Принципи аграрного права України

Тлумачення (роз'яснення) судових органів, а саме: Вищого господарського суду, Верховного Суду України. Їхні роз'яснення, інформаційні листи мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних нормативно-правових актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

15. Договори, Постанови, Директиви, Рішення Європейського Союзу в системі джерел аграрного права України

ЗУ «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015р»

Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. Основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Основні засади державної аграрної політики поширюються на сільське та рибне господарство, харчову промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів (далі - аграрний сектор), аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

Державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства Державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства спрямовується на забезпечення платоспроможного попиту населення у продовольчих товарах, потреби підприємств харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів у сировині, створення умов для ефективного захисту внутрішнього ринку та сприяння просуванню сільськогосподарської продукції і продовольства на зовнішній ринок. Основними напрямами розв'язання проблем формування ринків продукції сільського господарства і продовольства є: удосконалення правових та організаційно-економічних засад забезпечення діяльності учасників таких ринків з урахуванням інтеграції України до Європейського Союзу та до світового економічного простору; стимулювання розвитку спотового та форвардного ринку на основі розвинутої біржової інфраструктури, удосконалення системи регулювання біржового товарного ринку; створення державної системи цінового моніторингу, аналізу кон'юнктури та прогнозу ринків, поширення цієї інформації серед їх учасників; створення умов для підтримання стабільної цінової ситуації та прозорості на ринку шляхом запровадження заставних та інтервенційних операцій із сільськогосподарською продукцією і продовольством, удосконалення системи формування державних та регіональних продовольчих ресурсів, запровадження адресної державної продовольчої допомоги соціально незахищеним верствам населення, удосконалення державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, удосконалення системи державної статистики суб'єктів ринку; удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон; посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізація національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами Європейського Союзу; удосконалення конкуренційного законодавства і механізмів застосування антидемпінгових та інших заходів щодо запобігання недобросовісній конкуренції; реалізація загальнодержавних програм розвитку інфраструктури аграрного ринку та відповідних регіональних програм.

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються: -- цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції; -- система оподаткування; -- кредитно-фінансовий механізм; - антимонопольна політика; - регулювання зовнішньоекономічної діяльності; -- спеціальні цільові програми.

Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів.

Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію. У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.

За науково обґрунтованими рекомендаціями, до активного сільськогосподарського обробітку слід залучати не більше третини території. Стільки ж має бути відведено для іншої-господарської діяльності, а 1/3 має залишатися у природному стані. Цим забезпечується екологічна рівновага у природі. У більшості економічно розвинутих країн з інтенсивним аграрним виробництвом цього принципу, як правило, дотримуються.

Рівні сільськогосподарської освоєності та розораності території України є значно вищими, ніж у країнах ЄС, а лісистості, навпаки, - становлять лише 16% порівняно з 33% в ЄС. В Україні сільськогосподарські угіддя займають до 70 % від загальної площі, а у Франції, наприклад, - 30,8 %. 70 % - це один з найвищих показників у світі. Тобто ця частина навколишнього середовища знаходиться під регулярним антропогенним тиском. Отже, необхідно майже в 1,5 рази зменшити частку сільськогосподарських угідь і орних земель, а частку природних угідь довести до 1/3 земельної площі країни.

Результатом високої аграрної освоєності та розораності земельного фонду, екстенсивного господарювання і деградації сільськогосподарських угідь є надзвичайно низький рівень їх продуктивності. Виробництво валової продукції сільського господарства в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в Україні в останні роки становило в середньому 270 євро, тоді як у країнах Євросоюзу - понад 2 тис. євро. Отже, землемісткість вітчизняного сільського господарства в середньому є у 8 разів вищою, ніж у країнах ЄС .

Вплив людини на природу постійно посилюється. Світове промислове виробництво за останні 100 років зросло більше, ніж у 100 разів. Відповідно аналізу академіка Петрянова-Соколова, за останні 70-80 років забрудненість повітря зросла в 100 тис. разів. За цей же час людство втратило близько 500 млрд. тонн грунту родючого ґрунтового шару на орних землях. Це приблизно відповідає втраті оброблюваних земель Індії. Професор Є.Д. Яхнін вважає, що для створення шару грунту в 1 см. потрібно 1000 років. Винищуються ліси, продовжується спустошення земель. Пустеля Сахара просувається на Південь з швидкістю 1,5 км. в рік. Щодня на планеті зникає один вид тварин і один рослин. Головна причина зникнення багатьох видів - господарська (і не тільки!) діяльність людини.

Цивілізація тіснить природу. За масштабами свого впливу на природу 6 млрд. наших сучасників рівні приблизно 60 млрд.людей кам'яного віку. Від людини залежить життя на планеті Земля. Звертати увагу на те, що людина - частина, дитя природи, її вінець. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера (оболонка Землі) може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна. Людство зможе існувати в майбутньому, лише коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери. Вражає те, наскільки невеликий простір поширення життя на землі: всього декілька десятків метрів ґрунтового шару, близько 11 км океанських глибин і 10-15 км атмосфери. Такий простір, де народжується, розвивається і вмирає 1,5 мільйона видів тварин і 350 тисяч видів рослин, поширених сьогодні на планеті. Втручання людини в природу призводить до того, що об'єктом науки стає вже не пізнання світу, а передбачення наслідків втручання в нього.

Одним з перших, хто наголосив на нерозривному зв'язку природи й людини був мислитель величезної величини, видатний вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології В.І. Вернадський (1863-1945 рр.). Іменем В.Вернадського названо мінерал - вернадіт. Його праці - одна з важливих основ розв'язання проблем навколишнього середовища. Він підкреслював необхідність навчатися гармонійному співіснуванню з природою, зберігати рівновагу між нею і людиною. В.Вернадський створив вчення про ноосферогенез - про гармонійне поєднання антропосфери і біосфери. Це вчення - філософська та фундаментальна база для єднання людства у творенні екологічно збалансованого суспільства. В.Вернадський говорив: "Людство стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства як єдиного цілого, що вільно мислить".

Сьогодні потрібно повертати не тільки цінності, які виробила християнська релігія, але і ті цінності; які створили більш далекі предки українців -- дайбожичі, або - язичники. Оті любили природу і берегли її. Вони обожнювали рослинний і тваринний світ, сонце як джерело життя, землю як годувальницю всього живого. Ще до запровадження християнства слов'яни святкували Різдво як народження сонця (7 січня), народження місяця (14 січня) і народження води - 19 січня. Це тільки з часом ці свята набули християнського звучання: Різдво Христове, Василя та Малайки, Йордань.

До пріоритетних напрямів екологічної безпеки й охорони навколишнього природного середовища України належать:

- гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

- поліпшення екологічного стану річок, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;

- стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах та промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

- будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;

- формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

- підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;

- збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповідної справи.

а) постанови Верховної Ради України та укази Президента України

Постанови Верховної Ради України та укази Президента України в системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.

Крім законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції України, приймає постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До останніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Конституції).

Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рішення.

Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради РСР від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами реформи1. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель.

До джерел аграрного права належить також постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"2. Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та

16. Характеристика, види і юридична природа локальних нормативно-правових актів як джерел аграрного права України

Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, їх суб'єктивні права і юридичні обов'язки за чинним законодавством обумовлюють можливість самостійно вирішувати питання господарської, фінансової, комерційної та іншої діяльності. У вирішенні цих питань, поряд із організаційно-управлінськими заходами, важливу роль відіграє їх правова регламентація, яка здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. З урахуванням порядку набуття юридичної сили ці акти поділяються на: 1) внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту їх реєстрації у виконкомі місцевої ради; 2) акти, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття найвищими органами самоврядування господарства -- загальними зборами с\г кооперативів, господарських товариств тощо. До першої групи належить статут сільськогосподарського кооперативу, до другої -- правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці, положення про матеріальну відповідальність члена сільськогосподарського кооперативу за заподіяну господарству шкоду. У своїй сукупності ці акти становлять частину аграрно-правових актів і є джерелами аграрного права. Наведені акти вважаються правовими тому, що приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством. Вони характеризуються тим, що вміщені в них правила поведінки є загальними на відміну від актів індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права. Центральне місце серед локальних джерел аграрного права посідає статут сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним господарством із дотриманням вимог, закріплених у ст. 7 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші і положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства.

17. Класифікація аграрних правовідносин у теорії аграрного права України

За характером правовідносин розрізняють:

- відносини щодо безпосереднього здійснення сільськогосподарської діяльності (товарного виробництва продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації продукції виконання робіт, надання послуг агрохімічного, меліоративного, виробничо-технічного, фінансового та іншого характеру);

- відносини щодо управління (у тому числі організації) господарською діяльністю як на рівні окремого аграрного підприємства (внутрішньогосподарські організаційні відносини), так і на загальнодержавному рівні (відносини між аграрними підприємствами і державними органами, які здійснюють регулювання сільського господарства);

- вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.

За видами сільськогосподарської діяльності виділяють такі правовідносини:

- відносини в галузі тваринництва;

- відносини в галузі рослинництва;

- відносини в галузі агровиробничого сервісу.

За сферою дії правовідносини поділяють на:

- внутрішньогосподарські, що виникають всередині аграрного підприємства між її структурними підрозділами;регулюються переважно локальними актами суб'єктів аграрного господарювання

- міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб'єктами аграрного господарювання.

Внутрішні аграрні правовідносини: відносини між підприємством і його членами чи працівниками, між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами, трудові, земельні правовідносини,, майнові відносини, організаційно-управлінські відносини.Трудові правовідносини ґрунтуються або на членстві у сільськогосподарських кооперативах, фермерських господарствах і регламентуються локальними нормативно-правовими актами, або на трудовому договорі і регулюються нормами трудового права.

Трудові правовідносини за своїм характером і змістом поділяють на: відносини щодо організації та дисципліни праці; відносини щодо тривалості робочого часу та часу відпочинку; відносини щодо оплати праці; відносини щодо охорони праці.

Земельні правовідносини, які визначають специфіку аграрних правовідносин поділяють на відносини земельної власності та відносини у сфері використання землі. Серед останніх розрізняють відносини сільськогосподарського й несільськогосподарського землекористування. В аграрному секторі економіки пріоритет належить відносинам у сфері сільськогосподарського землекористування.

Майнові правовідносини становлять майнову основу аграрного господарювання і пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності або праві господарського відання чи праві оперативного управління. Право власності -- основне речове право у сфері аграрного господарювання. Згідно зі ст. 134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Організаційно-управлінські відносини становлять організаційну основу аграрних підприємств.

Зміст організаційно-управлінських відносин визначається організаційно-правовою формою суб'єкта сільськогосподарського виробництва.

Управління аграрним підприємством здійснюють його органи. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з чисельністю не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді і загальним зборам членів кооперативу.

Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють відносини суб'єктів аграрного виробництва між собою, а також із суб'єктами господарювання (підприємствами, організаціями, фізичними особами-підприємцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією), які здійснюють господарсько-виробничу й організаційно-господарську діяльність у різних галузях суспільного виробництва. Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють також й зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу.

Зовнішні аграрні відносини поділяють на майнові відносини: суб'єкт сільськогосподарського господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, здійснювати інші майнові операції, які не суперечать чинному законодавству договірні відносини: належать договори, що спрямовані на забезпечення потреб суб'єктів аграрного виробництва у матеріальних, енергетичних та інших ресурсах (купівля-продаж, поставка, постачання енергії тощо), договори майнового найму (оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, лізингу тощо) договори контрактації та інщі договори на реалізацію сільськогосподарської продукції, договори про надання послуг (агрохімічне обслуговування тощо).

податкові відносини: виникають під час сплати податків та інших обов'язкових платежів і регулюються нормами податкового права. Суб'єкти аграрного підприємництва вступають у відносини з органами державної податкової служби з приводу встановлення, зміни та стягнення податків у відповідний бюджет (державний, місцевий).

відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди: майнова шкода, завдана учасникам зовнішніх аграрних правовідносин (суб'єктам аграрного підприємництва та їх контрагентам), відшкодовується відповідно до норм цивільного, земельного і аграрного законодавства.

18. Особливості аграрних реформаційних правовідносин в Україні

УПУ «Про заходи щодо реформування аграрних відносин»

УПУ «Про заходи щодо державної підтримки с/г виробництва»

УПУ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Напрямки	НПА, заходи
Встановлення багатоукладності форм господарювання	ЗУ «Про КСП»,«Про селянське (фермерське) господарство», «Про с\г кооперацію» Реструктуризація КСП
Реформування земельних відносин в сфері с/г	Передача земельних ділянок в колектив власність, розпаювання, паювання і видача сертифікатів, виділення паїв в натурі
Реформування майнових відносин в с\г	Майно радгоспів підлягало приватизації за спец. Процедурою відповідно до ЗУ « про особливості приватизації майна в АПК»
Розвиток ринкових відносин в с/г	Формування аграрних бірж,заставних закупівель.
Реформування фін. - кредит. Механізму	З 1999 діє фіксовани2й с\г податок
Запровадження держ. підтримки с/г підприємств	ЗУ «Про держ. підтримку с/г підприємств»:цінова підтримка шляхом встановлення мін. цін
Розвиток соц. інфраструктури	. ЗУ «Про пріорітетнівсть держ. розвитку села»

Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.

Протягом 2001--2004 років необхідно завершити процес юридичного і технічного оформлення землеволодінь і землекористувань усіх типів, врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно -- із фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок залучення коштів міжнародних організацій.

Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на земельну частину (пай).

19. Особливості аграрних договірних відносин у механізмі правового регулювання

Договір є головною правовою формою регулювання зовнішніх і внутрішніх підприємницьких, зокрема виробничо-господарських, відносин аграрних підприємців як виробників товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Він використовується суб'єктами агробізнесу в разі потреби врегулювання їхніх відносин з іншими легальними суб'єктами підприємництва.

Законами «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про фермерське господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 14) визначено, що будь-які приватні, колективні, державні, спільні та інші аграрні товаровиробники як підприємці мають гарантоване державою право вступати в договірні відносини з будь-якими державними, кооперативними, приватними і громадськими підприємствами та з окремими громадянами, а також самостійно обирати партнерів, у тому числі й іноземних, для укладання і виконання договорів.

Ст.. 67 ГК: відносини с\г підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах госп. діяльності здійснюється на основі договорів.

Статівка поділяє договірні відносини у с/г на три групи:

про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва;

про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництва

Приклад -- про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання.

інші договори про виробництво сільськогосподарської продукції. Приклад - про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування.

Поза цією системою договорів лишається велика група договорів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новітніх технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському господарстві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту; договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз провадимо в окремому підрозділі підручника.

Ознаки аграрно - прав договору:

Юрид. форма організації вироб. Процесу.

Права і обов'язки сторін у договорі визначається специфікою аграр. Виробництва

20. Підстави виникнення, зміни і припинення аграрних правовідносин

Аграрні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не самі по собі, а лише з настанням певних життєвих обставин, які називаються юридичними фактами. Це такі обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення певних прав та обов'язків учасників аграрних правовідносин.

Ці факти виступають як ланка, що пов'язує правову норму і аграрні відносини.

Так, аграрне законодавство передбачає державну закупку сільськогосподарської продукції в товаровиробників АПК. Проте, щоб ці правовідносини настали, необхідний такий юридичний факт, як договір, який повинні укласти учасники закупки продукції. Але підстави виникнення деяких аграрних правовідносин, в тому числі й організаційно-управлінських, становить не один юридичний факт, а декілька, які можуть виникати в один і той же час або ж у певній послідовності. Наприклад, для створення селянського (фермерського) господарства потрібно, пройшовши конкурсний відбір, отримати Державний акт на право приватної власності чи постійного користування землею або укласти договір на тимчасове користування нею, отримати земельну ділянку в натурі і зареєструвати фермерське господарство згідно з чинним законодавством. Такі підстави виникнення аграрних правовідносин вважаються складним юридичним фактом (або юридичним складом).

У цивільному законодавстві передбачено перелік (який не є і не може бути вичерпним) юридичних фактів як підстав виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Ці юридичні факти мають універсальне значення і стосуються не тільки цивільних правовідносин. Роль правоутворюючих, правозмінюючих та правоприпиняючих відносин вони відіграють і в інших галузях права, в тому числі і аграрного.

З урахуванням цього для полегшення орієнтування серед численних юридичних фактів, відмежування один від одного проведена їх класифікація.

Залежно від характеру перебігу та вольових ознак усі юридичні факти поділяються на дві основні групи: дії та події.

Дії -- це такі юридичні факти, в яких виражена воля людей, конкретних індивідів або їх колективів, наприклад, укладення угоди, виконання зобов'язання, здійснення правочинів, заподіяння шкоди тощо.

У свою чергу дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є всі дозволені, не заборонені законом дії. І навпаки, дії, які порушують установлені законом заборони, визнаються як неправомірні (заподіяння шкоди, невиконання або неналежне виконання зобов'язань тощо).

Правомірні дії поділяються на три великі групи -- адміністративні акти, правочини та юридичні вчинки.

Адміністративні акти становлять владні розпорядження державних органів і органів самоврядування, адресовані конкретним суб'єктам аграрних правовідносин, або управлінських органів того чи іншого сільськогосподарського підприємства своїм підрозділам, які спрямовані на виникнення, зміну чи припинення аграрних правовідносин, наприклад, акти місцевих органів влади і управління про закупки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, рішення загальних зборів кооперативних сільськогосподарських підприємств і об'єднань про оплату праці відповідно до кінцевого виробничого результату тощо.

Правочинами є дії, спеціально спрямовані на встановлення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Це вольові дії фізичних чи юридичних осіб, які передбачають досягнення конкретного правового результату. В умовах запровадження ринкових відносин в аграрному секторі правочини набувають широкого розвитку. З'являються їх нові види, причому такі, які в умовах командно-адміністративної системи були просто неможливі. Протягом багатьох десятиліть земля як об'єкт державної власності перебувала в правовому режимі суворої заборони щодо здійснення будь-яких правочинів. У сучасних умовах господарювання в аграрному секторі громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, ведення особистого селянського господарства, а також внаслідок купівлі-продажу земельних ділянок, їх успадкування тощо. З прийняттям Земельного кодексу України коло правочинів, об'єктом яких виступає земля, значно розширилося.

Під подіями слід розуміти такі юридичні факти, які виникають незалежно від волі людей (наприклад, засуха, землетрус, пожежа або інші стихійні лиха).

Ця класифікація має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, стихійне лихо звільняє державні сільськогосподарські підприємства від відповідальності за непоставку чи недопоставку сільськогосподарської продукції.

Незважаючи на різноманітність підстав виникнення аграрних правовідносин в цілому, вони, проте, являють собою єдиний органічний правовий комплекс, хоча і мають суттєві відмінності, що характеризуються змістом, видами і формою конкретних аграрних правовідносин. Одним з необхідних критеріїв класифікації аграрних правовідносин є їх економічний зміст, бо вони формуються у сфері сільськогосподарського виробництва, з одного боку, і товарного обороту -- з другого. Виходячи з цього, виробництво сільськогосподарської продукції без відносин із виробниками інших галузей народного господарства товаровиробниками аграрного сектора просто неможливий.

21. Система органів державної влади в інституційно-функціональному регулюванні аграрних відносин в Україні

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р. N° 772/2000?. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Цим документом визначені основні повноваження Мінагрополітики. Останнє відповідно до покладених на нього завдань:

- забезпечує згідно із законодавством здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;

- координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначає основні напрями державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

- здійснює аналіз діяльності, макроекономічне прогнозування й нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;

- бере участь у розробленні й здійсненні заходів щодо реформування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва;

- координує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сільськогосподарської техніки та обладнання, сортів і гібридів сільськогосподарських культур та об'єктів селекції у тваринництві, в межах своїх повноважень контролює якість техніки та обладнання, пально-мастильних матеріалів, запасних частин, насіння, племінних (генетичних) ресурсів, організує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві;

- забезпечує у межах своїх повноважень проведення моніторингу, економічний аналіз рівня й динаміки цін на світовому, вітчизняному та регіональних ринках продовольства, готує пропозиції щодо цінової політики на ринку продукції галузей агропромислового виробництва, забезпечує створення системи інформування про попит і пропозицію на зазначеному ринку;

- здійснює в межах своєї компетенції державний контроль за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;

- розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптової продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки й ярмарки тощо);

- розробляє пропозиції з охорони й раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, бере участь у розробленні та в установленому порядку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі;

- забезпечує, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві;

- забезпечує через Державний департамент ветеринарної медицини проведення державної політики в галузі ветеринарної медицини та здійснення державного ветеринарного контролю,, державного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин;

- здійснює організаційне та медичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників у навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

- організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України;

- виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, незалежно від форми власності, а також громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у галузях агропромислового виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Управління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадрової політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвестиційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління організації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рослинництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфраструктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної політики; Державна інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів; Відділ охорони праці, пожежної безпеки та безпеки дорожнього руху; Департамент реформування сільського господарства; Положення про Департамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільськогосподарських ринків; Управління державною власністю та приватизації.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики України розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства.

Правомочності Головного обласного управління міністерства аграрної політики визначені Типовим положенням про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546?. Головне управління сільського господарства і продовольства є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Найважливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів щодо державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарювання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки безпеки.

Обласне управління готує пропозиції до проектів програм соціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами.

До його компетенції належить сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки підприємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнення практики реформування сільського господарства, внесення пропозицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій з питань реформування сільського господарства.

В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додержання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за технічним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою дорожнього руху; додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища й раціональне використання природних ресурсів.

Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює планування, організацію, ведення лісового господарства й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового виробництва.

Його важливим повноваження є здійснення аналізу стану цінової політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її проведення з метою забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію, і щодо зміни в установленому порядку умов оподаткування, кредитування, державної підтримки суб'єктів господарювання всіх форм власності агропромислового виробництва.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян.

Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типовим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1546.

Органом державного управління землями сільськогосподарського призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/20002.

Держкомзем України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень він організує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї політики; координує проведення земельної реформи в Україні; здійснює державний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучення й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відповідно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати проведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки земель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку проведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки.

На місцях контроль за використанням земель у системі Держкомзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 “Про затвердження типових положень про територіальні органи земельних ресурсів”.

22. Загальна характеристика функцій органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання аграрних відносин в Україні

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі акти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов'язаних з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Згідно з цим актом Міністерству агрополітики належать такі повноваження:

- забезпечення згідно із законодавством здійснення на підприємствах всіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;

- координація спільно зі спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначення основних напрямів державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

- здійснення аналізу діяльності, макроекономічного прогнозування та нормативного планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;

- здійснення в межах своєї компетенції державного контролю за додержанням законодавства про захист рослин, рестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;

- розроблення і здійснення заходів щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговувальні сільськогосподарські

кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки та ярмарки тощо);

- розроблення пропозицій з охорони і раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, участь у розробленні та в установленому порядку затвердженні умов експлуатації меліоративнивної системи у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств які мають у своєму користуванні меліоративні землі.

Обласні та районні управління сільського господарства та продовольства діють на підставі Типового положення про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. Головне управління є підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.

Обласні та районні управління сільського господарства та продовольства реалізують державну аграрну політику на місцевому рівні. Відповідно до цього вони наділені повноваженнями стосовно організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави, участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі, сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропромислового виробництва. (6)

Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості України і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.

Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомочності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.

...