Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Що ж до спогадів «Шкіпера» загалом, то вони однозначно є надзвичайно цінним джерелом з історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. По-перше, «Гаряча осінь 93-го» містить унікальну в своєму роді інформацію про участь експедиційного корпусу УНСО «Арго» в грузинській громадянській війні. При чому ця інформація подається з перших вуст і не суперечить (що б давало привід для сумнівів і додаткової перевірки), а цілком органічно доповнює і загальновідомий перебіг історичних подій і спогади, опубліковані іншими мемуаристами. Хоча вся ця інформація, втім як і будь-які мемуари, очевидно носить суб'єктивний характер і багато епізодів додаткової перевірки все ж потребують. Втім у тексті практично немає епізодів, прямо заперечених в інших джерелах. По-друге, спогади В.Ущаповського містять опис досить цікавих моментів і з інших епізодів діяльності УНА-УНСО (зокрема, участі підрозділів цієї формації у Придністровському конфлікті). Більшість подібної інформації очевидно отримано автором спогадів від своїх однопартійців по УНА та співслужбовців по УНСО. Серед іншої інформації, яку В.Ущаповський отримав від своїх «однополчан-аргонавтів» і опублікував у межах «Гарячої осені 93-го» варто відзначити спогади стрільця УНСО «Ланцюга», що сюжетно являють собою проміжну ланку між спогадами «Устима» (В.Бобровича) [27] та «Шкіпера» (В.Ущаповського), адже «Ланцюг» описує історію «Арго» між війною в Абхазії і участю у грузинській громадянській війні.

Особливого характеру спогадам В.Ущаповського надає характер повіствування. Для непідготовленого читача мемуари «Шкіпера» є надзвичайно важкими для сприйняття, адже автор спогадів описує надзвичайно велику кількість технічних деталей. По великому рахунку ці спогади при поверхневому огляді можуть здатися більш корисними для практикуючого артилериста (більше половини тексту - це оцінка різних видів важкого озброєння, особливостей їх використання у польових умовах, практичних порад артилеристу в умовах громадянської війни і їх аргументації), ніж для дослідника історії. Між тим, детальний аналіз тексту спогадів (на відміну від поверхневого) дозволяє подивитися на мемуари В.Ущаповського з іншого боку, визначаючи їх як не просто важливе, а багато в чому унікальне джерело з історії пострадянського простору взагалі та історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття зокрема.

3.1.5. Спогади В.Мирончука

15 грудня 2010 року на офіційному сайті УНА-УНСО було опубліковано текст інтерв'ю з Владиславом Мирончуком [78]. У короткій передмові зазначається, що дане інтерв'ю було підготовлене кілька років тому і лишалося неопублікованим, а його теперішня публікація пов'язана з підвищенням інтересу до партійної історії. Стилістика передмови вказує на те, що даний матеріал найімовірніше був опублікований на чиємусь приватному акаунті в соціальних мережах. Сайт УНА-УНСО вказує першоджерелом даного інтерв'ю інтернет-сайт «in-truba.com». Втім на даному електронному ресурсі наразі розміщується реклама підприємства з утилізації великогабаритних відходів і він ведеться японською мовою, тож ймовірність публікації там матеріалів по історії українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття малоймовірна. Таким чином встановити авторство даного інтерв'ю наразі неможливо, але з високим ступенем вірогідності можна припустити, що автор даного матеріалу є якщо не членом УНА-УНСО, то принаймні тримає з партійним членством певні особистісні контакти.

Датувати підготовку матеріалу простіше ніж встановити авторство. Не зважаючи на те, що точної дати в тексті інтерв'ю і передмові до нього не зазначено, але з контексту, де «Помаранчева революція» називається «минулорічною», можна визначити, що готувався він (матеріал) наприкінці 2005 року.

Інтерв'ю складаються з 19 питань і короткої передмови, яка представляє В.Мирончука ветераном УНСО і політв'язнем УНА у справі «9 березня». Практично всі питання стосуються виключно самого В.Мирончука і відповіді на них даються досить лаконічні. Історії УНА-УНСО у ХХ столітті присвячені лише перші три питання інтерв'ю. У відповідях на них В.Мирончук розповідає, що він особисто долучився до організації у 1991 році і в лавах її підрозділів двічі виїзджав у «гарячі точки» - у Придністров'я в 1992 році та на грузино-абхазьке прикордоння у 1997 році. Як зазначає В.Мирончук власне у бойових діях він участі не приймав. У першому випадку він (як і УНСО взагалі за його ж словами) виконували функції скоріше українського представництва, ніж військового контингенту. Втім, згадується, що серед виконуваних українськими стрільцями завдань були охорона мостів через Дністер і чергування на блокпостах, що по-іншому ніж військовою присутністю назвати важко. Щодо грузино-абхазького конфлікту у 1997 році, то тут діяльність УНСО В.Мирончук описує як розвідницьку, а терен дії українського підрозділу - як такий, що не контролювався ані грузинською, ані абхазькою стороною. Дані відомості загалом корелюються зі спогадами інших мемуаристів (зокрема В.Бобровича («Устима») [27]), але В.Мирончук відверто намагається згладити всі «гострі кути», очевидно з огляду на потенційну кримінальну відповідальність. Це додатково підтверджується загальною тематикою інтерв'ю, практично всі подальші питання якого пов'язані з кримінальним переслідуванням «режимом Кучми» представників УНСО. Так, першу репресивну справу проти себе В.Мирончук датує 1994 роком, коли проти групи стрільців УНСО, які приймали участь у військових конфліктах за межами України, було порушено кримінальне провадження за «найманство». Згадується, що по даній справі проходило 9 чи 10 членів УНСО. Цю ж справу згадує і В.Бобрович, який також був тоді серед заарештованих [27]. Втім, «Устим» зазначає, що приводом до затримання членів УНСО у 1994 році була їх участь у складі експедиційного корпусу «Арго» у грузино-абхазькому конфлікті. З контексту інтерв'ю з В.Мирончуком складається враження, що він був затриманий за участь у Придністровському конфлікті, що виглядає не зовсім логічним з огляду на дворічну давність і певну «політичну замороженість» Придністровського конфлікту. Одночасно з цим він згадує свою участь у грузино-абхазькому конфлікті тільки в 1997 році і нічого не говорить про власну участь у подіях на тому ж терені в 1994 році. Таким чином, В.Мирончук очевидно бажав уникнути нових звинувачень у «найманстві» (справа 1994 року хоч і не притягла членів УНСО до кримінальної відповідальності, але остаточно і не розставила всі крапки над «і» у їх участі у військових конфліктах за межами України) і одночасно не бажав ставати джерелом неправдивої інформації. Тож, він підтверджує свою присутність у зоні військових конфліктів, але не розцінює її як участь у бойових діях, а там, де збройна участь членів УНСО очевидна (Грузія 1994 року та Чечня 1995 року) він просто мовчить.

Але основна маса питань інтерв'ю присвячена кримінальному провадженню у так званій справі «9 березня». Щодо даної теми, то зі слів В.Мирончука події того дня (9 березня 2001 року) були організовані «режимом Кучми», а протестувальники тільки чинили опір, але робили це всіма можливими засобами. Так, згадується, що слідством було виявлено два факти кидання пляшок із запальною сумішшю у колону міліціонерів. Одна з пляшок, яка була кинута невідомим, не загорілася. Друга ж - була кинута самим В.Мирончуком і «спрацювала». Зазначається, що в процесі слідства у киданні саме цієї пляшки були звинувачені аж п'ять осіб і на суді В.Мирончук зізнався, що кидав її саме він. Крім того, він згадує, що його звинувачували ще у незаконному зберіганні зброї і вибухових речовин, адже в його помешканні було вилучено дві незареєстровані рушниці (одна з яких була перероблена в «обріз») та кілька снарядів часів ІІ Світової війни. За судовим вироком В.Мирончук отримав 4 роки ув'язнення, які в апеляційному провадженні було зменшено до 2,5 років - терміну, який власне він і пробув за гратами. Події 9 березня 2001 року В.Мирончук оцінює як визначальні для подальшого перебігу вітчизняної історії. Він вважає, що саме дані заворушення зумовили перебіг «Помаранчевої революції». Доречі, наприкінці інтерв'ю згадується і про участь В.Мирончука у подіях кінця 2004 - початку 2005 року, де він був одним з відповідальних за підтримання порядку «в польових умовах». З огляду на те, що подібні факти непоодинокі, можна стверджувати, що представники українських націоналістичних організацій 1990-х років приймали активну участь у середній ланці учасників «Помаранчевої революції».

Загалом інтерв'ю з В.Мирончуком має певну цінність як джерело для дослідження історії українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Це зумовлено передусім наявністю в даному матеріалі унікальної інформації (про завдання УНСО у Придністров'ї, про факти застосування пляшок з запальною сумішшю 9 березня 2001 року тощо). Крім того, дане джерело цілком корелюється з іншими наявними мемуарними джерелами (передусім зі «Щоденником сотника Устима» В.Бобровича) та доповнює загальновідомий перебіг історії УНА-УНСО і українських націоналістичних рухів взагалі. Хоча варто зважати і на суб'єктивний характер даного джерела, що зумовлює як ряд необ'єктивних тлумачень, так і відверте замовчування певних подій (передусім щодо участі у військових конфліктах за межами України).

Чи не найбільш цікавим джерелом для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття є дві статті Владислава Мирончука під спільною назвою «Українська Народна Самоооброна (1990-2000)», які були опубліковані у №4 та №5 журналу «Однострій» за 2000 рік в рубриці «Парамілітарні формування» [79; 80]. Стиль написання статей цілком вкладається у норми наукової (чи принаймні науково-популярної) розвідки і ніяким чином не нагадують мемуаристику. Але назвати ці статті науковим дослідженням (чи тим більше історіографією за тематикою дослідження) не можна, адже наукова розвідка передбачає використання найрізноманітнішого комплексу джерел дослідження. Дані статті не містять жодних посилань на будь-які джерела. Загальновідомо, що автор статей є членом УНА-УНСО і учасником військових експедицій УНСО на Кавказі, тож очевидно, що основним джерелом для написання даних статей є особисті спогади автора (цілком можливо із залученням спогадів інших осіб і власних архівів). Тож, не зважаючи на те, що «Українська Народна Самоооброна (1990-2000)» Владислава Мирончука мемуарами за формою і не є, але за своєю суттю та походженням (написані здебільшого на основі спогадів) ці розвідки є найближчими саме до української націоналістичної мемуаристики кінця ХХ - початку ХХІ століття. Саме тому, піддати ці статті джерелознавчому аналізу варто саме в рамках теми даного дослідження.

Обидві статті складаються з тематичних блоків і містять додатки у вигляді фотографій та графічних реконструкцій (очевидно за фотографіями) одностроїв стрільців УНСО, їх окремих елементів та іншої військової атрибутики УНСО. Окрім додатків тексти обох статей містять ще й додаткові фотоматеріали. Тематичний розподіл між статтями носить хронологічний характер - перша стаття присвячена 1990-1994 рокам, друга - 1994-2000 рокам. З невідомих причин статті написані різними мовами (перша - українською, друга - російською).

Перша стаття, присвячена історії УНСО у 1990-1994 роках, складається зі вступної частини, 9 тематичних блоків та 2 кольорових додатків. Тематичні блоки озаглавлені наступним чином:

- «Формування та розвиток структури»;

- «Особоровий склад, кадри»;

- «Бойове хрещення»;

- «Абхазія»;

- «Репресії»;

- «Символіка»;

- «Однострій»;

- «Значки»;

- «Нагороди».

Вступна частина розповідає коротку передісторію УНСО, називаючи передумовами історії УНСО організації УМА (згодом УНА) та УНС. Зазначається, що парамілітарну діяльність (військово-прикладні таборові вишколи) почала проводити вже УНС (автор використовує традиційне написання абревіатури Української Націоналістичної Спілки - УNС, з літерою N у латинському написанні, втім ніяк не пояснюючи це). Утворення власне УНСО автор відносить до 19 серпня 1991 року, як реакції українських націоналістів на путч ГКЧП. Причому автор вказує, що творилося УНСО як «доброчинна парамілітарна організація, покликана відродити традиції Українського Вільного Козацтва (УВК) та Народної Самооборони часів Громадянської та Другої Світової воєн». Слово «доброчинна» очевидно має означати добровільний характер набору членства, але сам автор щодо цього нічого не пояснює. Автор зазначає, що тільки киян до УНСО було набрано 300-400 осіб, хоча у разі реального початку військових дій (як відмічає В.Мирончук) повноцінно приймати участь могли тільки 60-80 киян. Таку успішність набору членства автор пояснює тим, що Збройних Сил України на той момент ще фактично не існувало, складання присяги радянськими військовими, що дислокувалися на території України, було здійснено пізніше. Та й перші кроки діяльності УНСО відбувалися у співпраці з державними правоохоронними структурами (міліцією і ОМОНом) - патрулювання ринків і здійснення митного контролю на залізниці. Конфронтація з державними структурами розпочалася вже з осені 1991 року, коли силами УНСО були розігнанні зібрання «Гвардії Донбасу» (організації «захисту від України») та «Отєчєствєнного форума» [79, с. 23-24].

Головнокомандувачем УНСО став голова УНА Юрій Шухевич. Як зазначає В.Мирончук, це було здійснене у зв'язку з тим, що УНА була ініціатором створення УНСО. «Главком» УНСО відповідав лише «перед Богом та історією». При «главкомі» був утворений штаб під назвою Головна Команда УНСО. Далі В.Мирончук описує структурну побудову УНСО, яка на місцях творилася «п'ятірками», які у разі мобілізації мали перетворитися на рої (відділення) кількістю від 10 до 100 бійців з підпорядкуванням власному командиру, його заступнику, начальнику штабу і керуючому зв'язку (вказується, що за потреби передбачалося створення також посади начальника оперативного відділу штабу). Всі теренові та зведені підрозділи мали підпорядковуватися Крайовій Команді (обласному штабу) УНСО. Теоретично передбачалося також створення з теренових формувань більш чисельних підрозділів, наближених до 1-2 куренів (батальйонів). Окремо автор згадує стан структури УНСО в Києві у 1992-1994 роках у складі 4-5 районних і студентських загонів, а також загону спеціального призначення «Клен» [79, с. 24]. Автор також згадує, що після участі у перших військових діях структура УНСО зазнає змін: ланка - рій (5-7 стрільців) - чота (або взвод, у складі 2-4 роїв) - хоругва (або півсотня, у складі 2 чот) - сотня (або рота, у складі 3-4 чот) - курінь (або батальйон у складі 2-3 сотень). Передбачалося і створення кількісно більших підрозділів, але на практиці потреби в таких підрозділах не виникало. Крім того згадується рої та чоти польової жандармерії, що творилися у самостійних підрозділах [79, с. 25].

Розділ «Особовий склад, кадри» описує параметри набору членства і дисциплінарний бік служби в УНСО. Так, згадується, що за інструкціями УНСО передбачали до лав набиралися «фізично здорові чоловіки без зайвих психологічних комплексів віком від 17 до 55 років» [79, с. 25], але сам автор згадує, що фактично набирали всіх бажаючих, без огляду на вік, стать, судимість, національність і громадянство. В.Мирончук зазначає, що в Київському УНСО навіть певний час перебували 2 африканці. Але при цьому весь склад поділявся на категорії реєстрових і запасових (остання категорія членства - цілком формальна). Серед дисциплінарних покарань згадуються (як і у Д.Корчинського, так і у В.Бобровича) тілесні покарання «буками» з відповідним ритуалом подальшої подяки покараного екзекутору-«букіністу». Але на відміну від Корчинського, який говорить про введення «буків» у військовий час, де саме так дисципліну підтримувати доцільніше, В.Мирончук говорить про «буки» як покарання мирного часу, де неможливим є застосування нарядів і гауптвахт. Згадується також покарання «зинданом» (відомості про це є у спогадах В.Артеменка у «Війні в натовпі»). Говорить В.Мирончук і про службу військових капеланів і молитовні ритуали перед їжею та іншими важливими заходами. Як акція сприяння молебню Української Православної Церкви в Севастополі описується і акція, відома під назвою «похід на Крим» [79, с. 25].

Тематичний блок під назвою «Бойове хрещення» описує участь УНСО у Придністровському конфлікті. Зазначається, що УНСО в ПМР було офіційно зареєстровано і входило до складу збройних сил республіки (на відміну від України, де офіційна реєстрація УНСО відбулася набагато пізніше, а до складу ЗС України УНСО так ніколи і не ввійшла). Автор описує і дислокацію підрозділів:

- Штаб у Тирасполі;

- Бази у Рашкові та Каменці;

- Пости на мостах через Дністер у Рибниці і Каменці;

- Окремі пости в Кошиці і Кочієрах.

На всіх цих пунктах дислокувалися групи УНСО чисельністю від відділення до півсотні. Крім того, відділи УНСО залучалися до патрулювань у населених пунктах. Автор наводить кількість бійців УНСО, які приймали участь у конфлікті - 1500 стрільців з урахуванням ротацій та місцевих підрозділів. Цю цифру не наводить жоден інший мемуарист.

Наводить В.Мирончук і кількість стрільців, що приймали участь у грузино-абхазькому конфлікті - 150 осіб з урахуванням ротації. Вказує автор і кількість втрат УНСО в Абхазії - 7 стрільців убитими (цю цифру у своїх мемуарах підтверджує і Ю.Колесников, а В.Бобрович говорить то про 7, то про 8 убитих) і близько 20 поранених. Військові дії УНСО в Абхазії В.Мирончук описує досить лаконічно, згадуючи затоплення силами УНСО бойового катера і моторного човна під абхазьким і андріївським прапорами 2 липня (в районі Сухумського маяка); обстріл «Арго» хімічною зброєю (іпритом) 15 липня (про це згадує також Ю.Колесников) і 3-денний бій під Шромою з втратою 3 бійців убитими (всі інші мемуаристи під Шромою згадують лише 2 убитих). Крім того, на відміну від всіх інших джерел В.Мирончук згадує всіх старшин УНСО, які здійснювали командування «Арго» у хронологічній послідовності: сотник «Устим», «Таран» (без зазначення звання), поручник «Спис», чотовий «Байда», курінні «Зелений» та «Нахтігаль» [79, с. 26-27]. Причому до цього списку він додає «та інші», очевидно не бажаючи згадувати ройових «Кавуна» і «Тополю», які очолили особовий склад під час громадянської війни в Грузії, участь у якій була суворо заборонена Головною Командою УНСО і командиром «Арго» курінним «Нахтігалем» [61]. Згадує В.Мирончук і про формальне підпорядкування «Арго» у складі грузинських збройних сил (спочатку в підпорядкуванні батальйону морської піхоти Грузії, а далі - як екстериторіальна бойова одиниця) [79, с. 26].

Розділ «Репресії» описує причини, хід і результат репресивних дій державного апарату України проти УНСО наприкінці 1993 - початку 1994 року. Головною причиною репресій автор називає тиск президента Росії Бориса Єльцина на Леоніда Кравчука, спричинений невдоволенням Російської Федерації участю УНСО у грузино-абхазькому конфлікті. Хід репресій В.Мирончук описує наступним чином:

- Прийняття Верховною Радою України закону про заборону незаконних воєнізованих формувань, спрямований передусім проти УНСО (11 грудня 1993 року);

- Невдала спроба спецпідрозділу МВС «Беркут» оточити тренувальний табір УНСО під с.Рокитне на Київщині (21-22 січня 1994 року);

- Затримання 30 членів УНСО на вишколі під Києвом, обшук і вилучення документів у штаб-квартирі УНА-УНСО і в помешканнях її лідерів (12 лютого 1994 року);

- Порушення проти 10 членів УНА-УНСО кримінальних справ.

Але на парламентських виборах навесні 1994 року УНА отримала 3 місця в парламенті і після цього репресії пішли на спад. УНСО з Української Народної Самооборони було формально перейменовано в Українську Народну Солідарну Організацію, яка у Львові була зареєстрована як профспілкова організація. Підрозділи УНСО стали осередками УНА (В.Мирончук зазначає, що до цього не всі члени УНСО належали до УНА, а могли бути навіть членами інших політичних партій). Було також припинено ведення реальної службової документації [79, с. 27].

Тематичні блоки «Символіка», «Однострій», «Значки» та «Нагороди» детально описуєють відповідні візуальні атрибути діяльності УНСО. В.Мирончук згадує, що до зими 1991/1992 років УНА-УНСО не мала власної символіки і на своїх заходах використовувала жовто-блакитні і червоно-чорні прапори. І лише з 1992 року УНСО починає користуватися власною символікою - чорним Антоніївським хрестом (на кінці променів якого накладені літери абревіатури «УНСО» білого кольору) з білим тризубом в центрі хреста. Перші шеврони з даною символікою були видані членству УНСО під час «походу на Крим» у лютому-березні 1992 року. Вказується, що шеврон нашивалися на лівий рукав однострою чи червоно-чорну нарукавну пов'язку. Всього В.Мирончук згадує 5-6 випусків таких шевронів, не враховуючи саморобних. Згадує автор і окремі емблеми УНА й УНС. За словами В.Мирончука «герб УНА» у вигляді чорного хреста, перев'язаного білим рушником, було затверджено також у 1992 році. Згадується також шеврони з зображенням «герба УНА», що нашиті на червоно-чорні пов'язки носилися партійними функціонерами. Аналогічні відомості В.Мирончук наводить і про шеврони з символом УНС, яку він називає організацією орденського типу. Автор статті наводить також інформацію і про окремі шеврони, розроблені і використовувані Вінницьким Крайовим Командуванням УНСО і загоном спеціального призначення «Клен». Окремо згадується емблема експедиційного корпусу «Арго», яка зображалася не тільки на шевронах, але й на касках, флягах і техніці (наносилася у трафаретний спосіб) [79, с. 28].

Окремо, В.Мирончук описує історію Харківського УНСО, яке за відомостями автора, у 1992-1995 роках не входило до загальної структури УНА-УНСО, використовувало абсолютно відмінні однострої (чорні, на відміну від захисних чи камуфльованих «загальноунсовських») і символіку («мельниківський тризуб» замість «антонівського хреста») [79, с. 28].

В.Мирончук зазначає, що спочатку УНСО взагалі не використовувало форменних одностроїв, не зважаючи на цілий ряд уніформістичних проектів, які приносили до УНСО різні активісти. На перших заходах УНСО активісти замість форми вдягалися у білі сорочки з чорними краватками, брюками і організаційними пов'язками. Єдиними, хто носив уніформу з самого початку, називаються члени УНС - які вдягалися у камуфльовані куртки, що заправлялися в штани, з офіцерськими ременями й портупеями. Інші ж підрозділи згодом розпочали уніформуватися в залежності від власних можливостей, чому додатково сприяли інструкції Головної Команди УНСО, яка правила носіння однострою спеціально не регламентувала, а обмежувалася лише рекомендаціями. Під час участі у військових діях стрільці УНСО використовували доступні засоби уніформування, тож у Придністров'ї більшість носили радянські військові зразки, а в Абхазії - грузинські. Характерними елементами одностроїв УНСО були саморобні шапки-«мазепинки», начільні чорні пов'язки, маскувальні маски і сталеві радянські шоломи на передовій. Щодо значків УНСО, то В.Мирончук згадує їх виготовлення у кількості 1000 штук у Полтаві в 1993 році. Окремо згадуються номерні нагрудні значки УНС, які видавалися дійсному членству і у разі вибуття за лав УНС підлягали поверненню. Згадується також використання стрільцями УНСО різних значків ювілейного чи агітаційно-пропагандивного характеру, а також носіння нагород і значків радянського зразка. Окремо В.Мирончук згадує нагороди ветеранів УНСО - медаль «Защитнику Приднестровья» (властями ПМР були нагороджені більше 60 стрільців УНСО) та орден Вахтанга Горгасала (президентом Грузії Е.Шеварднадзе нагороджені 23 стрільця прижиттєво (орденом ІІІ ступеня) і 7 стрільців посмертно (орденом ІІ ступеня)). Вся інформація про символіку, однострої, значки та нагороди широко ілюструється фотоматеріалами і кольоровими графічними реконструкціями [79, с. 28-31].

Друга (опублікована у №5 журналу «Однострій») стаття В.Мирончука також поділяється на тематичні блоки:

- «Чечня»;

- «В Україні»;

- «Символіка, уніформа»;

- «Звання і знаки розрізнення»;

- «Значки»;

- «Нагороди і нагородження».

Перший тематичний блок описує участь стрільців УНСО у Першій російсько-чеченській війні. В.Мирончук зазначає, що у січні 1995 року у Грозному була сформована сотня УНСО «Вікінг» під командуванням Олександра Музичка («Білого») з начальником штабу Олегом Челновим («Беркутом»). Кадровою основою сотні стали не тільки члени УНСО, що прибули з України, але й місцеві українці. Автором згадується досить цікавий епізод: у момент формування сотня була озброєна всього 4 автоматами (один був подарований президентом ЧРІ Джохаром Дудаєвим, другий - одним з польових командирів, третій - знайдений на полі бою, а четвертий - куплений «у складчину»). Але в процесі бойових дій бійці «Вікінгу» не тільки змогли повноцінно обмундируватися, але й завдали ворогу значних втрат. Так, В.Мирончук зазначає, що бійцями сотні було ліквідовано кілька одиниць ворожої бронетехніки, збиті бойові літак і гелікоптер, нанесені серйозні втрати в живій силі, а командир «Вікінгу» військовою хитрістю взяв у полон взвод морської піхоти РФ у складі 42 бійців. Автор статті дає і вичерпний перелік втрат УНСО в Чечні - 8 бійців убитими і пропалими без вісти (Д.Корчинський наводить іншу цифру - 1 убитий і 1 пропалий без вісти [41]), до 30 - пораненими. Наводить В.Мирончук також загальну кількість членів УНСО-учасників бойових дій в Чечні - 70 осіб (зазначає, що більшість з них до цього воювали у Придністров'ї та Абхазії). Дається також перелік бойових операцій, у яких брала участь сотня «Вікінг» - бої за Грозний (в тому числі бій на площі «Минутка», оборона та перший штурм Грозного чеченськими військами), оборона Бамута, бої за Гудермес, Шаш, Чеген-Аул, Аргун, Чорноріччя. Крім того В.Мирончук згадує, що українські добровольці (і члени УНСО в тому числі) воювали і в інших чеченських підрозділах. Має В.Мирончук і відомості про участь громадян України і у військових діях на боці Російської Федерації. Щодо добровольців інших національностей, то автор статті з посиланням на слова ветеранів сотні «Вікінг» стверджує, що їх число було незначним (по кількості - не набагато більше, ніж бійців «Вікінгу»). Виведення ж усіх військ з Кавказу автор статті датує кінцем 1997 року [80, с. 43], хоча В.Бобрович згадує і другий (цього разу нелегальний) виїзд УНСО в Абхазію у 1998 році [27].

Щодо діяльності УНСО в Україні після 1994 року, то В.Мирончук згадує наступні події: масові заворушення під час поховання патріарха Володимира у Києві (18 липня 1995 року), зняття УНА з реєстрації (восени 1995 року), зрив з'їзду РНЕ у Харкові (у травні 1996 року), поновлення реєстрації УНА та самовільне складання з себе повноважень Провідником УНА-УНСО Д.Корчинським (1997 рік), пов'язаний з цим програш на парламентських виборах (1998 рік), зупинення хресної ходи Московського патріархату (1999 рік), спроба встановлення пам'ятника Гонті і Залізняку під час паломництва хасидів в Умані (восени 1999 року), ініціатива по створенню конфедерації націоналістичних організацій Європи (2000 рік). Окремо згадується також участь УНСО у масових заворушеннях в Мінську 26 квітня 1996 року і арешт білоруською міліцією 7 активістів УНСО [80, с. 43-44].

Щодо змін у символіці й уніформі після 1994 року, то В.Мирончук згадує пов'язки «Служба Безпеки» у Вінницькій організації УНСО, появу трьох-чотирьохкольорових камуфляжів, переробку на УНСОвський зразок армійських кокард, кепі і беретів, а також виготовлення нашивок «за поранення» на радянський манер. Згадується також про сприяння Київського Патріархату в уніформуванні УНСО одностроями НДР та швейцарської армії. Окремо розповідається про обмундирування гірсько-стрілецького куреня «Шрома» (де були введені саморобні шеврони захисного кольору, позначки 2631 (найвища точка, яку подолав підрозділ) та камуфльовані «мазепинки») та сотні «Вікінг» (де використовували трофейні однострої російської морської піхоти, уніформу турецьких збройних сил (після осені 1997 року), саморобні зимові маскхалати та зелені пов'язки газавату (останні не з релігійних переконань, а для зручності пізнання своїх у бою)) [80, с. 43-44].

У відповідному тематичному блоці В.Мирончуком подається історія формування системи звань і знаків розрізнення УНСО. Початок практики присвоєння підстаршинських і старшинських звань датується зимою 1991-1992 року. Як зазначає автор, за основу була взята система, що історично склалася в українських національних збройних формуваннях. В.Мирончук говорить, що спочатку звання присвоювалися дуже рідко і не завжди відповідали займаним посадам. Причому автор повторює слова В.Бобровича [27] про те, що зі вступом до лав УНСО радянські військові і спеціальні звання анулювалися, хоча радянські офіцери відносно швидко отримували старшинські звання в УНСО. В.Мирончук подає повну систему звань УНСО від стрільця до полковника із зазначенням радянських відповідників. Але зазначає, що звання підполковника і полковника існували тільки теоретично і нікому не присвоювалися (а радянські самозрозуміло анулювалися). Автор також зазначає, що пізніше обов'язковою умовою для отримання старшинського звання стає участь у військових діях. 1992 роком датує автор першу спробу введення знаків розрізнення у вигляді погонів. Але зазначає, що цей проект затверджений головою УНА Ю.Шухевичем не був і фактично самочинно далі Київського осередку не розповсюдився. В.Мирончук називає дві ймовірні причини такого незатвердження:

- проект являв собою копію радянської системи відзнак;

- випадіння з системи керівництва власне УНА і партфункціонерів [48, с. 45].

Наступним, 1993 роком автор датує другий проект відзнак, розроблений Київською Крайовою командою УНСО. Ця система передбачала позначення звань на погонах так званими «п'ятками» - поперечними кутами (у формі латинської літери «V») червоного кольору із додаванням тризуба для старшин. Для тих, хто отримав звання під час бойових дій галун мав чорні краї. В.Мирончук згадує також нарукавні відзнаки, які використовував гірсько-стрілецький батальйон «Шрома» та використання старшинами «Шроми» грузинської семикінцевої зірки замість тризуба у старшинських відзнаках [80, с. 45].

Останній проект відзнак автор датує 2000 роком, а його авторство приписує члену Проводу УНА-УНСО Миколі Карпюку. Зазначається, що цей проект був затверджений на з'їзді УНА-УНСО і передбачав погони з зеленими «п'ятками» для підсташин і погони з 8-кутними зірочками для старшин (зірочки передбачалися різних розмірів для молодшого (10 мм) й старшого (15 мм) старшинського складу) [80, с. 46].

Щодо нагрудних знаків УНСО, то автор згадує ще два (після Полтавського у 1993 році) їх випуски - у 1996 і 1998 роках (обидва в Києві). Наводить В.Мирончук й інформацію про натільні мельхіорові хрести із гравіюванням псевдоніму і групи крові на звороті. Про такі ж хрести згадує і В.Бобрович [27].

Окрема частина останнього тематичного блоку статті присвячена нагороді під назвою «Пустельний хрест УНСО гласа вопіющого». Запровадження відзнаки відноситься автором до зими 1996 року і перше нагородження датується 10 лютого 1996 року. Досить розлого оповідається про причини нагородження цією відзнакою, адже дії нагородженого мали «здивувати і вразити навіть тих, хто бачив в житті набагато більше, ніж всі діячі разом узяті, хто знає справжню ціну життя й смерті». В.Мирончук зазначає, що серед всього 12 осіб нагороджених орденом були польові командири, журналістка, правозахисник та група бійців, що здійснила втечу з полону з захопленням зброї і автотранспорту. Колодку, з якою носився «Пустельний хрест УНСО» автор описує як аналогічну колодці радянської медалі «За бойові заслуги», а нагородженим за дійсно бойові заслуги до стрічки кріпилася додаткова відзнака у формі перехрещених мечів [80, с. 46].

Останньою темою статті є нагородження керівництвом Чеченської республіки Ічкерія українських добровольців - Олександра Музичка («Білого») і Олега Челнова («Беркута»). Перший указом президента ЧРІ З.Яндербієва був нагороджений медаллю «Захиснику Президентського Палацу», але вручити її не вдалося у зв'язку з тим, що О.Музичко в цей час перебував під слідством за звинуваченням у вчиненні кримінального злочину. О.Челнова медаллю було нагороджено посмертно, а його неповнолітній дочці пожиттєво було призначено державну пенсію ЧРІ [80, с. 46]. Як і попередня стаття, матеріал у №5 журналу «Однострій» був доповнений фотографіями і графічними реконструкціями.

Загалом же обидві статті В.Мирончука мають надзвичайно великий інформаційний потенціал для дослідження історії УНА-УНСО. Окремої важливості статтям надає той факт, що автор, окрім власних спогадів і очевидно використаних ним спогадів інших членів УНА-УНСО, доповнив свою роботу не тільки додатковим фактичним матеріалом, але й великою кількістю фотододатків та графічних реконструкцій. Інформація, викладена у статтях багато в чому унікальна, адже вона містить не тільки відомості про фактичний стан речей, але й проекти, які реалізовані не були, а також самочинні дії окремих членів чи підрозділів УНА-УНСО, які не підлягали регламентації (маються на увазі насамперед проекти системи звань і відзнак, а також інформація про цілу низку саморобних і самовстановлених відзнак). Інформація подається містко й лаконічно, що позбавляє її політичної заангажованості і суб'єктивних тлумачень (притаманних мемуарам інших авторів). Більшість інформації звісно має вузькоспеціальний характер, що очевидно зумовлене спрямованістю видання, у якому були опубліковані статті. Саме така вузька спеціалізація лишає невисвітленими деякі аспекти історії УНА-УНСО (ідеологію, участь у політичних процесах тощо). Але не зважаючи на це, статті В.Мирончука можна назвати одним з найважливіших джерел до історії УНА-УНСО, а їх зміст таким, що має чи не найбільший інформаційний потенціал, порівняно з іншими джерелами взагалі і українською націоналістичною мемуаристикою зокрема. А самого В.Мирончука, з огляду на інші його роботи - передусім розвідку «Про літературні тенденції УНА-УНСО» [21], можна фактично назвати єдиним на сьогодні повноцінним історіографом УНА-УНСО.

3.2. Спогади анонімних стрільців УНСО

Анонімні спогади рядових стрільців публікувалися як на електронних ресурсах УНА-УНСО [81; 82; 83; 84], так і на власних інтернет-сторінках окремих осіб [85]. На сьогодні у мережі Інтернет їх оприлюднено ще не багато, але цей процес не можна вважати завершеним, тож публікація нових стрілецьких мемуарів найближчим часом цілком ймовірна.

3.2.1. Анонімні спогади бійців УНСО, опубліковані на сайті УНА-УНСО (під проводом Андрія Шкіля)

Найбільш цікавими для дослідження є два уривки спогадів анонімних стрільців, опубліковані на сайті «una-unso.org» (відлам УНА-УНСО під проводом Андрія Шкіля). Ці два уривки оприлюднені під назвами «Бій за Шрому» [81] та «Ми ходимо під Ним, чи Він таки з нами?» [82]. Авторства уривків не зазначено, але в обох випадках з контексту зрозуміло, що авторами цих спогадів є рядові стрільці (можливо підстаршини) УНСО, які приймали участь у грузино-абхазькому конфлікті у складі експедиційного корпусу «Арго». Цілком можливо, що автором обох спогадів є одна й та сама людина, але контекст уривків не дає можливості ані підтвердити, ані спростувати це припущення.

Автор уривку «Бій за Шрому» описує свою участь у відповідній військовій операції. У Шромському бою він воював у складі другого рою корпусу «Арго» (стрілець, можливо навіть ройовий), під час відступу був поранений. Свої спогади автор намагається зробити якнайбільш детальними, вказує не тільки дати, але й час окремих епізодів, ретельно описує дії кожного рою окремо. Так, на відміну від інших авторів мемуарів, у статті вказується повний перелік грузинських військових формувань, які приймали участь у Шромській операції (ДШБ, комендатура міста Сухумі і підрозділ Ахалцихського батальйону; загалом - близько 300 бійців з «Арго» включно). На відміну від інших мемуаристів-учасників бою (В.Бобровича, Ю.Коленикова) автор даного уривку детально згадує першу (невдалу) спробу захоплення Шроми лобовою атакою за участю всіх наявних підрозділів. В той же час у статті взагалі не згадується (знов-таки на відміну від В.Бобровича і Ю.Колесникова) другий (вдалий, нічний) рейд, здійснений «Арго» власноруч, який в результаті призвів до захоплення села грузинською армією. Практично дослівно повторюється епізод з радіогрою, описаний у «Щоденнику сотника Устима». Досить детально описує автор і відступ «Арго», але до моменту власного поранення. Саме моментом поранення автора і закінчується стаття-спогад.

Друга стаття-спогад з сайту «una-unso.org» , опублікована під назвою «Ми ходимо під Ним, чи Він таки з нами?» [82] і присвячена загиблим у грузино-абхазькому конфлікті стрільцям УНСО. Стаття написана не у вигляді хронологічного опису подій, а як згадка про окремі епізоди загибелі стрільців. Автор згадує по псевдонімах 7 загиблих (Цвях, Діброва, Багряний, Глухий, Білий, Довгий, Селдом), додатково майже кожного (окрім Багряного) називає на ім'я, але справжніх прізвищ не згадує. Описується загибель кожного: смерть трьох (Цвяха, Багряного і Селдома) зазначається як довга і болісна (помирали від кількох годин до кількох днів), загибель інших чотирьох - як блискавична. Крім того автор статті (людина очевидно релігійна) згадує два епізоди у яких боєць, що мав чужу («нещасливу») річ гинув: обмін майками Селдома і Поручника (у обміняній майці Селдом загинув); натільний хрест, який Тополя викинув після звинувачень Байдою у невір'ї, а Глухий забрав собі (з цим хрестом Глухий загинув). Взагалі практично вся стаття стилістично пронизана певним релігійним фаталізмом. Так само, як і Корчинський [41], автор статті згадує УНСОвський забобон, що виробився під час війни в Абхазії - не воювати в суботу (саме по суботах УНСО понесло всі свої летальні втрати, навіть всі випадки тяжких поранень відбувалися в суботу).

3.2.2. Анонімні спогади бійців УНСО, опубліковані на власних інтернет-сторінках

Ще кілька анонімних спогадів рядового стрільця УНСО були опубліковані на власній сторінці інтернет-користувача, підписаного псевдонімом «nik-taras» [85]. З авторської сторінки можна дізнатися певну інформацію про автора спогадів: його ім'я Тарас, народився він у місті Стрий на Львівщині, протягом шести років був членом Львівського УНСО, а наразі мешкає в Польщі. Спогади «Тараса» складаються з трьох окремих тематичних частин, які названі «Як все починалось», «Їжа в УНСО» та «Умань». Всі три уривки були опубліковані на авторській сторінці (ймовірно у 2003 році), а у 2010 році два перших уривки були опубліковані також на сайті Львівського осередку УНА-УНСО [83; 84].

Перший уривок («Як все починалось») присвячений вступу «Тараса» до організації і діяльності Львівського осередку УНСО. Автор згадує, що серед львівського студентства ходили різноманітні чутки про ритуал вступу до УНСО (клятва на крові, плювання на портрети Леніна й Гітлера тощо), втім ніяких вступних ритуалів в дійсності не існувало. Діяльність УНА-УНСО «Тарас» описує в дуже загальних рисах, згадуючи розповсюдження газети «Голос Нації» на залізничному вокзалі, смолоскипні марші і виїзди на мітинги у невеликі міста Львівщини. «Тарас» зазначає, що новачкам керівництво осередку обіцяло допомогу у приватних справах. Автор спогадів цією допомогою скористався лише раз - при спробі його виселення з гуртожитку, але характер тієї допомоги не уточнюється. Як зазначає «Тарас», організація дійсно допомогла йому владнати проблему. Згадує автор і участь УНСО у кримінальних розборках у Львові. Хоча ця згадка не містить жодної конкретики - автор говорить про його участь у одній «стрілці», яка була призначена, але так і не відбулася (ані про її причини, ані про причин її зриву автор оповіщений не був). Але найбільш цікавою є оцінка «Тарасом» кількісного складу Львівського осередку УНА-УНСО. Автор спростовує повідомлення засобів масової інформації про кількатисячний склад осередку. Кількість бійців Львівського УНСО «Тарас» оцінює у 30-40 осіб. Втім, відмічається також велика змінність рядового складу і наявність певного кадрового ядра, представники якого нерідко «кочували» по осередках УНА-УНСО, переховуючись від правоохоронних органів.

Уривок під назвою «Їжа в УНСО» в цілому не містить цікавої для дослідження інформації, а присвячений майже художньому опису здобування стрільцями УНСО харчування під час частих подорожей по Україні (інколи навіть у формі анекдотичних історій). Згадується, що до 1996 року на вулиці Глибокій у Львові функціонувала імпровізована їдальня УНСО з черговим куховаром.

Третій уривок спогадів «Тараса» під назвою «Умань» був присвячений спробі УНА-УНСО відкрити пам'ятник Гонті і Залізняку в Умані. Відкриття і науково-практична конференція УНА-УНСО (яка мала передувати відкриттю) була призначена (очевидно спеціально) на один день з проведенням в місті з'їзду хасидів. Такий «збіг» (самозрозуміло не випадковий) не міг не закінчитися масовими заворушеннями. Це не могла допустити місцева міліція, тож залізничний перон був повністю оточений силами підрозділів спеціального призначення «Беркут». Група стрільців УНСО, з якою їхав автор спогадів, прибула до Умані потягом Христинівка-Умань. Група складалася з 40 львів'ян, 40 тернополян і 10 одеситів. Всі їхали в одному вагоні й були вдягнені в однострої УНСО, старшин серед них не було. Після зупинки поїзда стрільці були заблоковані у вагоні значно переважаючими (як кількісно, так і якісно) силами міліції. Стрільці УНСО (більшість яких були ще неповнолітніми) були нещадно побиті, шеврони УНСО, портупеї і ремені бійці «Беркуту» зривали й відбирали. На цьому моменті спогади перериваються.

Загалом анонімні спогади стрільців УНСО містять цікаві для дослідження матеріали, але рівень їх інформаційного потенціалу набагато нижчий, ніж рівень інших (неанонімних) авторів. Мемуари рядових УНСОвців значно відрізняються від мемуарів провідників і командирів УНА-УНСО передусім по обсягу і тематиці. Старшини описують історію організації чи окремі її періоди, користуючись не тільки власними спогадами, але й залучаючи до написання мемуаристики своїх побратимів (Д.Корчинський і В.Артеменко залучили до написання «Війни в натовпі» ще 9 представників УНА-УНСО, В.Бобрович використовував при написанні свого «Щоденника» спогади старшин та підстаршин корпусу «Арго»), рядові ж стрільці користуються лише власними спогадами. У зв'язку з цим рівень суб'єктивності мемуарів старшин УНА-УНСО є дещо нижчим (завдяки користуванню спогадами інших УНСОвців), натомість у спогадах стрільців практично відсутня політичної заангажованість. Анонімні мемуари стрільців безперечно мають деяку цінність для дослідження історії українського націоналізму кінця ХХ - початку ХХІ століття (й історії УНА-УНСО зокрема), але їх значення набагато менше, ніж значення мемуарів їх провідників і командирів.

3.2.3. Анонімні спогади «чеченського» ветерана УНСО

У 11 номері журналу «Солдат удачи» («Soldier of Fortune») за 1995 рік було опубліковане інтерв'ю Сергія Панасенка зі стрільцем УНСО, який приймав участь у першій російсько-чеченській війні [86]. У журналі воно вийшло під назвою «Тризуб заточений в Чечні». Як зазначається в матеріалі, ветеран кавказьких воєн на ім'я Ігор погодився на дане інтерв'ю після попереднього узгодження з командуванням УНА-УНСО. Зустріч з інтерв'юером відбулася в Харкові.

У інтерв'ю представник УНСО досить докладно згадує про переговори командування своєї організації з керівництвом Чеченської Республіки Ічкерія. Дані переговори датуються листопадом 1994 року. Зазначається, що 29 листопада 1994 року делегація УНА-УНСО відвідала Грозний і до Нового року в Чечню вже прибули кілька українських добровольців. Але основний потік стрільців УНСО прибув на Кавказ між 5 та 20 січня 1995 року. Всього за підрахунками «Ігоря» у Чечні воювало близько сотні українських добровольців. Ветеран УНСО згадує, що близько половини з них були кадровими військовими, які були звільнені в запас або перебували у відпустках. Вахтенного методу чи ротацій особового складу не було, тож практично всі прибулі (за виключенням 2-3 стрільців) воювали від початку до кінця кампанії. Найбільше кадрів для війни в Чечні надав Черкаський осередок УНСО (з самих Черкас і з Умані), трохи менше - Рівненський. Крім того в Чечні були представники Київського, Харківського, Львівського і Вінницького УНСО.

Детально описується в даних спогадах-інтерв'ю і процес доставки бійців до Чечні. Стрілець згадує, що були визначені три точки збірки - Мінводи, Хасав'юрт, Баку. До зазначених пунктів майбутні бойовики мали дістатися самостійно, а далі групами діставалися в зону бойових дій. Сам автор спогадів прибув у Чечню на Старий Новий рік (тобто 13-14 січня 1995 року) через Баку. На місці стрільці УНСО групами по 10-15 чоловік включалися у чеченські загони. Хоча в деяких епізодах, як відзначає «Ігор» українські добровольці воювали і в якості самостійного підрозділу. Взагалі, військовий конфлікт характеризується ветераном УНСО як партизанський зі значною автономією окремих загонів.

Ще одним цікавим моментом даних спогадів є згадкам про самоозброєння бійців. Автор спогадів стверджує, що ані озброєнням, ані уніформою, ані спорядженням чеченська сторона добровольців не забезпечувала. Близько 80 % озброєння у стрільців УНСО було трофейним, інше - закуповувалося, так як ринок зброї у воєнний час набув цілком легального характеру. Автомати «Калашнікова» та патрони калібру 5,45 були відносно доступними і дешевими. Певні проблеми (в тому числі і через коштовність) були з патронами калібру 7,62 та снайперськими гвинтівками Драгунова.

«Ігор» розповідає, що особисто він воював у загоні під командуванням Ш.Басаєва. Даний загін дислокувався в районі населених пунктів Гудермес, Шалі, Чечен-Аул, Чорноріччя, а також у районі Президентського палацу (Реском) у Грозному. Перший час він навіть воював у джинсовому костюмі, в якому приїхав. І лише згодом зняв з одного з убитих «афганку». У загоні виконував роль мінера та сапера. Зазначає, що його вважали одним з десяти найкращих мінерів в Чечні. На рахунку «Ігоря» підірваний міст у Чорноріччі і греблі зі сторони Чечен-Аулу на підході до Ведено. Так як протипіхотних мін загін не мав, всі вибухові роботи він здійснював мінами протитанковими. Воював ветеран УНСО в Чечні три місяці - з січня по березень 1995 року.

Крім того, в підрозділі УНСО (що очевидно був автономною одиницею всередині загону Ш.Басаєва) «Ігор» виконував роль політрука. Його завданням було підтримувати дисципліну, а також дотримання партійних «правил і принципів» (передусім «сухий закон» та недопущення грабунків і мародерства). Покарання були тілесними - неодноразово згадувані іншими мемуаристами «буки» [41; 61]. Крім того, «Ігор» згадує, що кількох людей за грабунки і мародерство навіть було розстріляно.

Щодо втрат УНСО, то автор спогадів їх оцінює в трохи більше десяти людей убитими і близько двох десятків пораненими. Таких великих втрат не називає жоден мемуарист (втім єдиним, хто прямо говорить про втрати УНСО в Чечні є В.Дощ у збірці «Війна в натовпі» [41], який оцінює їх всього у дві людини, причому один з цих двох участі у бойових діях не приймав і загиблим його ніхто не бачив, він зник без вісти). «Ігор» зазначає, що ховали загиблих в Грузії, Азербайджані і Чечні, але не в Україні.

Окремо згадує «Ігор» і про свій попередній військовий досвід - участь у грузино-абхазькому конфлікті, де він воював у складі експедиційного корпусу «Арго» з червня по листопад 1993 року. Свою посаду він називає «заступник командира мотострілкового взводу». Дане формулювання викликає певні сумніви, з огляду на традиційну українську термінологію УНСО (де не було взводів, а були чоти) і відсутність згадок про мотострілковий підрозділ у складі «Арго» у інших мемуаристів. Чисельно «Ігор» оцінює «Арго» в 80-85 бійців (також оцінка явно завищена).

З огляду на те, що «Ігор» згадує свою майже піврічну участь у грузино-абхазькому конфлікті та згадку про розмову з Ш.Басаєвим щодо попередньої участі у військових діях (УНСО на грузинській стороні, а чеченського польового командира - на абхазькій) можна зробити висновок, що автором даних спогадів є Ігор Мазур на псевдо «Тополя». Адже він надає повністю аналогічні відомості про власну участь у кавказьких війнах під час свого виступу-лекції в рамках гутірок фестивалю «Бандерштат-2011» [55]. Крім того, В.Ущаповський називає І.Мазура рекордсменом серед «аргонавтів» по тривалості перебування у зоні бойових дій, вказуючи, що він воював у Грузії з червня-липня 1993 року і на момент прибуття В.Ущаповського (жовтень 1993 року) все ще продовжував приймати участь у військовій кампанії [61]. Додатковою вказівкою на І.Мазура є зазначення інтерв'ером імені «Ігор». Таким чином авторство даного матеріалу цілком обґрунтовано можна приписувати І.Мазуру («Тополі»).

Загалом проаналізоване вище інтерв'ю має значний інформаційний потенціал для дослідження історії українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття і партійної історії УНА-УНСО зокрема. Наразі дані спогади найбільш повно з опублікованих на сьогодні мемуарів описують участь українських добровольців у війнах на Кавказі у першій половині 1990-х років. Спогади-інтерв'ю, авторство яких вірогідно належить І.Мазуру, наразі надають чимало конкретики, що стосується чисельності, організації та військових дій стрільців УНА-УНСО в Чечні. Втім, багато моментів викликають сумнів (зокрема відверто завищені оцінки чисельності бойовиків УНСО і вірогідно завищені оцінки загиблих) і їх недостовірність очевидно викликана бажанням автора дещо «прикрасити» власні спогади з огляду на пропагандистські потреби (перед інтерв'ю автор радився з партійним керівництвом). Але навіть з урахуванням зазначених неточностей, спогади-інтерв'ю під назвою «Тризуб заточений в Чечні» є важливим мемуарним джерелом для дослідження історії українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

3.3. Спогади, які опубліковані у вигляді художніх творів

«Художні» спогади стрільців УНСО наразі представлені у вигляді двох творів - роману у двох повістях «kavkaz.ua: українські добровольці в Чечні» за авторством Андрія Миронюка (у 2005 році вийшов друком у видавництві «Зелений Пес») [22] та твору «Ми з УНСО», опублікованого на сайті УНА-УНСО (під проводом Андрія Шкіля) без зазначення авторства [87]. В широких політологічних та «любительських» колах прихильників і противників УНА-УНСО на зазначені «художні» спогади нерідко прийнято посилатися як на повноцінні історичні джерела. При цьому «художній» характер викладу матеріалу пояснюється необхідністю уникнути відповідальності за участь у діяльності, трактованій вітчизняним законодавством в якості кримінально карної («найманство»). Така трактовка зобов'язує приділити «художнім» мемуарам окрему увагу.