Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Основним приводом розвитку протестного руху В.Чемерис називає так званий «касетний скандал» - оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом «плівок майора Мельниченка», за якими президента Леоніда Кучму звинувачують у зникненні журналіста Георгія Гонгадзе (зник 16 вересня 2000 року). Авторами самої ідеї постановки наметового містечка на майдані Незалежності В.Чемерис називає себе, М.Свистовича, А.Підпалого та О.Левицького. Початком протесаного руху називається 15 грудня 2000 року, коли за допомогою народних депутатів-соціалістів було встановлено перші намети протестувальників. Зазначається, що найбільш активно сприяли встановленню наметів соціалісти - Юрій Луценко (що був тоді прес-секретарем О.Мороза), Олександр Ротаєнко (відповідав у Соціалістичній партії за розповсюдження газети «Грані») та представники Соціалістичного Конгресу Молоді (молодіжного крила Соцпартії). Пікетувальниками були висунуті вимоги - відставки президента Кучми та силовиків (міністра внутрішніх справ Кравченка, голови СБУ Деркача та генпрокурора Потебенька). Як зазначає В.Чемерис знесенню наметового містечка запобігло швидке долучення великої кількості прихильників: 15 грудня зібралося тільки близько 50 осіб, а вже 19 грудня до Верховної Ради з наметового містечка вирушили близько 20 тисяч протестувальників. Але В.Чемерис зазначає, що організовано у перші дні до протестувальників приєдналися тільки три групи:

- Київська організація УНП «Собор» на чолі з Євгеном Жовтяком;

- Шевченківська райорганізація СДПУ (о);

- УНА-УНСО.

Причому лише УНА-УНСО приймала участь у протестах у складі всієї всеукраїнської організаційної структури, інші партосередки діяли всупереч партійному керівництву. Крім того, саме на бійців УНСО як зазначає В.Чемерис було покладено охорону наметового містечка. Ще однією згадкою В.Чемериса про націоналістів в акції УБК є епізод з облиттям шампанським президента Л.Кучми, здійсненим на державному новорічному святкуванні речницею УНСО Т.Чорновіл.

У своїх спогадах 2010 року, так само як і в спогадах 2006 року, В.Чемерис обходить найбільш цікаві для даного дослідження моменти - силове протистояння під Адміністрацією Президента, в якому приймали участь протестувальники (передусім націоналісти з УНА-УНСО) з одного боку і бійці спецзагону МВС «Беркут» з іншого. Більше того - В.Чемерис всі події 9 березня вкладає у одне найзагальніше речення, поряд із знесенням наметового містечка (1 березня) і арештом 18 членів УНСО за результатами масових заворушень. Набагато більше уваги приділяє автор статті деструктивній (на його погляд) діяльності політичних структур (передусім координуючого органу опозиції - Форуму Національного Порятунку, ініціювання якого він приписує щойно звільненій з посади віце-прем'єра Юлії Тимошенко) та лідерів (передусім прем'єр-міністра Віктора Ющенка, якого дехто з протестувальників (наприклад лідер Київського осередку СНПУ Олег Тягнибок) вже тоді називав загальнонаціональним лідером опозиції, не зважаючи на його позицію - прем'єр разом з президентом і спікером у «заяві трьох» таврував учасників УБК «націонал-соціалістами»).

Обходить В.Чемерис і судове провадження у так званій справі «9 березня», називаючи його темою окремої розмови (чому, як згадувалося, дійсно присвячено окрему книгу - «Справа 9-го березня» [25]).

Досить скептично варто ставитися і до оцінок, які дає В.Чемерис загалом подіям акції «Україна без Кучми» і які важко назвати об'єктивними. Так, В.Чемерис наполягає на тому, що політики-учасники УБК відігравали деструктивну роль, а громадські активісти були рушійною силою протесаної кампанії. Але така оцінка є цілком заангажованою, адже деякі політики і народні депутати (наприклад Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл) за визначенням як самого В.Чемериса, так і його однодумця М.Свистовича, діяли цілком у руслі громадського активу, а деякі громадські активісти (соціал-націоналісти, яких не зважаючи на наявність в їх рядах одного народного депутата (Олег Тягнибок) віднести до парламентських сил не можливо) - навпаки, не могли знайти спільної мови з іншими активістами (з соціалістами зокрема). Загалом, спогади В.Чемериса 2010 року для даного дослідження є набагато менш цінними, ніж його ж спогади 2006 року, адже вони є більш політично заангажованими і суб'єктивними (хоча спогади 2006 року також важко об'єктивними), містять менше конкретики і їх зміст корелюється з поточною політичною позицією автора, що очевидно зумовлена оцінкою результатів УБК. Втім, і спогади В.Чемериса 2010 року також варті уваги, адже містять певну унікальну інформацію (про УНСО як єдину всеукраїнську організовану групу, що приєдналася до протестів від самого їх початку, епізод з речницею УНА-УНСО Т.Чорновіл).

Книга «Справа 9-го березня» за авторством Ірини Чемерис - по суті є збіркою документів та спогадів учасників акції «Україна без Кучми». Її зміст загалом повторює зміст вищезазначених спогадів. Обсяг книги звісно значно ширший за означені спогади-статті, але за тематикою роботи книга по суті не доповнює, а лише підтверджує, описані вище спогади учасників УБК. В цілому це логічно, адже авторами спогадів «Справи 9-го березня» є ті самі люди, які є й авторами зазначених вище спогадів-статей.

4.2. Відеоспогади, що не належать до авторства націоналістів

У дослідженні позаорганізаційних відеоматеріалів з історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття варто згадати три спеціально відзняті документальні фільми, що торкаються окремих епізодів новітньої історії і ролі в ній українських націоналістів:

- «Тіні війни» (присвячений участі УНСО у грузино-абхазькому конфлікті) [95];

- «Обличчя протесту» (присвячений подіям 9 березня 2001 року)[96];

- «Війна під чужими знаменами» (присвяченій тематиці найманства на пострадянському просторі) [97].

Всі три фільми самозрозуміло не є мемуарними джерелами, але всі вони містять відеоуривки зі спогадів окремих осіб, в яких висвітлюються зокрема і питання історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

4.2.1. Відеоспогади, включені до фільму Г.Гонгадзе «Тіні війни»

28-хвилинний документальний фільм «Тіні війни» був підготовлений у 1993 році. Автором ідеї і режисером фільму був ветеран-доброволець грузино-абхазького конфлікту та скандально відомий журналіст Георгій Гонгадзе, вбитий за нез'ясованих обставин у 2000 році. Як вже неодноразово згадувалося Г.Гонгадзе був у приязних відносинах з керівництвом УНСО і навіть певний час координував доставку українських добровольців в Грузію [55; 61]. А одним з операторів фільму виступив Степан Мерцало, який у першій половині 1990-х був начальником штабу Львівської крайової команди УНСО і членом редакційної колегії газети «Голос Нації» (тижневик УНА-Захід) [118]. Тож досліджувати даний матеріал варто особливо критично, адже очевидно, що фільм носить не просто суб'єктивний характер, а є відверто пропагандивним матеріалом. Фільм містить підбірку коментарів-інтерв'ю з різними особами, що дають оцінку участі українських добровольців у грузино-абхазькому конфлікті (від самих стрільців УНСО і їх союзників «Мхедріоні» до середньостатистичних київських перехожих). Не зважаючи на те, що між описуваними в інтерв'ю подіями і власне самим інтерв'ю пройшов зовсім не значний проміжок часу (не більше кількох місяців), але дані матеріали цілком можна вважати відеофіксацією мемуарів, адже основним джерелом їх інформації є спогади осіб, у яких були взяті інтерв'ю. Цікавими для даного дослідження є лише два відеоуривки:

- коментарі від представників грузинської сторони конфлікту (бійця «Мхедріоні», грузинського військового, члена Державної Ради Грузії Джаби Іоселіані);

- колективна бесіда зі стрільцями «Арго».

Короткі коментарі грузинського військового та бійця «Мхедріоні» підтверджують суттєву роль стрільців УНСО у грузино-абхазькому конфлікті і їх важливе значення для грузинської сторони конфлікту. А в більш розлогому коментарі Д.Іоселіані не тільки підкреслюється військовий професіоналізм «аргонавтів», але й зазначається, що допомога українських добровольців була неоплачуваною. Більше того - член Держради говорить про те, що стрільці УНСО відмовилися від будь-яких матеріальних винагород і єдине, що прийняли - це нагороди у вигляді орденів.

Зміст колективної бесіди зі стрільцями «Арго» загалом малоінформативний. Основна тема розмови - мотивація «аргоновтів», яка являє собою бажання стримати російську експансію. Цікавість для дослідження представляє не скільки сама розмова, скільки її відеофіксація, адже вона дає можливість скласти уявлення про однострої стрільців УНСО у грузино-абхазькому конфлікті. Загалом нею (відеофіксацією) підтверджується теза В.Мирончука про те, що УНСО використовувала той спосіб уніформації, який був доступний у кожен конкретний момент [79, с. 28-31], але дана теза піддається певній корекції. В.Мирончук відзначає, що «Арго», як правило, використовували грузинську уніформу з власними відзнаками і головними уборами («мазепинки»). Втім, під час колективної бесіди зі стрільцями «Арго» жоден з них не вдягнений у грузинський однострій. Більшість вдягнені у радянські гірські камуфляжі («афганка»), причому практично всі разом зі смугастими натільними сорочками («тєльняжками») у кольорах радянського військово-повітряного десанту, а один (чи двоє, якість відео не дає можливості роздивитися достаменно) - у американський камуфляж «Вудленд». Багато хто має елементи цивільного одягу (футболки, кросівки тощо). При чому на «афганках» кількох стрільців можна чітко розгледіти шеврони УНСО. Щодо головних уборів - то жоден з «аргонавтів» не вдягнений у «мазепинку». Більшість - без головних уборів взагалі, один - у капелюху радянського зразка (стандартний головний убір «афганки») і ще кілька у характерних чорних начільних пов'язках. Ці начільні пов'язки очевидно були певною військовою модою серед «аргонавтів», адже кадри зі стрільцями в них у фільмі з'являються неодноразово. З того, що стрільці у кількох епізодах відверто позують, можна зробити висновок, що дані пов'язки мали не тільки функціональне призначення (захист очей від поту з чола), але і являли собою певний елемент військової естетики. Серед інших головних уборів «аргонавтів» у кадрах з'являються пілотка та кепі радянського зразка, але жодного разу в кадр не потрапляє «мазепинка». Звісно робити з цього висновок, що характерні «німецькі шапки» з'явилися в УНСО пізніше, щонайменше малоаргументовано, адже їх згадують практично всі мемуаристи. Втім, важко зрозуміти, чому такий характерний елемент однострою не потрапив до кадрів пропагандистського відеоматеріалу. Ще одним характерним елементом однострою, який очевидно також являє собою прояв «військової моди», є цивільна чорна сорочка міліарного крою. Двічі на відео можна розгледіти такі сорочки на стрільцях «Арго» (у одному випадку до неї навіть пришитий шеврон УНСО). Такі ж сорочки є і на кількох стрільцях «Мхедріоні», на попередньому уривку. Наразі важко встановити причину такої розповсюдженості чорних цивільних сорочок мілітарного крою, але стверджувати факт їх розповсюдженості можна.

Загалом інформаційний потенціал документального фільму «Тіні війни» для дослідження незначний. Фільм підтверджує ряд відомостей з інших джерел, але практично не містить унікальної інформації. Втім, до фільму ввійшли унікальні кадри, на яких можна побачити стрільців «Арго» безпосередньо у зоні конфлікту. Дані кадри є найбільш цікавою для дослідження частиною даного відеоматеріалу, причому, як вже зазначалося цікавість становить не скільки сама бесіда, скільки її відеофіксація, що дає змогу дослідити уніформістичні тенденції в зоні грузино-абхазького конфлікту.

4.2.2. Відеоспогади, включені до фільму А.Шевченка «Обличчя протесту»

52-хвилинний документальний фільм «Обличчя протесту» був підготовлений у 2003 році, а в 2005 році став лауреатом премії «Телетріумф». Автором проекту був майбутній народний депутат України Андрій Шевченко, режисером - Руслан Гончаров. Продюсувала фільм Ірина Чемерис, авторка виданої у 2006 році збірки спогадів і документів «Справа 9-го березня». Сюжет фільму будується навколо основних моментів історії антипрезидентської кампанії «Україна без Кучми» (УБК). Не зважаючи на опозиційне авторство, фільм намагається претендувати на об'єктивний характер, через що в нього окрім відеомемуарів учасників УБК, були включені і спогади працівників міліції, які протистояли їм 9 березня 2001 року. Крім того, фільм містить кадри зйомок масових акцій в рамках УБК, в тому числі й заворушень під Адміністрацією Президента.

У спогадах-інтерв'ю учасників УБК та працівників міліції практично немає інформації, що стосується власне українських націоналістичних рухів, втім обмаль в ній інформації і про інші політичні організації, що приймали участь в кампанії. Дається взнаки певна претензія на політичну незаангажованість авторів фільмі, які намагаються подати події УБК як стихійний (позапартійний та позаорганізаційний) рух. Втім, таке «приховування політичних слідів» УБК по суті являє собою просто інший різновид заангажованості, адже загальновідомо, що навіть у «вуличній кампанії» УБК саме організовану участь приймали щонайменше дві політичні партії (Соціалістична партія України та Українська Національна Асамблея), а у ряді джерел є неодноразові згадки й про участь інших політичних партій (в тому числі й партій націоналістичних - СНПУ). Тож необізнаний глядач після перегляду фільму вірогідно зробить висновок про стихійність і позапартійність акцій УБК, що очевидно не відповідає дійсності, не зважаючи на те, що окремі епізоди дійсно могли носити стихійний характер. Навіть уривки інтерв'ю з одним з лідерів УНА-УНСО І.Мазуром, який був ув'язнений як один з організаторів масових заворушень 9 березня 2001 року, практично не містить згадок про власну організацію, а торкається лише сентиментальних тем (розлука з рідними під час ув'язнення, змушена в'язнична бездіяльність тощо).

Втім у трьох епізодах спогадів-інтерв'ю все ж є прямі згадки про роль українських націоналістів (представників УНА-УНСО) у загальному перебігу кампанії. Так, у спогадах Юрія Луценка (майбутнього міністра внутрішніх справ і політв'язня) є згадка про те, що при встановленні перших наметів у протестувальників не виявилося молотка, тож цвяхи забивали важким військовим чоботом одного з бійців УНСО. З цього можна зробити висновок, що УНА-УНСО приймало участь у кампанії від самого початку, принаймні з моменту розбудови наметового містечка.

Другою прямою згадкою про роль українських націоналістів в УБК є епізод з арештом речниці УНА-УНСО Тетяни Чорновіл, яка разом з групою журналістів вибралась на дах будинку. Цей момент був одним з ключових у всій кампанії, адже саме після цього досить брутального арешту (група спецпризначенців у цивільному трохи не скинула жінку з даху) накал пристрастей почав наростати і над натовпом протестувальників організаторами було остаточно втрачено контроль. Таким чином можна зробити висновок, що саме представниця УНА-УНСО зіграла ключову роль у розвитку подій 9 березня 2001 року.

Третьою ж згадкою про українських націоналістів є другий уривок зі спогадів Ю.Луценка, де він говорить про те, що заворушення почалися в результаті того, що УНА-УНСО піддалась на провокацію влади. Втім, Ю.Луценко вважає, що саме організованість УНСО не дала можливості ряду групових сутичок перерости у стихійні багатотисячні заворушення. Крім того, він відзначає, що найбільшу стихійну агресивність у натовпі проявляли не молоді націоналісти, а позаорганізаційні люди похилого віку, які трощили вуличну бруківку і кидали її уламки в міліцейські кордони.

Але найбільш цікавими для дослідження історії українських націоналістів початку ХХІ століття є кадри, що зафіксували сам процес перебігу подій 9 березня 2001 року (із заворушеннями перед будівлею Адміністрації Президента включно). Дані відеоматеріали однозначно підтверджують не тільки ключову роль УНА-УНСО у заворушеннях в день Шевченківських свят, але й активну участь партійних активістів у інших акціях кампанії (в тому числі і в «поході на Київ»). Крім того, на даних кадрах яскраво видно, що власне 9 березня 2001 року активісти УНА-УНСО (і І.Мазур в тому числі) намагаються взяти контроль над першими рядами протестувальників (серед яких окрім власне бійців УНСО чимало дійсно стихійних повстанців). Крім того, відеоряд яскраво підтверджує слова Ю.Луценка про те, що найбільшу агресію виявляли саме відверто позаорганізаційні учасники УБК (переважно люди похилого віку чи представники непартійних рухів). На деяких кадрах яскраво видно як каміння у кордон міліції кидає жінка пенсійного віку, як кілька пенсіонерів розбивають бетонну плиту на уламки для кидання в міліціонерів, як група людей на чолі з немолодим чоловіком у козацькій шапці намагається пробити міліцейську лаву шматком огородження. Втім, представлені у відеоряді і кадри, що яскраво ілюструють і досить агресивну поведінку представників УНА-УНСО (биття ногами автозака, який привіз затриманих; спроби пробити огорожею міліцейські кордони; кидання каміння в міліціонерів тощо). Хоча більшість членів УНА-УНСО легко розрізнити за характерними червоно-чорними нараменними пов'язками, але не виключено, що не всі партійні активісти мали такі пов'язки. Тож можна припустити, що частина протестувальників, яка здається стихійними повстанцями, насправді можуть бути членами певних організацій (в тому числі і самої УНА-УНСО). Але характерний пенсійний вік деяких особливо агресивних протестувальників все ж не дозволяє припускати їх відношення до націоналістичних організацій, членство яких складається переважно з молоді.

Загалом інформаційний потенціал документального фільму «Обличчя протесту» для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття не значний. Принаймні у розрізі дослідження мемуарних джерел даний фільм розглядати не варто. Втім, непересічне значення для дослідження має кадровий відеоряд, представлений у фільмі. Відеоматеріали, які зафіксували події 9 березня 2001 року містять багато цінної інформації для досліджуваної тематики.

4.2.3. Відеоспогади, включені до фільму телеканалу РЕН-ТВ «Війна під чужими знаменами»

44-хвилинний документальний фільм «Війна під чужими знаменами» був підготовлений журналістами російського телеканалу РЕН-ТВ (автори - Андрій Кузьмінов та Олександр Ніколаєв, режисер - Вадим Артеменко) в рамках проекту «Отражение» у 2006 р. 21 вересня 2008 року користувачем під нікнеймом «KRIK70» даний фільм був викладений для вільного перегляду на сайті-відеохостингу «Rutube» [97]. Даний матеріал присвячено участі найманців та добровольців з території колишнього СРСР у війнах 1990-х років. У відповідності до географічної локалізації військових конфліктів фільм розподілений на тематичні блоки. Історії українських націоналістів у фільмі торкаються два таких блоки - «Абхазія» та «Чечня». Очевидно, що джерельною базою для даних тематичних розділів, були інтерв'ю з ветеранами-лідерами УНСО (Д.Корчинським, В.Бобровичем, І.Мазуром, О.Музичком). Але повних версій інтерв'ю оприлюднено не було і вони доступні лише у якості уривків. Так як фільм готувався на початку 2000-х років, то інтерв'ю з ветеранами УНСО являли собою вже на той час їх військові спогади, по суті - відеомемуари.

Першим мемуарним уривком темактичного блоку «Абхазія» є спогади Ігоря Мазура («Тополі») про прибуття стрільців УНСО в Грузію, де стверджується, що українських націоналістів зустрічала грузинська сторона на рівні Міністерства Оборони на запрошення перших осіб країни. Крім того, І.Мазур стверджує, що митницю (хоча не зрозуміло грузинську чи українську) стрільці УНСО минали через запасний вхід, де їх практично підвозили до трапу літака, без жодних митних декларацій та іншої документації. Окремо наголошується, що жодних грошових винагород грузинська сторона українським націоналістам не надавала.

Другим мемуарним уривком є фрагмент інтерв'ю з Дмитром Корчинським, в якому він стверджує, що до Грузії УНА-УНСО своїх стрільців спрямовувала централізовано, де ті воювали в Абхазії та Мінгрелії, під час конфлікту зі звіадистами (по суті це єдина (окрім розлогих спогадів В.Ущаповського [61]) згадка про участь УНА-УНСО у грузинській громадянській війні). Д.Корчинський мотивує участь українських націоналістів у кавказьких війнах бажанням постійно відтягати російські збройні сили іншими конфліктами, щоб унеможливити їх участь у потенційному українсько-російському збройному зіткненні в Криму.

Третім мемуарним уривком фільму є бесіда з В.Бобровичем, який окрім власних спогадів демонструє знімальній групі свою уніформу, відзнаки і нагороди. Як і в своїх опублікованих спогадах («Щоденник сотника Устима» [27]) В.Бобрович головною відзнакою українських націоналістів на Кавказі називає «мазепинки», демонструючи при цьому власний головний убір чорного кольору з червоним краєм (над козирком тим самим червоний кантом вишито символ «V», як елемент фамільного герба гетьмана Івана Мазепи, за що дані кепі й отримали назву «мазепинки»). Окрім зовні стандартної загальновійськової української кокарди на головному уборі з лівого боку міститься нашивка «едельвейс». Як пояснює В.Бобрович, даний шеврон був відзнакою гірськострілецьких підрозділів УНСО. Серед своїх нагород «Устим» демонструє знімальній групі пустельний хрест УНСО та орден Вахтанга Горгасала з діамантами. На комірах В.Бобровича дві семикутні зірки, що позначають звання курінного (трьома такими зірки позначають полковника УНСО як додатково пояснює ветеран). Такі зірки стрільці УНСО запозичили у регулярних підрозділів грузинської армії.

Наприкінці тематичного блоку «Абхазія» розміщено ще один уривок інтерв'ю з І.Мазуром, де згадується перший загиблий стрілець УНСО - Олексій Ткачук, який загинув у боях під Сухумі (Шромська операція). «Тополя» згадує, що у О.Ткачука грузино-абхазький конфлікт був вже другою війною, адже до того загиблий стрілець воював у Нагірному Карабаху.

Тематичний блок фільму під назвою «Чечня» розпочинається ще одним уривком інтерв'ю з Дмитром Корчинським. В даному уривку Провідник УНА-УНСО стверджує, що домовленість про участь українських націоналістів у війні на чеченському боці було укладено з урядом Джохара Дудаєва в Грозному ще задовго до взяття російськими військами столиці Ічкерії. Далі сюжет блоку «Чечня» будується навколо уривків інтерв'ю з О.Музичко («Білий»). У першому з цих уривків ветеран УНСО виголошує своє життєве кредо наступним чином - «поки в моїх жилах тече кров, я буду воювати проти комуністів, жидів і москалів», обґрунтовуючи це тим, що його рід вже майже сто років воює проти росіян (діди - у громадянську війну та дядьки - в лавах УПА). Таку мотивацію до участі українських націоналістів у війні закадровий голос журналіста-автора сюжету називає «помстою за теперішні й минулі образи». У другому уривку О.Музичко говорить про те, що дудаєвським урядом було на честь українців названо три вулиці чеченської столиці (Степана Бандери, Сашка Білого і Олега Беркута, останні двоє - командири УНСО в Чечні). Крім того, у другому уривку «Білий» наступним чином підсумовує свій особистий вклад у опір російським збройним силам у першій російсько-чеченській війні: підбиття трьох танків, більше шести бронетранспортерів, бойової машини піхоти, розстріл літака-винищувача.

Окремо варто розглянути фрагмент відео, що вставлений авторами сюжету між двома попередніми уривками. Цей фрагмент є не спогадом, а очевидно частиною відеоматеріалів, які готували у пропагандистських цілях чеченські сепаратисти (найімовірніша версія, з огляду на наявність значної кількості агітаційних матеріалів за авторством представників структур республіки Ічкерія) або українські націоналісти (версія малоймовірна з огляду на кримінальну відповідальність за найманство в Україні). Орієнтовно даний відеофрагмент можна датувати кінцем 1994 - початком 1995 року. З того, що даний відеоуривок не зустрічається у жодному з опублікованих чеченських та українських агітматеріалів, а наявний лише у матеріалах за авторством російської сторони, можна припустити, що дані матеріали були захоплені російськими військовими ще до остаточної обробки її чеченськими (чи українськими, що малоймовірно) авторами. У даному уривку О.Музичко називає себе польовим командиром УНСО і обґрунтовує присутність власного підрозділу в Чечні захистом українського і чеченського народів від російської агресії. Цікавим у даному відеоуривку також є однострій, в який вдягнений О.Музичко. Цей однострій складає камуфльований бушлат (ймовірно російського зразка) з нарукавною червоно-чорною пов'язкою УНСО на лівому рамені. Головний убір складає кепі синього кольору (очевидно варіант «мазепинки») з зеленою пов'язкою та кокардою над козирком і нашивкою з лівого боку (визначити зображення на відзнаках кепі за відео не можливо, але у загальних рисах вони нагадують загальновійськову українську кокарду і шеврон «едельвейс», які були закріплені аналогічним чином на головному уборі В.Бобровича). Закадровий голос журналіста додає до військової біографії О.Музичка взяття в полон російського батальйону морської піхоти (даний епізод яскраво описується у художньому творі анонімного авторства «Ми з УНСО» [87], згадується у збірці «Війна в натовпі» [41] та підтверджується у розвідці-спогадах В.Мирончука [80]).

Закадровий текст фільму допускає цілий ряд неточностей. Так, Дмитро Корчинський називається командувачем бойовиками УНА-УНСО в Грузії, в той час як верховним командиром УНСО на той момент був не він, а Ю.Шухевич, представником організації в Грузії - А.Лупиніс, безпосередньо стрільцями командували чотові. В.Бобрович згадується як ветеран війн в Абхазії і Чечні, в той час як згадок про його участь російсько-чеченській війні немає. А з огляду на те, що у 1994 році В.Бобровичу було проведено кілька операцій після тяжкого поранення у бою під Шромою (про що він сам згадує у «Щоденнику сотника Устима» [27]), припустити його участь у військових діях вже в січні 1995 року важко. Не зважаючи на пряму вказівку О.Музичка про те, що він сам є польовим командиром, закадровий голос журналіста називає його бійцем підрозділу «Вікінг», командиром якого називається Шаміль Басаєв. Кількість стрільців УНСО у грузино-абхазькій війні авторами фільму також явно завищена (називається цифра 500 бойовиків, в той час як всі інші джерела не називають цифр набагато більших за 50 стрільців; В.Ущаповський називає бій бід Шромою найбільш масштабною за чисельністю операцією «Арго», а В.Бобрович визначає кількість бійців у тій операції в 53 стрільці [103]).

Загалом у даному документальному фільмі уривки інтерв'ю з ветеранами УНСО підібрані російськими журналістами явно з пропагандистською метою. Саме тому, окрім участі «Білого» у російсько-чеченській війні на чеченському боці (з не зовсім зрозумілою для пересічного російського глядача мотивацією та «зрадницьким» (знов-таки з погляду пересічного російського глядача) епізодом з полоненням російських морських піхотинців) згадується також і відбуття О.Музичком дворічного покарання у місцях позбавлення волі за абсолютно кримінальний злочин (рекетирство). Тож даний документальний фільм варто розглядати як політично заангажований, адже очевидно, що саме таку підбірку журналісти РЕН-ТВ робили, переслідуючи відверто політично-пропагандивні цілі. Особливо яскраво такий висновок ілюструється порівнянням життєвих шляхів того ж О.Музичка (де підкреслюється зв'язок з криміналом) та російських найманців Бориса Пічугіна та Олексія Анатольєва, долі яких після участі у війнах, склалися більш благополучно і подаються фактично як зразкові. Окремо підкреслює заангажованість авторів фільму емоційно забарвлений термін «ярые националисты», який постійно (інколи навіть абсолютно недоречно) застосовується у закадровому тексті до стрільців УНСО. Даний термін ніяк не окреслює характер поглядів ветеранів-націоналістів, але очевидно несе негативний відтінок для пересічного російського глядача.

Втім, відомості, які подаються ветеранами УНСО у зазначених уривках, очевидно відповідають дійсності, адже підтверджуються рядом інших джерел (в тому числі й мемуарних). Більше того - дана підбірка містить і певною мірою унікальну інформацію. Передусім, це відеофіксація варіації однострою УНСО під час військових дій в Чечні. В.Мирончук - єдиний мемуарист, що детально описує уніформістичні тенденції в УНСО [79; 80], згадує цей момент достатньо побіжно, відзначаючи лише зелені пов'язки газавату. Відеоуривок з О.Музичко зразка 1994-1995 років ілюструє, що окрім пов'язок газавату (яка у «Білого» пов'язана на головному уборі), використовувались також пов'язки УНСО та «мазепинки» з українськими кокардами і нашивками-«едельвейсами». Синій колір «мазепинка» польового командира УНСО в Чечні взагалі робить її досить цікавим елементом однострою УНСО. Про такі головні убори не згадують інші джерела (стрільці «Арго» носили чорні «мазепинки» та мали інший крій). Хоча з того, що В.Мирончук називає більшість подібних головних уборів саморобними, можна припустити, що і синя «мазепинка» О.Музичка є власне «саморобкою», яка не виключно, що була виготовленою спеціально для відеоагітації.

Висновки до Розділу ІV.

Якщо порівнювати зі спогадами націоналістів, то «ненаціоналістичні» мемуари не становлять значного масиву інформації для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Між тим вони також мають значення для дослідження порушеної тематики, адже не тільки оздоблюють цілим рядом цікавих деталей більш розлогу націоналістичну мемуаристику, але й в цілому незаангажовано підтверджують ряд мемуарів з націоналістичним авторством. Особливо це стосується мемуаристів-комбатантів (Є.Мєдвєдьєва, Г.Сухумі, М.Шатурова, Р.Фарукшина, Р.Бзікадзе). Втім, для цих спогадів характерний високий рівень суб'єктивності, що інколи переходить у відверту недостовірність (приклад - спогади Є.Мєдвєдьєва), що змушує всі відомості критично перевіряти додатково. Учасники політичних конфліктів, здавалося б мали бути не менш суб'єктивними, але у досліджені автори спогадів про кампанію «Україна без Кучми» зосереджені у своїх мемуарах на фактажі, а не оцінці подій, тож дані джерела були визначені більш об'єктивними у порівнянні зі спогадами військових ветеранів. Отже, у спогадах зібраних П.Солодьком, В. та І.Чемерисами виявлено детальний опис подій УБК загалом і участі в ній націоналістів (УНА-УНСО та СНПУ) зокрема.

Документальні фільми «Тіні війни» Г.Гонгадзе, «Обличчя протесту» А.Шевченка, «Війна під чужими знаменами» телеканалу РЕН-ТВ також містять відеоспогади цікаві для дослідження історії українських націоналістів межі ХХ і ХХІ століть. Аналогічно до текстових «ненаціоналістичних» спогадів у них наявні не тільки важливі для дослідження деталі (нерідко деталі унікальні), але й підтвердження даних інших джерел. Саме цим і визначається їх значення для дослідження порушеної проблематики.

Отже, детальний аналіз змісту «ненаціоналістичних» спогадів дає можливість зробити наступні висновки. Загалом мемуарні джерела за авторством «ненаціоналістів» не містять значного масиву унікальної інформації (на відміну від різних видів спогадів «націоналістичних»), між тим ряд відомостей та деталей, які можна почерпнути з даних джерел дає можливість здійснити більш детальний і водночас незаангажований порівняльний аналіз інших джерел, визначивши з більшим ступенем вірогідності достовірність чи недостовірність даних про діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

У відповідності до поставлених на початку дослідження завдань виявлені мемуарні джерела з історії українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття були класифіковані у відповідності до двох критеріїв - авторства (мемуари націоналістичних лідерів, активістів та «ненаціоналістичні» мемуари) та форми (опубліковані у текстовому вигляді та зафіксовані на відео).

Проаналізувавши специфіку публікацій та інших способів уведення джерел до наукового обігу, були виявлені чотири головні способи:

- публікація мемуарів у збірках спогадів чи у вигляді окремих друкованих книг (наприклад, збірка Д.Корчинського та В.Артеменка «Війна у натовпі» та книга В.Бобровича «Щоденник сотника Устима»);

- публікація спогадів в рамках матеріалів ЗМІ (наприклад, спогади Я.Андрушківа та О.Черненка);

- публікація спогадів в електронному вигляді чи зафіксованих на відео в мережі інтернет (наприклад, спогади І.Мазура, В.Бобровича, В.Мамалиги, В.Ущаповського чи анонімні спогади бійців УНСО);

- публікація відеоспогадів у формі документального кіно («Тіні війни», «Обличчя протесту», «Війна під чужими знаменами»).

В процесі роботи над дисертаційним дослідженням були вияснені закономірності формування інформаційного потенціалу мемуарів, з'ясовано особливості кодування інформації в джерелах та визначено інформаційні можливості мемуарів, ступінь повноти відображення в них діяльності українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. У відповідності до всього вищезазначеного найбільш інформативними мемуарними джерелами виявилися спогади націоналістичних лідерів, адже автори цих мемуарів за характером свого організаційного положення є найбільш поінформованими з можливих авторів. Націоналістичні лідері (на відміну від рядових активістів та сторонніх спостерігачів) висвітлюють не тільки власне історію українських націоналістичних рухів, але й нездійснені плани, мотивацію та інші, недоступні іншим авторам, деталі. Втім, саме спогади націоналістичних лідерів є найбільш суб'єктивними і заангажованими джерелами, що потребують ретельного аналізу і критики. Та значення суб'єктивного фактору також не варто переоцінювати. Так, значення збірки спогадів «Війна в натовпі», укладеної і опублікованої Д.Корчинським та В.Артеменком, у широких дослідницьких колах (які, як вже не раз зазначалося вище наразі складаються здебільшого з «любителів» та політично заангажованих осіб) прийнято вважати такою, що не варта особливої уваги як історичне джерело, а скоріше є прикладом публіцистики. Втім, у даному дослідженні було доведено, що «Війна в натовпі» є надзвичайно важливим мемуарним джерелом і рівень його суб'єктивності у «широких колах» явно перебільшений, адже більшість даних, зазначених у даній збірці підтверджуються рядом інших джерел, а унікальна інформація «Війни в натовпі» органічно доповнює загальновідомий перебіг подій, не вступаючи у протиріччя з даними з інших історичних джерел. «Війна в натовпі» найбільш повно з опублікованих на сьогодні джерел відображає загальний перебіг історії УНА-УНСО у 1991-1997 роках.

Спогади В.Бобровича (як об'єданні у його книзі «Щоденник сотника Устима», так і опубліковані окремо) є другими за повнотою інформаційного наповнення мемуарними спогадами лідера УНА-УНСО (цього разу локального, а не всеукраїнського масштабу). Мемуари першого командира «Арго» найбільш повно висвітлюють окремий епізод історії УНА-УНСО - участь у грузино-абхазькому конфлікті, але практично не торкаються інших епізодів організаційної історії. Рівень детальності спогадів В.Бобровича є надзвичайно високим завдячуючи рівню компетентності автора (адже командир експедиційного загону, яким був В.Бобрович, мав найбільше інформації щодо діяльності власного підрозділу).

Спогади регіонального (у 1990-х роках) лідера УНА-УНСО Р.Зайченка є менш інформативними, ніж спогади попередніх авторів, втім вони містять ряд даних, що дають можливість більш детально дослідити певні етапи організаційної історії УНА-УНСО.

На відміну від лідерів УНА-УНСО лідери ДСУ та СНПУ наразі опублікували набагато менш інформативні мемуари. Їх спогади про організаційну діяльність не публікувалися окремо, а містяться у інтерв'ю чи статтях. Єдиними окремо опублікованими мемуарами є спогади співзасновника ДСУ З.Красівського, що підготував до друку голова ДСУ Р.Коваль. Втім, зважаючи на те, що автор помер у перший рік існування партії, зміст спогадів торкається виключно перших кроків партійного будівництва (фактично тільки «передісторії» та заснування ДСУ). Але й спогади Р.Коваля, який очолював ДСУ до моменту її зняття з реєстрації у 2003 році (опубілковані у двох інтерв'ю з ним) також присвячені у більшості своїй тільки початкам партійної історії, подальшій діяльності ДСУ вони практично не висвітлюють. А спогади заступника голови партії і лідера Запорізького партійного осередку О.Черненка взагалі торкаються лише окремих (і не особливо історично значущих) епізодів історії ДСУ.

Спогади лідера СНПУ Я. Андрушківа (опубліковані як і спогади лідера ДСУ Р.Коваля у двох інтерв'ю), більш інформативні. Втім, рівень політичної заангажованості цих мемуарів є значним. Часто відверті спроби «згладження кутів» у «незручних» питаннях дають підстави для неоднозначного трактування певних подій. Спогади лідера Київського СНПУ О.Вахнія підтверджують, що така двозначність у висловлюваннях була характерною ознакою в роботі керівництва СНПУ загалом. Спогади О.Вахнія на відміну від Я.Андрушківа не містять спроб висвітлення загальної історії партії, втім містять по суті унікальні дані щодо внутрішньопартійних непорозумінь (зокрема між ним, як керівником столичного осередку, і партійним керівництвом, що на той час мешкало у Львові). Мемуари О.Вахнія, так само, як і мемуари Я.Андрушківа носять досить суб'єктивний і політично заангажований характер, втім саме вони проливають світло на деякі абсолютно недосліджені сторінки партійної історії.

Загалом же спогади націоналістичних лідерів є найбільш інформативними мемуарними джерелами з порушеної тематики. Наявна нерівнозначність між кількістю спогадів керівників УНА-УНСО (дві окремо опубліковані збірки спогадів і цілий ряд окремих публікацій) та мемуарами керівників ДСУ та СНПУ (тільки кілька окремих публікацій) іманентна нерівнозначності між потенціалом і обсягами діяльності УНА-УНСО (участь у військових конфліктах за кордоном, численних силових політичних протистояннях в Україні, чільна участь у парареволюційних подіях УБК тощо) та інших (СНПУ та ДСУ) націоналістичних партій. Саме цим очевидно слід пояснювати і той факт, що з опублікованих на сьогодні спогадів рядових націоналістичних активістів наявні тільки спогади активістів УНА-УНСО.

Щодо висвітлення окремих епізодів організаційної історії (передусім участі у військових конфліктах) спогади рядових стрільців УНСО є джерелом надзвичайно інформативним, що у визначенні деталей певних історичних епізодів містить цілу низку унікальних відомостей (спогади І.Мазура, Ю.Колесникова, В.Мамалиги). Особливо варто відзначити спогади В.Ущаповського, які наразі є єдиним джерелом, що висвітлює участь українських націоналістів у Грузинській громадянській війні восени 1993 року.

Чи не найбільш цікавими є спогади В.Мирончука, опубліковані до десятиліття УНА-УНСО у журналі «Однострій». Цими мемуарами В.Мирончук по суті намагався закласти основи партійної історіографії УНА-УНСО, адже вони написані не у формі спогадів, а у формі науково-популярних матеріалів. Втім, з огляду на те, що очевидно єдиним джерелом даних матеріалів були власні спогади автора і його бойових товаришів, дані статті радше варто відносити до розряду мемуарів.

Спогади анонімних стрільців УНСО є набагато менш інформативними, ніж авторські мемуари. Вони загалом лише доповнюють дрібними деталями інші, більш розлогі спогади. Єдиним виключенням є мемуари «чеченського» ветерана УНСО (яким найвірогідніше є І.Мазур), адже ці мемуари є одним з небагатьох джерел, що детально висвітлюють чеченську кампанію УНСО.

«Художні» мемуари активістів УНА-УНСО («kavkaz.ua» А.Миронюка та анонімна «Ми з УНСО») взагалі не можна розглядати як історичні джерела, адже всі унікальні відомості з цих джерел потребують додаткової перевірки, а самі автори свої твори відверто називають художніми. Спогади В.Чечила, які практично дослівно (за виключенням деяких «політично незручних» деталей та відверто художніх вигадок) повторюють текст «Ми з УНСО» унікальних відомостей не містять, а у цікавих для дослідження епізодах дублюють раніше опубліковані матеріали за авторством «полковника Боровця» у збірці «Війна в натовпі».

«Ненаціоналістичні» мемуари становлять порівняно (з націоналістичними спогадами) незначний масив інформації для дослідження історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ років, втім дану тематику вони оздоблюють цілим рядом цікавих деталей і що не менш важливо - в цілому підтверджують ряд мемуарів з «націоналістичним» авторством. Особливо це характерно для мемуаристів-учасників військових конфліктів (Є.Мєдвєдьєва, Г.Сухумі, М.Шатурова, Р.Фарукшина, Р.Бзікадзе). Хоча для всіх подібних мемуарів характерний і високий рівень політичної заангажованості, що часто переходить у відверту недостовірність (як у випадку зі спогадами Є.Мєдвєдьєва), що змушує всі відомості критично перевіряти додатково. Учасники політичних конфліктів здавалося б мали бути не менш політично заангажованими, ніж учасники конфліктів військових, втім у нашому дослідженні учасники парареволюційних подій (кампанії «Україна без Кучми») зосереджувалися у своїх спогадах не скільки на оцінці подій, скільки на фактажі, що зумовило більшу об'єктивність їх спогадів у порівнянні зі спогадами військових ветеранів. Таким чином, спогади зібрані П.Солодьком, В. та І.Чемерисами містять досить детальний опис подій УБК і участі в ній націоналістів (УНА-УНСО та СНПУ) зокрема.

Документальні фільми, які містять відеоспогади, цікаві для дослідження історії українських націоналістів межі ХХ і ХХІ століть («Тіні війни» Г.Гонгадзе, «Обличчя протесту» А.Шевченка, «Війна під чужими знаменами» телеканалу РЕН-ТВ), так само як і текстові «ненаціоналістичні» спогади містять ряд важливих для дослідження деталей (нерідко деталей унікальних) та підтвердження даних інших джерел. Саме цим і визначається їх значення для дослідження порушеної проблематики.

Окремою проблемою є питання достовірності інформації, наявної в мемуарних джерелах. Перевірити цю інформацію можна лише співставленням даних з іншими масивами джерел, передусім з офіційною інформацією від державних органів, повідомленнями преси і співставленням з іншими спогадами.

Щодо даних від офіційних чинників, а такою у нашому випадку є інформація від державних органів України та деяких сусідніх держав (якщо мова йде про зовнішньополітичну діяльність УНА-УНСО). Нажаль цей масив даних дає дуже мало можливостей для критики мемуарних джерел, адже у більшості своїй ця інформація або занадто вузька (як, наприклад, дані про партійні структури, що містяться на офіційних електронних ресурсах Центральної Виборчої Комісії та Міністерства Юстиції України), або недосяжна для дослідження (як матеріали, які однозначно збиралися і накопичувалися вітчизняними органами внутрішніх справ, Службою Безпеки України та структурами державної безпеки інших країн, але які не скоро стануть доступними для науковців). Доступні на даний момент офіційні чинники лише підтверджують загальновідомі факти, що ніяк не впливає на можливість критичної оцінки мемуарів, перевірки в яких, як правило потребують більш дрібні деталі, яких жодні офіційні чинники не торкаються взагалі.

Подібна ситуація і з порівняльним аналізом матеріалів преси і джерел-спогадів. Абсолютна більшість ЗМІ торкається у своїй інформації тільки загальновідомого фактажу, ніяким чином не даючи матеріалу до критики мемуарних джерел. Випадки, коли журналісти намагаються більш детально розібратися у процесах всередині націоналістичного середовища надзвичайно рідкісні, їх можна буквально перерахувати на пальцях однієї руки. Чи не єдиним серед таких журналістів був Георгій Гонгадзе, матеріал якого за цікавою для нас тематикою був зібраний в формі кінофільму «Тіні війни» і детально розглянутий в рамках даного дослідження. Але якщо приклад матеріалів Г.Гонгадзе є скоріше рідкісним випадком можливостей використання матеріалів преси для критики інших джерел, то робота російських ЗМІ дає скоріше зворотній приклад. Детально досліджений в роботі фільм телеканалу РЕН-ТВ «Війна під чужими знаменами» є яскравим прикладом використання реальних історичних джерел у політично заангажованій пропаганді. Спеціально підібрані авторами фільму уривки з відеоматеріалів та інших джерел (частина з яких за припущенням автора є унікальною і стала доступною для телеканалу РЕН-ТВ тільки за сприяння органів державної безпеки РФ) у сукупності з закадровим текстом дають глядачу не можливість оцінити наявний фактаж, а лише необ'єктивно, а часто й викривлено аргументують зарання сформовані висновки, що явно були продиктовані політичною кон'юнктурою і політично вмотивованими замовниками матеріалів. ЗМІ у досліджуваний період загалом досить часто згадували у своїх матеріалах українських націоналістів та окремі епізоди з історії їх руху, втім абсолютна більшість цих згадок є фрагментарними, оціночними і торкаються лише загальновідомих моментів з історії досліджуваних рухів і згадкою про ці численні матеріали немає сенсу перевантажувати дослідження, адже застосувати їх у критичному аналізі мемуарів та джерел усної історії українських націоналістичних рухів досліджуваного періоду не надається за можливе. Поодинокі пресові матеріали, придатні до такого дослідження, в роботі були детально пропрацьовані («Тіні війни» Г.Гонгадзе, «Обличчя протесту» А.Шевченка, «Війна під чужими знаменами» телеканалу РЕН-ТВ). Порівняння ж конкретних мемуарних джерел з іншими мемуарними джерелами наразі є найбільш доступним і ефективним способом визначення вірогідності поданої в спогадах інформації, саме тому в роботі цей спосіб перевірки достовірності джерел застосовується найбільш широко. У багатьох випадках такий спосіб перевірки даних нажаль є єдиним доступним засобом. Охарактеризувавши основні групи мемуарних джерел з проблематики й визначивши можливі способи перевірки їх достовірності та особливості висвітлення у них діяльності українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття можна зробити висновок про їх повноту й ступінь об'єктивності. Так, націоналістичні мемуари можна назвати однозначно такими, що найбільш повно висвітлюють порушену проблематику, водночас вони далеко не завжди є достатньо об'єктивними. «Ненаціоналістичні» ж спогади не відображають історію українських націоналістів межі ХХ і ХХІ століть з точністю до навпаки: вони однозначно менш повні інформаційно, але не рідко вони є навіть більш суб'єктивними, ніж спогади націоналістів (аж до відвертих фантазій, як у випадку з російським козаком-мемуаристом Є.Мєдвєдьєвим). При більш детальному розгляді власне націоналістичних мемуарів можна зробити висновок про найбільшу повноту мемуарів лідерських у порівнянні зі спогадами рядових активістів, хоча «рядові» мемуари нерідко більш детальні щодо окремих історичних епізодів. Щодо суб'єктивності висвітлення подій, то її рівень залежить від кожного конкретного автора. Означивши таким чином стан комплексу мемуарних джерел можна зробити висновок про його повноту та інформаційну цінність, що визначалося на початку дисертаційного дослідження в якості мети роботи. Найбільш повно у мемуарних джерелах відображена історія УНА-УНСО, а окремі її епізоди завдяки дослідженим джерелам стають відомими навіть в деталях: відображені у спогадах Д.Корчинського, Р.Зайченка та В.Мамалиги початки партійного будівництва, відображені у мемуарах «УНСОвських» ветеранів певні моменти військових кампаній УНСО, парареволюційні події відображені у мемуарах учасників УБК (в тому числі і позапартійних) тощо. Мемуарними джерелами висвітлюються також і цілий ряд моментів «внутрішнього життя» членства: ідейних настанов, організаційних традицій, військових забобонів, мотивацій тощо. Втім, мемуарними джерелами практично не відображені «проблемні» епізоди партійної історії УНА-УНСО (почерговий відхід від організації перших двох провідників - Ю.Шухевича у 1994 році та Д.Корчинського у 1997 році, розколи в організації у 2001-2003 роках тощо). Порівняно з історією УНА-УНСО історія СНПУ і особливо ДСУ в мемуарних джерелах висвітлена набагато менш повно. Втім, ця неповнота очевидно зумовлена низьким рівнем активності других порівняно з першою. Але у мемуарних джерелах відображені надзвичайно цікаві сторінки партійної історії СНПУ, зокрема непорозуміння між вищим керівництвом та столичним осередком, передумови перетворення СНПУ у ВО «Свободу» тощо. Історія ДСУ відображена у мемуарних джерелах найменш повно. Найцікавіші епізоди, висвітлені у спогадах - це «передісторія» ДСУ та перші кроки партійного будівництва. Але подальша історія організації й зокрема розкол в ній у 1993 році в мемуаристиці не відображені взагалі. Таким чином, комплекс мемуарних джерел з історії українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття не може повною мірою висвітлити історію зазначених рухів, втім саме цей комплекс має стати в основі джерельної бази з дослідження порушеної проблематики.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Андрющенко Е.С. Участь УНА-УНСО в релігійному житті України 90-х рр. ХХ ст. / Е. С. Андрющенко // did-panas23: персональна сторінка на живому журналі [Електронний ресурс] Режим доступу: http://did-panas23.livejournal.com/160139.html - Дата звернення: 10.10.2013

2. Андрющенко Е.С. Українські праворадикальні рухи та «кримське питання» (1990-ті рр.) / Е. С. Андрющенко // did-panas23: персональна сторінка на живому журналі [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://did-panas23.livejournal.com/158388.html - Дата звернення: 02.11.2013

3. Андрющенко Е.С. Парамілітарні структури українського націоналістичного руху 90-х рр. XX ст. / Е. С. Андрющенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету - Запоріжжя: ЗНУ, 2011 - Вип. XXX - С.42-51.

4. Андрющенко Е. Конфлікти, розколи і спроби об'єднання в українському націоналістичному русі (1990-2005 рр.) / Е. С. Андрющенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету - Запоріжжя: ЗНУ, 2012. - вип. XXXII - с. 292-296.

5. Андрющенко Е. Правові наслідки радикальної діяльності українських націоналістичних організацій (1991-2001 рр.) / Е. С. Андрющенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету - Запоріжжя: ЗНУ, 2012. - Випуск ХХХІІІ. - с. 173-181.