Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Таким чином, спогади Р.Коваля є важливим мемуарним джерелом для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ століття, зокрема періоду його становлення. Водночас, дані спогади варто аналізувати з огляду на певну заангажованість авторів, які всіляко уникали «незручних» питань, зокрема щодо власне партійної історії ДСУ.

2.2.3. Спогади О.Черненка - джерело до історії окремих акцій ДСУ

30 серпня 2012 року у 136 номері журналу «Країна» було опубліковане інтерв'ю з Олександром Черненком, керівником Запорізького осередку ДСУ [49]. Інтерв'ю було підготоване Павлом Вольвачем, який свого часу також був одним чільних активістів даної націоналістичної організації. Не зважаючи на те, що редакцією журналу даний матеріал названо «інтерв'ю», по суті він являє собою збірку спогадів О.Черненка. Інтерв'юером не задається жодних питань, його підготовка очевидно полягала виключно у записі і публікації спогадів. «Інтерв'ю» передує коротка біографічна довідка про автора мемуарів. З даної довідки видно, що О.Черненко пройшов той самий партійно-організаційний шлях, що і Р.Коваль та А.Щербатюк: з 1989 року був членом УГС, до 1991 року - УРП, а потім - ДСУ. ІІ Всеукраїнським з'їздом ДСУ О.Черненка було обрано заступником голови партії.

Спогади О.Черненка являють собою дев'ять тематичних блоків, які опубліковані у довільному (не хронологічному) порядку. При чому тематика даних блоків досить різноманітна, інтерес для дослідження представляють лише чотири з них під такими назвами:

- «1992­й. При запорізькому гідротехнікумі, у фотолабораторії»;

- «1995-й. Я на той час працював у цілителя Івана Дудки»;

- «1992-й. Вирішили зробити марш­кидок у Крим»;

- «1993-1994 роки».

Спогади про 1992 рік являють собою опис двох епізодів партійної історії ДСУ - повалення пам'ятника Леніну на залізничному вокзалі «Запоріжжя-2» та марш-кидка збірної групи ДСУ в Крим. Обидві розповіді, не зважаючи на дуже незначний об'єм, описують ряд дрібниць, за якими можна отримати уявлення про масштаби і перебіг подій під час обох заходів. Демонтаж пам'ятника Леніну готували заздалегідь, навіть попереджали про захід журналістів. В заході приймало участь всього шість місцевих активістів ДСУ. Демонтували за допомогою пенькового шахтарського каната. Задля надання заходу офіційного характеру активісти послалися на указ президента України Л.Кравчука про демонтаж усіх символів тоталітарної доби. Міліція у процес не втручалася, але після заходу затримала всіх учасників демонтажу, втім тримала їх тільки до кінця дня. Марш-кидок на Крим того ж року був здійснений збірною групою Запорізького і Волинського осередків ДСУ. Але чисельно захід не набагато відрізнявся від попереднього - його учасниками були всього 15 активістів. Але група була уніформована, при собі мали жовто-блакитний і червоно-чорний прапори. Метою марш-кидка була пропаганда ідей і розбудова мережі ДСУ. Біля будівлі Кримського уряду учасники марш-кидка мали жартівливу розмову з міліціонером, який очевидно симпатизував націоналістам, адже після ствердної відповіді націоналістів на питання «чи не бити москалів вони приїхали», сам міліціонер підтримав їх словами «давно пора!».

Тематичний блок «1993-1994 роки», не зважаючи на здавалося б хронологічно широку назву, торкається лише одного епізоду - поїздки О.Черненка та І.Дудки на Західну Україну для розбудови структур ДСУ. При чому опис торкається самої лише поїздки та інтересу для дослідження не представляє. Цікавим же є сам факт згадки про те, що у 1993-1994 роках представники Східних осередків здійснювали поїздки для розбудови партійних структур на Західну Україну, а не навпаки. Втім, враховуючи жартівливо-саркастичний стиль написання даних спогадів, цілком вірогідно припустити, що О.Черненко та І.Дудка їхали на якийсь Всеукраїнський захід ДСУ на Західну Україну, який на Сході організувати просто не могли. З огляду на масштаби згаданих під 1992 роком заходів Запорозького осередку ДСУ, така версія є цілком логічною. Хоча, з огляду на посаду О.Черненка (заступник голови партії) та наддніпрянське (а не галицьке) походження більшості лідерів ДСУ (Р.Коваля, А.Щербатюка та інших) вірогідною є версія про ідеологічно-організаційну підготовку більш чисельних західноукраїнських осередків більш досвідченими східноукраїнськими функціонерами. Втім, допустимі й комбінації даних версій.

У тематичному блоці «1995-й. Я на той час працював у цілителя Івана Дудки» О.Черненко розповідає про свій арешт, формальним приводом до якого стала несвоєчасна сплата аліментів колишній дружині. Втім, під час допитів, як зазначає автор спогадів, слідчих абсолютно не цікавили його сімейні негаразди, натомість працівники міліції відверто заявляли, що арешт є помстою за громадсько-політичну діяльність активіста ДСУ. Ув'язнення О.Черненка тривало всього два тижні. Такий короткий термін він пояснює тим, що йому вдалося з кабінета слідчого додзвонитися матері і проінструктувати її кому дзвонити в Київ (очевидно партійному керівництву). Активіст ДСУ говорить, що звільнитися йому допоміг інформаційний розголос, який забезпечили товариші по партії (цей епізод було висвітлено навіть на радіо «Свобода» та новинами ВВС). Під час слідства О.Черненко принципово вимагав ведення справи українською мовою, завдяки чому йому навіть було надано перекладача - Михайла Калиняка (місцевого просвітянського діяча). За час ув'язнення активіст ДСУ навіть дещо «вписався» у систему підпільного арештантського зв'язку, при виході з камери він нелегально проносив так звану «гільзу» (запаяну в целофан збірку повідомлень-«маляв»).

Загалом спогади О.Черненка мають певне значення для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Хоча вони й містять опис ряду унікальних епізодів, про які не згадують інші джерела, але вплив цих епізодів на перебіг історичних процесів загалом мізерний. Тож значення спогадів О.Черненка передусім у деталізації і підтвердженні відомостей з інших мемуарних джерел. Втім мемуари О.Черненка дозволяють побачити основні тенденції перебігу партійної історії ДСУ та діяльності Запорізького осередку партії.

2.3. Мемуари лідерів СНПУ

2.3.1. Спогади Я.Андрушківа - джерело партійної історії СНПУ

Ярослав Андрушків очолював Соціал-Національну партію України (СНПУ) впродовж більш ніж десяти років, від утворення її у 1991 році до перетворення у Всеукраїнське об'єднання «Свобода» у 2004 році. Після відходу від партійного керівництва він лишає політику і до сьогодні не проявляє до неї жодного видимого інтересу, в тому числі і не публікує жодних власних мемуарів. Але у засобах масової інформації двічі публікувалися інтерв'ю з екс-лідером СНПУ, які містили спогади про епізоди партійної історії.

Перше з цих інтерв'ю було підготовлене Оксаною Колодрубець і опубліковане 27 квітня 2004 року на Львівському новиневому електронному ресурсі «Вголос» [50]. Власне спогадів дане інтерв'ю містить не так вже й багато, адже воно готувалося у час, коли Я.Андрушків ще не лишив політики, а як свідчить сам даний матеріал, намагався творити широкий громадсько-політичний рух правого ідеологічного забарвлення. Цей же аспект змушує ставитися до даного інтерв'ю критично, адже не варто виключати певної заангажованості висловлювань Я.Андрушківа на момент його підготовки. Щодо власне спогадів, то Я.Андрушків згадує у даному матеріалі маловідомий факт - депутатство представника СНПУ Юрія Криворучка. Як правило, згадуючи депутатів від даної політичної сили, абсолютна більшість джерел говорить тільки про одного представника СНПУ - Олега Тягнибока, який у 1998 році пройшов до Верховної Ради України по мажоритарному округу на Львівщині, а в 2004 році очолив СНПУ, перетворивши її на Всеукраїнське Об'єднання «Свобода». Я. Андрушків же вважає О.Тягнибока не першим депутатом від СНПУ. Першим представником партії у виборному органі він називає Юрія Криворучка, який на виборах 1994 року пройшов до Львівської обласної ради. Самозрозуміло, що обласна рада і парламент є установами абсолютно різного рівня, втім Я.Андрушків пояснює свою позицію тим, що таким чином можна побачити процес еволюції СНПУ від партії місцевого рівня до всеукраїнської політичної сили, що є центральною ланкою партійної тактики.

Досить незвичайно для націоналістичної структури Я.Андрушків описує підстави до становлення СНПУ. На відміну від інших націоналістів, які спиралися у своїй боротьбі на традицій збройного визвольного руху (УНА-УНСО - як продовжувач традицій українських збройних формувань часів перших та других визвольних змагань (вільного козацтва та УНС), ДСУ - як продовжувач націоналістичного підпілля - ОУН (б)), СНПУ від початку творилася як структура для легітимної ідеологічно-політичної боротьби, а не підпілля чи революційних дій. При цьому ідеологічну позицію партії Я.Андрушків описує як націоналізм з легальним соціальним забарвленням, що протиставляється як комунізму, так і націонал-демократії. ВО «Свободу», ж як видно з самої назви інтерв'ю, Я.Андрушків не вважає продовжувачем ідей СНПУ, а партією зовсім іншою - націонал-демократичною, у творенні якої просто прийняли участь деякі (але не всі) представники керівництва СНПУ.

Отже, інтерв'ю з Я.Андрушківим 2004 року важко назвати важливим джерелом для дослідження партійної історії СНПУ, втім воно містить деякі цікаві для дослідження моменти (ідейні підстави для утворення партії, перший досвід політичної боротьби, ідеологічні постулати та реальне співвідношення з формально-юридичним наступником - ВО «Свобода»). Іншим є інтерв'ю з Я.Андрушківим, підготовлене Ольгою Мусафіровою і опубліковане на всеукраїнському новиневому ресурсі «Главком» 26 липня 2011 року [51]. В даному матеріалі одразу дається взнаки те, що Я.Андрушків на момент підготовки інтерв'ю є набагато більш далеким від політичного життя, ніж у 2004 році, його відповіді є набагато менш заангажованими і набувають характеру класичних спогадів.

Так, даний матеріал дозволяє більш глибоко поглянути на процес організаційного становлення СНПУ та її лідера. Власну мотивацію до політичної діяльності Я.Андрушків вкорінює у сімейну традицію, зазначаючи, що його батько був учасником українських юнацьких рухів у Галичині, а дядьки - політв'язнями. Власну ж антирадянську діяльність майбутній лідер СНПУ розпочинає з 1987 року, коли знайомий (на той момент доцент Львівського політехнічного інституту) телефонним дзвінком запросив його прийняти участь у відновленні «Пласту» (як зазначається ініціатива в цьому належала Ігорю Юхновському). У заздалегідь призначеному місці зібралася ініціативна група українських вчених, які запропонували розпочати просвітницьку роботу, розділивши між собою сфери організаційної роботи. Я.Андрушків, який на той час займався напівзабороненим карате, у даній ініціативній групі був призначений відповідальним за спортивну сферу. З відміною політичної монополії КПРС дана група активістів паралельно з «Пластом» вступили до Народного Руху України. Втім, зважаючи на те, що мало хто вірив у можливість безкровного розпаду СРСР, було вирішено паралельно з діяльністю у НРУ провадити військовий вишкіл і творити структуру напіввійськового формату. До початку збройного протистояння дана формація мала виконувати функцію охорони мітингів НРУ. Так було утворено Варту Руху. Я.Андрушків став одним з її керівників, він продовжував бути відповідальним за спортивно-бойовий вишкіл. Керівництво НРУ дало Варті можливість максимально самостійного розвитку структури. Я.Андрушків навіть згадує, що дехто з лідерів Руху зв'язав членів Варти з аналогічними структурами в Прибалтиці, куди бійці їздили переймати досвід. Саме Варту Руху Я.Андрушків називає передвісником СНПУ, зазначаючи «не було б її - не було б партії». Діяльність даної структури він відносить до 1988-1991 років, а її чисельність визначає у п'ять тисяч осіб (дана цифра викликає певні сумніви і зовні здається завищеною), при цьому перевага віддавалася ветеранам війни в Афганістані та особам, що тренувалися у секціях бойових мистецтв. Я.Андрушків досить детально описує плани Варти Руху. Так, у разі початку збройного протистояння частина членства повинна була розпочати організацію масових мітингів, а інша частина мала забезпечити видачу зброї з військових складів на цих мітингах. Таким чином, планувалося розпочати громадянську війну і забезпечити належний опір прорадянським силам. Для втілення в життя такого плану члени Варти заводили дружбу з військовими, навіть використовували для цього «дівчат-звабниць». Я.Андрушків порівнює плани Варти з діями Джохара Дудаєва на початку чеченсько-російського протистояння. Щодо легітимації подальшого перебрання влади в Україні, то представники Варти, як зазначає лідер СНПУ, пропонували для цього перетворити Рух в партію ще на конференції в Хусті у 1990 році. Але цьому завадили внутрішні конфлікти всередині рухівського керівництва, яке ніколи не було монолітним. «Міжрухівські» конфлікти згодом вилилися у протистояння демократично налаштованої рухівської верхівки і націоналістично налаштованої середньої ланки НРУ (і Варти зокрема). Я.Андрушків зазначає, що Варта Руху стала ініціатором відходу від НРУ націоналістичних елементів. До неї приєдналися Студентське братство і організація «Українські ветерани Афганістану», що разом утворили СНПУ.

Щодо самого терміну «соціал-націоналізм», то Я.Андрушків називає його автором себе. Але при цьому наголошує не на паралелях з німецькими націонал-соціалістами, а на похідності від праці Ярослава Стецька «Дві революції», де проводиться порівняння національних революцій під проводом Б.Хмельницького та І.Мазепи. Перша сполучала у собі як соціальний, так і національний аспект, що стало запорукою її успіху, друга ж наголошуючи на стороні національній, ігнорувала соціальний бік, що й зумовило її невдачу. Тож, соціал-націоналісти мають йти у владу як для вирішення національних, так і для розв'язання соціальних проблеми. Але при всьому цьому СНПУ чітко відділяла себе від соціалістів, поборюючи ідеї всезагального удержавлення власності і виступаючи за економічно незалежний «середній клас».

Цікаві відомості містяться в інтерв'ю і щодо історії партійної символіки - монограми «Ідея Нації». Її авторство Я.Андрушків приписує Нестору Пронюку, якого як випускника Львівської академії мистецтв Провід СНПУ уповноважив розробити партійну емблему. Цілий ряд ескізів Н.Пронюка був відкинутий, а «Ідея Нації» прийнята голосуванням. Причому Я.Андрушків був єдиним членом Проводу, який в даному голосуванні утримався, лишивши за собою окрему думку.

Первісну тактику СНПУ Я.Андрушків описує наступним чином - зосередитися на максимальних перемогах в одному регіоні (Львівщина), а в інших будувати структури за даним зразком. За такою тактикою і розвивалася СНПУ впродовж всього свого існування. Але така партійна тактика серйозно гальмувала розвиток структур всеукраїнського рівня, а регіональна специфіка не давала можливості осередкам розвиватися за «львівським алгоритмом». Саме такі висновки робить у своїх спогадах про дану партійну тактику СНПУ О.Вахній [52].

Початок занепаду СНПУ Я.Андрушків відносить до 2002-2003 років, коли партія так і стала повноцінним учасником акції «Україна без Кучми» та опозиційного табору (очоленого згодом В.Ющенком), лишившись таким чином «поза бортом великої політики». Очевидно це зумовила надмірна обережність та нерішучість самого Я.Андрушківа, адже у своїх відповідях на питання щодо даного періоду, він відповідає загальними фразами про розчарування у політиці і недовіри до «плівок майора Мельниченка». Лідер СНПУ згадує відкинуту ним пропозицію Степана Хмари щодо очолення соціал-націоналістами колони протестувальників. Втім, В.Чемерис, не зважаючи ні на що, згадує, що у подіях 9 березня 2001 року досить активну роль (в тому числі і щодо очолення колони) намагалися відігравати саме представники СНПУ [94].

Ще одним цікавим моментом даного матеріалу є опис Я.Андрушківим власної ідеологічної еволюції. Так, під час інтерв'ю він говорить про необхідність розвитку інституту «політичної нації», згадуючи при цьому як помилку постулат СНПУ про збереження расової чистоти, тобто нації не в політичному, а в етнічному розумінні терміну.

Загалом спогади Я.Андрушківа, опубліковані у формі інтерв'ю 2011 року є набагато більш цікавими для дослідження, ніж його ж спогад-інтерв'ю 2004 року. По-перше, даний матеріал набагато більш розлогий, ніж попередній. По-друге, політична заангажованість автора є на порядок нижчою. Але ідеологічна еволюція не дає нам можливості об'єктивно оцінити цілий ряд моментів, особливо щодо первісної ідеологічної позиції партії та еволюції партійної ідеології. Втім, матеріал містить цілий ряд унікальних відомостей (зокрема щодо історії Варти Руху - організаційного попередника СНПУ, авторства назви партії та партійної символіки, тактики політичної боротьби). Інтерв'ю з Я.Андрушківим потребують надзвичайно критичної оцінки, адже дуже важко відокремити суб'єктивні оцінки автора від реального стану речей, особливо з огляду на його особисту ідеологічну еволюцію та розчарування у політиці як такій. Надмірна оціночність і обережність у висловлюваннях часто не дає зрозуміти суті сказаного, а інколи навіть породжує непорозуміння чи суперечності. Так, у інтерв'ю 2004 року Я.Андрушків говорить, що СНПУ творилася саме як партія для політичної, а не збройної боротьби. А вже в інтерв'ю 2011 року він же говорить про те, що Варта Руху як організаційна попередниця СНПУ розглядала виключно силовий сценарій приходу до влади. Вірогідно, що оцінка політичної ситуації у керівників Варти Руху і СНПУ з огляду на навколишні обставини була дещо різна, не зважаючи на те, що персоналії були тими ж самими. Тож очевидно саме така нетривалість у поглядах, змушує дослідників даної тематики розглядати інтерв'ю з Я.Андрушківим виключно у комплексі з іншими джерелами.

2.3.2. Спогади О.Вахнія - джерело з історії СНПУ в Києві

Спогади Олеся Вахнія, опубліковані на авторському блозі сайту «Gazeta.ua»[52; 53; 54], є надзвичайно цікавим проявом української націоналістичної мемуаристики кінця ХХ - початку ХХІ століття. Цікавими спогади є передусім з огляду на особу автора, який брав участь не тільки в легальному політичному житті країни (у 1990-х очолював почергово Київські осередки Спілки Української Молоді і Соціал-Національної партії України), але й був одним з лідерів руху скінхедів (фактично брав участь у нелегальній «напівполітичній» боротьбі) та відбував покарання у місцях позбавлення волі. З літа 2011 року Олесь Вахній розпочав вести власний блог на «Gazeta.ua», де поряд з авторською публіцистикою почав викладати власні спогади у формі окремих тематичних статей. Більша частина мемуарів Вахнія торкається двох тематик - відбування покарання у місцях позбавлення волі та історії руху українських скінхедів на межі ХХ і ХХІ століть. Спогади з першої тематики ще в 2004 році були зібрані автором в одну книгу, яку у 2006 році було опубліковано під назвою «Від дзвоника до дзвоника: поради закононеслухняним» на мережевому порталі «Українське життя в Севостополі» [112]. У «паперовому» вигляді книга не друкувалась. Але ця збірка спогадів інформації по тематиці нашого дослідження практично не містить. В ній є лише кілька згадок про членів УНА-УНСО, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, але навіть без зазначення прізвищ, причин покарань чи якоїсь іншої суттєвої інформації. Тож дані спогади дають можливість лише констатувати, що кілька членів УНА-УНСО наприкінці 1990-х чи на початку 2000-х перебували в ув'язненні (що в принципі є загальновідомим).

Набагато більш цікавими для дослідження є статті О.Вахнія за іншою тематикою - історією руху українських скінхедів. Цій тематиці присвячено всього три статті:

- «Скінхеди» (опублікована 10 лютого 2013 року) [54];

- «Спогад про руйнацію боввана» (опублікована 11 жовтня 2012 року)[53];

- «Спогад про занепад субкультури» (опублікована 19 жовтня 2011 року)[52].

Перша стаття («Скінхеди») у загальних рисах висвітлює основні етапи розвитку руху українських скінхедів і цікава в розрізі дослідження новітньої історії України взагалі, але інформації за тематикою даної розвідки вона практично не містить.

Друга ж стаття («Спогад про руйнацію боввана») присвячена одному епізоду з діяльності О.Вахнія на посаді заступника голови Київського осередку Спілки Української Молоді (яку він в той час співміщував з посадою організаційного референта Київської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів), а саме зруйнуванню пам'ятника Леніну у місті Васильків групою українських націоналістів у травні 1993 року. У цьому уривку своїх спогадів О.Вахній досить яскраво окреслює проблеми з якістю кадрів й координацією на початковому етапі розвитку КУН. Водночас з описом організаційних проблем КУН О.Вахній описує тісну й плідну міжорганізаційну співпрацю громадських (а не політичних) націоналістичних гуртів. Так, акція по руйнуванню ленінського пам'ятника у Василькові відбувалася саме такою міжорганізаційною групою (активістами Конгресу Українських Націоналістів, Спілки Української Молоді та Ліги Української Молоді), причому без погодження з партійним керівництвом КУН. О.Вахній згадує «перехресне» членство у організаціях як явище досить поширене. Окремим розділом даного уривку спогадів О.Вахнія є опис долі Романа Музичка, одного з учасників руйнування пам'ятника у Василькові, який згодом став членом УНА-УНСО, у складі експедиційного корпусу «Арго» виїхав у Грузію взимку 1994-го, де й загинув у бою. О.Вахній згадує, що знайомство Р.Музички з представниками УНА-УНСО відбулося у спеціальному («націоналістичному») тирі для стрільби з малокаліберних рушниць. За словами О.Вахнія тир був організований Спілкою Офіцерів України і до тренувань в ньому допускалися члени різних націоналістичних гуртів (зокрема СУМ і УНА-УНСО).

Але найбільш цікавим уривком спогадів О.Вахнія є стаття під назвою «Спогад про занепад субкультури». Як і вищезгадана стаття «Скінхеди» вона присвячена передусім історії руху українських скінхедів, але «Спогад про занепад субкультури» містить надзвичайно цікавий огляд ранньої історії Київського осередку СНПУ, керівником якого автор спогадів був у 1995-1998 роках. Осередок СНПУ в Києві О.Вахнію було запропоновано очолити (а фактично сформувати) восени 1995 року. В той час автор спогадів приймав активну участь у громадсько-політичних процесах в столиці, але організація, до якої він входив (СУМ) фактично перестала діяти внаслідок остаточного розколу на радикальне й помірковане крила. Тож СНПУ вийшла на контакт з Вахнієм досить своєчасно. Як зазначає автор спогадів, у жовтні 1995 року внаслідок силового розгону українськими націоналістами в Києві перестав діяти українофобський гурт «Дикие лебеди славянского единства». Своєю участю у даному розгоні О.Вахній зацікавив групу київських скінхедів, які після розмов з новим очільником Київського СНПУ написали вступні заяви до партії. Саме з «півтора десятка» скінхедів О.Вахній почав формування кадрового «ядра» партійного осередку. Ідеологічний рівень членства столичний керівник СНПУ піднімав за рахунок бібліотеки, що залишилась йому від СУМ. Але центральне керівництво СНПУ (зокрема голова партії Ярослав Андрушків) до кадрової політики О.Вахнія поставилися прохолодно. Вже влітку 1997 року агресивний характер антиміграційної позиції керівника Київського осередку викликав осуд Комітету Уповноважених (вищого колегіального органу СНПУ). Водночас, О.Вахній не схвалював русофобських настроїв партійного керівництва. Більше того - автор спогадів згадує, що через свої контакти у російських правих колах вийшов на групи скінхедів з Сумщини і Харківщини. Ці скінхедські гурти планували долучитися до партійних лав, але русофобська позиція вищого керівництва СНПУ їх в кінцевому рахунку відлякала.

Занепад діяльності СНПУ О.Вахній пояснює передусім занадто авторитарним характером управління партією, взаємною недовірою вищих керівників партії один до одного та ігноруванням пропозицій керівників регіональних. З його слів всі важливі партійні рішення приймалися надзвичайно обмеженим колом осіб (Комітетом Уповноважених). Причому про свої рішення Комітет Уповноважених пресу повідомляв, а регіональних керівників - не завжди. Навіть партійний список під час виборів 1998 року з регіональними керівниками партії погоджений не був. До першої п'ятірки цього списку за словами О.Вахнія не ввійшло жодної особи, що мали б стосунок до партії чи націоналізму. Ця інформація не є цілком достовірною, адже другим і третім номерами списку були відповідно Ярослав Андрушків (голова СНПУ) і Роман Коваль (голова ДСУ, яка разом з СНПУ на виборах 1998 року сформувала блок «Менше Слів») [113]. Але три інші члени першої п'ятірки спику (і його очільниця Людмила Вансовська зокрема) до партій блоку та націоналізму дійсно відношення не мали.

Внутрішні тертя між членами Комітету Уповноважених О.Вахній ілюструє випадком, коли Ярослав Андрушків просив автора спогадів не доводити до відома Нестора Пронюка (члена Комітету Уповноважених) своїх зв'язків з Олексієм Кочетковим, колишнім редактором газети «Русский Порядок» (головне друковане видання російської націоналістичної організації «Русское национальное единство»). Вахній зазначає, що певне розуміння, а відповідно і співпраця були можливі тільки з двома членами Комітету Уповноважених - Олегом Тягнибоком (керівником Партійної Канцелярії) і Андрієм Парубієм (Уповноваженим з молодіжних питань, а за сумісництвом лідером Товариства Сприяння Збройним Силам і Військово-Морському Флоту «Патріот України» і Організації Української Молоді «Спадщина»). Але автор спогадів зазначає, що «розуміння» з боку Олега Тягнибока зникає після 1998 року, коли він стає народним депутатом України, переїздить до Києва і переймає від О.Вахнія керівництво Київською організацією СНПУ.

Своє звільнення з керівної посади у столичному осередку О.Вахній описує наступним чином: після переїзду до Києва О.Тягнибока була організована його зустріч з членством осередку (під час якої російськомовні київські скінхеди і «галичанин» Тягнибок спільної мови не знайшли), а через два дні після цієї зустрічі Тягнибок оголосив наказ про своє призначення головою Київської парторганізації і розпочав вимагати у Вахнія передачі всієї документації осередку. Вахній, який вже тоді мав проблеми з законом через участь у русі скінхедів (вже у липні 1998 року він був заарештований і засуджений до п'яти років позбавлення волі) не став пручатися і передав всі документи Тягнибоку. Але вже наступного дня один з партійних активістів Київського СНПУ (а також лідер скінхедського гурту, який у 2001 році здійснить напад на Київську синагогу) Дмитро Волков подав заяву на вихід з партії. Його прикладу наслідувала більшість членства партійного осередку. Але на цьому Київська парторганізація своєї діяльності не припинила, навіть більше - до неї долучилися нові гурти скінхедів. Силами «нової хвилі» (так О.Вахній і його прибічники з числа засновників Київського партосередку назвали скінхедів-нових членів СНПУ) було здійснено ремонт офісу СНПУ на Софіївській площі та ряд інших заходів. Окрім того, «нова хвиля» стала на ті ж антимігрантські позиції, що і Вахній зі своїми прибічниками до цього. Реальним лідером «нової хвилі» автор спогадів називає Дмитра Савченка (який у 2004 році організує теракт на Троєщинському ринку і буде засуджений до 14 років ув'язнення). Саме Дмитро Савченко був автором антимігрантської листівки, яку від імені СНПУ розповсюджували в Києві у 1998 році. Але як стверджує О.Вахній більшість скінхедів від СНПУ все ж відійшли після 1998 року, коли автор спогадів був заарештований і засуджений, а партія замість захисту свого активіста, зайняла позицію невтручання. Таку позицію партії скінхедами було сприйнято як «ганебну» і після свого виходу з в'язниці у 2003 році О.Вахній про скінхедів у рядах СНПУ більше не згадує.

Підсумовуючи значення спогадів О.Вахнія, можна стверджувати, що ці спогади містять унікальну інформацію з історії СНПУ і Київського осередку партії, зокрема формування столичної парторганізації силами київських скінхедів і їх участь у діяльності партії принаймні до кінця 1998 року. О.Вахній також висвітлює характер управлінських взаємин всередині партії і аналізує партійні проблеми, що виникали внаслідок цього. Але варто також зважати на суб'єктивний характер будь-яких мемуарів і спогадів О.Вахнія особливо, адже з 1997 року він знаходився у перманентному ідеологічному конфлікті з Комітетом Уповноважених СНПУ, що зумовлює його надмірно критичне ставлення до політики партійного керівництва.

Висновки до Розділу ІІ.

Спогади націоналістичних лідерів є надзвичайно інформативними джерелами з історії націоналістичних політичних рухів. Відрізняються вони від інших джерел передусім тим фактом, що їх автори за характером свого організаційного положення найбільш поінформовані порівняно з іншими можливими авторами. Лідери націоналістичних організацій на відміну від рядових активістів та сторонніх спостерігачів здатні висвітлювати не тільки власне події з історії власних рухів, але й нездійснені плани, мотивацію та інші, недоступні іншим авторам, моменти. Водночас, саме націоналістичні лідери у своїх спогадах є найбільш суб'єктивними і заангажованими, що вимагає найбільш ретельного аналізу і критики саме цих джерел. Втім, значення суб'єктивного фактору цих мемуарів також не варто переоцінювати. Збірку спогадів «Війна в натовпі», що була укладена й опублікована Д.Корчинським та В.Артеменком, у широких колах знайомих з історією українського націоналістичного руху (як зазначалося наразі ці кола складаються у переважній більшості з учасників та «любителів») прийнято вважати не вартою особливої уваги як історичне джерело. Її здебільшого сприймають як публіцистичний твір. Але в процесі дослідження було виявлено, що «Війна в натовпі» не тільки є надзвичайно важливим мемуарним джерелом, але й рівень суб'єктивності цього джерела у «широких колах» значно перебільшений, а абсолютна більшість інформаційного наповнення даної збірки знаходить цілковите підтвердження в ряді інших джерел. Унікальна інформація з «Війни в натовпі» не вступає у протиріччя з даними інших джерел, а органічно доповнює загальновідомий перебіг подій. Загальний перебіг історії УНА-УНСО у 1991-1997 роках найбільш повно з опублікованих на сьогодні джерел відображає саме «Війна в натовпі».

Об'єднані у книзі «Щоденник сотника Устима» спогади В.Бобровича в процесі дослідження визначені другими за повнотою інформаційного наповнення спогадами націоналістичного лідера. Дані мемуари найбільш повно висвітлюють окремий епізод діяльності УНА-УНСО - участь у грузино-абхазькому конфлікті, але практично не торкаються інших епізодів історії націоналістичних рухів. Це зумовлено передусім особистістю автора - першого командира експедиційного корпусу УНА-УНСО.

Спогади Р.Зайченка, який у 1990-х роках був регіональним лідером УНА-УНСО є менш інформативними, ніж вищезазначені мемуари, але водночас вони дають можливість здійснити детальніше дослідження окремих етапів історії найактивнішої націоналістичної організації досліджуваного періоду - УНА-УНСО.

Лідери ДСУ та СНПУ (окрім З.Красівського) на відміну від вищезазначених авторів до сьогодні так і не публікувалися окремо, вони містяться виключно у матеріалах ЗМІ та інтернет-мережі. Співзасновник ДСУ З.Красівський - єдиний автор окремої книги опублікованих мемуарів. Але, з огляду на те, що він помер у перший рік існування партії, його спогади стосуються не стільки партійної історії, скільки «передісторії» - самого заснування і перших кроків партійного будівництва. Втім спогади подальшого очільника ДСУ Р.Коваля також більше присвячені початкам історії партії, ніж її подальшому перебігу. Спогади ж його заступника О.Черненка взагалі описують тільки малозначимі епізоди партійної історії. Мемуари лідера СНПУ Я. Андрушківа - більш інформативні. Але тут має місце значний рівень політичної заангажованості. Відверті спроби «згладження кутів», багатозначні відповіді на «незручні» питання і тому подібне серйозно знижують довіру до даного джерела. А мемуари у певному роді антагоніста Я.Андрушківа - О.Вахнія (лідера столичного осередку партії) дають підстави стверджувати, що подібна двозначність у висловлюваннях була характерною рисою публічного спілкування керівництва СНПУ загалом. Спогади Київського лідера СНПУ відрізняються від мемуарів партійного очільника відсутністю спроб загального огляду партійної історії, між тим вони по суті складаються з унікальних відомостей про непорозуміння всередині партійної структури, хоча носять знов-таки надзвичайно суб'єктивний характер.

В цілому ж мемуари лідерів українських націоналістів без сумніву найбільш інформативно, але водночас тенденційно, відображають історію відповідних рухів. Спогади лідерів загальнонаціонального рівня (Д.Корчинський, В.Артеменко, Р.Зайченко, З.Красівський, Р.Коваль, Я.Андрушків) мають тенденцію до здійснення загального огляду історії свого руху, окресливши умови його виникнення і розвитку, структуру, кадрову політику, плани тощо. Лідери ж регіонального чи локального рівня (В.Бобрович, О.Черненко, О.Вахній) здебільшого зосереджуються на партійній історії на «своєму» рівні (театр військових дій чи певний регіон).

Нерівнозначність кількості лідерських спогадів між УНА-УНСО та ДСУ й СНПУ цілком закономірна і зумовлена відповідною нерівнозначністю в активності і масштабності між даними рухами.

РОЗДІЛ ІІІ: Спогади рядових активістів як джерела до історії окремих епізодів історії українських націоналістичних політичних рухів

3.1. Авторські спогади рядових активістів

3.1.1. Спогади І.Мазура

4 березня 2011 року у № 35-36 щоденної інформаційно-політичної газети «Україна Молода» було опубліковане інтерв'ю з одним з лідерів УНА-УНСО і колишнім політв'язнем Ігорем Мазуром під загальною назвою «Одинадцята заповідь Христа -- «Не бійся!»» [55]. Основна тема інтерв'ю - спогади І.Мазура про вищу точку кампанії «Україна без Кучми» (УБК) 9 березня 2001 року та українських націоналістів в ув'язненні.

Першим тематичним блоком інтерв'ю є участь УНА-УНСО в кампанії УБК. Приводом для початку кампанії став «касетний скандал» - оприлюднення так званих «плівок майора Мельниченка», які кидали підозру в організації вбивства журналіста Георгія Гонгадзе на президента Л.Кучму. Г.Гонгадзе мав тісні стосунки з УНА-УНСО ще з 1993 року, коли він добровольцем поряд з експедиційним корпусом УНСО приймав участь у грузино-абхазькому конфлікті. Про стрільців УНСО в Абхазії Г.Гонгадзе навіть був знятий документальний фільм «Тіні війни» [95]. Кампанію розпочали з розбудови наметового містечка на майдані Незалежності. Прикладом для учасників кампанії стали студентські протести на початку 1990-х років. Наметове містечко простояло з 15 грудня 2000 року до 1 березня 2001 року, коли його було знесено у силовий спосіб міліцією. При цьому багатьох його мешканців було затримано. Як згадує І.Мазур його протримали в ізоляторі тимчасового тримання дві доби.

І.Мазур зазначає, що приводом для сутичок 9 березня 2001 року стало те, що опозиційна депутатка Валентина Семенюк отримала удар в обличчя від сержанта міліції. Після цього розпочалася штовханина, протестувальники спробували прорвати кордони міліції, а міліціонери намагалися розбити по квадратах натовп і локалізувати спроби прориву. Зі слів І.Мазура група активістів УНА-УНСО спробувала пробратися до пам'ятника Т.Шевченку через боковий дах університету, але їх затримали. М.Свистович та В.Чемерис у своїх спогадах приводять дещо іншу версію - на дах університету залізла група журналістів на чолі з Тетяною Чорновіл, яка була речницею УНА-УНСО [93; 94]. Втім на кадрах затримання на даху, які ввійшли у документальний фільм «Обличчя протесту» [96] чітко видно, що на даху під час затримання відбулася бійка між міліціонерами і кількома чоловіками, які мало нагадують журналістів. Втім, журналісти навряд чи б наважились чинити опір міліції. Тож більше підстав вірити версії І.Мазура. Зазначається, що в даних подіях досить активно приймали участь колишні радянські політв'язні, які на момент кампанії УБК були народними депутатами України (Л.Лук'яненко, С.Хмара, В.Овсієнко). Втім, визволити затриманих одразу так і не вдалось. Тож для звільнення затриманих було сформовано колону, що рушила спочатку до міського управління міліції, а згодом - до будівлі МВС. Після того, як затримані протестувальники були звільнені, колона рушила на Лютеранську. За командою Андрія Шкіля (що на той час був партійним очільником) активісти УНА-УНСО йшли в середині колони. Але коли перед Адміністрацією Президента розпочалась бійка практично всі українські націоналісти опинилися в голові колони. Хто і чому розпочав бійку І.Мазур не знає, але вважає, що її було спеціально спровоковано представниками влади. Навіть більше, за версією політв'язня, напередодні на засіданні Ради Національної Безпеки і Оборони було розроблено план провокації, про що свідчить наявність машин швидкої допомоги, які медичну допомогу надавали, але фактів звернення по неї не фіксували. Як зазначає І.Мазур бійку вдалося припинити лише хвилин за двадцять зусиллями керівників УНА-УНСО (його самого, Руслана Зайченка та Миколи Карпюка). Тож під час заворушень нікого не було затримано.

Арешти відбулися ввечері після закінчення протестних акцій. І.Мазур детально описує блокування і силове захоплення офісу УНА-УНСО на вулиці Димитрова. Активістів били й силоміць витягували на вулицю, після такого затримання у багатьох націоналістів були навіть зламані ребра. Далі досить детально описуються тортури, яким піддавали затриманих під час допитів. Окрім фізичних тортур, застосовували і психологічний тиск (згадується розповідь слідчих про ніби то загиблих 9 березня 2001 року міліціонерів, хоча максимальними пошкодженнями правоохоронців того дня були тріщини на пальцях і струси мозку). У слідчому ізоляторі ув'язнені члени УНА-УНСО оголосили голодування і на 17 день після його оголошення ув'язнені були звільнені на підписку про невиїзд. Але через два тижні звільнених політв'язнів було знову затримано. Цього разу всіх їх було посаджено у одиночні камери для додаткового психологічного тиску. І.Мазур згадує, що загалом у справі «9 березня» було проведено 149 судових засідань, справу вели 42 слідчих, хоча ув'язнених націоналістів було всього 19. Засідання проходили у кінотеатрі «Загреб» і на них інколи приходило до 400 небайдужих. Затримані їздили на суди у вишиванках, розпочинали їх співом Гімну України, а закінчували «Реквіємом» Василя Лютого на слова Івана Франка. Всі ув'язнені (окрім А.Шкіля, що вийшов з-за грат через обрання його народним депутатом) отримали від двох до чотирьох років позбавлення волі.

І.Мазур зазначає, що в ув'язненні до членів УНА-УНСО ставилися з пошаною. Цьому сприяло зокрема й те, що по справі «9 березня» проходило потерпілими 72 міліціонера. Для цих політв'язнів було навіть створено щось на зразок окремої касти («масти»). Була команда тримати їх у суворості, але не допускати свавілля («беспредела») щодо них. І.Мазура в ув'язненні називали на псевдо, отримане ним ще під час війни в Абхазії - «Тополя».

Загалом спогади І.Мазура, опубліковані у вигляді інтерв'ю у газеті «Україна Молода», є надзвичайно цінним джерелом для дослідження історії українських націоналістичних рухів початку ХХІ століття. Дані спогади дають можливість детально відновити не тільки перебіг подій 9 березня 2001 року, але й визначити роль в даних подіях українських націоналістів і УНА-УНСО зокрема. Спогади І.Мазура про те, що саме УНА-УНСО припинили бійку під Адміністрацією Президента цілком корелюються зі спогадами про дані події Ю.Луценка і документальним відеорядом з фільму «Обличчя протесту» [96]. Досить цікавими є опис перебігу справи «9 березня», а також відношення правоохоронців та інших ув'язнених до політв'язнів УНА-УНСО. В цій частині навіть міститься деякою мірою унікальна інформація. Втім, варто зважати і на суб'єктивний характер спогадів, що певною мірою зумовлює характер політичної заангажованості й оцінки деяких подій (наприклад абсолютно необґрунтована версія про попередній план провокації, розроблений на засіданні РНБО). Хоча, в цілому інтерв'ю-спогади І.Мазура «Одинадцята заповідь Христа -- «Не бійся!»» є надзвичайно цікавим мемуарним джерелом для дослідження історії українських націоналістичних рухів початку ХХІ століття.

Виступ-лекція Ігоря Мазура («Тополя») за темою «"Україна без Кучми" очима УНСОвця та участь УНА-УНСО у військових конфліктах у Придністров'ї, Абхазії та Чечні» була проведена 14 серпня 2011 року в рамках гутірок фестивалю «Бандерштат-2011». Відеофіксація даного виступу-лекції була здійснена журналістом інформаційного агентства «Поряд з вами» Оленою Білозерською. Повну версію даних відеоспогадів О.Білозерська оприлюднила на сайті-відеохостингу «YouTube» вже 16 серпня 2011 року [56].

Відеомемуари І.Мазура по суті являють собою короткий переказ історії УНА-УНСО і особистої участі «Тополі» в цих подіях. Починаються зазначені спогади оповіддю про початковий момент мілітарної історії даної формації - 19 серпня 1991 року, коли у відповідь на «путч ГКЧП» було оголошено про набір до УНСО. Сам І.Мазур в цей момент знаходився на розкопках у Вінницькій області. Після оголошення по телебаченню про утворення ГКЧП, відбувся загальний збір учасників розкопок (близько 50 осіб). На цьому загальному зборі дії «путчистів» були піддані критиці, але приймати участь у збройному опорі висловили бажання лише троє (одним з яких власне і був «Тополя»). Ці троє наступного ранку виїхали до Вінниці з наміром діставати зброю і долучатися до організованого збройного опору, який на їх думку обов'язково мав от-от розпочатися. Певною мірою підготовка до організації такого опору дійсно почалась - було організовано збір вступних заяв до УНСО, яких за словами І.Мазура було зібрано близько 20 000. Щодо місць збору підписів, у відео спогадах наявна інформація тільки дві такі точки - майдан незалежності в Києві та підніжжя пам'ятника Т.Шевченку у Львові. Без зазначення конкретних місць згадуються також збори заяв у Черкасах, Вінниці, Донецьку та «інших містах». Саме з цього І.Мазур починає історію власне УНСО. Це в загальних рисах підтверджує інформацію про ці події, викладену у збірці «Війна в натовпі» [41].

Втім власне приєднання до УНСО І.Мазур датує травнем 1992 року, коли він почув про «Придністровську чоту» УНСО, яка приймала участь у військовому протистоянні в Придністров'ї. Діставшись до Тирасполя у приватному порядку І.Мазур долучився до мережі УНСО. «Тополя» згадує про підтримку стрільців УНСО місцевим населенням, яке на позиціях під Кочієрами добровільно поставляло їм харчі. І.Мазур відзначає досить високу організованість і дисциплінованість підрозділів УНСО в Придністров'ї (принаймні порівняно з іншими добровільницькими формуваннями): стрільці УНСО відбудували укріплену лінію окопів, запровадили «сухий закон», у запіллі постійно провадили військовий вишкіл. Підтвердження такій оцінці організації підрозділів УНСО в Придністров'ї подають і інші мемуаристи (В.Мирончук [79], В.Ущаповський [61], В.Артеменко у збірці «Війна в натовпі» [41]), а також позаорганізаційні джерела [56]. І.Тополя єдиний мемуарист, який прямо згадує про відсутність втрат УНСО у Придніствров'ї. Інші джерела про це просто не згадують [41; 61; 79] або говорять про це опосередковано [114; 115].

Надзвичайно цікавий момент згадує І.Мазур і щодо політичної складової УНСО в Придністров'ї. «Тополя» стверджує, що керівництву УНСО вдалося переконати сімох депутатів Верховної Ради Придністров'я у необхідності приєднання цієї території до України. А ці депутати в свою чергу вплинули на позицію придністровського президента І.Смірнова, який здійснив поїздку до Києва з наміром обговорити з Л.Кравчуком умови перехідного режиму при приєднанні Придністров'я до України. Але в українській столиці, прямо біля будівлі Верховної Ради І.Смірнова було заарештовано спецслужбами Молдови, що яскраво свідчило про реальну позицію керівництва України щодо врегулювання придністровського конфлікту.

Щодо «потягу дружби» 1992 року, то І.Мазур відзначає поважну роль Степана Хмари, який на той час був народним депутатом України і саме його участь забезпечила відносну легкість проведення даної акції.

Участь стрільців УНСО у зоні грузино-абхазького конфлікту, як стверджує І.Мазур, була зумовлена запрошенням групи депутатів парламенту Абхазії, які були етнічними грузинами. Цікавим моментом є згадка про знайомство під час війни в Абхазії стрільців УНСО з Георгієм Гонгадзе, який в той час воював добровольцем на грузинському боці. В.Ущаповський [61] саме Г.Гонгадзе згадує в подальшому як відповідального за доставку українських добровольців у Грузію. Тісні зв'язки Г.Гонгадзе з УНСО безумовно підтверджує і відзнятий ним документальний фільм «Тіні війни» про участь добровольців УНСО у грузино-абхазькому конфлікті [95].

Щодо втрат «Арго» в Абхазії І.Мазур говорить про сімох загиблих, з яких троє були поховані в Києві, троє - у Львові і один (Л.Ткачук-«Цвях») у Сухумі. Всі семеро грузинським урядом були нагороджені посмертно. Ще 24 стрільці УНСО були відзначені нагородами президентом Е.Шеварднадзе прижиттєво. Сам «Тополя» говорить, що приймав участь у військових діях в Абхазії протягом 5 місяців (цю інформацію підтверджує В.Ущаповський [61]), за цей період він прийняв участь у всіх боях «Арго» (нараховує 11 боєзіткнень). Формально, як зазначає І.Мазур, «Арго» було складовою частиною Сухумського батальйону морської піхоти регулярної армії Грузії, втім заробітної платні стрільці УНСО не отримувати, їм поставлялися лише харчі, цигарки, боєприпаси та надавалася можливість лікуватися у шпиталях грузинського Міністерства Оборони.

Щодо участі стрільців УНСО у військових діях в Чечні, то «Тополя» зазначає, що на українських добровольців (і на нього самого в тому числі) в Грозному було покладене завдання по охороні іноземних журналістів, адже ті не довіряли охороні з чеченців. Приводом до такої недовіри І.Мазур називає неодноразові пограбування і зникнення журналістів, вчинені самими ж чеченцями. І.Мазур розповідає, що коли він сам у складі групи стрільців УНСО виходив гірськими тропами з Чечні, по їх сліду йшло ще дві чеченські групи з наміром пограбувати українських добровольців. Відірватися від цих по суті мародерських угрупувань стрільцям вдалося за допомогою прихильного до українців чеченському підрозділу з Гудермеса. При цьому І.Мазур зазначає, що не всім стрільцям УНСО вдалося перейти неофіційний кордон між ЧРІ та РФ, частина з них пропали без вісти.

Цікавою є і згадка «Тополі» про його знайомство з чеченським польовим командиром Шамілем Басаєвим. Відносини спочатку було досить напруженими, адже чеченський польовий командир у Абхазії воював проти «Арго». Але згодом ці відносини пом'якшали і в 1997 році Ш.Басаєв навіть надав допомогу у фактично силовому визволенні 20 полонених заробітчан української національності, які знаходилися в рабстві у іншого чеченського польового командира - С.Радуєва. Дане визволення І.Мазур описує наступним чином: він сам разом з народним депутатом України від УНА-УНСО Ю.Тимою звернулися до Ш.Басаєва у справі визволення українців, той виділив озброєну групу людей, які на 5 автомобілях приїхали до помешкання С.Радуєва, але визволення заробітчан стало можливим лише через роззброєння «радуєвців». Згодом саме Ш.Басаєв виділив кошти для повернення полонених українців на батьківщину.

Ще одним цікавим для дослідження моментом є оцінка національного складу добровольців, що воювали на чеченському боці. Так, І.Мазур говорить, що окрім українців чеченських сепаратистів підтримували бойовики з Інгушетії, Дагестану та Азербайджану, а також близько півдесятка добровольців з Прибалтики (естонців та литовців, при цьому заперечується присутність легендарних «білих шкарпеток» - групи прибалтійських жінок-біатлоністок). При цьому кількість українців І.Мазур оцінює не меншою, ніж кількість дагестанців. Це очевидно є перебільшенням. По-перше цілий ряд інших джерел говорить про набагато більшу етнічну строкатість добровольців у чеченському таборі. По-друге така велика кількість українців, про яку говорить І.Мазур, не могла б бути проігнорована великою кількістю інших джерел (а про участь УНСО у першій російсько-чеченській війни згадує не так вже й багато джерел). Такій відверто заангажованій оцінці очевидно сприяла як посада мемуариста (І.Мазур на час виступу-лекції вже був головою Київського осередку УНА-УНСО і очолював партійний виконком, тож пропаганда власної організації була одним з його прямих обов'язків), так і місце проведення виступу-лекції (гутірка націоналістичного фестивалю). Хоча де в чому І.Мазур цілком міг просто помилятися, адже у Чечні він був рядовим стрільцем і реально міг оцінювати тільки події на театрі військових дій, де він особисто був присутній (а на місці дислокації його підрозділу дагестанців цілком могло бути не більше українців), але така дислокація була лише приватним випадком, а не правилом для всього російсько-чеченського фронту.

Інтерес для дослідження представляє і розповідь І.Мазура про те, як він отримав першу судимість - за участь у силовому розгоні з'їзду партії слов'янської єдності (на якому були присутні і представники таких по суті українофобських структур як РНЕ О.Баркашова та ЛДПР В.Жириновського) в Харкові у 1996 році. Затриманому після даного заходу І.Мазуру було інкриміновано вчинення хуліганських дій, за що він отримав рік умовного покарання, попередньо просидівши місяць у слідчому ізоляторі. «Тополя» відмічає участь у даній силовій акцій здебільшого представників східноукраїнських осередків УНСО (передусім Харкова і Донецька, в тому числі і групи так званих «шахтарів-бандерівців»).

У відеоспогадах І.Мазура міститься ще одна унікальна інформація - про участь УНСО у югославських подіях 1999 року. Як стверджує «Тополя» добровольці з УНСО приймали участь у «стоянні на мостах» в Бєлграді в якості «живого щита» задля недопущення бомбардування винищувачами НАТО.

Закінчує свій виступ-лекцію І.Мазур темою участі УНА-УНСО в акції «Україна без Кучми» у 2001 році. У даній кампанії «Тополя» відзначає участь як представників українських націоналістів (передусім УНА-УНСО), так і українських соціалістів (передусім СПУ під керівництвом О.Мороза). Таке ідеологічне різнобарв'я дало підстави противникам УБК робити заяви про формування націонал-соціалістичної опозиції (самозрозуміло заяви абсолютно безпідставні). І.Мазур відзначає, що соціалісти разом з націоналістами приймали участь навіть у силовому недопущенні комуністів до УБК. Як відомо, в результаті акції УБК 16 активістів і лідерів УНА-УНСО опинилися за гратами на 2-3 роки. Чотирьох з них (Андрія Шкіля, Миколу Карпюка, Руслана Зайченка та Ігоря Мазура) було визнано організаторами масових заворушень 9 березня 2001 року. У кримінальній справі фігурував і опір працівникам міліції, 72 з яких були визнані потерпілими. На момент виступу-лекції І.Мазура (серпень 2011 року) четверо з засуджених за акцію УБК представників УНА-УНСО (Денис Андрусенко, Андрій Косенко, Василь Назар, Руслан Зайченко) вже померли. Причиною смерті всіх чотирьох «Тополя» називає сердечні хвороби, що розвинулися під час перебування у місцях позбавлення волі.