Своєю неповторністю та яскравістю виділяється й індивідуальний стиль Володимира Свідзінського. Поет використовує в мові творів епітети й метафори; архетипи та символи; рядкові, строфічні повтори й кондублікації; звертання; його поезія „освітлена зсередини повнотою глибинних смислів та воднораз епістемологічною невпевненістю, невисловлюваністю...” (Е.Соловей): Сонце спочивало на білому камені, / Серед зарості ласкавої сон-трави. / Я сказав несміливо: „Сонце, сонце! / Уділи мені живущої води, / І я не знаю, як її оживити”.

Свіжою й образною є пейзажна й філософська лірика Василя Мисика: «За повіткою. Над садом ясно / Голубіє небо. З стріхи вниз / Бородою дід-мороз одвис». «Сніг… Скільки його ждали. За ніч / Попорався він у дворі».

Сніг попорався по-селянськи, як дбайливий господар. Саме «попорався». Народне, родовите слово - це і є свідченням високої майстерності поета. Народну українську мову в її слобожанському варіанті в такому майстерному втіленні, як у Василя Мисика, можна зустріти тільки в поезії І. Виргана. Таке слово росте на рідному культурному ґрунті, як ростуть трава, колосок, квітка. Це слово живе і пахуче, дзвінке і тихе, воно несе в собі всі ознаки свого родоводу. Таке слово могло бути сказаним тільки певною людиною, а саме людиною з народу. «О як ти, серце, розрослось / У ці літа, як долягає / Тобі усе тепер…» Серцю поета саме долягає біль усього світу. На нейтральній мові це мало б такий вигляд: «поетові болить». Вибір слова - альфа і омега кожного акту комунікації. Що ми вибираємо, чому і нащо?! Але Поет вибрав «долягає», бо так говорив (чи іще говорить?!) народ. Потрібні роки регенерації, нового відродження, ошляхетнення, щоб наново відкрити для себе вже призабутого поета, взяти собі за взірець великий приклад його життя як джерело духовного здоров'я і багатства (О.Ковальова).

Вивчення індивідуального стилю автора сприяє виробленню власного індивідуального стилю, вдосконаленню виражально-зображувальних засобів мовної майстерності.

Українська літературна мова має тривалу історію свого формування, якою завдячує в першу чергу видатним українським письменникам кінця ХУІІІ - початку ХІХ століття, майстрам слова - І. Котляревському, Г. Квітці-Основ'яненку, П.Кулішу, Т. Шевченку.

Кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст. - період надзвичайно важливий в історії розвитку сучасної української літературної мови як її підготовчий етап. Кожен діяч української літератури цього періоду вносив щось своє в українську літературну мову. Яка розвивалася і набирала сил. Початок поклав Іван Котляревський, у творах якого простежуємо низку тенденцій, які визначили, розвиток української літературної мови на ряд десятиліть уперед (О. Муромцева).

Іван Котляревський (1769-1838) є зачинателем нової української літератури та української літературної мови. Бурлескно-травестійна поема «Енеїда» (1798) І. Котляревського стала початком вживання живої народної мови як мови літературної. Мова поеми барвиста, багата, гнучка, надзвичайно різноманітна й цікава. Характерна її особливість - синонімічне багатство: на позначення руху людей, наприклад, замість звичайних «пішов», «поїхав», «побіг» у творі віднаходимо: ввійшли, вперлися, ганяли; ішов, ліз, метнувсь, махнула, мчить, несеться, наступала, почухрав, попхався, приплентавсь, підтюпцем ішла, помчалися, поплелися, пустилась, поскакав, полізли, пруться, спішить, слонявся, сунувсь, совавсь, тинявсь, чкурнула, чимчикував тощо, ще одна ознака живомовної стихії - уживання фразеологізмів: дав драла, дунув во всі лопатки, дав дропака, п'ятами накивав, дав тягу тощо, етнографічної лексики, - усього мовного розмаїття київсько-полтавського діалекту.

Енеїда не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії. Народний побут матеріальний, житло та вбрання, страви та напої, музика та танці, забавки та повсякденне життя, чари та церковний побут - все - в світлі мовного багатства «Енеїди» - проходить перед очима читача [81]. Надзвичайно високо оцінив поему Т.Шевченко:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.

Велике значення у становленні української літературної мови на народній основі належить Григорію Квітці-Основ'яненку. У творчості Квітки-Основ'яненка проявилась ознака літературного процесу того періоду - двомовність у написанні творів. Однак він утверджує й обстоює право українського народу на свою національну літературу, писану живою народною мовою. У листі до М. Максимовича він вимагає писати мовою «…на якій говорить 10 мільйонів. Ця мова має свою силу, свої красоти, які не передати на іншій, свої звороти, гумор, іронію і все, ніби у порядної мови». Мову Квітки можна розглядати як «останній необхідний підготовчий етап на шляху формування української літературної мови» (О.Муромцева), як джерело історичних досліджень лексики української мови. Мовні особливості прози письменника: звернення до різних шарів загальнонародної лексики, що стала основним інструментом художнього зображення в його творах: нейтральної, емоційно-забарвленої, зокрема зменшено-пестливої, старокнижної (старослов'янізмів), які служили засобом індивідуалізації мови героїв, запозичень із європейських мов. Проза Квітки - найвище досягнення «старосвітської» української літератури народною мовою [81].

За даними картотеки Словника мови творів Г.Ф. Квітки-Основ'я-ненка у ньому нараховується понад 10 тисяч слів. Більшість із них, як зауважує дослідниця мови видатного письменника Слобожанщини О. Муромцева, - це вже одиниці нової української літературної мови, майже завжди стилістично марковані… Таким чином, слід говорити про піднесення Г. Квіткою-Основ'яненком народно-розмовної лексики до рівня літературномовної, фактично про активне поповнення її, отже, збагачення лексичного складу української літературної мови першої половини ХІХ століття, про багатопланове функціонування мовних засобів у творах письменника, таке, яке властиве високохудожнім творам, написаним справжньою літературною мовою.

О. Г. Муромцева [56] відзначає також особливу роль Марка Вовчка в розширенні лексичного потенціалу української мови. Акцентовано увагу на значно різноманітнішій, ніж у попередників, кольоровій палітрі, вживанні діалектизмів, архаїчних елементів задля створення різноманітних відтінків експресії: поважності, урочистості, схвильованості. Виділено словесні лейтмотиви - воля-неволя, які у творах письменниці обростають додатковими значеннями, емоційно-експресивними відтінками, що виводить слово за межі народно-розмовного вживання, робить його фактом літератури. Ці лейтмотиви у творах Марка Вовчка є ключем до розкриття образів героїв, основою концепції багатьох творів, зокрема «Козачка», «Ледащиця», «Інститутка».

Величезне значення постаті П.Куліша як в історії української літератури, так і в оновленні та збагаченні української літературної мови. Кулішева концепція слова виражена в листах, віршах статтях, і ознайомлення з цією концепцією важливе й сьогодні. З'ясування позиції письменника в мовному питанні є незаперечним аргументом його вагомого внеску в розвиток української літературної мови. Увагу привертає використання письменником засобів усного розмовного мовлення, що виявляє себе в синтаксисі творів; звернення письменника до емоційно-експресивної лексики; використання елементів української мови ХІХ століття; архаїчна та історична лексика як чинник індивідуалізації мови персонажів; художнє навантаження слів абстрактної семантики; лексика як засіб створення історичного колориту; метафоричність авторського мовлення; мовні засоби образності тощо. Куліш зробив найбільше зі своїх сучасників для вироблення українського «високого» та українського ліричного стилів [81].

Мова, на думку письменника, - «передвічний скарб» народного серця: «Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили - в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили». Чужа мова - мова розуму, народ не кидав рідної мови, бо «в серці… був од усіх розумніший».

Судити Україну рідне слово буде -

Єдиний скарб у тебе - рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва:

вона твого життя міцна основа,

повніше над усі скарби й багатства…».

Однак виняткове місце в історичному процесі формування й розвитку сучасної української літературної мови посідає Т.Г. Шевченко. Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповив крилом слави українську історію» Як висловився Дж. Грабович, «…він співець і пророк, що передав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації». Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю.

Історичне значення мови творів Т.Г. Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Г. Квітки-Основ'яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові І. Котляревського, ліричний струмінь злився із сатиричним, але горизонти лірики і сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, „Енеїда Котляревського - добра, а все-таки сміховина". А далі продовжував: "Покійний Основ'яненко дуже довго приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може не чув його у колисці від матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся". Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Але він не копіював живу народну мову, а добирав з неї все найкраще, найцінніше, найпотрібніше і, творчо користуючись народною лексикою і фразеологією, народними образами, метафорами, порівняннями, удосконалював їх, підносив на вищий рівень, підпорядковуючи завданням своєї творчості», змушуючи по-новому звучати живе народне слово.

Основна ознака мови творів Т. Шевченка - її глибока народність, її нерозривний зв'язок з живими народними мовними джерелами. Народнорозмовна основа поезії Траса Григоровича незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь. Для поета було важливо привчити свого читача, який сприймав мову «Кобзаря» і «Гайдамаків» як свою власну, бачити в ній не „мужиче наріччя", а засіб спілкування всієї нації, усіх поколінь українців, що створили багату духовну культуру. За словами М. Костомарова, Т. Шевченко як поет - це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, тільки новою, яку міг би тепер заспівати увесь народ.

У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика і морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був скажімо, у Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Звичайно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. Т. Г. Шевченко зробив ще один крок назустріч тому, що не роз'єднує, а об'єднує всі українські діалекти, - назустріч виділенню їх спільних рис.

Хоча у творах Кобзаря досить широко представлена побутова лексика, наприклад, назви одягу, матеріалів та різних прикрас (сукно, пояс, очіпок, хустка, свитка, кирея…), назви хатніх речей, будівель та їх частин, речей сільського господарювання (хата, димар, комин, кімната, кошара, село, кукурудза, пшениця, молоти, косити,,,), Т. Шевченко ніколи не вдається до етнографізму, тобто занадто докладного опису звичаїв, одягу, їжі, побутових сцен, що було типовим для його видатних попередників у новій українській літературі І.Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка. Побутова і сільсько- господарська лексика у творах Т. Г. Шевченка у більшості випадків не виконувала прямих номінативних функцій, а виступала у складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами; Ростуть, як капуста на городі; Розвіяча, мов ту полову.

Поряд із прямим порівнянням використовується й опосередковане: називання людини словом, що означає іншу живу істоту чи неістоту; при цьому, звичайно, назва має конотативний зміст - позитивний або негативний: "Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко!";" Оцей годований кабан! Оце ледащо, щирий пан!"; "Вони брати і Християне, а ти собака!".

Професійно-виробнича та побутова лексика в багатьох випадках у Т. Шевченка служить для створення широкого образу, алегоричної картини: „Заснула Вкраїн… В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила"; „Чуже поле не топтати, а своє орати; Може, зорю переліг той, А на перелозі я посію мої сльози"; «І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?!", „Орють лихом, лихом засівають. А що вродить? Побачите, Які будуть жнива!", „У нас нема зерна неправди за собою ",

Шевченко уникає фонетичних діалектних рис. У його поезії немає таких типових для частини Звенигородщини рис, як твердий [р] (типу вечера, гараче), ні вставного [л] (типу деревляний), ні приставного [г] (типу гобідати, гочерет).

Заслуга Т. Г. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої етичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови.

Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників - поетів-романтиків,- не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому етичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження. Його поезія з цього погляду відрізняється не лише від народної пісні, але й від поезії попередників - українських романтиків. Не можна не погодитися зі С. Я. Єрмоленко, що „головна відмінність мовно-поетичного мислення Шевченка від мови поетів-романтиків полягає в тому, що останні не завжди могли відірватися від бурлескного нашарування в зображенні картин природи і народного життя. Вони запозичали з народної пісні окремі образи-мотиви, переносили їх на ґрунт романтичного сюжету і тогочасної літературно-мовної традиції, в якій певну роль продовжували відігравати бурлескні елементи".

Відомо, що у свідомості кожного народу живуть певні поняття-символи, що відбивають своєрідне розуміння речей і подій. Ця система понять-символів входила у Шевченкове поетичне світобачення і багато в чому позначалася на словесно-образній структурі його творів.

Символом людської сили в народнопісенній творчості виступає дуб, символом природи - вітер, символом ласки і подружньої вірності - голуб, горлиця, символом чоловічої волі - орел, символ самотності, безпритульності - зозуля…

Т. Г. Шевченко творчо використовував народні символи, надавши їм нового контекстуального значення. Так з'являються нові, авторські образи, переважно метафоричні, наприклад:

А думка край світа на хмарі ґуля,

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б'є…

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Особливе місце в лексиці і фразеології Т. Шевченка посідають церковнослов'янізми, які широко вживалися в староукраїнській мові. Це надзвичайно чітко виявляється в "Давидових псалмах". Давидові псалми, як згодом і слова пророків, дали Шевченкові великий запас високої, патетичної лексики й фразеології, що виходили з-під його пера як заклики до необхідності творення історії чистими руками сіячів правди. Не сприймаються як чужоземні слова древо, муж, благая, восхвалили, ізбави, беззаконіє, творящий,

Він свідомо використовував церковнослов'янізми як джерело збагачення словникового складу своєї мови як для позитивної характеристики зображуваного, так і для негативної, для створення відтінку іронії, сарказму, для підсилення гнівного, викривального слова поета. Наприклад, позитивний план: Во іудеї не було! - промовив гость, - того ніколи, Що нині узриться! Равві, Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростають, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно сттеє, Я месію Іду народу возвістить («Марія»).

Негативний план:

Пребезумний в серці скаже, Що бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А бог дивиться, чи є ще Взискающий бога. Нема добретворящого. Нема ні одного („ Давидові псалми").

Особливо сильне враження справляє безпосереднє зчеплення старослов'янізмів "високого звучання" зі зниженою українською лексикою: «І на апостольськім престолі Чернець г о д о в а н и й с и- д и т ь "("Єретик"); „А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І о д г л и б о к о ї т ю р м и Та до високого престола - Усі ми в золоті і г о л і («Кавказ»).

Словниковий склад мови Т. Г. Шевченка в основному зберігся в активному фонді сучасної української літературної мови, але певна частина слів, уживаних поетом, становить архаїчну, віджилу лексику.

Перш за все, тут є слова, які на час творчості Шевченка хоч і мали обмежене вживання, але не являли собою архаїзмів: оранда, лірник шеляг, дзиґарі, піїти, канути. Такі ж слова, як панщина, кріпак, лановий і под. тепер належать до історичної лексики, але за часів діяльності поета були в активному фонді української мови.

Кількість лексичних діалектизмів у мові Шевченка дуже обмежена, особливо порівняно з іншими письменниками - його сучасниками. Переважна більшість діалектизмів у Шевченка виступає в мові персонажів, решта - майже завжди при виразній стилізації під розмовну мову.

Отже, говорячи про мову Шевченка як про народну, не можна плутати поняття народності і простонародності. Народність його мови - в освоєнні всіх тих джерел, що живили духовний світ української літератури і культури в цілому, не можна не зважати на її зв'язки з європейською літературою і культурою.

Т. Г. Шевченко значно розширив словниковий склад формованої української літературної мови іншомовною, зокрема абстрактною лексикою, яка єднала творчість слов'янських поетів з прийнятим у європейській поезії лексиконом Д. Байрона, А. де Віньї, А. Мюссе, Й.-Х. Гельдерлінка, А. Шеньє, П. Шеллі та ін.: автодафе, арена, банкір, барон, вальс, гвардія, герольд, гетера, гімн, догмат, драма, елегія, епілог, епопея, інститут, інвалід, кардинал та ін.

Однією з обов'язкових умов розширення функцій народно розмовної мови є виведення її за рамки побутового вживання, розширення її інформативних функцій, перетворення на універсальний засіб самовираження народу. Цим пояснюється постійне прагнення Т. Г. Шевченка листуватися зі своїми земляками, особливо із селянами, українською мовою. Услід геніальному поетові України пішли Марко Вовчок, П. Куліш, в епістолярії яких вироблялися печатки української публіцистичної і наукової мови.

Беручи до уваги обмежені можливості тогочасної української публіцистики, треба зважати на її своєрідне продовження в листах, особливо в тих, у яких піднімаються соціальні питання, оскільки в епістолярному й публіцистичному стилях є багато спільного, адже їх єднає апелятивність, звернення до людей як з бажанням увести їх у коло певних подій, поінформувати про щось, так і викликати в них почуття співзвучності з емоційною настроєністю автора. У цьому зв'язку українську епістолярію Т. Г. Шевченка можна вважати зародком україномовної публіцистики. До своїх рідних (братів Микити й Варфоломія), до друзів (зокрема, до художника Ф.Ткаченка), до українських письменників (Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, Я. Куха-ренка, Марка Вовчка), до видатного актора М. Щепкіна та до інших поет звертався тільки по-українському. У листі до брата Микити від 15 листопада 1839 року просив: „Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами".

Поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови. Один із прийомів - розширення синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об'єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого, - на збільшенні семантичної глибини загальної мови: будущий - грядущий, великий - велій, здоровий - величенний, воутріє - вранці - рано - ранесенько - раненько, гласити - казати - мовити - говорити - глаголити - белькати і под.

У поезії Т. Шевченка оригінальними є ключові слова, з якими асоціюються сили добра і зла. Серед слів, що уособлюють добро - мати дівчина, дитя. Мати - це і символ життя, і добробуту, і сімейного затишку, і людяності, але ще й символ народження добра, справедливості, братерства; це й рідний край, Україна, яка разом з тим асоціюється з удовою.

Мати й син, брати, батько і син - усе це члени сім'ї, основа суспільства, Сім'я - це теж одне з улюблених Шевченкових слів. Воно вживається і в прямому значенні (сім'я вечеря коло хати), але значно частіше в переносному як символ єдності людей.

Отак німота запалила Велику хату

І сім'ю, Сім'ю слов'ян роз'єдинила;

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Ряд влучних характеристик соціальних подій, даних Шевченком, стали крилатими словами:

"Кайданами міняються. Правдою торгують"

"Учитеся, читайте, І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь"

("І мертвим, і живим…")

"Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…"

("До Основ'яненка")

Особливо багато таких крилатих виразів у поемі "Кавказ":

"Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.

І неситий не виоре На дні моря поле";

"Борітеся - поборете";

"До нас в науку. Ми навчили,

По чому хліб і сіль по чім!"

"Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!"

Положення про те, що українська мова має право на входження в коло слов'янських літературних мов, обстоюване вченими І. І. Сре-зневським, М. М. Максимовичем та ін., було практично доведене поетичним талантом Шевченка. І. Франко так говорив про "Кобзар": "ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українським письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". Процес творення української культури набув нового, тепер уже необоротного розмаху. На його традиціях виросла нова генерація письменників, що принесла славу українській літературній мові.

Авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й фактор розвитку всього українського життя в Україні.

В одному з листів наприкінці життя (1859р.) Т. Шевченко писав: "Я по плоті і духу син і рідний брат нашого брутального народу…" І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.

6.2 Вплив художньої літератури на формування особистості, її світоглядних орієнтирів

Перш ніж говорити про різні ступені впливу художньої літератури на мовну свідомість читача, зауважує С. Єрмоленко, варто звернути увагу на правомірність формулювання такого питання: чи може взагалі мова художнього твору розглядатися як самостійний феномен впливу, виховання читача, чи правомірно вважати мову художнього твору самостійною художньо-естетичною вартістю: адже художній твір ми оцінюємо загалом, тобто або сприймаємо його, або не сприймаємо. О.О. Потебня відзначав, по-перше, об'єктивність оцінки сприймання явищ, по-друге, розвиток, поглиблення психологічних вражень у зв'язку з розвитком особистості. Роздільність сприймання вчений називав вищим почуттям: «Схильність насолоджуватися в явищах їх власним достоїнством нероздільна з прагненням шукати в них внутрішньої законності».

Поняття чуття мови, чуття слова нібито й не належать до арсеналу термінологічно строгих понять стилістики і культури мови, тим часом без них важко уявити собі досконале володіння мовою у всіх її функціонально-стильових і експресивних різновидах. Художня література виховує, розвиває естетичну сприйнятливість, розкриває красу слова черех можливості його семантичної рухомості, безмежності, неперервності контекстів, у яких оживає те чи інше слово. Разом із естетичною сприйнятливістю автоматизується засвоєна мовно-літературна норма, тобто стає здобутком активної мовної практики читача (С. Єрмоленко).

Художня література впливає також на формування морально-етичних і гуманістичних засад особистості. Гуманізм (лат. humanus - людський, людяний) - в етичному плані - моральний принцип, основою якого є переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. Людяність, увага й любов до людини, готовність їй допомогти - основні принципи гуманізму. З погляду філософії - визнання цінності людини як особистості, її права на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток здібностей.

Гуманістичні ідеали були актуальними ще за часів Київської Русі. У давньому епосі наголошується на загальнолюдських цінностях, основою яких є любов до Вітчизни й захист людської гідності («Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім»). Процес формування загальнолюдських цінностей знайшов відображення у статутах Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха. Виховання й навчання в братських школах України також було пронизане загальнолюдськими ідеями (М.Смотрицький, Ф.Прокопович, П.Беринда).

Рішуче обстоював ідеї гуманізму, народності, добра Г. Сковорода, який глибоко осмислив місце людини в світі, сутність людського щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення людиною блаженства в реальному житті, обстоював ідею перетворення праці із засобу існування на найпершу життєву потребу і найвищу насолоду («Басни харьковския», філософські діалоги), розвинув знамениту настанову давньогрецьких філософів «Пізнай самого себе», відстоюючи прагнення особи до спорідненої праці, яка б відповідала її нахилам. Пізнати себе людині потрібно для того, щоб виявити свої здібності, закладені природою, усвідомити власні фізичні й розумові можливості. Це дасть змогу обрати «сродну працю» і принести користь суспільсту. Уся літературна й філософська спадщина Г. Сковороди - то «проповідь життєрадісної гуманності» (І. Франко).

Наприкінці XІX - на початку XX століття в європейській духовній атмосфері набирають сили гуманістичні ідеї, що накреслили докорінний поворот філософської думки у бік антропологічної проблематики. Посилився інтерес до вивчення психічного життя людини, її внутрішнього світу. Наукові дисципліни, звернені безпосередньо до проблем людини і способів її буття, значною мірою „психологізуються”. Виникають нові галузі знань, серед яких психологія творчості і творчої особистості.

У ХІХ - ХХ ст. ідеї гуманізму пронизують твори багатьох українських письменників, які із загостреною увагою звертаються до проблем людини і створення об'єктивних умов реалізації її щастя (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, Б.-І.Антонич, О.Ольжич, І. Багряний, У. Самчук та ін.).

Розглянемо особливості втілення ідей гуманізму в українській літературі на прикладі творчості Лесі Українки.

Визначальним для поезії Лесі Українки є неоромантичний світогляд, у центрі якого - людина, її творчі здібності, вольове начало, активність не лише у творчій, а й у суспільній сфері, утвердження свободи особистості, «поривання особистості до вищих ідеалів життя» (А. Бичко). Творчість у гуманістичній світоглядній концепції поетеси є виявом духовно-естетичного потенціалу особистості, можливістю переборення суперечності між ідеалом і дійсністю через їх гармонізацію. Поетеса прагне до осягнення абсолютної краси, гармонії, досконалості. Творчу здатність людини осмислює як вияв абсолютного, божественного начала. Основний поетичний мотив - мотив переможного співу, породженого стражданням, що є однією з визначальних рис художньої індивідуальності письменниці.

Вольове начало Леся Українка розуміє як прагнення до творчості, активна життєва позиція, громадська діяльність людини. У центрі мистецького світу поетеси - образ сильної вольової особистості. Через прагнення до творчості, дії, боротьби розкривається життєствердна ідея гармонії духовних поривань людини і її реального життя. Активна життєва позиція вольової особистості протиставляється пасивності, розпачу, зневірі.

Свобода, незалежність є основними передумовами творчої діяльності людини, повноцінного духовного життя її й суспільства, народу нації. Одна з найважливіших категорій художнього світогляду Лесі Українки - свобода творчості. Осуджується рабська психологія примирення з підневільним становищем. Неоромантичний герой поетеси не вивищений над суспільством, а підносить оточення до свого рівня, формуючи суспільство вільних особистостей. Така позиція свідчить про засвоєння ідей Просвітництва. У центрі уваги письменниці - прагнення особистості, яка не протиставлена суспільству, а діє в суспільстві до визволення.

У художньому світогляді поетеси є також риси неокласицизму - раціоналістичність, інтелектуалізованість. Глибина думки поєднується в її поезії з експресивністю, силою поетичного переживання.. «Самі уроджені якості її мистецького хисту сприяли тому, щоб вона формувала себе як неоромантик і неокласик» (Ю. Бойко-Блохин). Свій художній світогляд Леся Українка представила в поетичних творах, що увійшли до трьох збірок, а також у поезії поза збірками. Основні теми - творчість як зміст життя особистості, вияв її духовного потенціалу та громадянської активності виразно окреслюються вже в першій збірці «На крилах пісень». Це такі поезії, як «Колискова», «Мій шлях». «Сон літньої ночі». Сильна вольова особистість постає з поетичного маніфесту «Contra spem spero!» Мотив стоїцизму, незламності духу ліричного героя розкриває образний ряд вірша - весела весна, квіти на морозі, весела пісня, провідна зірка. Використовується образотворчий мотив контрасту - сльози і пісня, хмари осінні і весна золота. Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору - «без надії таки сподіватись». Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами - тристопним анапестом.

Отже, Леся Українка - автор цікавої і для нашого часу світоглядної художньої системи, основою якої є творче розкриття духовного потенціалу особистості, пріоритет вольового начала, цінностей свободи особистості, активності у творчому й суспільному житті, духовна сутність краси і любові, ідея гармонії ідеалу й дійсності. Поетична спадщина Лесі Українки, яка утверджує гуманістичні духовні цінності засобами високого мистецтва, є справді класичним надбанням української літератури, що не втрачає актуальності й сьогодні.

6.3 Вплив художньої літератури на формування мовної компетентності

Культура мови - це знання мови в багатоманітних проявах її стильових різновидів і жанрів, уміння вибрати мовно-виражальні засоби, манеру висловлення залежно від теми повідомлення й того, яку реакцію та настрій прагне викликати мовець у читача, слухача. У стилістичній гнучкості мовлення виявляється мистецтво слова.

У мові як у загальнолюдському суспільному явищі відбито трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт народження мови кожним окремим мовцем. Зважаючи на це, компонентами мовної особистості є вироблення таких компетенцій: культурологічної (входження в культуру мови, подолання культурного бар'єра в спілкуванні), лінгвістичної (теоретичні знання про мову), мовної (практичне володіння мовою), комунікативної (використання мови відповідно до ситуації спілкування, навички правильної мовленнєвої поведінки).

Чим глибше людина занурена в мовну стихію, тим багатограннішим є її духовний потенціал. Мова, за словами І.Огієнка, - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування.

У психології особистість окреслюють як поняття, яке означає сукупність психологічних рис людини, що складають її індивідуальність і визначають її соціальні вчинки, поведінку серед людей. За гуманістичною теорією А. Маслоу особистості властиві такі риси: самостійність і незалежність мислення; наявність високої моралі; підвищені моральні вимоги до себе; реалістичний погляд на світ; адекватна самооцінка і нормальний рівень потреб; доброзичливе, уважне ставлення до людей, сприйняття їх такими, якими вони є; відносна незалежність від думок людей; орієнтація на власну систему цінностей, прагнення до духовного зростання й морального самовдосконалення [47: 479-527].

На вирішальній ролі мови в розвитку особистості наголошували відомі творці педагогічної думки К. Ушинський, В. Сухомлинський, Г. Ващенко, С. Русова та ін. К. Ушинський зауважував, що ми здебільшого розуміємо вагу рідної мови надто обмежено, як засіб порозуміння між собою. Але значення її куди більше: мова є скарбниця народної духовності і в той же час єдина умова поступу народу. Кожне слово є символом якогось поняття, яке склалось у свідомості. Без цих символів, без слів, неможливий процес мислення, що відбувається легше й глибше в рідній мові. «Слово є тіло духа, і доки дух не виробиться в слово, не заволодіє ним досконало, не прогляне крізь нього ясно для самого себе й для інших, до того часу він (дух) не може рухатись і розвиватися вільно… Слово є єдина сфера розвитку духа і на умінні володіти словом повинна будуватись усяка наука і розвиток (4-й лист із Швейцарії).

Великого значення навчанню мови надавав В.О. Сухомлинський. Він учив пізнавати прекрасне в слові, бачити в красі мови красу життя, розвивав уміння образно мислити, прищеплював любов до рідної мови, без якої людина буде глуха й до скарбів інших мов, не зможе гідно оцінити і сприйняти їх. Учений зазначав, що без поваги й любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури, оскільки «Мовна культура - це живодайний корінь культури розумової, усього розумового виховання, високої справжньої інтелектуальності» [58: 2]

Основною рисою мовної особистості С.Єрмоленко вважає «свідоме ставлення членів соціуму до мови». У цьому понятті, на думку вченого, поєднуються, по-перше, національно-мовна орієнтація особистості; по-друге, активне використання мови як повноцінного засобу суспільної комунікації в усіх сферах життя; по-третє, вживання норм літературної мови як раціональних, доцільних, що забезпечують інтелектуальну діяльність, цілісність і соціальну вагомість важливого компонента національної культури - літературної мови [24:2].

Невід'ємним складником структури особистості, на думку В.І. Кононенка, є високий культурний рівень, який можна здобути лише через різнобічну освіту й духовність, а також через досконале володіння рідною мовою. Навчання рідної мови вчений розглядає як складну науку, яка передбачає водночас розвиток духовних здібностей на основі широких етнологічних студій. «Формування національної особистості відбувається на ґрунті національного менталітету, що є продуктом довготривалого історичного розвитку, засвоєння досвіду попередніх поколінь… Національно-культурна мотивація мовленнєвої поведінки визначається національною належністю мовної особистості, комплексом властивостей, що виділяють її як глибоко національний феномен» [41: 3]. Виховання таких властивостей, на думку вченого, починається з опанування найбільш загальних відомостей про «світ українства», із звернення до національних традицій, у розмаїтті яких виділяються елементи духовної культури, що мають виразний етнографічний компонент, словесне втілення якого супроводжується ореолом додаткових співзначень, багатих асоціацій, експресій і оцінок. Отже, йдеться передовсім про важливість формування засобами мови системи фонових (екстралінгвістичних) супровідних знань, уявлень, що відображають особливості життєвих стереотипів українського народу. Таким чином засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештою формується картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність.

Мова художньої літератури живе повнокровним життям тільки тоді, коли живиться віддачею читачів. Коли читачі й письменники перебувають в одному мовному й активно відтворюваному контексті. Кожний читач приходить до пізнання сутності літературно-художніх творів по-своєму, індивідуально, зауважує С. Єрмоленко [25].

Питання мови - це питання майстерності. Стало аксіомою, що у видатних художників мова багата, добірна, барвиста. Це не тому, що письменник дуже добре знає мову, - лінгвісти і викладачі мови могли б знати її краще, - а тому, що письменник, намагаючись відтворити півтони й нюанси, дошукується найточнішого слова, ворушить всю лексику, піднімає всі мовні скарби. В канцеляриста такої потреби нема, нема такої потреби і в того письменника, який, не завдаючи собі клопоту всякими тонкощами, абияк викладає зміст свого задуму. Хай хоч як він знає словник, - лексикон його буде убогий, сірий, - де нема живопису, там нема й палітри. Краса мови не є якась самодовліюча категорія, вона визначається призначенням мови - точно передати думку, тон, настрій. Точність художнього слова означає його емоціональну ефективність, його високий коефіцієнт корисної дії, а це в мистецтві і є краса [25].

Цікаво простежити ці риси на прикладі мовної особистості та художньої творчості видатного Слобожанина - Г. Квітки-Основ'яненка. Г.Квітка-Основ'яненко - письменник двомовний. Більшість його творів: романи, повісті, деякі драматичні твори, історичні нариси, листи, - російськомовні, і лише «Малороссийские повести» та п'єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Щира любов» написані українською мовою. Однак Г.Квітка-Основ'яненко увійшов у літературу як «батько української повісті», бо був одним із перших, що «свідомо вибрав собі українську мову як мову літературних писань, яку він глибоко знав» [39: 135]. У час, коли в російській періодичній пресі відбувалася дискусія про доцільність чи недоцільність «подлого _акси» у творах художньої літератури, письменник організовує, редагує і видає журнал «Украинский _аксимов», обстоює права української мови в друкованих виданнях в Україні: «Ми повинні присоромити й змусити замовкнути людей з дивним поняттям, - пише Г.Квітка в листі до М.Максимовача від З жовтня 1839 року, - які привселюдно проповідують, що не належить тією мовою писати, якою 10 міль(йонів) говорять, яка має свою силу, звороти, гумор, іронію і все наче як у порядної мови» [38, т. 6: 548].

Як зазначає Д. М. Овсянико-Куликовський, «в этом «стихийно-историческом» процессе наблюдается одно любопытное в теоретическом отношении явление, которое можно назвать «раздвоением национальной личности человека» [58: 342]. У багатьох письменників того часу спостерігається паралелізм двох національних форм - російської й української - то з рівновагою обох, то з перевагою однієї над іншою. Це роздвоєння особистості найбільш характерне для М.Гоголя, що свідомо обрав нерідну мову для творчої діяльності, однак створені ним образи й картини дійсності свідчать про перевагу національно-мовної стихії над панівною великоруською: «Великий російський письменник, - зауважує С. Єфремов, - був далеко тісніше зв'язаний з рідною стихією, ніж сам думав: образи дитячих літ так міцно пристали до його вразливої душі, що й опісля з них та з народних українських пісень і переказів він черпав повними пригорщами кращі образи і мову. Так, навіть мову, хоч вона мала формально чужий вигляд» [26: 150]. Цю характерну рису Гоголівського стилю відзначає також І.Мандельштам, який писав, що навіть перекладаючи, М.Гоголь використовував малоруську мову, бо великоруською не в змозі був передати всіх тонкощів думки. Г.Квітка-Основ'яненко, на відміну від М.Гоголя та Є.Гребінки, належить до тих, у кого українська форма переважає над російською. Письменник усвідомлює неможливість виразити всю своєрідність та емоційне багатство української душі засобами іншої мови: «О малороссийском языке нельзя спорить, не знавши его в совершенстве. Есть красоты, невыразимые ни на каком языке, обороты собственные, не заимствованные, невольно принятые уже гонителями его. Каков би ни был перевод с нашего на русский, не сохранит, не передаст всего в совершенстве» [38 т. 6: 645].

Подібні думки висловлює Г.Квітка-Основ'яненко в листах до петербурзьких видавців, зокрема до П.О.Плетньова, які радили йому писати російською мовою: «Известность моих сказок разохотилаздешних переложить по-русски, точно, как Вы желаете. Слушаем в чтении: и что же? Малороссы, не узнаєм своих земляков, а русские, зевают и находят маскерадом; выражения, несвойственньїе обычаям, изьяснения - национальности, действия - характерам, мыслящим по-своему… Я предложил свой перевод, буквальный, не позволяя себе слова сменить, и найден сносным, но не передающим вполне красот малорусских оборотов» [38 т. 6: 532-533].

Отже, як бачимо, стихійна, вроджена національна свідомість мовної особистості формує мовну картину світу й характеризується постійною потребою самовираження й творчості рідною мовою.

Національно-мовна картина світу у творах Г.Квітки-Основ'яненка, писаних українською мовою, зображена з допомогою майстерного використання народно-розмовної стихії, зокрема слобожанського діалекту. Тут представлені етнографічні описи нашого народу: обрядів весілля й похорону, співанки та ігри. У сюжети творів вплетені різноманітні фольклорні елементи: прислів'я, приказка, анекдот, казка, повчання.

Як відзначають сучасники, природа наділила письменника тонкою спостережливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя… Зображуючи народний побут - він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню [цит. за 25: 32]. Великий емоційний заряд творів Г.Квітки-Основ'яненка викликаний постійною присутністю оповідача «чутливого, пристрасного, жартівливого, наївного, більше лукаво-наївного - у бурлескних творах» [11, 28]. Оповідач завжди починає розповідь роздумуванням: «Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю…» [38, т. 2, 5] - і веде її спокійно, плавно, захоплено, з розлогими ліричними відступами, зі вставними словами й реченнями, які надають оповіді народнорозмовного характеру: «коли хто зна; нехай бог милує; прощайте у сім слові; ось слухайте лишень; бо вже на вигадки завзятий був». Емоційність підсилюють риторичні запитання та вигуки, здебільшого короткі народні ідіоми: «О горе, горе! Хто тебе, чоловіче зна, що ти там говориш! Отак відсипав наш Пістряк». Ці вигуки й запитання оживлюють оповідь, надають їй рухливості й жвавості.

Емоційно-експресивна лексика переважає у творах письменника серед інших шарів стилістично маркованої лексики. Тут зрідка з'являються слова зі зниженим забарвленням: волоцюга, катюга, п'янюга, шкапа, пащекувати, брехати, зареготати, забаляндрасити, і дуже часто - зменшено-пестливі слова: близенько, хорошенько, милесенький, веселенький, дощик, матіночко рідненька; Марусенько,

моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко; кровинка, братця, голубчику, лебедику, соколику, панотченьку, увесьденички, зокрема з префіксом пре-: предавній, пребідний, предобрий, прездоровенний, предовженний, престаренний. Загальновживані слова, що позначають кольори, процеси, дії, предмети побуту, у Г. Квітки теж «грають, викликають чуттєве сприймання зображуваного» [54: 6].

Ще одна важлива риса мовної канви творів Г.Квітки-Основ'яненка -- народні порівняння, епітети, метафори: «брови, як шнурочки; карі очі, біла шия, довга коса, рум 'яна, як рожа (Явдоха Колупайчиха); гнеться, неначе молодий ясенок; іде, як павичка; Маруся залилася слізоньками»; вживання повторів, синонімічних повторів та у сполуці з антитезою: смутна і невесела; треба-нада, тутечки-здєсечка; хоче щось сказати, і слова не вимовить, хоче від нього вирватись, так неначе прикована до Василевої шиї…

Як бачимо, Г.Квітка-Основ'яненко створив яскраві образи й картини народного життя засобами народної мови та фольклору.

У творах письменника, написаних російською мовою, теж відтворена національно-мовна картина світу. Тут вона простежується в антропонімах: Ганнуся, Настуся, Пріся, Парася, Запорожчиха, Сюсюрчиха, Шпак; у назвах речей українського побуту: «спидница, очипок, сколько разков намиста, дукати чистого золота, рушник; у назвах осіб: панночки, бабуся, пан сотник, священник; в українській мові простолюду, що передається російськими літерами: «Бог сироту спас, а мене добром надилыв. Мои робитници пишлы по лугам збирати трави, нам пригодни, щоб красити пряжу на коци…», оповідає Запорожчиха, героїня оповідання «Ганнуся».

Аналіз творчості Г. Квітки-Основ'яненка дає можливість припустити, що основою творення національно-мовної картини світу є рідна мова. В іншу мову письменник переносить етнічні елементи, підпорядковуючи їх для відтворення своєрідних асоціативних зв'язків, властивих рідній мові.

Тема 7. Поняття функціонального стилю мови. Основні функціональні стилі сучасної української літературної мови. Текст як основна одиниця та засіб різностильової комунікації.

7.1 Мовний стиль як сукупність мовних засобів, дібраних відповідно до мети, змісту та сфери спілкування

Мова, як явище соціальне, виконує різні функції, пов'язані з тією чи іншою сферою людської діяльності. Для реалізації цих функцій сформувалися окремі різновиди мови, кожному з яких властива наявність відповідних мовних засобів. Ці різновиди називають функціональними стилями. Маючи тісний зв'язок зі змістом, метою й завданням висловлювання, стилі різняться між собою внутрішньомовними ознаками: принципами добору, поєднання й організації засобів загальнонаціональної мови. З розвитком суспільства структура, кількість, характер і співвідношення стилів змінюються. Наприклад, у ХІХ - на початку ХХ століття в мові активно функціонував епістолярний стиль (стиль приватного листування), сьогодні його роль виконує інтернет та телефонний зв'язок.

Отже, стиль - це різновид літературної мови, що має певне функціональне призначення, систему мовних елементів, способи добору, вживання, взаємного поєднання і зв'язку; Тобто, стиль - це “суспільно усвідомлена система”, “продукт мовної діяльності, мовної поведінки індивіда”. Це “явище надіндивідуальне”, “результат колективного усвідомлення всіма носіями літературної мови цього стилю, цього функціонального різновиду як особливої внутрішньо організованої системи мовних елементів” [13].

У сучасному мовознавстві є шість різновидів мови (стилів): науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний і конфесійний, кожний з яких поділяється на підвиди (підстилі) залежно від мовленнєвої ситуації.

До певного функціонального стилю текст відносять, беручи до уваги всі його ознаки: мету й завдання мовлення, сферу спілкування, зміст тексту, використання мовних одиниць, які відрізняють один стиль від іншого, визначення їх ролі й місця в загальній структурі тексту.

7.2 Типологія стилів. З історії виникнення та зародження стилів мови

Стилістика є продуктом історичного розвитку національної мови і змінюється відповідно до поступу суспільства.

За часів Київської Русі існувало три стилі: писемно-діловий, слов'яноруський літературний і літературно-художній - на руській основі. До другої половини ХVІ ст. мова змінилася, утворивши ще деякі стилі. Їх у своїй теорії класифікував М.В. Ломоносов, визначивши чотири стилі: науковий, епістолярний, діловий, художній. На кінець ХХ ст. розвинулася функціональна різноманітність української мови, утворилися такі стилі: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, епістолярний, конфесійний. Деякі науковці з публіцистичного стилю виокремлюють ще стиль ЗМІ та інтернету.

Ставши державною мовою суверенної України, українська мова має добре розвинену стильову диференціацію

Науковий стиль обслуговує сферу науки, він належить до книжних стилів. Характерними рисами наукового стилю є:

- уживання термінів (дебет, баланс, аудит, статистична звітність, файл, друкований аркуш, авізо, кредит тощо);

- використання абстрактної лексики (космос, активізація, структурувати, формування тощо);

- використання наукової фразеології, іноді складних термінів (податок на додану вартість, квартальний звіт, статистична звітність, банківські активи, податкова заборгованість, об'єкт вивчення);

- у морфології переважання певних класів слів (іменників, а не, скажімо, дієслів). Наприклад, розрахунки, нормування, позика, планування тощо; широко використовуються дієслова у формі теперішнього позачасового стану (зроблено, відпрацьовано, узагальнено, зустрічається, перевіряється); використовуються особові дієслова та особові займенники у найбільш абстрактно-узагальнених значеннях (зумовлюють, можемо вважати, ми, нами); використовуються прислівники у сполучній функції (таким чином, отже, безперечно, зокрема, насамперед тощо);

- у синтаксисі - використання різноманітних складних речень і складного синтаксичного цілого (Історія української термінології засвідчує, що вона зберегла себе завдяки широкому виявові емотивності, чуттєвого єства, які вже в часи виходу мови на орбіту науки й публіцистики оживили потенційно запрограмований у ній раціоналізм - високу здатність до передачі логічних категорій мислення. Розширення використання ринкових відносин у країнах, де панувала адміністративно-командна система, на основі надання самостійності суб'єктам господарювання, посилення стимулів розвитку суспільного виробництва, товарно-грошових відносин, хоча й було фактом, але не давало належного ефекту, бо елементи ринкових відносин з'являлися в суперечність з надмірною централізацією господарства, системою централізованого планування та управління);

- у семантиці - тяжіння до точності [13:22-29].Публіцистичний стиль. Об'єктом публіцистичного викладу є явища всіх ділянок життя людини - від побутових до подій історії і світової політики. Характерною рисою цього стилю є орієнтація на усне мовлення. Широко використовується діалогічна форма мовлення. Цьому стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, широкий вияв авторської індивідуальності. Основне призначення:

...