Принципи аграрного права України

Центральне місце у системі правового регулювання ветеринарної медицини посідає Закон України «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1982 з послідуючими змінами та доповненнями. Він визначає ветеринарну медицину як галузь науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпечну продукції тваринного, а на ринках - і рослинного походження, про збереження здоров`я і продуктивності тварин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей. Закон складається з 17 розділів та 109 статей.

Іншими нормативно-правовими актами в системі ветеринарного законодавства є :закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про захист тварин від жорстокого поводження»», «Про тваринний світ», «Про племінну справу у тваринництві», «Про бджільництво», «Про безпечність та якість харчових продуктів»»Про молоко та молочні продукти», «Про охорону праці» та ін..

Слід зазначити також про паспорт великої рогатої худоби, положення про реєстр тварин. Також до ветеринарного законодавства належить низка положень: про головні управління ветеринарної медицини в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; про обласні державні лікарні ветмедицини; про регіональну державну лабораторію ветеринарної медицини, про підрозділи ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів тощо.

До джерел ветеринарного законодавства також належить низка інструкцій: про заходи з профілактики та боротьби з сибіркою тварин; про заходи з профілактики та боротьби з емфізематозним карбункулом; про заходи щодо боротьби зі сказом тварин; щодо профілактики та ліквідації захворювання тварин на ящур та багато інших.

Нормативно-правову базу здійснення ветеринарної справи також складають численні правила: правила та вимоги для боєнь, забійно-санітарних пунктів господарств та подвійного забою тварин;для птахівницьких господарств і вимоги до їх проектування; для суб'єктів господарювання з переробки птиці та виробництва яйце продуктів; ветеринарно-санітарної експертизи яєць свійської птиці; видачі ветеринарних документів на вантажі, що підлягають обов'язковому ветеринарно-санітарному контролю та нагляду, тощо.

Державне управління в галузі ветеринарної медицини здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики, Державний департамент ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини, його територіальні органи.

Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється державними інспекторами ветеринарної медицини.

Головний державний інспектор ветеринарної медицини України може надавати лікарям ветеринарної медицини, які працюють у державних установах ветеринарної медицини, та ліцензованим лікарям ветеринарної медицини повноваження державного інспектора ветеринарної медицини на проведення державного ветеринарно-санітарного контролю. Втручання в роботу уповноважених лікарів ветеринарної медицини щодо здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю забороняється.

Особи, які проводять виставки, змагання тварин, ярмарки, аукціони, вистави з тваринами, що мандрують, організовують пересувні зоопарки тощо, зобов'язані отримати на проведення таких заходів дозвіл головного державного інспектора ветеринарної медицини відповідного територіального органу.

Дозвіл, видається безоплатно за умови виконання ветеринарно-санітарних заходів протягом 30 днів з дати надходження заяви. Кабінет Міністрів України створює постійну Державну надзвичайну протиепізоотичну комісію при Кабінеті Міністрів України.

Ввезення на територію України, транзит і вивезення з території України товарів здійснюються виключно через призначені прикордонні інспекційні пости, які мають карантинні станції та призначені для ввезення та вивезення товарів (далі -- призначені прикордонні інспекційні пости)

67. Правове регулювання відносин у сфері організації та виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції бджільництва

Згідно із Законом України «Про бджільництво», бджільництво -- галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення комахозапильних рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості. Об'єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім'ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб'єктами бджільництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджолорозплідники; підприємства з виготовлення обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджільництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні господарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об'єднання, діяльність яких пов'язана з бджільництвом.

Право на утримання бджіл і зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Щоб працювати у бджільництві, не потрібно якогось спеціального дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою формує пасіку з бджолиних сімей, має придбати підсобне приміщення, реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть утримувати юридичні та фізичні особи, не обмежується.

Правове регулювання бджільництва передбачає збереження порідної чистоти вітчизняного бджільництва.

Стаття 13 Закону «Про бджільництво» визначає, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний паспорт. Пасіка реєструється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адміністраціях або місцевих радах. Порядок реєстрації пасік затверджено наказом Мінагрополітики та Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. N° 184/82. Під час реєстрації пасік провадиться їх обстеження районними (міськими) управліннями державної ветеринарної медицини. За його результатами заявникові видають ветеринарно-санітарний паспорт пасіки, котрий і є документом, що підтверджує її реєстрацію. Ветеринарно-санітарні вимоги до розміщення пасік і ведення бджільництва визначаються Інструкцією щодо попередження і ліквідації хвороб і отруєнь бджіл, затвердженою наказом Головного державного інспектора ветеринарної медицини від 30 січня 2001 р. № 9. Суб'єкти аграрного права, що вирощують комахозапильні рослини сільськогосподарського призначення, для підвищення урожайності можуть на договірних засадах використовувати пасіки.

За ст. 19 Закону, вироблені або заготовлені продукти бджільництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі.

Ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва здійснюються згідно з Правилами ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва, затвердженими наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 184/82, за наявності ветеринарного і племінного свідоцтва, а також сертифікату відповідності, який видається згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. «Про підтвердження відповідності».

Юридичні та фізичні особи, діяльність яких може позначитися на стані бджіл, зобов'язані забезпечити їх охорону. Для цього під час лісогосподарських робіт забороняється вирубувати липи, клени, верби, акації, каштани та інші медоноси і пилконоси у радіусі З км від місця розташування стаціонарних пасік і населених пунктів -- ареалів природного розселення бджіл, крім випадків поліпшення санітарного стану лісів та умов їх відновлення. Щоб охороняти бджіл у природних умовах їх життєдіяльності, не можна розорювати бджолині сім'ї, які оселилися в дуплах дерев, щілинах і штучних спорудах.

Особливості селекції в галузі бджільництва визначаються Технологічними вимогами до проведення селекційно-племінної роботи у галузі бджільництва, проведення атестації пасік і видачі племінних свідоцтв (сертифікатів), затвердженими наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 185/83. Існує спеціальний план такої роботи, який складається вченими та спеціалістами і затверджується Мінагрополітики. Задля збереження, відтворення й поширення українських степових, карпатських і поліських генотипів бджіл в ареалах їх природного розселення створюються племінні бджолорозплідники та племінні пасіки, призначені для селекції і відтворення бджіл та їх реалізації. Вони підлягають атестації один раз на 3 роки і одержують племінні свідоцтва (сертифікати).

68. Правове регулювання відносин у сфері виробництва і реалізації молока та молочних продуктів суб'єктами господарської діяльності у с\г

Регулюється ЗУ «Про молоко та молочні продукти».

Виробник молока та молочної сировини -- юридична особа незалежно від форми власності, фізична особа -- суб'єкт підприємницької діяльності, особисте селянське господарство, фізична особа, яка утримує корів, овець, кіз, буйволиць, кобил та виробляє молоко і молочну сировину;

Молоко, молочна сировина і молочні продукти, які виробляються в Україні та ввозяться на митну територію України, повинні відповідати показникам якості та безпеки, які встановлені законодавством України Базисні норми масової частки жиру і білка в молоці розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики разом із центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики.

Тара та упаковка для молочної сировини та молочних продуктів повинні бути виготовлені з матеріалів, дозволених для використання центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Підтвердження відповідності якості та безпеки молока і молочної сировини та молочних продуктів здійснюється в порядку, визначеному законодавством України.

Виробництво молока, молочної сировини здійснюється за наявності дозволу державних установ ветеринарної медицини, молочних продуктів -- за наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби, виданих у встановленому порядку

Суб'єкти господарювання всіх форм власності (крім особистих селянських господарств, фізичних осіб), які здійснюють виробництво молока, молочної сировини і молочних продуктів, підлягають ат

Державний контроль та нагляд у сфері виробництва, переробки, реалізації, експорту та імпорту молока, молочної сировини та молочних продуктів здійснюють:

з питань додержання ветеринарно-санітарних вимог у процесі утримання тварин, виробництва молока, молочної сировини, використання обладнання, тари, транспортних засобів, постійного контролю, нагляду з проведенням моніторингових досліджень за показниками їх безпеки, під час експорту та імпорту молочної продукції -- державні установи ветеринарної медицини;

з питань додержання санітарних норм і правил у процесі розроблення технічних умов, технічних регламентів на молочну продукцію, визначення показників її безпеки та здійснення періодичного нагляду у процесі виробництва молочної продукції, а також за використанням обладнання, відходів вторинної сировини, тари, транспортних засобів -- установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби;

з питань додержання виробником вимог нормативних документів, технічних регламентів, пов'язаних з якістю продукції (крім ветеринарно-санітарних вимог), вимог періодичного державного метрологічного нагляду та вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів -- органи виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Забороняється стягнення плати з виробників молока, молочної сировини та молочних продуктів за проведення перевірок органами державного контролю.

Узгоджувальна комісія (далі -- Комісія) створюється центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики з метою погодження та подання рекомендацій щодо закупівельних цін на молоко, оптово-відпускних цін на молочну продукцію та торговельних надбавок.естації на відповідність обов'язковим вимогам нормативно-правових акті

Встановлюються правові засади державної підтримки виробників молока, молочної сировини і молочних продуктів, яка здійснюється виходячи з пріоритетності розвитку молочної галузі агропромислового комплексу, зокрема шляхом фінансування з Державного бюджету України:

1) програм розвитку селекційно-племінної роботи в молочному скотарстві, протиепізоотичних заходів, що мають загальнодержавне значення;

2) дотацій на молоко незбиране вищого, першого та другого ґатунку і вершки незгущені;

3) підтримки виробництва продукції дитячого харчування;

4) надання пільгових короткострокових і довгострокових кредитних ресурсів;

5) лізингових послуг щодо придбання обладнання вітчизняного та зарубіжного виробництва для технічного переоснащення і запровадження сучасних технологій виробництва та переробки молока і молочних продуктів;

стимулювання підвищення якості молока, що відповідає вимогам державного стандарту України, через доплати у відсотках до закупівельної ціни.

69. Правове регулювання відносин у сфері виробництва та реалізації продукції рибництва та рибальства в Україні

Відносини у сфері виробництва та реалізації продукції рибництва та рибальства в Україні регулюються Законом України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» від 08.07.2011.

Цей Закон визначає основні засади діяльності та державного регулювання в галузі рибного господарства, збереження та раціонального використання водних біоресурсів, порядок взаємовідносин між органами державної влади, місцевого самоврядування і суб'єктами господарювання, які здійснюють рибогосподарську діяльність у внутрішніх водних об'єктах України, внутрішніх морських водах і територіальному морі, континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні України та відкритому морі.

Завданням законодавства про рибне господарство є правове регулювання відносин у галузі вивчення, охорони, відтворення, використання та реалізації водних біоресурсів, переміщення через митний кордон України водних біоресурсів та продукції з них, а також встановлення основних принципів регулювання та управління рибогосподарською діяльністю в межах території України у внутрішніх рибогосподарських водних об'єктах, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні України та на континентальному шельфі.

Правове регулювання відносин у відкритому морі, конвенційних районах та економічних зонах іноземних держав здійснюється відповідно до міжнародних договорів України.

Функціонування галузі рибного господарства забезпечують суб'єкти рибного господарства, а також технологічно пов'язані з ними підприємства та організації чи інші підприємства, які забезпечують діяльність та розвиток галузі (морські рибні порти, галузеві навчальні заклади, навчально-тренажерні центри, науково-дослідні, проектно-конструкторські підприємства та організації, суднобудівні, судноремонтні заводи, селекційні центри, спеціалізовані лабораторії тощо).

Завданням державної політики у галузі рибного господарства є:

- забезпечення продовольчої безпеки держави;

- управління рибальством, збереження та збільшення чисельності водних біоресурсів у природному середовищі, їх біологічного різноманіття шляхом забезпечення охорони, відтворення та раціонального використання;

- науково обґрунтоване використання водних біоресурсів;

- підвищення біопродуктивності рибогосподарських водних об'єктів (їх частин) шляхом відтворення водних біоресурсів, розвитку аквакультури;

- забезпечення раціонального використання об'єктів промислу, покращення та розширення асортименту продукції їх переробки;

- забезпечення рівних умов конкуренції в галузі рибного господарства;

- виконання міжнародно-правових зобов'язань України щодо забезпечення гарантій і створення умов безпеки, захисту інтересів під час провадження суднами фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності промислового вилову водних біоресурсів і рибогосподарської діяльності у виключній (морській) економічній зоні України, відкритому морі, конвенційних районах та у виключних (морських) економічних зонах інших держав;

- здійснення державного нагляду (контролю) у галузі рибного господарства.

Державне управління та регулювання у галузі рибного господарства здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики та продовольства, центральний орган виконавчої влади у галузі рибного господарства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

70. Правове регулювання відносин у сфері підсобних виробництв і промислів у сільському господарстві

Створення цих господарських структур в першу чергу мало на меті одержання від такого товарного виробництва відповідних доходів (прибутку) для поповнення своїх грошових надходжень. Функціонування подібних виробничих підрозділів сприяє забезпеченню зайнятості членів КСГП, ВСГК, АСГТ особливо в періоди вільні від основних сільськогосподарських робіт.

А це в свою чергу дає можливість працюючим у цих підрозділах селянам мати відповідний заробіток і таким чином поліпшувати своє матеріальне становище. Як свідчить досвід у ряді підприємств створюються підсобні промислові виробництва у вигляді виробничих зв'язків міських промислових підприємств, які створюють на селі свої підрозділи (цехи) з використанням праці громадян, що працюють в сільському господарстві, проживають на селі, забезпечені житлом і мають можливість набути фах для роботи в цих цехах і одержувати певну плату за свою роботу. За своїм господарським призначенням такі внутрішньогосподарські підприємства переробляють сільськогосподарську продукцію у вигляді овочево-фруктових консервантів або соків, виготовляють молочні або ж ковбасні вироби для задоволення потреб місцевих жителів і жителів міст.

Підсобні виробництва і промисли за своєю сутністю належать до допоміжних галузей виробництва всіх сільськогосподарських підприємств, що зумовлено його сезонним характером і особливостями промислу. Крім задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини головним їхнім завданням є забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, прибутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх.

За правовим становищем такі виробництва і промисли поділяють на внутрішні-структ.виробн.підрозділ та міжгосподарські - є самост. Обидва види є власністю сільськогосподарських підприємств у цілому або пропорційно внесеній ними частці майна чи коштів.

На відміну від внутрішньогосподарських підсобних виробництв і промислів, міжгосподарські підприємства утворюються (засновуються) сільськогосподарськими підприємствами і функціонують як самостійні суб'єкти підприємництва зі статусом юридичної особи. Вони діють на засадах підприємництва (у тому числі повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування).

Підсобні виробництва і промисли створюють в основному з метою промислової переробки виробленої власними силами продукції рослинництва і тваринництва, дикорослих плодів, ягід, грибів, виробництва місцевих будівельних матеріалів, виготовлення з місцевої сировини товарів народного споживання та художніх виробів, їх виробничі плани розробляють самі суб'єкти аграрного підприємництва.

Державне управління підсобними промисловими виробництвами і процесами сільськогосподарських підприємств і товариств покладається на спеціальний відділ Мінагропрому України Своєю діяльністю відділ надає допомогу органам управління агропромислового комплексу, підприємствам і організаціям у виконанні цільових програм розвитку підсобних промислових підприємств і промислів, у вишукуванні додаткових резервів щодо збільшення виробництва продукції, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств. Відділ розробляє та затверджує в установленому порядку нормативно-технічну документацію на продукцію, що виробляється на підсобних промислових підприємствах і промислах. До його компетенції віднесена участь в розробці нових технологічних комплексів машин і обладнання малої потужності для переробки сільськогосподарської сировини. Ним вивчається ринок збуту продукції і вносяться пропозиції щодо розширення асортименту і переорієнтації виробництва щодо випуску товарів підвищеного попиту, сприяє забезпеченню підсобних промислових підприємств і промислів обладнанням, запасними частинами та матеріалами.

Підсобні промислові підприємства (цехи) і промисли організовуються в колективних і державних сільськогосподарських підприємствах, міжгосподарських організаціях, інших агропромислових формуваннях на правах їх виробничих підрозділів з метою забезпечення більш повної зайнятості і закріплення робочої сили, зміцнення фінансового стану господарств, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, покращення використання матеріальних і місцевих сировинних ресурсів, прискорення соціального розвитку села.

При необхідності підсобні промислові виробництва створюються на міжгосподарській основі як безпосередньо в одному із господарств-учасників, так і на самостійному балансі.

На міжгосподарській основі також організовуються спеціалізовані лісогосподарські підприємства і дільниці для ведення лісового господарства та комплексного використання лісових ресурсів в лісах, переданих в постійне користування сільськогосподарським підприємством.

Крім того, підприємство може створювати підсобні виробництва на основі кооперації з промисловими підприємствами, об'єднаннями, торговельними, постачальницькими та іншими організаціями, а також створювати із зарубіжними партнерами спільні підприємства.

Підприємства, які створили підсобні промислові підприємства і промисли:

а) закріплюють за ними обладнання, транспорт, інвентар, будівлі та інше майно, а при необхідності і земельні площі;

б) забезпечують підсобні виробництва нормативно-технічною документацією;

в) затверджують економічно доцільну структуру виробництва продукції;

г) здійснюють заходи по забезпеченню їх матеріально-технічними ресурсами, як лімітованими, так і децентралізованими і придбаними на прямих зв'язках;

д) закупляють в інших господарствах і у населення залишки сільськогосподарської продукції, а також дикоростучі ягоди, гриби для наступної їх переробки, в тому числі і на давальницьких умовах;

е) забезпечують своєчасне обновлення машин і механізмів з метою підвищення технічної оснащеності підсобних виробництв;

є) здійснюють заходи по покращенню умов праці, дотриманню правил технічної-безпеки, вимог виробничої санітарії і протипожежної безпеки.

Підсобне промислове підприємство реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами і тарифами, що встановлюються ним самостійно, або на договірній основі.

71. Правове забезпечення безпечності та якості сільськогосподарської продукції в Україні

На сьогодні в Україні прийнято достатню кількість нормативно-правових актів з аграрних питань, зокрема у сфері правового регулювання якості та безпечності сільськогосподарської продукції. Проте основу аграрного права становлять єдині правові принципи, які близькі за змістом у більшості їх правових інститутів.

Аграрне законодавство України є концентрованим відображенням тих змін та процесів, що відбуваються в аграрній сфері нашої країни. Тому суттєвий вплив на стан аграрного законодавства здійснюють, перш за все, зміни в економіці, що визначають напрями правового регулювання суспільних відносин в аграрному секторі. Незважаючи на проведення аграрної та земельної реформи, сільське господарство України залишається галуззю національної економіки, що потребує змін у напрямку підвищення його конкурентоспроможності, забезпечення ефективності технологічних процесів виробництва продукції та необхідного рівня її якості, зберігання та переробки.

Однією з причин, що стримують розвиток аграрної сфери є недосконалість аграрного законодавства, яке, по-перше, складається з великої кількості нормативно-правових актів, що мають різну юридичну силу; по-друге, значний відсоток законодавства складають відомчі нормативно-правові акти; по-третє, в аграрному законодавстві присутні правові норми, що належать до інших галузей права; по-четверте, певна частина відомчих нормативно-правових актів містить правові норми, що суперечать законам. В цілому вказані недоліки ускладнюють практику застосування аграрного права та знижують рівень правового забезпечення проведення реформ в аграрній сфері.

Як показує практика для удосконалення законодавства часто використовується його систематизація у вигляді інкорпорації, консолідації або кодифікації. При інкорпорації форми законодавства лише упорядковуються, а зміст його залишається таким самим. Консолідація - об'єднання нормативних актів, виданих у різний час з одного й того ж питання, але зосереджених у різних актах у новий єдиний акт зведеного характеру. Такий акт є новим за формою, але не за змістом тому, що консолідація сприяє удосконаленню лише форми законодавства, не змінюючи його по суті. Кодифікація - усяка діяльність щодо об'єднання законодавства в укрупнені акти, кодекси. Тобто це такий спосіб систематизації законодавства, при якому упорядкування форми раніше виданого законодавства провадиться поряд з удосконаленням його змісту по суті. Таким чином, ліквідуються прогалини в законодавстві, переглядаються нормативні приписи, що застаріли або не виправдали себе, законодавство доповнюється новими положеннями [1, с. 23].

Серед недоліків сучасного аграрного законодавства можна виділити ряд найбільш вагомих:

- аграрне законодавство складається з великої кількості нормативно-правових актів, що мають різну юридичну силу;

- значну частину законодавства складають відомчі нормативно-правові акти;

- "розкиданість" аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права;

- певна частина підзаконних нормативно-правових актів містить правові норми, що суперечать актам вищої юридичної сили;

- правові норми багатьох законів мають декларативний характер, тому не завжди реалізовуються на практиці [3, с.100].

В цілому зазначені недоліки ускладнюють практику застосування норм аграрного права та знижують рівень правового забезпечення проведення реформ в аграрній сфері. Особливо важливою сьогодні є проблема кодифікації аграрного законодавства.

Зауважимо, що жоден із науковців не відкидає необхідності прийняття єдиного кодифікованого акта аграрного законодавства як нагальної потреби часу. Водночас у сучасній аграрно-правовій науці існують різні погляди щодо форми, змісту, суті і назви такого кодифікованого акта.

Так, в юридичній науці обґрунтовується точка зору щодо необхідності прийняття Аграрного кодексу України [2, c.57].

Натомість, Н.І.Титова висунула ідею кодифікації аграрного законодавства шляхом прийняття Основ аграрного законодавства України. Вчена визначила коло суспільних відносин, які потрібно врегулювати таким кодифікованим актом [5, с.7]. Ідею щодо необхідності прийняття Основ аграрного законодавства України підтримує також Н.О.Багай. На її думку, така форма кодифікованого акта відображатиме принципові риси аграрного законодавства України, зокрема його комплексний, інтегрований та спеціалізований характер [4, с. 112].

Важливим є також відображення в структурі Аграрного кодексу питань правового регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції, як базового фактору конкурентоспроможності агропромислового виробництва. При цьому доцільним є докладна правова регламентація таких елементів як державне регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції; стандартизація, сертифікація та метрологія; забезпечення ефективного використання природно-ресурсного потенціалу та можливості виробництва екологічно-чистої продукції; державний контроль; відповідальність щодо порушення норм законодавства та ін. Необхідним є також врахування особливостей правового регулювання виробництва сільськогосподарської продукції на галузевому рівні.

Адже найбільш специфічним, особливим об'єктом серед інших об'єктів внутрішніх аграрних правовідносин виступає саме сільськогосподарська продукція [6, с. 418].

Однак, якою б не була форма кодифікованого акта аграрного законодавства, незаперечним залишається факт необхідності його прийняття для заповнення прогалин у законодавстві, виявлення зайвих нашарувань та усунення суперечностей між нормативно-правовими актами. Прийняття такого нормативного акта дасть змогу селянину легше зорієнтуватися в такому чисельному і недостатньо структурованому масиві актів різної юридичної сили, що регулюють відносини в агропромисловому комплексі.

Крім того, як справедливо відзначають науковці, для підвищення ефективності законодавчого регулювання аграрних відносин необхідно:

- визначити перспективи розвитку аграрної сфери економіки України;

- розробити найближчі, короткострокові та стратегічні напрями розвитку аграрного законодавства України;

- запровадити умови та механізм ефективної реалізації аграрного законодавства України;

- удосконалити нормативно-правову базу функціонування АПК;

- вивчити досвід країн Європейського союзу по розробці аграрного законодавства;

- адаптувати аграрне законодавство відповідно до вимог СОТ [7,c.128].

Також необхідно зазначити, що завданням держави у сфері вдосконалення правового регулювання безпечності і якості сільськогосподарської продукції є розроблення та впровадження системи контролю за виконанням усіма учасниками аграрного ринку вимог нормативних документів, технічних регламентів, пов'язаних з безпечністю і якістю сільськогосподарської продукції та створення дієвого механізму притягнення до відповідальності виробників за неякісну та небезпечну харчову продукцію.

Лише після реалізації наведених пропозицій є можливим створення ефективної нормативно-правової бази, яка відповідатиме вимогам сучасності. Підсумовуючи, можна зазначити, що реалізація потенціалу України, як аграрної держави, значною мірою залежить від удосконалення аграрного законодавства. При цьому доцільним є проведення його систематизації шляхом розробки кодифікованого акта аграрного законодавства, вдосконалення нормативно-правової бази функціонування АПК з урахуванням галузевої специфіки правового регулювання виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та забезпечення належного рівня її якості і безпеки

72 Конституційні та законодавчі основи договірних відносин у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому разі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом саме аграрного права1. При цьому, як вважають науковці, у законодавстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподарського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфіка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному структурному елементі договору (предмет, сторони тощо)2. Світовий досвід доводить, що сільське господарство без державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціонувати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господарським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах найвищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення контролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бути орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуатації, стримування перевиробництва з одночасним збереженням відповідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві. У розвинутих країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана теоретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Перерозподіл національного доходу для підтримування аграрного сектора є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач3.

Такий "привілейований" стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюється у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулювання національного сільського господарства та захист національного ринку від імпорту. Концептуальною основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно невигідним у системі товарних зв'язків в економіці. За радянських часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищував державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримування сільського господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування сільського господарства дістала своє відображення в законодавстві. Першим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Україні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України"(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соціальної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народного господарства1. Вищезазначене підтверджую тезу, що галузь сільського господарства є важливою серед інших. Питання національної безпеки зобов'язують державу створити особливі умови розвитку цієї сфери, що має позначитися на її правовому регулюванні. За умови забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпечення свободи договорів у сільському господарстві.

Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механізми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій ринку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фактичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмовились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат фермера.

Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання договірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграрно-правові договори підпорядковуються загальним правилам цивільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законодавець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її рамках знайти "золоту середину" -- взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забезпечення національної безпеки. Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип -- невтручання в сферу господарювання, аграрне законодавство має встановити принципи та засади особливостей держав-но-правового регулювання відносин у галузі сільського господарства. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьогодні українське законодавство не має загальних засад регулювання державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському господарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Україну 2003 р., примусять українських законодавців та урядовців переглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника податків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом нації.

Криза, що охопила сільське господарство у зв'язку з неефективністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм господарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграрної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скоріше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.

Сільському господарству потрібне насіння нових, більш продуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (менеджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьому необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарювання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі загалом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інструментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на селі можуть відбутися зазначені перетворення.

73. Поняття та види аграрно-договірних зобов'язань з виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції

За умов становлення i розвитку ринкових вiдносин аграрнi пiдприємцi рiзних форм власностi та органiзацiйноправових форм господарювання як субєкти господарювання вступають у вiдносини зi споживачами їхньої продукцiї (робіт та послуг), мiж собою, з постачальниками, банками, iнвесторами, бiржами, пiдприємствами агросервiсу, а також iз будь якими iншими субєктами пiдприємницької дiяльностi з метою одержання вiд цього прибутку. Юридичним засобом i правовою формою регулювання цих вiдносин є договiр. Договiр є головною правовою формою регулювання зовнiшнiх i внутрiшнiх пiдприємницьких, зокрема виробничогосподарських, вiдносин аграрних пiдприємцiв як виробників товарної маси продуктiв харчування i сировини рослинного i тваринного походження. Вiн використовується субєктами агробiзнесу в разi потреби врегулювання їхнiх вiдносин з iншими легальними субєктами пiдприємництва. Основою правосубєктностi кожного аграрного пiдприємця є як загальнi цивiльно-правовi засади, так i конкретнi правовi норми, що стосуються кожної зi сторiн указаних договiрних вiдносин. Так, Законом "Про пiдприємництво" (ст. 2) субєктами агробiзнесу в Українi визнаються всi юридичнi особи (незалежно вiд форм власностi) та фiзичнi право- i дiєздатнi особи (незалежно вiд громадянства). Згiдно зi статтями 19-21 Закону "Про селянське (фермерське) господарство", ст. 21 Закону "Про пiдприємства в Українi", ст. 14 Закону "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство" субєкти аграрного пiдприємництва всiх форм власностi та органiзацiйно-правових форм господарювання надiленi правомочнiстю налагоджувати пiдприємницькi звязки в усіх сферах дiяльностi на пiдставi договорiв. Правовою основою 532 РоздiлХХУ договiрної правосубєктностi аграрних пiдприємцiв зi статусом юридичної особи, крiм наведених вище правових норм законiв України, є також такий локальний правовий акт, як статут кожного окремо взятого субєкта агробiзнесу, яким визначенi його завдання, предмет i види підприємницької дiяльностi та правомочнiсть щодо укладання господарських договорiв. Договiрна правоздатнiсть кожного окремо взятого суб'єкта аграрної дiяльностi визначається, по-перше, н -шкошiх України, по-друге, в пiдзаконних президентських та урядових актах, по-третє, в статутах аграрних iвдприємцiв, якi мають статус юридичної особи. З прийняттям в Українi законодавчих i пiдзаконних актiв, орiєнтованих на створення ринкових вiдносин, аграрнi пiдприємцi набули практично необмеженої договiрної правоздатностi. Так, Законами "Про пiдприємництво" (ст. 5), "Про пiдприємства в Українi" (ст. 21), "Про господарськi товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 19), "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство" (ст. 14) визначено, що будь-якi приватнi, колективнi, державнi, спiльнi та iншi аграрнi товаровиробники як пiдприємцi мають гарантоване державою право вступати в договiрнi вiдносини з будьякими державними, кооперативними, приватними i громадськими пiдприємствами та з окремими громадянами, а також самостiйно обирати партнерiв, у тому числi й iноземних, для укладання i виконання договорiв.

2. Аграрне товаровиробництво характеризується багатогалузевiстю. Кожна з його галузей являє собою виробництво певного гатунку i видiв продуктiв харчування та сировини рослинного i тваринного походження. Виробництво цих продуктiв i сировини потребує вiдповiдного виробничого забезпечення, виробничо-тсхиiчного та iншого обслуговування.

Своєрiднiсть продуктiв i сировини, що виробляються внаслiдок здiйснення рiльництва, рибальства, мисливства, зумовлює характер пiдприємницьких договiрних вiдносин, повязаних iз порядком, правовими формами та умовами їх реалiзацiї. Зазначенi виробничо-господарськi та iншi чинники породжують i визначають рiзновиди предмета господарсько-договiрних звязкiв, учасниками яких є аграрнi пiдприємцi як виробники цих продуктiв харчування i сировини. Специфiка аграрно-договірного зобов'язання предмета доцовiрних зобовязань позначається на змiстi конкретного родзу (групи) i виду договорiв, тобто на тих конкретних правах i обовязках, котрi передбачаються конкретним договором даля кожної з його сторiн. Певне юридичне значення для характеристики правової природи i класифiкацiї договiрних зобоввязань мають особливостi правового становища кожної зi створiн як субєкта договiрних правовiдносин. Залежно вiд наведених ознак можна вирiзнити основнi групи договорiв (див. схему 7), що застосовуються в аграрному пiдприємiництвi та закрiплюють зобовязання у цiй сферi: фiнансов-ого та матерiального забезпечення виробничої дiяльностi, зокрема з приводу матерiально-технiчного, електроенергетичного та фiнансово-кредитного забезпечення субєктiв аграрного пiдприємництва; надання послуг (ссрвiсу)ь субєктам аiграрного пiдприємництва, зокрема з приводу виробничо-технiчного, мелiоративного (культуртехнiчного, гiдромелiоративного, агрохiмiчного обслуговування); реалізації вироблених продуктiв харчування i сировини рослинного i тваринного походження; наукового забезпечення аграрних пiдприємцiв (запровадження наукових розробок, сортового насiння, ноїих порiд худоби, птицi та риби тощо).

74. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції

Реалізація сільськогосподарської продукції опосередковується договорами на її реалізацію, що укладаються безпосередньо між виробниками різних організаційно-правових форм господарювання, особистими підсобними господарствами та споживачами і заготівельниками. Застосування договірних умов реалізації забезпечуються свобода волевиявлення сільгосптоваровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту умов і порядку укладання договорів та їх виконання.

До таких договорів, що опередковують переміщення сільськогосподарської продукції відносять договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції який укладається безпосередньо між виробником і споживачем. Відносини між ними регулюються ст. 713 ЦК. Згідно з цієї статті за договором контрактації виробник зобов'язується виробити і передати заготівельникові продукції у власність вироблену ним продукцію обумовлені в договорі строки у кількості та асортименті, передбачених договором, а контракт зобов'язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за узгодженими цінами.

75. Правове регулювання біржового сільськогосподарського ринку

В Україні відродження біржової торгівлі в 90-ті роки започатковувалось при відсутності єдиного правового поля для такої діяльності. Біржова торгівля в Україні відроджувалася за відсутності спеціальних законів, тому в біржовій діяльності використовувалися переважно підзаконні акти. Біржова діяльність в Україні регулюється відповідно до чинного законодавства і здійснюється у взаємодії двох регуляторів, які органічно поєднуються і взаємодоповнюються:

- регулювання біржової діяльності з боку держави;

- регулювання, або, як прийнято називати, регламентація, з боку власне біржі чи біржового ринку.

В Україні відродження біржової торгівлі в 90-ті роки відбулося за відсутності єдиного правового поля для такої діяльності. Проте 10 грудня 1991 р. було прийнято Закон України "Про товарну біржу", який визначив правові умови створення та діяльності товарних бірж на території країни. Він став основним документом, що регулює юридичну сторону створення товарної біржі. Отже, Законом України "Про товарну біржу" біржам забороняється займатися комерційною діяльністю і одержувати від цього прибуток. Таке формулювання у правовому становищі біржі дещо змінило її статус. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток який покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Останнім часом зростає роль біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, під час якої укладаються відповідні біржові договори. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», яким було передбачено організацію та проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах. На сьогодні сформувалась досить потужна нормативна база, яка стосується біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією. Формуються правові інститути, які стосуються виключно специфічних питань ринку сільськогосподарської продукції. Це дає можливість говорити про наявність такого специфічного виду зобов'язань як договір на реалізацію сільськогосподарської продукції через біржові торги. Особливості цього виду зобов'язань полягають зокрема у тому, що біржові договори укладаються з дотриманням спеціальної процедури, яка регулюється не тільки нормами цивільного права, а й нормами інших галузей. Варто визначити біржові угоди як особливий вид договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції. Разом з тим, на нашу думку такі угоди слід вважати різновидністю договорів купівлі продажу сільськогосподарської продукції.

Біржовий договір (контракт) вважається укладеним з моменту його реєстрації біржею. Біржовий договір (контракт), зареєстрований на біржі, не підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, коли воно здійснюється за домовленістю сторін. Однією з форм реалізації сільськогосподарської продукції в розвинутих країнах є продаж з використанням біржових торгів. Слід зазначити, що у світовій практиці, в тому числі в Україні, набуває розвитку біржова торгівля. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Однією з основних функцій біржової торгівлі є формування ринкових цін. Діяльність товарних бірж В Україні регламентується Законом України "Про товарну біржу" від 10.12.1991 р. Крім того, правила біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією врегульовані Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвердженими наказом Міністерства сільського господарства України, Мінекономіки та Мінфіну України від 03.04.1996 р. № 103/44/62.

Аграрні товаровиробники реалізують сільськогосподарську продукцію на основі і інших договорів. Так, реалізація вирощеної аграрної продукції може здійснюватись за договором купівлі-продажу безпосередньо зі складу аграрного товаровиробника, з поля, з транспортного засобу самим виробником або через власні крамниці, лотки, а також через товарні біржі, торгові доми, продовольчі державні і приватні крамниці тощо. Продукція переробки реалізується аграрними товаровиробниками за договорами поставки.

Законодавство України регламентує реалізацію сільськогосподарської продукції і за договором комісії, і шляхом міни.

Наведені форми реалізації продукції аграрними товаровиробниками є законними способами здійснення ними своїх правомочностей щодо вільного розпорядження своєю власністю - сільськогосподарською продукцією та сировиною, у тому числі переробленою продукцією як власного виробництва, так і придбаною в інших аграрних товаровиробників на законних підставах.

76. Біржові угоди з сільськогосподарською продукцією

У зв'язку з активізацією біржового ринку сільськогосподарської продукції необхідно було чітко визначити напрямки його подальшого розвитку.

З урахуванням цього в Українській аграрній біржі під керівництвом автора була розроблена концепція організації біржового сільськогосподарського ринку.

Була прийнята постанова КМУ «Про концепцію розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції» від 5 серпня 1997 р. N 848, якою і була схвалена відповідна Концепція.

На наведеній нижче моделі біржовий сільськогосподарський ринок показано як взаємопов'язану систему державних, біржових та інших структур і учасників сільськогосподарського ринку. Основу моделі становлять Міністерство сільського господарства і продовольства (зараз - Мінагрополітики та продовольства!), його обласні і районні управління, Українська аграрна біржа, регіональні біржі (аграрні секції), торгові доми (районні, міжрайонні, міські).

Структура організації передбачає взаємозв'язок бірж, які діють в аграрній сфері, через обмін інформацією та координацію торгів у режимі реального часу з урахуванням регіональних особливостей та спеціалізації; створення гарантійного товарного та фінансового механізму стимулювання учасників сільськогосподарського ринку для проведення торгів безпосередньо в сільських районах за правилами, які визначають торгові доми; участь держави у створенні, функціонуванні та розвитку біржового сільськогосподарського ринку як гаранта дотримання законності через структури Мінагрополітики.

Українська аграрна біржа

* організація проведення торгів великими оптовими партіями сільськогосподарської продукції, форвардних і ф'ючерсних торгів стандартним товаром;

* створення (оренда, викуп) та організація роботи сертифікованих біржових складів;