Діяльність українських націоналістичних політичних рухів кінця 1980-х – початку 2000-х рр. у мемуарних джерелах

Загалом зафіксований на відео виступ-лекція І.Мазура є надзвичайно важливим мемуарним джерелом з історії УНА-УНСО та українського націоналістичного руху кінця ХХ - початку ХХІ століття взагалі. По-перше це по суті єдині мемуари, які висвітлюють практично весь перебіг історії УНА-УНСО очима рядового активіста (до кінця 1990-х років І.Мазур не займав керівних постів в УНА-УНСО, тож його спогади торкаються по більшості своїй часів його «рядового активізму»). Інші мемуари, які здійснюють огляд всієї партійної історії (а такою фактично є тільки збірка «Війна в натовпі») належать авторству партійних лідерів. По-друге, у спогадах І.Мазура наявний цілий ряд відомостей унікального характеру, яких не містять жодні інші джерела (розгін проросійського з'їзду в Харкові у 1996 році, місія УНСО в Бєлград у 1999 році тощо). Крім того, спогади «Тополі» органічно доповнюють і деталізують наявні на сьогодні інші джерела з історії УНА-УНСО. Втім, аналізувати наявну в них інформацію, варто зважаючи на її суб'єктивний характер. Саме суб'єктивність оцінки деяких епізодів партійної історії (наприклад явна переоцінка ролі українських добровольців у першій російсько-чеченській війні) змушує більш критично ставитися до даних мемуарів. Але не варто переоцінювати і суб'єктивність характеру даного виступу-лекції. Навіть критична оцінка зафіксованих на відео спогадів І.Мазура дозволяє зробити висновок про їх значний інформаційний потенціал і важливе значення у дослідженні історії українських націоналістичних рухів кінця ХХ - початку ХХІ століття взагалі та партійної історії УНА-УНСО зокрема.

3.1.2. Спогади Ю.Колесникова

3 серпня 2008 року на сайті ord-ua.com був опублікований уривок зі спогадів Юрія Колесникова про Абхазьку кампанію УНСО 1993 року [57]. Як зазначено у короткій передмові дані матеріали були записані автором у травні-червні 1994 року, коли Ю.Колесников лікувався після контузії, отриманої під час військових дій. Згодом, у 2004-2008 роках, автор підкорегував записані матеріали з огляду на інформацію, яку він на той час мав змогу отримати від сторони-противника. Ці спогади опубліковані під назвою «Операція Арго» і являють собою дуже стислу (9 сторінок стандартного друкованого тексту) тематичну збірку навіть не спогадів, а скоріше вражень. Та не зважаючи на такий загалом суб'єктивний і вибірковий характер даних «міні-мемуарів», спогади Ю.Колесникова все ж мають певну цінність для дослідження, адже автор досить точно наводить певні дати, кількість та персональний склад учасників та деякі інші дрібниці, які дозволяють чіткіше уявити загальний перебіг досліджуваних подій та процесів.

«Операція Арго» опублікована російською мовою і окрім вже згадуваної короткої передмови містить 8 тематичних блоків:

1) «Початок українського періоду кавказької війни»;

2) «Як воно воювати»;

3) «Друга група, початок операції»;

4) «Перші втрати»;

5) «Захоплення плацдарму»;

6) «Прорив»;

7) «Як, хто загинув»;

8) «Друга смерть».

У першому ж блоці автор наводить певною мірою унікальну дату - 30 червня 1993 року, день прибуття в Грузію першої групи бойовиків УНСО. Ані Д.Корчинський, ані В.Бобрович не згадують точної дати прибуття в Грузію. Ю.Колесников вказує, що перша група складалася з 8 чоловік. Ця інформація також відрізняється від спогадів Провідника УНА-УНСО і командира «Арго». Але, якщо про дату прибуття Корчинський і Бобрович просто не згадують і тут Ю.Колесников їх скоріше доповнює, то щодо чисельності першої групи УНСО він їм прямо протирічить, адже і «Провідник», і «Устим» пишуть про 11 бійців першої групи УНСО. Далі Ю.Колесников описує епізод з перевдяганням УНСОвців в уніформу на борту літака, підтверджуючи спогади В.Бобровича та В.Ущаповського. Хоча він зазначає і той факт, що він сам в однострій не перевдягався, тож на відміну від уніформованих бійців УНСО проходив огляд у грузинських прикордонників на ряду з цивільними пасажирами. Огляд багажу чи документів уніформованих бійців УНСО ніхто не проводив. Ще один цікавий момент, який зазначив Ю.Колесников у своїх спогадах і якого немає у спогадах інших учасників тієї війни, - це ім'я під яким він обліковувався у грузинських збройних силах. Всі автори згадують, що вони були відомі іншим тільки під псевдонімами, при цьому всі використовували однослівні псевдоніми на зразок козацьких прізвиськ. Втім, Ю.Колесников зазначає, що його однослівне псевдо в УНСО було «Шаміль», між тим у Абхазії він воював під іменем Юрія Сергійовича Тетерюка. Додатковим підтвердженням цього є згадки у спогадах В.Бобровича як «Шаміля» (про якого є навіть окрема історія у «Щоденнику сотника Устима»), так і «Тетерюка». Тож можна припустити, що члени УНСО під несправжніми прізвищами, іменами і по-батькові обліковувалися у складі грузинських збройних сил (адже у військовій документації грузинів бійці УНСО якимось чином фігурували, бо практично всі автори спогадів згадують про те, що зброю на грузинських військових складах стрільці УНСО отримували і здавали під розписку), а з використанням однослівних, «УНСОвських» прізвиськ вони спілкувалися між собою і з грузинськими військовими.

На відміну від інших авторів спогадів Ю.Колесников точно згадує також й інші дати - прибуття першої групи УНСО в Сухумі (1 липня 1993 року) та отримання групою зброї (3 липня 1993 року), прибуття другої групи УНСО (12-13 липня 1993 року), початок «Шромської операції» (14 липня 1993 року). «Шаміль» (як і Корчинський, Бобрович та Ущаповський) згадує, що першим місцем дислокації УНСО в Абхазії був пансіонат «Синоп», а також ряд інших, загалом побутових епізодів (риття окопів виключно УНСОвцями спочатку і небажання рити окопи грузинами (яке після артобстрілу кардинально змінилося); абсолютна небоєздатність Ахалцихського батальйону грузинів; безглузда атака російського десанту на відкритому просторі під Шромою, в результаті якої практично всі атакуючі були знищені кулеметним вогнем УНСО; радіодиверсія В.Бобровича і його поранення у бою під Шромою). Окремої згадки вартий спогад Ю.Колесникова про використання стороною противника невідомої (але ймовірно нелегальної) хімічної зброї. «Шаміль» згадує, що на позиціях біля селища Шрома проти підрозділа УНСО, що займав позиції в окопах, було застосовано невідому димоподібну речовину, яка очевидно мала вражати дихальні органи противника. Сам Ю.Колесников був легко вражений цією речовиною, отримавши опіки язика і горлянки.

«Шаміль» також на відміну від «Провідника», «Устима» і «Шкіпера» згадує про безпосередні боєзіткнення УНСО з бійцями-чеченськими, які інші автори спогадів навпаки прямо заперечують. Відрізняється Ю.Колесников від інших мемуаристів і в оцінці кількості особового складу, що приймав участь у «Шромській операції». Д.Корчинський і В.Бобрович прямо не згадують кількості, втім з контексту складається враження, що у бою приймали участь принаймні кілька десятків бійців УНСО. Ущаповський прямо називає бій під Шромами найбільшою бойовою операцією УНСО і згадує, що в ній приймало участь близько 50 українських бойовиків. Між тим В.Колесников називає чітку цифру - 21 стрілець. І в цьому плані вірити скоріше варто йому, як безпосередньому учаснику подій, ніж В.Ущаповському, який прибув в зону бойових дій лише восени 1993 року і про бій під Шромами знав лише зі слів інших.

Аж три тематичні блоки («Перші втрати», «Як, хто загинув», «Друга смерть») Ю.Колесников присвятив спогадам про втрати УНСО. У першому з цих блоків згадується про двох поранених українців під Шромами, яких виніс з поля бою грузинський снайпер Гія та про той факт, що інших поранених винесла під прикриттям боєздатних «УНСОвців» медсестра на ім'я Марина. У передостанньому блоці детально описується поранення і контузія від гранатного вибуху В.Бобровича та загибель Л.Ткачука («Цвяха», Ю.Колесников на відміну від інших мемуаристів згадує ще одне його псевдо - «Люс'єн» та точні дати народження й загибелі - 18 липня 1974 року і 19 липня 1993 року відповідно). Крім того, він наводить точну кількість поранених під Шромами - 7 бійців (В.Бобрович згадує трохи іншу цифру - 8 тяжко поранених). Лише одного з цих семи було поранено під час утримання україно-грузинським підрозділом Шроми (і відповідно евакуйовано ще до відступу з селища), інші ж 6 поранених отримали поранення вже в процесі відступу. Окремо згаданий другий убитий в Шромському бої - гранатометник Сергій Обух («Діброва»), про загибель якого дізналися вже по відступу.

Загалом же значення опублікованих витягів зі спогадів Ю.Колесникова полягає передусім в уточненні більш розлогих військових мемуарів Д.Корчинського, В.Бобровича та В.Ущаповського, які хоч і мали набагато більший обсяг, але мали цілий ряд невизначеностей, передусім у датуванні і описі кількісного складу учасників тих чи інших подій. Хоча деякі моменти спогадів В.Колесникова не відповідають, але й прямо протирічать мемуарам інших учасників подій, але ці непорозуміння скоріше варто «списати» на суб'єктивність суджень, адже у передмові до «Операції Арго» автор попереджає, що його спогади можуть мати неточності і певні суб'єктивні тлумачення.

3.1.3. Спогади В.Мамалиги

Спогади Володимира Мамалиги, який від початку 1990-х років був одним з найактивніших членів УНА-УНСО «середньої ланки» (певний час очолював її Черкаський осередок), являють собою два текстуальні уривки, опубліковані на авторській сторінці на блог-платформі «LiveJournal» [58; 59], і коментований альбом фотоспогадів в соціальній мережі «facebook» [60].

Перший текстуальний уривок спогадів В.Мамалиги має назву «А де ти був 19 серпня 1991 року?». Він був опублікований 10 серпня 2011 року і проілюстрований фотоматеріалами. Уривок поділений на п'ять тематичних абзаців з підзаголовками «Лікнеп», «19 серпня», «ГКЧП», «Незалежність», «Післямова». Зі змісту уривку можна зрозуміти, що автор планував його скоріше як публіцистику, ніж як мемуаристику. Це зумовило суб'єктивний характер спогадів. Але не зважаючи на це, уривок є цікавим для дослідження, адже містить інформацію щодо перших днів утворення УНСО. Як зрозуміло з назви, основна тема уривку - 19 серпня 1991 року, день початку путчу ГКЧП і день утворення УНСО. В.Мамалига стверджує, що в цей день він у складі групи керівників Спілки Незалежної Української Молоді (разом з Дмитром Корчинським і Русланом Зайченком), зійшов з потяга Київ-Львів на Львівському залізничному вокзалі. Автор зазначає, що група керівників СНУМ мала при собі закордонні паспорти з відкритими французькими й німецькими візами і прямувала за кордон «по лінії Української католицької молоді». Це загалом підтверджує спогади В.Артеменка і Д.Корчинського, опубліковані у складі збірки «Війна в натовпі» [41]. У зв'язку з путчем ДКНС поїздку було скасовано (зі спогадів В.Артеменко зрозуміло, що її було відкладено) і керівники СНУМ приступили до формування УНСО. Але В.Мамалига згадує ще кілька моментів, про які немає згадок в інших мемуаристів. По-перше - автор інформує про паралельну (зі штабом у Львові) роботу штабів новоутвореної УНСО у Києві, Рівному, Черкасах, Тернополі, Одесі та інших містах. Д.Корчинський у «Війні в натовпі» прямо говорить тільки про написання ним в цей день наказу про утворення УНСО і доведення його (за допомогою телефонного зв'язку) до особового складу структур Української Міжпартійної Асамблеї і її прихильників, але про роботу вже власне «штабів» він не згадує [41]. По-друге - В.Мамалига більш детально, ніж інші мемуаристи згадує про газету «Капітуляція», яку розповсюджували в цей день активісти УМА і СНУМ серед військовослужбовців Львова (про саму газету згадує також Д.Корчинський). В.Мамалига стверджує, що на всіх газетах маркером було здійснено напис «Ты будешь убивать или умирать за ГКЧП?». Автор спогадів згадує, що особисто передав примірник газети командувачу округом генералу Скокову. Фотоматеріали, які ілюструють уривок, присвячені протестному руху 1990 року і особливої цікавості для дослідження не представляють.

Другий текстуальний уривок спогадів В.Мамалиги під назвою «Відродження нації чи спогади про відродження?» був опублікований 1 липня 2013 року і присвячений першій сесії УМА. Автор спогадів датує цю сесію 1 липня 1990 року і зазначає, що відбувалася вона у Київському будинку кіно у складі понад трьох сотень делегатів від двох десятків націоналістичних партій та рухів. Поіменно згадуються всі десять делегатів від СНУМ - Дмитро Корчинський, Славко Артеменко, Олесь Федорук, Віктор Мельник, Сергій Чумак, Юрій Тима, Андрій Шкіль, Олесь Бабій, Олег Вітович і автор спогадів - Володимир Мамалига. Як результат роботи сесії представлено обрання керівних органів УМА і прийняття рішення про початок реєстрації громадян Української Народної Республіки (яких за підрахунками автора спогадів було зареєстровано близько 3 мільйонів). Не зважаючи на незначний відсоток членів СНУМ при утворенні керівних органів УМА В.Мамалига наголошує, що саме ця структура мала вирішальне значення у діяльності УМА загалом і проведенні смолоскипної ходи, що передувала сесії, зокрема. Цьому за твердженням автора сприяло і надзвичайно прихильне ставлення до СНУМ двох найбільш авторитетних керівників УМА - Юрія Шухевича і Анатолія Лупиноса. В.Мамалига стверджує, що вже за рік усі керівні посади в УМА посідали представники СНУМ. Крім того, у даному уривку автор спогадів прямо називає дату заснування Української Націоналістичної Спілки («внутрішнього ордену» УНА-УНСО, що також витворився з членства СНУМ) - 1 листопада 1990 року. Цю дату прямо не згадує жоден інший мемуарист.

Альбом фотоспогадів В.Мамалиги опубліковано 3 лютого 2012 року на особистій сторінці їх автора в соціальній мережі «facebook» і доповнено авторськими коментарями. Альбом складається з 88 фотографій, які ілюструють активну участь їх автора у діяльності УНА-УНСО. На фотографіях зображені найбільш яскраві моменти партійної історії і «передісторії» (до організаційного оформлення УНА-УНСО) -націоналістичний рух у Черкасах (1990 рік), діяльність СНУМ (1990 рік), участь у Придністровському конфлікті (1992 рік), «Поїзд дружби» (1992 рік), поїздка на переговори з керівництвом Чеченської республіки Ічкерія (1995 рік), «Чорний вівторок» (1995 рік), вишколи, мітинги та інші заходи УНСО в Україні (1994-1996 роки) тощо. Фотопідбірка В.Мамлиги візуально підтверджує тезу В.Мирончука про спричинене відсутністю регламентації певну «уніформаційну строкатість» в рядах УНСО [79, с. 28-31]. Але водночас з фотоальбому можна зробити висновок, що цей організаційний недолік значною мірою нейтралізувався тим, що будь-які однострої, окрім радянських (на початку 1990-х років) чи українських (в середині 1990-х років) було дістати досить проблематично, тож абсолютна більшість бійців УНСО вдягалися у відносно однорідного вигляду камуфляжі, що значно згладжувало зазначену «строкатість». Але відсутність повної уніформованості (на фотографіях значна кількість людей, які однозначно є бійцями УНСО, вдягнені у цивільне) не давала «уніформаційній строкатості» бути взагалі непомітною. Крім того у плані уніформованості УНСО по зазначених фотоматеріалах можна визначити певну тенденцію: на початку 1990-х років рівень одноманітності й забезпеченості одностроями бійців УНСО був набагато нижчим, ніж у середині десятиліття. Крім того, як зазначалося вище, на початку 1990-х років широко використовуються радянські камуфляжі, а в середині десятиліття українські загальновійськові однострої в рядах УНСО вже цілком домінують. Ще одним цікавим уніформаційним моментом є забезпеченість одностроями бійців УНСО під час військових конфліктів. Фотоальбом В.Мамалиги дозволяє прослідкувати таку забезпеченість у Придністровському конфлікті та Першій Чеченській війні. У «придністровських» фотографіях бійці УНСО практично повністю уніформовані (хоча однострої (особливо головні убори - берети, кепі і навіть начільні пов'язки) не відрізняються особливою одноманітністю), в той час як на «чеченських» фотографіях уніформовані бійці практично відсутні. На фотографіях з обох «гарячих точок» не фігурують бійці з символікою УНА-УНСО, навіть ті, які повністю уніформовані. Хоча на них легко пізнати багатьох одягнених у цивільне відомих УНСОвців (самого В.Мамалигу, А.Лупиноса, І.Мазура та багатьох інших). Повністю уніформовані бійці УНСО (з організаційними відзнаками включно) присутні тільки на фотографіях з політичних акцій на території України. Тут зустрічаються зображення як шевронів і пов'язок, так і прапорів. До речі, перед строєм УНА-УНСО в «чорний вівторок» 1995 року йшло аж три прапороносці - окремо від УНА, окремо від УНСО, і окремо від УНС, що певною мірою ілюструє структурну побудову єдиної організації. Ще одним цікавим моментом фотоспогадів В.Мамалиги є носіння деякими членами УНСО (в тому числі і самим В.Мамалигою) медалей «Захиснику Придністров'я» (очевидно учасниками військового конфлікту 1992 року). Єдиним матеріалом, що містить певною мірою унікальну інформацію є фотографія виступу В.Мамалиги на з'їзді СНУМ у Івано-Франківську у травні 1990 року (датування з'їзду вказане автором фото у коментарі). Унікальність даного матеріалу зумовлена тим, що про з'їзд СНУМ взагалі не згадує жоден інший мемуарист. І хоча великої кількості унікальної для дослідження інформації альбом фотоспогадів В.Мамалиги не містить, але він яскраво ілюструє загальний перебіг історії (і «передісторії») УНА-УНСО та візуально доповнює і підтверджує спогади інших мемуаристів (передусім «мемуари-дослідження» Владислава Мирончука і збірку спогадів «Війна в натовпі»).

В цілому зі спогадів В.Мамалиги можна зробити висновок, що саме членство СНУМ відіграло вирішальну роль у формуванні як політичної партії УНА, так і її воєнізованої структури УНСО, а особливо - УНС, «внутрішнього ордену» УНА-УНСО. Принаймні кадровим складом саме цієї структури здійснювалися найбільш значущі кроки на стадії формування всіх трьох структур і в подальшому саме вихідці зі СНУМ обійматимуть вирішальні посади в УНА-УНСО. Загалом спогади В.Мамалиги містять багато унікальної інформації, яка доповнює рядом важливих деталей спогади інших мемуаристів даючи можливість більш детального дослідження історії УНА-УНСО і українського націоналістичного руху кінця ХХ століття загалом.

3.1.4. Спогади В.Ущаповського

Спогади Володимира Ущаповського під загальною назвою «Гаряча осінь 93-го» були опубліковані на офіційному сайті Української Національної Асамблеї (під Проводом Ю.Шухевича) [61]. Публікація даних мемуарів була розпочата 26 серпня 2011 року і здійснювалася по частинах. 9 cерпня 2013 року була опублікована 37-ма (на сьогодні остання з оприлюднених) частина спогадів В.Ущаповського [77]. Втім, зважаючи на сюжетну незавершеність мемуарів, не виключено, що автор публікуватиме уривки зі своїх спогадів й надалі.

Спогади В.Ущаповського багато в чому є унікальним джерелом дослідження історії українського націоналістичного руху кінця ХХ - початку ХХІ століть, адже на сьогодні це єдине джерело, що висвітлює абсолютно недосліджену сторінку з історії УНА-УНСО - участь експедиційного корпусу «Арго» у громадянській війні в Грузії у 1993 році. До цього жоден мемуарист і жоден дослідник не торкався цієї тематики. Всі члени УНА-УНСО, які на сьогодні опублікували свої спогади (Д.Корчинський, В.Бобрович, Ю. Колесник та інші), описуючи участь українських націоналістів у кавказьких війнах 1990-х років обмежувалися тільки трьома військовими конфліктами - двома війнами в Абхазії (1993 і 1998-2001 років) та Першою російсько-чеченською війною (1994-1996 років). Про участь УНСО у громадянській війні в Грузії всі мемуаристи УНСО просто не згадують. З одного боку це пояснюється тим, що жоден з ветеранів УНСО, які наразі опублікували свої спогади, у цьому конфлікті участі не приймав (окрім Володимира Ущаповського самозрозуміло). Але з іншого боку - книга спогадів «Гаряча осінь 93-го» наводить ще одну причину такої «мовчанки» інших мемуаристів-ветеранів. Як зазначає В.Ущаповський щодо участі в грузинській громадянській війні Провід УНА-УНСО і особовий склад експедиційного корпусу «Арго» вступили у принциповий конфлікт. Провід (наказами Ю.Шухевича та Д.Корчинського) категорично заборонив «Арго» приймати участь у конфлікті на будь-якому боці. Це логічно, адже одна сторона конфлікту - звіадисти, є дуже близькими до українських націоналістів у ідеологічно-світоглядній площині, між тим протилежна сторона конфлікту (принаймні її значна частина - «Мхедріоні» на чолі з Джабою Іоселіані та Національна гвардія під проводом Тенгіза Кітовані) були тісно пов'язані з УНА-УНСО організаційно [67; 70]. Між тим особовий склад корпусу відмовився виконувати даний наказ і фактично відсторонив від командування чотового В.Соловея (на псевдо «Нахтігаль»), який на той час був командиром «Арго» і стояв на позиціях Проводу УНА-УНСО. Фактично командування корпусом взяли на себе ройові «Кавун» і «Тополя» [69]. Морально підтримав «бунтівних аргонавтів» і представник УНА-УНСО в Тбілісі А.Лупиніс, який хоч формально і не став виступав проти наказу Ю.Шухевича та Д.Корчинського, але постійно надсилав у Київ з запитами чи не бажає Провід змінити свого рішення щодо заборони участі експедиційного корпусу УНСО у грузинській громадянській війні [71]. Але ані Провід, ані «Арго» на ескалацію конфлікту йти не бажали, тож Провід не став застосовувати до особового складу де-факто бунтівного корпусу жодних санкцій (та й очевидно жодних санкцій він застосувати просто не мав можливості), а особовий склад, щоб не ускладнювати зовнішньополітичні позиції Проводу, приймав участь у війні не як представники УНСО, а як представники грузинської організації «Мхедріоні» (куди всі члени «Арго», що бажали продовжувати війну, формально вступили). Між тим, зв'язки між Проводом і «Арго» (хоча вже формально не «Арго», а групою бійців «Мхедріоні») розірвані не були: Провід УНА-УНСО продовжував підтримувати з особовим складом контакти в такому ж режимі як і до конфлікту та навіть постачати до екс-«Арго» нових бійців. Колишній експедиційний корпус УНА-УНСО продовжував діяти як окремий (і що найголовніше - український) підрозділ (реально до складу «Мхедріоні» він так і не ввійшов) і його статус фактично нічим не відрізнявся від «доконфліктного з Проводом» статусу. Ставлення Грузинської Державної Ради до «Арго» також не змінилося і корпус продовжував вважатися формуванням українських націоналістів-добровольців, фактично союзників. Саме тому участь «Арго» в грузинській громадянській війні варто розглядати в межах історії УНА-УНСО. Та й подальші долі всіх «аргонавтів-розкольників» підтверджують цю тезу, адже практично всі вони з завершенням військових дій продовжили активну участь у діяльності УНА-УНСО, а дехто з них навіть продовжує і зараз участь у діяльності УНА (юридичного наступника єдиної у 1990-х, але розколотої у 2000-х, роках УНА-УНСО). Один з головних «аргонавтів-розкольників» Ігор Мазур («Тополя») був одним з головних діячів УНА-УНСО у подіях 9 березня 2001 року, був одним з організаційних політв'язнів, і до недавнього часу був головою Київського осередку УНА, а автор мемуарів Володимир Ущаповський («Шкіпер») сьогодні обіймає посаду голови Одеського осередку УНА.

Цікавим моментом спогадів В.Ущаповського є досить детальний опис «вербування на війну», яке здійснювало УНСО в Україні. В.Ущаповський ілюструє таке «вербування» на власному прикладі. «Типовість» такого способу вербовки хоч і непрямо (у вигляді художнього повіствування) підтверджує А.Миронюк, герой твору якого потрапляє у зону воєнних дій в складі підрозділу УНСО подібним (але не аналогічним) чином [22, с.1-3]. Як зазначає В.Ущаповський його «вивів на вербувальну систему» УНСО однокласник, «майстер східних двобоїв» Володимир Верещагін. Автор спогадів на той час відпочивав в Одесі, а однокласник, знаючи про військову спеціалізацію (артилерист) і досвід бойових дій (громадянська війна на території колишньої Югославії) В.Ущаповського запропонував йому познайомитися з групою людей, що займаються «активним відпочинком та гірським туризмом» на чорноморському узбережжі Кавказу. Така зовні нейтральна фраза у той час (літо 1993 року) для В.Ущаповського була цілком зрозумілою, адже в Абхазії (розташованій саме на чорноморському узбережжі Кавказу) тоді тривали повномасштабні бойові дії. Отримавши ствердну відповідь, В.Верещагін повів свого однокласника до штаб-квартири УНСО в Одесі, де В.Ущаповський отримав телефон для зв'язку з Київською командою УНСО. Але Київська УНСО «запросила на бархатний сезон» автора спогадів лише через півтора місяці (ймовірно після додаткової перевірки). Зазначається, що роботу по вербовці людей і відправці їх у зону бойових дій організовували Сергій Коломієць («Спис») і Віктор Мельник. В.Ущаповський, висвітлюючи процес своєї вербовки, описує також штаби УНСО в Одесі і Києві. Так Одеський офіс автор спогадів називає «штаб-стіл» і описує його як окремий стіл у театральній підсобці лялькового театру (у тому ж приміщенні знаходилися також «штаб-столи» ОУН (б), ОУН (м), КУН та УРП). Київський офіс УНСО В.Ущаповський описує як «революційний підвальчик», що знаходився за адресою: м.Київ, вул.Шевченка, буд. 16 (наразі дана п'ятиповерхівка знесена, а на її місці побудоване «елітне» житло) [61].

Щодо своєї відправки до Грузії, то В.Ущаповський згадує, що це здійснювалося повітряним шляхом за рахунок грузинської діаспори в Україні. Цікавою згадкою було те, що контактною особою, яка координувала зв'язок між УНА-УНСО і грузинською стороною був Георгій Гонгадзе, журналіст і автор фільму «Тіні війни», темою якого була участь УНСО у війні в Абхазії [63]. Представником УНА-УНСО в Тбілісі ж був Анатолій Лупиніс [64]. Cаме ці люди (Г.Гонгандзе і А.Лупиніс) були ключовими особами у процесі доставки бойовиків УНСО у зону бойових дій. В.Ущаповський прибув у Грузію разом з таким самим як і він сам військовим спеціалістом (колишнім офіцером десантно-штурмової маневреної групи Пянджського прикордонзагону). Разом з ними мав їхати ще один військовий спеціаліст (танкіст), але його «вербувальна система» УНСО знайти не спромоглася. В.Ущаповський стверджує, що грузинська сторона намагалася «замовляти» в УНСО певних спеціалістів (яких в Грузії було обмаль), але УНСО очевидно не завжди спроможна була надати бойовиків саме відповідного фаху. Так, сам В.Ущаповський, його напарник-десантник і танкіст (якого УНСО так і не спромоглася знайти) мали складати в Грузії екіпаж танку Т-72 і саме в такій ролі їх зустрічала грузинська сторона [67]. Згодом саме військова спеціалізація В.Ущаповського (артилерист) зумовила його фактично окреме від інших бійців «Арго» проходження служби. Окремо варто відзначити й інструктаж, що проводив «Спис» перед від'їздом В.Ущаповського і його напарника в Грузію. В інструктажі було категорично оголошено про неоплачуваність участі в конфлікті, більше того - всі фінансові домовленості «на місці» в обхід УНСО оголошувалися дезертирством і зрадою, що тягнуть за собою розстріл, навіть «заробіток на трофеях» бійцям УНСО заборонявся. Але В.Ущаповський відзначив, що в реальності цей інструктаж був чистою формальністю [34]. І згадана вище відмова особового складу «Арго» підкорятися наказу Проводу УНА-УНСО щодо заборони участі у громадянській війні є яскравим підтвердженням цьому [67].

По прибутті до Грузії В.Ущаповський і його напарник були доправлені до бази розташування «Арго». База була розташована у Гдані (районі Тбілісі) на території колишнього автотранспортного підприємства. На другому поверсі адміністративного корпусу знаходилось одноярусне спальне приміщення «Арго», який бійці називали «чотовий кубрик». У дворі знаходилась також їдальня, де «аргонавти» харчувалися тричі на день. Окрім експедиційного корпусу УНСО на базі в Гдані дислокувався підрозділ «Мхедріоні» та загони ополченців. Під час прибуття В.Ущаповського «Арго» все ще перебувало під командуванням чотового В.Соловея (Нахтігаля). Серед особового складу «аргонавтів» автор спогадів згадує ройових «Тополю» і «Кавуна», політреферента «Ворона», медика підрозділу «Пілюлькіна», стрільців «Лотоса», «Ланцюга», Олега Марчука. Псевдоніми (як зазначив автор спогадів не скільки з необхідності, скільки за традицією, яка йде через УВО-ОУН-УПА аж з Запорізької Січі) отримали і новоприбулі. Сам В.Ущаповський за «норвезьку» борідку і флотський тільник став «Шкіпером» [64]. «Арго» в цей час відпочивало після штурму Хоні, в якому один стрілець був поранений і двоє загинули від снаряду, випущеного звіадистами з саморобної одиночної пускової установки [67].

Щоб зробити свої мемуари більш інформативними В.Ущаповський долучив до них уривок спогадів стрільця УНСО «Ланцюга», який висвітлює історію «Арго» від кінця військових дій в Абхазії до прибуття «Шкіпера». Своє долучення до лав експедиційного корпусу УНСО «Ланцюг» описує наступним чином: він як колишній військовий спеціаліст, ліквідатор аварії на ЧАЕС та екстремал-любитель поїхав влітку 1992 року до Придністров'я, де безрезультатно намагався долучитися до козацьких підрозділів. А після повернення в Одесу завдяки настінній агітації потрапив до УНСО, у складі якої і повернувся до Придністров'я. Після закінчення військових дій «Ланцюг» так і не зміг повернутися на роботу (через продовження економічної кризи і примусові відпустки), тож поїхав у Київ до «революційного підвальчика» УНСО, де прожив близько тижня. За цей час там зібралося кілька таких як і він сам «незайнятих» людей (серед них «Ланцюг» згадує ще двох ветеранів Придністровського конфлікту - Захарченка на псевдо «Захар» і стрільця з Умані). З появою ройового «Кавуна» і прихильного до УНСО підприємця, який дав на організацію виїзду 300 доларів США, з зазначених осіб була сформована чергова зміна для «Арго». «Зміна» вирушила потягами через Ростов і Грозний до Тбілісі. У грузинській столиці стрільців УНСО ніхто не зустрічав, а дістатися до бази «Арго» в Гдані вони змогли через мережу «Мхедріоні». У Гдані нова зміна пробула близько доби. На той момент «Ланцюг» згадує на базі «Арго» пораненого стрільця «Макса» і старшину УНСО «Списа», який розподілив нових стрільців і надав їм псевдоніми. За добу мікроавтобусом, наданим Д.Іоселіані, зміна вирушила в Самтредіа, де була поселена у центральному готелі міста, та ще добу очікувала з'єднання з попередньою зміною, яка як раз верталася з боїв за Шрому. Під час з'єдання змін кількість стрільців «Арго» оцінюється «Ланцюгом» в 30-40 осіб. Очевидно ще об'єднаною групою «аргонавти» близько тижня тримали позиції на півторакілометровій ділянці річки Цхеніскалі, охороняючи два автомобільні мости. Після чого попередня зміна повернулася в Україну. «Аргонавтів» лишилося тільки 10-12 чоловік. Озброєний підрозділ був автоматами 5,45 мм румунського виробництва, яких близько 600 одиниць закупив Боржомський осередок «Мхедріоні» і видав новій зміні УНСО ще в Самтредіа. До автоматів комплектувалися по чотири магазини, підсумки, штик-ножі. Окремо видавалося по дві гранати на стрільця. Хоча запаси гранат у «Мхедріоні», як зазначає «Ланцюг», були значні і «Арго» постійно могла ними поповнюватися на відміну від набоїв, яких було відносно небагато. Після свого відльоту попередня зміна лишила новим «аргонавтам» свої розгрузки, речові мішки, додаткові підсумки та що найголовніше - гранатомети, які були надзвичайно корисні в умовах великої кількості гранат. У такому складі із зазначеним озброєнням експедиційний корпус УНСО приймав участь у боєзіткненнях зі звіадистами в районі залізничного мосту через Інгурі, де озброєння «Арго» доповнилося снайперською гвинтівкою Драгунова (снайпером став ройовий «Кавун»). Згодом «Арго» приймало участь у боях в Очамчирі (куди вони були доставлені гелікоптером МІ-8 з Кутаїського аеродрому) та в Сванетії (в районі Кодорської ущелини) [67; 68]. Ще одним цікавим моментом спогадів «Ланцюга» є згадка про те, що ройовий «Кавун» і двоє стрільців УНСО були певний час в полоні у звіадистів. Але після «звільнення Сухумі від російсько-абхазьких військ» (коли звіадисти тимчасово уклали мир з військами Державної Ради Грузії) полонені «аргонавти» були звільнені і навіть отримали конфісковане в них озброєння [68]. Вже в Кутаїсі всі «аргонавти» (полонені, чергова зміна й ті, що знаходились на базі) знову об'єдналися під командуванням чотового В.Соловея («Нахтігаля»). Тут «Арго» отримало звістку про початок повномасштабної громадянської війни (звіадисти відновили військові дії проти Державної Ради Грузії, захопили Хоні і наступають на Самтредіа, звідки очевидно продовжать наступ на Кутаїсі і Тбілісі) і пропозицію прийняти участь у боях зі звіадистами на стороні Держради. Саме в цей момент і відбувся згадуваний В.Ущаповським конфлікт між особовим складом «Арго» і його командиром чотовим «Нахтігалем». В.Соловей рішуче відмовився від грузинської пропозиції посилаючись на наказ Проводу УНА-УНСО, натомість група «аргонавтів» на чолі з ройовими «Тополею» і «Кавуном» прийняли рішення долучитися до військових дій як «приватні особи», без знаків розрізнення УНА-УНСО. «Ланцюг», згадує, що не всі «аргонавти» виступили проти рішення чотового, а деяка частина разом з В.Соловеєм відправилися до готелю. А серед тих, хто долучився до «Кавуна» і «Тополі» згадуються «Довгий», «Фауст», «Пауль», «Фельдшер» і ще кілька стрільців (в тому числі і сам «Ланцюг»). Досить детально описується і обмундирування «аргонавтів» та момент конфлікту з чотовим - автомати (до кожного по сім-вісім магазинів), каски, розгрузки, речові мішки, рюкзаки, підсумки. Не було в наявності тільки бронежилетів. Підрозділ мав додатково кілька кулеметів і гранатометів. На той момент, як зазначає «Ланцюг» експедиційний корпус УНСО був одним з найкраще озброєних підрозділів військ Держради. У подальшому штурмі Хоні «Арго» вже приймала участь у неповному складі (без чотового «Нахтігаля» і тих, хто вирішив не йти проти наказу Проводу УНА-УНСО). Після цього бою «Ланцюг» повернувся до України [69].

Як зазначалося вище, не зважаючи на фактичний бунт в «Арго» (невиконання наказу про заборону участі у грузинській громадянській війні), Провід УНА-УНСО продовжував працювати з «бунтівними аргонавтами» у тому ж режимі. В.Ущаповський пояснює таку «м'яку» реакцію Проводу на «бунт» наступним чином: УНА-УНСО фактично вважала подальшу активну участь у бойових діях недоцільною, але доцільним вважало свою військову присутність в Грузії. Як показав досвід, інтерв'ю або відео- чи фотозйомка стрільців УНСО в Грузії для організації були набагато кориснішими (в плані пропаганди), ніж участь у боєзіткненнях місцевого значення та ще й з людськими втратами. Тож з початком грузинської громадянської війни УНА-УНСО хотіла забезпечити собі тільки «ефект присутності» у «гарячій точці», а не ведення військових дій проти потенційного противника - російських військ (чого прагнула організація під час війни в Абхазії). Але окрім «ефекту присутності» Провід УНА-УНСО прагнув досягнути ще однієї цілі - вишколення власного членства у бойових умовах. Саме тому Провід наполягав на постійній заміні стрільців, які провели у активних бойових діях більше місяця, навіть у випадку, коли немає чергової зміни. Таким чином УНА-УНСО планувала разом з вишколенням особового складу максимально уникнути людських втрат. Але «бунтівна» частина «Арго» не зважала і на цю інструкцію Проводу, залишаючись у Грузії по кілька місяців. Як зазначає В.Ущаповський найдовше за його підрахунками у бойових діях участь приймав Ігор Мазур («Тополя») - чотири місяці, з червня 1993 року [70].

До початку боїв В.Ущаповський зміг ознайомитися з основними правилами, якими на той момент керувалися стрільці УНСО в Грузії. Спосіб добору молодшого командного складу в «Арго» був наступним: ройові фактично обиралися особовим складом, а командування УНА-УНСО своїм наказом про призначення лише формально закріплювало реальний порядок речей [70]. Не зважаючи на конфлікт щодо участі у грузинській громадянській війні, після повернення на базу в Гдані «бунтівні аргонавти» очевидно знову підпорядкувалися чотовому «Нахтігалю». Принаймні «Шкіпер», який прибув на базу «Арго» вже по поверненні «бунтарів» після штурму Хоні, чітко визначає В.Соловея старшим за званням і посадою офіцером «Арго» і тільки наступними за ним командирами називає ройових «Кавуна» та «Тополю». Крім того, В.Ущаповський зазначає, що на базі постійно виконувався військовий розпорядок дня (з п'ятикратною молитвою включно) і навіть проводилися вишколи особового складу, чого не було в жодному грузинському підрозділі, що знаходився в тилу. Під час військових дій, як згадує В.Ущаповський, УНСО суворо дотримувалося «сухого закону». В цьому велике значення мав особистий приклад Д.Корчинського, що ніколи не вживав алкоголю не тільки зі стрільцями, але й з вищими командирами УНСО. Загалом рівень дисципліни в «Арго» В.Ущаповський оцінює як досить високий (навіть не зважаючи на «бунт аргонавтів»), принаймні порівняно з тогочасними грузинськими військами. Серед дисциплінарних стягнень автор спогадів згадує попередження перед строєм, позбавлення права носити однострій з відзнаками і зброю, биття «буками», вигнання з ганьбою та розстріл (про виконання останнього В.Ущаповський не чув, хоча чув про винесення таких вироків) [72]. Під час вигнання з ганьбою винний позбавлявся однострою, зброї і квитка додому. В.Ущаповський згадує двох вигнаних при ньому стрільців, які згодом перейшли служити у грузинські організації ополченців («Мхедріоні» та «Білий Орел»). Між тим на момент прибуття «Шкіпера» дозволялася певна вільність щодо носіння одностроїв, що очевидно було зумовлене нестачею одноманітної уніформи. Сам В.Ущаповський на той момент носив власний танковий комбінезон кольору хакі з чеським піщаного кольору кепі (навіть з кокардою з чеським левом), а взутий був у чеські ж берци. При цьому В.Ущаповський зі слів своїх ройових наводить інформацію щодо уніформованість УНСО під час військових дій в Абхазії: однострій стрільця складала «афганка» з шевроном УНСО і «обламаною» українською солдатською кокардою (обламувалася «капуста», а лишався блакитний овал з золотим тризубом). Але згодом (вже після прибуття «Шкіпера») за сприяння міністра безпеки Грузії Ігоря Гіоргадзе «Арго» був по-новому уніформований (у камуфляжні однострої грузинських прикордонних військ) і озброєний (кількома радянськими автоматами АК-74, двома кулеметами РПК-74 та трьома гранатометами РПГ-7, до яких комплектувалися навіть оптичні приціли). Першим заходом, який провели «аргонавти» у нових одностроях, було урочисте поховання загиблого при штурмі Хоні стрільця «Довгого» на військовому цвинтарі Центрального Військового меморіалу в Тбілісі. Поховання супроводжувалося парадним маршем і автоматним салютом. Як зазначає «Шкіпер», допомогу уніформою і озброєнням І.Гіоргадзе надав з надією у подальшому підпорядкувати «Арго» собі (окрім власного Проводу експедиційний підрозділ УНСО підпорядковувався тільки Д.Іоселіані, як лідеру «Мхедріоні», і тільки в площині військової координації), але А.Лупинос, який був представником УНА-УНСО в Тбілісі, постійно противився цьому. Основною причиною була відраза колишнього політв'язня до колишнього працівника КДБ (яким був І.Гіоргадзе) і прихильне ставлення до Д.Іоселіані, який в СРСР також був в'язнем, хоча кримінальним, а не політичним [71].

Очевидно для нівелювання конфлікту між Проводом і особовим складом «Арго» Д.Корчинський згодом дозволив стрільцям виїзд на фронт, але тільки в якості «екскурсії», з участю у бойових діях тільки в крайньому випадку. Формальною причиною стали відомості про те, що в лавах звіадистів воюють підрозділи російських козаків та чеченців, які з часу абхазького конфлікту (як союзники росіян і абхазів) стали «принциповими ворогами» УНСО. Тож формально саме з ними Провід УНА-УНСО дозволив вступати у боєзіткнення. При цьому чотовий «Нахтігаль» формально пославшись на стан здоров'я лишився в Тбілісі разом з А.Лупиносом, фактичне командування «Арго» прийняв на себе ройовий «Кавун», а його заступником став ройовий «Тополя». Так як надійшли відомості, що півтори сотні козаків і півсотні чеченців дислокується в районі Самтредіа, то «Арго» був спрямований саме туди [72].

У Самтредіа експедиційний корпус УНСО був розміщений на базі «Мхедріоні» на території інтернату-колонії для малолітніх правопорушників [40]. В.Ущаповський згадує, що серед «аргонавтів», які дислокувалися у Самтредіа, близько половини мало попередній досвід військової служби (ройовий «Кавун» (ветеран війни в Афганістані), стрільці «Бур», «Доктор», О.Марчук, Іван з Полтави (служив у будівельних військах), сам автор спогадів), при тому друга половина взагалі ніколи не мала стосунку до військової служби (серед них згадується ройовий «Тополя», стрільці «Селдом», «Крона», «Зелений»). Не зважаючи на це, на думку В.Ущаповського, практично всі стрільці УНСО у військових діях проявляли себе на належному рівні. Вже у Самтредіа «Шкіпер» на прохання грузинської сторони був відряджений у якості діючого радника до артилерії Самтредійського осередку «Мхедріоні», тож всю кампанію він фактично провів у відриві від «Арго» [73]. Але не зважаючи на своє відрядження В.Ущаповський уважно спостерігав за діями «Арго», позиції якого були поряд з позиціями артилеристів «Мхедріоні», «Шкіпер» фактично мав змогу спостерігати за діями експедиційного корпусу УНСО зі сторони. Як завжди детально описує В.Ущаповський озброєння «Арго» напередодні боїв в Самтредіа 17 жовтня 1993 року: кожен стрілець мав по 5-7 автоматних магазинів, 2-4 ручні гранати, 6 реактивних снарядів до РПГ-7. У цих боях експедиційний корпус УНСО діяв трьома вогневими групами, кожна з яких складалася з автоматника, гранатометника і кулеметника [74]. Самтредіа в результаті боїв був захоплений звіадистами і шосе, яким відступали з міста стрільці УНСО, було обстріляне реактивними снарядами з саморобної одиночної пускової установки. Під час обстрілу стрілець «Клим» був убитий, стрілець «Селдом» смертельно поранений (помер вже у шпиталі в Кутаїсі і був урочисто похований на військовому цвинтарі в Тбілісі), тяжко поранені були О.Марчук і «Доктор», легко поранені були політреферент Ворон і ще кілька стрільців, обидва ройові були контужені. Фактично на наступний день боєздатними лишилися тільки троє «аргонавтів» - ройові «Кавун» і «Тополя», що досить легко перенесли контузію та сам автор спогадів, що був відкомандирований з підрозділу. Інформацію про дії і втрати «Арго» 17 жовтня 1993 року В.Ущаповський отримав від політреферента експедиційного корпусу УНСО «Ворона» [75].

Але після розгрому «Арго» під Самтредіа експедиційний корпус УНСО все ж продовжив своє існування, адже з бази у Гдані прибуло незначне поповнення у складі майора УНСО «Зеленого» (якому «Нахтігаль» передав командування чотою «Арго»), «Макса» (був ймовірно поручиком УНСО і заступником «Зеленого») та стрільців «Студента» і «Крони». Крім того на базі у Гдані лишався ще стрілець «Лотос» у якості господарника. В.Ущаповський так і лишився у прикомандируванні до артилерії «Мхедріоні», а боєздатні «Кавун» і «Тополя» були прикомандировані до особистої охорони голови «Мхедріоні» Д.Іоселіані, тож нова зміна «Арго» фактично лишилася на фронті у складі всього чотирьох бійців [76]. Подальший бойовий шлях «Арго» В.Ущаповський описує лише дотично, сконцентрувавшись на описі власної участі у боях як артилериста «Мхедріоні». Втім «Шкіпер» відзначає, що не зважаючи на свої відрядження «Тополя», «Кавун» і він сам продовжували вважати себе стрільцями УНСО (в не бійцями «Мхедріоні») і між боями мешкали разом з іншими «аргонавтами» у «чотовому кубрику» (після вибиття звіадистів з Самтредіа, в якому «аргонавти» і артилерія «Мхедріоні» приймали участь, стрільці УНСО знову були дислоковані на території колишнього інтернату для малолітніх злочинців). Згадується також незначне поповнення «Арго» у вигляді стрільця «Береста», що повернувся зі шпиталю після поранення. В.Ущаповський детально описує закінчення військової діяльності «Арго». За його словами «Зелений» після взяття військами Держради Самтредіа у «чотовому кубрику» мав розмову зі «Шкіпером», «Кавуном» і «Тополею», намагаючись дізнатися про їх настої і плани (текст розмови у спогадах приводиться повністю). Після цієї розмови у автора спогадів навіть склалося враження, що «Зелений» підбивав співрозмовників до переходу на бік звіадистів (які були ідеологічно ближчі, ніж «Мхедріоні») або намагався вивідати чи не мають вони самі таких бажань. В.Ущаповський навіть припускає, що ця розмова були інспірована Проводом УНА-УНСО з метою підтвердження «благонадійності» особового складу експедиційного корпусу. Отримавши відмову, «Зелений» оголосив, що «Арго» відходить на Тбілісі, звідки повертатиметься до Києва, а відкомандированим «аргонавтам» пропонується також «особливо не затримуватися» у зоні конфлікту. І «Шкіпер» і обидва колишні ройові погодилися з пропозиціями чотового [30]. Тож цей момент фактично став кінцем «епопеї Арго» або принаймні її першого етапу (на запрошення грузинського уряду «аргонавти» повернуться в Грузію у 1998 році).

Окрім участі УНСО у громадянській війні в Грузії, учасником яких був сам В.Ущаповський, у спогадах є інформація й про інші епізоди діяльності УНА-УНСО на початку 1990-х років, про які він очевидно знає зі слів своїх однопартійців. Зокрема, у тексті спогадів наявні досить цікаві дані про участь українських націоналістів у війні в Придністров'ї. Метою участі УНА-УНСО в Придністровському конфлікті В.Ущаповський називає «втягнення» в конфлікт Української держави, що мало б врешті призвести до приєднання цього регіону до України. УНА-УНСО, як зазначається, повсякчас намагалося створити враження, що «уряд Кравчука причетний до захисту українців Придністров'я». Але офіційні чинники України постійно намагалися відсторонитися від Придністровської проблеми. Досить детально В.Ущаповський описує організацію підрозділів УНСО в Придністров'ї. Так, зазначається, що спочатку українські націоналісти сформували з числа своїх активістів два рої (неповні чоти) кількістю 20-22 особи (стрільців і командирів). Згодом вже в Києві з числа активістів обласних і районних організацій почали формуватися чергові «зміни» для відправки в район бойових дій. Ці «зміни» формувалися з тим розрахунком, щоб дві чоти УНСО одночасно могли знаходитися на передовій і ще дві чоти - на базі в Рашкові. Як зазначає В.Ущаповський, ніякої плати за участь у бойових діях не давалося принципово, навпаки - перед відправкою на передову особовий склад чергового загону на шикуванні здавав харчі і гроші. Ця процедура набула з часом характеру організаційного ритуалу [61]. Ще однією ритуальною відзнакою підрозділів УНСО в Придністров'ї було запровадження п'ятикратної (після підйому, перед сніданком, обідом, вечерею, відбоєм) щоденної молитви, впроваджено було навіть спеціальну команду «До молитви!». В.Ущаповський зазначає, що спочатку групова молитва відігравала роль своєрідної «гри», але згодом цей ритуал перетворився на одну з ознак «фірмового стилю» УНСО. Керівництво УНСО ставило собі за мету окрім прищеплення щоденних молитовних ритуалів ще й ознайомлювати стрільців (серед яких людей релігійних було дуже мало) з символом віри та обрядами сповіді й причастя. Таким чином, після завершення військових дій більшість ветеранів якщо не стали віруючими, то принаймні вивчили тексти молитов «Отче наш!» та «Богородице діво!». Іншими складовими «фірмового стилю» УНСО В.Ущаповський називає сувору заборону на вживання «на службі» нецензурної лайки, використання виключно української мови у спілкуванні і ввічливі звернення («пане стрілець» тощо) та команди, перебрані зі статутів Українських січових стрільців та Української Повстанської армії [61]. Згадуються покарання стрільців УНСО аж до розстрілу включно, але про виконання розстрілів В.Ущаповський особисто не чув. Хоча до «Шкіпера» дійшла інформація, що в Придністров'ї один з членів УНСО був викритий «на гарячому» як «стукач», що «зливав» інформацію «бергманівцям» і російській стороні. Щодо цього зрадника було застосовано вищу міру покарання, але він був не розстріляний, а задушений удавкою [72]. Ця інформація цілком корелюється з епізодом про вбивство стрільцями УНСО зрадника «Рудого», про який згадується у «художніх» мемуарах «Ми з УНСО» [87]. Але сприймати її, як однозначно достовірну, не можна, адже мемуарист отримав її у вигляді «чутки» (як очевидно і автор «Ми з УНСО»), тож ця інформація потребує додаткової перевірки.

«Гаряча осінь 93-го» досить щільно проілюстрована фотододатками. Можливо серед них є й унікальні фотографії, що ілюструють громадянську війну в Грузії очима її учасника. Принаймні такий висновок можна зробити з поверхового огляду цих матеріалів. Але цікавими для дослідження історії українських націоналістів кінця ХХ - початку ХХІ століття ці фотоматеріали не являються. Навіть якщо на представлених В.Ущаповським фотографіях є «аргонавти», то візуально їх визначити просто не можливо, адже абсолютна більшість бойовиків на фотографіях зображені взагалі без знаків розрізнення або ж з відзнаками грузинських збройних сил чи правоохоронних органів. Серед представлених автором спогадів фотографій є кілька світлин, що зображають стрільців УНСО у одностроях з організаційними відзнаками, але ці кадри були очевидно зроблені вже в Україні і в більш пізній час (це видно як з якості плівки і фотоматеріалів, так і з одностроїв більш пізніх зразків). Тож фотоматеріали В.Ущаповського інтересу для даного дослідження не являють.

Цікавою тенденцією, що простежується через весь текст спогадів В.Ущаповського є мотиваційний фактор «аргонавтів». Складається загальне враження, що ідеологічна позиція УНА-УНСО загалом не відігравала особливого значення у мотивації членства УНСО (принаймні тієї її частини, яка приймала участь у військових діях), адже основним спонукальним мотивом до участі «аргонавтів» у грузинській громадянській війні по суті виступало бажання «ще раз випробувати себе» та «ще раз відчути себе за межами споживацького світу». Принаймні саме так описує свої спонукальні мотиви щодо участі у війні сам В.Ущаповський і саме в такому руслі він характеризує мотивацію своїх співслужбовців. Крім того, у тексті своїх мемуарів «Шкіпер» намагається сформулювати спосіб мислення і мотивації добровольця-найманця, чітко вирізняючи його від способу мислення і мотивації солдата-призовника. При цьому автор спогадів повсякчас зауважує, що фінансові мотиви для добровольців-«аргонавтів» не відігравали взагалі ніякої ролі, а їх психологія знаходить багато аналогій з психологією найманців виключно через подібність зовнішніх умов. Таке своєрідне, певною мірою елітарне, бачення світу добровольцем УНСО, як описане у спогадах В.Ущаповського можна (хоч і набагато менш чітко) побачити і в спогадах інших ветеранів УНСО. А у формах навіть більш чітких, ніж у В.Ущаповського, такий «добровільницький світогляд» можна побачити у «художніх» мемуарах УНСО («kavkaz.ua» А.Миронюка і «Ми з УНСО» анонімного автора). Таке світобачення очевидно формувало серед членства «аргонавтів» своєрідний «культ добровольця», що ставав основою їх спонукальних мотивів участі у військових кампаніях УНСО. Цей «культ добровольця» досить органічно корелюється з загальними ідеологічно-світоглядними настановами, які намагалися запровадити всередині УНА-УНСО його фактичні ідейні натхненники - Д.Корчинський і В.Артеменко. Загальновідомі гасла, про те, що УНА-УНСО, варто віднести радше до сфери культури, ніж до сфери політики, яскраво ілюструють спробу провідників УНА-УНСО сформувати цілісний політико-ідеологічний та культурно-релігійний комплекс-світогляд, складовою якого мав стати і ветеранський «культ добровольця». Але говорити про тотожність погляду Проводу УНА-УНСО і «аргонавтів» все ж не варто. Між «культом добровольця» бойовиків УНСО і світоглядом Проводу УНА неодноразово виникали колізії, зовнішнім проявом яких можна назвати вже неодноразово згадуваний конфлікт щодо участі у грузинській громадянській війні. Але абсолютизувати і доктринизувати «культ добровольця» і світогляд Проводу все ж не варто. Очевидно і цей «культ», і зазначений світогляд на початку 1990-х років не були ще остаточно сформовані. Можна припустити, що апогей колізій між світоглядними позиціями «ветеранів» і «провідників» припадає на 1997 рік, коли Д.Корчинський вийшов з УНА-УНСО, фактично лишивши організаційне керівництво «ветеранам» (сотник «Устим» (В.Бобрович) певний час обіймав посаду голови УНСО, ройовий «Тополя» (І.Мазур) донедавна був головою Київського, а стрілець «Шкіпер» (В.Ущаповський) - донині є головою Одеського осередку УНА-УНСО) і їх прибічникам. Втім, «культ добровольця» з закінченням участі УНСО у війнах на пострадянському просторі в середині 1990-х років дав певний поштовх до надактивної участі УНА-УНСО у політичному житті, причому не тільки України, але й сусідніх країн (наприклад Білорусії у 1996 році). Але без «оригінальної» ідеологічної складової (яку на початку 1990-х являла світоглядна позиція «провідників») вже у першому десятилітті ХХІ століття революційні пориви УНА-УНСО «розчинили» організацію у загальноопозиційному таборі. А фактичний програш опозиційних сил у кампанії «Україна без Кучми» і подальший розкол в УНА-УНСО став однією з внутрішніх причин відходу організації від активної участі у політичному житті країни. При цьому «культ добровольця», який є по суті головним ідеологічним мотивом, що проходить через весь тест спогадів В.Ущаповського, вже на початку 2000-х років перетворюється на своєрідний «ветеранський синдром».