Принципи аграрного права України

* обробка і надання Мінсільгосппроду інформації з біржових торгів через мережу своїх філій, представництв;

* організація проведення спеціалізованих і міжрегіональних торгів спільно з регіональними біржами;

* забезпечення умов для державного регулювання та контролю цін, експорту сільгосппродукції, внутрішнього виробничого балансу через єдиний біржовий механізм.

Регіональні біржі

* організація проведення спотових і форвардних торгів середньооптовими партіями сільгосппродукції відповідно до єдиних біржових правил;

* взаємодія на договірних умовах з аграрною біржею, її філіями та представництвами, створення необхідних умов для контролю за біржовими операціями з сільгосппродукцією;

* взаємодія з районними і міжрайонними торговими домами в питаннях організації біржового товару.

Торгові доми

* збирання інформації про реальний стан локального (районного, міжрайонного) ринку сільгосппродукції, антидемпінговий та інший контроль з боку місцевих органів самоврядування;

* надання покупцям (брокерам) документів про наявність товару із сертифікатом якості і гарантією відвантаження;

* формування районних лотів сільгосппродукції, що виставляється на торги, узгодження цін та інших умов, забезпечення збирання та відвантаження сільгосппродукції покупцями;

* забезпечення розрахунків з пайовиками торгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників, споживачів сільгосппродукції та постачальників матеріальних ресурсів для села;

* організація та контроль місцевих товарообмінних операцій на компенсаційній основі з дотриманням паритету цін і відповідальності за зобов'язаннями учасників

77. Договірне регулювання відносин у сфері заставної закупівлі зерна

Міністерство агрополітики 11.06.2002 р. видало наказ № 156 «Про затвердження Примірної форми договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників» ЗУ «Про державну підтримку с/г» визначає поняття заставної закупівлі як зарахування до держ інтервенційного фонду об'єкта держ цінового регулювання - предмета застави у разі, якщо бюджетна позика та/або плата за її використання не були погашені у строк, передбачений договором.

Постановою КМУ від 6 серпня 2008 р. № 705 запроваджено режим державних заставних закупівель майна: Аграрний фонд оприлюднює у засобах масової інформації відомості про розміри бюджетних позик.

Виробник зерна, яке є об'єктом державного цінового регулювання, що виявив бажання отримати бюджетну позику (далі -- позичальник), подає Аграрному фонду або його регіональному відділенню заявку необхідні документи: виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців; копію свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість; подвійне складське свідоцтво; посвідчення про якість зерна (сертифікат якості Державної хлібної інспекції).

Аграрний фонд протягом п'яти робочих днів після надходження заявки та документів приймає рішення про надання або про відмову в наданні бюджетної позики та інформує про це позичальника.

Рішення про надання бюджетної позики приймається за умови наявності у державному бюджеті коштів.

Позичальник протягом п'яти робочих днів після надходження повідомлення про надання бюджетної позики забезпечує доставку зерна на сертифікований зерновий склад, укладає з Аграрним фондом кредитний договір та передає йому подвійне складське свідоцтво.

Кредитний договір укладається на строк, визначений сторонами у договорі, але не більш як на один маркетинговий період.

Аграрний фонд здійснює перерахування коштів державного бюджету для надання бюджетної позики протягом трьох операційних днів після підписання кредитного договору відповідно до Порядку обслуговування державного бюджету за видатками та операціями з надання та повернення кредитів, наданих за рахунок коштів державного бюджету, затвердженого в установленому законодавством порядку.

Аграрний фонд забезпечує ведення обліку зерна, що надійшло як застава відповідно до кредитного договору.

У разі коли позичальник до закінчення строку, встановленого сторонами, звертається до кредитора із заявою про добровільний продаж об'єкта застави до державного інтервенційного фонду на умовах погашення фінансових зобов'язань, що передбачені кредитним договором, кредитор має право придбати такий об'єкт на умовах, передбачених зазначеним договором.

Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів вироб., з одного боку, а з іншого -- створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки цієї галузі національної економіки.

Отже, заставні закупівлі сільгосп. продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аг. законод., оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.

Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону У. від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів У., затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) -- це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення вироб.

Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів У. від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб У.", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із заб. Зас. Зак. зерна або уповноваженому із заб. зас. Зак. зерна. Державний агент із заб. Зас. Зак. зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільгосп. товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною.

78. Договірне регулювання відносин у сфері складського зберігання зерна

Зернова галузь -- пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Україні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні». Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, використовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних цілей.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Приймаючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним законодавством і договором складського зберігання зерна, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція).

Закон встановлює вимоги до обігу складських документів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сторін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона -- ініціатор. Перевірки. Зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова форма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умовами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором складського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне зберігання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закінчення строку його зберігання, а зерновий склад письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажодавця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо продажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця складського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі володілець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зобов'язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

79. Договірні відносини у сфері виробництва і реалізації цукру

Дані відносини регулюються ЗУ «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру»,

ЗУ «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру - сирцю з тростини», 10.11.2006р.,

Постанова КМУ 2.06.2000р. «Про деякі питання державного регулювання виробництва та реалізації цукру»,

Міжнародна угода «Про цукор» 1992 року.

Рішення КСУ від 15.04.2004 «Про визначення мінімальної ціни на цукор».

Постанова КМУ «Про регулювання ринку цукру на 2012 рік».

Постанова КМУ від 11 квітня 2012 р. N 290 «Про державне регулювання виробництва цукру та цукрових буряків у період з 1 вересня 2012 р. до 1 вересня 2013 року».

Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17.06.1999. Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі цукром.

Закон визначає порядок державного регулювання виробництва цукру та вирощування цукрових буряків.

Роздрібна торгівля цукром може здійснюватися виключно особами, які зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством України.

Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.

Захист вітчизняних виробників від імпорту цукру та продуктів з підвищеним вмістом цукру здійснюється відповідно до законодавства України.

Ввезення цукру в Україну фізичними особами здійснюється лише в обсягах, що необхідні для власного споживання, граничні розміри якого визначаються Кабінетом Міністрів України.

Заходи щодо регулювання виробництва і реалізації цукру визначає Кабінет Міністрів України.

Заходи щодо регулювання виробництва і реалізації цукру здійснюють уповноважені Кабінетом Міністрів України органи.

Рішення органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють заходи щодо регулювання виробництва та реалізації цукру, підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку і є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами підприємницької діяльності.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою «А». Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою «В». Граничні розміри квот «А» та «В» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.

Ввозити цукор в Україну дозволяється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук-, раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштовхнулася Істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукрових заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулювання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: У 1991-1995 pp. середньорічне виробництво цукрових буряків становило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових заводів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану Цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цук-Ром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ре-сУрсів перевищила власні кошти1. Крім того, Україна приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочатку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом -- згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру"

Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність господарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" -- річна квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" -- квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" -- цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межами України.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Положенням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів вирощування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і розподіляються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.

У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалізацію цукру за межами України згідно з міжнародними договорами та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація ' цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжнародними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутрішньому ринку України забороняється. Ввозити цукор в Україну доз-144 воляється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з Імпортної сИровини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", І мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", І мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868

80. Договірне регулювання відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення суб'єктам господарської діяльності у сільському господарстві

Основною правовою формою, яка опосередковує відносини щодо матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, є договір на поставку продукції виробничо-технічного призначення. Зміст і порядок укладення цього договору мають відповідати вимогам чинного законодавства, зокрема: Господарського процесуального кодексу України, Указів Президента України від 7 листопада 1994 року. «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»; від 4 жовтня 1994 року «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»; а також Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 року, тощо.

У договорі поставки повинно зазначатися:

- найменування, кількість, номенклатура продукції, якщо є необхідність, то і комплекти машин, устаткування, державний стандарт або технічні умови, які повинні бути зареєстровані в органі Держстандарту;

- якість і комплектність продукції;

- термін дії договору;

- ціна продукції, порядок, форми взаєморозрахунків (розрахунки за зовнішньоекономічним контрактом мають здійснюватися відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торговельної палати);

- умови постачання, які здійснюються відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Правила ІНКОТЕРМС) Міжнародної торговельної палати;

- терміни повернення тари багаторазового використання;

- реквізити сторін (банківські, поштові);

- за міжнародним контрактом -- арбітражні застереження та інші реквізити;

- інші умови.

Договір поставки вважається укладеним і набуває чинності з дня його підписання сторонами. У випадках невідповідності договору Уніфікованим правилам зовнішньоекономічні договори (контракти) щодо поставки у встановленому порядку визнаються недійсними.

Важливою правовою формою, що юридичне опосередковує матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств, є договір на організацію поставки споживачам продукції виробничо-технічного призначення в порядку оптової торгівлі. Істотними умовами цього договору є кількість та найменування продукції, її комплектність та якість, ціна, порядок та умови транспортування. Сторонами можуть бути визначені також загальні умови розрахунків, упаковки, порядку прийомки тощо. В договорі також можуть бути визначені спеціальні умови, притаманні спеціальним видам та типам договорів. При цьому умови цих договорів повинні відповідати Правилам ІНКОТЕРМС. Прийняте до виконання постачальником замовлення на поставку продукції в порядку оптової торгівлі має силу договору.

Поставка продукції матеріально-технічного призначення може здійснюватись і за прямими довгостроковими договорами. В них детально визначаються ціни, термін, порядок поставки і розрахунків, співробітництво сторін по забезпеченню довгострокових зв'язків, відповідність вимогам щодо якості, комплектності продукції із зазначенням виду нормативно-технічних документів (ГОСТ, ТУ, інші документи, їх номери та індекси), додаткові умови та заключні положення договору. Слід звернути увагу на те, що кількість і детальний асортимент продукції передбачаються сторонами в щорічно погоджувальних специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору. Специфікацію покупець має передати постачальникові в термін, що зазначений у договорі.

81. Договірне регулювання відносин у сфері кредитування суб'єктів господарської діяльності у сільському господарстві

Договір кредитування укладається при можливості фінансової підтримки з боку держави для суб'єктів аграрного господарювання. Така фінансова підтримка полягає в наявності спеціального режиму кредитної субсидії (механізм здешевлення).

Режим кредитної субсидії полягає в субсидуванні державної частини плати відсотка за використання кредитів, які надані некомерційними банками.

Кредитна субсидія надається суб'єктам АПК на конкурсній основі.

Строк кредитування субсидії:

- для короткострокових кредитів до 12 місяців;

- середньострокові до 36 місяців;

- довгострокові 36-84 календарних місяців.

Розмір - не менше у національній валюті 1,5 облікової ставки НБУ, у іноземній - не менше 10% річних.

Кредитна субсидія має цільовий характер:

- короткострокові - для покриття виробничих витрат та закупівлі у с/г виробників продукції;

- середньострокові - для придбання основних засобів с/г виробництва, будівництва виробничих об'єктів і переробка с/г продукції;

- довгострокові - переробка с/г продукції, придбання основних засобів с/г виробництва, будівництво виробничих об'єктів.

Держава здійснює контроль за цільовим використанням коштів щомісячно. У разі порушення - кредитна субсидія припиняється.

Питання щодо надання кредитної субсидії визначається щорічно і затверджується постановою КМУ.

Запорукою побудови ефективної системи аграрного господарювання є кредитна політика сг товаровиробників. Кредитна політика суб'єктів агро бізнесу безпосередньо залежить від заходів державної кредитної підтримки та обсягів фінансування галузей АПК шляхом реалізації бюджетних дотацій на рослинництво і тваринництво, здешевлення кредитів та зменшення відсоткової ставки, оскільки сг є галуззю ризикованого господарювання.

Відповідно до ст. 1054 ЦКУ аграрні товаровиробники мають право укладати кредитні договори з метою одержання коштів для ведення аграрної господарської діяльності. За кредитним договором банк або інша фінансова установа(кридитодавець), у тому числі кредитна спілка, зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Довго- й короткострокове кредитування аграрних підприємців усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання -- важлива та об'єктивно необхідна форма фінансової допомоги виробникам товарних продуктів харчування і сировини у здійсненні ними виробничо-господарської та підприємницької діяльності. Воно відіграє важливу роль у розвитку аграрного підприємництва, якщо враховувати, по-перше, сезонний розрив між поточними виробничими затратами і надходженням ресурсів включно з коштами на оплату праці, по-друге, інфляційні процеси, що призводять до знецінення коштів, що їх мають одержати аграрні товаровиробники після продажу вироблених ними продуктів харчування та сировини, до підвищення цін на матеріально-технічні засоби ведення аграрного виробництва, і, по-третє, необхідність розвитку матеріально-технічної бази самого аграрного виробництва незалежно від очікуваних прибутків від реалізації продуктів харчування й сировини рослинного і тваринного походження.

Відповідно до ст. 382 Цивільного кодексу кредитування аграрних підприємців має прямий (здійснюється саме для аграрного товаровиробника), цільовий (позичка використовується тільки за призначенням, скажімо, на оплату праці), строковий (отримані кошти мають бути повернуті в строки, встановлені договором позички) і зворотний (за користування коштами банк списує відповідні відсотки) характер.

82. Договірне регулювання відносин у сфері страхування виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції суб'єктами аграрного підприємництва

ЗУ «Про страхування», ЦК, ГК, ЗУ «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»

Закон України «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою» від 09.02.2012 регулює відносини у сфері страхування сільськогосподарської продукції, що здійснюється з державною підтримкою, з метою захисту майнових інтересів сільськогосподарських товаровиробників і спрямований на забезпечення стабільності виробництва в сільському господарстві.

Суб'єктами відносин страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою є страхувальники і страховики. Страховиками є юридичні особи, що отримали відповідну ліцензію та відповідають вимогам, встановленим статтею 15 цього Закону.

Державне регулювання у сфері страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою здійснюють Кабінет Міністрів України, національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Предметом договору страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з його страховими ризиками щодо вирощеної, відгодованої, виловленої, зібраної, виготовленої первинної (без вторинної обробки та переробки) сільськогосподарської продукції (товарів): урожаю сільськогосподарських культур; урожаю багаторічних насаджень; сільськогосподарських тварин, птиці,

Право страхувати сільськогосподарську продукцію мають сільськогосподарські товаровиробники, що здійснюють свою діяльність на території України та відповідають визначеним Кабінетом Міністрів України критеріям (крім нерезидентів).

У разі передачі сільськогосподарських земель в оренду право страхувати сільськогосподарську продукцію, у тому числі посіви та урожай сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень, належить орендареві, крім нерезидентів. Страхові внески, що вносяться орендарем, не можуть включатися у залік орендної плати.

Не підлягають страхуванню з державною підтримкою:

- урожай сільськогосподарських культур, які впродовж трьох або більше років не давали урожаю при їх культивуванні;

- урожай багаторічних насаджень плодоносного віку, які не давали урожаю протягом останніх п'яти років;

- хворі сільськогосподарські тварини, птиця, кролі, хутрові звірі, бджолосім'ї, риба та інші водні живі ресурси і тваринницька продукція, а також ті, що перебувають у зоні карантину або в зоні виникнення надзвичайних епізоотичних обставин.

Ліцензії на здійснення страхування сільськогосподарської продукції видає національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відповідно до закону.

Договір страхування укладається між страхувальником та страховиком відповідно до вимог стандартного страхового продукту.

Факт укладення договору страхування підтверджується в письмовій формі згідно з договором страхування, який страховик надає страхувальнику. Договір страхування укладається у двох примірниках, що мають рівну силу.

Страховий платіж (страхова премія) сплачується страхувальником відповідно до встановленого договором страхування терміну.

У договорі страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою, крім умов, встановлених Законом України «Про страхування», обов'язково зазначаються:

- кадастровий номер і площа земельних ділянок, зайнятих застрахованими культурами, або координати глобальної системи позиціонування (GPS -- супутникової системи навігації) -- при страхуванні урожаю;

- вид, порода, санітарно-ветеринарний стан, ідентифікаційний номер

- вид, класифікація, умови розведення та показники вилову живих водних ресурсів -- при страхуванні живих водних ресурсів;

- кількість бджолосімей у вуликах, їх продуктивність, умови їх розведення -- при страхуванні у бджільництві;

Термін дії договору страхування сільськогосподарської продукції закінчується в день завершення збирання врожаю і вивезення його з поля.

Якщо в період страхування настав страховий випадок, страхувальник зобов'язаний повідомити про це страховика, а також про збір урожаю, забій тварин, вилов риби, збирання продукції бджільництва або отримання іншої продукції тваринництва не пізніше ніж за 10 днів до дня передбачуваного початку цих робіт.

Дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у випадках, передбачених договором страхування відповідно до вимог Закону України «Про страхування».

83. Договірне регулювання лізингових відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції

Лізинг є ефективним засобом сприяння економічному розвитку агропромислового комплексу

Лізинг виступає тим фінансовим механізмом, що дає змогу с/г підприємствам придбати необхідне устаткування на умовах поступової сплати коштів, зароблених зокрема й на його експлуатації. Тому саме лізинг дасть можливість багатьом суб'єктам господарювання розв'язати проблему оновлення виробництва.

Розвиток лізингових відносин в системі АПК України має свої особливості. У розвинених країнах він виник як реакція на високі темпи науково-технічного прогресу, що породив необхідність впровадження у виробництво нових машин і устаткування, що зажадало різкого збільшення інвестицій. В Україні розвиток лізингу обумовлений іншими причинами, зокрема: низька забезпеченість господарств технікою та високий рівень її зносу; обмежена можливість сільгоспвиробників для її придбання.

Основну роль у становленні лізингу в Україні відіграє саме держава, тому дослідження механізму державної підтримки лізингових відносин є актуальним в наш час.

Державну підтримку лізингу, крім відомих шляхів фінансування та кредитування було б доцільно здійснювати через механізм здешевлення коротко- довгострокових кредитів, надання державних гарантій за кредитами, які залучаються в іноземний банках для заходів по операціях фінансового лізингу вітчизняної сільськогосподарської техніки, а також звільнення лізингових операцій, у тому числі й винагороди, від обкладання податком на додану вартість.

Одною з головних проблем в процесах державної підтримки є те, що держава намагається одночасно за допомогою одної суми бюджетних коштів підтримати сільськогосподарських товаровиробників та виробників сільськогосподарської техніки. З однієї сторони, сільськогосподарські виробники не мають можливості отримати перевагу під час купівлі високопродуктивної та якісної іноземної техніки, що стримує розвиток передових технологій в сільськогосподарському виробництві, з іншої сторони -- сума державної підтримки є незначною і впливу на технічне оновлення заводів сільськогосподарського машинобудування не має. В результаті такої державної підтримки бюджетні кошти використовуються з низькою ефективністю не підтримують ані сільськогосподарські підприємства, ані заводи сільгоспмашинобудування.

Також можна зазначити як одну з проблем розвитку лізингу в Україні - це монопольне положення лізингодавців на ринку лізингових послуг, які диктують сільгосптоваровиробникам найвигідніші для себе умови. Зокрема це процентна ставка винагороди лізингодавця, торговельна надбавка тощо. Дана проблема повинна змушувати державу до заходів з приводу створення повноцінного ринку лізингових послуг, зокрема змінити його структуру, урізноманітнити джерела фінансування лізингових операцій, а також застосовувати систему спрощеного оподаткування для підвищення його привабливості.

Першочерговими заходами державної політики в сфері лізингових відносин мають бути:

- запровадження заходів щодо активної співпраці українських лізингових компаній з закордонними виробниками техніки;

- розробка комплексної державної програми сприяння розвитку лізингової діяльності в Україні;

- створення розгалуженої системи приватних комерційних структур, які б надавали послуги в сфері лізингу в повністю забезпечувати потреби аграрної сфери.

Для підтримки розвитку лізингу в аграрній сфері доцільно створити систему страхового захисту сільськогосподарських товаровиробників і цінового регулювання через механізм державних інтервенцій на аграрному ринку.

Можливість укладання лізингових договорів у державі підтримується через механізм компенсації лізингових платежів (полягає у частковому відшкодуванні суб'єктам господарювання АПК лізингових платежів за придбану техніку або обладнання для АПК на умовах фінансового лізингу).

Компенсація надається на конкурсній основі суб'єктам, які уклали договір. Не надається компенсація лізингоодержувачу, який визнаний банкрутом, проти якого порушено справу про банкрутство, який перебуває в стадії ліквідації, має податкову заборгованість більше 6 місяців або заборгованість по сплаті лізингових платежів.

Щорічно КМУ приймає постанову. Порядок використання коштів передбачається у Державному бюджеті для здійснення фінансової підтримки суб'єктів АПК через механізм здешевлення кредитів та компенсації лізингових платежів. Постанова КМУ від 11.08.2010.

Утворюються спеціальні комісії та комісії на рівні областей. Компенсація лізингових платежів надається суб'єктам АПК у наступних розмірах:

1) лізинговий платіж компенсується в обсязі 40% вартості предмета лізингу, якщо таким предметом є вітчизняна техніка та/або обладнання для АПК (і для іноземної техніки за умови доведення, що аналогів в Україні не винайдено).

2) за сплачену комісійну винагороду лізингодавцеві у розмірі 1,5 ставки НБУ на дату нарахування відсотків.

Здійснюється контроль за цільовим використанням коштів (якщо є порушення, то кошти стягуються в державний бюдет).



84. Договірне регулювання відносин у сфері використання науково-технічної продукції у сільському господарстві

Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчизняному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизняної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підприємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатоспроможності.

В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне виробництво не може бути ефективним без належного науково-технічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використання результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, літератури й мистецтва, то науково-технічних -- результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком наукових досліджень є наукові положення, тези, встановлені закономірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регулюються окремими видами договорів.

Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науково-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "результати науково-технічної творчості", а також "науково-технічна продукція".

У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності (ст. 1).

Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-технічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й роботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї діяльності становлять предмет договорів на їх створення і використання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвитком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за потрібне дати лише,загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему.

Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості -- винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентовані технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна інформація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчості людини.

Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, пошуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші види досліджень).

Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської продукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економіки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визначати його структуру. Наявність ринку результатів науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфічними особливостями. Тому результати науково-технічної творчості, що виступають як товари, називають науково-технічною продукцією.

Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сільського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрости значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень та ін.

Причому договори на використання науково-технічної інформації охоплюють не лише ті, які мають на меті забезпечити використання вже готової науково-технічної продукції, наприклад певного сорту культурної рослини, а й ті, що опосередковують виконання певних науково-дослідних, пошукових, дослідно-конструкторських робіт виконавцем на замовлення аграрних підприємців. Такі роботи мають здійснюватись відповідно до завдання наукового дослідження, з метою створення певного зразка нового виробу, конструкторської документації на нього. Аграрний підприємець може так сформувати своє замовлення на здійснення певної науково-технічної діяльності, що її результатом буде створення виконавцем нової технології виробництва, іншого нововведення. Приміром, таке завдання може полягати у виведенні, відповідно до потреб замовника, нового сорту рослини з такими новими властивостями, як стійкість проти певного виду хвороб, шкідників, посухостійкість тощо. Так само предметом договору можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур.

Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної діяльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулювання відносин у сільському господарстві.

Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями -- власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науково-технічної продукції.

Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму науково-технічної продукції визначають:

- Конституція України, в ст. 41 якої зазначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

- Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", в ст. 13 якого об'єктами права власності громадян визнаються твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці;

- Закон України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", в ст. 38 якого інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і лише об'єктом володіння, користування чи розпорядження.

Провідна роль у створенні єдиної узгодженої системи правової охорони науково-технічної продукції відводиться новому ЦК. Відповідно до якого, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено такі результати науково-технічної діяльності: комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні таємниці (ст. 420).

Класифікація договорів щодо науково-технічної продукції Перш ніж розглянути окремі договори щодо науково-технічної продукції, треба їх класифікувати з метою створення їх певної узгодженої системи.

Як ми вже зазначали, предметами договорів щодо науково-технічної продукції може бути як готова продукція, так і та, що не існує на момент укладення договору. У першому випадку йдеться про готовий науково-технічний результат, яким можуть бути проведені дослідження, патентований (чи виведений) сорт рослин, порода тварин тощо. Якщо на момент укладення договору результату немає, особа, зацікавлена в отриманні продукції (замовник), формує в технічному завданні бажаний (очікуваний) науково-технічний результат. (Для наукових досліджень такий бажаний (очікуваний) результат може мати негативний характер).

Відповідно першу групу договорів можна об'єднати назвою -- "Договори на передачу майнового права на науково-технічний результат та окремих прав, що з нього випливають". Друга група договорів у ЦК дістала назву -- "Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Метою цієї групи договорів у кінцевому варіанті є не тільки проведення, виконання певних робіт, а й досягнення певного результату, сформульованого в завданні замовника, та його передача останньому з наданням тієї сукупності прав на отриманий результат, які визначені договором.

Договори про передачу готової науково-технічної продукції також поділяються на 2 групи:

- ті, що опосередковують передачу майнового права інтелектуальної власності на науково-технічний результат;

- ті, що опосередковують передачу окремих прав, які випливають із права інтелектуальної власності на результат (права на використання, поширення тощо), згідно з отриманою ліцензією.

Відповідно до природи дослідження, що його має здійснити виконавець, розрізняють: на виконання науково-дослідних робіт та на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

85. Загальні засади правового регулювання оподаткування господарської діяльності у сільському господарстві

Істотний вплив на розвитої сiльського господарства справляє система законодавства щодооподаткування, яка теж має певну специфiку в аграрнiй сферi. В цiлому вона згiдно з проголошеними цiлями повинна бути справедливою, ефективною i простою.

Принцип справедливостi розуміється як встановлення однакового податкового тягаря за однакових обставин, або збiльшення податкового тягаря при зростанні бази оподаткування окремої особи. Порушення цього принципу майже завжди призводить до саботажу i боротьби прав проти несправедливого оподаткування. В цiлому якщо оподаткування сiльськогосподарського виробника визнається справедливим, то це багато в чому сприяє добровiльнiй згодi сплачувати такi податки. Економiчними параметрами справедливостi при оподаткуваннi вважаються нормиоподаткування з особистого прибуткового податку до 30-40 вiдсоткiв, а ставки податку з корпорацiй вiд 35 вiдсоткiв до 50 вiдсоткiв.

Ефективнiсть як мета означає зведення до мiнiмуму перекручень економiчної дiяльностi, викликаної нерозмiрнiстю високих податкiв до доходiв i спрямованої на вирівнювання сприятливих i несприятливих, з точки зору оподаткування, секторiв економiки, а також створення такої системи, яка полегшує процес запровадження i стягнення податкiв. Просте стягнення податкiв -- це доступнiсть для розумiння системи i її вимог та контроль з боку платникiв податкiв. Як правило, системи оподаткування у федеративних державах мають кiлька рiвнiв, включаючи федеральнi податки, податки земель або штатiв i мiсцевi податки. У бiльшостi країн оподаткування сiльського товаровиробника с бiльш пiльговим або бiльш орiєнтованим на сприятливий розпиток цiєї галузi, стратегiчно важливої для забезпечення економiчної безпеки держави. Податкове законодавство усiльському господарствi подiляється на законодавство про оподаткування доходiв i наоподаткування майна. Воно багато в чому залежить вiд форми органiзацiї i управлiння виробництвом. Незважаючи на спроби його спростити, податкове законодавство надто обємне (закони про податки займають як правило сотнi i навiть тисячi сторiнок) i складне. Воно виділяє багато субєктiв оподаткування, надаючи їм ряд привiлеїв, можливiсть вибрати ту чи iншу системуоподаткування, той чи iнший метод обчислення вартостi доходiв i майна, якi оподатковуються. Частина цього законодавства спецiалiзована i присвячена безпосередньо регулюваннюфермерського оподаткування, iнша являє собою загальнi норми, якi застосовуються й до iнших галузей i сфер.

...