Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

УДК 343.237

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Співучасть у злочині за кримінальним правом України

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

ЖАРОВСЬКА Галина Петрівна

Київ - 2004

ЗМІСТ

Розділ 1. Кримінально-правовий аналіз ознак співучасті у злочині

1.1 Об'єктивні ознаки

Розділ 2. Питання кваліфікації злочинів як таких, що мають ознаки співучасті

2.1 Кваліфікація співучасті у формі злочинної групи

2.2 Кваліфікація співучасті у формі злочинної організації

Розділ 3. Проблеми розмежування діянь співучасників та їх кримінально-правова характеристика

3.1 Класифікація співучасників та її підстави

3.2 Виконавець

3.3 Організатор

3.4 Підбурювач

3.5 Пособник

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний стан злочинності в країні характеризується цілим рядом несприятливих тенденцій. На фоні кількісних негативних показників кримінальної статистики проходить цілий ряд значних якісних трансформацій. Це відноситься, в першу чергу, до групової злочинності. співучасть злочинний група україна

Криміногенна ситуація в Україні характеризується тенденцією посилення організованості вчинюваних злочинів. Боротьба з нею і контроль за її розвитком та особами, які є “осередком” організованої злочинності, визнані пріоритетним напрямом, про що йдеться, зокрема, у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України № 1376/2000 від 25.12.2000 р.

Сучасний етап розвитку кримінального законодавства безпосередньо пов'язаний з економічними і політичними перетвореннями в державі, які і визначили необхідність докорінного реформування правової системи.

Поряд з кількісними в даній сфері відчуваються серйозні якісні зміни. За останні роки з'явилися нові види злочинів: злочини в кредитно-фінансовій сфері, податкові злочини та тощо. Проте замовчування цієї проблеми протягом десятиліть, відсутність ефективної законодавчої бази для боротьби з організованою злочинною діяльністю, а також чіткого, прийнятного для роботи правоохоронних органів та судів визначення співучасті, організованої злочинності, групових утворень, що входять до її структури, зумовили низький рівень протистояння даному виду злочинності.

Проблеми організованої злочинності в останнім часом набули, і не в останню чергу за допомогою засобів масової інформації, широкого резонансу. Проте публіцистичний підхід зумовив спрощене явлення про це явище в суспільній свідомості. У зв'язку з цим намітилася тенденція до того, що тільки поняття "організована злочинність" пов'язується із співучастю. Але організована група - це насамперед одна із форм співучасті, поняття та ознаки якої розглядаються в межах інституту співучасті у злочині. Тому й викликана необхідність аналізу не лише якоїсь однієї форми співучасті чи виду одного із співучасників у аспекті проблеми боротьби із злочинністю, а й дослідження комплексу аспектів злочинної діяльності при співучасті.

Співучасть завжди придає злочину більшої суспільної небезпеки, адже спільні, злагоджені злочинні дії, організовані і керовані, в більшості випадків, значно підвищують ефективність дій, спрямованих на досягнення злочинного результату. Злочинна діяльність при співучасті являє собою найнебезпечніший вид злочинної діяльності, що проявляється в обміркованих, різноманітних, багатогранних діях декількох осіб, і обумовлюється певними особистими властивостями кожного із співучасників злочину. У зв'язку із цим потребує особливої уваги розробка загальних проблем співучасті, її ознак, форм і видів співучасників, що послужить базою для аналізу більш детальних аспектів даної проблеми.

Не зважаючи на те, що за останні десятиліття здійсненочимало досліджень, присвячених питанням співучасті, в теорії і сьогодні спостерігаємо розбіжність думок щодо актуальних питань співучасті. Це й призводить до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання. Таким чином можна констатувати, що стан розробленості даної проблеми не відповідає вимогам сьогодення. Існують потреби в проведенні нових досліджень.

Одним із актуальних завдань, що стоять перед юридичною наукою і практикою, є розробка і здійснення більш ефективних засобів боротьби з правопорушеннями і їх крайнім проявом - злочинністю. На підставі цього на перший план виходять питання вдосконалення кримінального законодавства, підвищення дієвості його норм, розробки комплексу заходів, щодо попередження антисоціальної поведінки громадян, викорінення тих причин і умов, що породжують злочинність та інші форми відхилення від норм поведінки. Отож, проблема боротьби із злочинністю, і зокрема злочинами, вчиненими у співучасті, набувають особливої соціально-політичної значимості для України на сучасному етапі розвитку. Все це свідчить про актуальність теми дисертаційного дослідження.

Безперечно, в основу дисертаційного дослідження лягли положення нині діючого Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. Та слід зазначити, що в теорії кримінального права завжди приділялась значна увага злочинам вчинених в співучасті.

Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили в своїх роботах А. Жиряєв, М.І. Ковальов, А.Н. Трайнін. Ф.Г. Бурчак провів аналіз всіх аспектів спільної злочинної діяльності - соціально-психологічних, кримінологічних і правових. Актуальні питання співучасті, їх кримінально-правова характеристика розглядались Н.О.Гуторовою. Дослідженням правового значення інституту співучасті присвятили свої праці М.І.Ковальов, А.П.Козлов, О. Ф.Ковітіді, П.Ф.Тельнов, та ін.

У кримінально-правовій науці визначення форм співучасті, їх ознак і здійснення їх диференціації є одним із ключових питань. У своїх працях дані проблеми розглядали С.В.Афіногенов, В.Алексєєв, М.І.Бажанов, В.Биков, Н.П.Водько, Р.Р.Галіакбаров, Ю.І.Ляпунов, Г.В.Новицький, А.А.Піонтковський, В.В.Сташис, І.К.Туркевич та ін.

У теоретичному плані питання про види співучасників, як і вчення про співучасть в цілому, відноситься до числа складних і важливих проблем Загальної частини кримінального права. Значну увагу цим питанням приділяють по сьогоднішній день такі вчені, як Н.О.Гуторова, О.І.Гуров, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, Н.Г.Іванцова, О.О.Кваша, А.П.Козлов, М.І.Коржанський, Н.Ф.Кузнецова, І.І.Карпець, Ю.О.Красиков, У.Е.Лихмус В.В.Лунєєв, О.В.Пушкін, В.С.Прохоров, В.Г.Смірнов, О.М.Царегородцев, М.А.Шнейдер, та ін.

У кримінології питання про учасників злочину є частиною більш широкої проблеми - особистість злочинця. Вчені-кримінологи в своїх працях значну увагу приділяли аналізу різних аспектів особистості злочинця. Це зокрема стосується Г.А.Аванесова, В.Л.Васильєва, Б.С.Волкова, Ю.А.Вороніна, А.І.Долгова, М.І.Єнікєєва, А.П.Закалюка, В.К.Звірбуля, О.М.Костенка, М.В.Кудрявцева, Н.С.Лейкіної, С.А.Тарарухіна, В.П.Філонова та ін.

Незважаючи на істотний внесок у розробку теми, проблема співучасті далеко не вичерпана в теоретичному плані. Багато питань, особливо з прийняттям нового Кримінального кодексу України, є дискусійними, тлумачаться неоднозначно і вимагають не тільки подальшого вивчення, але й нових підходів до їх вирішення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота має безпосередній зв'язок з науковими програмами державного рівня. Дисертаційне дослідження виконано в рамках реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, а також згідно з плановими науковими дослідженнями Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, зокрема темою „Актуальні проблеми розвитку і вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального законодавства та прокурорського нагляду” (№ державної реєстрації 0101 U005307)

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз проблеми співучасті у злочині, визначення ефективності кримінально-правових норм, що регулюють питання умисної спільної злочинної діяльності декількох осіб, розробка рекомендацій щодо вдосконалення кримінального законодавства України. Досягнення даної мети відбувається шляхом осмислення поняття суб'єктивних і об'єктивних ознак співучасті, співвідношення її форм та видів співучасників, їх значущості для кваліфікації злочинів.

Вказана мета дослідження зумовила постановку і роз'ясненя наступних задач:

Проаналізувати чинне кримінальне законодавство України, що передбачає відповідальність за спільно вчинений злочин декількома суб'єктами.

Дослідити практику застосування кримінального законодавства у справах про злочини, вчинені в співучасті.

Розкрити зміст основних ознак, що характеризують інститут співучасті у злочині.

Розкрити юридичну природу різних форм співучасті, визначивши основні критерії їх розмежування.

Обґрунтувати підстави класифікації співучасників на види.

Визначити місце і роль співучасників у вчиненні спільного суспільно небезпечного діяння.

Сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України, що регулюють питання вчинення злочину в співучасті.

Об'єктом дослідження є співучасть у вчиненні злочину як соціально-правове явище.

Предметом дослідження є кримінально-правове регулювання відносин, що виникають з приводу умисного спільного вчинення одного злочину декількома суб'єктами.

Методами дослідження. В ході роботи автором були використані методи соціально-правового пізнання, а також сучасні теоретичні положення кримінального права, які ґрунтуються на філософії загальнолюдських цінностей. Зокрема історико-правовий метод обрано для дослідження становлення інституту співучасті в кримінальному праві. Системно-структурний та аналітичний методи використані як засоби з'ясування змісту понять “співучасть”, “спільністьяк ознака співучасті”, “організована група”, “злочинна організація”, “організатор злочину”, “керівник злочину”, “лідер злочинної групи” та їх фактичного сенсу. Порівняльно-правовий метод використано для подолання існуючих спірних та дискусійних проблем з приводу злочинів, вчинених у співучасті в кримінальному законодавстві України і адаптації досвіду інших держав щодо їх ефективного вирішення. За допомогою статистичного методу, на підставі даних, отриманих в результаті вивчення понад двохсот кримінальних справ, досліджувались аспекти структури, динаміки та тенденції судово-слідчої практики з приводу злочинів, вчинених у співучасті.

Емпіричною базою роботи є матеріали судової практики Верховного Суду України та статистичні дані по Чернівецькій області. Судова практика використана в роботі як конкретні факти застосування норм права у процесі кваліфікації злочинних діянь. Такі рішення виконують функцію своєрідного орієнтира в правозастосуванні і одночасно є джерелом поповнення правових знань і базою нових теоретичних розробок. При написанні дисертаційного дослідження використовувались також роботи по філософії, соціальній психології, логіці і інших галузей знань.

Наукова новизна дослідження зумовлена теоретичним і практичним значенням роботи. В дисертації вперше, після прийняття нового Кримінального кодексу України, здійснено комплексний теоретичний аналіз інституту співучасті. На основі дослідження чинного законодавства про співучасть у злочині, наукових праць з кримінального права та кримінології та за допомогою досягнень інших суспільних наук, виокремлено ознаки співучасті, розроблено класифікацію форм та видів співучасті, досліджено їх відмінність одна від одної, визначено поняття видів співучасників і підстави відповідності кожного із співучасників. Новизна дослідження полягає в наступних положеннях:

1. Запропоновано, з метою вдосконалення поняття співучасть внести зміни в ст.26 чинного КК України: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб'єктами”.

2. Ознакою спільності при співучасті є функціональний взаємозв'язок дій співучасників, що визначає ступінь їх згуртованості. Сукупність функціональних зв'язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину в співучасті та наявність двохсторонього суб'єктивного зв'язку є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників.

3. Зроблено висновок, що із ст. 28 КК України слід виключити ч.3, оскільки ознаки організованої групи співпадають як із ознаками групи осіб за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації. В зв'язку із цим обґрунтовано, що співучасть існує у формі групи осіб, групи осіб за попередньою змовою і злочинної організації.

4. Аргументовано, що оскільки стійкість є оціночною категорією, то її недоцільно використовувати як диференційну ознаку форм співучасті взагалі та злочинної організації зокрема. Специфічними, визначальними ознаками злочинної організації є спеціальна мета створення - заняття злочинною діяльністю, ієрархічність, зорганізованість, використання корумпованих зв'язків у різних ланках державного апарату, запропоновано, з метою удосконалення поняття „злочинна організація”, внести зміни до редакції ч.4.ст.28 Кримінального кодексу України, “Злочин визнається вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), що користуються спільними коштами або іншими засобами, члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувались з метою заняття спільною злочинною діяльністю, для безпосереднього вчинення злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”;

5. Обґрунтовано, що суміщення функцій та ролей підвищують суспільну небезпеку діянь співучасників, а тому дана обставина має враховуватися при кваліфікації таких діянь. У зв'язку з цим, запропоновано врахувати дане положення при підготовці відповіднї постанови Пленуму Верховного Суду України.

6. На основі вивчення кримінальник справ про злочини, вчинені в співучасті, розроблені рекомендації для судової практики, щодо виявлення ознак виконавця, співвиконавця та посереднього виконавця злочину.

7. Обгрунтовано доцільність класифікувати способи підбурення за ступенем їх впливу на особу як примушувальні і переконувальні й відповідно запропоновано наступне визначення підбурювача з вичерпним переліком способів схилення особи до вчинення злочину. “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”.

8. Аргументовано, положення про те, що якщо особа, яка заздалегідь не обіцяла переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, але при цьому систематично умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховують інші співучасники, то такі діяння слід відносити до способів пособництва.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в правозастосовчій діяльності, при підготовці навчальних посібників та підручників з кримінального права, кримінології, в розробленні спецкурсів з проблем співучасті. Крім того, дисертаційні ідеї мають й навчально-педагогічний потенціал - вони є узагальненням змісту дидактичних розробок у теорії кримінального права, а це дає змогу сподіватись, що дисертація стане в пригоді у навчально-виховному процесі з кримінального права та кримінології.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі кримінального права і процесу та кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.

Результати дослідження доповідались на загальноукраїнських конференціях та науково-практичних семінарах: “Становлення правової держави в Україні” (Тернопіль, 2001 р.); ”Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 2001 р.), “Сутність, цілі та засоби в праві” (Чернівці, 2001 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні висновки, положення дисертації та рекомендації викладені в 5 опублікованих статтях у фахових виданнях та 3 тезах доповідей.

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОЗНАК СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

1.1 Об'єктивні ознаки

У науці кримінального права є досить багато наукових досліджень, пов'язаних із співучастю в цілому, його формами і видами співучасників. Проте проблема співучасті залишається однією з найскладніших і найменш розроблених у кримінальному праві. Незважаючи на майже двохсотлітню історію вивчення даного інституту, в теорії кримінального права і нині спостерігаємо “розмаїття” думок щодо найактуальніших питань співучасті, Це призводить, в кінцевому рахунку, до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Правозастосовча практика свідчить, що в співучасті вчиняється велика кількість злочинів (приблизно одна третина), причому тяжких і особливо тяжких. Це крадіжки і привласнення у великих і особливо великих розмірах, розбої, вимагання, контрабанда, незаконні дії з наркотичними засобами.

Історично службова функція інституту співучасті насамперед виражалася в обґрунтуванні кримінальної відповідальності осіб, які безпосередньо злочин не вчиняли, тобто не виконували об'єктивної сторони складу злочину, але в різних формах сприяли його вчиненню, а саме -досягненню єдиного злочинного результату. Інститут співучасті, включений до КК України 2001 р. порівняно з раніше діючим КК України 1960 р., суттєво розширив коло питань, пов'язаних із співучастю. По-перше, питанням співучасті замість однієї ст.19 (КК України 1960 р.) присвячено цілий розділ VІ, де по-новому, більш точно, подано саме визначення поняття співучасті (ст.26), уточнено та детальніше визначено поняття видів співучасників (ст.27). Введені норми, раніше відсутні в кримінальному законі, про форми співучасті (ст.28), правила кваліфікації їх діянь (ст.ст.29,30), про добровільну відмову співучасників (ст.31). Встановлений порядок призначення покарання за злочини вчинені в співучасті (ст.68), та значно розширилося коло складів злочинів, в яких містяться ознаки, що характеризують окремі форми співучасті в якості обставин, що обтяжують відповідальність.

Для правильного застосування норм КК України про співучасть слід передусім визначити його поняття. Згідно із ст.26 співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Питання про поняття співучасті, незважаючи на багаторазові спроби науковців в його вирішенні, належали до числа спірних, деякі його аспекти залишаються дискусійними і нині. Складним є питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права існують дві концепції юридичної природи співучасті. Одна із них має в основі акцессорну природу (від лат. слова accessorium - “додатковий”, “несамостійний”) співучасті. Прихильники іншої концепції розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. Суть акцессорної природи співучасті полягає в тому, що центральною фігурою співучасті визнається виконавець, діяльність інших співучасників є допоміжною, такою, що немає самостійного значення. Оцінка діянь співучасників та їх відповідальність повністю залежить від характеру діянь виконавця і його відповідальності: караними є діяння виконавця - караними є і діяння співучасників, якщо виконавець не притягується до кримінальної відповідальності, то не може наставати відповідальність і співучасників. Крім того, відповідальність співучасників повинна наставати за тією статтєю, яка передбачає караність діяння виконавця. Активним прихильником логічної акцессорності в кримінальному праві є, зокрема, М. Ковальов. В своїй роботі він дійшов висновку, що склад злочину виконується безпосереднім виконавцем. Іншими співучасниками “сам склад злочину не виконується”, а в діях підбурювачів і пособників існує “загальний склад злочину”, який і визначає їх відповідальність [83] [83] Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. В 2-х ч. / Свердловск: СЮИ, 1960. - Ч.1 Понятие соучастия. -- Ч.1 - С.111, 166-169.. З деякими застереженнями акцессорну теорію як таку, що лежить в основі відповідальності співучасників, підтримує і О.В.Наумов. Водночас, він визнає, що відповідальність співучасників, яка безпосередньо залежить від відповідальності виконавця, все ж таки повною мірою має самостійний характер [163] [163] Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. - М.: БЕК, 1996. - С.308-313. . Проте більшість науковців критично оцінюють дану концепцію [52, 23, 129] [52, 23, 129] Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1959. - С.172-173; Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. - К.:Вища шк., 1986. - С.67-72; Курс уголовного права. Общая часть / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой, ИМ.Тяжковой. - М.: Зерцало, 1999. - Т.1: Учение о преступлении. - С.384-384. .

Як особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об'єктивними ознаками, що дають можливість відмежувати співучасть від простого випадкового збігу обставин і часу при вчиненні одного і того ж злочину. Наприклад, при крадіжці інструментів з охоронюваного складу, вчиненої декількома працівниками, що мають доступ до цих інструментів через виконання професійних функцій. Проте слід відмітити, що поділ ознак співучасті на об'єктивні та суб'єктивні здійснюється наукою кримінального права з пізнавальною метою. Адже в дійсності, об'єктивні й суб'єктивні ознаки як властивості будь-якого явища, в тому числі злочинної діяльності, утворюють нероздільну єдність, і розглядати їх ізольовано, у відриві одних від інших, неможливо. Тому ми не можемо погодитись із думкою, яка зустрічається в кримінально-правовій літературі, що співучасть в принципі характеризується однією ознакою - спільністю дій співучасників, які мають свою специфіку як в об'єктивній, так і в суб'єктивній площинах [148] [163] Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. - М.: БЕК, 1996. - С.287..

Об'єктивні ознаки співучасті характеризуються: а) кількісною ознакою; б) якісною ознакою; в) єдиним злочинним наслідком для всіх співучасників; г) причинним зв'язком між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Останні дві ознаки є необхідними для злочинів з матеріальним складом.

Практично всі дослідники проблеми співучасті розрізняють дві основні об'єктивні ознаки співучасті: а) кількісну - участь у злочині декількох (не менше двох) суб'єктів; б) якісну - спільність здійснення злочину.

По суті, сучасне розуміння об'єктивних ознак співучасті випливає безпосередньо з етимологічного розуміння. Слово „співучасть” визначається в тлумачному словнику так: бути учасником, товаришем чи пособником, помічником в чому-небудь [59] [59] Толковый словарь живого Великорусского языка Владимира Даля. - М.: Издание книготорговца-топографа М.И.Вольфа, 1882. - Т. IV. - С.683.. Спільна участь із ким-небуть у якійсь справі діяльності [30]Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. - К.-Ірпінь:ВТФ „Перун”, 2002. - С. 1171.

У кримінальному праві суб'єкт - це індивід, який досяг встановленого законом віку кримінальної відповідальності, осудний і здатний нести кримінальну відповідальність або, інакше кажучи, є суб'єктом злочину. Особи, які не володіють даними ознаками, не можуть виступати в якості співучасника злочину.

Аналіз кримінально-правової літератури свідчить, що таке розуміння кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті є безспірним. Але П.Ф.Тельнов вказує на окремі спроби “сконструювати співучасть при одному осудному суб'єкті” [213] [213] Тельнов П.Ф. Ответственность за участие в преступлении. - М.: Юрид. лит., 1974. - С.23-24., посилаючись при цьому на Р.Р.Галіакбарова, який вважав, що співучасть можлива і в ситуації, коли в числі осіб, що беруть участь у злочині, одна особа є неосудною або не досягла віку, з якого за законом настає кримінальна відповідальність.

На їхню думку, не менше двох осудних і осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності у відповідно до закону, необхідно для співучасті лише в тих випадках, коли закон передбачає здійснення злочину злочинною групою, вказуючи на це як на ознаки основного складу. В інших ситуаціях, коли закон не говорить про здійснення злочину групою осіб ні як основної, ні як кваліфікуючої ознаки, для визнання співучасті необхідно і достатньо, щоб у злочині, що вчиняється декількома особами, лише одна була осудна і досягла віку кримінальної відповідальності [41] [41] Галиакбаров Р.Р. Юридическая природа группы в уголовном праве // Сов. юстиция. - 1970. - № 20. - С.25..

Згодом Р.Р.Галіакбаров змінив свою думку і дійшов висновку, що “немає співучасті там, де один з двох учасників злочину неосудний або не досяг віку кримінальної відповідальності”.

Розвиваючи думку про двояку природу поняття “групи”, Р.Р.Галіакбаров в іншій праці відмічає що вона (група) - “багатогранне кримінально-правове явище, яке не вичерпується ознаками співучасті у злочині” [38] [38] Галиакбаров Р.Р. Квалификация групповых преступлений. - М.: Юрид. литература, 1980. - С.95.. Дана позиція була піддана аргументованій критиці М.Г.Івановим, який слушно, на наш погляд, зазначив: якщо підтримувати точку зору Р.Р.Галіакбакарова, доведеться змінювати ставлення і до поняття ”особа”. В це поняття, як і в поняття “група”, доведеться вкладати два розуміння - кримінально-правове і виключно соціологічне, що призведе до неточності встановлюваних у кримінальному праві критеріїв кримінальної відповідальності і до правозастосовчого хаосу” [76] [76] Иванов Н.Г. Понятия и формы соучастия в советском уголовном праве. - Саратов: Изд-во Саратовского у-та, 1991. - С.58-61.. Свої судження з цього питання М.Г.Іванов підтверджує висновком, що ”співучасником може бути тільки особа осудна, яка досягла необхідного для кримінальної відповідальності віку, дії не класифікуватимуть як групові при наявності лише однієї особи, що досягла віку кримінальної відповідальності, чи однієї осудної особи” [76] [76] Там само. - С.62.. Ми повністю приєднуємося до такої думки, котру, як уже відзначалося, поділяє більшість науковців і котра випливає із змісту закону (ст.26 КК України).

Суб'єкту злочину відповідно до закону (ст.18, ст.26 КК України), незалежно від здійснення злочину в одиночку чи разом з іншими особами, повинні бути притаманні обов'язкові ознаки суб'єкта, тобто бути осудними і досягти вказаного в законі віку.

Використання неповнолітнього чи неосудного для здійснення злочинного діяння може полегшити винному вчинення злочину, допомогти завдати серйознішої шкоди, але не перетворює вчинене на співучасть: злочин тут здійснюється за допомогою дій інших осіб, які згідно з чинним законодавством не підлягають кримінальній відповідальності, тобто злочин вчиняється “чужими руками”. В таких випадках винна особа діє як посередній виконавць, а залучення до вчинення злочину неповнолітнього тягне для нього додаткову відповідальність (ст.304 КК України) і більш суворе покарання (в межах санкції): кваліфікація дій винного в таких випадках буде як особи, що безпосередньо вчинила злочин за відповідною статтею Особливої частини КК України.

Для повного визначення співучасті в цілому такої об'єктивної ознаки, як участь двох і більше суб'єктів у вчиненні злочину недостатньо. Це пояснюється тим, що є випадки (на що зверталася увага в дореволюційній літературі), коли дії декількох осіб призводять до одного злочинного результату, проте їх не можна визнати співучастю. Наприклад: якщо особа намірилась проникнути на склад приватної фірми та викрасти майно і увійшовши в дане приміщення, почула кроки, втікає з місця вчинення злочину, в цей час по вулиці проходила інша особа, яка, скориставшись зламаним замком, доведе крадіжку до кінця, то визнати цих осіб співучасниками буде неправомірно. Тут має місце випадковий збіг злочинів. Тобто в такій ситуації декілька осіб, спільні дії яких, хоч і привели до одного злочинного результату, що є одним з об'єктивних ознак співучасті, не можуть розглядатися як співучасники через відсутність об'єктивного і суб'єктивного зв'язку їх дій.

Тому для розмежування співучасті від інших випадків збігу діяльності декількох осіб у вчиненні одного злочину необхідно визначити другу важливу об'єктивну ознаку співучасті - спільну діяльність осіб у здійсненні злочину.

В кримінально-правовій літературі немає єдиної думки в розумінні даної ознаки спільності. Спірність думок стосується насамперед питання: чи є спільність - об'єктивною чи суб'єктивною ознакою, чи поєднує в собі елементи як об'єктивні, так і суб'єктивні? На думку П.А.Грішаєва і Г.А.Крігера, поняття спільності складається із чотирьох елементів: “По-перше, злочин здійснюється спільними зусиллями декількох осіб. По-друге, злочинний результат (наслідок) буде для даних осіб спільним, єдиним. По-третє, дії кожного учасника є в конкретній ситуації даного злочину необхідною умовою здійснення дій іншими співучасниками. По-четверте, злочинний результат чи факт здійснення злочину знаходиться в причинному зв'язку з діями кожного із співучасників [56] [53] Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1959. - С.17-18..

Неважко помітити, що цитовані автори розцінюють спільність, виключно як об'єктивну ознаку. На наш погляд, це не є зовсім вірно, оскільки П.І.Грішаєв в якості першої ознаки спільності розглядає те, що злочин здійснюється спільними зусиллями декількох осіб. Але дана ознака, по суті, не є частиною поняття, що розглядається. Автори охоплюють його повністю, причому визначають дане поняття через самого себе. Інакше кажучи, перша ознака є тавтологія цього поняття. За такого підходу виникає підміна частини цілим [23] [23] Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. - К.: Вища школа, 1986. - С.103..

Аналогічний погляд на ознаку спільності висловлює й П.Ф.Тельнов: “Спільність вчинення злочину означає:

а) взаємну обумовленість злочинних дій двох чи більше осіб;

б) єдиний для них злочинний результат;

в) причинний зв'язок між діями кожного співучасника і спільним злочинним наслідком” [213] [213] Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. - М.: Юрид. лит., 1974. - С.39..

Із співставлення даних визначень видно, що суттєвих розбіжностей щодо змісту ознаки спільності у визначеннях даних авторів немає.

На нашу думку, акцент на першому елементі поняття спільності в тлумаченні П.І.Грішаєва і Г.А.Крігера, тобто на тому, що злочин вчиняється зусиллями декількох осіб, нічого нового не вносить у зміст поняття спільності.

Найбільш суттєвим недоліком викладених вище визначень, на наш погляд є те, що їх автори тлумачать ознаку спільності виключно в об'єктивній площині, ігноруючи її суб'єктивний, психологічний зміст, тобто не враховують органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, А.А.Піонтковський писав, що “не можна повністю погодитися з П.І.Грішаєвим та Г.А.Крігером, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині” [180] [180] Пионтковский А.А. Учение о преступлении. - М.: Госюриздат, 1961. - С.548..

Інші дослідники проблеми співучасті розглядають ознаку співучасті як в об'єктивній, так і суб'єктивній площинах.

Щодо визначення ознаки спільності як об'єктивної чи суб'єктивної ознаки співучасті автор поділяє позицію Ф.Г.Бурчака. Ця позиція насамперед відповідає закону (ст.26 КК України), оскільки співучасть визнається як умисна спільна участь у вчиненні злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психологічної спільності, психологічного зв'язку між спільно діючими особами. Встановлення мінімальної межі цієї психічної спільності дає змогу відокремити дії декількох осіб при вчиненні одного злочину, що складають співучасть, від інших випадків збігу обставин місця і часу при вчиненні одного злочину” [23] [23] Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. - К.: Вища шк., 1986. - С.103.. Отже, йдеться про умисну спільність, тобто про специфіку діяння, вчиненого співучасниками, особливості зв'язку дій кожного з них з діяннями інших осіб і з спільно вчиненим злочином.

Така точка зору досить обґрунтована, хоча її критикували окремі дослідники. Так М.Г.Іванов пише, що ознаку спільності треба розглядати тільки в межах об'єктивних ознак. Свою позицію він аргументує тим, що розгляд даної ознаки співучасті в такій площині переслідує мету найбільш повного вивчення, розрив між двома ознаками має штучний характер, “тому стверджувати, що спільність - це ознака об'єктивно-суб'єктивна - рівнозначно тому, щоб доводити аксіому про неможливість кваліфікації діяння як злочину без наявності одного із чотирьох елементів складу злочину” [76] [76] Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. - Саратов: Изд-во Саратовского у-та, 1991. - С.63..

Що стосується діянь, вчинених при співучасті, то питання про наявність чи відсутність усвідомлення об'єктивних елементів, необхідних для визначення співучасті, виявляється складнішим. Адже в даному випадку йдеться про суб'єктивне сприйняття не тільки своїх особистих дій, а й дій інших осіб і тільки залежно від характеру сприйняття, дається відповідна кримінально-правова оцінка вчиненого. Вимоги про необхідність встановлення факту усвідомлення намірів виконавця повинні стосуватися інших співучасників, у тому числі підбурювача і пособника.

Отже, підкреслюючи суб'єктивні моменти ознаки спільності, розгляд її як в об'єктивній, так і в суб'єктивній площинах, що дає змогу, найповніше розкрити її зміст.

С.В.Афіногенов також є прихильником об'єктивно-суб'єктивного погляду щодо визначення змісту ознаки спільності, але дещо по-іншому тлумачить його. Суть спільності як об'єктивної властивості співучасті, зазначає він, є в такому зв'язку співучасників, за якого їх дії є взаємообумовленими, а поведінка кожного - необхідною умовою дій іншого (інших) співучасника (співучасників) [15] [15] Афиногенов С.В. Соучастие в преступлении :понятие, виды, формы: Автореф. дис... к-та юрид. наук: 12.00.08 / Московский юр. ин-т. - М., 1991. - С.38. .

Розкриття змісту спільності та її ознак є складною проблемою. Тому криміналісти, які займаються проблемою співучасті, відносять її або до числа загальних ознак, тобто ознак, що властиві як матеріальним, так і формальним складам злочину, або взагалі ігнорують цей поділ. Так, в одних випадках спільність зводилась до твердження, що діяння спільно діючих осіб взаємно доповнюються [215] [215] Трайнин А.Н. Учение о соучастии. - М.: Юриздат, 1941. - С.67-77.. Інші автори вбачають суть спільності у наявності причинного зв'язку між діями кожного співучасника і діями виконавця злочину [249] [249] Шаргородский М.Д. Некоторые вопросы учения о соучастии // Правоведение. - 1960. - №1. - С.30.. Наступна група авторів вважає, що спільність виражається в тому, що дії співучасників є або умовою, або причиною діяльності співучасті.

Згідно з позицією С.В.Афіногенова спільне спричинення злочинного результату не є необхідним елементом спільності, оскільки більшість складів злочинів сконструйовані як формальні, котрі, як відомо, не передбачають наслідків.

Із висновків цитованого автора випливає, що він не відкидає причинний зв'язок між діями кожного із співучасників і кінцевим злочинним результатом як необхідною умовою співучасті, вказуючи лише на те, що розкриття такої ознаки є свідченням про однобічного підходу до поняття спільності, оскільки при цьому ігноруються формальні склади. Саме в цьому аспекті С.В.Афіногенов і говорить про “всезагальний зміст спільності”, який є загальним як для матеріальних, так і для формальних складів.

Характерною ознакою спільності, як уже відзначалося, є спільність дій співучасників, тобто їх спілкування один з одним. Спілкування, контакт, як відзначається у працях із соціальної психології, характеризується трьома сторонами:

а) обмін інформацією між індивідами, що спілкуються; б) організація взаємодії між ними, тобто обмін не тільки знаннями, а й діями; в) сприйняття один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

При цьому всі названі сторони чи функції в реальній дійсності існують не ізольовано один від одного, а в тісному взаємозв'язку [5] [5] Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: ЮНИТИ, 1988. - С.95..

Обмін інформацією має за мету налагодження спільної діяльності й передбачає вплив на поведінку інших учасників спілкування, спрямовану на здійснення даної мети. Тобто йдеться про організацію взаємодії, при цьому кожний учасник повинен зробити свій внесок в неї, що і дає змогу тлумачити взаємодію як організацію спільної діяльності [5] [5] Там само. - С.114..

В процесі спільної діяльності відбувається не тільки обмін інформацією, а й “обмін діями”, в результаті чого ця діяльність набуває нової якості: її носієм стають уже не окремі учасники спілкування, а їх група в цілому.

Це положення надзвичайно важливе для соціально-психологічного пояснення іншої кримінально-правової оцінки спільної злочинної діяльності порівняно з індивідуальною. В літературі підкреслюється підвищена суспільна небезпечність діянь, здійснених при співучасті. Так, Т.Ф.Тельнов зазначає, що порівняно з діями, що здійснюються індивідуально, співучасть є більш небезпечною тому, що в умовах взаємної підтримки знижується вплив стримуючих факторів поведінки, різко зростає готовність винних до небезпечних правопорушень, і може бути спричинена більш тяжка шкода, більш вишуканими стають способи вчинення злочину і методи приховування слідів. У конфлікт із суспільством втягується декілька осіб, чим обтяжуються моральна шкода співучасті [213] [213] Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. - М.:Юрид. лит., 1974. - С.18..

М.Г.Іванов вказує на ще один фактор, що свідчить про підвищену суспільну небезпеку - більш сильне психічне навантаження на потерпілого, внаслідок чого його опір буде менш інтенсивний [76] [76] Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. - Саратов: Изд-во Саратовского у-та, 1991. - С.52..

Хоча діюче кримінальне законодавство п.2., п.9 ч.1 ст.67 КК України і передбачає спільне вчинення суспільно небезпечного діяння як обтяжуючу обставину, але не у всіх випадках. На нашу думку, підвищену небезпеку слід констатувати у всіх випадках.

Спільна діяльність, як уже відзначалось, характеризується взаємним впливом її учасників один на одного. В результаті такого впливу здійснюється регулювання дій одного індивіда “планами, що визріли в голові іншого” [136] [136] Ломов Б.Ф. Общение как проблема общей психологии // Методологические проблемы социальной психологии. - М., 1975. - С.132., що і дає змогу групі осіб через спільні дії реалізувати єдину для них діяльність.

Зміст самої діяльності, в рамках якої відбувається взаємодія, може бути різним, і він не впливає на структуру взаємодії. Г.М.Андрєєва вказує, що можна констатувати кооперативну форму взаємодії “не тільки в умовах виробництва, але... і при здійсненні асоціальних вчинків” [5] [5] Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: ЮНИТИ, 1988. - С.121..

Оскільки, спільна діяльність передбачає вплив її учасників один на одного, то ці дії стають взаємозв'язаними. Тут постає питання: яка форма такого взаємозв'язку? В кримінально-правовій літературі це питання не одержало однозначної відповіді. Одні науковці стверджують, що взаємозв'язок між співучасниками має причинно-наслідковий характер, тобто що дії одного учасника виступають в якості причини дій іншого [143] [143] Малахов П.И. Соучастие в воинских преступлениях в свете общего учения по советскому уголовному праву: Автореф. дис... к-та юрид. наук: 12.00.08 / МГУ - М., 1980. - С.14..

Ряд авторів вважає “помилковим погляд тих дослідників, які вважають, що дії співучасників є між собою у причинному зв'язку”. Вплив одних осіб на свідомість інших осіб “лише створює умови, які сприяють тому, щоб індивід зважився на який-небудь поступковий акт” [76] [76] Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. - Саратов: Изд-во Саратовского у-та, 1991. - С.69; Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України: Наук.-практ. посіб. - К.: Вища школа, 2001. - С.32..

На такій же позиції стоїть Т.Ф.Тельнов, який стверджував, що діяння співучасників є не причиною злочинної діяльності зв'язаної з ним осіб, а її умовою.

Така позиція даних авторів, на нашу думку, не є достатньо аргументованою. Справа в тому, що коли ми говоримо про діяльність, то потрібно розрізняти її як певний процес, пов'язаний з поведінкою, і як її результат. До речі, на цю обставину звертає увагу і М.Г.Іванов, зробивши правильний, на наш погляд, висновок: ”Буде правильно говорити, що не саме діяння, а його підсумок є причиною наслідків, що настали” [76] [76] Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. - Саратов: Изд-во Саратовского у-та, 1991. - С.85..

Звичайно, сам по собі вплив одного індивіда на іншого фатально не прирікає останнього на вчинення тих чи інших дій. В той же час, можна стверджувати, що результат цього впливу, особливо схилення виконавця до вчинення злочину, є причиною його подальших дій, а не їх умовою. Умови на відміну від причини, як відомо, не викликають наслідків, а лише сприяють їм, прискорюють або, навпаки, гальмують розвиток наслідків.

Про те, що певна особа підбурила до вчинення злочинного діяння іншу, є умовою наступних дій виконавця, можливо говорити у тих випадках, коли виконавець сам, не залежно від підбурювача, мав намір це вчинити.

Як розцінити, умовою чи причиною є підбурювання А. з боку Б. до вбивства людини, про існування якої А. раніше навіть не підозрював, і наважився на такий злочин, спокусившись на велику винагороду? В даному випадку відповідь однозначна - підбурювання з боку Б. стало причиною вчинення А. вбивства. Отже, ствердження у виконавця намірів скоїти злочин, як результат підбурювальних чи пособницьких дій, є причиною, а не умовою дій виконавця.

У судовій практиці постійно висловлюється думка про те, що дії чи бездіяльність, хоч об'єктивно і сприяли злочину, а скоєні без умислу, не можуть розглядатися як співучасть. Тому про односторонній зв'язок при співучасті може йтися лише у тому випадку, коли підбурювач знає, що він штовхає виконавця до вчинення злочину, пособник знає, що він допомагає виконавцю здійснити його злочинний задум. Саме така усвідомленість підбурювача і пособника про злочинну діяльність виконавця і своєї ролі в ній свідчить про спільність їх дій, а отже, дає змогу говорити про співучасть. Відсутність такої усвідомленості у підбурювача чи пособника виключає співучасть [23] [23] Бурчак Ф.Г. Соучастие в преступлении: соц., криминальные и правовые нормы. - К.: Вища шк., 1986, - С.79..

Відтак, правильніше, на наш погляд, характеризуючи ознаку спільності, говорити не про взаємообумовленість дій співучасників, а про їх взаємозв'язаність. Основою взаємозв'язаності є функціональний зв'язок. Функціональний зв'язок знаходить своє відображення в узгодженості кожною особою своїх дій з поведінкою інших співучасників і який включає в себе, по-перше, окремі акти поведінки окремих співучасників (законодавець визначає це терміном “участь”) і, по-друге, об'єднання функцій всіх співучасників завдяки тому, що кожний співучасник виконує свої функції як у власних, так і в інтересах інших співучасників.

У результаті дослідження ми діййшли висновку, що функціональний зв'язок існує на декількох рівнях. Основою його є два рівні: функціональний зв'язок співучасників на рівні створення умов, коли інші співучасники діють, готуючи виконання злочину, і функціональний зв'язок на рівні виконання злочину, коли діють декілька виконавців чи інший співучасник (інші співучасники) і виконавець (декілька виконавців), тобто мова йде про наявність функціональних зв'язків на стадії готування (створення умов) і на стадії виконання. Слід відзначити, що інколи ці рівні замасковані, коли співучасниками є пособник і виконавець, два пособники, що діють незалежно один від одного і виконавець і ін., - в даних випадках не існує двох рівнів функціонального зв'язку, проте як тільки кількість співучасників стає більше трьох, за їх взаємозв'язаності, завжди функціональний зв'язок існує на двох рівнях.

Таким чином, ознакою спільності при співучасті є функціональний взаємоз'язок дій співучасників, що визначає ступінь їх згуртованості. Сукупність функціональних зв'язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину та наявність двохсторонього суб'єктивного зв'язку є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників.

Наступною ознакою спільності є спільність злочинного результату для всіх співучасників. Оскільки нині це досить поширена позиція, то слід з'ясувати, що являє собою спільний результат. З точки зору соціальної психології, злочинний результат - це продукт спільної діяльності, заради одержання якого вступають у зв'язок один з одним декілька індивідів. І, звичайно, взаємопорозуміння як елемент зв'язку не може не поширюватись і на оцінку його результату. У випадку відсутності взаємопорозуміння щодо цього результату неможливо говорити про співучасть. Той чи інший результат у такому випадку буде підсумком діяльності не групи в цілому, а окремо кожного її члена. Все, на перший погляд, зрозуміло. Проте, як відомо, співучасть можлива не тільки в злочинах з матеріальним складом, де обов'язковою ознакою є наявність суспільно небезпечного наслідку, а й у злочинах з формальним чи усіченим складом, де шкода знаходиться за межами закінченого злочину.

В такому випадку виникає питання про співвідношення спільного результату та суспільно небезпечної шкоди. Адже діяння всіх співучасників функціонально пов'язані не заради самого зв'язку, а для досягнення бажаного кожним співучасником результату, який є єдиним для них усіх. Саме тому кожний співучасник незалежно від виконуваних функцій і від ступеня одержаного особистого задоволення (доходу) відповідає за спричинений чи реально можливий в даних конкретних умовах спільний результат. Виходячи з цього, спільний результат, застосовуємо і щодо злочинів з формальним чи усіченим складом. В іншому випадку співучасть втратить одну з ознак, тому маємо визнати, що спільний результат - це дещо інше, ніж спричинена шкода.

Тоді, на нашу думку, під спільним результатом слід розуміти той соціальний феномен, заради якого декілька осіб об'єднуються в дещо ціле; в якості такого може виступати і вчинення необхідних для кожного із них і для всіх спільно суспільно небезпечних діянь (зґвалтування, розбій тощо), і спричинення тієї чи іншої суспільно небезпечної шкоди. Тобто спільний результат є об'єднуючим об'єктивним фактором. У такому випадку спільний результат лише інколи, в злочинах з матеріальним складом, співпадає із шкодою, а в інших ситуаціях він являє собою вчинені діяння на стадії створення умов чи вчинення злочину.