Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Для дослідження подій кінця ХХ - початку ХХІ століття надзвичайно близькими до мемуарів окремими об'єктами дослідження є джерела усної історії. Для їх вивчення за ініціативою учасників міждисциплінарної наукової конференції «Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія та практика досліджень», що відбулась у Харкові 27-28 жовтня 2006 року, було створено Українську Асоціацію Усної Історії, що створила власний інтернет-сайт [34] та сторінку в соціальній мережі «facebook» [35]. Завдяки роботі даної Асоціації було опубліковано (в тому числі і на сторінках даного ресурсу) чимало робіт з теорії дослідження джерел усної історії [36; 37].

1.2. Проблематика дослідження мемуарних джерел

Як уже було зазначено на початку нашої роботи під мемуарними джерелами у дослідженні розуміються ті джерела, інформаційна база яких спирається на спогади учасників подій, не зважаючи на спосіб їх фіксації: друкований вигляд, електронна публікація, відеофіксація тощо. Отже, в межі предмету даного дисертаційного дослідження включається відображення діяльності українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття в окремо опублікованих книгах мемуарів, оприлюднених у комп'ютерній мережі «Інтернет» окремих спогадах, інтерв'ю з учасниками подій, відеоуривки з фіксацію спогадів в усній формі та будь-які інші джерельні матеріали, основою яких є саме спогади учасників.

Мемуарні джерела для порушеної проблематики мають виняткове значення, адже цей різновид джерел на сьогодні є мабуть найбільш значним за інформаційним потенціалом для дослідження саме історії недержавних політичних рухів щодо яких немає можливості повноцінно залучити джерела документальні. Російський історик і археограф Микола Чечулін, який був одним з перших фахових дослідників мемуарів, зазначав, що дослідження цього виду історичних джерел дає можливість не лише отримати знання про події минулого, але й реально зрозуміти перебіг історичних процесів, оскільки кожному поколінню властива своя логіка мислення [38]. Використовуючи мемуарні джерела ми маємо можливість з'ясувати і бачення подій їх учасниками, і їх мотивацію, і нереалізовані плани, і цілий ряд важливих деталей, недоступних для інших видів джерел. Досліджуваними в дисертаційній роботі джерелами не тільки охоплюється унікальний фактологічний матеріал, але й враження, спостереження, роздуми авторів. Ці джерела дають можливість дослідити колорит, настрої, пафос, поведінку учасників подій, дух часу і навіть внутрішню атмосферу відповідних спільнот.

Але при цьому спогади як джерела, що мають особистісне походження, вимагають додаткового критичного аналізу та залучення для перевірки інших джерел, адже мемуарні джерела є надзвичайно суб'єктивними і тенденційними. Це цілком закономірно, адже обумовлено самою природою походження джерела, що грунтується передусім на особистих враженнях автора.

Ще одним недоліком мемуарів, зумовленим їх особистісним походженням, є той факт, що вони нерідко допускають неточності у викладі подій. При цьому час, що розділяє події і їх опис, можуть значною мірою впливати на його дослідження.

Особа автора, його рівень інтелекту, ідеологічні чи релігійні погляди, симпатії та антипатії, навіть риси характеру мають вирішальне значення для точності відтворення інформації в мемуарних джерелах. Дослідник має бути надзвичайно обережним при аналізі цього виду джерел, а особливо при виробленні однозначних висновків про якісь події. При аналізі їх (даних джерел) варто використовувати диференційований підхід, в кожному конкретному випадку враховуючи особистість автора, його погляди і, що найголовніше, - цілі, які він ставив перед собою при написанні спогадів або інтерв'юванні. Найбільш точними мемуарними джерелами прийнято вважати щоденники та листування, які, як правило, писалися одразу ж, «по гарячих слідах». Втім, редагування чи публікація таких джерел може суттєво відрізнятися від оригіналу, тож варто зважати й на це.

Зважаючи на все вищезазначене, при дослідженні мемуарів надважливим є з'ясування особи автора і його біографічних даних. Це має ключове значення аби зорієнтуватися в цілому ряді питань:

- яке відношення має автор до того, про що він пише?

- яка його власна роль у подіях?

- яке його становище, рівень компетентності тощо.

Іншим важливим фактором, який необхідно визначити в процесі дослідження мемуарних джерел - це загальний перебіг подій, зовнішні обставини, у яких описувані події відбуваються, а також обставини, у яких здійснювався запис спогадів про ці події. Отже, в процесі роботи з даними джерелами особливе значення має принцип історизму, тобто надання особливого значення специфічному контексту епохи, географічного розташування, культурних особливостей, історії становлення тощо.

Через всі ці особливості об'єктивна цінність мемуарів та джерел усної історії надзвичайно сильно вар'юється в залежності від особи дослідника. Щодо цього висловлюються різні, інколи навіть прямо протилежні думки. При використанні досліджуваних джерел у історико-дослідницькій практиці спостерігаються найрізноманітніші випадки: від спроб взяти мемуари за основу аж до повної відмови від таких джерел. Обидві крайні тенденції негативно відзначаються на таких «радикальних» дослідженнях. Адже немає сенсу сперечатися з тим фактом, що мемуарні джерела мають надзвичайний (а в умовах, коли інші види джерел повноцінно залучити для дослідження неможливо - визначальний) інформаційний потенціал та інформація, що міститься в них нерідко є унікальною. Втім, без додаткового критичного аналізу достовірність результатів таких досліджень буде сумнівною.

1.3. Пропонована методологія дослідження мемуарних джерел

Для дослідження мемуарів, визначення об'єктивності та достовірності інформації, що вони містять, а також репрезентативності мемуарів найширше прийнято використовувати метод об'єктивного та системного порівняльно-історичного аналізу. Адже без порівнянь та співставлення матеріалів неможливо встановити динаміку розвитку історичних явищ, розкрити головне і другорядне, з'ясувати значущість досліджуваних подій.

Вже традиційними процедурами у процесі дослідження мемуарів стало попереднє з'ясування авторства та атрибуції відповідних джерел (походження, час та місце творення). Такі процедури включають в себе також окреслення світосприйняття та поглядів автора, рівня його наближеності до описуваних подій або поінформованості про них (відомості з «перших» чи «других» рук), ступеня компетентності й логічності авторських спостережень, суджень, коментарів та узагальнень, осягнення психологічного забарвлення вражень й авторської експресії, спонукальних мотивів мемуарної творчості, вивчення видової, жанрової та стилістичної належності твору, текстологічного і компаративного аналізу тексту, виокремлення певних смислових фрагментів, осмислення інформаційного потенціалу, рівня достовірності, зокрема вирізнення кола доступних джерел тощо.

У сучасній історичній науці мемуарні джерела вивчаються з методологічної перспективи в межах розшарування проблематики в межах поділу на «образ свого» і «образ іншого», а також з обсягу проблем ментальностей, етнічних та соціальних стереотипів, міфів, етнопсихологічного та етносоціологічного аналізу, формацій історії пам'яті тощо. Зокрема, в подібних дослідженнях застосовуються спеціальні методики для вилучення суб'єктивних ціннісних настанов чи суджень, зумовлених етнічними, расовими, релігійними, становими, віковими та іншими стереотипами. У дослідженнях джерел особистісного походження прийнято запроваджувати й новітні верифікаційні процедури. Заразом піддається аналізу жанрова та стильова природа мемуарів.

Отже, спираючись на попередні академічні дослідження, що стосувалися теорії вивчення мемуарних джерел [39; 40] в процесі роботи над дисертаційним дослідженням пропонується наступний методологічний алгоритм вивчення даних джерел:

1) вивчення постаті автора, його біографічних даних, світоглядних орієнтирів, ролі у описуваних подіях, рівня компетентності, поінформованості тощо;

2) визначення дати творення джерела, а також обставин, в яких це творення відбувалося;

3) визначення цілей, які переслідував автор джерела, утворюючи його саме в цих умовах;

4) вивчення змісту джерела;

5) загальний аналіз достовірності джерела, виходячи з його відповідності перебігу історичних подій;

6) порівняльний аналіз змісту джерела з іншими доступними джерелами, інформаційний потенціал яких стосується даної тематики;

7) підбиття підсумків щодо достовірності, недостовірності чи часткової достовірності джерела, а також його значення у даному дослідженні.

Таким чином, дослідження виявлених в процесі роботи мемуарних джерел, що відображають діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття, що складає об'єкт дослідження даної дисертаційної роботи, планується здійснювати у відповідності до методології, що грунтується на семи пунктах вищезазначеного алгоритму.

1.4. Джерела дослідження та їх класифікація

Для здійснення повноцінного дослідження мемуарної спадщини українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття необхідно здійснити певну класифікацію даних джерел для більш зручного здійснення їх огляду і аналізу інформації, що в них міститься. Так, оприлюднені спогади українських націоналістів останнього десятиліття минулого століття і першого десятку років століття поточного найбільш доцільно для нашого дослідження розподілити за авторством на:

- мемуари націоналістичних лідерів;

- мемуари рядових учасників рухів;

- мемуари осіб, які націоналістами не є.

Саме такий критерій класифікації варто визначити тому, що особа автора зумовлює рівень компетентності викладеної ним інформації. Лідери є найбільш компетентними авторами, адже умовно кажучи «за посадою» вони мають бути найбільш поінформованими про реальний стан справ, плани (в тому числі і нереалізовані) та перебіг подій. Цю категорію авторів можна додатково розподілити ще за двома критеріями - приналежністю до певного руху (згуртованого навколо УНА, ДСУ, СНПУ) та рівнем лідерства (всеукраїнський, регіональний, локальний). Рядові активісти, як правило, мають (чи мали на час участі у подіях) значно менший обсяг інформації, ніж організаційні лідери, втім вони як правило можуть бути більш поінформованими у деталях на певному («своєму») відтинку діяльності. Дрібнити авторів-рядових за критерієм приналежності до певного політичного руху немає сенсу, адже на сьогодні оприлюднені тільки мемуари активістів УНА-УНСО. Втім, авторів-рядових цілком можна розподілити за критерієм анонімності на авторські спогади, спогади анонімів та спогади, які опубліковані у вигляді художніх творів (специфіка яких є своєрідною).

Дві вищезазначені категорії авторів (особливо перша - лідери націоналістів) є найбільш схильними до суб'єктивного та політично заангажованого опису чи оцінки подій. При цьому остання похибка (політична заангажованість), як правило, найменш притаманна третій категорії авторів - стороннім спостерігачам, до яких в даному разі можна цілком обґрунтовано застосовувати термін «ненаціоналісти». Дані мемуари варто дослідити у тій частині, що стосується їх інформаційного потенціалу з тематики діяльності українських націоналістичних політичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Ця категорія, як правило, є найменш компетентною щодо історії націоналістичних політичних рухів, втім зумовлена цим певна відстороненість дає можливість критично оцінити інші джерела шляхом порівняння. «Ненаціоналістичні» мемуари можна розподілити за формою фіксації (зафіксовані письмово та у відеоформаті), а ті в свою чергу - за авторами (за авторством учасників військових конфліктів та за авторством учасників акції «Україна без Кучми»).

У відповідності до зазначеної класифікації українські націоналістичні мемуарні джерела ми й будемо розглядати в дослідженні.

Як зазначалося вище, в процесі дослідження вдалося віднайти мемуарні джерела за авторством лідерів всіх трьох досліджуваних рухів, хоча формат даних джерел вар'юється від окремих друкованих збірок спогадів до «мемуарних частин» у окремих опублікованих статтях чи інтерв'юванні.

Найбільш об'ємний масив мемуарних джерел сформували лідери УНА-УНСО. Його складають дві окремо надруковані (обидві навіть кілька разів перевидані) книги спогадів (збірка «Війна в наповпі» [41; 42; 43], упорядкована колишнім Провідником УНА-УНСО Д.Корчинським та референтом УНА-УНСО з мілітарної розбудови В.Артеменком та «Спогади сотника Устима», мемуари командира експедиційного корпусу УНСО «Арго» В.Бобровича [27]) та інтерв'ювання (зафіксовані на відео групові спогади ветеранів «Арго», де більша частина матеріалу належить теж В.Бобровичу [44] та спогади голови Черкаського (1991-1994 роки) і Донецького (1995-1996 роки) осередку УНА-УНСО Р.Зайченка [45] (цікава для дослідження частина даних спогадів стосується саме періоду очолення ним даних осередків, не зважаючи на те, що пізніше Р.Зайченко обійняв посаду голови виконкому партії). Той факт, що лідери УНА-УНСО у своїх мемуарах описують здебільшого одні й ті самі події партійної історії, дає нам можливість здійснювати повноцінний порівняльний аналіз всього масиву мемуарних джерел лідерів УНА-УНСО, особливо зважаючи на те, що на час написання мемуарів лідери були між собою у конфронтації.

Спогади лідерів ДСУ є значно скромнішими за мемуарний масив УНА-УНСО. Це загалом є закономірним з огляду на масштаби діяльності даних рухів. До мемуарних джерел за авторстом лідерів ДСУ варто віднести упорядковану й окремо опубліковану Р.Ковалем збірку спогадів З.Красівського, співзасновника і першого партійного співголови [46], опубліковані у вигляді інтерв'вань спогади самого Р.Коваля, який очолював ДСУ у 1994-2003 роках [47; 48] та так само опубліковані спогади О.Черненка, заступника голови ДСУ і лідера Запорізького осередку партії [49]. Ці мемуари складніше піддаються критичному аналізу, адже Р.Коваль по суті є автором трьох з чотирьох джерел, а здійснювати порівняльний аналіз даних мемуарів з іншими джерелами вкрай складно. Втім, їх цінність є безумовною, адже по суті це є одні з вкрай небагатьох джерел по історії ДСУ.

Спогади лідерів СНПУ складають найменший за обсягом масив мемуарів. Це два інтерв'ювання лідера СНПУ Я.Андрушківа [50; 51] та три статті-спогада О.Вахнія, керівника Київського осередку СНПУ у 1995-1997 роках [52; 53; 54]. На відміну від інтерв'ювань лідера ДСУ, які здійснювалися його соратниками чи прихильниками, інтерв'ю з лідером СНПУ готували загалом незаангажовані журналісти, що позитивно впливає на рівень об'єктивності джерел. Статті ж О.Вахнія, який на момент написання спогадів вже не був членом СНПУ і навіть знаходився у конфронтації з іншими її лідерами, також сприяє критичному аналізу попереднього джерела (мемуарів Я.Андрушківа). Втім спогади самого О.Вахнія піддати критичному аналізу складніше.

Як вже зазначалося вище мемуаристика авторів-рядових на сьогодні сформована лише представниками УНА-УНСО. Наразі це опубліковані у різному вигляді (друкованому та електронному) авторські спогади І.Мазура (цікава для дослідження частина даних спогадів стосується саме періоду, коли І.Мазур був рядовим стрільцем, не зважаючи на те, що пізніше він обійняв посаду голови виконкому партії) [55; 56], Ю.Колесника [57], В.Мамалиги [58; 59; 60], В.Ущаповського [61; 62; 63; 64; 65; 66; 67; 68; 69; 70; 71; 72; 73; 74; 75; 76; 77], В.Мирончука [78; 79; 80] та спогади анонімних стрільців УНСО, опубліковані на сайті УНА-УНСО (під проводом Андрія Шкіля) [81; 82] та на їх власних інтернет-сторінках [83; 84; 85], а також анонімні спогади «чеченського» ветерана УНСО [86]. Більша частина цих спогадів стосуються найбільш яскравої сторінки історії УНА-УНСО - участі у військових діях на пострадянському просторі. Це дає додаткові можливості для порівняльного аналізу даних джерел. Окремим видом мемуарних джерел є спогади, опубліковані у вигляді художніх творів - «kavkaz.ua» А.Миронюка (опубліковано у паперовому вигляді у видавництві «Зелений Пес») [22] та «Ми з УНСО» (опубліковано без зазначення автора лише в електронному вигляді на офіційному сайті Української Національної Асамблеї (під Проводом А.Шкіля)) [87]. Які також стосуються здебільшого військової теми в історії руху.

«Ненаціоналістичні» мемуари як вже зазначалося вище варто класифікувати за формою (письмові та зафіксовані у відеоформаті) та тематикою (військові спогади та спогади про кампанію «Україна без Кучми»). Зазначена тематика також дає додаткові можливості для порівняння між «ненаціоналістичними» та різними видами «націоналістичних» спогадів, що збільшує можливості для визначення достовірності чи недостовірності інформаційного потенціалу джерел.

Письмові спогади «ненаціоналістів», як зазначалося вище, представлені мемуарами за авторством учасників військових конфліктів (спогади Є.Мєдвєдьєва, Г.Сухумі, М.Шатурова, Р.Фарукшина, Р.Бзікадзе) [88; 89; 90; 91; 92] та учасників акції «Україна без Кучми» (документально-мемуарна збірка «Справа 9-го березня», упорядкована і видана І.Чемерис, спогади учасників УБК, зібрані у статті П.Солодько, стаття-спогад В.Чемериса) [25; 93; 94].

«Ненаціоналістичними» ж відеоспогадами є матеріали з документальних фільмів «Тіні війни» Г.Гонгадзе [95]; «Обличчя протесту» А.Шевченка [96] та «Війна під чужими знаменами» телеканалу РЕН-ТВ [97].

Саме у відповідності до вищезазначеної класифікації ми пропонуємо здійснити детальний огляд української націоналістичної мемуарної спадщини кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Висновки до Розділу І.

В процесі огляду теоретико-методологічних проблем дослідження мемуарних джерел було розглянуто генезу даних досліджень, визначено і проаналізовано наявні проблеми дослідження, а також, на основі даного аналізу було запропоновано методологію дослідження, що на думку автора є найбільш прийнятною для даної роботи.

Було виявлено, що починаючи з другої половині ХІХ століття і до сьогодення вивченням цього виду історичних джерел займається цілий ряд дослідників, результатом чого стали значні напрацювання у теорії дослідження порушеної проблематики.

Щодо основних проблем у вивченні мемуарів, було визначено основний недолік даного виду джерел - їх суб'єктивність та тенденційність, що зумовлені особистісним походженням джерела. Поряд з цим було виявлено і головну перевагу спогадів - унікальний характер їх інформаційного потенціалу, що містить не тільки фактологічні дані, але й відображає цілий ряд моментів, що абсолютно недоступні для інших джерел - передачу світоглядних орієнтирів, чуттєвих характеристик, мотивації та інших елементів внутрішнього авторського бачення. У відповідності до цього мемуари визначені унікальним історичним джерелом, яке для дослідження потребує додаткового критичного аналізу й уваги на особистість автора.

Спираючись на наявний теоретичний багаж, підготовлений дослідниками-попередниками, зважаючи на природу досліджуваних джерел та проблеми, наявні при їх дослідженні, автором запропонована методологія вивчення даного виду джерел, що складається з семи дослідницьких етапів, спираючись на вивчення особи автора, атрибуцію джерела та порівняльно-історичний аналіз інформації, що міститься в ньому. Для початку роботи за вищезазначеною методикою мемуарні джерела з теми дослідженя були класифіковані у відповідності до критерію авторства: спогади націоналістичних лідерів, спогади рядових активістів та спогади осіб з-поза меж націоналістичних рухів.

РОЗДІЛ ІІ: Спогади лідерів українських націоналістів як основні джерела до історії українських націоналістичних політичних рухів

2.1. Мемуари лідерів УНА

2.1.1. Збірка спогадів «Війна в наповпі» - джерело партійної історії УНА-УНСО у 1991-1997 рр.

Хронологічно першими опублікованими мемуарами українських націоналістів кінця ХХ ст. була збірка, укладена й видана колишнім Провідником УНА-УНСО Дмитром Корчинським і колишнім активістом УНА-УНСО В'ячеславом Артеменком. Ця збірка у друкованому вигляді з'явилася на книжних полицях Києва наприкінці 1997 року під назвою «Війна в натовпі: наш досвід політичного насильства». Видання містило 184 сторінки, видавництво не вказувалося [42]. У 1999 році збірку (цього разу в кількості 382 сторінок) було перевидано у видавництві «Амадей» [41]. Крім того, Д.Корчинським збірку згодом було перекладено на російську мову, доповнено передмовою і видано у Смоленську [43].

«Війна в натовпі» вперше вийшла друком у складні для УНА-УНСО часи. У 1997 році (рік її першого видання) посаду Провідника УНА-УНСО лишив Дмитро Корчинський (один зі співавторів збірки). Тож вона (збірка) була сприйнята читачами виключно як мемуари власне Корчинського. А з огляду на те, що колишній Провідник УНА-УНСО збірку доповнив цілим рядом власних світоглядних роздумів, видання від самого початку було сприйняте як політико-філософська публіцистика і в якості джерела до історії УНА-УНСО не розглядалася. Єдиною джерелознавчою розвідкою, в якій згадується дана збірка є стаття Владислава Мирончука «Про літературні тенденції УНА-УНСО», оприлюднена 26 грудня 2009 року на офіційному сайті політичної партії «Українська Національна Асамблея», офіційного юридичного «нащадка» УНА-УНСО [41]. Але жодного належного аналізу даної збірки Мирончуком здійснено не було. Корчинський Мирончуком називається єдиним автором збірки, «літератором і шоуменом», який намагався монополізувати мемуарну спадщину УНА-УНСО. Навіть більше - з контексту розвідки Мирончука неможливо зрозуміти чи визнає він «Війну в натовпі» джерелом для дослідження історії УНА-УНСО взагалі. Тож для досягнення мети нашої роботи необхідно здійснити детальний опис змісту «Війни в натовпі» та проаналізувати інформацію, яку містить збірка, визначивши таким чином її інформаційний потенціал.

«Війна в натовпі» являє собою збірку спогадів 11 активістів УНА-УНСО. За реальними іменами й прізвищами вказані четверо авторів (Дмитро Корчинський, Валерій Бобрович, Владислав Дощ та Олександр Поліщук). Троє авторів вказані тільки за організаційними псевдонімами («Славко», «Білий», «Шкіпер»), але у всіх трьох випадках їх ідентифікація не складає проблеми і їх імена є загальновідомими («Славко» - В'ячеслав Артеменко, «Білий» - Олександр Музичко, «Шкіпер» - Володимир Ущаповський). Ще троє авторів вказані за організаційними званнями і псевдонімами (полковник Боровець, хорунжий Вашек, ройовий Явір), їх ідентифікація не така очевидна. Ще один автор позначений як «анонім». Його з контексту спогадів ідентифікувати неможливо.

Що ж до організаційного відношення авторів (від чого безсумнівно залежить їх компетентність), то принаймні четверо з них є загальновідомими керівниками УНА-УНСО:

- Дмитро Корчинський (у 1991-1994 роках - Заступник Провідника, а у 1994-1997 - Провідник УНА-УНСО, хоча реальним керівником УНА-УНСО Корчинський був з 1991-го по 1997-й);

- В'ячеслав Артеменко (організаційний псевдонім - «Славко», референт УНА з мілітарної розбудови [98]);

- Валерій Бобрович (організаційний псевдонім - «Устим», учасник війни в Абхазії на боці грузинських військ, командир експедиційного корпусу «Арго» [27]);

- Олександр Музичко (організаційний псевдонім - «Білий», учасник війни в Чечні на боці чеченських сепаратистів, голова Рівненського обкому УНА [99]).

Владислав Дощ і Олександр Поліщук є маловідомими активістами УНА-УНСО, але з контексту їх спогадів стає зрозуміло, що перший у 1996 році був учасником війни в Чечні на боці чеченських сепаратистів, а другий приймав участь у масових заворушеннях в Мінську 26 квітня 1996 року.

Володимир Ущаповський-«Шкіпер» також є маловідомим за межами організаційного середовища УНСО активістом. 26 листопада 2011 року на офіційному сайті УНА він розпочав публікацію власних спогадів [61], що підтверджують його незначну роль в організаційних процесах в середині УНА-УНСО і змальовують його технічним спеціалістом УНСО (артилеристом).

Щодо авторів, які зазначені за званнями і псевдонімами, то з самої наявності у них «УНСОвських» звань можна зробити висновки, що вони у середині 1990-х років були старшинами та підстаршинами УНСО. Принаймні двоє з них (хорунжий Вашек і ройовий Явір) були бійцями експедиційного корпусу «Арго» і відповідно учасниками грузино-абхазького конфлікту. Їх більш розширені спогади про участь у бойових діях були включені до книги мемуарів В.Бобровича «Щоденник сотника Устима: як козаки Кавказ воювали» [27].

Надзвичайно цікавим автором спогадів є особа, зазначена у збірці як «анонім». У своїх спогадах він неодноразово згадує обставини функціонування органів державної безпеки зсередини, оповідає про обставини, які могли бути відомі тільки працівникам спецслужб. Складається враження, що «анонім» свого часу був працівником саме цих органів (КДБ УРСР чи СБУ). Але, як вже згадувалося ідентифікувати його, принаймні з контексту спогадів, не можливо. Очевидно він дійсно був працівником спецслужб та саме цим і зумовлена надмірна «анонімність» його спогадів.

У відповідності до історичної хронології подій збірку розподілено на 6 наступних розділів: «Імперія, яку ми втратили», «Перебудова», «УНСО», «Абхазія. Епопея «Арго»», «Подорожі», «Між Чечнею і Білорусією».

Збірка закінчується епілогом за авторством Дмитра Корчинського, де він пояснює причини свого виходу з лав УНА-УНСО (зміна формату діяльності з військово-політичного на партійно-парламентарний, «моральне старіння» членства, яке відтепер не здатне на революційну діяльність). У епілозі також подано тексти промови Корчинського на ІІ надзвичайному з'їзді УНА (він же XIV з'їзд УНА-УНСО) та «Зречення» (що зі слів його автора було надруковане у газетах як оголошення про вихід Провідника з УНА-УНСО) [41, с. 380-382]. Отже, епілог збірки висвітлює погляд Корчинського на його вихід з УНА-УНСО.

На відміну від епілогу перший розділ збірки («Імперія, яку ми втратили») є набагато менш інформативним для дослідження історії УНА-УНСО. Він містить спогади трьох колишніх військовослужбовців Радянської армії про їх службу, висвітлюючи процеси морального розладу у Збройних Силах СРСР у 1970-1980-х роках. Це спогади Валерія Бобровича (був радянським військовим радником під час війни у В'єтнамі), полковника Боровця (служив у окремій інженерно-випробувальній частині на Байконурі) та Дмитра Корчинського (проходив строкову службу в учбовій частині під Ригою).

У другому розділі збірки («Перебудова») містяться спогади Дмитра Корчинського, В'ячеслава Артеменка та «аноніма» про відповідний історичний період (друга половина 1980-х). Даних про історію власне УНА-УНСО цей розділ також не містить, але в ньому є цікаві відомості з історії українських організацій кінця 1980-х, «передісторія» УНА-УНСО.

Особливо цікаві в цьому плані спогади Д.Корчинського. Він згадує про те, що «Український культурологічний клуб» (фактично перша українська національно орієнтована організація тих років, створена в Києві влітку 1987 р.) дійсно проводив виключно культурологічну діяльність, а владні структури, які розпочали проти УКК ідеологічну кампанію в газетах, самі сприяли збільшенню популярності клубу, хоча радикальних чи націоналістичних елементів в ньому не було [41, с. 84]. Більш радикальною і більш молодіжною організацією Корчинський називає студентський націоналістичний гурток «Громада», який утворився на початку березня 1988 року у гуртожитку фізичного факультету Київського університету. Але після того, як восени 1988 року Корчинський розпочав кампанію проти військових кафедр у вишах і спробував перетворити «Громаду» зі студентського гуртка на революційну організацію, вона розпалася [41, с. 92]. Тоді ж (восени 1988 року) Корчинський вступив в Українську Гельсинську Спілку, але її діяльність від початку він вважав малоперспективною. Цікаві відомості подає Корчинський і про утворення Київської Спілки Української Молоді. Очоливши процес утворення СУМ в Києві, він розпочав ідеологічний вишкіл націоналістичної молоді у себе вдома. Таким чином було виховане деяке «сміливе організаційне ядро», яке потім неодноразово досить ефективно проявляло себе у фізичних протистояннях з міліцією та у маневруванні натовпами [41, с. 98].

У спогадах В.Артеменка («Славка»), поданих в першому розділі збірки, містяться відомості про смолоскипний марш у Львові 30 червня 1990 року. Автор згадує, що до цієї акції ретельно готувалися. Близько трьох сотень учасників маршу напередодні пройшли триденний військовий вишкіл у лісах Тернопільщини, тренуючи групові дії, перешикування, прорив строїв противника. Заплутуючи радянські спецслужби, які активно протидіяли організації українських національно орієнтованих заходів, організатори подали до місцевого КДБ завідомо неправдивий маршрут маршу, щоб завадити попередньому перекриттю вулиць міліцією [41, с. 130]. Органів держбезпеки стосуються і спогади «аноніма». Зокрема він зазначає, що КДБ вважало «розробку» Д.Корчинського перспективним напрямком своєї розвідчої роботи [41, с. 103].

Третій розділ («УНСО») висвітлює історію УНА-УНСО на першому етапі свого існування - від літа 1991 року до зими 1992/1993 років. В цьому розділі Д.Корчинський докладно розповідає про утворення УНСО. За його словами 19 серпня 1991 року він з кількома своїми людьми приїхав з Києва у Львів, де на квартирі одного з активістів було облаштовано штаб. В цей день націоналістами серед військовослужбовців було розповсюджено привезену з Києва людьми Корчинського газету «Капітуляція», а самим Корчинським було написано і зачитано осередкам УМА (організаційного попередника УНА) по телефону наказ та інструкцію про створення підрозділів УНСО. Заклики до вступу в УНСО розпочали вивішуватися в людних місцях, у Львові було розпочато роботу по організації масового страйку [41, с. 132]. Але з Москви прийшла інформація про закінчення путчу ДКНС, що згорнуло мобілізаційну і страйкову роботу УНСО.

Цікавий момент висвітлює Корчинський і щодо формального керівництва УНА-УНСО у 1991 році. Він зазначає, що УНА і УНСО мали спільне керівництво, маючи за головнокомандувача Юрія Шухевича. Але Шухевич був лише формальним керівником, символом спадковості поколінь, «за весь час свого перебування в лавах УНА-УНСО він не прийняв жодного рішення». І з того часу (1991 рік) у організації встановилася фактично диктатура Корчинського [41, с. 138].

Далі автор досить детально описує найбільші акції УНА-УНСО у 1991-1992 роках: протиборство з проросійськими гуртками в Києві (восени 1991-го), протистояння комуністичній демонстрації (07 листопада 1991-го), поїздка УНА-УНСО спеціально закупленим потягом через Одесу і Херсон до Севастополя (лютий-березень 1992 року), спроба захоплення Києво-Печерської Лаври (18 червня 1992 року), захист «афганського будинку» на Печерську (листопад 1992 року).

Наступною темою спогадів Корчинського є участь УНСО в Придністровському конфлікті. Але більш цікаві по цій тематиці спогади «Славка», що мали підзаголовок «форт Рашків». В.Артеменко займався вишколом бійців УНСО в Придністров'ї, а також командував тиловою базою в Рашкові. «Славко» зазначає, що УНСО в Придністров'ї комплектувалося не тільки за рахунок добровольців, але також кадрами дезертирів української армії (автор особисто згадує одного матроса, що дезертирував з Одеси, і двох солдат-дезертирів з військової бази в Умані). Найбільш цікавим моментом зі спогадів В.Артеменка є спроба створити «визволену зону» в підпорядкуванні УНСО на територіях північніше Рибниці (влітку 1992 року). Спроба «державного перевороту» в Придністров'ї, в якій взяло участь 80 стрільців УНСО, була невдалою. Підрозділи УНСО в Рашкові та Кам'янці були роззброєні [41, с. 140-144].

Д.Корчинський закінчує цей розділ збірки спогадами про переговори щодо відправки стрільців УНСО у зону грузино-абхазького конфлікту. Цікаво, що автор згадує про неприйняту УНА-УНСО пропозицію абхазької сторони конфлікту взяти участь у війні на їх боці [41, с. 180].

Більшість спогадів четвертого розділу збірки («Абхазія. Епопея «Арго»»), як видно з назви розділу стосуються дій експедиційного корпусу УНСО «Арго» у грузино-абхазькому конфлікті. Так, В.Бобрович, що, як згадувалося вище, був командиром «Арго», згадує, що підрозділ УНСО був спрямований на Кавказ за домовленістю не з грузинським урядом, а з партією «Громадянський Конгрес Грузії». Спочатку планувалося, що стрільці УНСО будуть дислокуватися в Поті і відіграватимуть роль військових радників. Їх завданням мало стати формування підрозділу морської піхоти. Планувалося, що «Арго» розгорнеться до півсотні. Підрозділ було дислоковано в районі Сухумського маяка, а пізніше - передислоковано у гори, в межиріччя річок Західна і Східна Гуміста [41, с. 181-185]. Ройовий Явір доповнює спогади В.Бобровича описом триденних боїв за Шрому. Він підтверджує, що сили «Арго» у цьому бою становили півсотню стрільців [41, с. 196].

Цікавим у спогадах українських ветеранів грузино-абхазької війни є і згадки про дисциплінарно-ієрархічні відносини в УНСО. Так, хорунжий Вашек згадує, що радянські військові звання при вступі в УНСО не враховувалися, але радянські офіцери, як правило, завдяки вже набутим здібностям легко дослужувалися до старшинських посад в УНСО, як приклади вказує себе і В.Бобровича [41, с. 201]. Д.Корчинський згадує про наявність в УНСО фізичних покарань, які мали вигляд биття палицями по спині. Як зауважує автор це було традиційним покаранням в УПА і носило назву «буки». Покараний мав дякувати «за науку» екзекутору.

Далі Д.Корчинський згадує «наслідки» абхазької кампанії - репресії проти організації в Україні. Як стверджує Провідник УНА-УНСО Верховною Радою України було прийнято підготовлені СБУ зміни до кримінального кодексу (введена кримінальна відповідальність за найманство), спрямована виключно проти стрільців «Арго». В процесі цих репресій спецпідрозділом міліції було зірвано вишкіл УНСО на Лисій горі в Києві, заарештовано його учасників. У офісі і квартирах лідерів УНА-УНСО були проведені обшуки. 8 заарештованих УНСОвців потрапили до Лук'янівської в'язниці. Д.Корчинський вважає, що метою цих репресій було зірвання передвиборчої кампанії УНА-УНСО 1994 р. [41, с. 202-204].

Спогади, зібрані у п'ятому розділі («Подорожі») здебільшого стосуються зовнішньополітичних зв'язків УНА-УНСО у 1990-х роках Д.Корчинський описує подорож делегації УНА-УНСО із собою на чолі в Нагірний Карабах у справі льотчика Біляченка, який був українцем за національністю, але приймав участь у військовому конфлікті на азербайджанському боці. Біляченко потрапив у вірменський полон і був присуджений до страти, але завдяки зусиллям УНА-УНСО смертну кару йому замінили довгим терміном ув'язнення [41, с. 211].

Але найбільш тісними були зв'язки УНА-УНСО з грузинськими урядовими колами і грузинськими політичними лідерами. Так, і Д.Корчинський, і В.Артеменко неодноразово згадують про дружні і ділові зустрічі лідерів УНА-УНСО з Джабою Іоселіані та Тенгізом Кетовані. Як стверджує Артеменко, саме Кетовані познайомив Корчинського з емісарами лідера курдських сепаратистів Абдули Аджалана. Це згодом призвело до відправки делегації УНА-УНСО (у складі якої був В.Артеменко) на нелегальні переговори до Курдистану. Як відомо, ці переговори нічим не закінчилися, але цікавим фактом є згадка В.Артеменка про те, що під час прибуття делегації УНА-УНСО до Курдистану в курдській міліції вже служило троє УНСОвців, колишніх стрільців «Арго» [41, с. 223].

Надзвичайно цікавими є спогади Олександра Музичка («Білого»). Вони стосуються прибуття українських добровольців в Чечню у грудні 1994 року. Як стверджує «Білий» спочатку дістатися територій, контрольованих чеченськими сепаратистами, планувалося двома групами - перша мала йти через Баку і Дагестан, а друга - через Тбілісі і Абхазію. Як стверджує О.Музичко про це УНА-УНСО мали домовленості з урядами Грузії та Азербайджану. «Білий» очолив першу групу, з якою дістався в Баку. Там група деякий час мешкала на одній квартирі з 12 турецькими студентами (чеченцями за національністю), які мали дістатися зони конфлікту за сприяння турецької організації «Сірі вовки». Але жодна з груп так і не змогла подолати південних кордонів Росії. Згодом обидві групи потрапили в зону конфлікту з півночі, з самої території РФ, так виявилося набагато простіше [41, с. 224-226].

Другий блок спогадів Д.Корчинського в п'ятому розділі збірки стосується діяльності УНА-УНСО в Україні у середині 1990-х років. Як стверджує Провідник, у 1994 році Ю.Шухевич «не захотів більше вважатися головою УНА», тож Корчинський призначив на цю посаду Олега Вітовича, бо той «мав більш представницький вигляд» [41, с. 223].

Далі оповідь стосується подій 18 червня 1995 року, коли у центрі Києва відбулася масова бійка стрільців УНСО з міліцією під час поховання патріарха Володимира. Як стверджує Корчинський, з боку УНА-УНСО у цій бійці приймало участь близько двохсот чоловік. І цих сил вистачило на півтори хвилини активного спротиву.

Спогади ройового Шкіпера стосуються війни в Югославії на початку 1990-х. З контексту видно, що Шкіпер приймав участь у цьому конфлікті на сербському боці. Але текст не дає ніяких підстав припускати, що він це робив від імені УНСО чи за завданням УНСО. Очевидно його участь у конфлікті відбувалася у приватному порядку. Підстав припускати, що УНА-УНСО налагоджувало якісь зв'язки з Сербією чи іншими учасниками балканських війн початку 1990-х років, дана збірка не дає. В.Артеменко стверджує, що «балканські походи дали УНСО багато здібних розвідників і нелегалів». З цього можна зробити висновок, що принаймні кілька українців-учасників бойових дій в Югославії, по поверненні в Україну ставали до лав УНА-УНСО [41, с. 267-268].

Останній, шостий розділ збірки («Між Чечнею і Білорусією») стосується історії УНА-УНСО у 1996-1997 роках.

Спогади Владислава Доща стосуються участі УНСО у війні в Чечні. В.Дощ був у складі кулеметного розрахунку, який складали українці у комендантському взводі чеченського гарнізону «фортеці» Бамут. Найцікавішим моментом спогадів В.Доща є плани УНА-УНСО щодо отримання контролю за дорогою між Грузією і Чечнею. Тут планувалося створити «вільну зону», контрольовану тільки УНСО (аналогічно придністровським планам, згадуваним вище В.Артеменком). Тут планувалося облаштувати базу УНСО, постійно тримати військовий контингент і «ховати» тих бійців, які в Україні знаходилися б в розшуку. Це планувалося здійснити за допомогою чеченського польового командира Салмана Радуєва, навколо якого влітку 1997 року був сконцентрований весь контингент УНСО в Чечні. Але цим планам не судилося збутися через погіршення стану групи Радуєва. В.Дощ згадує, що станом на літо 1997 року у групі Радуєва було близько 30 стрільців УНСО. Втрати українців у Чечні В.Дощ оцінює всього у 2 бійця. При чому одним із них був пропалий без вісти Віталій Шевченко, який прибув у Чечню для переговорів про обмін російських полонених на заарештованих у Білорусії бійців УНСО [41, с.302-305].

Щодо участі УНА-УНСО у подіях в Мінську 26 квітня 1996 року, то про ці події згадують Олександр Поліщук і Дмитро Корчинський. З їх спогадів можна вивести загальний перебіг цих подій. У Мінськ було відправлено кілька груп (всього Д.Корчинський оцінює кількість у кілька десятків, О.Поліщук згадує, що в Мінськ прибуло 62 члени УНА-УНСО), одну групу було заарештовано ще до приїзду в Мінськ і депортовано назад до України. Очолював звідну групу УНСО курінний Соловей (відставний радянський майор, ветеран Афганістану, Чорнобиля, Придністров'я, Абхазії, Чечні). УНСОвці в Мінську очолили протестуючий натовп і перевернули дві міліцейські машини. По закінченні мітингу курінний Соловей і ще шестеро УНСОвців були заарештовані. У цій темі є надзвичайно цікавим спогад Д.Корчинського про те, як активісти УНА-УНСО заплатили кілька сотень доларів приватній радіостанції у Львові, яка почала транслювати на Білорусь фальшиві урядові повідомлення. Ця «радіоатака» була згодом припинена СБУ [41, с. 321-324].

Спогади ройового Явора стосуються участі УНСО в зоні грузино-абхазького конфлікту у 1998 році. Цього разу керівництво УНА-УНСО отримало пропозицію від командування прикордонних військ Грузії. Пропонувалося сформувати окрему бригаду «для лісових робіт». Чисельність бригади складала трохи більше вісьмидесяти стрільців. Д.Корчинський та В.Бобрович пропонували грузинському керівництву власними силами ліквідувати абхазький анклав у Ткварчелі, але ті відмовилися. У автора (Явір) складалося враження, що участь українських добровольців грузинська сторона використовує для якогось дипломатичного тиску на Росію, адже різні чини з грузинського командування повсякчас намагалися фотографуватися зі стрільцями УНСО. Головною задачею українських добровольців було забезпечення коридору з Чечнею через Казбегі. Тут Явір підтверджує спогади В.Доща про спробу створити «вільну зону» УНСО на Кавказі, розповідаючи про те, що керівництво УНСО планувало поступово взяти повний контроль над ущелиною у свої руки, позбувшись впливів грузинського керівництва. В разі погіршення відносин з грузинами УНСО мало змогу цим шляхом вийти в Чечню, а у випадку погіршення справ українського контингенту в Чечні - він міг вийти цим перевалом в Грузію [41, с.334-335].

Спогади полковника Боровця стосуються його виїзду восени 1997 року в Махачкалу, де були заарештовані десять бійців УНСО, які поверталися з війни в Чечні. Заарештованих на диво легко вдалося «викупити» у керівника приймальника-розподільника.

Цікавими є і спогади «аноніма» (мали підзаголовок «Абхазія з іншого боку фронту»), у яких згадуються неприйняті грузинами пропозиції Корчинського щодо ліквідації абхазького президента Ардзінби і керівників його уряду шляхом вчинення терористичного акту [41, с. 367].

Отже, шляхом детального опису спогадів, які складають збірку «Війна в натовпі», аналізу їх змісту і оцінки інформаційного потенціалу, можна зробити певні висновки щодо значення даної збірки як джерела для дослідження історії УНА-УНСО та новітньої історії кінця ХХ ст.

«Війна в натовпі» однозначно є унікальним історичним джерелом, яке описує історичні події, більшість офіційних даних про які все ще не підлягає розголошенню. Щодо певної упередженості у трактуванні багатьох історичних подій, яку закидають авторам збірки, то вона об'єктивно має місце. Але певний рівень cуб'єктивності притаманний будь-яким спогадам, тож очікувати від авторів мемуаристики стовідсоткової об'єктивності по суті не варто. Але «Війна в натовпі» містить не тільки відверто необ'єктивні, але й «недоговорені» моменти. Це можна пояснити політичною заангажованістю авторів і об'єктивною неможливістю висвітлення ними деяких подій через актуальну й сьогодні загрозу кримінального переслідування. Але практично всі фактичні дані, які наводяться у збірці не суперечать загальновідомому плинові історичних подій, а навпаки доповнюють його. Інформація з даної збірки спогадів у більшості підтверджується більш пізніми за публікацією спогадами активістів УНА-УНСО - «Щоденник сотника Устима» В.Бобровича [27], «Гаряча осінь 1993-го» В.Ущаповського [61], «Операція Арго» Ю.Колесникова [57]. Спогади також містять унікальні відомості не тільки про внутрішні і зовнішні аспекти діяльності УНА-УНСО, але й про надзвичайні плани цієї формації. Унікальність даних відомостей зумовлена тим, що автори були не просто активістами УНА-УНСО, але й відігравали у цій організації ключові ролі. До того ж збірка містить цілий ряд надзвичайно цікавих моментів, які дозволяють поглянути на деякі сторінки вітчизняної та світової (від Балкан і Кавказу до Білорусії і Курдистану) новітньої історії очима бійця УНСО.

Отже, «Війна в натовпі» однозначно є важливим і багато в чому унікальним джерелом для дослідження не тільки історії УНА-УНСО, але й історії кінця ХХ століття взагалі (і не тільки вітчизняної). Між тим значення збірки також не варто переоцінювати, адже спогади носять багато в чому суб'єктивний характер. Втім, публікація даної збірки вже спонукала до оприлюднення своїх мемуарів іншими учасниками тих подій (вже згадувані «Щоденник сотника Устима» В.Бобровича, «Гаряча осінь 1993-го» В.Ущаповського, «Операція Арго» Ю.Колесникова та інші), комплексний аналіз яких дозволяє більш детально дослідити ці безперечно цікаві сторінки вітчизняної та світової історії.

2.1.2. Спогади В.Бобровича - джерело військової історії УНА-УНСО

Книга командира експедиційного корпусу УНСО Валерія Бобровича під назвою «Щоденник сотника Устима: як козаки Кавказ воювали» вийшла друком у 2010 році у видавництві «Зелений пес». Протягом 2010 року пройшла ціла низка презентацій книги спочатку у Києві (10 березня у Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії та 9 квітня на V-му Весняному київському книжковому ярмарку), потім - у Луцьку, Дніпропетровську, Львові, Трускавці, Дрогобичі, Одесі, Житомирі [100]. Практично одразу ж після виходу в світ книга зацікавила багатьох істориків-любителів. Так, ветеран УНСО Володимир Ущаповський написав офіційний прес-реліз до презентацій книги [101], а відомий журналіст і редактор сайту «Історична Правда» Вахтанг Кіпіані зробив огляд книги на редагованому ним електронному виданні [102].

«Щоденник сотника Устима» по своїй формі щоденником не є. Спогади не тільки не є поденним записом подій, але взагалі викладені хронологічно непослідовно. У викладі В.Бобровича постійно перемішуються події 1993, 1997 і 2001 років, до того ж додаються спогади про власну службу у торгівельному флоті СРСР, участь у військових діях у В'єтнамі та короткі огляди історії Західного Кавказу. Крім спогадів В.Бобровича (саме він і є сотником, а згодом курінним УНСО, що носив псевдонім «Устим») під обкладинкою книги зібрані спогади ще кількох учасників тих подій - ройового Рути, поручника (згодом хорунжого) Пілігрима та хорунжого Вашека, які у загальний перебіг подій вписуються досить органічно і багато в чому доповнюють матеріали В.Бобровича. Окрім 11 розділів основного тексту до «Щоденника сотника Устима» додані:

- передмова до книги за авторством надзвичайного і повноважного посла Грузії в Україні (у 2000-2007 роках) Грігола Катамадзе [27, с. 3-4];

- слово автора та історичні довідки від редакції (які пояснюють загальнополітичну ситуацію під час грузино-абхазького конфлікту і причини виїзду бійців УНСО у район бойових дій) [27, с. 5-14, 17-20, 112-114];

- пролог у формі указу № 230 президента Грузії Едуарда Шеварднадзе від 15 листопада 1993 року про нагородження 22 бійців УНСО орденом Вахтанга Горгасала ІІІ ступеню і 5 бійців УНСО орденом Вахтанга Горгасала ІІ ступеню (останніх п'ятьох посмертно) [27, с. 15-16];

- епілог (містить авторський огляд результатів військових дій 1993-1994 і 1997-2001 років) [27, с. 220-223];

- післямова до книги за авторством голови УНА Юрія Шухевича (по суті «партійна» рецензія на книгу) [27, с. 224-226];

- власне додатки (список старшинських (офіцерських) та підстаршинських рангів УНСО, інструкції гірсько-стрілецького підрозділу УНСО щодо ведення бойових дій в населених пунктах, засідок, тактики перевірки автотранспорту на дорогах, перевірки пішоходів та харчування в бойових умовах) [27, с. 227-247].

З доданих матеріалів для дослідження цікаві лише пролог (містить вичерпний перелік нагороджених і загиблих стрільців УНСО) та власне додатки (регламентують рангову систему УНСО та дії гірсько-стрілецького підрозділу УНСО в бойових умовах). Інші додані матеріали дуже ідеологічно заангажовані та більше нагадують пропагандивні листівки.

Не зважаючи на свою хронологічну непослідовність і численні відступи, ретельне дослідження 11 розділів основного тексту «Щоденника сотника Устима», дозволяє встановити основні віхи в історії участі бійців УНСО у військових конфліктах на Західному Кавказі. Так, участь українських націоналістів у грузино-абхазькому збройному протистоянні за спогадами В.Бобровича хронологічно можна розділити на три етапи:

1) Перший виїзд УНСО в Грузію (літо 1993 року) - легальна участь у повномасштабних військових діях в якості добровольців;

2) Повернення в Україну та переслідування бійців УНСО на Батьківщині;

3) Другий виїзд УНСО в Грузію (осінь 1997 року - весна 2001 року) - нелегальна участь в операціях по підтриманню порядку на спірних територіях, фактично в якості диверсантів.

Спогади В.Бобровича як командира експедиційного корпусу УНСО дають досить детальний огляд маршрутів, місць дислокації та дій УНСО як під час першого, так і під час другого виїзду у район бойових дій. Так, щодо 1993 року, описується наступний перебіг подій:

- Виліт до Тбілісі першої групи бійців УНСО у кількості 11 чоловік (виліт відбувався під виглядом цивільних осіб, перевдягнулися у форму бійці вже в літаку) [27, с. 38-39];

- Переліт з Тбілісі до Сухумі, розміщення в Сухумі у готелі «Синоп», отримання зброї, постановка караульної служби [27, с. 41-52];

- Передислокація в район Сухумського маяка, зайняття позицій, очікування висадки російського десанту з моря [27, с. 56-57];

- Перший «морський» бій УНСО: обстріл українсько-грузинських позицій з російського катеру та моторного човна, затоплення їх бійцями УНСО [27, с. 58-59];

- Прибуття другої групи бійців УНСО у кількості 27 чоловік (включно з військовим капеланом) [27, с. 62];

- Передислокація в район межиріччя Східної і Західної Гумісти, взяття під контроль лівого берега Східної Гумісти, забезпечення переходу грузинського міліцейського батальйону через річку [27, с. 67-72];

- Битва за Шроми (взяття Шром, наказ сотника по гірсько-стрілецькому підрозділу УНСО від 11 липня 1993 року щодо недопущення мародерства, радіоігри з російськими військовими, проблеми з продовольством, контрнаступ російських військ, відступ зі Шром, поранення і загибель стрільців УНСО, в тому числі й поранення самого сотника) [27, с. 78-98].

Окрім загального перебігу подій, надзвичайно цікавими для дослідження є окремі епізоди спогадів, що висвітлюють певні деталі з історії УНСО того періоду. Так, на самому початку Першого розділу стверджується, що підрозділ УНСО було спрямовано в Грузію не за згодою з грузинським урядом, а за домовленістю з однією з політичних партій («Громадський Конгрес Грузії»). Також цікавою деталлю є інформація про те, що бійців УНСО попередньо планували використовувати як групу бойових плавців. Саме тому підрозділ очолив колишній військово-морський офіцер (В.Бобрович) та до його підготовки було залучено спеціаліста-дайвера (стрілець з псевдонімом «Обух») [27, с.22-23]. Але поточні події розгорнулися таким чином, що підрозділ УНСО було переорієнтовано з морського диверсійного у гірсько-стрілецький. Для цього його бійці пройшли у Грузії короткострокові навчальні курси з інструкторами зі складу зелених беретів армії США [27, с. 30-31].