Принципи аграрного права України

Необхідно зазначити, що продаж виробленої в ОСГ продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрі, птиці, продукції власного бджільництва не декларується та не оподатковується, що є позитивним у розвитку ОСГ.

Особисте селянське господарство як первинна форма організації вироб. сільгосп. продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її реалізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єдиних) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.

Згідно зі ст. 1 Закону У. від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом вироб., перероблювання й споживання сільгосп. продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфері сільського зеленого туризму.

Особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це -- форма вироб., яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це -- сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне вироб., має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб. товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.

Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів У. відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного бюджету У., а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до регіональних програм, в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають відповідні кошти на підтримування таких господарств. Органи виконавчої влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані сприяти особистим селянським господарствам: в організації в сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільгосп. продукції, спільного використання технічних і транспортних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами й молодняком худоби та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сортовим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською технікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні сільгосп. техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства.

Предметом правового регулювання внутрішньогосподарської організації праці в сільськогосподарських підприємствах є суспільні відносини, що функціонують у сфері виробництва і опосередковують зв'язки між людьми з організації трудового процесу. Правові відносини щодо організації праці в сільськогосподарських підприємствах є складовою трудових відносин. Вони виникають між сільськогосподарськими підприємствами, з одного боку, і працівниками - з іншого, і регулюються нормами аграрного права. Організація праці в АПК будується на наступних принципах: загальності праці, оплаті її відповідно до кількості та якості, правильного поєднання громадських та особистих інтересів, матеріальній заінтересованості працівників, охороні праці, свідомій трудовій дисципліні, планомірному використанню трудових ресурсів

46. Право на ведення особистого селянського господарства та його здійснення

Особисте селянське господарство - це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.

Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.

Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.

Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.

47. Поняття особистого селянського господарства за законодавством України

Особисте селянське господарство -- це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.

Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.

Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.

Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.

48. Правові форми використання земельних ділянок для особистого селянського господарства

Відповідно до ст. 5 ЗУ «Про ОСГ» -- для ведення ОСГ використовують земельні ділянки розміром не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або в оренду. Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмрі менше 2 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, встановлених ст. 121 ЗК.

Розмір земельної ділянки ОСГ можу бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної ділянки (паю) та її спадкування членами ОСГ, відповідно до ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5.06. 2003 року.

Обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є: забезпечення використання їх за цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасна сплата земельного податку; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі; своєчасне надання відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування даних про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.

Земельні ділянки ОСГ можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів ОСГ. Членам ОСГ земельні частки (паї) можуть виділятися в натурі (на місцевотсі) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя). У разі виходу з ОСГ кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Члени ОСГ як землевласники сплачують земельний податок -- обов'язковий платіж за користування земельними ділянками, що перебувають у власності громадян. Об'єктом плати за землю є певна земельна ділянка, що перебуває у приватній власнсті.

Члени ОСГ мають право самостійно господарювати на землі, та зобов'язані дотримуватись вимог земельного законодавства, забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням, підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі, не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, своєчасно сплачувати земельний податок.

Особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність дбо оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.

Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:

правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільгосп. діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;

члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва.

Громадяни У. можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть мати такі ділянки, призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян У., тільки на умовах оренди.

Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).

Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільгосп. продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

49. Правові форми використання майна для особистого селянського господарства

Особисте селянське господарство -- це сімейно-трудове об'єднання. В основу відносин між його членами покладено право приватної власності, майнові відносини, що складаються в ньому між подружжям та іншими членами сім»!, і регулюються ЦК України, Сімейним кодексом України, Земельним кодексом України, шлюбним контрактом, укладеним подружжям, та іншим чинним законодавством. Відповідно до Сімейного кодексу України Майно дружини і чоловіка належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Це положення відображає і Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про захист права приватної власності».

Право спільної сумісної власності розповсюджується і на відчини з приводу майна, яке придбане внаслідок суспільної праці членів сім'ї, а також майна, придбаного внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо це закріплено в угоді і не передбачене нею інше, а саме, право спільної часткової власності.

Чинне законодавство визначає коло об'єктів, що можуть бути у приватній власності громадян. Оскільки в основі особистого селянського господарства лежить приватна власність, то згідно зі ст. ІЗ Закону «Про власність» у його власності може бути таке майно: житлові будинки, квартири, господарські будівлі, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, сільськогосподарська техніка і механізми, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції. Інші цінні папери, а також інше майно в сучасних умовах члени особистого селянського господарства можуть мати у власності будь-яке майно, в будь-якій кількості І використовувати його на свій розсуд, крім випадків, передбачених законом.

З урахуванням суб'єктного складу особистого селянського господарства, форми власності, на якій воно базується, правосуб'єктності власників майна, характеру їх відносин у зв'язку із цим майном, можна дійти висновку, що майно господарства належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо угодою між усіма його членами чи контрактом між подружжям ие передбачена спільна часткова власність.

До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.

Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.

Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.

Відповідно до положень ст. 346 ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законодавством.

Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. Тобто підставою для цього можуть бути рішення та постанови судів у цивільних справах, вироки та постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення, рішення третейських судів, а також рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках.

До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.

Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законод.м.

Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законод.м, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.

Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.

50. Особливості правового регулювання праці та соціального захисту в особистих селянських господарствах

Особисте селянське господарство -- це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд І ризик у межах встановленого правового господарського порядку, дотриму¬ючись вимог цього Закону, законів України, інших нормативно-правових актів.

Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності.

Відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України а також КЗпП Отже, сільськогосподарські підприємці в основному самостійно планують свою діяльність Члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування членів особистих селянських господарств здійснюється в порядку, встановленому законом,Пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплата ними страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.

Члени особистого селянського господарства, які на добровільних засадах сплачуватимуть внески до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, у разі припинення ведення цього господарства або виходу з його членів матимуть право на матеріальні виплати після визнання їх в установленому порядку безробітними. Тобто ці внески гарантують їм страховий стаж, який впливає на матеріальне забезпечення у випадку безробіття. Це, до речі, стосується й інших страхових фондів.

51. Конституційні і законодавчі основи правового регулювання внутрішніх аграрних майнових відносин у сільськогосподарських підприємствах

Місце аграрних майнових відносин у сукупності аграрних відносин визначають субординаційні горизонтальні зв'язки. Ці зв'язки відображають черговість, наступність виникнення різних видів аграрних відносин у процесі створення загального комплексу таких відносин, тобто відбивають ознаку комплексності. Первісними у системі аграрних відносин є аграрні засновницькі відносини. Наступними є аграрні організаційні відносини, які забезпечують створення майнової відокремленості сільськогосподарського підприємства. Тому наступними у черзі є аграрні майнові відносини, серед яких особливе місце займають аграрні земельні відносини у силу специфіки їхнього об'єкта. Далі виникають членські (учасницькі) відносини, які не є самостійним видом аграрних відносин. Диференціюючись на ряд інших аграрних відносин, членські (учасницькі) відносини зливаються з ними, набуваючи ознак інших відносин (членсько-майнових, членсько-трудових та ін.). На основі членських (учасницьких) виникають аграрні трудові відносини для приведення у рух майнових ресурсів. Далі виникають аграрні управлінські відносини, що забезпечують процес ефективного сполучення майнових і трудових ресурсів. Останніми є аграрні відносини з соціального розвитку, вплив яких на інші види аграрних відносин має “прихований” і пролонгований характер.

Роль аграрних майнових відносин у структурі аграрних відносин визначається ознакою інтегрованості предмета аграрного права, взаємною вертикальною впорядкованістю аграрних відносин, тобто координаційними зв'язками між їх складовими. Аграрні майнові відносини набувають первісної ролі у формуванні сукупності інших видів аграрних відносин. Роль аграрних майнових відносин полягає у створенні підвалин формування ієрархічної структури предмета аграрного права.

Обґрунтовано необхідність відмежування членських і учасницьких відносин за статусними, функціональними та інституціональними критеріями. Статусні критерії, які є основними, доречно розділити на критерії: а) особливостей організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств; б) правосуб'єктності співвласників цих підприємств. Функціональні критерії є похідними і відображають різні режими прояву та реалізації статусних критеріїв. Їх доцільно виокремити за особливостями участі у: 1) майновій відокремленості підприємств; 2) аграрних трудових відносинах; 3) аграрних управлінських відносинах. Критерій участі у майновій відокремленості сільгосппідприємств також містить внутрішній поділ на критерії: а) диференціації фондів за видом сільськогосподарських підприємств; б) форми майнової участі; в) структури майнової участі. Інституціональний критерій розподілу за сферами правового регулювання є теж похідним від статусних критеріїв. Правовий інститут членства належить безпосередньо до царини аграрного права, тоді як участь врегульовується, насамперед, нормами господарського, зокрема корпоративного права.

Наукою політичної економії власність розглядається як суспільно-економічні відносини з приводу історично конкретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ і, насамперед, засобів виробництва. Власність лежить в основі виробничих відносин і проявляється у відповідних формах. Форма власності зумовлює, кому належать засоби виробництва -- всьому суспільству (народу), державі, колективу чи окремим особам. Основною у відносинах власності є обставина, яка визначає, хто привласнює засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва обумовлює форму власності на продукти виробництва і форму їх розподілу між членами суспільства.

Суспільні відносини власності і права власності врегульовані Конституцією України. В Основному Законі нашої держави визнається право державної, комунальної та приватної власності (ст. 41). У цьому акті не згадується про колективну і кооперативну власність. Одначе це не означає, що в Україні не існують інші форми (види) власності і права власності, в тому числі і права колективної власності. Зокрема, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. містить в собі розділ IV-й про колективну власність, Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. цьому праву приділяє статті 7--9. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. суб'єктом права власності визнається кооператив. Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. визнано, що товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; доходів, іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Слова "колектив" і "кооператив" латинського походження і являють собою синоніми. Такими ж синонімічними належить розглядати поняття права колективної власності і права кооперативної власності. Ці види власності розглядаються як тотожні в чинному аграрному законодавстві, в управлінській діяльності органів державного управління сільським господарством, у процесі розгляду судових і арбітражних спорів КСГП і сільськогосподарських кооперативів.

Суспільна колективна (кооперативна) власність має відповідне політичне, соціально-економічне, правове і наукове значення. Вона становить економічну основну виробничо-господарської діяльності КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, колективного самоврядування, організацію й особливості оплати праці, паювання і одержання дивідендів, вирішення соціальних проблем селян -- членів колективно-кооперативних підприємств.

Поняття права власності колективних підприємств характеризується особливостями її речового, матеріально-виробничого і матеріально-невиробничого складу, з одного боку, і власності як системи суспільно-виробничих відносин -- з іншого.

Перші становлять зумовлені характером і особливостями сільськогосподарського виробництва та іншою, пов'язаною з ним виробничо-господарською діяльністю, конкретні засоби і знаряддя виробництва -- об'єкти речового права, об'єкти права власності підприємства. Перелік таких об'єктів законодавче закріплено в статтях 22--28 Закону "Про власність" та в ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Друга особливість власності колективного підприємства полягає в її суспільно-економічній сутності як комплексі своєрідних суспільно-економічних відносин конкретно визначеної форми привласнення, розпорядження і використання засобів та продукції виробництва, коштів та інших матеріальних благ. Суспільно-економічний зміст форми колективної власності зумовлюється і визначається таким принципом: кому належать засоби виробництва, тому належать і продукти виробництва. Зокрема, лише підприємству належить делеговане його членам право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю; лише підприємство може бути господарем і має право розпоряджатися створеним у ньому додатковим продуктом; виходячи з наведених засад може брати участь у товарно-грошових ринкових відносинах.

Цими властивостями та особливостями власності колективного сільськогосподарського підприємства визначаються характер і зміст його правоздатності як юридичної особи, його правове становище у процесі здійснення внутрішньогосподарської діяльності та цілої сфери зовнішніх економічно-юридичних зв'язків.

Власність кожного окремого підприємства утворювалась і створюється в процесі виробничо-господарської діяльності його трудового колективу -- членів цих підприємств через використання земель сільськогосподарського призначення, що використовуються ним як суб'єктом права колективної власності на землю. Все це в сукупності призводить до виникнення комплексу наукових суспільно-майнових відносин. Нові виробничі відносини породжують нові правові норми, покликані закріпити і ефективно регулювати ці відносини. Існування власності колективних підприємств викликало прийняття ряду нормативних актів і окремих правових норм, які в сукупності та єдності визначили правовий режим основних суб'єктів права колективної власності і склали його інститут.

Суб'єкт права колективної (кооперативної) власності здійснює свої правомочності власника залежно від сфери їх застосування -- чи в процесі внутрішньогосподарської діяльності, чи зовнішніх підприємницьких, в тому числі ринкових економічних відносинах. При здійсненні внутрішньогосподарської діяльності у відповідності із Статутом і на основі волевиявлення вищого та інших органів самоврядування КСГП, ВСГК, провадиться володіння, користування і розпорядження окремими об'єктами права власності (використовується насіння в рільничій бригаді, згодовуються корми в тваринницькій фермі та ін.) реалізовується бізнес-план, будуються господарські приміщення.

Для здійснення правомочностей власника в сфері зовнішніх позагосподарських відносин колективне сільськогосподарське підприємство наділено правом юридичної особи. Зокрема, в ст. 7 п. 2 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" записано, що останнє визнається суб'єктом права власності як юридична особа. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив визнається суб'єктом права власності на майно кооперативу. У цьому законі відсутня правова норма однозначна п. 2 ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Це право належить також і акціонерному товариству, що визначено Законом "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.

Колективна (кооперативна) власність становить економічну основу діяльності КСГП, ВСГК і акціонерного сільськогосподарського товариства. Ця діяльність охоплює собою як внутрішню господарську, так і зовнішню, головним чином, підприємницьку діяльність. Відносини колективної (кооперативної) власності у цих двох сферах характеризуються певним складом об'єктів і змістом, майновим наповненням. Право-суб'єкт КСГП, ВСГК, АСГТ як суб'єкт права власності визначається через категорію юридичної особи. Застосування категорії (правового феномена) юридичної особи є правовим засобом забезпечення їхньої участі у зовнішніх, в тому числі, ринкових економічних відносинах, у визначенні його правоздатності, укладання виробничо-підприємницьких договорів, юридичної відповідальності у взаєминах з іншими суб'єктами права власності або ж права повного господарського відання у державному підприємстві.

52. Загальна характеристика правового режиму майна суб'єктів господарювання у сфері виробництва сільськогосподарської продукції

Термін «майно» в законодавстві України і літературі вживається в різних значеннях. Найчастіше під майном фізичної чи юридичної особи, в тому числі сільськогосподарського товаровиробника, розуміють сукупність речей, належних їм на тому чи іншому праві: власності, повного господарського відання, оперативного управління, за договором оренди тощо.

Нерідко під майном розуміють не тільки речовий склад, але й нематеріальні цінності, тобто не тільки речі, а й гроші та цінні папери, майнові права, роботи та послуги, інформацію, результати інтелектуальної діяльності. Отже, майном суб'єктів сільського господарювання вважаються їх матеріальні та нематеріальні активи, крім того, до складу майна включаються і пасиви.

При класифікації видів майна варто звернути увагу на поділ майна на рухоме і нерухоме, що має важливе значення для аграрного сектора. До нерухомого майна належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що пов'язане з землею: ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди.

Необхідною передумовою здійснення будь-якої виробничо-господарської діяльності, в тому числі і в аграрному секторі економіки, є володіння суб'єктів господарювання засобами виробництва і майном, що використовується у процесі такої діяльності.

Законодавством визначаються основні джерела формування майна суб'єктів господарської діяльності. Так, згідно з п. 4 Закону від 27 березня 1991 року «Про підприємства в Україні» воно може формуватися за рахунок таких джерел: грошових і матеріальних внесків засновника чи засновників; доходів, одержаних від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходів від цінних паперів; капітальних вкладень і дотацій з бюджетів; надходжень від роздержавлення і приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безоплатних чи благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян; інших джерел, не заборонених законодавчими актами України.

Майно підприємства формується при його створенні, тобто це грошові та матеріальні внески засновників. Згідно з законом «Про підприємства в Україні» засновниками підприємств можуть бути: власник або власники майна; уповноважений власником (власниками) орган чи підприємство, організація; трудовий колектив у випадках і порядку, передбачених законодавством України.

Розмір і порядок утворення майна мають бути визначеними в установчих документах. Так, в установчому договорі узгоджуються загальний обсяг витрат, що передбачаються для підприємства, статутний фонд і його частка в загальному обсязі витрат; вклади засновників у речовій формі.

Для одержання доходів від реалізації продукції підприємство здійснює її на основі прямих угод (контрактів), одержаних замовлень і державних контрактів, через товарні біржі, мережу власних торговельних організацій. Придбання матеріально-технічних засобів для власного виробництва і капітального будівництва підприємство здійснює також через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації (ст. 22 закону «Про підприємства в Україні»).

Одним із джерел формування майна підприємства є доходи від Цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів одержують від них дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як і інші товари.

Закон «Про підприємства в Україні» до джерел формування майна відносить капітальні вкладення, кошти від роздержавлення і приватизації власності та придбання майна іншого підприємства.

Для сільськогосподарських підприємств джерелами формування майна є також посіви та посадки сільськогосподарських культур і насаджень, розведення продуктивної і робочої худоби, птиці бджолосімей; зведення у встановленому порядку виробничих] житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд; використання наявних на земельних ділянках загальнопоширених корисних копалин, лісових угідь і водних об'єктів.

Залежно від правових засад володіння майном визначається його правовий режим. Під правовим режимом державного та комунального майна розуміють установлені правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення зазначеними суб'єктами правомочностей володіння, управління майном, а також його правову охорону.

Таким чином, правовий режим майна державних та комунальних суб'єктів господарювання - це встановлені нормативними актами правила, можливості, межі «панування» над належним їм майном. Певні можливості щодо цих суб'єктів господарської діяльності надає право господарського відання та право оперативного управління.

Ці правомочності відрізняються від права власності тим, що власник згідно з законодавством на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він вправі діяти щодо нього будь-яким чином, але так, щоб це не суперечило закону. Власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати його безоплатно чи за плату у володіння та користування іншим особам. Конституція України містить застереження з цього приводу: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Результати господарського використання свого майна (виготовлена продукція, одержаний прибуток) належить власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором (наприклад, договором оренди).

Управління ж державним та комунальним майном здійснюють уповноважені державні і комунальні органи, які вирішують питання створення відповідних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, контролюють ефективність використання та збереження довіреного їм державного й комунального майна відповідно до законодавства. Майно, яке є державною чи комунальною власністю і закріплене за відповідними підприємствами, належить їм на праві повного господарського відання чи оперативного управління (казенні підприємства).

53. Правовий режим майна колективних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного сектора економіки

Колективне сільськогосподарське підприємство може мати у власності майно, кошти, цінні папери (акції, валюту, векселі чи облігації) та інші матеріальні та нематеріальні цінності. Все майно залежно від ролі та цільового призначення об'єктів права власності поділяється на окремі складові частини господарські фонди. Науковообгрунтована класифікація майнових цінностей КСГП, ВСГК. АСГТ спрямована на оптимальне одержання від майнових фондів найбільшої ефективності, досягнення прибутковості кожної з галузей сільського господарства, належної матеріальної заінтересованості, задоволення життєвих потреб членів і працівників колективного сільськогосподарського підприємства.

Правовий режим фондів це сукупність усіх правомочностей власника, взятих у їх єдності, з приводу кожного або групи об'єктів права власності, крім того, визначений нормами права режим певної, відокремленої за своїми економічними властивостями частини майна, яка характеризується єдиним для неї призначенням, однорідними правами та обов'язками КСГП, ВСГК, АСГТ щодо володіння, користування і розпорядження засобами цього фонду. Дане поняття охоплює характерні дія засобів цієї групи джерела їх утворення, способи виникнення на них права власності і способи його припинення, а також властиві цій групі засобів правові форми вчинення ними юридичних дій та правової її охорони. Своєрідним моментом у визначенні правового режиму фондів є те, що підприємство наділено такими правомочностями одночасно як колективне підприємство і як юридична особа.

Примірний зразок статуту КСГП (п. 1.14), відповідні йому пункти є в статутах кожного, окремо взятого КСГП, також відповідно до річних виробничофінансових планів та форм річної звітності про діяльність господарства в КСГП визначають такі громадські фонди: основні виробничі фонди громадського призначення, основні виробничі фонди несільськогосподарського призначення, основні невиробничі фонди, фонд власних оборотних засобів, натуральний і грошовий фонд оплати праці, фонди економічного стимулювання та інші спеціальні фонди.

Серед об'єктів права власності КСГП, ВСГК, АСГТ провідну роль відіграють виробничі фонди. Зокрема, це виробничий фонд сільськогосподарського призначення. Згідно з законами "Про власність" (ст. 25), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (п. 1 ст. 7), п. 4.1 Примірного зразка статуту до нього належать: земля, будинки, споруди, трактори, комбайни та інші машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні плодові, ягідні, виноградні та лісові насадження, меліоративні та зрошувальні споруди, кошти, передані КСГП для утворення статутного фонду міжгосподарських підприємств (організацій), а також частка (пай) в майні агрокомбінатів, міжгосподарських підприємств та інших суб'єктів підприємництва.

До основних виробничих фондів несільськогосподарського призначення належать: промислові виробничі основні засоби (наприклад, підсобні виробництва і промисли), засоби будівництва, заклади торгівлі і громадського харчування тощо.

До основних невиробничих фондів КСГП, ВСГК, АСГТ належать: жилі приміщення, обладнання та інше майно житлового призначення; об'єкти комунального та побутового обслуговування населення; клуби, бібліотеки, школи, спортивні споруди, дошкільні дитячі заклади, медпункти, інші об'єкти культури, мистецтва, організацій охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення.

Правовий режим основних фондів КСГП, ВСГК, АСГТ характеризується такими ознаками: а) засоби основного фонду повинні використовуватися колективним сільськогосподарським підприємством виключно за їхнім господарським призначенням; б) основні засоби повинні бути в економічно доцільній кількості та видах, у разі потреби вони можуть зростати або зменшуватися (коли вони зайві та негативно впливають на собівартість продукції, яка виробляється). Кошти, одержані від реалізації основних засобів (через їх непридатність, неможливість або економічну недоцільність використання), витрачаються за розсудом власника, зокрема для поповнення основних засобів; в) у разі добровільного виходу (а не виключення за дисциплінарні правопорушення) з колективного сільськогосподарського підприємства громадянин має право на виділ належного йому паю; г) у випадку ліквідації колективного сільськогосподарського підприємства, майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами цього КСГП. СпС, ВСГК тощо. Це правило встановлено в законах "Про власність" (ст, 25), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 33) і є обов'язковим.

Правовий режим основних виробничих і невиробничих фондів визначає правомочності КСГП щодо поліпшення використання та зберігання цих фондів. Так, наприклад, на КСГП покладаються обов'язки більш продуктивно використовувати трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини і устаткування тваринницьких ферм. КСГП зобов'язані посилити контроль за зберіганням сільськогосподарської техніки і правильністю п вибраковки та списання. Аграрне законодавство передбачає відповідальність осіб, винних у негосподарському використанні, розукомплектуванні, передчасному списанні названих основних засобів.

На основні засоби виробництва підприємства може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів (ст. 7 Закону "Про власність").

Серед об'єктів права власності КСГП важливу роль відіграють фонди власних оборотних засобів, які використовуються протягом одного виробничогосподарського року. Це, зокрема, фонди: основний насіннєвий, основний фуражний, поточних виробничих затрат, вирощування і відгодівлі худоби, майбутніх виробничих затрат на покриття витрат незавершеного виробництва.

54. Правовий режим майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного сектора економіки

Реформа аграрного сектора в цілому неможлива без реформування відносин власності. Зміна форм власності на майно в АПК повинна здійснюватися шляхом роздержавлення економіки, створення приватної та широкого спектра колективних форм власності. Роздержавлення створює умови для вивільнення економічних процесів з-під адміністративно-командного регулювання, передбачає застосування економічних методів управління господарським комплексом країни. Приватизація майна державних підприємств -- це зміна форм власності, тобто відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Вона є одним із шляхів до багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Мета приватизації -- відродження господаря на землі, яким забезпечується підвищення ефективності господарювання на селі, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, випуск продуктів харчування високої якості.

Приватизація повинна здійснюватися згідно з такими основними принципами: законність, забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна; безоплатна передача частки державного майна кожному громадянинові України; приватизація майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів, додержання антимонопольного законодавства, повного, своєчасного інформування громадян про всі дії щодо приватизації. Ці та інші принципи закріплено в законах про приватизацію. Але їх реалізація у процесі приватизації малоефективна через суперечливість. Так, законодавче проголошується, що забезпечується надання пільг трудовим колективам підприємств, які приватизуються, і рівність прав громадян України. Зрозуміло, що одночасно реалізувати ці два базисні принципи неможливо, оскільки вони передбачають різні підходи до процесу приватизації.

Приватизація в АПК може бути проведена успішно, досягнуто її цілей за умови, якщо цей процес супроводжуватиметься відповідним правовим забезпеченням. Необхідну правову базу приватизації складають закони "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а також Державні програми приватизації, які щорічно приймаються Верховною Радою України.

2. Необхідність розкриття основних положень, закріплених у загальних законах про приватизацію, викликається тим, що протягом значного періоду до прийняття (17 травня 1993 р.) спеціальних нормативно-правових актів про приватизацію в АПК, остання здійснювалася відповідно до вищезазначених законів. Значну частину підприємств АПК, особливо в переробній промисловості, було передано в оренду з умовою викупу орендованого майна. Його приватизація, як було зазначено в постанові Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі майна, що перебуває в загальнодержавній та комунальній власності", здійснювалась відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду".

Загальні законодавчі акти про приватизацію дають її поняття і визначають коло суб'єктів, їхні права та обов'язки у процесі приватизації, встановлюють способи і порядок її проведення, називають майно, яке не підлягає приватизації.

На підприємствах АПК поширюються основні принципи приватизації державного майна, передбачені законами України. Але приватизація майна в АПК має свої відмінності від загального порядку. Вони визначені Законом від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі".

Недержавним сільськогосподарським підприємствам передається безоплатно 51 відсоток акцій підприємств, що приватизуються, включно з розміщенням приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств та прирівняних до них осіб через довірчі товариства, створені в колективах товаровиробників. У плані приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину та виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам, передбачається відповідна квота для діючих радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення приватизаційних майнових сертифікатів їхніх працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, які приватизуються, сільськогосподарські товаровиробники і прирівняні до них особи не викупили цих акцій у межах установлених квот.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у середньому за п'ять років, що передують рокові приватизації, а ті, які існують менше 5 років, -- за час їх діяльності.

Акції, що не були викуплені на пільгових умовах протягом одного року від дня початку їх продажу, реалізуються на загальних підставах згідно з чинним законодавством.

У разі приватизації майна підприємств і організацій, що підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України, визначається частка акцій, яка тимчасово залишається у власності держави.

3. Чинним законодавством встановлено, що приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств і організацій здійснюється шляхом перетворення ЇХ у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (Зборів уповноважених).