Поняття, предмет, система та основні принципи трудового права

Працівники, трудова діяльність яких пов'язана з виховними функціями, в разі вчинення аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, можуть бути звільнені за п.З ст. 41 КЗпІІ України. У цій підставі чітко простежуються три складові: 1) виховні функції працівника; 2) аморальний проступок і 3) несумісність проступку з продовженням роботи. Зазначені складові враховуються в сукупності при вчиненні працівником аморального проступку.

Виходячи зі змісту Закону України «Про освіту», виховними функціями наділені -- керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники системи освіти. При скоєнні аморального вчинку можуть бути звільнені й інші працівники, до складу трудових обов'язків яких входить виконання виховних функцій. Отже, не будь-які працівники можуть бути звільнені у зв'язку з вчиненням аморального проступку, а лише працівники навчально-виховних закладів, котрі самостійно виконують виховні функції в навчальному процесі, тобто для яких виховні функції становлять основний зміст трудової діяльності (вчителі, майстри виробничого навчання, вихователі гуртожитків, дитячих установ тощо).

Виховна функція сама по собі не є підставою для звільнення працівника. Вона тісно пов'язана з аморальним вчинком, який може мати місце як у робочий час працівника, так і після роботи. Чинне законодавство і судова практика не дають визначення аморального вчинку. Але підставою для звільнення за п.З ст. 41 КЗпП України є не будь-який аморальний проступок, а лише такий, що не сумісний з продовженням виконання виховних функцій. Тому лише взаємообумовленість трьох складових -- виховної функції, аморального вчинку і несумісність з продовженням роботи -- є підставою прояву ініціативи власника щодо звільнення такого працівника за п.З ст. 41 КЗпП України.

Зазначена підстава не належить до складу заходів дисциплінарного стягнення, тому власник і не зобов'язаний дотримуватись процедури звільнення, передбаченої ст. 148 КЗпП України. Проте при виникненні спірних питань при розгляді вимоги працівника про поновлення на роботі суд враховує не лише тривалість часу, що пройшов після скоєння вчинку, а й подальшу поведінку працівника та інші суттєві обставини.

Власник або уповноважений ним орган (роботодавець) вправі з власної ініціативи припинити трудові правовідносини з працівником і з інших додаткових підстав, передбачених чинним законодавством. Так, Закон України «Про державну службу» передбачає сім додаткових підстав (досягнення граничного віку, відставка, відмова від прийняття присяги тощо), Закон України «Про статус суддів» передбачає також систему додаткових підстав (закінчення строку повноважень, відставка, втрата суддею громадянства та ін.).

5. Розірвання трудового договору з ініціативи третіх осіб

Розірвання трудового договору можливе і з ініціативи третіх осіб, тобто з ініціативи осіб, які не виступають стороною трудового договору. До таких осіб чинне законодавство відносить: 1) батьків неповнолітніх працівників; 2) профспілкові органи; 3) військкомати; 4) суди.

До третіх осіб, котрі вправі вимагати розірвання трудового договору з неповнолітніми працівниками, належать: 1) батьки, усиновителі чи піклувальники; 2) державні органи (служби у справах неповнолітніх, органи прокуратури, державної інспекції праці та державного нагляду за охороною праці); 3) посадові особи (прокуратури, державної інспекції праці, державного нагляду за охороною праці). Зазначені особи мають право порушити перед власником питання про розірвання трудового договору з неповнолітнім у випадках, коли: а) продовження роботи загрожує здоров'ю неповнолітнього; б) власником порушуються законні інтереси неповнолітнього. Головною вимогою є те, що батьки чи інші особи повинні надати власникові (роботодавцю) докази тих обставин, які свідчать, що подовження роботи неповнолітніх буде загрожувати здоров'ю чи порушувати їх законні інтереси. В даному разі немає значення, який вид трудового договору було укладено -- безстроковий чи строковий. Оскільки розірвання трудового договору за вимогою батьків та інших осіб можливе лише за спеціальною підставою, то посилання в наказі і в трудовій книжці повинно робитися на основі ст. 199 КЗпП України. Чинним законодавством не передбачено погодження такого звільнення неповнолітнього з виборним органом первинної профспілкової організації, а також виплату при такому звільненні вихідної допомоги. Не застосовуються при такій підставі і вимоги, що передбачені ст. 198 КЗпП України, -- обмеження звільнення неповнолітніх з ініціативи власника (роботодавця).

Третьою особою, що вправі вимагати від власника або уповноваженого ним органу розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушив законодавство про працю, норми колективного договору чи колективної угоди, є виборний орган первинної профспілкової організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір (п.14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9. В даному разі до керівників належить не будь-яка особа, а лише та особа, котра очолює підприємство, установу, організацію або відокремлений підрозділ (представництво, відділення, філію тощо), тобто йдеться не про будь-який структурний підрозділ (цех, управління, службу, ферму тощо), а саме про відокремлений підрозділ, який утворюється у спеціально передбаченому законом порядку, зокрема ст. 7 Закону України «Про підприємства в Україні». Отже, підставою розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації є: 1) порушення керівною особою законодавства України про працю; 2) ухилення керівника підприємства від участі в переговорах про укладення або зміну колективного договору; 3) невиконання зобов'язань, що передбачені колективним договором. Таким чином, третя особа, що не є стороною трудового договору, може вимагати від роботодавця його розірвання не з будь-яким працівником, а лише керівним, котрий очолює підприємство чи його відокремлений структурний підрозділ.

При призові працівника або вступі його на військову службу, або направленні на альтернативну (невійськову) службу (п.З ст. 36 КЗпП України) трудовий договір припиняється з ініціативи військового комісаріату як третьої особи, що не є стороною трудового договору. За зазначеною підставою власник зобов'язаний звільнити працівника з роботи і виплатити йому вихідну допомогу не менше двомісячного середнього заробітку.

Самостійною підставою припинення трудового договору є набрання законної сили вироком суду про:

а)засудження працівника до позбавлення волі;

б)виконання виправних робіт не за місцем роботи працівника;

в) інше покарання, яке виключає можливість продовжувати роботу (позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, обмеження волі тощо).

Суд не є стороною трудового договору, проте набрання вироком суду законної сили є підставою припинення трудового договору. Сам факт тримання працівника під вартою, в разі звинувачення його у скоєнні злочину, не може бути підставою для припинення трудового договору. Не може бути звільнений працівник і тоді, якщо він визнаний таким, що відбув покарання у зв'язку із знаходженням під вартою до набирання вироком законної сили.

Самостійною підставою припинення трудового договору є і постанова суду про направлення працівника до лікувально-трудового профілакторію (ЛТП), ст. 37 КЗпП України, безперечно, при набутті такої постанови суду законної сили.

Трудовий договір підлягає припиненню з працівником і у випадках, коли були порушені встановлені правила прийняття його на роботу (ст. 7 КЗпП України). До таких випадків, зокрема, належать: а) обмеження для окремих працівників роботи за сумісництвом. Так, народні депутати України працюють на постійній основі і тому законом обмежена їх можливість обіймати інші виборні або службові посади, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності; б) випадки прийняття на роботу осіб, які були раніше засуджені за розкрадання, хабарництво чи інші корисливі злочини, якщо судимість не знята або не погашена. Але таке обмеження стосується лише тієї роботи, що пов'язана з матеріальною відповідальністю, на всіх інших роботах обмежень не існує; в) заборона укладання трудового договору з працівником, якому за медичними висновками запропонована робота протипоказана за станом здоров'я (ст. 24 КЗпП України), заборона застосування праці жінок та молоді до 18 років на важких, шкідливих .та небезпечних роботах (ст. 174, ст. 199 КЗпП України); г) керівники державних підприємств, установ, організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів державних підприємств, установ, організацій та їхні заступники не мають права працювати за сумісництвом, крім викладацької, наукової та творчої діяльності; д) сумісна служба на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації працівників, які перебувають між собою в близькому спорідненні чи свояцтві (батьки, подружжя, брати, сестри, сини, дочки, а також брати, сестри, батьки і діти подружжя), якщо їх служба пов'язана з безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольністю одного з них іншому, крім винятків, визначених у п.17 Постанови Ради Міністрів України від 3 листопада 1980 року № 593.

Особливості припинення трудових відносин з працівниками, прийнятими на роботу з порушенням правил прийняття на роботу, полягають в такому: 1) така підстава звільнення не стосується ініціативи власника (роботодавця) і тому не потребує погодження з профспілковим органом; 2) у наказі про звільнення обов'язково необхідно робити посилання на дві норми права: а) на ст. 7 КЗпП України, що звільнений у зв'язку з порушенням правил прийняття на роботу і б) на конкретний нормативний акт, який був порушений. Наприклад, при звільненні народного депутата України з суміщуваної роботи необхідно зазначити в наказі «звільнений у зв'язку з порушенням правил прийняття на роботу» (ст. 7 КЗпП України, і ст.4 Закону України «Про статус народного депутата України»).

6. Порядок припинення трудового договору. Оформлення звільнення працівника з роботи. Вихідна допомога

Зміст терміна «припинення трудового договору» охоплює всі можливі випадки його закінчення. Це, зокрема, припинення трудового договору за згодою його сторін, з ініціативи працівника, з ініціативи власника, з ініціативи третіх осіб, тобто осіб, що не є стороною трудового договору, а також у зв'язку з настанням подій, що зумовлюють припинення трудового договору, до яких належать -- закінчення строку, на який було укладено трудовий договір, виконання обумовленої роботи, смерть працівника тощо.

Кожна із зазначених підстав має відповідний порядок припинення трудового договору. Наприклад, припинення трудового договору за угодою його сторін відбувається з дотриманням такого порядку, коли ініціатива про його припинення може виходити від будь-якої з його сторін. Головною умовою такого порядку є досягнення обопільної згоди сторін про припинення трудового договору. У сторін є право змінити свою домовленість і не припиняти трудові відносини, а потім знову порушити питання про їх припинення і, як буде досягнута нова обопільна домовленість, трудові відносини будуть припинені за згодою сторін.

Припинення трудового договору з ініціативи працівника характеризується тим, що працівник сам проявляє волю і вирішує, де йому ефективніше застосувати свої здібності. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника включає:

а)тільки письмове попередження працівником роботодавця про припинення трудового договору;

б)відпрацювання строку, визначеного законом (сьогодні він становить два тижні); в) можливість припинення лише трудового договору, укладеного на невизначений термін, не мотивуючи це будь-якими причинами, а лише власним бажанням. Припинення інших видів трудового договору (строкового, на час виконання певної роботи тощо) теж можливе з ініціативи працівника, але за наявності поважних причин (хвороба працівника, інвалідність, зміна місця проживання тощо).

Специфіка припинення трудового договору з ініціативи роботодавця (власника) або уповноваженого ним органу полягає в тому, що роботодавець може проявити свою ініціативу не будь-коли і не з будь-яких підстав, а лише з підстав, визначених чинним законодавством України про працю, до яких належать загальні, закріплені в ст.40 КЗпП України, і додаткові -- ст. 41 КЗпП України. Стосовно порядку припинення трудового договору з ініціативи роботодавця (власника), то кожна із зазначених підстав у ст. 40-41 КЗпП України реалізується при дотриманні установленого законом порядку, про основні особливості кожного з них зазначалось вище. Але необхідно саме тут зазначити, що порядок припинення трудового договору з ініціативи роботодавця, у більшості підстав, включає: а) запропонувати працівникові іншу роботу; б) погодити звільнення з виборним органом первинної профспілкової організації, якщо працівник є членом профспілки; в) виплатити працівникові вихідну допомогу нри звільненні з підстав, зазначених у законі; г) видати наказ (розпорядження) про припинення трудового договору; д) належним чином оформити і видати працівникові трудову книжку.

Припинення трудового договору при настанні подій (закінчення строку, виконання певної роботи тощо) зобов'язує роботодавця при настанні певної події видати наказ (розпорядження) про припинення трудових відносин, належним чином оформити трудову книжку, видавши її працівникові.

Оформлення припинення трудового договору покладає на роботодавця (власника) або уповноважений ним орган певні обов'язки, зокрема, це: а) видати наказ або розпорядження про припинення трудового договору, в якому чітко повинно бути зазначено підстава звільнення працівника з роботи, з посиланням на необхідну норму права -- пункт і статтю закону; б) зробити запис до трудової книжки працівника у точній відповідності з наказом, тобто вказати підставу звільнення відповідно до формулювання її у чинному законодавстві України про працю; в) видати працівникові з належно оформленим записом трудову книжку у день звільнення, а якщо звільнення працівника здійснюється з ініціативи власника (роботодавця), то у день звільнення власник зобов'язаний видати працівникові разом з трудовою книжкою і копію наказу про звільнення з роботи, в інших випадках припинення трудового договору -- копія наказу видається на вимогу працівника; г) провести розрахунок з працівником у день звільнення, а в разі недотримання цієї вимоги з вини власника за час затримки виплати працівникові при звільненні всіх сум, що належать йому від підприємства, власник (роботодавець) повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ст. 117 КЗпП України).

У випадках, чітко визначених законодавством, при припиненні трудового договору працівникові виплачується вихідна допомога. В законі зазначено шість підстав виплати і три види (місячного, двомісячного і тримісячного) середнього заробітку працівника, що виплачується йому у формі вихідної допомоги. Так, у розмірі не менше середнього місячного заробітку вихідна допомога виплачується: 1) при припиненні трудового договору у зв'язку з відмовою працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також при відмові продовжувати роботу у зв'язку із зміною істотних умов праці; 2) при розірванні трудового договору у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 3) при виявленні невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи; 4) в разі поновлення працівника, який раніше виконував цю роботу. Другий вид вихідної допомоги в розмірі не менше двомісячного середнього місячного заробітку виплачується працівникові у разі припинення трудового договору у зв'язку з призовом працівника або вступом його на військову службу чи направлення на альтернативну (невійськову) службу. Третій вид виплати вихідної допомоги визначається у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Такий розмір вихідної допомоги передбачений для виплати працівникові внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю України, колективного чи трудового договору.

Відсторонення працівника від роботи є самостійним правовим явищем і суттєво відрізняється від припинення трудового договору та від переведення працівника на іншу роботу. Специфікою відсторонення працівника від роботи є те, що застосувати такий захід до працівника вправі як роботодавець (власник), або уповноважений ним орган, так і треті особи, з якими працівник не перебуває в трудових відносинах (прокурор, слідчий, органи державного санітарного чи енергетичного нагляду та ін.).

Власник (роботодавець) має право, а в окремих, визначених чинним законодавством, випадках зобов'язаний відсторонити працівника від роботи. Так, виходячи із змісту ст. 46 КЗпП України, відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі: 1) появи на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; 2) відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; 3) в інших випадках, передбачених законодавством (відсторонення від роботи осіб, які займають виборні платні посади у споживчому товаристві; відсторонення водіїв від користування транспортними засобами за відсутності документа, який дає право на керування; відсторонення державних службовців при невиконанні службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної шкоди громадянинові, державі, підприємству, і в інших випадках).

До обов'язку власника (роботодавця) відсторонити працівника від роботи належать випадки: 1) ухилення працівника від проходження обов'язкового медичного огляду; 2) відсутність при собі посвідчення під час роботи, пов'язаної з рухом поїздів і маневрової роботи на коліях залізниці; 3) ухилення працівника від обов'язкового щеплення проти інфекції; 4) відсутність у працівника відповідного посвідчення на право виконувати роботу з пестицидами й агрохімікатами; 5) звинувачення посадової особи у скоєнні злочину на підставі постанови слідчого та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Правова відмінність відсторонення працівників від звільнення і переведення в тому, що відсторонення: має нетривалий характер, короткостроковий термін, як правило, не більше одного місяця, за винятком окремих випадків, зазначених у законі. Так, відповідно до ст. 22 Закону України «Про державну службу» відсторонення державного службовця від роботи: 1) можливе на час службового розслідування, тобто не більше двох місяців; 2) може здійснюватися як власником (роботодавцем), так і спеціальними органами (санітарно-епідеміологічного нагляду, енергетичного нагляду, органами прокуратури й іншими); 3) не заноситься запис до трудової книжки працівника, хоча у всіх випадках відсторонення працівника від роботи власник зобов'язаний видати розпорядження (наказ) по підприємству з доведенням до відома працівникові під розписку.

Література

1. Трудове право України. За ред. П. Д. Пилипенка. - К.: «Ін Юре», 2004, с. 220-267.

2. Трудове право України. За заг. ред. Н. М. Хуторян. - К.: Видавництво А.С.К., 2004, с. 279-310.

3. Кодекс законів про працю України. - Х.: «Оддісей», 2006, с. 14-34.

Тема 8. Правова організація працевлаштування

План

1. Поняття про зайнятість

2. Поняття про працевлаштування

3. Порядок працевлаштування за допомогою Державної служби зайнятості населення

4. Додаткові гарантії працевлаштування для окремих категорій населення

1. Поняття про зайнятість

Слід звернути увагу на те, що згідно зі статтею 1 Закону України «Про зайнятість» під нею розуміється діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

При цьому за п.З цієї статті до зайнятого населення в Україні належать громадяни, які проживають на території країни на законних підставах:

а)які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

б)які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

в)обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

г) які проходять службу в Збройних силах України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

є) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

ж) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Таким чином, за Законом України «Про зайнятість населення» передбачено чотири головні групи зайнятого населення:

- особи, які працюють за трудовим договором. До цієї групи належать як ті особи, що перераховані у підпункті «а» попереднього абзацу, так і ті, що переховані у підпунктах «в» і «ж» цього ж абзацу, оскільки вони також працюють за трудовим договором;

- самозайняті особи, тобто ті, які забезпечують себе роботою та доходом самостійно;

- особи, які проходять службу у військових формуваннях;

- особи, які навчаються, не поєднуючи навчання з роботою.

Усі інші особи вважаються незайнятими. Таким чином, поняття «зайняті особи» є значно ширшим, ніж поняття «працівники», які становлять лише одну категорію зайнятих осіб. Крім цього, слід звернути увагу на те, що у даному випадку йдеться про зайнятість як вид діяльності, а у такому контексті до складу законодавства про зайнятість може бути включено і трудове законодавство, і законодавство про підприємництво, і законодавство про навчання тощо. Проте більш продуктивним є підхід, за яким термін «законодавство про зайнятість» використовується у більш вузькому значенні, при якому під ним розуміється законодавство, що регулює процес працевлаштування осіб, які шукають роботу, та пов'язані з ним інші відносини, в тому числі щодо надання цим особам матеріальної допомоги та їх підготовки до роботи (навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації), а також різноманітні відносини між роботодавцями та службою зайнятості з приводу працевлаштування.

2. Поняття про працевлаштування

Працевлаштування -- це система організаційних, економічних та правових заходів, що забезпечують трудову зайнятість населення України. При цьому під працевлаштуванням у широкому значенні розуміються всі форми трудової діяльності населення, включаючи самостійну зайнятість. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміється трудова діяльність, що здійснюється на підставі трудового договору, який укладається сторонами за сприяння Державної служби зайнятості або суб'єктів підприємницької діяльності, що надають платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном. Оскільки основу предмета правового регулювання трудового права України становлять правовідносини трудового найму, то в подальшому поняття працевлаштування буде розглядатися виключно у вузькому значенні.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про зайнятість населення» громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи через звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або за безплатного сприяння Державної служби зайнятості. Іноземці та особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угод про розподіл продукції, що передбачені статтею 8 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» , які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого Державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.

З аналізу норм трудового законодавства України можна визначити такі організаційно-правові форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:

а)укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;

б)укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;

в)переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;

г)укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;

д)укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян.

Основні правові засади організації працевлаштування населення в Україні, включаючи визначення кола суб'єктів системи працевлаштування, їх прав та обов'язків, відповідальності, державних гарантій реалізації прав на працю громадян та додаткових гарантії щодо працевлаштування окремих категорій населення України, визначені КЗпП України та Законом України «Про зайнятість населення», який є комплексним міжгалузевим законодавчим актом. Згідно з останнім реалізацію державної політики зайнятості населення в Україні, включаючи його працевлаштування, покладено Законом на Державну службу зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування (ст. 17 Закону України «Про зайнятість населення»). Правовий статус Державної служби зайнятості в Україні визначено Законом України «Про зайнятість населення» та Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 47.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міськрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості належать також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості. Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються Державною службою безоплатно. У складі Державної служби зайнятості створена інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.

Статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» на Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:

- аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;

- консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

- ведення обліку вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

- надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у доборі необхідних працівників;

- організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості або направляння їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання.

- надання послуг з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;

- реєстрація безробітних;

- участь у підготовці перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Крім обов'язків, Державна служба зайнятості має чітко визначені статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» права, в тому числі:

- одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

- укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії у розмірах, передбачених законодавством України;

- вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

- компенсувати до 50 відсотків витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.

Розглядаючи права та обов'язки Державної служби, треба звернути увагу на те, що норма чинного законодавство України, яка регулює діяльність цього державного органу, відповідає в цілому нормам міжнародно-правових актів, насамперед Конвенції МОП № 88 «Про організацію служб зайнятості» (1948 р.). Вказана Конвенція зобов'язує країни -- члени МОП організувати та фінансувати державні служби зайнятості, які б надавали безоплатні послуги. Стаття 6 Конвенції відносить до функцій служби зайнятості при наданні послуг безробітним у працевлаштуванні: реєстрацію осіб, що шукають роботу, ведення обліку їх професійної кваліфікації, досвіду і побажань, опитування їх з метою підшукування їм роботи, у випадку необхідності проведення перевірки їх фізичного стану та професійної підготовки, сприяння їм в отриманні професійної орієнтації, підготовки і перенавчання, збирання з підприємців відомостей про наявні вакантні посади та вимоги, яким повинні відповідати потрібні працівники, направляти на вакантні посади кандидатів з підходящою кваліфікацією та придатних до праці за своїм фізичним станом, організовувати обмін переліками осіб, що шукають роботу, та вакантних посад між окремими бюро з найму, у випадках коли особи, що шукають роботу, не можуть бути працевлаштовані на підходящу роботу чи коли вакантні посади не можуть бути зайняті підходящими кандидатами за допомогою бюро, до якого вони вперше звернулися, чи в інших випадках, що виправдовують такий захід. До функцій служби зайнятості Конвенція відносить і заходи щодо полегшення безробітному працевлаштування, а саме: сприяння безробітному в зміні професії для того, щоб пропозиція робочої сили відповідала попиту на неї, в полегшенні територіальної мобільності для отримання роботи в районах, де є вакансії, в забезпеченні тимчасового переведення працівника з одного району в інший у випадку тимчасового браку чи надлишку робочої сили в тому чи іншому районі. Таким чином, більшість передбачених вказаною вище Конвенцією МОП функцій державних служб зайнятості країн -- членів МОП повністю притаманні Державній службі зайнятості в Україні.

У зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» функції із забезпечення виплати та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону, а саме: допомоги у зв'язку з безробіттям, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності; допомоги у зв'язку з частковим безробіттям; матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного; матеріальної допомоги у зв'язку з безробіттям, одноразової матеріальної допомоги безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні; допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, соціальних послуг з професійної підготовки або перепідготовки, підвищення кваліфікації та профорієнтації; пошуку підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; інформаційних та консультаційних послуг, пов'язаних з працевлаштуванням та контролю за правильністю нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття, правильність призначення роботодавцем та виплати застрахованим особам допомоги у зв'язку з частковим безробіттям були передані від Державної служби зайнятості населення до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником державного Фонду сприяння зайнятості населення.

Широкому колу прав Державної служби зайнятості, в свою чергу, кореспондують відповідні обов'язки роботодавців. Статті 20 Закону України «Про зайнятість населення» та ЗО Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначають, що підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню Державної політики зайнятості на основі:

- додержання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов договорів та угод;

- організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва;

- працевлаштування визначеної місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад кількості осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- інформування працівників про наявність вакантних робочих місць (посад), у тому числі з неповним робочим часом;

- реєстрації у місцевих центрах зайнятості за місцезнаходженням, щомісяця у повному обсязі надавати їм інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та дані про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалежних від них причин, і в десятиденний строк -- про всіх прийнятих працівників згідно з формами державної статистичної звітності та первинного обліку, затвердженими Державним комітетом статистики України;

- надання повідомлення при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форм власності державній службі зайнятості не пізніш як за два місяці у письмовій формі, з зазначенням підстав і строків вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розміру оплати праці та надання в десятиденний строк після вивільнення -- списків фактично вивільнених працівників. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника;

- реєстрації у виконавчій дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття за місцем свого знаходження як платника страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим працівником;

- своєчасної та повної сплати страхових внесків;

- надання виконавчій дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття відомостей про:

- прийняття на роботу працівників;

- заробітну плату працівників, використання робочого часу тощо;

- сплату страхових внесків, у тому числі застрахованими особами;

- ліквідацію чи реорганізацію підприємства, установи, організації, зміну юридичної адреси. Достовірність зазначених у документах даних перевіряється виконавчою дирекцією Фонду. У разі їх недостовірності роботодавець добровільно чи на підставі рішення суду повинен відшкодувати страховику заподіяну шкоду.

Підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, повинні відшкодовувати державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям та матеріальної допомоги у зв'язку з безробіттям.

3. Порядок працевлаштування за допомогою Державної служби зайнятості населення

Працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості населення починається зі звернення громадян до цієї служби. Згідно зі статтею 1 Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року №578, до Державної служби зайнятості мають право звертатися за безплатним сприянням у працевлаштуванні всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Незайняті громадяни (в тому числі особи, які доглядають за інвалідом І групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду), інваліди та пенсіонери, які звертаються до Державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації у цій службі. Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до Державної служби зайнятості, підлягають обліку.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється Державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби -- військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, -- тільки за наявності постійної прописки. У разі відсутності у громадянина паспорта його може замінити довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання (реєстрації) особи, якщо паспорт перебуває в органах внутрішніх справ на оформленні, переоформленні, а також свідоцтва про народження та довідки з житлово-експлуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання (постійної або тимчасової прописки) для громадян до 16 років. У разі відсутності трудової книжки громадянин, який вперше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці -- військовий квиток.

Для деяких категорій громадян: громадян, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захворювання і через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації, на яких поширюються гарантії, передбачені пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення»; випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення; випускників професійно-технічних училищ; громадян, звільнених з підприємств, установ і організацій у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, у разі відсутності запису в трудовій книжці; громадян, які втратили роботу в колективних сільськогосподарських підприємствах, у тому числі звільнених згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України; осіб, які отримують пенсію відповідно до законодавства України -- пунктом 4 зазначеного вище Положення встановлено додаткові вимоги щодо документів, які повинні надаватися Державній службі зайнятості під час реєстрації.

У Державній службі зайнятості громадяни реєструються на загальних підставах як такі, що шукають роботу, крім осіб, які реєструються на підставі статті 26 Закону України «Про зайнятість населення». Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, можуть, як виняток,, бути зареєстровані як такі, що шукають роботу, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють. Реєстрація громадян як таких, що шукають роботу, здійснюється Державною службою зайнятості за заявою громадян незалежно від часу втрати роботи. Водночас для деяких категорій працівників зазначеним вище Положенням встановлено окремі вимоги щодо часу їх реєстрації як таких, що шукають роботу, а саме:

-- працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ і організацій, скороченням чисельності або штату працівників (пункт 1 статті 40 КЗпП України), повинні бути зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення;

- працівники, звільнені з підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності у зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з території радіоактивного забруднення, реєструються у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного місяця після звільнення;

- військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, реєструються у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з дня поставлення на військовий облік військовими комісаріатами.

Громадяни, що зареєструвалися в Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на отримання безоплатної професійної орієнтації, консультації, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. У випадку необхідності, а саме у разі: неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; втрати здатності виконання роботи за попередньою професією; пошуку роботи вперше і відсутності професії (спеціальності) -- особам, що зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, забезпечується надання професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб.

Громадянам, зареєстрованим у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається «підходяща робота». Визначення підходящої роботи міститься у статті 7 Закону України «Про зайнятість населення», згідно з якою для громадян, що втратили роботу і заробіток (трудовий дохід) підходящою вважається робота, що відповідає освіту професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він проживає'. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідної сфери за минулий місяць. При пропозиції підходящої роботи враховується трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. В свою чергу, для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, -- робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання -- інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи. Закон також передбачає право місцевих Рад народних депутатів встановлювати транспортну доступність та інші критерії підходящої роботи, які посилюють соціальний захист населення. Треба зазначити, що українське законодавство, на відміну від законодавств багатьох країн Європи, містить законодавче визначення «підходящої роботи», а саме: законодавче визначення поняття «підходящої роботи» відповідає переважній більшості критеріїв «підходящої роботи», визначених у Конвенціях МОП №44 «Про допомогу особам, що є безробітними з незалежних від них обставин» (1943 р.) та № 168 «Про розвиток зайнятості і захисту від безробіття» (1988 р.). Не знайшли свого відображення у вказаному визначенні лише такі критерії МОП, як наслідки підходящої роботи для особистого і сімейного стану та обставина, згідно з якою не є «підходящою роботою» робота на робочому місце, яке є вільним, як прямий результат зупинення виробництва в зв'язку з наявним трудовим спором.

Чинне законодавство ставить надання громадянам статусу безробітного в залежність від кількості їх відмов від підходящої роботи. Відповідно до цього громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з обліку і їм протягом шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу, і працівники, які були зареєстровані у Державній службі зайнятості згідно з пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» та відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи.

Громадяни, зареєстровані у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї служби. Процес працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості після їх реєстрації як таких, що шукають роботу, та пошуку для них «підходящої роботи» продовжується через надання громадянину направлення на роботу, на підставі якого він та роботодавець укладають трудовий договір.