до цього - у військових діях у складі радянської армії. А російські війська (навіть повітряно-десантні) формувалися за рахунок призову і саме призовники становили в них найбільшу чисельність, а учасниками бойових дій могли бути лише офіцери та солдати-контрактники, відсоток яких був незначним порівняно зі строковиками. Те, що бойовики УНСО звернули когось на втечу автор пояснює тим, що противником українських націоналістів у грузино-абхазькому конфлікті могли бути тільки абхазькі ополченці чи представники Конфедерації гірських народів Кавказу. Таку аргументацію В.Хрипун намагається підтвердити офіційними даними, які оприлюднювало командування російськими збройними силами. У відповідності до цих даних російські війська взагалі участі у бойових зіткненнях з грузинською стороною не приймали. Очевидно, що автор просто не хоче бачити різницю між реальністю і «офіційною статистикою». Якщо брати до уваги тільки дані цієї «офіційної статистики», то жодні російські військові підрозділи участі у війнах на Кавказі взагалі не приймали. Зважаючи на зовнішньополітичні обставини Російська Федерація не могла собі дозволити відкритої участі у війні на території іншої держави, тож враховувати офіційній дані російських збройних сил треба саме зважаючи на цю обставину.

Окрему увагу В.Хрипун приділив критиці бою під Шромою, значення якого він вважає перебільшеним, а перебіг - вигаданим авторами мемуарів. Щодо історичного значення цього бою, то це питання важко оцінити в межах нашого дослідження, тож його варто залишити без відповіді. А щодо «вигаданого» характеру перебігу самого бою, необхідно зробити порівняльний аналіз мемуарів ветеранів УНСО і статті В.Хрипуна. У статті наводяться наступні аргументи: офіційна статистика російської сторони, що заперечує високу кількість втрат серед своїх військ, використання російською армією цивільної техніки (червоного автобуса «Ікарус») та танку Т-80. Як уже зазначалося, російське командування просто не могло відкрито вести реальний облік своїх дій і втрат у грузино-абхазькому конфлікті (чи принаймні здійснювати це в джерелах з відкритим доступом), адже в противному випадку це б загрожувало Російській Федерації міжнародними санкціями за втручання у внутрішні справи іншої держави (Грузія на той час вже більше року була незалежною державою). Тож зважати на російські офіційні дані дуже важко з огляду на те, що величезна кількість джерел (і не тільки мемуарів стрільців УНСО, але й джерел цілком нейтральних) відкрито говорять про участь російських військових підрозділів у бойових зіткненнях в Абхазії у 1993 році. Щодо використання російськими військовими цивільної техніки - то це взагалі обговоренню не має підлягати, адже у бойових умовах таке цілком можливо. Навіть якщо цивільний транспорт використовували цивільні мешканці, які тікали зі Шроми під загрозою помсти грузинів (як припускає В.Хрипун і як цілком могло бути), то це не змінює загалом перебігу бою. Щодо використання танку Т-80 російсько-абхазькою стороною - то достеменно не відомо (принаймні жоден мемуарист цього не зазначає), яким саме підрозділом використовувався цей танк, адже у зв'язку з заангажованістю офіційної російської військової статистики (яка, як згадувалося вище, взагалі відкидає участь російських військовослужбовців у боєзіткненнях), встановити реальну участь російських підрозділів у конфлікті неможливо, а обліку техніки і озброєння абхазьких ополченців не велося взагалі (принаймні даних про це у відкритих джерелах наразі немає). Тож питання щодо участі в бою танка Т-80 з використаних відкритих російських джерел вирішити наразі просто неможливо. Що ж до українських джерел (маються на увазі мемуари ветеранів УНСО), то всі наявні на сьогодні мемуаристи (В.Бобрович, Ю.Колесников, ветерани УНСО позначені псевдонімами у збірці «Війна в натовпі») у деталях, які викликають занепокоєння В.Хрипуна, загалом підтверджують свідчення одне одного. Тож довіряти ним наразі підстав більше, ніж В.Хрипуну, який свої висновки робить на основі інформацій усних джерел, які прямо зазначають, що про участь українських націоналістів у конфлікті знали, але зустрічатися з ними їм не доводилося. Тож цілком можливо ці російські офіцери просто не були в районі дій експедиційного підрозділу УНСО, а отже й компетентність джерел, на яких спирається В.Хрипун у своєму дослідженні, можна ставити під сумнів. Хоча в цілому стаття В.Хрипуна дозволяє більш критично сприймати мемуарну спадщину ветеранів УНСО, адже ряд незначних деталей, які піддає сумніву автор статті, дійсно потребують додаткової перевірки (а не однозначного заперечення, як це робиться В.Хрипуном), хоча на загальний перебіг подій вони кардинально не впливають. Загалом статтю В.Хрипуна не можна вважати повноцінною науковою розвідкою, адже джерельною базою для неї є некритичне сприйняття «офіційної статистики» та коментарі осіб, компетентність яких цілком можна піддати сумніву. Крім того, у статті наявний надзвичайно суб'єктивний, політично заангажований характер погляду і оцінки події.

Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити певні висновки щодо історіографії з порушеної даним дослідженням проблематики. Наразі наявні лише дві спроби її огляду - українським дослідником В.Мирончуком і російським дослідником В.Хрипуном. При цьому варто зазначити, що обидва дослідники не є професійними істориками, що зумовило певною мірою «любительський» підхід до справи. Крім того, обидва автора здійснюють огляд з відверто заангажованих позицій: огляд В.Мирончука, як члена УНА-УНСО, не охоплює не тільки «неУНСОвські» видання, але й ігнорує мемуарну спадщину осіб, які стали у опозицію до поточного Проводу УНА (мається на увазі передусім колишній Провідник УНА-УНСО Д.Корчинський), а огляд В.Хрипуна від самого початку має на меті будь-яким чином довести «брехливість» мемуарної спадщини ветеранів УНСО. Але найголовніше, що і В.Мирончук, і В.Хрипун ставили собі за мету дослідити лише певні ділянки визначеної даним дослідженням проблематики (В.Мирончук - видання за авторством членів УНА-УНСО, а В.Хрипун - українські мемуари щодо участі УНСО в грузино-абхазькому конфлікті), тож жоден з них навіть за мету собі не ставив охоплення всього спектру української націоналістичної мемуарної спадщини кінця ХХ - початку ХХІ століть. Таким чином, можна з впевненістю констатувати відсутність повноцінного дослідження порушеної тематики, що у свою чергу зумовлює наукову новизну даного дослідження. У порушенні ж проблематики власне в науковому середовищі і полягає практичне значення одержаних результатів. Дослідження набуло подальшого розвитку в процесі роботи над окремим друкованим виданням «Українська Аргонавтика: закордонна діяльність УНА-УНСО у 1991-2001 рр.», рекомендованій до друку вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Крім того, автором було здійснене організаційне сприяння у зборі й упорядкуванні поручником УНСО і ветераном війни в Придністров'ї В. Пальчиком своїх спогадів і спогадів бойових товаришів, що були видані окремою книгою у 2015 р. у видавництві «Орієнтир».

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час виступів на шести конференціях (в тому числі й на трьох міжнародних): науково-практичній конференції «Український гетьманський рух: Історично-гуманітарний вимір. Джерела та спадщина» (м. Київ, 30.04.2011 р.);всеукраїнській науковій конференції «Націоналізм як феномен української історії 1920 - 1950-х рр.: ідеологія, політика, збройні формування» (м. Рожнятів Івано-Франківської обл., 24-25.11.2012 р.); круглому столі «Революція чи еволюція: перспективи постреволюційної України» (м. Київ, 03.02.2016 р.); ХVІ міжнародному науковому конгресі «Публічне управління ХХІ століття: форсайтинг успіху» (м. Харків, 21.04.2016 р.); І-й (м. Київ, 02-03.07.2016 р.) та ІІ-й (м. Київ, 27.04.2017 р.) міжнародних конференціях групи сприяння розбудові Адріатично-Балто-Чорноморському союзу «Інтермаріум».

Публікації. Матеріали дисертації опубліковано у сімох наукових працях, з них: п'ять - у фахових друкованих виданнях (в тому числі в одному закордонному), двох матеріалах конференцій, одному окремому друкованому виданні, рекомендованому до друку Вченою Радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота викладена на 233 сторінках машинописного тексту, складається зі вступу, 4 розділів, висновків, та списку використаних джерел та літератури. Обсяг основного тексту дисертаціїскладає 217 сторінок друкованого тексту. Список використаних джерел містить 119 найменуваннь.

РОЗДІЛ І: Теоретико-методологічні проблеми дослідження мемуарних джерел

1.1. Генеза дослідження мемуарних джерел

Не зважаючи на те, що витоки української мемуаристики як жанру сягають ще часів Київської Русі, а козацько-гетьманська мемуаристика активно розвивалася ще в ХVІ-ХVІІІ століттях, дослідження мемуарів та джерел усної історії власне як історичних джерел розпочалося значно пізніше - у часи, коли більша частина України перебувала у складі Російської імперії. Наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ століття обсяги мемуаристики як масиву літератури суттєво зросли. В ці часи специфікувалася видова природа мемуарів, ширилися їх різновиди, суттєво підвищилася їх роль у фіксації суспільних, культурних та інтелектуальних практик. Саме на кінець цієї доби (20-30-ті роки ХІХ століття) за твердженням російського історика-джерелознавця Андрія Тартаковського, опублікованим у його монографії «Російська мемуаристика та історична свідомість ХІХ століття», на території Російської імперії розпочалося дослідження мемуарів та джерел усної історії власне як історичних джерел [29, с.49]. Втім, до другої половини ХІХ століття дослідження джерел особистісного характеру по суті не відрізнялося від літературної критики. Початок спеціальному вивченню мемуарів дала стаття Петра Пекарського «Русские мемуары ХVІІІ века», надрукована у 4-му, 5-му та 8-му номерах журналу «Современник» за 1855 р. [30, 31, 32]. З того часу мемуари та джерела усної історії повноцінно здобувають статус історичного джерела і стають об'єктом фахового дослідження.

Як стверджує Олексій Ясь [33] мемуаристика, як спеціальна історична дисципліна (галузь) з вивчення мемуарів як комплексу джерел інституціоналізувалася протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століття. За цей час були вироблені критерії значимості, критики, класифікації й верифікації мемуарів, а також відповідні приписи археографії щодо їхнього вивчення та публікації.

Від початку розгляду мемуарів як історичних джерел головною проблемою у їх дослідженні стало чітке розрізнення між «достовірним» та «вигаданим», «суб'єктивним» та «об'єктивним», своїм та чужим у викладі авторів, а отже - проникнення до психології його творчості тощо.

За радянських часів побутувало два основні підходи до історико-джерелознавчого вивчення мемуарів та джерел усної історії:

1) утилітарно-прагматичний (спогади розглядалися виключно як носії певної інформації);

2) комплексний (був скерований на вивчення власної історії спогадів як пам'яток суспільної думки в контексті соціокультурного та соціально-психологічного середовища їхнього створення).

Саме комплексний підхід згодом поширився у радянській соціогуманітаристиці 60-70-х років ХХ століття. За більш ніж півтора століття дослідниками було накопичено значну теоретичну базу з даної проблематики. До недавнього часу проблем дослідження мемуаристики та джерел усної історії у своїй роботі торкалися Ярослав Дашкевич та Степан Макарчук, нині цю проблематику розробляє чимало вчених, зокрема Сергій Білокінь, Ірина Войцехівська, Надія Миронець, Андрій Малик, Руслан Пиріг, Гелінада Грінченко, Тетяна Пастушенко та ряд інших.

...