Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

3.3.1. «kavkaz.ua» А.Миронюка

Перший твір, підданий досить докладному джерелознавчому аналізу у статті Владислава Мирончука «Про літературні тенденції УНА-УНСО», опублікованій 26 грудня 2009 року на сайті УНА-УНСО (під проводом Юрія Шухевича) [21]. Автор статті зазначає, що не зважаючи на те, що «kavkaz.ua» названий романом, але являє собою по суті дві сюжетно не пов'язані між собою повісті - власне «kavkaz.ua» та «Скіф». В.Мирончук зазначає, що перша повість розповідає про дії українських добровольців в Абхазії (які з огляду на власну політичну орієнтацію називає «терени тимчасово непідконтрольні уряду Грузії»), а друга - про війну в Чечні. Хоча з тексту самих повістей зрозуміти цього не можна. Бо назва книги - «kavkaz.ua: українські добровольці в Чечні» взагалі не містить жодних натяків ані на Грузію, ані на Абхазію. А обкладинка друкованого видання містить ще цікавішу назву - «kavkaz.ua: українські найманці в Чечні», де слово «найманці» закреслене і переправлене на «добровольці» (очевидно, що це маркетинговий прийом для сприяння продажу книги). А назв жодних географічних пунктів, поряд з якими саме велись бойові дії, в тексті не подано, місцеві мешканці називаються «аборигенами» чи «туземцями» (без зазначення національної приналежності), розмовна мова населення вказується як «місцеві діалекти». Навіть назва «УНСО» у тексті не згадується жодного разу, хоча з контексту зрозуміло про яку саме «організацію» йде мова. Згадується тільки, що герой повіствування (у тексті називається псевдонімом «Сет») спочатку прибув до Тбілісі. Але добровольці УНСО через Тбілісі їхали як у зону грузино-абхазького конфлікту, так і в район військових дій в Чечні (принаймні про таку спробу згадує О.Музичко («Білий») у збірці «Війна в натовпі» [41]). Тож з тексту книги немає жодних підстав припускати, що в ній йдеться і про військові дії в Абхазії. Між тим, і А.Миронюк і В.Мирончук обидва є ветеранами кавказьких війн УНСО, тож очевидно В.Мирончук за певними (лише учаснику подій зрозумілими) моментами пізнав, які саме військові дії описуються автором повістей. Втім, автор статті одразу ж зазначає, що всі бойові епізоди в книзі вигадані, хоча їх опис дійсно побудовано на реальному матеріалі. І дійсно у книзі описані моменти, про які не згадує ніхто з інших мемуаристів (ані Д.Корчинський, ані В.Бобрович, ані Ю.Колесников, ані В.Ущаповський чи хтось іще) - попередня підготовка українських добровольців американськими спеціалістами, епізод зі знищенням російського блокпосту у передгір'ї, бій з російським контрдиверсійним підрозділом «Едельвейс» у альпійській зоні, дислокація українського підрозділу у мисливському будиночку в горах тощо. Додатковими натяками на те, що військові дії відбуваються саме в Абхазії є фраза автора про те, що попередні військові дії «тут проходили» за п'ять років до описуваних подій. Тож, цілком імовірно, що йдеться про другий виїзд «Арго» в Грузію - у 1998 році, адже після першого виїзду (у 1993 році) пройшло саме п'ять років. Ще одним натяком на Абхазію є позивний «Тахві», який використовувало УНСО у тій військовій кампанії. В.Бобрович згадує, що саме таким позивним він користувався, коли отримав заборону виходити в ефір українською мовою [27]. Загалом же «kavkaz.ua» для дослідження історії УНА-УНСО особливого значення не має. Адже не тільки більшість описуваних епізодів, але й загальний перебіг військових дій не підтверджується ні загальновідомим плином подій, ні жодним з інших мемуаристів, що описували ті події. Більше того - один з учасників кавказьких війн УНСО (В.Мирончук) прямо вказує на вигаданий характер епізодів, хоча й згадує використання автором повістей антуражу, що реально мав місце (псевдоніми, позивні, «німецькі шапки» в уніформі тощо).

3.3.2. «Ми з УНСО»

Іншим проявом «художньої» мемуаристики стрільців УНСО є твір під назвою «Ми з УНСО», опублікований тільки в мережі Інтернет і без вказівки на авторство [87]. Він являє собою прояв пропаганди УНА-УНСО у вимірі художньої літератури. Але «Ми з УНСО» кардинально відрізняється від вищезгаданого «kavkaz.ua». Адже твір А.Миронюка максимально уникає будь-яких конкретних імен, прізвищ, географічних об'єктів (навіть більшість псевдонімів стрільців УНСО, які згадує автор «kavkaz.ua», не згадують інші мемуарісти). «Ми з УНСО» ж навпаки прямо називає імена, прізвища, псевдоніми й посади героїв твору, навіть більше у тексті вміщені - реальні короткі біографії керівників УНА-УНСО (які підтверджуються цілим рядом інших джерел). Але перед текстом стоїть примітка, що всі персонажі є вигаданими і співпадіння з реальними людьми варто розцінювати як випадковість. Такий саркастичний характер викладу матеріалу цілком притаманний не тільки даному твору, але й усій публіцистиці УНСО у 1990-х роках (його неодноразово можна побачити не тільки в друкованих виданнях партії «Замкова гора» та «Голос Нації», але навіть в деяких офіційних заявах УНА-УНСО) і в деякій мірі спогадам членів організації (особливо Д.Корчинському та В.Артеменку [41]). Автор «kavkaz.ua», як видно з контексту претендує на сприйняття свого тексту як військових мемуарів, хоча вони такими не є (як вже було обґрунтовано вище). Автор же «Ми з УНСО», навпаки одразу говорить, що цей текст варто розцінювати виключно як «політичну фантастику». Саме для підсилення даного ефекту у розділі «Запах танків. Замість епілогу» він приводить вже цілком фантастичний сюжет про початок національної революції, що робиться силами УНСО. Але, якщо не зважати на зазначений розділ, більшість епізодів, про які йдеться у «Ми з УНСО» цілком підтверджуються іншими мемуаристами (Д.Корчинським, В.Бобровичем, Ю.Колесниковим, В.Ущаповським та іншими), на відміну від «kavkaz.ua», жоден з епізодів якого іншими мемуаристами не підтверджений. Тож твір «Ми з УНСО» варто розглянути більш детально.

Твір написаний російською мовою та складається зі вступу (у якому всі описані події і персонажі називаються вигаданими, а сам твір - «політичною фантастикою»), післямови (має назву «Запах танків. Замість епілогу» і містить уже згаданий цілком фантастичний сюжет) і чотирьох розділів:

1) «Війна в абрикосовому саду» (присвячений участі УНСО у Придністровському конфлікті);

2) «Сотник Устим» (тематика розділу - грузино-абхазький конфлікт);

3) «Без плаща і кинджалу» (присвячений діяльності Відділу Зовнішньої Документації УНСО);

4) «Приходь вільним» (тематика розділу - війна в Чечні).

Загалом складається враження, що твір написаний за мотивами збірки «Війни в натовпі», упорядкованої і виданої Дмитром Корчинським і В'ячеславом Артеменком. Ймовірно саме так воно і є, адже про це говорять і відповідні тематики розділів, і спроба копіювати стиль Корчинського й Артеменка і ще багато дрібних деталей. Але не зважаючи на те, що «Ми з УНСО» в багатьох епізодах повторює «Війну в натовпі» чи «Щоденник сотника Устима» (прикрашаючи власне повіствування рядом художніх деталей), але твір має ще й цілий ряд власне «художніх» епізодів, які цілком могли бути в реальному житті, але про які ніхто з мемуаристів не згадує (наприклад, снайперське чатування Корчинського у Придністров'ї).

У першому розділі твору («Війна в абрикосовому саду») згадується багато моментів, які підтверджуються спогадами інших мемуаристів (передусім опублікованими в збірці «Війна в натовпі»): попереднє розміщення УНСО у готелі «Аист», співпраця з «Союзом Повернення» і його лідером Олександром Большаковим, розбудова повноцінної військової бази у Рашкові тощо. Між тим у творі вказано на цілий ряд фактів, які цілком могли мати місце, але не підтверджуються жодним джерелом. Це передусім кількість стрільців УНСО, що приймали участь у конфлікті. «Ми з УНСО» згадує цифру 183, причому вказуються додатково на періодичні прибуття і вибуття людей. Перша (по суті розвідна) група вказується в кількості 18 стрільців (прибула під виглядом миротворчої місії Української Православної Церкви), яких розміщували у готелі «Аист», а остання (група, яку намагалися роззброїти придністровські гвардійці) - у 120 чоловік. Останню групу у своїх спогадах згадує також В.Артеменко, але говорить про неї як про групу з понад 80 стрільців [41]. Автор «Ми з УНСО» згадує, окрім «форту» УНСО в Рашкові ще бази в Рибниці і Кам'янці (не просто позиції, як зазначають інші автори, а повноцінні бази з фактичним контролем населених пунктів, де над сільрадами були вивішені жовто-блакитні прапори і відкриті церкви УПЦ). Але це навряд чи відповідає дійсності, адже таку широку мережу контрольованих територій мали б в обов'язковому порядку згадати й інші джерела (і в їх числі інші мемуаристи). Критично варто оцінювати і «жертв» УНСО у «придністровському таборі». Автор «Ми з УНСО» згадує стрільця УНСО на псевдо «Рудий», який був викритий як агент Служби Безпеки України і задушений членами УНСО. Крім того у творі згадується конфлікт УНСО з козаками, під час якого старшиною УНСО «Списом» був застрелений один з козацьких отаманів. Якщо такі епізоди мали місце в реальному житті, то самозрозуміло, що згадати про них ніхто з мемуаристів від свого імені не зміг би. Тож наразі ці факти, ані підтвердити, ані спростувати не можна. Хоча з огляду на те, що твір містить багато дійсно художніх епізодів, то й цю інформацію радше віднести до категорії вимислу. На користь саме такого погляду на текст «Ми з УНСО» говорить і опис роззброєння групи УНСО, переведеної з Рашкова у Кам'янку. У «Війні в натовпі» В.Артеменко чітко говорить про її роззброєння придністровською гвардією [41], а автор «Ми з УНСО» розповідає, що всьому підрозділу у складі 120 стрільців вдалося вийти з оточеної гвардійцями казарми та зі зброєю перейти український кордон.

Те саме можна сказати і про підготовку гірськострілецького підрозділу в Карпатах для подальшої участі у війні в Абхазії, про яку згадує автор «Ми з УНСО». В.Бобрович [27] прямо спростовує цю тезу, говорячи, що підрозділ УНСО спочатку планували використовувати як бойових плавців, для чого були залучені військово-морський офіцер (сам В.Бобрович) та інструктор з дайвінгу (стрілець на псевдо «Обух»). Гірсько-стрілецьким підрозділом «Арго» довелося стати вже у зоні конфлікту, без жодних додаткових підготовок. Автор «Ми з УНСО» сильно перебільшує і кількісний склад «Арго» (говорить про 180 стрільців, в той час як ніхто з інших мемуаристів не згадує більше 50 осіб). Але щодо втрат УНСО у бою під Шромою автор називає ті самі цифри, що і В.Бобрович - 2 убитих і 8 поранених (майже ті самі цифри (тільки 7, а не 8 поранених) називає і Ю.Колесников).

Чи не найбільше питань викликає третій розділ твору під назвою «Без плаща і кинжалу», що розповідає про секретну установу в середині УНСО під назвою Відділ Зовнішньої Документації, що начебто був створений під керівництвом Віктора Мельника з відставних радянських і діючих українських офіцерів, для підготовки військових операцій УНСО за кордоном. Як стверджує автор «Ми з УНСО» саме ця структура налагодила контакти УНСО з американськими націонал-соціалістами, кубинськими революціонерами (правда важко зрозуміти з якими саме у 1990-х роках), Ірландською Республіканською Армією, афганськими моджахедами, алжирськими фундаменталістами (незрозуміло чому, але вказується, що це співробітництво було налагоджене через посередництво одного з кардиналів в Римі) та елітним підрозділом «Білі вовки» Сараєвського армійського корпусу. Автор «Ми з УНСО» згадує навіть поїздку представників УНСО А.Лупиноса і С.Коломійця у Таджикістан на зустріч з керівниками місцевих моджахедів та участь С.Коломійця у одній з їх військових операцій. Всю цю інформацію варто радше віднести до категорії вигаданої, адже про неї не згадує жодне інше джерело з іншими мемуаристами включно. Натомість у «Ми з УНСО» немає жодних згадок про спроби налагодження контакту УНСО з курдськими сепаратистами, про які згадують Д.Корчинський і В.Артеменко [41], і які цілком могли мати місце. У розділах «Без плаща і кинжала» та «Приходь вільним» згадується підрозділ УНСО «Прометей», що діяв в Чечні. Але в інших джерелах цей підрозділ не згадується. Натомість О.Музичко, який був очевидно головним командиром стрільців УНСО в Чечні, в інших джерелах згадується як командир загону «Вікінг» [41; 99].

Наприкінці ж останнього розділу («Приходь вільним») автор згадує «підсумкові» розрахунки кількості ветеранів УНСО, які є очевидно перебільшеними: через війну у Придністров'ї УНСО нібито встигло «пропустити» 2000 осіб, в Абхазії - 500, у Боснії - 30, в Чечні - більше 1000.

Хоча варто відзначити, що загальний перебіг подій твору (окрім післямови) відповідає і загальновідомому плину історії, і відомостям інших мемуаристів. Недовіру викликають певні кількісні оцінки й опис окремих епізодів, де УНСО і її окремим представникам, надається на порядок більша (ніж в реальності) історична важливість, а в деяких моментах навіть відверта, але очевидно зайва героїзація.

Щодо автора «Ми з УНСО», то ним майже певно є Віталій Чечило, що на початку 2000-х років опублікував під власним іменем дві книги «художніх» мемуарів - «Солдати останньої імперії (записки недисциплінованого офіцера)» [116] та «На задвірках Совпедії» [117]. Перша книга, опублікована у паперовому вигляді в 2002 році, є спогадами колишнього радянського офіцера про свою роботу на п'ятому науково-дослідному полігоні на Байконурі. У цій книзі наявні уривки повністю тотожні зі спогадами мемуариста, названого у збірці «Війна в натовпі» псевдонімом «полковник Боровець» [41]. Це дає можливість припускати, що «полковник Боровець» і Віталій Чечило є однією і тією самою особою. Це припущення підтверджує і друга книга «художніх» спогадів В.Чечила («На задвірках Сводепії»), що публікувалася тільки в електронному вигляді і є частковою переробкою вищезазначего твору «Ми з УНСО». Тексти обох книг («Ми з УНСО» і «На задвірках Совдепії») практично співпадають, але наявні все ж певні відмінності. По-перше, відрізняються назви розділів. «На задвірках Совдепії» також поділена на чотири розділи: «Абрикосовий рай», «Кавказькі племінники», «Без плаща, але з кинжалом» і «Застава у горах». Як видно навіть з назв, розділи обох книг практично аналогічні, за винятком останнього. Останній розділ «Ми з УНСО» (під назвою «Приходь вільним») присвячений участі в Першій російсько-чеченській війні, а в останньому розділі «На задвірках Совдепії» (носить назву «Застава в горах») йдеться про поїздку представників УНСО в Таджикістан для переговорів з місцевими моджахедами (у «Ми з УНСО» цей епізод не відокремлюється, а подається як частина третього розділу). Теми участі УНСО у війні в Чечні В.Чечило у книзі під «іменним» авторством не торкається. Немає у ній і абсолютно фантастичного сюжету про початок національної революції під проводом УНСО в Україні, якою закінчується «Ми з УНСО». Це очевидно зумовлене більш пізнім терміном написання «На задвірках Совдепії» порівняно з «Ми з УНСО», адже в першому випадку очевидне відношення автора до організації як до явища історичного, а в другому випадку - у тексті можна помітити явну віру автора у перспективність організаційного розвитку УНА-УНСО. Ще одним доказом такого стану речей є кардинально різна роль організаційного Провідника Д.Корчинського в обох «художніх» спогадах. В «Ми з УНСО» чітко змальовується його надзвичайно героїчний образ, що очевидно має складати у читача враження наявності в УНА-УНСО своєрідного «культу вождя». Такі ж тенденції нерідко можна побачити і в партійній пресі (газетах «Замкова гора», «Голос Нації», журналі «Націоналіст» тощо) до 1997 року, коли Д.Корчинський відійшов від УНА-УНСО. Після 1997 року відношення до колишнього Провідника кардинально змінюється. Така зміна яскраво помітна у «На задвірках Совдепії», де Д.Корчинський у всіх без винятку епізодах замінений на А.Лупиноса. Навіть всі «крилаті вислови», що загальновідомо належать Д.Корчинському у книзі промовляє А.Лупинос. А Д.Корчинський у книзі В.Чечила за 2002 рік не згадується взагалі. Цікавим є ще один момент книги «На задвірках Совдепії» - це поява серед числа героїв книги «полковника Боровця» (тобто очевидно самого автора), який не тільки з'являється у деяких епізодах, але й має короткий виклад власної біографії (чого в книзі удостоюються тільки окремі найвищі керівники УНА-УНСО). Втім біографія «полковника Боровця» повна найрізноманітніших недомовок і по суті складається не з фактів його життя, а з легенд, які мають переконати читача у важливості персонажа: «реальна біографія невідома», «жив під легендою», «за неперевіреними даними був радником Басаєва», «перейшов до моджахедів» тощо. Загалом же «На задвірках Совдепії» і «Ми з УНСО» є творами практично аналогічними текстуально. За виключенням вже згаданих відмінностей є ще цілий ряд дрібних неспівпадінь (у «Ми з УНСО» перша група стрільців у Придністров'ї налічує 18 осіб, у «На задвірках Совдепії» їх кількість зростає до 48 і тому подібне), які втім не заважають зробити висновок про тотожність авторства обох «художніх» спогадів. Тож можна стверджувати, що Віталій Чечило, певно є автором «Ми з УНСО» і деяких уривків зі збірки «Війна в натовпі» (написаними під псевдонімом «полковник Боровець»).

Підсумовуючи результати джерелознавчого аналізу «художніх» мемуарів стрільців УНСО, можна з усією впевненістю стверджувати, що практичної цінності для тематики дослідження вони не становлять. Всі унікальні факти, які містяться у цих творах потребують додаткової перевірки і не знаходять жодного підтвердження у інших джерелах. Вони очевидно є вигаданими авторами для підсилення пропагандивного ефекту (а автори ставили перед собою завдання скоріше агітаційно-пропагандивного характеру, ніж фіксації реальних спогадів учасників подій). Тож «художні» мемуари УНСО нічиїми спогадами по суті своїй не є, не зважаючи на те, що події, що у них розгортаються відбуваються на фоні реальної історії кінця ХХ століття, а їх автори є реальними ветеранами УНСО. Всі ж події «художніх» мемуарів, які знаходять підтвердження в інших джерелах, очевидно саме з цих джерел і почерпнуті. Тож ці твори доцільніше було б означити не як «художні» мемуари, а як пригодницькі романи, написані за мотивами реальних мемуарів. Більше того - в обох випадках книги відразу публікувалися як художні твори, а не історична мемуаристика. Але, не зважаючи на це, у широких колах любителів новітньої історії та історії українського націоналізму на обидва твори нерідко посилаються як на реальні історичні джерела, вказуючи на їх художній стиль виключно як на спосіб уникнення кримінального переслідування, яке передбачене в нашій країні за певні діяння, описані в даних творах. Тож їх цілковите ігнорування і відсутність аргументованого спростування джерелознавчого значення цих творів робило б наше дослідження неповним.

Висновки до Розділу ІІІ.

Активністю і масштабністю діяльності організації слід пояснювати той факт, що наразі опублікованими спогадами рядових націоналістичних активістів є тільки мемуари представників УНА-УНСО, спогадів рядових активістів СНПУ та ДСУ наразі не опубліковано. Інформаційний потенціал спогадів рядових значно поступається за обсягами спогадам націоналістичних лідерів. Між тим щодо висвітлення окремих епізодів організаційної історії (особливо участі у військових конфліктах) спогади рядових УНСОвців надзвичайно інформативні в цілому ряді значимих деталей та містять унікальні відомості (особливо мемуари І.Мазура, Ю.Колесникова, В.Мамалиги). Окремо варто відзначити спогади В.Ущаповського, який на сьогодні є єдиним автором, що висвітлює участь українців у Грузинській громадянській війні восени 1993 року. Також надзвичайно інформативними є опубліковані в журналі «Однострій» мемуари В.Мирончука. Видруковані до десятої річниці УНА-УНСО й написані не у формі спогадів, а у формі науково-популярних матеріалів, за задумом автора вони очевидно планувалися як закладання основ партійної історіографії. Але, зважаючи на те, що єдиним джерелом даних матеріалів були власні спогади автора і його бойових товаришів, дане джерело варто відносити до партійної мемуаристики. Спогади В.Чечила практично дослівно (за деякими виключеннями) повторюють текст «Ми з УНСО» та унікальних відомостей не містять, а у цікавих для дослідження епізодах дублюють матеріали за авторством «полковника Боровця» зі збірки «Війна в натовпі».

Менш інформативними, ніж авторські спогади, є мемуари анонімних стрільців УНСО. Їх значення полягає лише у доповненні дрібними деталями інших, більш розлогих спогадів. Але з цього переліку є й виключення. Це мемуари «чеченського» ветерана УНСО (в роботі здійснене припущення, що їх автором найвірогідніше був І.Мазур). Це наразі є одне з небагатьох джерел, що висвітлюють невідомі деталі кампанії УНСО в Чечні.

Ще одним різновидом спогадів рядових націоналістичних активістів визначені «художні» мемуари - «kavkaz.ua» А.Миронюка та анонімна «Ми з УНСО». В роботі їх було піддано детальному аналізу тільки з огляду на те, що вони інколи видаються за історичне джерело у колах «знавців» порушеної проблематики (як зазначалося на початку дослідження, ці кола являють собою у абсолютній більшості не спеціалістів, а самих учасників подій або аматорів). Дослідженням було встановлено, що «художні» мемуари наразі не має можливості розглядати як історичні джерела, адже всі унікальні відомості, що в них містяться, потребують додаткової перевірки, яку в межах даного дослідження провести неможливо.

РОЗДІЛ ІV: Мемуари, що не належать до авторства націоналістів, як джерело альтернативного погляду на історію українських націоналістичних політичних рухів

Цілком логічно, що націоналістичні мемуари кінця ХХ - початку ХХІ століття є одним з найбільш інформативних джерел для дослідження історії українських націоналістичних рухів відповідного періоду. При цьому самозрозумілою є суб'єктивність даних джерел і необхідність їх критичної оцінки. Водночас дослідження мемуарних джерел до історії даних політичних рухів буде неповним, якщо обмежитися виключно «націоналістичними» спогадами і оминути спогади про зазначені рухи, які лишили особи, що не були активістами зазначених організацій. Огляд саме таких (умовно визначимо їх терміном «ненаціоналістичні») мемуарів і необхідно здійснити для повноти дослідження в межах даної дисертації.

Надзвичайно ускладнює дослідження даних джерел їх розпорошеність і незначні наклади, якими спогади видавалися. В таких умовах набуває особливого значення робота по збору даних джерел і забезпеченню доступу до них широких кіл громадськості. Найбільш ефективним методом такої роботи є публікація даних матеріалів на електронних ресурсах всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Мемуарів, які описують події кінця ХХ - початку ХХІ століття і можуть бути повноцінними джерелами для дослідження історії українських націоналістичних рухів відповідного періоду, наразі не так вже й багато. І абсолютна більшість таких, вартих уваги, «ненаціоналістичних» мемуарів торкається подій історичного значення, у яких приймали участь представники українських націоналістичних рухів. Такими подіями передусім є конфлікти, які можна умовно розподілити на два види: військові та політичні (парареволюційні).

4.1. Письмові спогади «ненаціоналістів»

4.1.1. Спогади за авторством учасників військових конфліктів

Саме військова мемуаристика є наразі найбільш цікавою і тиражованою формою спогадів. Враховуючи те, що українські націоналісти (представники УНА-УНСО) приймали участь у військових конфліктах на пострадянському просторі, тож саме у спогадах на відповідну тематику і варто шукати інформацію для дослідження зазначеної сфери діяльності українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Чи не найбільшу кількість мемуарів учасників війн на пострадянському просторі зібрано на сайті «Art Of War» імені Володимира Григор'єва, що має підзаголовок «Творчість ветеранів останніх війн» [114]. На даному електронному ресурсі зібрана значна кількість мемуарних матеріалів (спогадів у прозовій та навіть віршованій формі) за авторством ветеранів війн, у яких приймали участь Союз Радянських Соціалістичних Республік та Російська Федерація (в тому числі і такі конфлікти, в яких СРСР та РФ приймали участь не офіційну, але фактичну, наприклад - В'єтнам, Ангола, Абхазія тощо) за останні сім десятиліть, тобто від Другої Світової війни до військових конфліктів, які остаточно не вщухли до сьогодні. Крім того, на даному сайті публікуються не тільки мемуари, але й документи, що мають відношення і становлять інтерес для дослідження зазначених військових конфліктів.

Хоча серед зібраних на сайті мемуарів є досить широкий спектр авторів спогадів (це не тільки військовослужбовці СРСР та РФ, але й вояки національних армій (грузинської, абхазької тощо) та навіть парамілітарних формувань (передусім російських козаків)), але одразу кидається в очі відверта політична заангажованість тих, хто здійснював підбір матеріалів для даного сайту. Самозрозуміло, що для російськомовного читача тут були зібрані виключно російськомовні мемуари. Але окрім цілком логічного мовного критерію підбір очевидно здійснювався ще й за критерієм політико-ідеологічним. Так, на сайті були зібрані тільки спогади авторів, які стоять на прорадянських чи проросійських великодержавницьких позиціях або у матеріалах яких немає симпатії до національних рухів інших країн. Крім того, більшість мемуаристів, спогади яких зібрані на сайті «Art Of War» імені Володимира Григор'єва, відзначаються надзвичайно суб'єктивним викладом матеріалу, що інколи навіть межує з відвертою і досить примітивною радянською пропагандою. Ще одним загальним недоліком підбору матеріалів сайту є недоцільне зрівняння цінності всіх матеріалів, так спогади командирів підрозділів (які на момент своєї участі у описуваних подіями володіли значним масивом інформації - розвіддані, дислокація підрозділів, поставлені командуванням задачі тощо) стоять поряд зі спогадами людей, які на момент описуваних подій були у молодшому шкільному віці, та навіть з віршованою лірикою та фантастикою на близькі до тематики мотиви. Таким чином назвати матеріали сайту повноцінною збіркою військової мемуаристики неможливо, не зважаючи на наявність дійсно цікавих і важливих для історичного дослідження джерел.

Втім, сайт зроблено на відносно високому технічному рівні і весь матеріал досить ретельно систематизований, а завдяки досить розгалуженій системі пошуку можна досить легко знайти інформацію на потрібну тематику.

Загальновідомо, що українські націоналісти кінця ХХ - початку ХХІ століття (представники УНА-УНСО) приймали участь у військових діях в Придністров'ї (1992 рік), Грузії (у 1993 (грузинсько-абхазький конфлікт та грузинська громадянська війна) та 1998-2001 роках) та Чечні (1994-1996 роки)), тож саме відповідні категорії сайту «Art Of War» імені Володимира Григор'єва і необхідно оглянути та проаналізувати в межах нашого дослідження.

За темою Придністровського конфлікту на сайті наявні 74 матеріали. Як вже зазначалося на даному електронному ресурсі матеріали систематизовані за тематикою, але не класифіковані за формою. Тож до цих 74 матеріалів ввійшли і такі здавалося б далекі від історичних джерел речі як збірка віршів «Бендерские стихи», і такі однозначно важливі для дослідження історії конфлікту документи як списки озброєння формувань Придністровської Молдавської Республіки станом на 1992 рік. Окремо за сторонами конфлікту подані списки загиблих, які складені досить детально із вказівкою відомостей про загиблих і посиланням на інформації установ, за якими ці списки було украдено. Окремим документом подано список загиблих добровольців з придністровської боку, в якому присутні тільки російські козаки [115]. Відсутність у списку загиблих добровольців-бійців УНСО як на цьому сайті (де всі загиблі і пропалі без вісти подані поіменно), так і в інших джерелах, хоч і не доводить факту, але дозволяє припускати, що загиблих українські націоналісти в конфлікті не мали.

Але прямі згадки про участь у Придністровському конфлікті українських націоналістів містить лише один документ, з опублікованих на сайті «Art Of War» імені Володимира Григор'єва. Цим документом є збірка спогадів «Криваве літо в Бендерах» за авторством похідного отамана Євгена Мєдвєд'єва, який під час військових дій у Придністров'ї очолював групу козаків-добровольців Іркутського козацького війська [88]. Як зазначає автор спогадів, зі стрільцями УНСО у Придністров'ї він зустрівся всього раз, під час свого заселення у готель «Аист». Інформацію щодо заселення українських націоналістів саме в цьому готелю підтверджують і збірка спогадів «Війна в натовпі» [41], і мемуарист-ветеран УНСО В.Ущаповський [61] і дослідження-мемуари ще одного ветерана УНСО В.Мирончука [79]. Але цей момент чи не єдиний, у якому інші мемуаристи підтверджують інформацію В.Мєдвєд'єва. Адже подальші дані, які наводить козацький похідний отаман прямо суперечать всім наявним історичним джерелам. В.Мєдвєд'єв стверджує, що бачив як стрільці УНСО у складі «близько взводу» біля готелю «Аист» займалися стройовою підготовкою. При цьому він описує їх однострої наступним чином: чорні хромові чоботи, чорні напрасовані бриджі, чорні сорочки з чорними ж краватками та чорними портупеями через праве плече. Всі стрільці, окрім командира, мали за словами В.Мєдвєд'єва «стрижку під бокс», а командир мав на поголеному чолі «оселедець». Більш детальну інформацію про УНА-УНСО В.Мєдвєд'єв отримав від швейцара готелю «Аист». Швейцар розповів похідному отаману, що УНСО змінює особовий склад в Придністров'ї щотижня, а також, що українські націоналісти на передовій воюють саме в таких «парадних» одностроях. Ніхто з мемуаристів не описує подібних одностроїв УНСО під час Придністровського конфлікту. Немає жодних інших джерел, які б навіть натякали на подібну уніформу українських націоналістів. Описані однострої ні до, ні після Придністровського конфлікту не носили представники жодних українських націоналістичних організацій. Більше того є джерела, які прямо заперечують інформацію В.Мєдвєд'єва. Це передусім українські націоналісти, що були учасниками даного військового конфлікту (Д.Корчинський, В.Миронюк, В.Мамалига) і описують однострої стрільців УНСО абсолютно по-іншому - як радянського зразка «піщанку» з «ламаними» українськими кокардами та шевронами УНСО. В.Мамалига свої спогади навіть підтверджує фотоматеріалами [60]. А даний В.Мєдвєд'євим опис дуже близький до одностроїв російських націоналістів - представників організації «Русское Национальное Единство» (РНЕ), які активно діяли в Росії у 1990-х роках. З цього виникає досить закономірний висновок - В.Мєдвєд'єв просто не бачив стрільців УНСО в Придністров'ї, а свою розповідь склав з чуток, які він отримав від місцевого населення (цілком ймовірно від обслуги готелю «Аист», хоча досить сумнівно, що під час військових дій в готелі дійсно був швейцар). Тож, В.Мєдвєд'єв ймовірно чув про часті зміни особового складу УНСО, сувору (навіть показну) дисципліну і про незвичайні для радянських військовослужбовців чи придністровських ополченців ритуали, як, наприклад, п'ятикратна щоденна молитва (і про часті зміни, і про показну дисципліну і про ритуали згадують Д.Корчинський [41], В.Ущаповський [61] та В.Мирончук [79]), а згодом у своїх спогадах переніс почуте на ніби-то бачений ним підрозділ, прикрасивши при цьому даний підрозділ уніформою, яка у нього, як у мешканця Росії, асоціювалася з націоналістами (з усього видно, що в подальшому В.Мєдвєд'єв мешкав тільки в Росії і єдині націоналісти, з якими він міг стикатися в реальному житті були «чорносорочечники» з РНЕ). Таким чином, вважати спогади В.Мєдвєд'єва історичним джерелом для дослідження історії кінця ХХ століття (принаймні історії українських націоналістичних рухів), не можна, адже наведена ним інформація не підтверджується жодним іншим джерелом і при цьому прямо протирічить ряду інших, більш обґрунтованих джерел (передусім мемуарам українських націоналістів і опублікованим фотографіям учасників Придністровського конфлікту).

Щодо грузино-абхазького конфлікту, то сайт «Art Of War» імені Володимира Григор'єва містить 44 матеріали на зазначену тематику, ці матеріали також найрізноманітніші за формою і змістом. Але жоден з них не містить прямих згадок про участь українських націоналістів у конфлікті. Втім, з опублікованих на даному електронному ресурсі спогадів підтверджуються деякі епізоди, присутні у спогадах ветеранів-мемуаристів УНСО [27], [41], [79], які певні (відверто політично заангажовані) дослідники намагаються спростувати [88]. Так, грузинські (принаймні на момент конфлікту обоє мешкали в Грузії) мемуаристи Георгій Сухумі [89] та Максим Шатуров [90] підтверджуюсь стратегічне значення селища Шрома, з якого, за спогадами ветеранів УНСО, українськими добровольцями були вибиті російсько-абхазькі збройні формування. Обидва очевидця тих подій стверджують, що сторона, яка контролювала Шрому, мала реальну можливість для прямого обстрілу Сухумі і контролю над більшою частиною суходільних транспортних розв'язок абхазької столиці. Більше того М.Шатуров у своїх спогадах згадує навіть автобус марки «Ікарус», що у дні військового конфлікту курсував в районі Шроми (до цього тут курсували лише автобуси марки «ПАЗ», а поява єдиного «Ікарусу» відзначилася у пам'яті мемуариста) [90]. Саме цей автобус за спогадами В.Бобровича [27], вивозив російсько-абхазьких військовиків з захопленої Шроми, і саме можливість його наявності намагається спростувати В.Хрипун [28], посилаючись на те, що військові подібної техніки не використовують. Ще одне спростування критики В.Хрипуна наводиться у спогадах Раяна Фарукшина [91], де прямо згадується негласна участь російських десантників у грузино-абхазькому конфлікті («розвідка ВДВ», як її характеризує сам Р.Фарукшин). Дані мемуари доповнені навіть спогадами одного з десантників на ім'я Олег. Практично аналогічну інформацію щодо участі російського десанту містяться і у спогадах Г.Сухумі [89]. Доречі, ці дані досить детально корелюються зі спогадами командира експедиційного корпусу УНСО В.Бобровича [27]. З цього можна зробити висновок, що спроба В.Хрипуна піддати сумніву мемуари ветеранів УНСО є принаймні необґрунтованою.

З понад тисячі матеріалів сайту «Art Of War» імені Володимира Григор'єва, що стосуються російсько-чеченського протистояння у 1990-х роках, немає жодної прямої згадки про українських націоналістів. Можна припустити, що про них згадується під умовними термінами «найманці» і «солдати удачі». Втім, цього однозначно стверджувати також не можна.

Загалом, опубліковану до сьогодні російськомовну військову мемуаристику кінця ХХ - початку ХХІ століття (більшість якої зібрано на сайті «Art Of War» імені Володимира Григор'єва) не можна повноцінно розцінювати в якості джерела для дослідження історії українського націоналістичного руху відповідного періоду. Матеріали цих спогадів містять деяку інформацію, що хоч і непрямо, але підтверджує дані української «націоналістичної» мемуаристики. Втім, відповідна російськомовна мемуаристика не тільки не містить жодних нових унікальних даних про українських націоналістів, але практично не має прямих згадок про українські націоналістичні рухи, більше того - може оперувати даними, які є очевидно недостовірними. Загалом, з того, що російськомовна військова мемуаристика кінця ХХ - початку ХХІ століть, може допустити собі відсутність прямих згадок про участь українських націоналістів у військових конфліктах на пострадянському просторі можна зробити висновок, що роль збройних формувань українських націоналістів у зазначених бойових діях не була визначальною і від ігнорування участі даних підрозділів картина військових дій загалом не змінюється.

Короткий спогад про участь УНСО у грузино-абхазькому конфлікті добровольця тієї війни Реваза Бзікадзе під назвою «У великому бруді громадянської війни «малої крові» не буває» був опублікований у Львівскій газеті «Ратуша» 25 січня 1994 року [92]. Автор даного спогаду був грузином за національністю, але на початку 1990-х років мешкав у Львові. З початком грузино-абхазького протистояння Р.Бзікадзе їде в зону військових дій у якості добровольця. Автор спогадів зустрічався з експедиційним корпусом УНСО двічі. Перший раз - в районі Гульріпші (південно-східне узбережжя Сухумі), де «Арго» дислокувався біля піонертабору «Чорноморець». Р.Бзікадзе згадує, що дисциплінований і вишколений підрозділ УНСО сильно контрастував з грузинським бронетанковим батальйоном, що дислокувався поряд і в якому дисципліна була практично відсутня. Друга зустріч автора спогадів з «Арго» відбулася на Шромському перевалі (очевидно під час відступу УНСО з-під Шроми). Р.Бзікадзе згадує, що в той день (наприкінці липня 1993 року) були убиті його бойові товариші Сохадзе і Тодуа. У тому ж бою втратили побратима і стрільці УНСО (Романа Галазику). Наприкінці свого спогаду автор згадує поіменно всіх сімох бійців «Арго», які загинули в грузино-абхазькому конфлікті (Романа Галазику, Віктора Нестерчука, Володимира Крутика, Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Музику, Олексу Довгого) і закликає український народ до вшанування їх пам'яті.

Загалом короткий спогад Р.Бзікадзе містить небагато унікальної інформації щодо історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Втім це очевидно є хронологічно першим мемуарним джерелом, в якому поіменно згадуються всі загиблі в Грузії стрільці УНСО. Саме в цьому і полягає цікавіть даного мемуару для дослідження.

4.1.2. Спогади за авторством учасників акції «Україна без Кучми»

Але «ненаціоналістичні» мемуари не варто обмежувати рамками військової мемуаристики. На сьогодні в Україні вже опубліковані деякі спогади, тематикою яких є не військова, а політична боротьба, в якій зокрема приймали участь і українські націоналісти. Серед цих мемуарів тематики дослідження торкаються передусім спогади, що стосуються подій 9 березня 2001 року, коли в Києві сталися масові заворушення, в яких приймали участь серед інших і представники українських націоналістичних рухів. Серед спогадів на зазначену тематику в рамках даного дослідження варто піддати більш детальному аналізу наступні матеріали:

- статтю «9 березня 2001 року: спогади і прогнози від ініціаторів "України без Кучми"» за авторством Павла Солодька, опубліковану на сайті «Українська правда» 9 березня 2006 року [93];

- книгу «Справа 9-го березня» за авторством Ірини Чемерис, видану у паперовому вигляді видавництвом Інституту «Республіка» у 2006 році[25];

- статтю «Грудневі тези до 10-річчя масових протестів в Україні» за авторством Володимира Чемериса, опубліковану на сайті «Українська правда» 15 грудня 2010 року [94].

Стаття П.Солодька містить коротку хронологію подій 9 березня 2001 року і спогади у формі інтерв'ю з чотирма активістами тих подій - Олегом Левицьким, Андрієм Підпалим, Михайлом Свистовичем, Володимиром Чемерисом. У короткій хронології подій згадується два епізоди, що стосуються безпосередньо УНА-УНСО: «жорстка зачистка» офісу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, яку провів міліцейський спецназ о 18:00 9 березня 2001 року, і суд по справі «9 березня», що засудив 16 осіб (переважно членів УНА-УНСО) до 2-5 років ув'язнення.

У спогадах-інтерв'ю Михайла Свистовича міститься досить детальна інформація щодо подій напередодні «шевченківських» масових заворушень. Так, М.Свистович відзначає, що спеціальною підготовкою фізичного протистояння не займався ніхто. Відзначається, що опозиційний табір на той час був фактично розподілений на дві групи (політики-парламентарі і громадсько-політичні активісти), дії яких між собою практично не узгоджувалися. Так, М.Свистович називає причиною масових заворушень заяву Форуму Національного Порятунку (координаційного органу опозиційних політиків-парламентарів) про недопущення президента Л.Кучми до покладання вінку до пам'ятника Т.Шевченку в парку його ж (поета) імені. М.Свистович стверджує, що до тієї заяви ніхто реально не планував і не готував блокування пам'ятника, тож в ніч напередодні подій 9 березня у парку Шевченка було всього п'ять опозиційних активістів. Серед них згадується і представник УНСО - Олег Бойко. М.Свистович стверджує, що всі п'ятеро були представниками громадсько-політичних, а не політико-парламентських груп опозиції. Тож УНА-УНСО (як на той момент не мала своїх представників у парламенті) також була частиною даної фракції опозиційного табору.

Самозрозуміло, що радикальна заява Фронту Національного Порятунку спровокувала міліцію на відповідний рівень готовності до силового протистояння. Між тим, ця ж заява виступила і своєрідним мобілізуючим гаслом для протестувальників. Так, зі слів М.Свистовича, вже на ранок 9 березня у парку було не п'ять (як вночі), а близько п'ятисот представників опозиції. Втім, тільки міліцейських спецпризначенців за підрахунками того ж М.Свистовича було принаймні в шість разів більше (за кількістю автобусів, у яких бійці спецпідрозділу «Беркут» були доставлені у парк Шевченка їх кількість наводиться у межах трьох тисяч осіб). Таким чином, основними причинами масових заворушень 9 березня, на думку М.Свистовича, були з одного боку дезорганізованість опозиційного табору (що виявилася у радикальність заяв політиків з одночасною відсутністю підготовки до протистояння і елементарної координації у середовищі рядових активістів), а з іншого - підготовленість провладних сил (передусім міліції) до силового протистояння.

Втім, не зважаючи на згадку про відсутність підготовки до силового протистояння, М.Свистович згадує нараду опозиціонерів, на якій було затверджене рішення про недопущення президента до пам'ятника Т.Шевченку. Дана нарада проходила у приміщенні Інституту «Республіка», на вулиці Горького. Зазначається, що всі лідери політиків-парламентарів усунулися від участі в цій нараді (хоча були присутні принаймні два народні депутати - Тарас Стецьків і Василь Червоній). Представником УНСО на нараді був Ігор Мазур. Нарада в черговий раз продемонструвала роз'єднаність опозиційного табору: представники націонал-демократів (В.Червоній і О.Соскін) категорично відмовилися від блокування пам'ятника, але саме на такому кроці наголошували М.Свистивич, В.Чемерис, Т.Стецьків та М.Іванищишин (останні двоє на початку 1990-х були лідерами студентських протестних рухів). Самозрозуміло, що УНСО в особі І.Мазура також підтримувало силовий варіант. Хоча оцінювати значення цієї наради важко, адже зі слів М.Свистовича не можливо зрозуміти відбувалася ця нарада до чи після заяви Форуму Національного Порятунку.

М. Свистович також досить детально описує масові заворушення зранку 9 березня 2001 року у парку Шевченка, в яких він особисто приймав участь. Каталізатором заворушень він називає те, що один з міліціонерів-спецпризначенців ударив в обличчя Валентину Семенюк, яка була на той час народним депутатом від опозиційної Соціалістичної партії. Припинення заворушень М.Свистович пов'язує з «закінчення ритуалу» - покладання квітів Л.Кучмою. Від'їзд президента став своєрідним «випуском пари» - міліція допустила демонстрантів до пам'ятника (хоча до цього щільно оточувала його, відбиваючі чисельні, але дезорганізовані спроби прориву), а опозиціонери, яким дістався покладений Л.Кучмою вінок, потрощили «кучмівські артефакти» біля підніжжя пам'ятника (згадується, що жовто-блакитну стрічку з вінка прилюдно палив Тарас Чорновіл). У цьому протистоянні М.Свистович приймав активну участь і відбувся пошкодженням кількох хребців (як він сам зазначає спецпризначенці намагалися зламати йому хребта, але він вирвався). Після цього М.Свистович пішов відпочивати у приміщення Інституту «Республіка», тож у масових заворушеннях під Адміністрацією Президента (які, як відомо були значно масштабніші від подій у парку Шевченка) він участі не приймав і у своїх спогадах тих подій не торкається.

Ще один цікавий момент згадує М.Свистович щодо затриманих під час подій у парку Шевченка. Зазначається, що народні депутати Т.Стецьків та Т.Чорновіл, що поїхали «виручати» заарештованих, вимагали у керівництва міліції звільнення затриманих студентів-представників руху «За правду!», але відмовилися вимагати звільнення представників УНСО (серед яких по імені згадується тільки Тетяна Чорновіл). Втім, міліцією були звільнені всі затримані під пам'ятником Т.Шевченку.

Спогади В.Чемериса у складі статті-інтерв'ювання П.Солодька досить органічно доповнюють спогади М.Свистовича. В них менше місця приділено подіям, що передували 9 березня, і протистоянню в парку Шевченка, втім більше уваги приділено заворушенням під час маршу демонстрантів до будівлі Міністерства внутрішніх справ.

В.Чемерис зазначає, що похід демонстрантів до МВС ніким не планувався, він був стихійною реакцією громадсько-політичного табору опозиції на затримання протестувальників у парку Шевченка. Маршрут цього походу В.Чемерис вказує наступним чином: бульвар Шевченка - Хрещатик - вулиця Інститутську - вулиця Богомольця. Після підходу до будівлі МВС зазначається, що були розібрані паркан (який ніби-то був встановлений у зв'язку з ремонтними роботами), а прохідну МВС було закидано яйцями. В.Чемерис відзначає, що не знає, хто ті яйця купував і роздавав демонстрантам, але припускає, що це відбулося вже в процесі маршу. У відповідь МВС випустило заарештованих у парку Шевченка протестувальників.

Далі, як зазначає В.Чемерис, марш опозиційних сил планувалося спрямувати по вулиці Лютеранській на Хрещатик, а звідти - у будинок вчителя на Володимирській вулиці, де мав відбутися установчий з'їзд руху «За правду!». Але на розі Лютеранської і Банкової відбулася бійка між працівниками спецпідрозділу «Беркут» і бійцями УНСО, що забезпечували охорону колони протестувальників. В.Чемерис відзначає, що особисто він йшов наприкінці колони і самого початку протистояння не бачив, але пізніше, на допитах у Службі безпеки України, йому показували фотографії, де спецпризначенців провокують невідомі особи, закидуючи міліціонерів яйцями. Але пізнати тих осіб В.Чемерис не міг. Саме під час цієї сутички він отримав удав по голові і втратив свідомість. Тож подальших подій (в тому числі і так важливих для даного дослідження масових заворушень під Адміністрацією Президента) він не описує.

Втім, чи не найбільш цікавим моментом спогадів В.Чемериса є опис участі у подіях 9 березня соціал-націоналістів під керівництвом Олега Тягнибока. Вони згадуються у двох епізодах спогадів. Першим є виступ самого Олега Тягнибока (на той момент був народним депутатом України, членом Комітету Уповноважених (вищого колегіального органу партії) та головою Київського осередку СНПУ) опівдні (очевидно ще в парку Шевченка), в якому він називає «нашим лідером» (очевидно не соціал-націоналістів, а опозиційного руху загалом) прем'єр-міністра Віктора Ющенка, що незадовго перед цим виступом покладав квіти до пам'ятника Т.Шевченку разом з Л.Кучмою (головним «ворогом» опозиціонерів). Таку позицію соціал-націоналістів різко критикує В.Чемерис.

Ще більш цікавим моментом був опис В.Чемерисом участі соціал-націоналістів у марші до МВС. Зазначається, що у колоні протестувальників були «десятки» жовтих прапорів СНПУ з характерним символом - монограмою «Ідея Нації». Несли їх молоді люди у «однакових сорочках з акуратними краваточками». Такий опис нагадує представників Товариства сприяння Збройним силам та Військово-морському Флоту «Патріот України» (фактично відігравав роль молодіжного крила СНПУ), які носили в якості одностроїв класичного крою сорочки «сталевого» кольору з чорними краватками під чорні ж класичні брюки. Але важко повірити, що представники «Патріоту України» були на досить тривалому по часу марші в сорочках з краватками, адже була ще холодна пора року і всі протестувальники були вдягнені у теплий верхній одяг. Тож очевидно, що дана згадка (принаймні опис одягу соціал-націоналістів) В.Чемериса не може відповідати дійсності. Поведінка представників СНПУ описується як провокативна. В.Чемерис згадує, що вони самочинно ставали попереду колони зі своїми прапорами і не зважали на жодні зауваження зі сторони. П.Солодько (інтерв'юер В.Чемериса) навіть згадує у своїх питаннях-уточненнях ситуацію, коли молоді соціал-націоналісти намагалися відібрати прапор у «дядька-соціаліста». Втім, В.Чемерис відзначає, що у сутичках з міліцією членів СНПУ він не помічав. Навіть більше - каже, що всі прапори СНПУ «кудись зникли» вже під будівлею МВС.

Загалом спогади М.Свистовича та В.Чемериса, наведені у статті-інтерв'ю П.Солодька є досить цікавими джерелами для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Адже в них ретельно описані події, що передували масовим заворушенням 9 березня 2001 року із вказівкою ролі в них українських націоналістів (УНА-УНСО та СНПУ). Окремо варто відзначити кардинально різне відношення авторів спогадів до різних українських націоналістичних організацій. Якщо відношення до УНА-УНСО загалом прихильне: відзначається їх роль у підготовчих процесах до подій 9 березня, охорона ними колони протестувальників та активна участь у силовому протистоянні з міліцією (через що члени УНСО і були заарештовані); то до СНПУ відношення цілком протилежне: вони описуються як деструктивний елемент опозиційного табору, припускається навіть їх провокативна роль. Такий заангажований погляд на події у В.Чемериса навіть виявився у відверто неправдиві описи (літні однострої соціал-націоналістів ніяк не могли застосовуватися у фактично ще зимову пору року). Власне розвиток подій 9 березня зі спогадів М.Свистовича та В.Чемериса визначити не можна, адже обидва вони особисто приймали участь у перших епізодах силового протистоянні з міліцією, де отримали пошкодження, не приймаючи участь у подальших подіях. Під час сутичок біля Адміністрації Президента (що були найбільш важливою подією того дня і в якій участь українських націоналістів (особливо УНСО) прийнято визнавати провідною) жоден з них участі не приймав і цю здавалося б ключову подію дня обидва вони просто упускають. Тож, обидва спогади варто розглядати як суб'єктивні і політично заангажовані, але між тим такі, які містять значний масив унікальної інформації, що очевидно відповідає дійсності, органічно доповнюючи загальновідомий плин подій.

Стаття В.Чемериса, написана до 10-річчя протестів 2000-2001 років [94] відрізняється від його спогадів у статті-інетрв'ю П.Солодька [93]. Але різниця ця не у змісті (попередня інформація не спростовується), а в формі викладу спогадів. Так, у спогадах 2006 року [94] В.Чемерис шляхом відповідей на питання інтерв'юера П.Солодька описує виключно події, свідком яких він був безпосередньо (передусім участь у марші до будівлі МВС 9 березня 2001 року), при цьому не торкаючись ані загального перебігу подій, ані попереднього розвитку протесаного руху, ані їх продовження після 9 березня. Спогади ж 2010 року [93] - навпаки, концентруються на загальному перебігу подій, починаючи від грудня 2000 року і закінчуючи «Помаранчевою революцією» 2004 року і викладені у вигляді статті мемуарно-публіцістичної розвідки. Втім, зважаючи на незначний обсяг викладеного матеріалу для такого насиченого подіями часового проміжку, повноцінними мемуарами цю статтю назвати не можна, це скоріше власний погляд автора на ті події із застосуванням дрібних мемуарних елементів. Але у зв'язку з тим, що у статті наявні власне спогади про окремі епізоди протестного руху 2000-2001 років (і участь в них українських націоналістів зокрема), їх варто піддати джерелознавчому аналізу саме під необхідним для дослідження кутом зору.