Нормативність як важлива ознака літературної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Вивчення української мови в економічному університеті пов'язане із загальною тенденцією гуманізації освіти. Таке спрямування сприяє більш повному розвиткові особистості в контексті засвоєння загально люд-ських цінностей, формування національної свідомості студентів-еконо-містів як майбутніх представників української еліти.

Дисципліна «Українська мова (за професійним спрямуванням)» в нефілологічному ВНЗ передбачає відбір матеріалу, спрямованого в першу чергу на формування мовної та мовленнєвої компетенції, а також комунікативних навичок мовної особистості у професійній діяльності. Тому в посібнику представлені не лише теоретичні аспекти вивчення української мови чи літератури, а й функціональні напрями її засвоєння.

Запропонований посібник має на меті формування високого рівня мовної компетенції у професійній і науковій сферах комунікації; підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівнів особистості. Задля здійснення цієї мети основну увагу звернено на засвоєння норм літературної мови як основи культури усного й писемного спілкування; відтворення і створення текстів залежно від комунікативної мети; формування вміння правильно й логічно висловлювати свої думки в різностильовій комунікації.

У посібнику міститься актуальна для кожного фахівця інформація про роль мови в суспільному житті, характерні особливості літературної мови, нормативність мовлення та можливості попередження типових помилок, доречне використання різноманітних етикетних мовних засобів у фаховому міжперсональному спілкуванні, правила оформлення письмових робіт наукового змісту тощо.

Культурологічний аспект викладання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є також важливим, що сприяє розширенню межі суто професійної комунікації, оскільки мова наукового та професійного спілкування є багатокомпонентною.

Культура усного мовлення є ще одним функціональним аспектом курсу української мови. Високий рівень мовної компетенції - невід'ємна, органічна складова освіти фахівця будь-якого профілю, основа його успішної професійної діяльності, конкурентоспроможності на ринку праці.

Реалізація у пропонованому посібнику перелічених напрямів вивчення української мови забезпечує оптимальні умови для формування мовної та мовленнєвої компетенції в науковому спілкуванні, що інтегрує національний, культурний та психологічний компоненти.

Зміст посібника відповідає вимогам нового галузевого стандарту «Галузевий стандарт вищої освіти України. Освітньо-професійна програма підготовки бакалавра за спеціальностями напряму 0501 - «Економіка і підприємництво». Cтруктура посібника узгоджується з навчальними планами для студентів різних економічних спеціальностей.

Посібник може бути корисний усім, хто цікавиться особливостями професійного мовлення, прагне удосконалити рівень культури фахового спілкування.

Модуль 1. Нормативність як основа літературної мови

1.1 Предмет, мета, завдання навчальної дисципліни

1.4 Мовна ситуація в Україні

Значення рідної мови у повсякденному нашому житті величезне, проте і сьогодні українська мова потребує конституційного захисту. Поворотним пунктом у долі української мови стало ухвалення 28 жовтня 1989 року Верховною Радою України Закону “Про мови в Українській РСР”. Згідно з цим законом українська мова з 1 січня 1990 р. дістала державний захист, тобто стала офіційно визнаною державною мовою України. Статус української мови визначає і Конституція України, ухвалена Верховною Радою 28 червня 1996 р. Стаття 10 Основного Закону держави проголошує: ”Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Статус державної мови визначає обов'язкове використання її в різних галузях діяльності, що мають ознаки офіційності: державній, політичній, господарсько-управлінській, науково-освітній, культурній. Це означає, що українська мова функціонує в законодавстві, дипломатичній сфері, діловодстві, науці, освіті, засобах масової інформації, культурі.

Водночас держава враховує інтереси багатонаціонального населення України, надаючи кожній нації чи народності право реалізувати свої комунікативні потреби рідною мовою. Що також відображено в 10 статті Конституції України: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Відповідно до цього положення в місцях компактного проживання громадян різних національностей працюють національні дошкільні та дитячі культурно-освітні заклади, школи та класи з національною мовою викладання, газети, радіо- та телеканали тощо.

Реалізації положень Конституції України мають сприяти конкретні дії уряду, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 02.10.03 р. №1546 «Про затвердження Держаної програми розвитку та функціонування української мови на 2004 - 2010 роки».

Мета цієї програми - створення відповідних умов для розвитку й розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України.

Згідно з вимогами Державної програми Міністерство освіти та науки України розробило заходи щодо реалізації зазначених у ній положень і завдань.

У цих заходах передбачено:

розробити та впровадити механізм використання української мови державними службовцями в процесі виконання ними службових обов'язків;

привести навчально-виховний процес у всіх типах навчальних закладів у відповідність до вимог законодавства України про мови;

забезпечити підготовку й видання підручників та навчальних посібників з української мови для вищих навчальних закладів із урахуванням напрямів підготовки фахівців;

створити відповідні умови для вивчення української мови як українцями, так і громадянами інших національностей у вищих навчальних закладах України.

І Закон «Про мови», і Державна програма розвитку української мови передбачають володіння українською мовою на достатньому фаховому рівні. Демократичній Україні потрібні справді національні - за інтересами, культурою і, звичайно, мовою - кадри.

Суспільство може цілеспрямовано впливати на розвиток мови. Свідомий вплив суспільства на мову (урядові заходи) називають мовною політикою.

Мовна політика сьогоднішньої України спрямована на утвердження української мови як державної мови України не лише законом, а й усим суспільним життям, насамперед соціально-комунікативними можливостя-ми та високим духовним потенціалом. Сьогодні є очевидним позитивні зрушення у мовній ситуації в Україні. Зростає кількість тих, хто спілкується українською мовою, причому не лише на роботі, а й у побуті. Нею заговорили політики, бізнесмени, журналісти, митці, є намагання впровадження україномовного режиму у ВНЗ. На думку фахівців, для справжнього утвердження мови в державі нею мають спілкуватись три чверті населення, які визнають себе українцями. Тобто повинні не просто говорити чи писати рідною мовою, а й робити це досконало, виявляючи лексико-граматичне багатство, комунікативні можливості національної мови свого народу.

При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, це зупиняє рух, розвиток, мова втрачає здатність реагувати на живу реальність.

Особливістю сучасної мовної ситуації є існування розвиненої літературної мови, здатної обслуговувати всі сфери суспільного життя, і неповноцінне побутування розмовного мовлення у великих міських центрах. Таку ситуацію мовознавці характеризують як асиметричний масовий білінгвізм, а явище, яке він породжує, називають інтерференцією, - відхилення від норми і системи однієї мови під упливом іншої.

Інтерференція належить до звичайних явищ у розвитку мов, особливо в прикордонних областях з великою активністю дії міжмовних контактів. Однак за нерівноправних стосунків двох мов, «коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, - як зауважує Л. Масенко, - однобічна інтерференція переростає в змішування двох мов, що відбувається в усному спілкуванні носіїв мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні - і фонетику, і лексику, і граматику, але… найсильнішого розладу зазнають норми вимови» [24, c. 26].

Окрім того, упродовж століть Україна зазнавала спланованих акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови і розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відчутні й у сучасній мовній ситуації в Україні й в окремих її регіонах. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч «суржик» (суміш зерна, пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса, борошно з такої суміші).

Під цим поняттям, - як зазначає О. Сербенська, - розуміють мішанину залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість, це мішанина двох мов - української та російської, якою говорить значна частина людності України. Така скалічена мова притуплює людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Низький рівень мовної культури - ознака обмеженості, вияв невміння виражати свої думки і сприймати чужі; від такої людини не можна очікувати творчості, нешаблонності в мисленні й діяльності. Культура мови - це вміння сказати в переконливій формі потрібне слово в потрібний час. Отже, суржик - це мішанина двох мов, яка виникає в результаті тривалої русифікації, частого вживання русизмів.

Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею, тому що не можна вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку, без належного мовного оточення. Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Стосовно стану української мови, слід зазначити, що територія України виразно поділяється на три головні частини - Західну Україну, Крим, Східну Україну. Найкращий стан української мови в Україні Західній: тут вона набула повної поширеності серед українців як у селі, так і в місті, а це сприяє її поширенню й серед інших етносів. Засвоєння української мови як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут чисельно переважає українців. До того ж Крим орієнтується на мовну ситуацію Східної України. Ось чому сьогодні необхідно зосередити увагу на мовній ситуації Східної України як регіону, що своїм положенням, чисельністю населення, економічною потужністю є найголовнішим для долі України в цілому, а також тому, що саме в Східній Україні зосереджено найбільше “больових точок” української мови. Діставши сьогодні значного поширення в найвищих сферах державного керівництва і в інтелектуальному житті, українська мова не пішла в містах Сходу і Півдня вглиб і вшир, не охопила весь міський побут, не стала універсальним знаряддям щоденного життя. Українською мовою як писемною укладається лише документація. Але вживання української літературної мови як усної (поза мовними межами, що становлять адміністративні, наукові, культурні й навчальні установи) належить більше до винятків, ніж до правил. Ті ж явища характерні й для Харкова.

Непростою є мовна ситуація в столиці України. Київ, набувши значення політичного центру України, на жаль, ще не став у ній водночас столицею української мови. У Києві, як у дзеркалі, відбито всі суперечності мовно-національного розвитку України, від нього великою мірою залежить й їх розв'язання. Тому, говорячи про мовну ситуацію України, саме Київ слід розглядати як її найяскравіший приклад.

На території нашої країни проживає багато етнічних груп зі своїми мовами, які певною мірою взаємодіють. Взаємодія мов відбувається у постійно повторюваних діалогах та при безперервному спілкуванні представників різних мов, коли вони паралельно говорять однією, або кожен своєю мовою, в результаті чого одна з мов зазнає змін. У результаті відбувається запозичення не лише окремих лексем, а й їх структурних елементів. Мовні контакти постійно розширюються, наслідком чого є розповсюдження двомовності (білінгвізму). Результати подібної взаємодії позначаються терміном “інтерференція” - відхилення від норми будь-якої з мов. Близькість мов створює умови для їх змішування, для проникнення мовних елементів у мовлення. У писемному мовленні порівняно з усним кількість інтерференції значно менша, це пояснюється певною контрольованістю, вибірковістю графічного матеріалу. Близька спорідненість мов є вирішальним чинником виникнення інтерференції. Так, наприклад, білоруська мова внаслідок близькоспорідненої двомовності переповнена зрусифіко-ваними варіантами національної мови, яку названо “трасянкою”. А внаслідок взаємного мовного контакту на території південного сходу України, Донбасу, Харківщини та Сумщини сформувався особливий тип мовлення, що поєднує в собі риси українського діалектного мовлення та мовлення мішаного типу, названий в літературі “суржиком”.

Оскільки інтерференція виявляється на різних рівнях мовної системи, прийнято виділяти такі основні її типи: акцентуаційну, фонетичну, лексичну, семантичну, граматичну та іноді стилістичну.

Серед акцентуаційних відхилень в українському мовленні домінує ненормативне наголошення слів, що підтримується орфоепічними нормами російської мови: стамрий, номвий, томнкий, босимй, косимй, подрумга замість нормативних старимй, новимй, тонкимй, бомсий, комсий, помдруга.

Фонетична інтерференція виявляється в порушенні вимови окремих звуків української мови під впливом російської:

- м'яка вимова приголосних звуків перед [е], [и]: прос[пґ]ект, [нґ]ервний, [зґ]има, кра[сґ]ивий;

- якісна редукція [о] в ненаголошеній позиції: н[ь]гаґ, в[ь]да, х[ь]зяйств[ь];

- оглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова: хлі[п], ді[т], ду[п];

- зміна африкат [дж], [дз] на фрикативні [ж], [з]: си[ж]у, ствер[ж]ую, [з]вонив, [з]еркальний;

- пом'якшена вимова приголосного [р] (зокрема в іменниках ІІ відміни, які закінчуються на -ар, -яр, -ир, та в дієсловах наказового способу, які закінчуються на [р]): пека[рґ], богати[рґ], пові[рґ];

- пом'якшена вимова шиплячого звука [ч] в будь-якій позиції (за нормами сучасної української мови шиплячі звуки завжди тверді), лише в позиції перед [і] та подовжені шиплячі вимовляються напівпомякшено: ні[чґ], [чґ]ас, [чґ]есно, [чґ]удеса, [чґ]орний, [чґ]истий, до[чґ]ка.

На лексичному рівні інтерферентний вплив російської мови виявляється у вживанні значної кількості русизмів (невмотивовано запозичених слів з російської мови). Це слова типу пісьмо (замість укр. лист), вєщі (замість укр. речі), ковьор (замість укр. килим), жизнь (замість укр. життя), об'явлєніє (замімсть укр. оголошення), етаж (замість укр. поверх), воздух (замість укр. повітря), даже (замість укр. навіть). Слід зазначити, що невмотивовано запозичені російські слова в українському мовленні найчастіше оформлюються за фонетичними та морфологічними нормами української мови, в результаті чого виникають явища так званої “подвійної інтерференції” (поєднання різних видфів інтерференції в одному слові). Наприклад, у висловах «вони так рісують»(пор. з рос. рисуют та укр. малюють), «я так рішив» (пор. з рос. решил і укр. вирішив) спостерігаються явища лексико-морфологічної інтерференції (російські лексеми оформлено за морфологічними нормами української мови); вирази «ну не [о]біжайся на мене», «я ходила в б[о]ль[н]и[цґ]ю» містять факти лексико-фонетичної інтерференції (російські слова вимовляються за фонетичними нормами української мови) [4, с. 70].

Виникненню явищ семантичної інтерференції у близькоспорід-нених мовах сприяє міжмовна омонімія. Мовці часто несвідомо переносять значення слова однієї мови в іншу, ототожнюють зміст омонімічних лексем взаємодіючих мов. Так, в українському мовленні семантична інтерференція спостерігається під час використання слова неділя у невластивому для нього в українській мові значенні «тиждень», лексем мешкать - у значенні «баритися, гаятися», стирати - у значенні «прати».

Щодо явищ граматичної інтерференції, то вони найчастіше фіксуються при формотворенні та словозміні. Серед формотворчих порушень можна назвати такі:

- використання закінчень -єм, -ем, -им в дієсловах 1 особи множини теперішнього часу: пишем, малюєм, ходим;

- утворення жіночих імен по батькові за допомогою суфікса -овн: Івановна, Олександровна, Павловна.

Порушення літературних норм словозміни найчастіше спостерігаються при вживанні не властивих українській мові відмінкових закінчень іменників:

- наявність закінчення -ой в іменниках І відміни в орудному відмінку однини: весной, головой, сиротой;

- вживання закінчення -ом в іменниках ІІ відміни м'якої та мішаної групи в орудному відмінку однини: коньом, секретарьом, плечом;

- використання закінчень -ам, -ям в іменниках І - ІІ відміни в місцевому відмінку множини: по хатам, садам, полям [4, с. 71].

До явищ граматичної інтерференції також можна віднести поширені порушення синтаксичних зв'язків між словами (зокрема норм керування та узгодження): розмовляє на англійській мові, екзамен по математиці замість розмовляє англійською мовою, екзамен з математики.

1.5 Історичний екскурс про українську мову. Історія походження української мови. Жива українська мова та книжна мова у творах різних жанрів

«Мова народу - цвіт усього його духовного життя…, що починається далеко за межами історії. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові - у спадщину нащадкам… . Мова є найважливіший, найбагатіший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, живе історичне ціле», - так писав про мову видатний педагог К. Ушинський. Історія українського народу й української мови надзвичайно багата і давня. Її немає потреби прикрашати якимись міфами і вигадками, відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Це абсолютно не посилює її значущість. У кожному випадку, шукаючи наші прадавні корені, історичні витоки, мовні аналогії та спільноти, варто зважати на те, що українці -- це частина слов'янського світу, а українська мова -- одна зі слов'янських мов, вона має спільні ознаки з іншими мовами слов'янського і неслов'янського світів. Рідне слово - це невід'ємна частина рідного краю. Ще в 1834 році вчений-мовознавець Ізмаїл Срезневський писав, що українська мова є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступається чеській за кількістю слів і виразів, польській - мальовничістю, сербській - приємністю. «Ця мова, - писав він, - може рівнятися з освіченими мовами гнучкістю й багатством синтаксису, мова поетична, музикальна, мальовнича». І Срезневський щиро сподівався, що жива, народна українська мова стане літературною. Він вірив, що мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола повинна передати нащадкам славу цих великих людей України.

У минулому українська мова називалася по-різному: русский (руській, руський) язык, малоруський (малоросійский) язик. Автори словників, граматик, зокрема ХVІІ ст., усвідомлювали відмінність між московською (російською) і руською (українською) мовами. Такі назви вживалися і в офіційних документах. У статуті Литовської держави, яка об'єднувала українців та білорусів, 1566 року записано: «А писарь земський маеть по руску, литерами и словы вси листы, выписы и позвы писати». Після визвольної війни 1648 - 1654 рр., коли Правобережна Україна лишилася під владою Польщі, Варшавський сейм 1696 р. змінив і мову офіційного спілкування на Правобережжі: «писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати».

Термін малоруська мова пов'язаний із назвою Мала Русь, що засвідчена 1315 р. у грамоті Галицько-Волинського князя. Після розпаду Київської Русі і занепаду Київського князівства підвищується роль Галицько-Волинського князівства, що перейняло назву Русь. Територія цього князівства була меншою, ніж територія Київської Русі, тому і назвали правителі це князівство Малою Русею.

З ХІV ст. грецькі церковні діячі запроваджують назви Мала Русь і Велика Русь для розрізнення з одного боку, території Київського та Галицько-Волинського князівства, а з іншого - новоствореної Московської держави.

У ХІХ ст. царська офіційна політика утверджувала назву малоруський (малоросійський) для всього українського народу і його мови. Одна з перших українських граматик (1818 р.) мала назву «Граматика Малоросійского нарђчія» О. Павловського. Термін «малоросийское нарђчие» використовували вчені-мовознавці О. Потебня, О. Шахматов. Проте вже в ХІХ ст. назви малороси, малороський для багатьох освічених українців були образливими і витіснялися відповідно іншими термінами українці, український.

Походження назви «Україна» висвітлене в науковій літературі, яка відбиває рівень національно-мовної свідомості українців і знання власної історії, а також поширення в той чи інший час різних наукових теорій. Сучасна наукова література заперечує зв'язок між словами україна і російським окраина, натомість підкреслює, що власна назва пов'язана зі словами край, країна, які означали окремі князівства в час феодальної роздробленості середньовічної держави. Вперше назва «Україна» засвідчена в писемній пам'ятці - Іпатіївському літописі 1187 року, де літописець розповідає про смерть переяславського князя: «плакашася по немъ вси переяславци … о нем же украина много постона». Той же літопис свідчить, що крім Переяславської були ще Галицька, Волинська, Київська україни, тобто самостійні князівства.

Пам'ятки ХVІІ - ХVІІІ ст. зафіксували не тільки назву Україна, а й нову назву народу українці, зокрема в літописі С. Величка. Той самий літопис фіксує вживання поняття: козацька мова, козацький язикъ, козацкое нарђчіе. Поряд із цими термінологічними назвами в заголовку літопису зазначено, що він написаний «нарђчіемъ малоросійскимъ» (1720 р.).

У ХVІІІ ст. назва «малороссийский язик» насаджується офіційно, так само як і паралельно вживана в наукових працях ХІХ ст. назва української мови - «южнорусское нарђчіе».

У ХІХ ст. вчені-мовознавці О. Потебня, П. Житецький, М. Максимо-вич, К. Михальчук обґрунтовували старожитність, самобутність української мови та її говорів, доводили, що це самостійна слов'янська мова із своєю давньою історією.

Лексичний склад мови, її граматична структура якнайповніше відображені в лексикографічних працях - словниках.

Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль.

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони - універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи іншого явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту (на полях і в текстах давніх рукописних книг). Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успадкували від візантійських та старослов'янських.

Збірники глос - глосарі - були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії - основний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556 - 1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.

Одним з перших словників є «Лексикон славеноросскій и Ймень тлькованіє...» (Київ, 1627) лаврського друкаря, поета і філолога Памви Беринди. У словнику 6 982 слова, він складається із двох частин. У першій подано 4 980 загальних «словенських» слів, у другій - «Ймень тлькованіє» (2002 слова) - власні імена, назви місцевостей, слова з грецької міфології, назви наук, предметів церковного вжитку, мір, звірів, птахів та ін., взяті з єврейської, латинської, грецької та інших мов.

Найбільшою подією в українській лексикографії кінця XIX - початку XX ст. став словник відомого письменника, вченого, публіциста, громадського діяча Бориса Грінченка. Матеріали до словника тривалий час збирали відомі українські науковці, письменники, культурні діячі, але систематизував їх, відредагував та доповнив власноручно зібраним матеріалом Б. Грінченко, вклавши у це титанічні зусилля («Більше працював, ніж жив», - так висловився про нього письменник М. Чернявський). Цей словник для української науки і культури має таке саме значення, як словник В. Даля для російської, словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської. Він став словником української живої мови і досі не втратив свого значення як цінний документ з історії та діалектології української мови.

Усі словники, що сьогодні існують, поділяють на дві великі групи: енциклопедичні та лінгвістичні.

Енциклопедичні словники розкривають обсяг і зміст понять про предмети, події, явища, вони бувають двох типів: загальні та спеціальні. До загальних словників належать насамперед Великий енцикло-педичний словник. Спеціальні енциклопедичні словники стосуються певних галузей знань: економічні, філософські, історичні, літературні тощо. До сьогочасних загальних енциклопедичних словників належать: Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. - 2-ге вид. - К, 1977 - 1984; Український Радянський Енциклопедичний Словник: У 3 т. - К., 1986 - 1987; УСЕ Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. чл.-кор. НАНУ М. Попович. - К., 1999.

Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих сфер. Це такі словники:

1. Енциклопедія історії України: У 4 т. - К., 1969 - 1972.

2. Шевченківський словник: У 2 т. - К., 1983 - 1985.

3. Українська географічна енциклопедія: У 3 т. - К., 1989 - 1997.

4. Юридична енциклопедія: У 6 т. І За заг. ред. Ю.С. Шемчушенка. - К., 1998 - 2004.

5. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О.Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. - К., 2000.

6. Червяк П.І. Медична енциклопедія. - К., 2001.

7. Філософський енциклопедичний словник. - К, 2001.

8. Енциклопедія сучасної України: У з т. Т. 1 / Кер. наук.-ред. М.Г. Желєзняк. - К., 2001; - К. 2004. - Т. 2, Т. З.

9. Політологічний енциклопедичний словник. - 2-ге вид. - К., 2004.

Численні сучасні економічні енциклопедичні словники відображають важливі зміни в економічній системі України за останнє десятиліття і відповідають потребі в сучасній систематизованій конкретній економічній інформації. Фахові словники допомагають здобути глибокі економічні знання, знайомлять з новими реаліями економічного буття держави, з надбанням світової економічної науки та практики. Це:

1. Банківська енциклопедія / За ред. проф. А. М. Мороза. - К., 1993.

Словник містить характеристику термінів і понять, що стосуються банківських операцій, зокрема - економічної термінології, що використовується в діяльності Національного банку України і комерційних банків.

2. Економічний словник-довідник / За ред. проф. С.В. Мочерного. -К., 1995.

Це перша спроба осмислити нові економічні реалії Української держави, розширити термінологічний апарат економічної науки через осмислення раціональних надбань західних економічних шкіл.

3. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. - Львів, 1996.

Словник містить тлумачення близько 1 500 понять і термінів, що охоплюють такі теми: фінансова система держави, фінанси підприємств, фінансування і кредитування підприємницької діяльності, цінні папери й фондовий ринок, грошовий обіг, фінансове планування, аналіз фінансового стану підприємства, фінансовий менеджмент, міжнародні фінанси та ін.

4. Словник фондового ринку / Авт.-укл.: А. Т. Головко, В. Ф. Кобзар, О. О. Науменко та ін. - К., 1999.

Містить поняття і терміни з питань організації і функціонування фондового ринку.

5. Економічна енциклопедія: У 3 т. / За ред. проф. С. В. Мочерного. - К., 2000.

Перша в Україні за всю її історію оригінальна 3-томна енциклопедична праця, яка охоплює відомості з майже 50 економічних дисциплін.

6. Словник сучасної економіки Макміллана / Пер. з англ. - 4-те вид. / Гол. ред. Девід В. Пірс. - К., 2000.

Сучасний авторитетний довідник, написаний професорами економіки зі США, Великобританії, Польщі для, за їхнім висловом, «середніх студентів» економічних спеціальностей.

7. Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера /За ред. Р. Дяківа. - К., 2000.

Словник містить 12 тисяч найуживаніших термінів, визначень, тлумачень слів, словосполучень з теоретичних і практичних загальноекономічних, фінансово-кредитних, банківських, аудиторських, торговельних, бухгалтерських, інформаційних дисциплін, права, державного управління, менеджменту та інших, дотичних до них науково-практичних понять. Є переклад термінів російською мовою, а до слів іншомовного походження, що входять у термін - етимологічна довідка.

У лінгвістичних словниках на відміну від енциклопедичних описується не предмет чи поняття, позначене даним словом, а саме це слово, тобто подається характеристика слова як одиниці мови; наводиться значення (якщо воно багатозначне), його граматична, орфографічна, орфоепічна характеристики, вказується на стилістичну приналежність. Потім подають приклади, що ілюструють значення слова у мовленні.

Значення слова може розкриватися в лінгвістичному словнику двома способами: засобами тієї ж мови або перекладом. Залежно від цього розрізняють одномовні словники та перекладні (двомовні, тримовні тощо).

Одномовні лінгвістичні словники розрізняють залежно від того, який мовний матеріал і яким способом подається: тлумачні словники, етимо-логічні, частотні, орфографічні, орфоепічні. Окрім словників загального типу є ще спеціальні словники: ідеографічні словники, фразеологічні, синонімічні, антонімічні, словники скорочень, діалектизмів, сленгу, термінологічні, топонімічні (географічних назв), іншомовних слів, орфографічні, орфоепічні.

1.6 Місце української мови серед інших мов світу

Українська мова є рідною для 50 мільйонів людей, що проживають на всіх континентах світу, переважно у хліборобських регіонах: Австралії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Росії, США, у країнах Європи.

Говорячи про місце української мови серед інших мов світу, слід зазначити, що мови відрізняються одна від одної всі, але різною мірою. Не становить особливих труднощів визначити близькість, приміром, української та білоруської, російської та болгарської мов. Можна найти спільне також у німецькій, у грецькій і французькій мовах. Схожість мов у граматиці, звуковій системі, в коренях слів пояснюється спільністю їх походження. Споріднені мови об'єднуються у так звані мовні сім'ї: індоєвропейська, угро-фінська, тюркська, китайсько-тибетська, семіто-хамітська тощо. До угро-фінської сім'ї належать угорська, хантийська, мансійська, фінська, естонська, комі, мордовська, удмуртська, марійська мови; до тюркських мов - турецька, азербайджанська, казаська, узбецька, туркменська, киргизька, каракалпацька, чуваська, якутська та інші. Кожна мовна сім'я ділиться на групи. Індоєвропейська сім'я мов виникла внаслідок розпаду індоєвропейської етнічної спільності. Індоєвропейська прамова стала основою, на якій розвинулися сучасні мови. До індоєвропейської мовної сім'ї входять такі групи: германська (німецька, англійська, данська, щведська, норвезька), романська (іспанська, поргтугальська, французька, італійська й ін.), індійська (гінді, урду, бенгалі та ін.), кельтська (ірландська, бретонська, валійська й ін.), слов'янська.