Співучасть у злочині за кримінальним правом України

На нашу думку, “організація”, з правової точки зору, як вид організаторської діяльності включає, по-перше, діяльність, спрямовану на створення групи тіє чи іншої форми для вчинення конкретного злочину (злочинів), визначення і обґрунтування мотивацій, здатних надати стабільність відношенням між співучасниками; по-друге, об'єднання і згуртування зусиль інших осіб, налагодження роботи щодо заняттю злочинною діяльністю як промислом.

Керівництво як вид злочинної діяльності, на нашу думку, - це процес управління. У довідковій літературі управління визначається як “елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), які забезпечують збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації їх програм та цілей діяльності” [203] [203] Советский энциклопедический словарь: В 2 т. / Гл. ред. А.М.Прохоров. - М., 1981. - Т.2. - С.528..

Отже, процес управління пов'язаний з реалізацією організаторських функцій в уже організованій злочинній структурі шляхом застосування засобів практичної реалізації координуючого впливу. Отже, спочатку треба створити, організувати справу (хоч зі сторони, що нами розглядається, вона є протиправною і суспільно небезпечною), а вже потім упорядковувати, забезпечувати функціонування, підтримувати режим діяльності, одне слово, керувати нею.

Саме тому ми повністю погоджуємося з думкою О.О.Кваші, про те, що організація будь-чого вимагає застосування набагато більших зусиль, вмінь, здібностей, ніж керівництво вже організованим. З одного боку, поняття „організатор злочину” і „керівник” мають різне семантичне тлумачення і різний фактичний зміст. З іншого боку, організатор - поняття значно ширше за поняття керівника, керівництво може виявлятися як один із проявів організаторства. Враховуючи ці обставини, можна зробити висновок, що організатор злочину повною мірою поглинає поняття „керівник злочину”. Воно є універсальним і таким, що відповідає названим формам організаторської діяльності [78] [78] Кваша О.О. Об'єктивні ознаки діяльності організатора злочину // Право України. - 1999. - № 1. - С.106..

Наступним аспектом нашої проблематики є цікавий теоретичний об'єкт - лідерство в злочинних групах. Змістовні й досить повні характеристики лідерства належать Н.С.Жеребовій і Б.Д.Паригіну. Так, Н.С.Жеребова характеризувала лідерство - “один із процесів організації і управління малою групою… Лідер - це такий член малої групи, який і висувається в результаті взаємодії її членів або зорганізовує навколо себе групу при відповідності його норм і ціннісних орієнтації з груповими і сприяє організації та управлінню даною групою при досягненні групових цілей” [67] [67] Жеребова Н.С. Лидерство в малых группах как объект социально-психологического исследования // Руководство и лидерство. - Л., 1973. - С.60..

Лідер у групі за Б.Д. Паригіним - це її учасник, який спонтанно висувається на роль керівника в умовах певної специфічної і, як правило, достатньо важливішої ситуації, щоб забезпечити організацію колективної діяльності для досягнення спільної мети [177] [177] Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. - М.: 1971. - С.301-307..

Наведені визначення і характеристики лідерства змістовно його описують і є, безумовно, цінними. Але вони не дають ґрунтовного теоретичного визначення лідерства.

Кримінальне право і кримінологія як науки, піддаючись логіці саморозвитку і загальному напрямку еволюції, не могли не прийти до проблеми лідерства в злочинних групах. Дану проблему досліджували ряд вчених, а Ю. Блувштейн включив проблему лідера групи до числа питань, що заслуговують самостійного вивчення [20][20] Блувштейн Ю. Криминологические аспекты теории малых социальных групп // Изучение и предупреждение преступности: Сб. научн. работ. - Вильнюс, 1971. - Вып. ІV. - С.28. .

Першою сформулювала поняття лідерства соціальна психологія, тому одна із соціально-психологічних характеристик лідерства, сприйнята кримінологією, - протиставлення лідера (“фактичного вожака”) офіційному керівнику. Водночас запропонована Б.Д. Паригіним класифікація за змістом діяльності охоплює настільки широке коло провідних суб'єктів [177] [177] Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. - М.: 1971. - С.7, 306., що дають підстави визнати лідером будь-яку домінуючу в неформальній групі особу незалежно від профілю та інтенсивності домінації.

Висунення лідера в злочинній групі відбувається стихійно, в міру розвитку і функціонування. При цьому діють два фактори - об'єктивний і суб'єктивний.

Суть об'єктивного фактора полягає в тому, що в лідери злочинної групи стихійно висувається той член групи, який найбільш “корисний” для її діяльності, найкращим чином виявляє себе при підготовці й вчиненні злочинів.

Суб'єктивний фактор заключається в тому, що особа - лідер, має такі особисті якості, які необхідні для здійснення функцій лідера в злочинній групі. Це зазвичай люди найбільш активні, рішучі, інтелектуально підковані життєвим, а то і злочинним досвідом, вміють підпорядкувати собі інших [26][26] Быков В. Лидерство в преступных группах // Законность. - 1997. - № 4. - С.37-40..

У злочинних групах “випадкових”, або типу компаній процес висунення лідера тільки починається і не встигає завершитися. В даному випадку лідер може проявити себе тільки в неординарних ситуаціях групового злочину. Інші члени злочинної групи, та і він сам, ще не сприймають його як лідера. У процесі еволюції в групі дедалі чіткіше виділяється ядро найбільш деморалізованих і досвідчених злочинців, які й виступають у ролі ініціаторів злочинів. І тільки в злочинних групах високого психологічного розвитку - організованих групах та злочинних організаціях - феномен лідерства представлений в його класичному вигляді. В цих групах лідер проходить шлях від особи, що наділена здібностями лідерства і час від часу проявляє і демонструє ці схильності, до керівника, організатора злочинної групи, без участі якого не вирішується жодне важливе питання.

Необхідною ознакою організації є система влади чи управління. Окреслення загального поняття “управління” зумовлене тим, що управління властиве будь-якій груповій діяльності людей [255] [255] Якимчук М.К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і практика. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. - С.84..

Управління - це функція спеціального органу (посадової особи). Влада - здатність або можливість визначати дії інших людей і впливати на них. Розрізняють два види влади: одна випливає із позиції (посади), інша - від самої особи. В першому випадку їдеться про формальну владу керівника, в другому - неформальний авторитет лідера [124] [124] Курганов С.И., Кравченко А.И. Социология для юристов. - М.: ЮНИТИ, 1999. - С.186-187..

Як тільки лідер перестає приносити ту користь, на яку розраховує і яка є потрібна для злочинної діяльності групи, неминуча його заміна. Звичайно, заміна лідера супроводжується зазвичай, боротьбою за вплив, що нерідко призводить до розколу групи і “розборок”.

Він може виконувати певні функції: організаторську, інформаційну, стратегічну, нормативно-ціннісну, дисциплінарну. Таким чином, лідер у злочинній групі виконує важливі соціально-психологічні функції. Саме здебільшого завдяки йому група стає згуртованою, її склад стабілізується, відносини формалізуються. І в кінцевому рахунку створюється злочинне співтовариство високого психологічного рівня.

Як результат аналізу проблеми лідерства слід зазначити наступне. Лідер злочинної групи, її організатор, пособник чи підбурювач не є ідентичними фігурами. Межа між цими поняттями і є межею між кримінологією і кримінальним правом.

Організатор злочинної групи, як відомо - це особа, яка особисто чи спільно з іншими особами створила злочинну групу, чи керує її діяльністю.

Поняття лідера злочинної групи, на нашу думку, значно ширше, чим організатор. В сферу впливу його входять такі кримінологічно значущі аспекти, як розробка стратегічної спрямованості злочинної діяльності в “під контрольному” йому регіоні, здійснення загального керівництва процесом виконання своїх задумів кримінальними угрупованнями, вжиття щодо заходів по протидії правоохоронним органам, відродження циклу злочинної діяльності тощо.

Функції лідера злочинної діяльності й організатора злочинної групи часто співпадають, з моменту початку реалізації задуму щодо створення групи до закінчення процесу злочинної діяльності. Вся попередня (підготовча чи розвідувальна) діяльність лідера, ( вивчення кримінальної ситуації в регіоні, ступеня активності правоохоронних органів, консультації з питань “тіньової економіки” і та ін., тобто до початку активної діяльності із створення організованої групи чи злочинної організації, знаходиться поза межами норм кримінального закону, і лідер не може бути притягнутий за таку діяльність до кримінальної відповідальності. Лише продовження такої діяльності, за наявності результату у вигляді становлення злочинного формування будь-якої форми, дає змогу ототожнювати особу лідера злочинної діяльності з організатором злочинної групи чи злочинної організації.

Отже, функції лідера злочинної діяльності, дещо інші, ніж у організатора групи. А саме, він може бути генератором ідей, проте особисто лідер не може брати участі ні в створенні, ні у вчиненні конкретних злочинів. Межа між намірами і мінімальними активними діяннями лідера щодо втілення цих намірів у життя і є межею де починає працювати механізм кримінально-правових норм, тобто норма про кримінальну відповідальність.

Необхідність конкретизації ролі лідера злочинної діяльності зумовлена тим, що, кримінально-правові заходи впливу по відношенню до лідера злочинної групи чи злочинної організації можливі лише за наявності в його діях ознак об'єктивної сторони злочину. Вся попередня діяльність (зародження намірів, ідей, ознайомлення зі спеціальною літературою, консультації тощо) знаходиться поза межами дії кримінального закону.

Водночас саме ця розумова діяльність, що передує злочинній, і є кримінологічно значимою. Знання про неї дають змогу створити портрет типового лідера (в подальшому організатора чи іншого співучасника), спрогнозувати його діяння,

У.С.Джакебаєв та ряд інших вчених-криміналістів, вивчаючи проблему лідерства, зробили спробу класифікації лідерів. За змістом діяльності лідери злочинних груп поділяються на декілька типів:

Лідер-організатор особисто організовує і керує груповою злочинністю. В даному випадку, організатор як один із видів співучасників і лідер - одна і та ж особа. Тому тут не виникає труднощів при кримінально-правовій оцінці його діянь.

Лідер-натхненник - особа, яка пропонує злочинній групі свою програму дій, визначає норми поведінки і завдання злочинної діяльності. Якщо організатор і лідер не одна і та сама особа, то взаємовідносини в групі можуть або гармонізуватись, або навпаки, підвищувати рівень конфліктності. Тобто йдеться про різні особи організатора як виду співучасників та лідера групи.

Таким чином, лідер-натхненник як вид співучасників у даному випадку повинен одержати кваліфікацію не організатора групи, а її підбурювача чи пособника.

Лідер змішаного типу поєднує в собі елементи лідера-натхненника і лідера-організатора. Тобто лідер змішаного типу володіє всіма ознаками організатора злочину, тому кримінально-правова оцінка його дій - організатор злочину [61] [61] Джекебаев У.С., Вайсберг Л.М., Судакова Р.Н. Соучастие в преступлении (криминологические и уголовно-правовые проблемы). - Алма-Ата: Изд-во «Наука», 1981. - С.80..

Ми не можемо повністю погодитися з такою класифікацією, оскільки вважаємо, що лідер-організатор та лідер змішаного типу практично дублюють один одного. Саме з цих причин вважаємо доречним запропонувати наступну класифікацію лідерів:

Лідер-організатор - активний учасник злочинного угруповання.

Тіньовий лідер - “генератор ідей”.

Отже, в першому випадку лідер - активний член угруповання, за яким визнається право приймати рішення в екстремальних для угруповання ситуаціях. В групах, що складаються із двох-трьох осіб, лідер ззовні не проявляється. Він, як правило, поєднує функції і лідера, і організатора, і виконавця. Його роль набуває “розквіту” в більш чисельних злочинних структурах.

У другому випадку, на нашу думку, йдеться про так званих “тіньових лідерів”, які вкладають свої ідеї в уста найбільш авторитетних членів злочинного угруповання, “шанують” Кримінальний кодекс і не вчиняють діянь, передбачених ним як злочин, самі знаходяться на відстані, в тіні, нерідко їх зовнішність не можуть описати рядові члени угруповання.

Отже, вищевикладене дає змогу зробити висновок про те, що в ряді випадків лідером злочинної групи на певній території (в певній кримінальній сфері) і організатором злочинної групи чи злочинної організації може бути одна особа, що пройшла шлях від виношування ідей про кримінально карані діяння до активної діяльності з організації і керівництва, чи будь-яких інших діянь (підбурювання, виконання чи пособництва).

У зоні дії кримінального права лідер злочинної групи співвідносний із будь-яким видом співучасників: він може виступати в ролі організатора, підбурювача, пособника чи виконавця. Причому яку б функцію лідер не виконував як співучасник, його ціннсно-орієнтаційна і організаційно-практична діяльність щодо створення і забезпечення функціонування їхньої спільності, якщо не враховати спеціальних, передбачених законом випадків, залишається за межами кримінального права.

Проведений нами аналіз дає змогу зробити наступні висновки:

1. Висунення лідера в злочинній групі відбувається стихійно, в міру її розвитку і функціонування. У групах осіб та групах осіб за попередньою змовою не виникає нагальної необхідності в лідері, а тому особа - лідер є співучасником злочину, наділена більшим авторитетом серед її членів.

2. Лідер злочинної групи і її організатор не є ідентичними фігурами, як і не є окремим видом співучасників. Лідер - це додаткова характеристика організатора, підбурювача чи пособника, яка свідчить про підвищений ступінь участі у злочині і суспільну небезпеку особи, що й повинно враховуватися судом при призначенні покарання.

Межа між кримінологічним і кримінальним поняттям лідерства полягає в наступному: функції лідера злочинної діяльності й організатора різні. А саме, лідер - генератор ідей, продукуючи злочинні наміри, передає їх особам, що мають об'єктивні і суб'єктивні можливості втілити ці ідеї в життя, проте лідер не може брати участі ні в створенні групи чи організації, ні у вчиненні конкретних злочинів. Межа між намірами і мінімальними активними діями лідера щодо втілення цих намірів у життя і є межа, де починає працювати механізм кримінально-правових норм.

Кримінально-правові заходи впливу щодо лідера можливі лише за наявності в його діях ознак об'єктивної сторони складу злочину. Вся попередня діяльність, а саме до вчинення дій об'єктивної сторони складу злочину, знаходиться поза межами дій кримінального закону.

Організатор як ініціатор і натхненник злочину - фігура, близька до інших видів співучасників. Тому ще однією проблемою при характеристиці діяльності організатора є відмежування його дій від дій інших співучасників. Певні труднощі на практиці викликає відмежування організатора від підбурювача. Це пов'язано, зокрема, з тим, що ініціатива у вчиненні злочину може належати не тільки організатору, а й підбурювачу за певних умов.

Термін “ініціатива” походить від лат. іnitium - початок і має три значення: 1) перший крок в якійсь справі; 2) внутрішнє спонукання до нових форм діяльності; 3) керівна роль в якій-небудь справі [203] [203] Советский энциклопедический словарь / Науч-редак. совет: А.М. Прохоров (пред.).- М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1981. - С.498.. Виходячи із даних визначень ініціаторів в юридичній літературі поділяють на два типи: ідеальний - той, хто першим подає ідею вчинити злочин, і реальний - той хто першим починає перевтілювати ініціативу в реальність. Ідеальний тип за своїм юридичним змістом ближчий до підбурювання, а реальний тип ініціатора часто прирівнюють до організатора злочину. Проте слід зауважити, що важливе значення для розуміння об'єктивної сторони діяльності організатора має правильне з'ясування форми організаторської діяльності. Адже ініціатива створення організованих груп чи злочинних організацій є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони діяльності організатора і кваліфікується за (ст.ст.255, 257, ч.4 ст.258, 260).

Залежно від характеру тих дій, які вчинить ініціатор після виявлення ініціативи вчинити злочин, він набуває ознак підбурювача, виконавця чи організатора. Слід наголосити, що ініціатор - це не окремий вид співучасника, а додаткова характеристика виконавця, підбурювача чи організатора, яка свідчить про підвищену суспільну небезпечність особи [78] [78] Кваша О. Об'єктивні ознаки діяльності організатора злочину // Право України. - 1999. - № 1. - С.106-108..

Проблема ініціатора злочину як спільної додаткової характеристики організатора злочину і підбурювача висуває в свою чергу проблему подібності цих видів співучасників за об'єктивними ознаками, а точніше - проблему їх розмежування.

На думку Ф.Г. Бурчака, організатор часто діє як підбурювач, оскільки ініціатива у вчиненні злочину, як і підбір співучасників завжди належить йому. Але для того, щоб стати організатором, він не просто повинен брати участь у злочині, як співучасник, а й виконати власне організаторські дії, тобто дії спрямованіні на організацію злочину. В такому плані поєднання двох функціональних ролей: підмовника і співвиконавця породити третю функцію - організацію злочину не може [22] [22] Бурчак Ф.Г. Соучастие в преступлении (социальные, криминологические и правовые проблемы): Дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08. - К., 1986. - С.254..

Дійсно, за характером описаних вище дій організатор - фігура, безперечно, більш значуща, ніж підбурювач. Для того, щоб організувати злочинну організацію чи групу, в будь-якому із визначених її різновидів, йому доводиться вербувати учасників, вступати в контакт з різними людьми, підмовляти, переконувати, просити, шантажувати, підкупляти і т.ін. Організатор, як і підбурювач, бажає викликати у тих, з ким він вступає в контакт, рішучість прийняти участь у вчиненні злочину як пособник, підбурювача, виконавця (співвиконавця), члена організації чи просто виконавця окремого злочину. Таким чином, в арсеналі організатора можуть бути всі засоби, якими володіє підбурювач. Саме тут і виявляється подібність цих двох видів співучасників, тобто в механізмі впливу на осіб, яких організатор чи підмовник хоче залучити до вчинення злочину або до заняття злочинною діяльністю.

І все ж таки критерії розмежування цих двох співучасників існують. По-перше, організатор на відміну від підбурювача, не обмежується схилянням інших осіб до вчинення злочину, його місія не закінчується на акті утвердження рішучості в тієї чи іншої особи вчинити злочин. А функція підбурювача на етапі, коли інша особа дає „добро” на вчинення злочину, вважається виконаною. Організаторська місія значно ширша за обсягом: він планує злочин, розподіляє ролі його учасників, керує їхніми діями і таким чином додає впевненості в благополучному завершенні злочинної справи.

Навіть там, де діють тільки виконавець і організатор, дії останнього мають інший характер та зміст. У таких випадках, крім звичайних для підбурювача засобів впливу на виконавця, організатор повинен саме організувати дії виконавця: спланувати його дії відповідно до конкретної обстановки і продумати подальші кроки виконавця після вчинення злочину. В судовій практиці відомо багато таких прикладів.

Чернівецький обласний суд у 1998 році розглядав справу Н.Т. Кушнірик, де визнав винною її по ст.17, 19, 93 п.”а”. Н.Т. Кушнірик із корисних мотивів заволоділа квартирою свого колишнього чоловіка і його матері, замовила умисне вбивство їх, раніше судимому В., за що обіцяла винагороду 1000 доларів США за кожну людину. З метою реалізації свого умисного плану, здійснюючи дії з організації вбивства на замовлення, вона показала В. дім, в якому проживав її колишній чоловік з матір'ю, розказала про спосіб їх життя місце роботи, передала їх фотографії, а в 1997 р. передала 500 доларів США для придбання вогнепальної зброї, за допомогою якої В. повинен був вчинити злочин. Вона також пообіцяла придбати квитки, щоб після вчинення злочину В. міг виїхати за межі України.

Даний злочин не було доведено до кінця, оскільки В. добровільно відмовився від вчинення даного злочину і розказав про наміри підсудної її колишньому чоловікові [13] [13] Архів Чернівецького обласного суду. - 1998. - Справа № 1-5..

У наведеному прикладі Н.Т.Кушнірик безпосередньої участі у злочині не повинна була приймати, вона не просто схилила В. до вчинення злочину, але й виконала всі дії для організації даного злочину і продумала як краще замести його сліди. Тут наявні всі ознаки, які повинні бути притаманні організатору [78] [78] Кваша О. Об'єктивні ознаки діяльності організатора злочину // Право України. - 1999. - № 1. - С.107..

Отже по-перше, підбурювач, якими би способами не користувався при схилянні іншої особи до вчинення злочину, його мета - викликати рішучість в іншої людини вчинити протиправні дії, зміцнити цю рішучість, не дати їй погаснути, а все інше - вже не його справа. Організатор, окрім цього, має за мету і логічно завершити злочинну справу в цілому, і дбати про перспективу розвитку злочинної діяльності, при цьому його фігура стоїть над процесом вчинення злочину від початку до кінця.

По-друге, якщо підбурювач, схиливши особу до вчинення злочину, сам буде брати участь у виконанні об'єктивної сторони конкретного складу злочину, то його підбурювацькі дії будуть поглинатися виконанням злочину. Тому в даному випадку суд повинен кваліфікувати його дії як співвиконавця злочину - за характером виконуваного діяння та враховувати при призначенні покарання ступінь його участі. Проте, як правило, роль підбурювача, його зусилля часто зводять до того, щоб спричинити виникнення у виконавця чи інших співучасників умислу на вчинення злочину. Далі підмовник не піде. Якщо він докладає більше зусиль, щоб згуртувати співучасників, підготувати план вчинення злочину, береться за керівництво їх діяльністю, то він перетворюється на організатора. Тоді ж організація злочину незалежно від того, чи буде організатор співвиконавцем злочину, охоплює найбільший обсяг злочинних дій і має найвищий ступінь суспільної небезпеки.

Жодні додаткові функції та ролі, які може виконувати організатор, не збільшують ступеня його небезпеки і тому не повинні змінювати кваліфікацію дій останнього [78] [78] Там само..

В одному ряду з підбурювальною та організаторською діяльністю за способом злочинних посягань стоїть пособництво. Адже, організовуючи вчинення злочину чи керуючи ним, організатор не може обійтися без таких засобів пособництва, як поради, вказівки, при цьому обіцяти прийняти чи реалізувати викрадене майно і т.ін. Зовні такі дії можуть нагадувати пособницькі, що часто і приводить на практиці до помилок у кваліфікації діянь організаторів, коли їх визнають пособниками у вчиненні злочинів.

Насправді ж пособник ніколи не може бути організатором. Для того, щоб бути організатором, пособнику необхідно стати ініціатором злочину і взяти на себе обов'язки щодо керівництва вчиненням злочину. Таких засобів вчинення злочину в арсеналі у пособника немає. Тому не можна погодитися з думкою, про те що, організаторами можуть бути і пособники, і підбурювачі, і виконавці [84] [84] Ковалев М.И. Соучастие в преступлении: В 2 ч.- Свердловск: СЮИ, 1962. - Ч.2: Виды соучастников и формы соучастия в преступном деянии. - С.123.. Якщо організатор почав з підбурювання до вчинення конкретного злочину, а потім використав ряд засобів з арсеналу пособника, то це не стосується того, що він спочатку виступав у ролі підбурювача чи пособника. Так само підбурювач і пособник, що насправді стали організаторами, вже не є ні пособником ні підбурювачем. Як слушно зауважив Ф.Г.Бурчак, “якою б інтенсивною не була діяльність пособника, якою б великою не була його участь у вчиненні злочину, він ні за яких умов не може перетворитися на організатора” [23] [23] Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. - К.: Вища шк., 1986. - С.135. .

Виконавець може лише суміщати свою виконавську діяльність з організаторською, як і організатор з виконавською.

Ми вважаємо, що суміщення функцій та ролей збільшують ступінь суспільної небезпеки співучасника, а тому і повинно відображатися при кваліфікації злочинів, тобто посилання на відповідні частини ст.27 Загальної частини КК України є обов'язковим.

Отже, організатор - це різноплановий причинний фактор. Тут він викликає рішучість у іншої особи вчинити злочин, там він сприяє вчиненню злочину, в іншому місці він керує діями інших членів злочинної групи. Поведінка організатора - це одне чи декілька підбурювальних діянь, одне чи ряд пособницьких діянь, і тому його діяння завжди пов'язані з вчиненням злочину багатьма нитками. Пособницькі дії, як і дії, що характерні для підбурювача, в арсеналі організатора злочину є лише складовими його багатогранної діяльності. Тільки така цілісна система діянь може бути визнана організаторською діяльністю й утворювати сукупність специфічних об'єктивних ознак, які в ч.3 ст.27 характеризують об'єктивну сторону складу злочину на боці організатора.

Відповідальність організаторів злочину як складова більш загальної проблеми відповідальності співучасників нерозривно зв'язана з питанням про підстави відповідальності в кримінальному праві. Співучасть не встановлює будь-яких особливих підстав кримінальної відповідальності, а єдиною підставою визнається склад злочину. Дане правило випливає із ст.2 КК України.

Як зазначає В.Н.Кудрявцев, “склад злочину слід вважати необхідною і єдиною підставою кримінальної відповідальності, а тому і юридичною підставою кваліфікації злочину” [121] [121] Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юрид. лит., 1972. - С.72..

Та обставина, що дії організаторів та інших співучасників прямо не спрямовані на об'єкт і відповідно не можуть бути безпосередньою причиною злочинного результату, не зменшує їх суспільної небезпеки. Їхні дії суспільно небезпечні тому, що об'єктивно і суб'єктивно сприяють злочину, який безпосередньо вчиняє виконавець, а відповідно і злочинному наслідку. Діяльність організаторів злочину, як і інших співучасників, суспільно небезпечна сама по собі, адже вони посягають на ті чи інші суспільні відносини (інтереси), охоронювані кримінальним законом.

Найбільш небезпечними вважаються дії організаторів злочину, але їм покарання не може бути призначено вище тієї межі, що встановлена санкцією статті Особливої частини КК України, яка охоплює вчинене співучасниками.

В літературі існує і така думка, що у випадках, коли співучасник (організатор, підбурювач, пособник) бере також участь в самому процесі виконання злочину, передбаченому в статтях Особливої частини КК, його виконавська діяльність перекриває будь-яку іншу, і дії його повинні кваліфікуватися тільки по статті Особливої частини без посилання на норму Загальної частини, визначаючи функціональну роль співучасників [23] [23] Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. - К.: Вища школа, 1969. - С.139..

Але такий підхід не є послідовним. Спрощуючи кваліфікацію, він звільняє суд від необхідності у всіх деталях проаналізувати й описати в рішенні всі аспекти діяльності співучасника, і якщо буде встановлено, що він брав “подвійну” участь у вчиненні злочину, тобто діяв як співвиконавець і одночасно як організатор чи підбурювач, відобразити це в кваліфікації без посилання на відповідні частини статті Загальної частини КК не можливо.

Ф.Г. Бурчак у своїй праці “Співучасть у злочині: соціальні, кримінологічні і правові аспекти” переглянув свої думки і погодився, що посилання на статті Загальної частини КК саме у таких випадках є обов'язковим.

Із викладеного видно, що організатор злочину відрізняється від інших учасників, по-перше, ініціативою, виявленою при створенні будь-якої форми злочинного об'єднання, по-друге, координуючою роллю при підготовці до злочину, по-третє, не виключена можливість активної участі у злочинах, вчинених злочинними групами. Всім цим організатор злочину відрізняється від підбурювання і пособництва.

До числа організаторів слід віднести і тих, хто не бере участі в самому злочині чи в організації злочинної діяльності, але координує його вчинення - дача розпоряджень щодо безпосереднього виконання об'єктивної сторони складу злочину без фактичної участі в злочині, а також тих осіб, що забезпечують фінансування чи приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Адже і фінансове забезпечення організованої злочинності, і приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації спрямоване на розвиток і “безпечне” функціонування організованої злочинності. Тобто це прояв різних методів і способів діяльності організатора.

Отже, розглядаючи специфіку організатора злочину, ми повинні визначити ті сторони, які утворюють суть його діяльності. По-перше, у визначенні слід відобразити факт об'єднання діянь співучасників з боку організатора. По-друге, у визначення необхідно ввести факт координації дій співучасників. Під координацією слід розуміти встановлення спільного результату поведінки співучасників і ознайомлення з метою їх подальшої злочинної діяльності, розподіл ролей і функцій між ними, безпосереднє чи опосередковане керівництво співучасниками. По-третє, слід відмітити той факт, що саме організатор планує вчинення злочину (злочинів). І нарешті, необхідно відобразити у визначенні те, що все викладене відбувається або на стадії готування, або при його вчиненні.

На підставі вищесказаного, ми пропонуємо наступне визначення організатора як виду співучасника: організатор - це особа, яка об'єднала і координує соціально небезпечну поведінку декількох суб'єктів злочину для досягнення спільного результату і планує вчинення злочинів при готуванні чи виконанні. Організатором є також особа, яка створила організовану групу чи злочинну організацію або координувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

3.4 Підбурювач

Чинне кримінальне законодавство України класифікує осіб, що спільно вчинили умисний злочин, на виконавців, організаторів, підбурювачів і пособників.

Серед інших співучасників підбурювач - зовні малопомітна фігура. Про розповсюдженість підбурювання в юридичній літературі містяться лише уривчасті й суперечливі відомості. За даними М.І.Ковальова, серед опрацьованих справ на 1000 засуджених за злочини, вчинені в співучасті, лише 4 випадки підбурювання [81] [81] Ковалев М.И. Соучастие в преступлении // Ученые труды Свердл. юрид. ин-та. - 1962. - Вып. 3. - С.58.. За свідченням Н.Г.Угрехіладзе, підбурювачі й пособники становлять 7% усіх співучасників [233] [233] Угрехиладзе Н.Г. Криминологические проблемы соучастия в преступлении // Сов. юстиция. - 1970. - №1. - С.16.. Узагальнення судової практики, проведене дисертантом, показало, що серед співучасників злочинів підбурювачів наналічується 1,8 %.

Хоча, на нашу думку, суспільна небезпека підбурювання визначається не стільки його поширеністю, скільки тим впливом, який воно справляє на нестійких осіб. Підбурювач - закулісний співучасник. Свою злочинну волю він вчиняє руками інших осіб. Саме з тих причин законодавці майже всіх країн з очевидним небажанням виділяли організаторів злочину, в той час, як підбурювача виділили порівняно давно.

“Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г.” вже регламентує поведінку підбурювача й асоціює її з поняттям “подговорщик”. Тобто це дії тих, хто не бере сам участі у вчиненні злочину, використовує прохання, переконання чи підкуп і обіцяє вигоду, або обман, або ж примус і погрози, щоб схилити інших до вчинення злочину (ст.13 редакції 1885 р.) [234] [234] Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 г. // Под ред. Таганцева Н.С. - Петроград: Государственная типография, 1915. - С.329. . У цьому контексті О.Жиряєв визначав підбурювача як особу, “яка впливає інтелектуальними діяннями на іншого, викликає рішучість на будь-який визначений злочин, внаслідок чого і вчиняється потім цей злочин, або принаймі замах на цей злочин” [68] [68] Жиряев А.О. О стечении нескольких преступников при одном и том же преступлении. - Дерпт, 1850. - С.53. .

На відміну від “Уложения о наказаниях” в “Уголовном уложении 1903 г.” підбурювач згадується лише як вид співучасників без його законодавчого визначення. Це було кроком назад, оскільки ознаки підбурювання залишилися за рамками закону. Крім того, законодавець використав завідомо неприйнятну термінологію “…Подстрекнули другого к соучастию в преступном деянии” [230] [230] Уголовное Уложение 22 марта 1903 г. // Изд. Н.С.Таганцевым. - СПб., 1904. - С.107., замість більш точного терміна “схилили”.

У ч.5 ст.19 КК України 1960 р. було сформульовано наступне поняття підбурювача: “Підмовником визнається особа, яка схилила до вчинення злочину”. Тут ми бачимо, як термін “схилила” пройшов через всю попередню історію визначення підбурювача, починаючи з “Уложения о наказаниях”, і досить надійно закріпився в законі. Відповідно не слід було очікувати суттєвих змін щодо самого визначення підбурювача в новому Кримінальному кодексі.

У ч.4 ст.27 КК України 2001 р. зазначено: “Підбурювачем є особа, яка умовляннями, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину”. Що означають слова закону “схилила до вчинення злочину”? Термін “схилити” означає: 1. Нагнути, опустити; 2.Переконати, умовляти, примушувати робити що-небудь, погоджуватися на щось [30] [30] Великий тлумачний словник сучасної української мови // Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. - К.-Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. - С.1222. . В нашому випадку береться друге тлумачення даного терміна, тобто визнати підбурювачем того, хто доклав певні необхідні зусилля для вселення в свідомість іншої особи готовності до вчинення злочину. Головна функціональна властивість підбурювача якраз і зводиться до того впливу, який вона здійснює на інших осіб і який деформує волю тих чи інших осіб, перетворюючи їх на злочинців.

Законодавець щодо терміна, який аналізується нами, використовує минулий час - “схилила”, що є свідченням завершеності підбурювання, “створення” підбурювачем злочинця, готового вчинити злочин. Тобто за змістом закону для відповідальності підбурювача за закінчений злочин необхідно, щоб виконавець скоїв злочин, до якого його схиляли, або у будь-якому разі почав готуватися до його здійснення [88] [88] Ковітіді О.Ф. Види співучасників і значення їх для класифікації злочину // Весы Фемиды. - 1999. - №1 (12). - С.90..

На нашу думку, підбурювання, яке відбулося, буде закінченим не тільки тоді, коли підбурюваний вчинить злочин, до якого його схиляли, а й в тому випадку, коли даний злочин з тих чи інших причин буде незавершений. Винятком із цього правила є незакінчений злочин при добровільній відмові підбурюваного, яке не можна визнати підбурюванням, що відбулося. У певному сенсі законодавець даним визначенням закріпив акцесорну природу співучасті, принаймі у ланцюгу “підбурювач -виконавець”.

Підбурювач є одним із набезпечних видів співучасників, насамперед тому, що підбурювач є генератором ідеї злочину. Він сам залишається в тіні, перекладаючи безпосереднє вчинення злочину на плечі інших осіб. Використовуючи при цьому всій вплив, силу грошей, авторитет для схилення іншої особи до вчинення злочину.

Що стосується терміна “схилила”, то тут слід відзначити ще один момент. Оскільки при підбурюванні йдеться про схилення до вчинення злочину, то останнє слід розуміти як суспільно небезпечну поведінку будь-якого іншого співучасника, тобто підбурювач “створює” і (або) виконавця, і (або) організатора, і (або) пособника, (або) іншого підбурювача з їх відповідною поведінкою. Це твердження якраз і випливає із змісту ст.27: “... схилила іншого співучасника до вчинення злочину”. Саме в цьому, на нашу думку, реалізується функціональний зв'язок підбурювача з іншими співучасниками.

Наступною новелою в КК України 2001 року є заміна терміну “підмовник” на “підбурювач”. Суть підбурювання - схилити іншу особу до вчинення злочину, тобто умисно побудити у іншої особи рішучість вчинити конкретне суспільно небезпечне діяння, не дозволене законом, умовляннями, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом. Перераховані способи підбурювання свідчать про те, що термін “підмовник” - був досить вузьким, оскільки підбурювання зводиться не тільки до умовляння, а й до примусу [253] [253] Шнейдер М.А. Соучастие в преступлении по сов. угол. праву.. - М.: ВЮЗИ, 1958. - С.44-50.; а звідси “підбурювач” більш точно означає: підмовити або примусити будь-яку особу вчиняти певні протиправні, злочинні діяння.

І остання новела: в КК України 1960 р. взагалі був відсутній перелік способів підбурювання, тоді як у КК України 2001 р. він, хоч і незначний, проте має місце: “…умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином…”. Сам намір законодавця відобразити способи схилення слід визнати позитивним, хоча дані способи в кримінально-правовій літературі завжди відображалися. Проте чи є сенс давати в законі приблизний їх перелік?

Звичайно, найкращий варіант - це вичерпний перелік тих чи інших факторів, що виключає їх поширювальне чи обмежене тлумачення в теорії і на практиці. Проте виникає питання про можливість визначення в законі вичерпного списку способів підбурювання. Традиційна позиція зводиться до того, що вони є надто різноманітні, щоб бути формалізованими [93, 82] [93, 82] Колоколов Г. О Соучастии в преступлении. - М., 1881. - С.144; Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. - Екатеринбург, Уральская гос. юр. акад., 1999. - С.136-137 та ін.. М.С.Таганцев з іронією відзначав: “Улюбленим предметом старої доктрини у вченні про підбурювання було питання про засоби схилення; не будь-яке спонукання когось до злочинної діяльності вважалось підбурюванням, а лише побудження відомими, визначеними шляхами. Тепер це вчення відійшло на другий план” [209] [209] Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Общая часть: В 2 т. / 2-е изд. - СПб.: Б.И. 1902. - Т.1. - С.173.. Однак не досить зрозуміла відповідь на запитання, чи всі форми схилення мають рівною мірою кримінальне значення, адже щоб повалити одне дерево, необхідно використати пилу і сокиру, а для іншого дерева достатньо торкнутися пальцем, щоб воно впало. І в другому випадку, без сумніву, не буде незаконної порубки [90] [90] Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. - СПб.: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2001. - С.129-130..

На думку А.П.Жиряєва, засобами підбурювання є: наказ, фізичний примус і погрози, прохання, виявлене бажання, поради [68] [68] Жиряев А.П. О стечении нескольких преступников при одном и том же преступлении. - Дерпт, 1850. - С.62.. М.С.Таганцев додав до них доручення, підкуп, спокусу [209] [209] Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Общая часть: В 2 т. / 2-е изд. - СПб.: Б.И., 1902. - Т.1 - С.227.. М.А.Шнейдер називав погрозу і прохання, переконання і спонукання, підмову і обіцянки, заохочення і просту пропозицію вчинити злочин [252] [252] Шнейдер М.А. Соучастие в преступлении по советскому уголовному праву. - М.: ВЮЗИ. - 1962. - Вып. ІІ: Соучастие в преступлении. - С.45.. М.І.Ковальов пропонує відносити до способів підбурювання: підкуп, прохання, доручення, переконання і умовляння, приказ, фізичне насильство, обман [82] [82] Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. - Екатеринбург, Уральская гос. юр. акад., 1999. - С.71-87.. П.Ф.Тельнов слідом за М.А.Шнейдером до переконання додає прохання, пропозиції, підкуп, а до примусу - наказ, погрози, фізичне насильство, визнаючи даний перелік приблизним [213] [213] Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. - М.: Юрид. лит., 1974. - С.88.. Ми повністю погоджуємося з думкою А.П.Козлова, що дану дискусію можна продовжувати до безкінечності, адже способи підбурювання надзвичайно різноманітні, й формалізувати їх неможливо [90] [90] Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. - СПб.: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2001. - С.130..

Як слушно відзначав М.І.Ковальов, у попередніх своїх працях, “для того, щоб примусити особу всупереч його волі до вчинення якихось небажаних дій, нерідко застосовують досить жорсткі засоби, але вони розбиваються, наштовхуючись на непідкорену волю особи. А деколи буває і так, що незначного жесту, ледь помітного руху очима, між іншим вимовленого слова достатньо, щоб особа погодилася на самий серйозний за своїми наслідками вчинок” [83] [83] Ковалев М.И. Соучастие в преступлении: В 2-х ч. / Свердловск: СЮИ, 1960. - Ч.І: Понятие соучастия. - С.69..

Тому робити висновки про дієздатність тих чи інших засобів, що використовуються підбурювачем, можна тільки в кожному конкретному випадку [83] [83] Там само. - С.74-75..

Тим не менше, на нашу думку, щоб подати в законі вичерпний перелік способів підбурювання, потрібно провести класифікацію цих способів. При цьому потрібно чітко визначитися з тим, що ми розуміємо під способом підбурювання. Насамперед мова повинна йти про характер дій, які сприяють схиленню іншої особи вчиняти певні вчинки.

Ми пропонуємо наступну класифікацію:

По-перше, за ступенем впливу на особу способи схилення поділяються на примушувальні і переконувальні. Відрізняються ці два способи тим, що вольовий аспект свідомості підбурювача і підбурюваного відображений різним чином: при переконанні він - прихований, явно не виражений; при примусі - висувається на перший план, вольовий вплив підбурювача і вольова деформація підбурюваного яскраво виражені.

По-друге, вичерпний характер мають примус, в структурі якого можна виділити наступні елементи: 1) шляхом спричинення шкоди фізичної або матеріальної; 2) шляхом погроз насильством або спричиненням матеріальної шкоди; 3) шляхом наказу чи розпорядження, де спричинення шкоди чи загроза останньої відходить на другий план в завуальованому виді, тоді як на першому плані є власне наказ чи розпорядження, пред'явлені до виконання.

І хоча основну масу підбурювання становлять переконання, а “практично можливі насильницькі способи впливу на свідомість і волю іншої особи не є типовими для підбурювання, оскільки не відповідають відносинам взаємної спайки, що складаються принаймні на початку спільної злочинної діяльності” [213] [213] Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. - М.: Юрид. лит., 1974. - С.89.. Примушувальні способи не слід виключати із сфери підбурювання, оскільки вони є більш суспільно небезпечними порівнянно із переконанням, оскільки підбурювач намагається зламати волю підбурюваного крайніми засобами, і підбурюваний вчиняє злочин саме під впливом таких засобів. Крім того, особа, яку схилили вчинити злочин шляхом примусу, в деяких випадках може діяти невинно (за наявності наказу, обов'язкового до виконання, якщо він не має явно злочинного характеру; при діях підбурюваного в стані крайньої необхідності), і в таких випадках підбурювач перетворюється на виконавця, який використав іншу особу як знаряддя вчинення злочину.

Тобто до примушувального способу слід віднести погрозу, фізичний примус, психічний примус, вимогу у вигляді наказу чи доручення.

Погроза - висловлений намір застосувати фізичне насильство, завдати майнової шкоди, розголосити деякі таємні відомості про особу чи його близьких, які мають реальний характер. Погрози повинні мати реальний і досить серйозний характер, оскільки даний спосіб підбурювання є близьким до організації злочину (вбивства на замовлення), а тому саме реальність погроз і є підставою розмежування підбурювання й організації злочину.

Фізичний примус в окремих випадках слід розглядати як підбурювання до злочину. Він є підбурюванням, коли вчинення злочинних дій виконавцем відбувається не в умовах крайньої необхідності. Засобами такого насильства можуть бути побої, спричинення легкого тілесного ушкодження та ін., тобто це застосування сили до іншої особи і спричинення йому фізичної шкоди. Не обов'язково, щоб насильство було застосовано тільки до підбурюваного, на нього можуть чинити тиск і застосовувати силу до його рідних і близьких, яких він намагається убезпечити від фізичної шкоди. Фізичним насильством слід визнавати і діяння щодо знищення і пошкодження майна самого підбурюваного, його рідних і близьких [90] [90] Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. - СПб.: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2001. - С.133..

Психічний примус являє собою погрозу насильством, яке може бути застосовано до підбурюваного, у випадку відмови його вчинити злочин. Погроза може бути виражена усно, письмово, жестами і навіть застосування мреального насильства до сторонньої людини з метою викликати побоювання у підбурюваного можливостей застосування такого ж впливу і на нього особисто.

Велике значення має і характер відносин між підбурювачем і тими, кого він схиляє до вчинення злочину. Чим ближчі вони один до одного, тим тісніші і згуртованіші їхні взаємовідносини, тим легше одному впливати на іншого.

Житомирський обласний суд від 22 грудня 1989 р. засудив П. за ч.2 ст.141 і ст.208 КК України, Ф. і К. - за ч.2 ст.141 (КК 1960 р.).

П. Перебуваючи в тісних взаємовідносинах з неповнолітніми Ф. і К., втягнув їх у розпивання спиртних напоїв, а коли ті вже були в нетверезому стані, запропонував вчинити злочин. Перебуваючи під його психічним впливом, неповнолітні Ф. і К. на автобусній зупинці зірвали з голови М. хутряну шапку і передали її П., який дав їм вказівку заволодіти нею [94] [94] Коментар судової практики з кримінальних справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. К.: Юринком. - 1993. - № 4. - С.25-26..

Як видно з обставин справи, П. перебував у дружніх відносинах з неповнолітніми, що саме й полегшило йому схилити їх до скоєння злочину.

Вимога як спосіб схилення підбурюваного полягає у різному ступені вольового впливу на осіб, які знаходяться в якій-небудь залежності (службовій, сімейній, матеріальній, статевій і т.ін.) від підбурювача. Саме це дає змогу говорити про вимогу як досить широкий за обсягом спосіб, який включає в себе різні за формою і, відповідно за ступенем впливу способи впливу на особу. На нашу думку, це наказ, розпорядження і доручення. Невипадково інколи наказ або розпорядження є обставиною, що виключає злочинність діяння, тобто виключається суспільна небезпека і протиправність поведінки особи, що виконує наказ або розпорядження (ст.41). Саме з цих причин наказ не можна відносити до підбурювання абсолютно і безумовно. В нашому випадку наказ слід розглядати значно ширше, оскільки підбурюванням може бути і наказ, який відданий особою, що не має законних повноважень (наприклад від керівництва релігійної секти, керівника злочинної організації, голови сім'ї). Влада в цих випадках базується на авторитеті керівника, голови сім'ї. Головною ознакою тут є те, що підбурювач покладає, а підбурюваний приймає на себе обов'язок діяти виключно певним чином [90] [90] Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. - СПб.: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2001. - С.135..

На нашу думку, вирішення даного питання слід шукати в суб'єктивному ставленні підлеглого до відданого йому наказу, а тим більше до розпорядження. Тобто головне - встановити, чи підлеглий бажав виконувати такий наказ.

Доручення - це певне завдання вчинити злочин, яке дається однією особою іншим. Злочинне доручення не обов'язково має бути у письмовій формі, воно може бути віддано в будь-якій формі. Причому, таке доручення дається не з використанням якогось психічного насильства, а швидше в силу авторитета.

Злочинне доручення може бути дано будь-якому члену злочинного угруповання для досягнення злочинної мети членів даного об'єднання. Але таке доручення буде являти собою підбурювання тільки в тому випадку, якщо воно не таїло в собі рис організації злочину, що найчастіше буває в банді, а в іншому випадку поручитель може стати організатором злочину.

Форма і ступінь впливу (наказ, доручення) тісно зв'язані з характером залежності й ступенем сприйняття підбурюваним того чи іншого впливу: одна особа сприймає тільки наказ, інша - доручення. Водночас доручення - не розпорядження, а скоріше прохання, засноване на довірі й без використання серйозного тиску на волю підбурюваного.

Вибіркові дані, одержані в процесі вивчення кримінальних справ, свідчать, що частіше всього підбурювачі схиляють інших осіб до вчинення злочину переконувальними способами. Так переконувальні способи підбурювання становили 94% загальної кількості вивчених справ.

Переконання - досить поширені як способи підбурювання. До переконання, на нашу думку, слід віднести умовляння, прохання, підкуп та обіцянку вигоди. Переконання відрізняється від прохання тим, що виконавцю нав'язується думка, ніби він дійсно має власний інтерес у злочині, тоді як при проханні виконавець лише погоджується вчинити злочин в інтересах підбурювача чи інших осіб, від імені яких підбурювач діє. При цьому немає значення, чи може дійсно особа, яку схиляють до вчинення злочину, одержати якусь винагороду. Переконання - це, по суті, те ж саме прохання вчинити злочин, але воно робиться настирливо і неодноразово.

Ш. була визнана підбурювачем в умисному вбивстві. Вона була визнана винною в тому, що систематично переконувала свою дочку К. У необхідності вбити її чоловіка за його “нахабну поведінку”. Ввечері, після того, як чоловік К. вчинив бійку з тещею, посварився з К. і ліг спати, К. взяла сокиру і після нагадування матір'ю про необхідність вбивства нанесла чоловіку декілька ударів по голові [95] [95] Коментар судової практики з кримінальних справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. К.: Юринком. - 1995. - № 6. - С.45.. Переконання тут мали характер систематичної психологічної обробки. Така систематична обробка свідчить про більшу концентрацію волі у підбурювача порівняно з виконавцем.