Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Цікавим фактом є також згадка про розвідницьку діяльність УНСО на території, контрольованій абхазами. Розвідувальні дані поставляла група членів УНСО, яка під виглядом молдавських бізнесменів, здійснювала підприємницьку діяльність у місті Сухумі [27, с. 150-151].

Щодо повернення бійців УНСО в Україну, то тут В.Бобрович також наводить цілу низку цікавих фактів щодо переслідувань українською владою українців-учасників грузино-абхазького конфлікту. Першим таким фактом була відмова у госпіталізації поранених бійців УНСО в Києві [27, с. 118-119]. Пізніше бійці УНСО були заарештовані за звинуваченням у найманстві і, не зважаючи на офіційні протести Грузії, на час слідства були ув'язнені у Лук'янівському СІЗО м.Києва. Звільнений на час виборів навесні 1994 року В.Бобрович намагався втекти від переслідувань у Білорусію, але був заарештований вдруге [27, с. 124-125]. Та не зважаючи на подібні заходи, кримінального покарання щодо бійців УНСО застосовано так і не було [27, с. 130].

Другий виїзд бійців УНСО у район грузино-абхазького конфлікту суттєво відрізнявся від першого. Якщо у 1993 році бійці УНСО виїжджали до Грузії групами і особливо не переймалися питаннями конспірації, то восени 1997 року за кордон вони діставалися поодинці чи дрібними групами, ретельно приховуючи цілі свого візиту [27, с. 132-135]. В.Бобрович навіть згадує офіційну телеграму від Служби безпеки України до Міністерства внутрішніх справ Грузії щодо необхідності затримання та екстрадиції українців, які прибувають у країну як воїни-добровольці [27, с. 135]. Під час участі у військових діях протягом 1997-2001 років УНСО ретельно намагалося приховувати свою участь у конфлікті: на відміну від 1993 року була введена заборона виходу в ефір українською мовою [27, с. 136], заборона виходу з розташування у формі з українськими відзнаками [27, с. 138], передислокація бійців УНСО здійснювалася під виглядом грузинської міліції [7, с. 132-135].

Та не зважаючи на таку здавалося б законспіровану участь УНСО у бойових діях, В.Бобрович у своїх спогадах все ж виклав не менш детальний ніж у 1993 році опис маршрутів, місць дислокації та дій експедиційного корпусу УНСО впродовж 1997-2001 років:

- Перехід до Абхазької Сванетії через Ходжальський перевал, дислокація там та пересування Кодорською ущелиною [27, с. 137];

- Знищення автоколони постачання військової бази противника двома групами УНСО (під командуванням курінного Устима та хорунжого Пілігрима) [27, с. 161-162];

- Передислокація в село Ган-Мухурі, встановлення українського контролю над селом (цікаво, що місцеві мешканці та стрільці УНСО почали застосовувати щодо контрольованого УНСО району назву «Ган-Мухурський куріннат», оскільки селом і навколишніми місцевістями фактично керував курінний УНСО В.Бобрович), знищення в цьому районі абхазького «бандформування» [27, с. 208-212];

- Участь в каральній операції проти абхазького міліцейського посту, силами якого 15 травня 2000 року було знищено грузинське село Шмагона [27, с. 214-217];

- Виїзд бійців УНСО з Грузії у березні 2001 року [27, с. 219].

Цікавими для дослідження історії УНСО є також фотоматеріали «Щоденника сотника Устима». До спогадів додано 16 фотографій, з яких 13 зображують стрільців УНСО у 1997-2001 роках і лише на 1 світлині - боєць УНСО (сам В.Бобрович) у 1993 р. На інших фотографіях - командир батальйону морської піхоти Грузії майор Вахтанг Кілаурідзе (формально до складу саме його підрозділу входили бійці УНСО у 1993 році) та відзначення 10-ї річниці штурму Шром (могили загиблих стрільців УНСО на Байковому цвинтарі в Києві, 2003 рік). З цих фотографій можна скласти загальне уявлення про уніформу стрільців експедиційного корпусу УНСО. У якості одностроїв використовувалися різні види камуфляжу (здебільшого комбінації американського «вудленду» та радянської «афганки»). Крім того у 1997-2001 роках очевидно для зручності використовували також комбінації військового однострою з цивільним одягом. На більшості фотографій чітко видні відзнаки УНСО на одностроях (передусім оригінального вигляду кепі-«мазепинки» з кокардами у вигляді тризубів (найбільш пізнаваний елемент уніформи УНСО, за що стрільці серед грузинів отримали прізвисько «німецькі шапки») та рангові відзнаки у вигляді жовтих смуг на лівому плечі).

Цікавими є також згадки про однострої УНСО у самому тексті «Щоденника сотника Устима». Так, В.Бобрович стверджує, що під час військових дій у 1993 році бійці УНСО були єдиними, хто на передовій у обов'язковому порядку носив каски [27, с. 167]. Щодо своїх власних відзнак у ранзі сотника В.Бобрович наводить їх опис як 4 маленьких тризубів на ковнірах [27, с. 106]. Ще одним цікавим епізодом, що стосується уніформи УНСО, є згадки про так звані «смертні медальйони», які стрільці УНСО носили в обов'язковому порядку і не знімали навіть у лазні. Медальйони були зроблені у формі «УНСОвського» хреста з мельхіору і після сірчаних лазень, які відвідували стрільці УНСО у Тбілісі, набули золотавого кольору.

Цікавим атрибутом військової культури, виробленої стрільцями УНСО у своєму середовищі, став також марш закордонних частин УНСО (так званий «Абхазький вальс»). У своїх спогадах В.Бобрович наводить його повний текст і зазначає, що написано його було у вже згадуваному селі Ган-Мухурі, в дні так званого «Ган-Мухурського куріннату».

Таким чином, шляхом детального опису спогадів В.Бобровича та аналізу їх змісту можна зробити певні висновки щодо їх джерелознавчого потенціалу і значення як джерела для дослідження української історії кінця ХХ століття.

«Щоденник сотника Устима» однозначно на сьогодні є унікальним джерелом до історії УНСО взагалі та участі українських націоналістів у грузино-абхазькому конфлікті зокрема.

По-перше: ці спогади є на сьогодні єдиними придатними для повноцінного історичного дослідження військовими мемуарами УНСО, що дають уявлення про події грузино-абхазького збройного протистояння з боку українців-учасників конфлікту, дозволяють поглянути на зазначені сторінки вітчизняної та світової історії очима бійця УНСО.

По-друге: у них містяться унікальні відомості про маршрути і місця дислокації гірсько-стрілецького підрозділу УНСО, здійснено опис конкретних бойових операцій, у яких приймали участь стрільці УНСО. Унікальність даних відомостей зумовлена тим, що автор був не тільки безпосереднім учасником тих подій, але й відігравав у них ключову роль як командир експедиційного корпусу і гірсько-стрілецького підрозділу.

По-третє, В.Бобрович додатково підтверджує і доповнює текст своїх спогадів спогадами інших учасників подій (члени УНСО, відомі під псевдонімами «Рута», «Пілігрим», «Вашек») та матеріалами, які на сьогодні вже мають окрему джерелознавчу цінність (указ президента Грузії про нагородження бійців УНСО орденом Вахтанга Горгасала, світлини з місць бойових дій, список рангів УНСО та інструкції гірсько-стрілецького підрозділу УНСО).

Але «Щоденник сотника Устима» ставить перед дослідником також багато додаткових питань, відповіді на які у тексті спогадів немає. Так, ніде не зазначена загальна кількість бійців УНСО, які приймали участь у бойових діях. Є відомості про прибуття у Грузію двох груп з 11 і 27 бійців УНСО відповідно, але з контексту зрозуміло, що участь у військових діях приймало більше українців. Те саме стосується виїзду УНСО на Кавказ у 1997-2001 роках: у тексті спогадів прямо вказується, що керівництвом УНСО з грузинською владою було обумовлено прибуття у зону бойових дій групи з 500 стрільців, але участь такої великої кількості бійців була недоцільна і фактично до Абхазії прибуло набагато менше число членів УНСО [7, с. 136-137], але точного числа вояків-українців не вказано ніде. Досить туманно окреслюються структурна побудова експедиційного корпусу УНСО і його взаємовідносини з керівництвом УНСО та його політичною надбудовою (політичною партією «Українська Національна Асамблея» - УНА). Не менш туманно описані й відносини УНА-УНСО з грузинською владою та тогочасний статус бійців УНСО. Багато в чому таку туманність у описах можна пояснити політичною заангажованістю автора і об'єктивною неможливістю висвітлення ним деяких подій через актуальну й сьогодні загрозу кримінального переслідування.

Отже, «Щоденник сотника Устима» однозначно є важливим і багато в чому унікальним джерелом для дослідження історії УНСО та участі українських націоналістів у грузино-абхазькому конфлікті, але між тим його значення також не варто переоцінювати, адже відповідей на цілий ряд питань ці спогади не містять.

Щодо джерелознавчого потенціалу «Щоденника сотника Устима» можна зробити наступний висновок: спогади В.Бобровича є унікальним джерелом для дослідження участі УНСО в грузино-абхазькому конфлікті, але його значення для дослідження вітчизняної історії кінця ХХ століття та загальної історії УНА-УНСО є суттєво меншим. Втім, можна сподіватися, що публікація спогадів В.Бобровича спонукає до оприлюднення своїх мемуарів іншими учасниками тих подій, що дозволить у майбутньому більш детально дослідити цю безперечно цікаву сторінку вітчизняної та світової історії.

У комплексі зі «Щоденником сотника Устима» необхідно згадати ще один уривок спогадів В.Бобровича, що був окремо опублікований у 2003 році, за сім років до виходу друком «Щоденника». Це було здійснено на офіційному сайті УНА-УНСО (відламу організації під керівництвом Юрія Тими, до складу Проводу якого на той час входив В.Бобрович). Публікація була здійснена під назвою «Присвячується десятій річниці штурму с. Шрома» [44]. З контексту уривку можна з приблизно підрахувати точну кількість стрільців УНСО, що приймали участь у штурмі Шроми - 46. Подається точне число втрат УНСО під Шромою - двоє вбитими і вісім тяжко пораненими. Крім того, з посиланням на дані грузинської військової розвідки згадуються і втрати під Шромою сторони противника - 58 убитих. І окремо згадується втрата російсько-абхазькою стороною танку (вперше у військовому конфлікті). Тож, хоч загальний зміст цього уривку загалом збігається з відповідним розділом «Щоденника сотника Устима», але окремий уривок спогадів В.Бобровича все ж не втрачає свого джерелознавчого значення, адже містить кілька історичних моментів, що згодом у «Щоденнику» згадані не були.

19 липня 2009 року на любительську камеру були зафіксовані спогади групи ветеранів «Арго», що зібралися для вшанування загиблих побратимів на Личаківському цвинтарі Львова. Автор даних відеоматеріалів змонтував їх у відеоролик у п'яти частинах під загальною назвою «Ось і дома ми, пане сотнику» і 22-23 жовтня 2009 року виклав на сайті-відеохостингу «YouTube», користуючись нікнеймом «Ingwar A» [103; 104; 105; 106; 107]. З огляду на те, що більшість даних відеоспогадів належить В.Бобровичу, то їх варто розглянути без відрива від іншої його мемуарної спадщини.

Першу частину даного відеоматеріалу (тривалістю 5 хвилин 52 секунди) [103] складають спогади І.Мазура («Тополі»), доповненні В.Бобровичем («Устимом»), головною темою яких є втрати УНСО у Шромській операції, що визначаються 2 убитими і 9 пораненими. Убитими називаються Леонід Ткачук на псевдо «Цвях» (батько якого - стрілець «Обух» також присутній на відео) та стрілець, названий тільки по імені - Сергій (очевидно мова йде про Сергія Обуха на псевдо «Діброва»). І.Мазур згадує, що з поля бою вдалося винести тільки Л.Ткачука. Тіло другого вбитого націоналіста стрільці заховали і винесли потайки вночі після бою. «Тополя» згадує, що для обох загиблих грузино-абхазький конфлікт був вже другою війною («Цвях» воював у Нагорному Карабаху, а «Діброва» - у Придністров'ї), не зважаючи на те, що обом не було і 20 років від народження. У попередній війні С.Обух приймав участь неповнолітнім (17-річним). Детально описується загибель «Діброви», який будучи гранатометником, прикривав відступ, потрапив під обстріл і був убитий попаданням уламка у скроню. Розповідь про загиблих В.Бобрович продовжує історією поховання Л.Ткачука, якого було урочисто поховано в Сухумі, а після захоплення міста російсько-абхазькою стороною його могилу було розорено. Щодо загального перебігу Шромської операції І.Мазур згадує, що винуватцем вдалого наступу росіян на позиції українських націоналістів став відступ Ахалцихського батальйону грузинської армії. Втім, «Тополя» зазначає, що відступ «Арго» з мінімальними втратами все ж був забезпечений подальшою підтримкою грузинських військ.

Другу частину відеоспогадів ветеранів «Арго» з Личаківського цвинтаря (тривалістю 7 хвилин 21 секунда) [104] складають спогади неназваного ветерана (на відео він у цивільному одязі, його прізвище, ім'я чи псевдо не згадуються) та спогади Ігоря Ткачука («Обуха»), знов-таки доповнені Валерієм Бобровичем («Устимом»). Цікавими для даного дослідження в цих спогадах є лише два моменти. Першим є згадка про Ігоря Лисака-Кучеренка («Непогоду»), ветерана «Арго», що по поверненні з війни був приписаний до Львівської команди УНСО і загинув у мирний час від рук міліції за до кінця нез'ясованих обставин. Згадується, що «Непогода» був майстром бойових мистецтв і розробив власну систему рукопашного бою, яку назвав «Рукопашний бій по системі УНСО». Згадується, що за даною системою рукопашу було проведено чемпіонат серед членства осередків УНСО, першість у якому здобула Львівська команда, тренована особисто І.Лисаком-Кучеренком. Дана система була викладена «Непогодою» в рукописі, який після смерті стрільця передали його дружині, що продала його за значну суму грошей такому собі «Дерипапі» (з контексту не зрозуміло прізвище це чи прізвисько, але очевидно, що він є кримінальним авторитетом з Умані). Відомості про систему І.Лисака-Кучеренка містяться і в збірці «Війна в натовпі» [41], але там ці відомості мають менш конкретний характер. Другим цікавим моментом уривку є згадка В.Бобровича про дисципліну в «Арго», яка суттєво відрізнялася від катастрофічно недисциплінованої грузинської армії. «Устим» згадує, що саме через високий рівень дисципліни грузини називали експедиційний корпус УНСО «українським СС». Дана тема продовжується і в третій частині даних відеоспогадів (тривалістю 7 хвилин 29 секунд) [105]. Так, В.Бобрович згадує кілька показових епізодів, що яскраво ілюструють різницю дисципліни в регулярних грузинських підрозділах і в загоні українських добровольців (встановлення українцями чергування по охороні складів озброєння, перевірка прописки серед цивільних для виявлення шпигунів-навідників ворожої артилерії, забезпечення порядку у грецькому селі Коман, що до того не вдавалося ані грузинській, ані абхазькій стороні конфлікту). Крім того, В.Бобровичем згадуються бойові завдання, поставлені перед «Арго» при прибутті до Сухумі. Ці завдання полягали у виявленні і знищенні дрібних диверсійно-партизанських підрозділів противника у гірських та лісових масивах Абхазії. Передбачалося, що 5-6-денні гірсько-лісові рейди чередуватимуться з 2-3 днями відпочинку на території санаторію «Синоп». Ще однією цікавою для дослідження відомістю з третьої частини даних відеоспогадів є згадка про те, що друга група добровольців з України приєдналася до першої саме в грецькому селі Коман.

У четвертій частині відеоспогадів «Ось і дома ми, пане сотнику» (тривалістю 6 хвилин 4 секунди) [106] В.Бобрович і неназваний ветеран «Арго» в цивільному (той самий, що і в другій частині відеоспогадів) ще раз розповідають про загальний перебіг бою під Шромою. Тактика російсько-абхазької сторони описується як піхотна атака, якій передує мінометна підготовка плацдарму для наступу. Грузинські регулярні війська, набрані зі щойно мобілізованих і непідготовлених цивільних, як правило, ще під час мінометного обстрілу тікали з лінії окопів, а отже й не чинили спротиву піхотній атаці. «Аргонавти» ж витримали аж три такі артпідготовки і відбили три атаки піхоти. З радіопереговорів, які перехопив радист експедиційного корпусу УНСО «Байда», стало відомо, що четвертий раз у лобову атаку противник йти відмовився, адже зрозумів, що перед ними не регулярна грузинська армія, а «найманці з Західної Європи» чи українські добровольці. Тож удар було завдано по правому флангу, де «Арго» прикривав Ахалцихський батальйон грузинських військ. Це й зумовило подальший відступ УНСО.

П'ята частина відеоспогадів ветеранів УНСО з Личаківського цвинтаря (тривалістю 2 хвилини 27 секунд) [107] загалом для дослідження інтересу не представляє. Єдина згадка з даної частини, що варта уваги дослідника - це спогад В.Бобровича про те, що перед відступом зі Шроми, стрільцями УНСО вже порожнє село було спалено.

Загалом же відеозбірка спогадів «Ось і дома ми, пане сотнику» має певне значення для дослідження. Унікальну інформацію дані відеоспогади містять (про розробку рукопашної системи УНСО І.Лисяком-Кучеренком, попередні бойові завдання «Арго» в районі Сухумі, з'єднання першої і другої груп добровольців у грецькому селі Коман тощо), але загалом такої інформації небагато. Втім, матеріали відеоспогадів багато в чому підтверджують та деталізують інші мемуари ветеранів УНСО, передусім «Щоденник сотника Устима» за авторством В.Бобровича [27].

2.1.3. Спогади Р.Зайченка - джерело по ранній історії УНА-УНСО

У № 151 щоденної інформаційно-політичної газети «Україна Молода», датованому 19 серпня 2009 року, за авторством Олени Зварич було опубліковане досить розлоге інтерв'ю з тогочасним головою УНА-УНСО Русланом Зайченком [45]. Фактично дане інтерв'ю являє собою дещо кориговані питаннями інтерв'юера мемуари одного з головних партійних лідерів. В якості своєрідної післямови до інтерв'ю у номері розміщена коротка біографія Р.Зайченка, де наводяться основні віхи його партійної кар'єри. Так, зазначається, що у 1989 році він був серед засновників Черкаської СНУМ і головою цього осередку до 1991 року, коли він очолив місцеву організацію УНСО. У 1992 році Р.Зайченко в якості рядового стрільця приймав участь у Придністровському конфлікті. У 1995 році - учасник масових заворушень на похованні патріарха Володимира, а після них - один з організаторів голодувань проти заборони УНА-УНСО. У 1995-1996 роках очолював Донецький осередок, а у 2001 році координатор акції «Україна без Кучми» спочатку на Черкащині, а пізніше - в Києві в якості координатора охорони наметового містечка. По справі «9 березня» був ув'язнений на два роки і чотири місяці, а у 2003 році визнаний ПАРЄ політв'язнем. Після «Помаранчевої революції» отримав від Президента В.Ющенка орден «За мужність» ІІІ-го ступеня. З даної короткої біографічної довідки видно, що Р.Зайченко приймав участь в діяльності УНА-УНСО ще до формального утворення цієї партійно-мілітарної структури, в різний час очолював два обласні організаційні осередки (Черкаський і Донецький), приймав особисту участь, інколи навіть був на чільних посадах, у визначальних подіях партійної історії (війна у Придністров'ї, масові заворушення 18 липня 1995 року і 9 березня 2001 року тощо). Все це характеризує автора спогадів як особу компетентну у цікавій для дослідження тематиці.

Власне інтерв'ю складається з чотирьох тематичних блоків:

- «Майже з голими руками ми збиралися йти проти «десантників» ГКЧП»;

- «Усе в голові»;

- «Українець - це насамперед поняття духовне»;

- «Згадати все».

Найменш цікавим для дослідження є третій тематичний блок, що присвячений ідеологічній позиції УНА-УНСО. В цьому розділі Р.Зайченко намагається спростувати стереотип про ксенофобську та антисемітську риторику партії. Це спростування він намагається проілюструвати прикладами з власного організаційного досвіду, зазначаючи, що під час його керівництва Донецьким осередком організації в лавах його підрозділу етнічних українців було менше, ніж росіян, крім того до партійного членства належали також татари, греки і євреї. Хоча загалом ідеологічна позиція, яку Р.Зайченко називає партійною (УНА-УНСО об'єктивно змінювала протягом своєї історії риторику та ідейні постулати, тож варто говорити в кращому разі про партійну ідеологію на поточний момент) виглядає досить непевною. Р.Зайченко говорить то про примат держави, то про примат нації, при цьому нація визначається то за етнічним критерієм (шевченківське «і мертві, і живі, і ненароджені»), то як «енергетичний потік», то взагалі лише «духовно», але при цьому в жодному випадку не аналогічно «державі-нації». Досить двозначно говорить Р.Зайченко і про ідеологічних попередників своєї партії, називаючи серед них Д.Донцова і В.Липинського, які за життя були ідеологічними противниками і започаткували два досить різні ідеологічні напрямки - інтегральний націоналізм (Д.Донцов) і монархічний класократизм (В.Липинський). Тож відповіді голови виконкому УНА-УНСО по ідеологічній тематиці лишають по собі більше питань, ніж власне відповідей. Втім, очевидно в даному разі проявляється політична заангажованість матеріалу, адже на момент підготовки інтерв'ю Р.Зайченко був одним з вищих партійних керівників, тож і говорити про ідеї своєї політичної сили без огляду на політичну кон'юнктуру дозволити собі він не міг.

Набагато більш цікавими для дослідження є два перші розділи даного інтерв'ю, що висвітлюють партійну історію на протязі 1990-х років, зокрема сам процес утворення організації і причини відходу від діяльності перших провідників (Юрія Шухевича і Дмитра Корчинського). Днем утворення УНСО Р.Зайченко як і інші мемуаристи (Д.Корчинський [41], В.Мамалига [58], В.Мирончук [79]) називає 19 серпня 1991 року, день «путчу ГКЧП». При цьому він зазначає, що на момент утворення УНСО Українська Міжпартійна Асамблея (що згодом стане УНА - партійною парасолькою над мілітарним крилом) як об'єднання правих партій, організацій та спілок існувало вже рік, а націоналістична фракція СНУМ (існувала вже два роки) поступово перетворювалася в Українську Націоналістичну Спілку (що згодом відіграватиме в УНА-УНСО роль своєрідного внутрішнього ордену). Р.Зайченко, що в день утворення організації був одним з лідерів СНУМ (н), перебував з іншими лідерами цієї фракції у Львові, плануючи поїздку в Західну Європу по лінії українських католицьких організацій. Те саме у своїх мемуарах згадують В.Мамалига [58], Д.Корчинський та В.Артеменко [41], але Р.Зайченко описує ситуацію в той день найбільш детально. Так, він зазначає, що УНСО в той день зібрало кілька десятків молодих людей (серед яких було двоє жінок) на квартирі одного з активістів біля аеродрому (про цю ж квартиру згадує і Д.Корчинський [41]). Місце було обране не випадково, адже за чутками, що в той день ходили містом, саме на аеродромі мав висадитися десантний підрозділ, що підпорядковується «путчистам ГКЧП». У квартирі було облаштовано своєрідний штаб, де займалися не тільки координацією дій, але й накопичували озброєння. Хоча серед цього озброєння Р.Зайченко згадує лише «якісь ребристі предмети» та пляшки з запалювальною сумішшю. Тоді ж виникла і назва організації - «Українська Народна Самооборона», яка була запозичена у однойменної військової формації перших років Другої Світової війни. Окрім даного збройного формування Р.Зайченко називає УНСО також спадкоємцями традицій середньовічних запорожців та вільного козацтва часів громадянської війни. Зазначається, що підрозділи УНСО досить швидко були сформовані практично у всіх областях України, хронологічно першою утвореною крайовою командою (очевидно після збірної команди УНСО, утвореної у Львові) називається Рівненська. Заслугу в координації даних команд в перші дні і фактично перетворення їх в єдину всеукраїнську мережу Р.Зайченко приписує Анатолію Лупиносу. Щодо обрання Юрія Шухевича головним командиром УНСО автор спогадів відкидає думку про те, що син головного командира УПА очолював структуру номінально. Але при цьому Р.Зайченко сам же зазначає, що з Ю.Шухевичем тільки «радилися і прислухалися», про жодну власну ініціативу головного командира УНСО він не згадує. Тут знову яскраво проявляється політична заангажованість інтерв'ю, адже з 2005 року формально відроджене УНА-УНСО (де Р.Зайченко є головою виконкому) очолює все той же Ю.Шухевич і все так же формально, як і в 1991 році. Це очевидно, адже стан здоров'я багаторічного політв'язня (сліпота і неможливість самостійно пересуватися) просто фізично не дає йому змоги керувати організацією. Взагалі роль Ю.Шухевича у інтерв'ю не просто гіпертрофується - їй надаються певні культові риси. Так, рід Шухевичів називається нащадками Рюриковичів і єдиним, хто у жодному поколінні не переривав традицій боротьби за українську державність. Особі Ю.Шухевича надається ореол, по суті близький до монаршого. Це цілком корелюється з передвиборчою програмою УНА-УНСО 2006 року під назвою «Сонячна революція, Третій Гетьманат», що мав яскраво традиціоналістичну з елементами монархічності риторику [108]. Ще одним шанованим «старцем» УНСО називається Данило Нарбут, вік якого на той час вже наближався до 80-річчя. Досить цікаво, але при тому не менш політично заангажовано, описує Р.Зайченко роль Д.Корчинського. Зазначається, що у перші дні УНСО мала кілька керівників, втім не зазначається, хто саме (окрім Д.Корчинського) був цими керівниками, адже Ю.Шухевича, Д.Нарбута та А.Лупиноса (навіть не зважаючи на реально важливу координаційну роль останнього) об'єктивно не можна вважати такими за віком і станом здоров'я. Зважаючи на це згадка самого Д.Корчинського про те, що вже у 1991 році він встановив в УНА-УНСО свою диктатуру [41], виглядає більш обґрунтованою. І навіть формальне обрання головним командиром Ю.Шухевича не спростовує даного твердження, адже Д.Корчинський - єдиний, хто прямо практично у всіх джерелах згадується як реальний заступник формального лідера УНА-УНСО (і самим Р.Зайченком в тому числі). Втім, відхід Ю.Шухевича навіть від формальної посади в партії приписується автором спогадів саме інтригам Д.Корчинського. А відхід останнього від партійного керівництва Р.Зайченко розцінює як зраду. Такий крок напередодні парламентських виборів 1998 року, коли за словами Р.Зайченка всі політологи говорили про виграш партією «війни плакатів» і реальну можливість проходу в парламент, дійсно відчутно вдарив по УНА-УНСО. Причиною розриву Д.Корчинського з партією автор спогадів називає «ідеологічний люфт» колишнього провідника «від Бандери до Че Гевари», який абсолютно не сприймався представниками західноукраїнських осередків, які становили більшість у Проводі. Східноукраїнські осередки, серед представників яких було чимало прихильників лінії Корчинського не становили організаційної монолітності. Тож на ультиматум провідника, про ідеологічно-іміджеві перетворення в партії або його відхід від провідництва, Провід УНА-УНСО погодився на останнє. Така версія виглядає цілком логічно і загалом не суперечить версії самого Корчинського про «старіння» членства Проводу і нездатність його до подальших революційних дій [41]. Таким чином, ми можемо спостерігати діаметрально різні погляди (а не заперечення) на одну й ту саму подію, що для дослідження партійної історії УНА-УНСО є надзвичайно важливим.

Останній тематичний розділ інтерв'ю присвячений подіям 9 березня 2001 року і подальшому ув'язненню Р.Зайченка. Загалом для дослідження він є малоінформативним, втім інформацію подану в ньому більш доречно охарактеризувати як лаконічну. Так, Р.Зайченко вказує точну кількість фігурантів справи «9 березня» - 19, з яких 16 утримувалися в СІЗО, а засуджені до позбавлення волі були 10. Інші джерела, як правило, фігурують лише однією з цих цифр. Способами тиску на політв'язнів Р.Зайченко називає ізоляцію та внутрішньокамерну розробку. Щодо самих подій 9 березня 2001 року, то автор спогадів підтверджує версію В.Чемериса [94] і Ю.Луценка [96] про те, що лідери УНА-УНСО (поіменно згадуються сам Р.Зайченко, М.Карпюк та І.Мазур) намагалися стримати натовп, а не організовували масові заворушення.

Загалом же спогади Р.Зайченка є надзвичайно важливим джерелом для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття загалом та партійної історії УНА-УНСО зокрема. Дані спогади містять ряд унікальних відомостей, найважливіша з яких - про підготовку збройного спротиву першим складом УНСО у Львові в серпні 1991 року. Крім того, Р.Зайченко досить докладно розбирає роль Д.Корчинського в історії партії та його вихід з партійних лав, наводячи власну версію подій, що по суті являє собою альтернативний (але такий, що не заперечує версію екс-провідника) погляд на «перший розкол» в УНА-УНСО. Втім, спогади Р.Зайченка варто оцінювати особливо критично, адже інтерв'ю було підготоване в той час, коли автор спогадів перебував на одній з вищих партійних посад, що зумовило відверто політично заангажований погляд на деякі сторони партійного минулого і сьогодення (починаючи від ролі Ю.Шухевича і закінчуючи ідеологічною позицією партії).

2.2. Мемуари лідерів ДСУ

2.2.1. Спогади З.Красівського - джерело по «передісторії» ДСУ

Зеновій Красівський у широких колах українського націоналістичного руху кінця ХХ - початку ХХІ століття загалом є маловідомою особою. Це пояснюється передусім ранньою смертю цього громадсько-політичного діяча у вересні 1991 року. Між тим, саме він є одним з двох (наряду з іншим радянським політв'язнем - Іваном Кандибою) співзасновників Всеукраїнського Політичного Об'єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ) - першої націоналістичної політичної сили в незалежній Україні. Більше того, на відміну від Івана Кандиби, який періодично конфліктував з новим поколінням членства ДСУ (фактичним лідером якого був наступний голова ДСУ Роман Коваль), Зеновій Красівський за життя був таким собі «протеже» нового покоління ДСУ. Саме Красівського Р.Коваль і його прихильники (кадри яких будуть складати кістяк членства ДСУ на протязі всього існування цієї політичної партії) вважали своїм попередником і учителем. Самозрозуміло, що великого обсягу інформації мемуари З.Красівського подати не можуть, адже через ранню смерть цього діяча його співкерівництво у партії тривало менше року. Але той час, протягом якого З.Красівський співочолював партію, був одним з найбільш важливих періодів партійної історії, адже саме в цей час політична сила оформилася ідеологічно й організаційно. Мемуари З.Красівського вийшли друком у 2005 році у видавництві «Діокор». Упорядковано матеріали Романом Ковалем і Віктором Рогом. Видання було здійснене за сприяння Організації Українських Націоналістів, Молодіжного Націоналістичного Конгресу та Історичного клубу «Холодний Яр» [46].

Більша частина книги являє собою не спогади власне Красівського, а спогади про Красівського і його громадсько-політичну діяльність, підготовлені його соратниками по національно-визвільній боротьбі та продовжувачами його справи (Євген Дацюк, Дмитро Квецко, Мирослав Мелень, Панас Заливаха, Йосеф Менделевич, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Дмитро Гриньків, Стефанія Петраш-Січко, Ярослав Гасюк, Анатолій Радигін, Юрій Шухевич, Микола Муратов, Володимир Яворський, Іван Гнатюк, Андрій Парубій, Роман Коваль, Слава Стецько, Анна-Галя Горбач, Степан Селешко, Святослав Караванський). Серед зазначених осіб більшість (як і сам З.Красівський) були свого часу радянськими політв'язнями і лише четверо приймали відносно активну участь у політичному житті незалежної України (Юрій Шухевич як голова спочатку УМА, а пізніше УНА; Слава Стецько як голова КУН; Роман Коваль як майбутній голова ДСУ та Андрій Парубій як член Комітету Уповноважених (вищого керівного органу) СНПУ). Все це зумовило здебільшого політв'язничну тематику спогадів про співзасновника ДСУ.

Мемуари ж самого З.Красівського являють собою 4 блоки власне спогадів (названі «Зеновій Красівський про себе», «Вона мене за муки полюбила», «Тобі кладем, як квіти, строфи», «Владимирський централ»), заяву на вступ до Української Гельсинської Групи, 12 матеріалів ідеологічного характеру (промов і статей під наступними назвами: «Як нам діяти», «Демократія національного питання не вирішить», «Вигнати ворога з нашої землі...», «Бути паном на своїй землі», «Від оплакування минувшини - до створення політичної концепції», «Запричаститися від святої ідеї», «Шлях до свободи», «Становище України в світі», «Треба було заробляти новий термін», «Йди за мною», «До читача», «Я боявся хіба що розминутися з честю!») та останнє інтерв'ю З. Красівського (записане Р.Ковалем у серпні 1991 року, незадовго перед смертю колишнього політв'язня).

Власне «спогадова» частина мемуарів З.Красівського, так само, як і спогади про нього самого інтересу для нашого дослідження не представляють, адже абсолютна більшість відомостей у них присвячені діяльності Красівського як українського націоналіста-підпільника та радянського політв'язня. Матеріали ідеологічного характеру є цікавими для дослідження, адже вони являють собою ту ідейну базу, на якій згодом будувалася партійна ідеологія ДСУ. У цих матеріалах яскраво простежується саме націоналістичний, а не націонал-демократичний характер ідейної позиції співзасновника ДСУ. Більше того - З.Красівський не просто не є націонал-демократом, а ідеологічно протистоїть демократії як такій (статті «Демократія національного питання не вирішить», «Від оплакування минувшини - до створення політичної концепції» та інші). Ці матеріали яскраво свідчать про абсолютну неможливість подальшої інтеграції ДСУ до складу легальних структур Організації Українських Націоналістів в незалежній Україні (фактично до Конгресу Українських Націоналістів), про ймовірність якої говорив у 1993 році інший співзасновник партії Іван Кандиба [109]. Тож у розколі в ДСУ в 1993 році Р.Коваль і його прибічники фактично продовжували партійну лінію, започатковану ще З.Красівським.

Але найбільш цікавим для нашого дослідження є опубліковане наприкінці спогадів останнє інтер'ю З.Красівського. Інтерв'ю, як зазначалося вище, було записане Романом Ковалем у серпні 1991 року і яскраво висвітлює ідеологічну позицію ДСУ та поставу партії до інших українських політичних сил, причому не тільки до націонал-демократичних, але й до інших націоналістів. Позицію він висловлює в інтерв'ю не як приватна особа, а як один з керівників ДСУ. Інтерв'ю складається з 7 питань, що торкаються наступної тематики:

1) Позиція ДСУ щодо УМА;

2) Постава ДСУ щодо українських демократів;

3) Ставлення ДСУ до майбутніх президентських виборів;

4) Ставлення ДСУ до кандидатів на посаду президента України Левка Лук'яненка і В'ячеслава Чорновола;

5) Перспективи здобуття і розбудови української держави.

У першому питанні З.Красівський пояснює, чому ДСУ не долучилася до Української Міжпартійної Асамблеї. Причиною цьому він називає неусталеність і різноспрямованість ідеологічної платформи партій-членів УМА, серед яких на початку 1991 року (на відміну від кінця року) дійсно були і ненаціоналістичні сили.

Постава ДСУ до українського демократичного табору (передусім Руху та Української республіканської партії) самозрозуміло є негативною. З.Красівський докладно пояснює партійну позицію. Причиною такої ворожої постави націоналістів до демократів називається абсолютне несприйняття радянської системи першими і бажання інтегруватися в неї других. Крім того, В.Красівський згадує дуже цікавий факт зі свого політв'язничного життя: він стверджує, що навіть в таборах дисиденти-демократи не єдналися з ув'язненими націоналістами, перші часто співпрацювали з адміністрацією пенітенціарних установ, для других такі випадки були скоріше виключенням. Ще однією причиною, за якою ДСУ не йде на співпрацю з демократами, називається апелювання до різних держав-попередників: демократи планують прихід до влади через здобуття більшості в радах і по суті реформацію радянської системи, націоналісти ж вважали себе спадкоємцями державотворчих традицій УНР, яка на їх думку була приєднана до СРСР силовим шляхом, тож і розрив з радянською системою має бути абсолютним.

Щодо президентських виборів, то в цьому питанні ДСУ продовжує вищезазначену лінію апелювання до українських державницьких традицій доби УНР. З.Красівський говорить про потребу взяття влади революційним шляхом, продовження національно-визвільної боротьби. А шлях парламентський, як і формальне проголошення незалежності вважає фікцією.

У питанні відношення партії до опозиційних кандидатів на президентську посаду (Л.Лук'яненка і В.Чорновола), то позиція ДСУ також витікає з вищезазначених тверджень: Лук'яненко звинувачується у пропозиціях співпраці з радянським режимом, а пропозиції Чорновола хоч і визнаються реальними, але їм закидається неефективність. Ще раз наголошується на потребі боротьби не парламентарним шляхом, а через продовження визвольної боротьби, національну революцію.

Щодо перспектив здобуття української державності, то тут З.Красівський ще раз повторює тезу про потребу збройної боротьби. Навіть називає націоналістичні сили, які разом з ДСУ мають долучитися до національної революції: Українська християнсько-демократична партія, Українська національна партія, Українська Міжпартійна Асамблея та Українська Націоналістична Спілка (останні дві сили згодом складуть організаційну базу для УНА-УНСО). Крім того, З.Красівський ставить у вину дисидентам відсутність концепції здобуття і побудови української держави, що призвело до невизначеності у орієнтирах і методах подальшої боротьби для всього фронту антирадянських сил. Окремою помилкою дисидентів З.Красівський називає невисунення звинувачень радянському режиму загалом і його відповідальним посадовцям зокрема. У зв'язку з цим радянські і прорадянські сили отримали можливість приймати участь у боротьбі за владу в незалежній Україні на ряду з проукраїнськими силами.

Інші питання інтерв'ю торкаються питань в цілому другорядних (вживання прорадянськими силами терміну «буржуазний націоналізм» щодо українського і грузинського визвольних рухів і невживання такого терміну до російських опозиційних сил, відношення ДСУ до Івана Драча тощо) й корисної для дослідження партійної історії інформації не містять.

Загалом же спогади З.Красівського є цінним джерелом для дослідження історії Всеукраїнського Політичного Об'єднання «Державна Самостійність України» та українського націоналізму кінця ХХ століття взагалі. Мемуари З.Красівського висвітлюють формування ідеологічної позиції партії, її організаційне становлення протягом 1990-1991 років і партійну поставу до політичних процесів в Україні загалом. Особливої цінності спогадам З.Красівського додає те, що на сьогодні ця книга є єдиними мемуарами, що висвітлюють партійну історію ДСУ.

2.2.2. Спогади Р.Коваля - джерело партійної історії ДСУ

Роман Коваль очолював Політичне об'єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ) впродовж майже десяти років, від розколу ДСУ у 1993-1994 роках до зняття партії з реєстрації у 2003 році. Впродовж 1990-х років голова ДСУ став автором цілого ряду книг з філософської та історичної тематики, що навіть стали частиною партійної ідеології. На початку ХХІ століття екс-головою ДСУ було продовжено письменницьку, дослідницьку і видавничу діяльність, на базі колишнього членства ДСУ було утворено історичний клуб «Холодний Яр». Втім, до сьогодні ним не видано жодної книги власних мемуарів. Але у засобах масової інформації, які пов'язані з діючими націоналістичними організаціями, двічі публікувалися інтерв'ю, в яких були зібрані спогади Р.Коваля, що торкаються історії українських націоналістів кінця ХХ століття.

Перше з таких інтерв'ю було підготоване Олесем Вахнієм і опубліковане 7 лютого 2007 року у газеті «Персонал плюс» [47]. І автор інтерв'ю (у другій половині 1990-х років очолював Київський осередок СНПУ, яка спільно з ДСУ у йшла на парламентські вибори 1998 року у складі блоку «Менше слів»), і сама газета (видавалася зусиллями Української Консервативної партії) відверто політично заангажовані, тож зміст інетрв'ю варто сприймати критично. З іншого боку, тематика видання і обізнаність автора з тенденціями розвитку українського націоналістичного руху 1990-х років робить статтю досить цікавим для дослідження мемуарним джерелом.

З дев'яти заданих О.Вахнієм питань п'ять стосується письменницької і видавничої діяльності Р.Коваля (тобто не представляють інтересу для дослідження), чотири ж торкаються власне історії українських націоналістів наприкінці ХХ - початку ХХІ століття.

Свої спогади про участь в українському націоналістичному русі кінця ХХ - початку ХХІ століття Р.Коваль розпочинає з причин, що мотивували його стати «антисовітчиком» (розкуркулення діда і засудження двоюрідного діда за сфабрикованою ОГПУ справою «Української Військової Організації»). Такі погляди підштовхнули його до знайомства наприкінці 1980-х років з членами Українського культурологічного клубу (Сергієм Набокою, Світланою Рябошапкою та Леонідом Мілявським). У лютому 1989 року Р.Коваль засновує Залізничний районний осередок Народного руху за Перебудову (хоча зазначає, що засадничо не погоджується з провідною роллю КПРС та рядом засад діяльності руху, але приймає їх як тимчасові тактичні кроки). Трохи згодом на установчій конференції Залізничної районної організації Товариства української мови ім.Т.Г.Шевченка Р.Коваль знайомиться з лідерами Української Гельсинської Спілки (УГС) Михайлом Горинем і Олесем Шевченком. Це знайомство привело його на збори УГС, що проводилися за адресою: м.Київ, вул.Олегівська, буд.10. У грудні 1989 року під впливом Румунської революції і за рекомендацією С.Набоки Р.Коваль пише вступну заяву до УГС. А вже навесні 1990 року середовище УГС перетворюється на Українську Респубілуканську партію (УРП), членом-засновником якої серед інших стає і майбутній лідер ДСУ. В УРП Р.Коваль стає секретарем з ідеологічних питань і з його власних слів «працював за кількох» (одночасно писав статті, редагував і видавав газети УРП, організовував мітинги, маніфестації, пікетування, конференції, ініціював і писав проекти заяв від імені Проводу УРП). Майбутній лідер ДСУ зазначає, що його активність викликала занепокоєння дисидентів-лідерів партії і згодом стала причиною його відходу від УРП.

Своє знайомство з ДСУ Р.Коваль пов'язує з поетом і політв'язнем Іваном Світличним, над яким він взяв опіку як лікар. У квартирі І.Світличного майбутній лідер ДСУ познайомився з одним зі співзасновників цієї партії Зеновієм Красівським. Саме З.Красівським зіграв ключову роль у формуванні ідеологічних поглядів Р.Коваля. З моменту знайомства з цим політв'язнем починає автор спогадів свою історію як члена ДСУ. Заснування партії Р.Коваль принисує групі політв'язнів-бандерівців, серед яких одне з чільних місць займав З.Крачавський. Засновниками головного партійного видання - газети «Нескорена Нація» називає себе і З.Красівського.

Р.Коваль не висвітлює окремих епізодів історії ДСУ, згадує лише ряд меморіальних заходів (діяльність, яку з кінця 1990-х років перебирає на себе історичний клуб «Холодний Яр», президентом якого Р.Коваль є до сьогодні) та співпрацю з організацією «Тризуб» ім.С.Бандери. Більш докладно автор спогадів торкається питання зняття ДСУ з реєстрації. Р.Коваль заявляє, що «режим Кучми» досить активно протистояв діяльності ДСУ, зокрема впродовж багатьох років прослуховувався телефон голови партії, його пошта перлюструвалася, ряд активістів намагалися завербувати тощо. Р.Коваль стверджує, що Л.Кучма згадує про ДСУ на так званих «плівках майора Мельниченка», де президент характеризує ДСУ як «кончених націоналістов». Р.Коваль відзначає, що працівник СБУ, який очолював роботу проти ДСУ та «Тризубу» ім.С.Бандери отримав за це підвищення, а зараз знаходиться на «почесному відпочинку». Самозрозуміло, що така робота спецслужбами велася, але її значення (так само як і значення самої ДСУ) для «режиму Кучми» Р.Ковалем очевидно переоцінюється.

Щодо подальшої долі активістів ДСУ, то Р.Коваль зазначає, що значний відсоток партійного членства наразі працює в рамках інших націоналістичних та націонал-демократичних організацій. Серед списку цих організацій згадується ВО «Свобода», «Тризуб» ім.С.Бандери, УРП «Собор» і робиться припущення щодо УКП (партії, що здійснює випуск газети, у якій надруковане дане інтерв'ю).

Друге інтерв'ю, що зафіксувало спогади Романа Коваля, було підготоване Анатолієм Щербатюком і під назвою «Шляхетність історії» було опубліковане на сайті «Націоналістичному порталі», що на початку 2000-х років був офіційною електронною сторінкою Молодіжного Націоналістичного Конгресу [48]. Інтерв'юер (А. Щербатюк) так само як і Р.Коваль приймав активну участь у діяльності ДСУ у 1990-х роках, тож інтерв'ю більше нагадує спільні спогади двох чільних партійних активістів. У питаннях заданих А.Щербатюком містяться відомості з історії українських націоналістів кінця ХХ століття, як і у відповідях Р.Коваля.

Початки історії новітньої історії вітчизняних націоналістичних рухів А.Щербатюк і Р.Коваль відносять до середовища УГС-УРП, сформованого дисидентами-політв'язнями. Причому Р.Коваль у 1989-1991 роках, що бачив їх тільки на мітингах, ставився до них з повагою. А А.Щербатюк вже тоді не мав пієтету, «непоштиво». Вірогідно саме через таке шанобливе відношення до лідерів-дисидентів М.Горинем на першому і останньому з'їзді УГС, який перетворився на Установчий з'їзд УРП, було надано слово і Р.Ковалю. Після з'їзду майбутньому лідеру ДСУ було запропоновано стати членом Проводу УРП і референтом з питань ідеології. На цій посаді Р.Коваль розпочав активну ідеологічну й організаційну роботу. З його слів всі заяви Проводу УРП, що формували націоналістичну думку, належали вузькому колу осіб, до якого окрім нього входили Григорій Гребенюк, Анатолій Щербатюк (в подальшому лідери ДСУ) та частково Сергій Жижко (в подальшому один з лідерів КУН). Така ідеологічна позиція і активна організаційна робота викликала занепокоєння більшості Проводу, яких Р.Коваль називає «лінивими і безталанними». Підставою для ідеологічного розколу в УРП стала ідея Б.Гориня про створення багатонаціональної «мільйонної УРП», яку відверто не сприйняли Р.Коваль і його прибічники. Більшість Проводу УРП провела окрема засідання, де визнала «шкідливість публіцістики» Р.Коваля, інкримінувавши йому «русофобію та антисемітизм» (ініціаторами були Л.Лук'яненко, О.Сергієнко та О.Шевченко), А.Щербатюка було звинувачено у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі». Була засуджена пропозиція Р.Коваля надати заснованій ним газеті УРП «Визволення» назву «Визволення нації». В результаті Р.Коваля позбавили посади в партії і не дали йому таким чином слова на партійному з'їзді, не давши таким чином згуртувати партійну молодь (яка за словами Р.Коваля стояла саме на його ідеологічних позиціях). Таким чином, дисиденти витіснили з партії «стихійних націоналістів».

Як і в попередньому інтерв'ю Р.Коваль, зазначає, що з З.Красівським він познайомився під час відвідин І.Світличного. Дані спогади датують цю зустріч 1990 роком. Співзасновник ДСУ на той момент був головою Проводу ОУН (б) в Краю, про що він самозрозуміло не говорив Р.Ковалю, втім у розпочатих після цього листуваннях і зустрічах, він почав сприяти ідеологічному формуванню Р.Коваля як націоналіста. Написану Р.Ковалем брошуру «Чи можливе українсько-російське замирення?» опублікував саме З.Красівський. А.Щербатюк додає, що він писав до цієї брошури рецензію, яку опублікувала газета «Слово». В результаті проти автора рецензії генеральною прокуратурою було порушено кримінальну справу «за розпалювання міжнаціональної ворожнечі». А.Щербатюк за цим звинуваченням утримувався у Лук'янівській в'язниці 40 діб.

Окремо згадується історію заснування партійного видання ДСУ - газети «Нескорена Нація». Як зазначає Р.Коваль, авторами назви і головними наповнювачами газети були він сам, А.Щербатюк та В.Шкуратюк, а технічну частину друку (кошти, друкарську машинку, диктофон, організацію публікації) забезпечував З.Красівський, що активно працював в рамках ДСУ до свого інсульту у серпні 1991 року.

Щодо самої партії, то Р.Коваль згадує, що рішення на її створення як легальної структури ухвалив Провід ОУН (б), а її засновниками були політв'язні-бандерівці (на чолі з З.Красівським) та І.Кандиба, який також був політв'язнем, але до ОУН (б) формально не належав, хоча вважав себе бандерівцем. Незрозумілим моментом спогадів є твердження Р.Коваля, згідно якого він разом з І.Кандибою керував ДСУ до 1995 року. Таке формулювання викликає ряд питань, адже під час розколу в ДСУ, що відбувся наприкінці 1993 року, І.Кандиба вийшов з партійних лав і у розколі по суті підтримав позицію В.Шлемка (противника Р.Коваля). Крім того, І.Кандиба як формальний власник газети «Нескорена Нація» звільнив Р.Коваля з посади редактора, через що той змушений був зробити новоутворену газету «Незборима Нація» головним партійним виданням ДСУ [110; 111].

Щодо власне партійної історії, то як і в попередньому інтерв'ю Р.Коваль обмежує свої спогади згадкою про ідеологічну позицію ДСУ (ідея про те, що національну державу демократичними методами не побудувати; продовження визвольної боротьби бандерівців; протистояння ідеям як комуністів, так і лібералів, демократів та дисидентів) та меморіальні заходи. Головним меморіальним заходом, започаткованим ДСУ, Р.Коваль називає щорічні заходи по вшануванню героїв Національно-визвольних змагань 1917-1921 років у Холодному Яру (Черкаська область). Початок цим заходам було покладено 28 жовтня 1995 року, коли представниками ДСУ було встановлено пам'ятний хрест на місці останнього бою головного отамана Холодного Яру В.Чучупаки. Хрест було освячено патріархом Філаретом (УПЦ-КП). З 1996 року (і до сьогодні) заходи з вшанування пам'яті національних героїв Р.Коваль (вже не як голова ДСУ, а як президент історичного клубу «Холодний Яр») проводить кожного року в середині квітня.

Загалом, зафіксовані у двох проаналізованих вище інтерв'ю, спогади Р.Коваля є досить цікавим для дослідження мемуарним джерелом. Дані спогади досить детально висвітлюють процес відділення українських націоналістів від загальнонаціонального визвільного руху (фактично ідеологічне розходження націоналістів і націонал-демократів, середовищ УГС-УРП і ОУН(б)-ДСУ). Р.Коваль зазначає, що українські націоналісти відіграли непересічну роль в процесах підготовки до здобуття Україною державної незалежності, стверджуючи, що кадри, які в майбутньому стануть лідерами ДСУ, були авторами значної частини ідеологічного й організаційного здобутку УРП, однієї з перших українських політичних партій. Втім, Р.Коваль практично не висвітлює історію власне ДСУ, обмежуючись загальними фразами щодо ідеологічної позиції партії і проведення нею меморіальних заходів. Крім того, відверта політична заангажованість обох інтев'юерів зумовила відсутність ряду проблемних питань щодо історії українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття взагалі та історії ДСУ зокрема. Так, в обох інтерв'ю взагалі уникнуто питання взаємовідносин партії з іншими націоналістичними структурами (передусім УНА-УНСО та СНПУ), зазначена лише співпраця з організацією «Тризуб» ім.С.Бандери. Абсолютно уникнуто також і питання розколу в самій ДСУ наприкінці у 1993 року. Більше того, спогади містять незрозумілу фразу про спільне керування ДСУ І.Кандиби і Р.Коваля до 1995 року, що заперечують інші джерела. Можливо таким незрозумілим чином Р.Коваль намагався обійти питання внутрішньопартійного розколу. Іншим поясненням може бути помилка в даті, здійснена публікатором інтерв'ю. Адже до 1993 року Р.Коваль як заступник голови (І.Кандиби) виконував більшість керівних функцій в партії. Таким чином до 1993 (а не до 1995 року) спільне керівництво партією (Р.Коваля, як голови ДСУ де-факто, та І.Кандиби, як голови ДСУ де-юре) дійсно мало місце.