Нормативність як важлива ознака літературної мови

Слов'янська група мов виникла на основі спільнослов'янської (праслов'янської) мови - одного з відгалужень індоєвропейської прамови. Праслов'янська мова належала племенам, що заселяли територію од Вісли й Одри до Дону й Волги, від Карпат до Балтики. У ході історичного розвитку слов'янські племена відособлювались одне від одного, тому з'явилялося дедалі більше слов'янських мов. Тепер є 13 живих мов слов'янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (тобто таких, що не мають носіїв) мов слов'янської групи належать праслов'янська, давньоруська, старослов'янська, полабська.

Слов'янська група мов поділяється на три підгрупи: східнослов'янскі мови, західнослов'янські мови, південнослов'янські мови.

До східнослов'янскої підгрупи мов належать: російська, біло-руська, українська. До західнослов'янської підгрупи мов належать: польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька. До півден-нослов'янської підгрупи мов належать: сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська.

Українська мова є однією з найпоширеніших з-поміж інших слов'янських мов. Українською мовою розмовляють у світі понад 40 млн. осіб. За кількістю мовців українська мова посідає п'ятнадцяте - сімнадцяте місце в світі.

За структурно-характеристичними ознаками українська мова посідає проміжне місце між західно- та східнослов'янськими мовами. Їй властиві такі індивідуальні риси:

фонетичні - чергування о, е з і в нових закритих складах (віл - вола, сіль - солі, піч - печі, корінь - кореня); послідовний перехід давнього ђ (праслов'янського e) в і (дід, ліс); злиття двох звуків - праслов'янських у та і в один голосний и (нива); палатальний цґ у позиціях місяцъ; збереження дзвінкості приголосних у кінці слова та перед наступними глухими приголосними (дуб, казка), фрикативний, гортанний звук г (h), що забезпечує особливу «м'яку» вимову слів (дорога, голуб, губити); тверда вимова приголосних перед е (день, верх, серп), на відміну від тих самих позицій у білоруській та російській мовах;

морфологічні - закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини чоловічого роду (братові, медові); збереження давніх закінчень орудного відмінка імен жіночого роду -ою, -ею (водою, землею); збереження форм давньоминулого часу (ходив був, ходила була); форми майбутнього часу на -му (писатиму, робитиму).

В українській мові збереглися давні, ще спільнослов'янські морфологічні риси, наприклад, закінчення -у в родовому відмінку іменників чоловічого роду (гороху, меду), форми кличного відмінка іменників чоловічого роду (владико, Ігоре), закінчення -ої в родовому відмінку прикметників жіночого роду (доброї, святої); форми 3-ї особи однини дієслів теперішнього і простого майбутнього часу І дієвідміни без кінцевого -ть (іде, живе, повчає); закінчення -мо в дієсловах І особи множини теперішнього і майбутнього часу (питаємо, розуміємо).

Українська мова має риси, спільні з білоруською мовою. Це, зокрема, африкати дж і дз (укр. ходжу, бджола, дзвін; білор. хаджу, ураджай, дзынкаць), фрикативний г (укр. гора, дуга; білор. гара, дуга), тверді губні приголосні в кінці слова (укр. кров, степ, голуб; білор. кроу, степ, голуб), приставні приголосні в, й, г перед голосними а, о, у (укр. вогонь, гора), звукосполучення ри, ли, що заступили сполуки р та л з голосними неповного утворення (укр. кришити, блищати; білор. крышыць, блыщаць), збережені давні чергування г, к, х із з, ц, с (укр. нога - нозі, рука - руці, вухо - у вусі; білор. нага - назе, рука - руце), чергування приголосних г/ж, к/ч у дієсловах наказового способу (укр. біжи, печи; білор. бяжы, пячы), чергування і/й, у/в ( укр. він іде - вони йдуть; білор. ён ідзе - яны йдуць).

Українські лексичні одиниці впізнаються за характерними суфіксами, словотвірними моделями, за фонетичним оформленням морфем. Саме за такими ознаками до власне української належить лексика типу батьківщина, віхола, масляна, паляниця, соняшник, суниці, кучерявий, линути, обмаль, торік та ін.

Порівняльно-історичний аналіз лексичного складу української мови дає змогу встановити численні групи лексики праслов'янської доби, словникових одиниць, що з'явилися як результат контактів праслов'янської мови з іншими індоєвропейськими мовами, вплинувши відповідно на взаємодію з ними української мови.

Питання для самоконтролю

1. Що є основною ознакою культури людини?

2. Як ви розумієте терміни «білінгвізм» та «інтерференція»?

3. Дайте визначення поняття загальнонаціональної мови.

4. Дайте визначення поняття „літературна мова”.

5. Назвіть складники загальнонаціональної мови.

6. Які основні ознаки української літературної мови?

7. Як ви розумієте терміни «білінгвізм» та «інтерференція»?

8. Чим відрізняється писемна форма літературної мови від усної?

9. Схарактеризуйте територіальні наріччя, з яких складається українська мова.

10. Схарактеризуйте функціі мови в суспільстві.

11. Розкажіть про походження української мови.

12. Яке місце посідає українська мова серед інших мов світу.

Тема 2. Нормативність як важлива ознака літературної мови. Типи мовних норм. Орфоепічні та акцентуаційні норми української літературної мови

2.1 Поняття мовної норми. Мовна норма як мовний варіант, закріплений практикою вживання. Варіантність у мові

Одна з найважливіших ознак літературної мови - її унормований характер. Поняття мовної норми пов'язане з явищем варіантності в мові, яке можна простежити на фонетичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному рівнях. Так, у реальному мовленні можна почути наголошування кіло?метр і кіломе?тр, ви?разний і вира?зний, ви?падок і випа?док, слововживання навчальний та учбовий, відмінкові форми автомобілів та автомобілей, пелюсток і пелюстків, форми вищого ступеня порівняння прикметників більш докладний і більш докладніший, форми найвищого ступеня порівняння прикметників самий низький і найнижчий. Якщо мовець знає про наявність варіантів, це може поставити його перед проблемою вибору, здійснення якого відбувається під впливом певного зразка. Мовний зразок, на думку мовознавців - це «історично сформований, вироблений літературною традицією і суспільно усвідомлений стандарт, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах» [55;19]. Такий стандарт на кожному етапі розвитку мови дозволяє визначити відшлі-фований культурний варіант, який відповідає критеріям літературної мови.

Мовна норма, за О. Г. Муромцевою - це «мовні варіанти, закріплені в певний період практикою вживання, які видаються зразковими, та дістали суспільне схвалення» [55; 14]. Суспільне схвалення того чи іншого мовного варіанта бере участь у формуванні в мовця мовного смаку, відчуття естетики слова, що «відображає ставлення суспільства і його соціальних груп до мови, динаміку суспільної мовної свідомості і, спираючись на традиційне підґрунтя, завжди має конкретно-соціальне обличчя. Мовний смак (або несмак) диктує моду на слово - низьке чи високе, добре чи погане, шанобливе чи фамільярне» [ 55; 24].

Мовні норми здебільшого складаються стихійно. Проте велику роль у їх становленні відіграють письменники, майстри слова, які наділені даром мовної інтуїції у виборі кращих варіантів. Саме до їх досвіду звертаються вченіі, доводячи нормативність варанта. З наукового погляду мовні норми та їх відповідність системі та структурі мови обґрунтовуються мовознавцями.

Укладаючи документ, створюючи науковий текст, важливо доречно добирати слова, правильно утворювати та вживати їх форми (відмінок, рід, число, особу тощо), будувати синтаксичні конструкції. Допущені в тексті та усному спілкуванні порушення мовних норм утруднюють розуміння змісту, свідчать про невисокий рівень грамотності й культури, створюють негативне враження про ділові якості суб`єктів ділових стосунків. Комунікативна вправність, володіння різноманітними засобами мови, знання та дотримання мовних норм підвищують рівень професійної компетентності, сприяють успішній самореалізації фахівця.

2.2 Огляд типів мовної норми

Залежно від того, з яким структурним рівнем мови (фонетикою, морфологією, синтаксисом та ін.) співвідноситься норма, розрізняють її типи.

Норма орфоепічна - система правил, які регулюють правильну, зразкову вимову. Орфоепічні норми закріплюють наголос у слові, літературну вимову окремих звуків та звукосполучень. Ці норми відтворені в спеціальних словниках, таких як «Українська літературна вимова й наголос. Словник-довідник» (К., 1973), «Орфоепічний словник» (К., 1984), укладені М. І. Погрібним, «Орфоепічний словник української мови в 2-х т.» (К., 2001) за редакцією М. М. Пещак. Відомості про наголос можна добути й з інших словників, наприклад, із орфографічного, тлумачного. За правилами орфоепії, нормативною є тверда вимова шиплячих, повнозвучна вимова голосних у ненагололшеній позиції, наголошування кілометр, виразний, випадок тощо.

Норма лексична - правила слововживання, прийняті в мові на сучасному етапі. Вона визначає вживання слів у тих значеннях, які існують нині, попереджає використання застарілих слів для назв сучасних понять, а також калькованих лексичних одиниць. Правила слововживання закріплені тлумачним "Словником Української мови" в 11-ти томах, Великим тлумачним словником сучасної української мови, перекладних словниках, таких, зокрема, як «Новий російсько-український словник-довідник» за редакцією С. Я. Єрмоленко та ін. Ця норма визначає, наприклад, як нормативне уживання слова навчальний (а не учбовий), заходи (а не міроприємства), розпочати (а не приступити), вчинити (а не поступити), відзначити (а не відмітити) тощо.

Норма морфологічна - сукупність правил, що відображають творення та функціонування граматичних форм. Це зокрема правила зміни слів - іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів. Цими правилами, наприклад, визначаються як нормативні відмінкові форми іменників автомобілів, пелюсток, форма вищого ступеня порівняння прикметника більш докладний, форма найвищого ступеня порівняння прикметника найнижчий, відмінкові форми числівників від п'ятдесяти до вісімдесяти із зміною лише другої частини, тобто не семидесяти, як часто можна почути, а сімдесяти і т. ін. Морфологічні норми відтворені в орфографічних словниках, які подають форми словозміни слів, таким є зокрема «Орфографічний словник української мови» (К., 1999), який уклали С.І. Головащук, М.М.Пещак та ін.

Норма синтаксична - правила побудови синтаксичних конструкцій (словосполучень та речень). Синтаксична норма поперед-жає помилки у визначенні форми залежного слова в словосполученнях, вживанні дієприслівникових зворотів, рекомендує враховувати логічну сумісність членів однорідного ряду, особливості узгодження присудка з підметом тощо. Синтакасична норма кваліфікує як нормативне, наприк-лад, уживання словосполучень говорити українською мовою, а не говорити на українській мові, екзамен з історії, а не екзамен по історії, повідомити слухачам, а не повідомити слухачів та ін.

Норма стилістична закріплює правила вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Ці правила застерігають від уживання слів, виразів, окремих форм, що не відповідають конкретній ситуації спілкування. Стилістичні норми вимагають, наприклад, правильно, доречно розподіляти за стилями мовлення сполучники, які позначають відношення причини: тому що (нейтральний, прийнятний у будь-якому стилі), бо (характерний для розмовного стилю), оскільки (доцільний у науковому або офіційно-діловому стилі). Стилістичні норми зафіксовані в "Словнику української мови" в 11-ти томах, де слова мають спеціальні стилістичні позначки.

Норма правопису - це зведення правил про написання слів, про розділові знаки у складному й простому реченнях, яке поділяється відповідно на два розділи: орфографію і пунктуацію. Єдина й обов'язкова для всіх орфографія полегшує спілкування людей за допомогою писемної мови, робить його ефективним, сприяє піднесенню загальної мовної культури народу. Орфографічні та пунктуаційні правила подані в «Українському правописі». На сьогодні чинним є український правопис 1993 року.

2.3 Поняття орфоепії. Нормативність вимови голосних та приголосних звуків

Однією з найважливіших ознак української літературної мови є її орфоепічна унормованість, тобто наявність цілої системи правил вимови, наголошування та інтонування. Українська літературна вимова склалася на базі говірок середньої Наддніпрянщини, зокрема полтавсько-київського діалекту. Особливості вимови, характерні для саме цього мовного середовища, були найпоширенішими і найбільш вільними від фонетичного впливу інших мов, тому їх було покладено в основу орфоепічних норм української літературної мови. Правила орфоепії склалися завдяки діяльності українських письменників, культурних та громадських діячів, науковців уже в другій половині XIX століття і підтримуються носіями літературної мови в наш час. У формуванні та закріпленні орфоепічних норм велику роль відігравав і продовжує відігравати театр, а також радіо і телебачення, які в кращих своїх програмах відтворюють зразкову літературну вимову. Знання орфоепічних норм та їх дотримання є одним із суттєвих показників загальної культури людини. Тому для фахівця природним і органічним є прагнення до правильної вимови та наголошування.

Орфоепія визначається як сукупність правил вимови, наголошування та інтонації, а також як розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови. Проблема орфоепічної норми виникає в тих випадках, коли в мові існує два або більше варіантів вимови одного й того ж звука. Так, у різних діалектах української мови звук [ч] вимовляється як твердий або як пом'якшений, тому виникає питання про те, який з цих варіантів відповідає літературній нормі, а який є її порушенням.

Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом місцевої говірки, іншої (зокрема російської мови), а також впливу письма, графіки. Тому корекція вимови набирає надзвичайно важливого значення. Таким чином, порушення орфоепічних норм з'являються не випадково, вони пов'язані з умовами, в яких функціонує і розвивається мова.

Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. І. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.

Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, слід пам'ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Як відомо, повної відповідності між звуками та літерами немає (наприклад, букви є, ї, ю, я можуть позначати як два звуки, так і один звук), тому виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості і надає фонетична транскрипція. Розрізняють деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію.

Розглянемо спрощену фонетичну транскрипцію.

У спрощеній фонетичній транскрипції використовують літери українського алфавіту, крім літер я, ю, є, ї, які можуть позначати два звуки, та літери щ, яка завжди передає на письмі два звуки -- [ш] та [ч]. Не використовують у фонетичній транскрипції також ь, який не передає звука. Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначають відповідною літерою алфавіту і вгорі з правого боку літерою того звука, який є відтінком, наприклад: [еи] -- так передають звук [е] з наближенням до [и]; [оу] -- так передають звук [о] з наближенням до [у]: с[еи]ло, к[оу]жух. Злиті звуки позначають двома з'єднаними дужкою літерами: [дж], [дз].

Нескладові звуки позначають відповідною літерою з дужечкою над нею, наприклад, [ў]: пра[ў]да. У транскрипції використовують також спеціальні діакритичні знаки, які передають певні особливості звуків. Діакритичні знаки можуть бути підрядковими і надрядковими. Використовують такі діакритичні знаки:

['] після літери вгорі -- м'якість приголосного: ку[л']ка, [с']іно;

[:] після літери -- подовження звука: сі[л':]ю, зна[н':]я;

['] над голосним -- наголос у слові.

У мовленнєвому потоці повнозначні слова і суміжні з ними службові, що не мають самостійного наголосу, функціонують як одне фонетичне слово: [здому], [надобр'ійеим], що відповідає орфографічному з дому, над обрієм.

Використання фонетичної транскрипції навіть у спрощеному вигляді дає можливість подати у письмовій формі вимову того чи іншого звука, складу, слова чи цілого тексту.

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від того, наголошеним чи ненаголошеним є голосний звук, тобто від позиції цього звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука. У сильній позиції голосний звук вимовляється найбільш виразно: т[и]сяча, т[е]ма, г[о]луб. Ненаголоше-ний склад є слабкою позицією для голосного звука. У цій позиції голосний вимовляється менш виразно: т[ие]хенький, т[еи]пленький, г[оу]лубка. Ненаголошений голосний звук у вимові зазнає певних змін щодо тривалості, інтенсивності, якості самого звука, тобто зазнає незначної редукції (вимовляється менш інтенсивно, є менш тривалим за часом звучання, частково змінює якість). Такі зміни є більш чи менш помітними залежно від акустичних характеристик звука. Так, наприклад, зміни звуків [а], [у], [і] в ненаголошеній (слабкій) позиції майже непомітні. Пор.: р[а]дість -- р[а]діти, д[у]б -- д[у]би, г[і]лка-- г[і]лки. Водночас зміни звуків [є], [и], [о] в ненаголошеному складі помітніші. Пор.: с[е]ла -- с[ие]ло, п[и]ше -- п[ие]семний. У деяких випадках можуть бути помітними зміни звука [о]: Пор.: г[о]луб -- г[оу]лубка.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно в будь-якій позиції. Тому їх називають звуками повного творення. В українській мові не має яскравого вияву редукція ненаголошених звуків, характерна для російської мови. Пор.: укр. [молоко] і рос. [мълЛко], де [ъ] -- короткий за тривалістю невиразний звук, який не вживається ізольовано, [Л] -- короткий за тривалістю звук, наближений до [а]. В українській мові така вимова звука [о] ненормативна.

Розглянемо особливості вимови кожного з голосних звуків української мови.

Звук [а] вимовляється в сильній і слабкій позиціях майже однаково чітко, ніколи не скорочується: с[а]д, с[а]док, с[а]дівнйк; ч[а]с, ч[а]си, часовий; г[л'а]нь, г[л'а]дач, г[л'а]дачі.

Звук [у] в усіх позиціях також вимовляється виразно, чітко: к[у]к[у]р[у]дза, поб[у]д[у]вати, п[у]рп[у]ровий. Вимова цього звука зазнає змін лише у позиції після голосного перед приголосним, послаблюючись до невиразного звука [ў], який не утворює складу: а[ў]диторія. Подібним чином може вимовлятися приголосний [в], коли він стоїть після голосного: пра[ў]да, по[ў]ний.

Звук [і] вимовляється чітко в усіх позиціях. Вживається цей звук після м'яких приголосних, а також після приголосних, що злегка пом'якшені: с[л'і]д, [д'і]йсний; [ш'і]сть, [ш'і]стьма; [ч'і]тко, [ч'і]ткий.

Відмінності вимови в сильній і слабкій позиціях спостерігаємо щодо звуків [о], [є], [и].

Звук [о] як наголошений, так і ненаголошений, вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить в [а]: в[о]ди, в[о]да, в[о]дяний, [о]бг[о]в[о]рення, [о]бг[о]в[о]рити, запр[о]п[о]нувати, в[о]логий, зр[о]бити, п[о]х[о]дити і т. ін. У ненормованому мовленні спостерігаємо вимову звука [о] з наближенням до [а] під впливом російської мови: г[а]в[а]рити, п[а]дібний, к[а]лиска. Такої вимови слід уникати.

Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] вимовляють з незначним наближенням до [у]: з[оу]зуля, т[оу]му, г[оу]лубка, к[оу]жух. Це наближення менш помітне перед складом з наголошеним [і]: г[о]тівка, п[о]стійний, к[о]лісний, св[о]їм.

У вимові слів іншомовного походження наближення [о] до [у] не відбувається: б[о]рдюр, к[о]рунд, к[о]турн. Звук [о] вимовляється повнозвучно також у префіксах до-, о-, об-, про-, роз-: д[о]вести, [о]скаржити, [о]бумовлений, пр[о]ведений, р[о]злучений.

Звук [е] вимовляється чітко в позиції під наголосом: д[е]сять, б[е]резень, п[е]рший, м[е]шкає. Не втрачає своєї якості звук [е] також у ненаголошеній позиції на початку слова: [е]тап, [е]кран, [е]лемент, [е]лектрика. Достатньо чітко звук [е] вимовляється, коли він входить до складу закінчення: Петр[е], друг[е], слюсар[е]м.

В інших ненаголошених позиціях звук [е] наближається у вимові до [и]: д [еи]есяти, т[еи]пленький. Особливо відчутне це наближення перед складом з [і] , [и], [у]: в[еи]діть, в[еи]ли, в[еи]ду. Вимову з наближенням до [и] спостерігаємо також у ненаголошеній позиції між м'якими приголосними: [йеи]вропе[йеи]ц, засво[йеи]н:а, змага[йеи]ц:а.

Звук [и] вимовляється чітко в позиції під наголосом: м[и]то, ст[и]слий, бл[и]зько. У деяких ненаголошених позиціях звук [и] також вимовляється виразно. Це спостерігаємо в закінченнях прикметників: визначен[и]й, готов[и]й, окрем[и]й, визначен[и]м, готов[и]м, окрем[и]м, у формах наказового способу дієслів: вийд[и], вибер[и]. В інших ненаголошених позиціях звук [и] вимовляється з помітним наближенням до [е]: зб[и]рати, п[и]сати. Особливо відчутне це наближення перед складом із ненаголошеним [е]: ж[и]ве, п[и]семний, т[и]жневий.

Отже, ми бачимо, що звуки [е] та [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково. Зближення, нерозрізнення вимови цих звуків становить характерну рису української орфоепії. Це може створювати орфографічну проблему, оскільки написання в таких випадках не відтворює вимову. Тому в писемному мовленні слід покладатися на відповідні правила правопису та користуватися словником.

Приголосні звуки української мови вимовляються у переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Розглянемо вимову окремих груп приголосних української мови.

Дзвінкі приголосні [б], [в],[ г], [ґ], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [д?], [з?], [дз?] вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], посі[в], порі[г], ви[д], нака[з], ні[ж], мі[д?], ма[з?], ге[дз?]. Росіянам, які вивчають українську мову, слід пам'ятати, що дзвінкі приголосні, на відміну від російської мови, в кінці слова не оглушуються: гра[д], плі[д], моро[з].

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: по[ч]есний, мере[ж]а, по[ш]ирений, нагоро[дж]ують.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне пом'якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: призна[ч]ити, [ч]ому, [ч]асто, у[ч]асть, [ч]ути, [ч]ерговий, хо[ч], [шч]одо, кра[шч]ий. Шиплячі звуки лише злегка пом'якшуються в позиції перед [і]: [ш']ість, [ч']ітко, [шч']ільний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоча таку вимову, на жаль, можна почути: [ши]сть, [жи]нка і т. ін. Шиплячі треба вимовляти як напівпом'якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч':]я, збі[ж':]я, узви[ш':]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м'яких приголосних. Пари за ознакою твердості/м'якості утворюють звуки: [д] - [д'], [т] - [т'], [з] - [з'], [с] - [с'], [ц] - [ц'], [да] - [дз'], [л] - [л'] [н] - [н'], [р] - [р']. Протиставлення твердих і м'яких приголосних ми спостерігаємо, наприклад, у словах: там -- тям, рис -- рись, лад -- ладь, брат -- брать тощо. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом'якшуватись. Лише у предпозиції і вони злегка пом'якшуються: [б']ігти, к[в']іти, [п']існя. Таке ж пом'якшення спостерігає-мо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в']яний, ть[м']яний, с[в']ято.

Після аналізу вимови деяких груп приголосних перейдемо до розгляду вимови окремих приголосних звуків.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком в кінці слова та перед приголосним: бук[в], крок[в], рин[в], най[в]пливовіший, по[в]новаження. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка, любо[ф]. Така вимова ненормативна, її слід уникати. У позиції після голосного та на початку слова цей звук набуває більшої звучності та переходить в [ў] нескладовий: пра[ў]да, Є[ў]ропа, по[ў]торити, зна[ў], [ў]чора, [ў]па[ў].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови:

а[ґ]рус, [ґ]ава, [ґ]ума, [ґ]едзь, [ґ]удзик, [ґ]анок, [ґ]ніт (тягар), [ґ]речний, [ґ]рати (іменник), [ґ]андж, [ґ]атунок, [джи[ґ]ун та ін. Він відрізняється від характерного для української мови звука [г]. Пор.: [г]олова -- [ґ]анок, [г]рати (дієслово) - [ґ]рати (іменник). За новим українським правописом, іншомовного походження звук [ґ] може вимовлятися лише у власних назвах паралельно зі звуком [г] у тих випадках, коли ці назви в мові-джерелі мають звук [g]: [г]данськ і [ґ]данськ, [г]ете і [ґ]ете. Однак серед частини мовознавців існує думка, що вимова звука [ґ] є нормативною не лише у власних назвах іншомовного походження, а й у загальних назвах, запозичених із західноєвропейських мов: педа[ґ]о[ґ], ре[ґ]ламент, інтелі[ґ]енція. Таку вимову можна реально спостерігати в західних областях України. Літера Ґґ на позначення звука [ґ] відновлена в українському алфавіті за 4-им виданням «Українського правопису».

Звук [дж] -- злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дж]міль, бу[дж]у. Лише у позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом'якшується: б[дж']ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі[дж]ивити, ві[дж]имати.

Звук [дз] -- теж злитий звук, який може бути і твердим і м'яким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз']юрчати. Роздільна вимова цього звука на зразок [дз]воник, так само як і роздільна вимова, наприклад, у слові [дж]ерело, є порушенням орфоепічної норми. Сполучення звуків [д] і [з], яке трапляється на межі морфем, вимовляється так, що кожен звук лунає окремо: пі[дз]олистий, на[дз]вичайний.

Звук [л] може бути і твердим, і м'яким: к[л]ас, [л]ипа, [л']ютий, [л']ялька. Грубим порушенням літературної норми є м'яка вимова звука [л] перед [є]: [л']екція. Такої вимови слід уникати.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М'яка вимова в цих позиціях є ненормативною.

Звук [ф] -- глухий твердий приголосний, властивий лише словам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ос[ф]ор, [ф]естиваль. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукосполучення [хв] у подібних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати й зворотне явище -- звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми/

Звук [ц] в літературній вимові -- м'який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц'], молоде[ц'], шве[ц']. Цей звук вимовляється як м'який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц']я, вули[ц']я, [ц']ього, [ц']юкати, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Тверде [ц] вимовляється перед [є], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [ц]ими.

Звук [й] -- м'який приголосний звук. У кінці слова та в позиції після голосного перед приголосним цей звук вимовляється як [і] нескладовий; кра[і], зна[і], пита[і]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йеи]те, зна[йеи]мо.

Вимова приголосних у звукосполученнях має свої особливості у порівнянні з тим, як вимовляються ці приголосні у позиції, наприклад, між голосними, після голосного, у кінці слова або перед голосним на початку слова. Коли приголосні звуки опиняються поруч, один з них може зазнавати якісних змін під впливом іншого звука. Найчастіше один із звуків уподібнюється іншому. Таке явище називається асиміляцією. Наприклад, у слові зсередини перший приголосний звук уподібнюється наступному, тому вимовляється подовжений звук [с:]: [с:]середини.

Розглянемо типові випадки асиміляції приголосних звуків.

1. Зміни дзвінких перед глухими. Дзвінкий приголосний внаслідок впливу наступного глухого звука втрачає дзвінкість і вимовляється як глухий: зцідити -- [сц']ідити, з характеристики -- [сх]арактеристики, розподіл -- ро[сп]оділ, вогко -- во[хк]о. У наведених словах вимова не відбивається на письмі (пишемо не так, як вимовляємо). Водночас є слова, в яких вимова відбивається на письмі (пишемо так, як чуємо): схилити -- [сх]илити, спочатку -- [сп]очатку.

Типовим випадком асиміляції дзвінких перед глухими є вимова префікса з- і прийменника з перед наступним глухим приголосним: префікс з- і прийменник з уподібнюються глухому і вимовляються як глухий звук [с]: зцілити -- [сц']ілити, зсув -- [с:]ув, з тексту -- [ст]ексту. На письмі таке уподібнення передається тільки перед приголосними к, п, т, ф, х: [сф]ормувати -- сформувати, [ст]ворити -- створити, [ск]ривдити -- скривдити, але [с:]унути -- зсунути.

Піддається асиміляції за ознакою глухості/дзвінкості також кінцевий дзвінкий приголосний [з] односкладових префіксів роз-, без- перед наступним глухим приголосним. Таку вимову спостерігаємо у швидкому темпі мовлення: розподілити -- ро[с]поділити, забезпечити -- забе[с]печити. Як бачимо, така вимова не відбивається на письмі. Проте в повільному темпі мовлення переважає чітка вимова кінцевих приголосних, тобто асиміляція не відбувається. Уподібнення не відбувається також, коли корінь слова починається на [с]: бе[з]силий, ро[з]сідлати, бе[з]сміху.

У позиції перед глухими [х] вимовляється у словах: ні[х]ті, кі[х]ті, ле[х]ко, во[х]ко, дьо[х]тю, ді[х]тяр та похідних. Така вимова не позначається на письмі (пишемо нігті, кігті, і под.). Усі інші приголосні всередині слова перед наступним глухим не зазнають асиміляції на відміну від російської мови. Так, в українській мові вимовляється ду[б]ки, ло[ж]ка, гри[б]ки.

2. Зміни глухих перед дзвінкими. У межах слова й на межі слів глухі приголосні перед наступним дзвінким вимовляються дзвінко: молотьба -- моло[д']ба, кісьба -- кі[з']ба, отже -- о[д]же, якби -- я[ґ]би. Така вимова, як бачимо, не відбивається на письмі.

3. Зміни свистячих перед шиплячими. До групи свистячих належать звуки [з], [с], [ц]. У позиції перед шиплячими ці звуки вимовляються як шиплячі. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [с+ш] вимовляється як [ш:]: принісши -- прині[ш:]и, вирісши -- вирі[ш:]и.

Звукосполучення [з+ш] вимовляється як [жш]: вивізши -- виві[жш]и, безшумний -- бе[жш]умний. Можливе й повне уподібнення, коли це звукосполучення вимовляється як [ш:]: зшити -- [ш:]ити.

Звукосполучення [з+ж] вимовляється як [ж:]: зжовкнути -- [ж:]овкнути, безжалісний -- бе[ж:]алісний.

Звукосполучення [з+ч] вимовляється як [жч]: безчесний -- бе[жч]есний, розчистити -- ро[жч]истити. На початку слова це звукосполучення вимовляється як [шч]: зчорніти -- [шч]орніти, з чого -- [шч]ого.

Звукосполучення [з+дж] вимовляється як [ждж]: з джерела -- [ждж]ерела, з джурою -- [ждж]урою.

4. Зміни шиплячих перед свистячими. Шиплячі звуки внаслідок сусідства зі свистячими уподібнюються останнім. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [ш+с'] вимовляється як [с':]: милуєшся -- милує[с':]я, смієшся -- сміє[с':]я.

Звукосполучення [ж+с'] вимовляється як [з'с']: наважся -- нава[з'с']я, намажся -- нама[з'с']я.

Звукосполучення [ч+ с'] вимовляється як [ц'с']: не морочся -- моро[ц'с']я, не мучся -- не му[ц'с']я.

Звукосполучення [ш+ц'] вимовляється як [с'ц']: на дошці -- на до[с'ц']і, на вишці -- на ви[с'ц']і.

Звукосполучення [ж+ц'] вимовляється як [з'ц']: у книжці -- у кни[з'ц']і, запоріжці -- запорі[з'ц']і.

Звукосполучення [ч+ц'] вимовляється як [ц':]: на річці -- на рі[ц':]і, дочці -- до[ц':]і.

5. Зміни звуків [д] і [т] перед шиплячими. У позиції перед
шиплячими можуть зазнавати змін звуки [д] і [т]. Розглянемо
приклади.

Звукосполучення [д+ш] наближається у вимові до [джш]: молодший -- моло[джш]ий, підшити -- пі[джш]ити.

Звукосполучення [д+ч] вимовляється наближено до [джч]: відчути -- ві[джч]ути, підчепити -- пі[джч]епити.

Звукосполучення [д+ж] наближається у вимові до[джж]: віджати -- ві[джж]ати, підживити -- пі[джж]ивити.

Звукосполучення [т+ш] вимовляється як [чш]: коротший -- коро[чш]ий, багатший -- бага[чш]ий.

Звукосполучення [т+ч] вимовляється як [ч:] уквітчати -- укві[ч:]ати, вітчим -- ві[ч:]им.

6. Зміни звуків [д] і [т] перед свистячими. У позиції перед
свистячими звуки [д] і [т] також можуть асимілюватися. Розглянемо приклади.

Звукосполучення [д+с] вимовляється з наближенням до [дзс] і до [дзц]: звідси -- зві[дзс]и і зві[дзц]и, підсолити -- пі[дас]олити.

Звукосполучення [д+ц] вимовляється з наближенням до [дзц]: над цим -- на[дзц]им.

Звукосполучення [д+з] вимовляється як [дзз]: відзначити -- ві[дзз]начити.

Звукосполучення [д+с'] вимовляється як [дзс']: підсіяти -- пі[дзс']іяти, відсіч -- ві[дзс']іч.

Звукосполучення [д+ц'] вимовляється з наближенням до [дзц']: двадцять -- два[дзц']ять, молодці -- моло[дзц']і.

Звукосполучення [д+з'] вимовляється як [дзз']: від зірок -- від[дзз']ірок.

Звукосполучення [т+с] вимовляється як [ц:]: братство -- бра[ц:]тво.

Звукосполучення [т+ц] вимовляється як [ц:]: коритце -- кори[ц:]е.

Звукосполучення [т'+с'] вимовляється як [ц':]: робиться -- роби[ц':]я, навчається -- навчає[ц':]я.

Звукосполучення [т+ц'] вимовляється як [ц':]: ворітця -- ворі[ц':]я.

7. Зміни твердих перед м'якими. Звуки можуть асимілюватися також за ознакою твердості/м'якості. Під впливом наступного м'якого приголосного попередній твердий може пом'якшуватися: могутній -- могу[т'н']ій; пісня -- пі[с'н']я, повість -- пові[с'т'], цвях -- [ц'в']ях, стіл -- [с'т']іл, свято -- [с'в']ято. Як правило, таке асимілятивне пом'якшення не позначається на письмі. Асимілятивного пом'якшення зазнають здебільшого звуки [д], [т], [н], [л], [с], [з], [с], [дз]. Однак на межі морфем ці приголосні не пом'якшуються: ро[зв']ідати, пі[дн']імати, [зв']істка, ві[дл']якувати.

Отже, звуки, які знаходяться поруч, взаємодіють у мовленнєвому потоці, асимілюються, і ці процеси відтворюються у нормативній вимові.

Поряд з явищем асиміляції у літературній вимові спостерігаємо також спрощення звуків у групах приголосних, тобто випадіння у вимові окремих приголосних звуків. Спрощуються ті звуки, які займають місце всередині групи. Так, слово студентський вимовляється як студе[нс']кий, агентство як аге[нс]тво і т. ін. У словах іншомовного походження це явище не відбивається на письмі: контрастний вимовляється як контра[сн]ий, гігантський вимовляється як гіга[нс']кий. Але в словах слов'янського походження у переважній більшості випадків спрощення відбивається на письмі: че[сн]ий -- чесний, виї[зн]ий -- виїзний, швидкі[сн]ий -- швидкісний, перехре[сн]ий -- перехресний, у[сн]ий -- усний, обла[сн]ий -- обласний, жалі[сн]ий -- жалісний, захи[сн]ий -- захисний.

І все ж досить часто не тільки в іншомовних словах, а й у словах слов'янських за походженням спрощення звука не відбивається на письмі. Переважно це спостерігаємо на межі морфем -- кореня і суфікса. У такому разі вимова і написання не збігаються. Саме такі слова потребують уваги.

Розглянемо ті групи приголосних, у вимові яких послідовно відбувається спрощення, що не позначається на письмі:

-стс- -- [с:]: шістсот -- ші[с:]от;

-стн- -- [сн]: шістнадцять -- ші[сн]адцять, баластний -- бала[сн]ий, контрастний -- контра[сн]ий;

-стл- -- [сл]: пестливий -- пе[сл]ивий, хвастливий -- хва[сл]ивий;

-стц'- -- [сц']: невістці -- неві[сц']і, відпустці -- відпу[сц']і;

-здц'- -- [зц']: поїздці -- пої[зц']і;

-нтст- -- [нст]: студентство -- студе[нст]во;

-нтськ- -- [нс'к]: парламентський -- парламе[нс'к]ий, депонентський -- депоне[нс'к]ий;

-стськ- -- [с':к]: туристський -- тури[с':к]ий, журналістський -- журналі[с':к]ий, модерністський -- модерні[с':к]ий.

Спрощення в групах приголосних може супроводжуватися асимілятивними змінами. Коли один із звуків не вимовляється, це призводить до того, що поруч опиняються приголосні, один з яких зазнає впливу з боку іншого. Частіше буває так, що попередній звук зазнає впливу наступного. Внаслідок цього вимова слова значно відрізняється від того звукового складу, який передається орфографічно. Розглянемо приклади:

-тськ- -- [ц']: депутатський -- депута[ц']кий, кандидатський -- кандида[ц']кий;

-стц- -- [сц']: танцюристці -- танцюри[сц']і, артистці -- ар-ти[сц']і;

-стч- -- [шч]: невістчин -- неві[шч]ин;

-стд- -- [зд]: шістдесят -- ші[зд]есят;

-тст- -- [цт]: братство -- бра[цт]во, багатство -- бага[цт]во.

Як бачимо, явище спрощенння можна спостерігати в багатьох типах слів української мови, його, так само як і асиміляцію, треба відтворювати в літературній вимові.

2.4 Акцентуаційні норми української літературної мови

У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один з них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів - посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос - акцентологія - і відповідно назва норм наголошування - акцентні норми.

Наголос є обов'язковою ознакою самостійного слова: вода, води, водяний, обезводити. Засвоїти слово означає не тільки з'ясувати його значення, фонемний та морфемний склад, морфологічну належність, словозміну, а й правильно відтворити його наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, є більш уживаним, і в словниках слово з таким наголосом ставиться на першому місці: за?вжди і завжди?, за?лишковий і залишко?вий, допові?дач і доповіда?ч. Службові слова та деякі самостійні (наприклад, односкладові займенники) не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних слів і утворюють разом з ним так зване фонетичне слово. Ненаголошене слово може перебувати перед наголошеним самостійним або після нього: зі мною, за містом, я прийду, під час, хотів би, викинь це.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, які відображені в різноманітних словниках (тлумачних, термінологічних, орфографічних, орфоепічних). Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм. Такі порушення бувають викликані впливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також можуть бути пов'язані з недостатнім монокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Особливо це важливо для фахівця з університетською освітою, якого традиційно сприймають як носія культури, освіченості, інтелекту. Тому так прикро буває чути наголошування на зразок: укра?їнський замість украї?нський, ста?рий замість стари?й, но?вий замість нови?й, бю?летень замість бюлете?нь, ква?ртал замість кварта?л, ката?лог замість катало?г і т. ін. Така словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень, адже культура і фахова досконалість - явища взаємопов'язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення і радіо, науковців), працювати зі словниками.

Часті порушення норм наголошування певним чином зумовлені складністю української системи акцентуації, яка віддзеркалює особливості українського наголосу.

В українській мові наголошений склад передусім вирізняється довшою тривалістю звучання. Тому український наголос визначають як кількісний. Водночас наголошений склад виділяється більшою силою голосу, тому український наголос вважають силовим, або динамічним. Подібні характеристики має наголос і в слов'янських мовах, а також у германських та романських. Для порівняння: наголос може бути музичним, або тонічним, тобто залежить від зміни висоти тону - у китайській, корейській, в'єтнамській, японській мовах.

Як і в більшості слов'янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (вода?, ріка?, принести?), на передостанній (чита?ти, краси?вий, десятикла?сники), на третій від кінця (похо?дження, розбалансо?ваний, наки?дати), на четвертий від кінця (обслуго?вувати, кома?ндування), на п'ятий від кінця (приє?днуватися) і т. ін. Є мови, де наголос закріплений: у французькій мові, наприклад, він на останньому складі, у чеській - на першому, у польському - на передостанньому. Переважно на передостанньому складі наголос в італійській, іспанській та румунській мовах.

Друга важлива особливість українського наголосу - його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стіна? - сті?ни, земля? - зе?млю, зроби?ти - зроблю? - зро?биш. Переміщення наголосу відбувається не хаотично, а регулюється певними граматичними закономірностями. У лексичному складі мови можна бачити цілі групи слів з однаковою схемою розміщення наголосу у граматичних формах. Наприклад, слова сестра?, трава?, межа ? в усіх формах однини мають наголос на закінченні (сестри?, сестрі?, сестру?, сестро?ю), а в формах множини - наголос на основі (се?стре, се?страм, сесте?р, се?страми). Іменники типу земля?, рука?, нога?, зима? теж мають наголос на закінченні у відмінкових формах однини, за винятком знахідного відмінка, де наголос переміщується на основу (землі,? зе?млю, земле?ю). На відміну від таких слів, іменники типу кни?га, до?ля, ні?ша в усіх відмінкових формах однини та множини мають наголос на основі. Вважають, що такі групи мають нерухомий наголос.

Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.

Особливу увагу треба звернути на ті випадки, коли наголос є засобом розрізнення значень багатозначного слова. Неправильне наголошування може призвести до нерозуміння висловленого. Наприклад, слово виховання має два значення: вихова?ння як процес, дія, яка продовжується (виховання дитини починається з дня її народження), і ви?ховання як результат процесу (він одержав добре ви?ховання). Так само розрізняємо викона?ння як процес (викона?ння плану йде успішно) і ви?конання як закінчена дія, результат (доповіли про ви?конання плану). Також наголос допомагає диференціювати об'є?днання у значенні організація, товариство, спілка (статут об'є?днання) і об'єдна?ння у значенні дії (відбулося об'єдна?ння сил); обла?днання у значенні сукупність механізмів, приладів, пристроїв (нове обла?днання) і обладна?ння у значенні дія (закінчено обладна?ння кабінету).

Наголос також може розрізняти слова з різним лексичним значенням. Такі слова є різновидами омонімів, вони мають назву омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): ви?года (діяти з ви?годою) і виго?да (квартира з виго?дами); похі?дний (похі?дний рюкзак) і похідни?й (похідни?й від іменника); лі?карський (лі?карська допомога) і ліка?рський (ліка?рська рослина); ві?тряний (ві?тряний день) і вітряни?й (вітряни?й двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує й форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі нови?ни -- не чув новини?, зелені поля? -- край по?ля, малі рі?ки -- берег ріки? і т.ін. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипа?ти -- треба заси?пати, будемо склика?ти -- наказав негайно скли?кати. Звичайно, в наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє свою важливу роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.

Різномісність і рухомість українського наголосу значною мірою ускладнюють засвоєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з'ясування закономірностей наголошування. Ці закономірності виявляють себе досить виразно, що дозволяє говорити про сталість системи наголошування в українській мові. Закономірності наголошування обумовлюють правила наголошування, які поширюються на групи слів. Розглянемо деякі з цих правил, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення.

1. У двоскладових іменниках чоловічого роду, які в однині мають наголошений перший склад, у формі множини наголос пересувається на останній склад: а?втор -- автори?, ве?ксель -- векселі?, ко?мір -- коміри?, ко?рпус -- корпуси?, о?круг -- округи?, па?спорт -- паспорти, по?яс -- пояси?, ре?ктор -- ректори?, се?ктор -- сектори?, слю?сар -- слюсарі,? тра?ктор -- трактори?, я?щик -- ящики?. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округі?в, округа?м, округа?ми, в округа?х. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: ве?ктор -- ве?ктори, гло?бус -- гло?буси, ле?бідь -- ле?беді, ро?змір --ро?зміри, сте?льмах -- сте?льмахи.

Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, які в однині мають наголошений перший або другий склад, а в множині функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: дире?ктор -- директори?, інспе?ктор -- інспектори?, профе?сор -- професори?, реда?ктор -- редактори?, але: прибі?чник -- прибі?чники, засту?пник -- засту?пники.

2. Переважна більшість двоскладових іменників жіночого роду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні. Наприклад: ба?йка -- байки?, го?лка -- голки?, гря?дка -- грядки?, ді?жка -- діжки?, ка?ртка -- картки?, клі?тка -- клітки?, ми?ска -- миски?, ни?тка -- нитки?, скля?нка -- склянки?, сму?жка -- смужки?, ха?тка -- хатки?, ру?чка (для писання) -- ручки?.

Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жме?нька -- жме?ньки, кі?шка -- кі?шки, па?пка -- па?пки, про?бка -- про?бки.

Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити і в значній частині трискладових іменників на -ка: вказі?вка -- вказівки?, гові?рка -- говірки?, колю?чка -- колючки?, пампу?шка -- пампушки?, пелю?стка -- пелюстки?, поми?лка -- помилки?, соро?чка -- сорочки?, сторі?нка -- сторінки?. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з надкореневим наголосом у відмінкових формах множини: зав'я?зка -- зав'я?зки, за?гадка -- за?гадки, діля?нка -- діля?нки, примі?тка -- примі?тки, розпи?ска -- розпи?ски.

Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових формах множини чотири- і п'ятискладових іменників на -ка: сторі?ночка -- сторіночки?, това?ришка -- товаришки?.

3. Слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслівних іменників середнього роду на -нн(я), частина яких досить активно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси тих дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: ди?хати -- ди?хання, ки?дати -- ки?дання, нала?годити -- нала?годження, уподо?бати -- уподо?бання. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запита?ти -- запита?ння, навча?ти -- навчання, пізна?ти -- пізна?ння, повста?ти -- повста?ння, поєдна?ти -- поєдна?ння, посла?ти -- посла?ння, придба?ти -- придба?ння, чита?ти -- чита?ння. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксом ви-, ці іменники, як правило, мають наголошений префікс: ви?дужати -- ви?дужання, ви?коренити -- ви?коренення, ви?рахувати -- ви?рахування, ви?нищити -- ви?нищення. Такі іменники переважно означають завершену дію. Якщо ж іменники називають незавершену дію чи процес, наголос у них падає на корінь незалежно від того, як наголошене відповідне дієслово: виду?жувати -- виду?жування, викорі?нювати -- викорі?нювання, визи?скувати -- визи?скування, вирі?внювати -- вирі?внювання. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксом ви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: ви?знати -- визна?ння, ви?гнати -- вигна?ння, ви?дати -- вида?ння.

Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвести? -- підве?дення, відомсти?ти -- відо?мщення, зве?сти -- зве?дення, цвісти? -- цвіті?ння і под.

...