Принципи аграрного права України

86. Правове регулювання фіксованого сільськогосподарського податку

Для підтримки і покращення функціонування аграрного сектора економіки та для зменшення податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників законодавець у Податковому кодексі залишив сільгосптоваровиробникам можливість використовувати альтернативну систему оподаткування -- фіксований сільськогосподарський податок, який якнайкраще враховує специфіку сільськогосподарської діяльності.

Після набрання чинності ПКУ сільськогосподарські товаровиробники, як і раніше, мають право застосовувати спеціальний податковий режим -- фіксований сільськогосподарський податок (далі -- ФСП).

З 01.01.11 р. сплата ФСП регулюється главою 2 розділу ХІV ПКУ, а вся термінологія міститься у ст. 14 розділу І ПКУ. До прийняття ПКУ порядок оподаткування ФСП регулював Закон про ФСП, який втратив чинність з 01.01.11 р.

Розпочнемо з того, що відповідно до п.п. 14.1.256 ПКУ під ФСП розуміють податок, який справляється з одиниці земельної площі у відсотках її нормативної грошової оцінки та сплата якого замінює сплату окремих податків і зборів. Це визначення відрізняється від того, що було у Законі про ФСП, усього парою фраз, які мають принципове значення.

Так, у новому визначенні не міститься умови, що цей податок не змінюється протягом визначеного для його дії терміну. А тому відповідно до п.п. 308.6.2 ПКУ при виявленні за результатами документальної перевірки порушення вимог ФСП платник ФСП зобов'язаний починаючи з наступного місяця після місяця, у якому було встановлено таке порушення, перейти на сплату податків за загальною системою оподаткування. Тобто тепер платник ФСП при порушенні умов перебування на ФСП буде вимушений перейти на загальну систему оподаткування з наступного місяця, в якому виявлено порушення вимог перебування на ФСП.

Що стосується звільнення від сплати деяких видів податків, то на сьогодні платники ФСП звільняються від сплати лише 4 податків (п. 307 ПКУ):

а) податку на прибуток підприємств;

б) земельного податку (крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення сільськогосподарського товаровиробництва);

в) збору за спеціальне використання води;

г) збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності (у частині провадження торговельної діяльності).

Серед інших пільг назвемо можливість (яка існувала і до 01.01.11 р.) перебувати на спецрежимі з ПДВ, який тепер установлено ст. 209 ПКУ.

Відповідно до статті 301 Кодексу платниками ФСП можуть бути сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків, але з урахуванням обмежень, встановлених пунктом 301.6, не можуть бути зареєстровані платниками ФСП:

1) суб'єкти господарювання, у яких понад 50 відсотків доходу, отриманого від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, становить дохід від реалізації декоративних рослин, диких тварин і птахів, хутряних виробів і хутра;

2) суб'єкти господарювання, які провадять діяльність з виробництва та/або реалізації підакцизних товарів, крім виноматеріалів виноградних (коди згідно з УКТ ЗЕД 2204 29 -- 2204 30), вироблених на підприємствах первинного виноробства для підприємств вторинного виноробства, які використовують такі виноматеріали для виробництва готової продукції;

3) суб'єкти господарювання, які на день подання документів для набуття статусу платника податку мають податковий борг (недоїмку), за винятком безнадійного податкового боргу (недоїмки), який виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Крім того, зазначений пункт містить перелік супутніх послуг, доходи від яких також включаються до складу доходів, отриманих від реалізації сільгосппродукції.

Згідно з статтею 303 Кодексу базою оподаткування ФСП для сільськогосподарських товаровиробників є нормативна грошова оцінка одного гектара сільськогосподарських угідь, проведена за станом на 1 липня 1995 року, індексація якої не проводиться.

Для набуття і підтвердження статусу платника ФСП сільськогосподарським товаровиробникам до 1 лютого поточного року необхідно надати до податкових органів перелік документів, визначених статтею 308 Кодексу, а саме:

- загальну податкову декларацію з податку на поточний рік щодо всієї площі земельних ділянок, з яких справляється податок (сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних насаджень), та/або земель водного фонду внутрішніх водойм (озер, ставків та водосховищ), -- органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем перебування на податковому обліку);

- звітну податкову декларацію з податку на поточний рік окремо щодо кожної земельної ділянки -- органу державної податкової служби за місцем розташування такої земельної ділянки;

- розрахунок частки сільськогосподарського товаровиробництва -- органам державної податкової служби за своїм місцезнаходженням та/або за місцем розташування земельних ділянок за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади з питань державної аграрної політики за погодженням з центральним органом державної податкової служби;

- відомості (довідку) про наявність земельних ділянок -- органам державної податкової служби за своїм місцезнаходженням та/або за місцем розташування земельних ділянок.

У відомості (довідці) про наявність земельних ділянок зазначаються відомості про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної частки (паю).

Підтвердження розміру площ сільськогосподарських угідь, що перебувають у власності сільськогосподарського виробника або надані йому у користування, у тому числі на умовах оренди, та їх нормативної грошової оцінки здійснюється відповідними органами державних земельних ресурсів за місцем розташування земельної ділянки.

Разом з тим, податкові органи за місцезнаходженням сільськогосподарського товаровиробника повинні протягом 10 робочих днів з дати подання податкової декларації або заяви видати довідку про набуття або підтвердження статусу платника ФСП.

87. Правове регулювання ПДВ в сільському господарстві

Діє з 01.01.2011. Згідно з п. 209.1 ст. 209 р. V Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року N 2755-VI (далі -- ПКУ) резидент, який провадить підприємницьку діяльність у сфері сільського і лісового господарства та рибальства та відповідає критеріям, встановленим у п. 209.6 цієї статті, може обрати спеціальний режим оподаткування.

Відповідно до п. 209.6 ст. 209 р. V ПКУ сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є постачання вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, а також на давальницьких умовах, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менш як 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно.

Ця норма діє з урахуванням того, що: а) для новоутвореного сільськогосподарського підприємства, зареєстрованого як суб'єкт господарювання, який провадить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, така питома вага сільськогосподарських товарів/послуг розраховується за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду; б) з метою розрахунку такої питомої ваги до складу основної діяльності сільськогосподарського підприємства не включаються оподатковувані операції з постачання капітальних активів, що перебували у складі його основних фондів не менше ніж 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно, якщо такі операції не були постійними і не становили окремої підприємницької діяльності. Для отримання свідоцтва про реєстрацію як суб'єкта спеціального режиму оподаткування сільськогосподарське підприємство реєструється у відповідному органі ДПС з дотриманням правил та у строки, що визначені ст. 183 ПКУ для реєстрації платників податку на додану вартість (п. 209.10 ст. 209 р. V ПКУ). Відповідно до п. 183.1 ст. 183 р. V ПКУ будь-яка особа, що підлягає обов'язковій реєстрації чи прийняла рішення про добровільну реєстрацію як платника податку, подає до органу ДПС за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) реєстраційну заяву. Особа зобов'язана зареєструватися як платник податку ПДВ, якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню ПДВ, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300 тис. грн. (без урахування ПДВ) (п. 181.1 ст. 181 р. V ПКУ). Особа, яка провадить оподатковувані операції, обсяги яких є меншими від 300 тис. грн., має право на добровільну реєстрацію платником ПДВ за умови, що обсяги постачання товарів/послуг іншим платникам податку за останні 12 календарних місяців сукупно становлять не менше 50 відсотків загального обсягу постачання (п. 182.1 ст. 182 р. V ПКУ). Тобто, новоутворене сільськогосподарське підприємство, яке не є платником ПДВ та провадить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, має право зареєструватися суб'єктом спеціального режиму оподаткування у разі досягнення ним обсягу оподатковуваних операцій 300 тис. грн. та за умови, що питома вага вартості поставлених сільськогосподарських товарів (послуг), розрахована за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду, становить не менш як 75 відсотків вартості всіх поставлених товарів/послуг.

88. Правове регулювання збору на розвиток садівництва та хмелярства

Закон України про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства від 09.04.1999 № 587-XIV.

Стаття 1. Платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства є суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування, які реалізують в оптово-роздрібній торговельній мережі та мережі громадського харчування алкогольні напої та пиво.

Виробники алкогольних напоїв та пива є платниками збору лише за умови реалізації ними цієї продукції в роздрібній торгівлі безпосередньо споживачам. У разі постачання такої продукції суб'єктам оптової та роздрібної торгівлі власного виробництва вони не є платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

У разі реалізації алкогольних напоїв та пива за договорами комісії (консигнації) платниками збору є суб'єкти підприємницької діяльності (крім виробників-комітентів у разі здійснення ними оптової торгівлі алкогольних напоїв та пива), які отримують на свій рахунок кошти або інші види компенсації за продаж цієї продукції.

Особливості справляння збору суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV Податкового кодексу України.

Стаття 2. Об'єктом оподаткування збором є виручка -- товарооборот, одержаний на всіх етапах реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі та мережі громадського харчування алкогольних напоїв та пива, у тому числі за операціями, що не передбачають оплати у грошовій формі.

Стаття 3. Ставка збору становить півтора відсотка від об'єкта оподаткування, визначеного статтею 2 цього Закону.

Стаття 4. Збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства платники, які визначені у статті 1 цього Закону, сплачують на спеціальний рахунок Державного казначейства України щомісяця у строки, визначені законом для місячного звітного періоду.

За несвоєчасну сплату збору справляються пеня та штрафи у порядку, визначеному законом.

Нараховані суми збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства залишаються на спеціальному рахунку Державного казначейства України. Головним розпорядником цих коштів є центральний орган виконавчої влади, який здійснює державну політику у сфері виноградарства, садівництва і хмелярства. Суми збору розподіляються та використовуються таким чином: вісімдесят п'ять відсотків - на розвиток виноградарства і садівництва, п'ятнадцять відсотків -- на розвиток хмелярства.

Забороняється нецільове використання зазначених коштів.

Механізм справляння збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства та порядок використання цих коштів ( 587-2005-п ) затверджуються Кабінетом Міністрів України. Цей Закон набирає чинності з 1 липня 1999 року і діє до 31 грудня 2014 року.

89. Правові засади списання та реструктуризації боргів сільськогосподарських підприємств

N 1565-III, 16.03.2000, Закон, Верховна Рада України.

Про списання та реструктуризацію заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) платників податків у зв'язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств.

Стаття 1. Списати з колективних та інших сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, включаючи буряконасіннєві та цукрові заводи, цикорієсушильні заводи, державні племінні заводи і державні племінні станції, державні кінні заводи, державні насіннєві господарства, переробні льоно-, конопле-, хмелезаводи, комбікормові заводи, обслуговуючі підприємства (ремонтно-транспортні, агротехсервісні, по агрохімічному обслуговуванню сільського господарства, матеріально-технічному забезпеченню), міжгосподарські будівельні організації, ветеринарно-санітарні заводи, наукові установи Української академії аграрних наук та їх дослідні господарства, аграрні заклади освіти та їх навчально-дослідні господарства, селекційно-гібридні центри та сортовипробувальні станції (дільниці), рибницькі та рибальські господарства, а також з колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які реформувалися у приватні (приватно-орендні) підприємства, фермерські господарства, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, інші суб'єкти господарювання (далі - приватні формування) та стали правонаступниками цих підприємств або щодо яких прийнято рішення про їх ліквідацію, суми заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів, у тому числі реструктурованої відповідно до чинного законодавства, з урахуванням сум заборгованості зі сплати пені (крім сум пені, нарахованих за порушення строків розрахунків за здійснення операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності), штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства, за станом на 1 травня 2000 року.

(Стаття 1 в редакції Закону N 2239-III від 18.01.2001; із змінами, внесеними згідно із Законом N 2454-IV від 03.03.2005 )

Стаття 2. Списати заборгованості по податках до Державного бюджету України, а також нараховані на них пені та штрафи станом на 1 травня 2000 року заготівельним, переробним і обслуговуючим підприємствам за надані відповідними рішеннями Уряду України 1996 - 1999 років і не повернуті позички на матеріально-технічні ресурси сільськогосподарським товаровиробникам, вказаним в статті 1 цього Закону.

Реструктуризувати підприємствам бурякоцукрової галузі заборгованість до державного резерву за надані відповідними рішеннями Уряду України в 1994-1999 роках і не повернуті позички за матеріально-технічні ресурси терміном на 60 місяців рівномірним погашенням боргу, починаючи з 1 жовтня 2004 року.

(Статтю 2 доповнено частиною другою згідно із Законом N 2239-III від 18.01.2001)

Стаття 3. Органам державної податкової служби, де перебувають на обліку платники податків, на підставі протоколу засідання міжвідомчих і регіональних комісій з питань проведення санації підприємств агропромислового комплексу за результатами фінансово-господарської діяльності підприємств усіх форм власності і господарювання, а також тих, які реформувалися або щодо яких прийняті рішення про їх ліквідацію, та їх правонаступників у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом прийняти рішення щодо списання цієї заборгованості.

(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2239-III від 18.01.2001 )

Стаття 4. Рішення про списання з сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, а також тих, які реформувалися або щодо яких прийняті рішення про їх ліквідацію, сум заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), пені, штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства на заборгованість зі сплати місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів), приймаються відповідною радою у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом.

90. Юридична природа соціального розвитку села

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури, що належали реформованим сільськогосподарським підпр.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мережі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішенням загальних зборів членів підпр. чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язання соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села Державна програма передбачає використання коштів Державного бюджету У. як пайову участь держави для заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села.

Чинним законод.м встановлено заборону щодо зміни функціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону У. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, реорганізація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колективних сільськогосподарських підприємств та надання землі у приватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо¬вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогосподарської продукції не можливе без наявності державних протек-ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інтересів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, правових), метою якого є стимулювання розвитку національного сільськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-господарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист майнових інтересів виробників сільськогосподарської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може контролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є неодмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвитку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Організацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фермери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шляхом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%'. Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарстві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий ступінь ризику призводить до того, що сільське господарство функціонує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічними суб'єктами в інших галузях2. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє закон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулювання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед парламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського договору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогосподарської політики співтовариства називає забезпечення справедливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, шо, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяльності, необхідність державного регулювання сільського господарства властивими йому методами, з відповідною поступовістю3.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні характеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових товаровиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи тощо. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн -- безробітні, а 1,9 млн -- зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є надходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який становить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробничих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Практично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соціттьної інфраструктури. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість померлих перевищила кількість народжених, у 11% сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення1. Як бачимо соціальне відродження села та підвищення ефективності аграрного виробництва -- процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного відтворення в ньому українського народу має стати головним пріоритетом державної аграрної політики. Це й дістало своє відображення в указах Президента України від 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села"2 та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі нормативні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здійснення соціальних перетворень на селі, а саме:

-- збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської діяльності;

-- підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обґрунтованих норм праці;

-- ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

-- відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

-- нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;

-- збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо-- і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;

-- створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади и Управління України організаційно-економічних напрямів аграрної реформи І соціального розвитку села покликані також нормативно-правові акти. Зокрема, одним Із перших таких законодавчих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р.

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліпшення демографічної ситуації у державі чинне законодавство визначає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається:

1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку Індивідуального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощування обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі ("Власний

м") молодіжного житлового будівництва; інвестування з урахуванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у труд о недостатніх (занепадаючих) селах; спрощення порядку оформлення дозвільних документів на житлове будівництво; формування фонду комунального житла для надання Його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) житла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповідних конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла;

2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пунктів: розроблення й реалізація державних І регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пунктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення контролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж газопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських дорогах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування Інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем органів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслуговування.

Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі бу¬дівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", нормами земельного, цивільного та містобудівного законодавства.

Чинне законодавство України передбачає, що селу має надаватися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спорудженні житла та інших об'єктів соціально-культурного й побутового забезпечення. Ці переваги мають полягати в матеріально-технічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Так, за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 березня 2002 р. № 107 "Про виділення державних централізованих капітальних вкладень на соціальний розвиток села" на фінансування будівництва в сільській місцевості об'єктів соціальної інфраструктури було надано державні централізовані капітальні вкладення в розмірі 30% їх загального обсягу, передбаченого в Державному бюджеті України на 2002 р.

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", Уряд України та місцеві державні адміністрації покликані сприяти розвитку індивідуального житлового будівництва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які переселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість), у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуговуватися сільського населення, які проживають у селі, пільгові умови щодо забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надання їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. При цьому Закон передбачає компенсацію за рахунок республіканського чи місцевого бюджетів 25% одержаних кредитів через 5 років після введення будівлі в експлуатацію. Така пільга надається, якщо власник будинку бере участь у сільськогосподарському виробництві, переробній або обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та органах його місцевого самоврядування.

В разі спорудження житла індивідуальним забудовником у сільській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів ;| йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку й господарських будівель, яка не належить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативними актами. Порядок надання державних пільгових кредитів для індивідуальних сільських забудовників визначає Уряд України.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові будинки й господарські споруди, працюють у сільському господарстві, переробній та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та органах місцевого самоврядування на селі І не користуються державним пільговим кредитом, отримують компенсацію за рахунок держави в розмірі 35% вартості зазначених будинків і споруд. Ця пільга зберігається також за зазначеними особами в разі спорудження житла та господарських будівель на кооперативних засадах. Цим самим забудовникам при спорудженні житла підрядним способом компенсується з державного бюджету та частина вартості будівництва будинку й господарських споруд, яка не належить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошторисів (розрахунків вартості) будівництва згідно з чинним законодавством.

За Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних і обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим громадянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.

Критерії труд о недостатніх населених пунктів з урахуванням чисельності працездатних жителів та інших факторів, а також нили пільг визначає Уряд України, а перелік цих населених пунктів місцеві ради.

Державна програма розвитку соціальної сфери села до 2005 року передбачає, що житлове будівництво на селі в 2003--2005 pp. має позвиватися насамперед шляхом спорудження індивідуальних житлових будинків за рахунок коштів забудовників. Чинне законодавство України не регламентує розміри індивідуальних житлових будинків і господарських споруд, що зводяться в сільській місцевості Це дає можливість удосконалювати нормативи та стандарти у проектуванні й будівництві житлових будинків різних типів з метою поліпшення архітектурно-планувальних рішень, техніко-економічних та експлуатаційних показників. Існує потреба впроваджувати новітні способи опалення житла та об'єктів соціально-культурного призначення, модернізацію котелень і теплових мереж, встановлювати прилади обліку споживання енергоносіїв та води. Обсяги введення в експлуатацію житла в сільській місцевості, заплановані Програмою, становлять: 2004 р. -- 1830 тис, 2005 р. -- 2435 тис. кв. м загальної площі.

Державна підтримка житлового будівництва здійснюватиметься в напрямах надання забудовникам пільгових кредитів згідно з програмою "Власний дім", розширення в сільській місцевості практики молодіжного житлового будівництва, спорудження житла для працівників бюджетних установ та соціально незахищених громадян.

Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" передбачається збереження й розвиток поселенської мережі. Зокрема, ст. 10 Закону зазначає, що держава захищає сільську поселенську мережу незалежно від категорії, розміру й місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які перетворення сільських поселень (об'єднання, роз'єднання, перейменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад лише за волею жителів цих поселень. В Україні запроваджуються постійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Уряд. Розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів передбачає також будівництво й реконструкцію, розширення мереж шляхів із твердим покриттям. Тому за Державною програмою розвитку соціальної сфери села до 2005 року має бути споруджено 35 під'їздів з твердим покриттям до сільських населених пунктів довжиною 71 км та прокладено 524 км вуличної мережі. Для Цього буде використано 41 млн грн. із централізованих дорожних Фондів та 82,1 млн -- з місцевих бюджетів. У 2003--2005 pp. передбачається будівництво 626 км сільських доріг загального корист. лля чого потрібні додаткові капітальні вкладення в обсязі 196,2 млн грн. Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України "Пропріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ-ому господарстві" всі шляхи, що зв'язують сільські населені пун-, (в тому числі в межах цих населених пунктів) з мережею шля-1в загального користування, належать до категорії шляхів аграрного користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються на баланс корпорації Укравтодоп.

У рамках розвитку житлово-комунального господарства на селі в період до 2005 р. Державною програмою розвитку соціальної сфери заплановано: забезпечення централізованим водопостачанням 283 сільських населених пункти, жителі яких користуються привізною водою; будівництво систем водопостачання в сільських населених пунктах, у яких склалася незадовільна ситуація з постачанням питної води і щодо яких не передбачені першочергові заходи із забезпечення привізною питною водою, загальною вартістю 106 млн грн, у тому числі 53 млн -- за рахунок коштів Державного бюджету України; реконструкцію, капітальний ремонт та надання робочого стану існуючим водопровідним мережам у регіонах; моніторинг якості питної води, що забирається з централізованих та не централізованих джерел водопостачання, відповідно до Закону України від Ю січня 2002 р. ''Про питну воду та питне водопостачання". Програма передбачає також розвиток мережі газопостачання, в межах якого планується завершити будівництво розвідних мереж та збільшити кількість підключених до них житлових будинків і закладів соціально-культурного призначення з метою досягнення проектного завантаження газопроводів. На 2003--2005 pp. заплановано будівництво газопроводів-відводів довжиною 1600 км

91. Правове регулювання житлового будівництва у сільській місцевості

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліпшення демографічної ситуації у державі чинне законодавство визначає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається: 1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку індивідуального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощування обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі, молодіжного житлового будівництва; інвестування з урахуванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у трудонедостатніх (занепадаючих) селах; спрощення порядку оформлення дозвільних документів на житлове будівництво; формування фонду комунального житла для надання його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) житла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповідних конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла;

2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пунктів: розроблення й реалізація державних і регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі-сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пунктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення контролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж газопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських дорогах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем органів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслуговування. Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі будівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", нормами земельного, цивільного та містобудівного законодавства.

92. Правові засади вирішення кадрового забезпечення села

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визначає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфікації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про освіту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про загальну середню освіту" та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної середньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої освіти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язкова для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок державного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між навчальними закладами, підприємствами, організаціями.

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури, що належали реформованим сільськогосподарським підприємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності", визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здійснювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затверджених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мережі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішенням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язання соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямовано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджетних коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві".

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціальної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах будівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери. Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери поділено на такі групи:

- житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопостачання й теплозабезпечення тощо);

- охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо);

- народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитячі майданчики, дитячі будинки тощо);

- культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кінотеатри тощо).

Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села Державна програма передбачає використання коштів Державного бюджету України як пайову участь держави для заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фінансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти проекту надають на місцях консультаційну допомогу сільським мешканцям з питань раціональнішого ведення господарства й власного бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни функціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, реорганізація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

93. Правове регулювання шляхового будівництва у сільській місцевості

Розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів передбачає також будівництво і реконструкцію, розширення мереж шляхів з твердим покриттям. Тому Національна програма розвитку сільськогосподарського виробництва спрямована на прискорення темпів спорудження в сільській місцевості шляхів, перегляд порядку їх фінансування і утримання, уточнення раціональної мережі і програми будівництва.

Чинним законодавством України встановлено порядок, строки та форми залучення сільськогосподарських та інших підприємств АПК до будівництва та ремонту автомобільних шляхів.

Відповідно до ч. 6 ст.6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та АПК в народному господарстві» усі шляхи, які зв'язують сільські населені пункти (у т. ч. у межах цих населених пунктів) з мережею шляхів загального користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються Українському державному концерну по будівництву, ремонту й утриманню автомобільних шляхів (Укравтодор). Останній до 1997 року завершив приймання на баланс усіх шляхів, що з'єднують села з мережею шляхів загального користування.

Фінансування шляхового будівництва у сільській місцевості має здійснюватись у пріоритетному порядку за рахунок централізованих капіталовкладень та місцевого бюджету. Разом з тим, чинне законодавство передбачає можливості фінансування дорожнього будівництва за рахунок інших джерел. Так, наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування», органи місцевого самоврядування організують благоустрій населених пунктів, залучаючи для цього кошти, трудові й матеріальні ресурси підприємств (об'єднань, організацій і установ), а також населення.

Стабільні джерела фінансування визначаються за рахунок бюджетних, а також спеціальних позабюджетних коштів для реалізації програм розвитку шляхового господарства з метою підвищення соціального рівня життя населення, особливо в сільській місцевості, оздоровлення екологічної обстановки, створення на шляхах належних умов безпеки руху та сучасних елементів шляхового сервісу, зменшення збитків через незадовільні шляхові умови.

Промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, кооперативи і господарські товариства, незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують кошти на шляхові роботи у відсотковому відношенні до обсягу виробництва (виконаних робіт чи наданих послуг) з віднесенням нарахованих і сплачених сум на витрати виробництва.

Відповідно до чинного законодавства України, функції розпорядника цільових державних централізованих капіталовкладень у соціальну сферу села покладаються на органи місцевого і регіонального самоврядування і місцеву державну адміністрацію, які несуть однакову відповідальність з іншими учасниками інвестиційного процесу за цільове й ефективне їх використання. Заходи щодо розвитку транспортного сполучення та зв'язку здійснюються шляхом:будівництва та реконструкції автомобільних доріг загального користування у сільській місцевості, завершення будівництва під'їзних доріг з твердим покриттям до сільських населених пунктів; забезпечення належного транспортного сполучення населених пунктів з автомобільними дорогами загального користування за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. (26)