Правова культура - це сукупність правових знань та цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання його вимог.

Основними показниками рівня правової культури вважають:

відповідність права вимогам справедливості та свободи;

рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, їх переконаність діяти відповідно до вимог правових приписів;

рівень правової та право реалізуючої культури;

рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних органів та посадових осіб;

якість системи законодавства, певний рівень законності і правопорядку.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на:

правову культуру суспільства;

правову культуру соціальної групи;

правову культуру особи.

Кожному з цих суб'єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції і т. ін.

Отже, правова свідомість і правова культура - це не тільки знання, розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної правової моделі.

2. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види

Поведінка людей регулюється соціальними, в тому числі й правовими нормами. Та нормативна поведінка людей, що регулюється нормами права, називається правовою поведінкою. Правову поведінку можна визначити, як соціально значимі вчинки індивідуальних чи колективних суб'єктів, що контролюються їх свідомістю і волею, передбачені нормами права і тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів:

поведінка правомірна;

поведінка протиправна (правопорушення).

Правомірна поведінка - це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка не суперечить приписам правових норм або основним принципам права певної держави, нею гарантується та охороняється.

Ознаки правомірної поведінки:

виражає об'єктивну можливість і необхідність;

виражає бажаність і допустимість;

відповідає інтересам громадянського суспільства;

гарантується і охороняється державою;

відповідає вимогам норм права.

Здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Правомірна поведінка повинна бути в сфері правового регулювання і відповідати приписам правових норм. Соціальна цінність правомірної поведінки полягає в тому, що вона становить органічну частку цивілізованої поведінки, що включає толерантність, чесність, вимогливість до себе.

Правомірна поведінка буває таких видів:

за сферою суспільних відносин - економічна, політична, соціальна тощо;

за суб'єктами - діяльність державних органів, громадських об'єднань, соціальних спільнот, громадян;

за суб'єктивною стороною (тобто ставлення особи до своїх діянь):

принципова, тобто особа внутрішньо переконана у необхідності виконувати приписи правових норм;

звичайна, тобто особиста звичка особи виконувати норми права без роздумів і сумнівів;

конформістка, тобто пасивне виконання особою приписів правових норм, відсутність власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;

маргінальна, тобто здійснювана особою через страх перед загрозою юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення;

4) за об'єктивною стороною - дія або бездіяльність;

за формою зовнішнього прояву - фізична, вербальна, письмова;

залежно від ставлення держави до правомірної поведінки схвальна, заохочувана, допустима;

7) за фіксацією в законодавчих актах - врегульована законодавством або неврегульована законодавством.

3. Правопорушення: поняття, ознаки та види

Противоправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної поведінки.

Правопорушення - це суспільно небезпечне, винне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.

До основних ознак правопорушення належать:

суспільна небезпечність (шкідливість), тобто заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною чи фізичною);

правопорушенням може бути тільки діяннядія чи бездіяльність. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;

протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати конкретну норму права. Діяння, не врегульовані законодавством не вважається правопорушенням;

винність діяння, тобто умисного чи необережного ставлення особи до вчиненого діяння і його наслідків. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

деліктоздатність суб'єкта, який вчинив правопорушення, тобто він за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки;

юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності:

причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих вище ознак не дозволяє розглядати діяння, як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно.

Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочин - це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочинами є тільки кримінальні правопорушення. Вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної небезпеки.

Проступок - це суспільно шкідливе протиправне винне діяння (дія або бездіяльність), що порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.

Проступки діляться на такі види:

адміністративні - це правопорушення, які посягають на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;

дисциплінарні - це правопорушення, які посягають на трудову, державну, військову, навчальну та інші види дисципліни;

цивільні - це правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і особистих немайнових відносин.

Для того щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушень інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

Склад правопорушення - це сукупність вказаних в законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, при наявності яких, суспільно небезпечне або шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

об'єкт;

об'єктивну сторону;

суб'єкт;

суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, що охороняються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішнє вираження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопорушення.

Суб'єкт правопорушення - це деліктоздатна фізична чи юридична особа. Рівень деліктоздатності фізичної особи залежить від її віку, стану фізичного та психічного здоров'я, посади та інших обставин, існують також поняття „приватна особа", „посадова особа", „службова особа", „спеціальний суб'єкт".

Суб'єктами ряду видів правопорушень можуть бути не тільки фізичні особи, а й державні та громадські органи, організації, але вони не можуть "умі суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішнє психологічне і чавлення суб'єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

4. Юридична відповідальність: поняття, ознаки та види

Одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушеннями є юридична відповідальність. Юридична відповідальність установлюється компетентними органами держави і пов'язана із здійсненням державного примусу. Юридична відповідальність є наслідком правопорушення.

Юридична відповідальність - це передбачене чинним законодавством і застосоване до винної особи примусових заходів (особистого, майновою або організаційного характеру) за вчинене правопорушення.

Юридична відповідальність поділяється на:

перспективну (позитивну);

ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - це сумлінне виконання своїх обов'язків громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладення на останнього обов'язку витерпіти Позбавлення і несприятливі наслідки особистою, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:

виникає тільки при наявності правопорушення;

основною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення;

передбачає примусове позбавлення правопорушника певних соціальних благ (особистих, майнових або духовних);

притягнення до юридичної відповідальності здійснюється спеціально уповноваженими на це особами і тільки у відповідності із процесуальними нормами;

визначена нормами права як один із видів державного примусу, у формах каральних і правовідновлюючих заходів;

завжди пов'язана з оформленням визначених правових приписів, які пов'язані з юридичною відповідальністю;

суворою регламентацією заходів державного примусу в нормах права.

Залежно від того, до якої галузі законодавства належіть правова норма, що порушена та який вид правопорушення вчинено розрізняють і види юридичної відповідальності:

кримінальна відповідальність полягає у застосуванні до особи, що вчинила злочин, заходів державного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання). Вона передбачається Кримінальним кодексом і застосовується тільки в судовому порядку;

адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних фізичних чи службових осіб адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення. Застосовується судами та органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі;

цивільна відповідальність полягає у застосуванні до фізичних чи юридичних осіб цивільно-правових стягнень за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також порушення особистих майнових прав;

дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні адміністрацією підприємств, установ, організацій заходів дисциплінарного впливу на працівника за вчинення дисциплінарних проступків. Якщо внаслідок дисциплінарного проступку завдано майнову шкоду, то застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов'язку повністю або частково відшкодувати завдану шкоду.

Тема 3. Основні засади конституційного ладу в Україні

Лекційні та семінарські питання

1. Загальна характеристика засад конституційного ладу України.

2. Конституційні права і свободи людини і громадянина в Україні.

3. Інститут громадянства в Україні.

1. Загальна характеристика засад конституційного ладу України

Загальну характеристику конституційного ладу України дає розділ І Конституції України, який має назву „Загальні засади" і складається з 20 статей.

Термін „конституційний лад" застосовується у тексті Конституції України лише один раз у п.2 ст.5. і не містить у собі офіційного поняття цього інституту, що мабуть і пояснює різні підходи вчених щодо змісту цього поняття.

Найбільш правильним є таке визначення поняття „конституційний лад".

Конституційний лад - це система принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини і громадянина, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції.

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико - правових, економічних та суспільних відносин які виникають у суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного ладу, в яких закладено основні принципи української конституційної держави, що відображають її сутність.

Основні принципи конституційного ладу України:

принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в У країні найвищою соціальною цінністю (ч.1 ст.3 Конституції);

принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ч.2 ст.5 Конституції);

визначення форми Української держави як унітарної, суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (сг. ст.1, 2, 5 Конституції);

організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6 Конституції);

визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст.7 Конституції);

принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (ст. ст.8,19 Конституції);

визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його розвитку, свободи його інститутів (ст. ст.11, 13, 14 Конституції);

принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст.15 Конституції);

принцип визнання української мови державною (ст.10 Конституції);

визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст.13 Конституції);

принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (сг.9 Конституції);

визначення основних функцій держави: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України; захист суверенітету і територіальної цілісності України, оборона України, забезпечення її екологічної та інформаційної безпеки; здійснення зовнішньополітичної діяльності (ст. ст.16, 17, 18 Конституції);

принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.13 Конституції);

закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст.2 () Конституції).

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Цей інститут конституційного права має особливий рівень захисту: внесення змін у розділ І Конституції України можливе тільки в разі схвалення їх на всеукраїнському референдумі.

2. Конституційні права і свободи людини і громадянина в Україні

Перш ніж говорити про права людини і громадянина, необхідно встановити зміст понять „людина", „особа", „громадянин".

Поняття „людина" означає насамперед біологічну характеристику суб'єкта.

Людина - це суспільна біосоціальна психофізіологічна істота, яка наділена здатністю мислити, створювати і використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою і нормально розвиватися у спілкуванні із собі подібними.

Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України, виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі.

Поняття „особа" в юриспруденції вживається в сенсі соціальної характеристики суб'єкта.

Особа - це індивідуально визначена сукупність соціально значущих властивостей людини, які сформовані у процесі суспільного життя.

Поняття „громадянин" вживається стосовно людини, що має правовий зв'язок з якою-небудь державою. У монархічних державах цьому поняттю відповідає термін „підданий".

Громадянин - це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених взаємозв'язках із конкретною державою, що знаходить свій вираз у наявності в особи відповідного громадянства.

Люди, що перебувають на території України, за своїм правовим статусом належать до однієї з трьох категорій:

громадяни України;

іноземні громадяни чи піддані;

особи без громадянства (апатриди).

Центральним розділом Конституції України с розділ II „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", що свідчить про пріоритет цих норм серед інших конституційних приписів. Крім того деякі положення щодо прав і свобод людини закріплено і в інших статтях Конституції України.

Людина не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. У ст.3 Конституції України сказано, що людина є „найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини і громадянина є:

закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права. Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. Тому в Конституції України з'явились нові правові норми, які більш повно відповідають міжнародним документам і перш за все Загальній декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права людини (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.). Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих та інших документах і закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом;

принципи невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст.21 Конституції). Цей принцип означає, що усі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження;

принципи рівноправності прав і свобод осіб (ст. ст.3, 24, 68 Конституції). Цей принцип означає, що усі громадяни є рівними перед законом, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи інших людей. Права і свободи визнаються за всіма однаково, незалежно від раси, статі, походження, місця проживання, майнового стану, мови, ставлення до релігії тощо. Рівність прав і свобод людини проголошується чинною Конституцією, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність;

принципи єдності прав і обов'язків людини і громадянина (ст.23 Конституції). Цей принцип полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише у процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їмвідповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки;

принципи гарантування прав і свобод людини і громадянина (ст.22 Конституції). Цей принцип полягає у тому, що конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів або при внесенні змін до чинних законів, також не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини та права і обов'язки громадянина пов'язанні з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як частина громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як частина політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Конституційний статус громадянина - єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи, які становлять його зміст і структуру, а саме:

громадянство;

загальна правоздатність;

принципи правового статусу;

конституційні права, свободи та обов'язки громадян;

гарантії прав і свобод;

відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформлені статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави. і є невідчужуваними й непорушними.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості:

вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг;

вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою;

конституційні права, свободи, та обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод;

зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом і за своїм обсягом;

реальність конституційних прав, свобод та обов'язків забезпеч-чується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи та обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права.

З урахуванням характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життєдіяльності індивіда можна виділити п'ять головних груп прав і свобод:

1) громадянські (особисті) права та свободи є невідчужуваними і належать кожній людині від природи, в силу того, що вона народилася людською істотою. До цих прав згідно Конституції України належать:

право на життя (ст.27);

право на повагу гідності (ст.28);

право на свободу та особисту недоторканність (ст.29);

право на недоторканність житла (ст.30);

право на таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ст.31);

право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст.32):

право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання (ст.33);

право па свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34);

право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).

Ці права належать всім людям, що на законних підставах знаходяться на території України, незалежно від того, є вони громадянами України, іноземцями чи особами без громадянства;

2) політичні права і свободи відображають міру можливої поведінки суб'єкта у сфері управління державою, політики і залежать від правового статусу особи. В основному, політичними правами користуються лише громадяни України. До політичних прав і свобод Конституція України відносить:

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст.36);

право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38);

право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39);

право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40);

3) економічні права характеризують їх суб'єктів як учасників економічних, насамперед майнових відносин. До них згідно Конституції України належать:

право приватної власності (ст.41);

право громадян на користування об'єктами виключної власності народу України, державної та комунальної власності (ст. ст.13, 41);

право на підприємницьку діяльність (ст.42);

право на працю (ст.43);

право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.44);

право на відпочинок (ст.45);

4) соціальні права і свободи пов'язані з концепцією соціальної держави. Це означає, що людина має право на гідний рівень життя і соціальний рівень життя і соціальний захист з боку суспільства і держави. Соціальні права, закріплені Конституцією України, включають:

право на соціальний захист (ст.46);

право на житло (ст.47);

право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст.48);

право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49);

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст.50);

5) культурні права і свободи є мірою духовності і передбачають певні можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Згідно Конституції України до них належать:

право на освіту (ст.53);

право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54).

Основні права і свободи громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст.23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має обов'язки перед суспільством.

Конституційні обов'язки людини і громадянина - це встановлені Конституцією держави вид і міра їх необхідної обов'язкової поведінки.

В Конституції України обов'язки людини і громадян формулюються в обмеженому обсязі, їм відведено лише 6 статей (ст. ст.51, 53, 65-68).

До них згідно Конституції України належать:

неухильно додержуватися Конституції та законів України (ст.68);

не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68);

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст.66);

сплачувати податки і збори, подавати декларацію про свій майновий стан та доходи (ст.67);

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65);

шанування державних символів (ст.65);

одержання повної загальної середньої освіти (ст.53);

взаємні обов'язки подружжя, батьків і дітей (ст.51).

Конституція України встановила також гарантії прав і свобод людини і громадянина, які становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, що забезпечують їх реалізацію й охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії.

Економічні гарантії - це спосіб виробництва, економічний лад суспільства, який на основі визнання й захисту різних форм власності має забезпечувати матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому.

Політичні гарантії - це політичний плюралізм і свобода політичної діяльності, що не заборонена законодавством, визнання народу єдиним джерелом влади, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - це ідеологічна багатоманітність суспільного життя, відсутність обов'язкової ідеології та цензури, забезпечення вільного розвитку мов, сприяння консолідації та розвитку української нації, всіх корінних народів і національних меншин України.

Юридичні гарантії - це державно-правові засоби, що забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

До них згідно Конституції України належать:

право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55);

право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб (ст.56);

право знати свої права і обов'язки (ст.57);

право на правову допомогу (ст.59);

право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60);

принцип презумпції невинуватості людини (ст.62);

право не свідчити проти себе і своїх близьких (ст.63);

гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод (ст.64).

Таким чином, гарантії є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої у Конституції та в законах України можливості до реальної дійсності.

3. Інститут громадянства в Україні

Правовою підставою наділення конституційними правами, свободами і обов'язками людини і громадянина с наявність у особи громадянства. Закон України „Про громадянство України" визначає громадянство України як „правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках".

Право на громадянство с невід'ємним правом людини. Ст.4 Конституції України встановила, що в Україні існує єдине громадянство, тобто Україна, як і більшість держав, виходить з визначення виключності громадянства і не визнає подвійного громадянства (біпатризму).

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

єдиного громадянства держави України, що виключає можливість громадянства адміністративно-територіальних одиниць України або подвійного громадянства. Якщо громадянин України набув іноземного громадянства, або навпаки, іноземець - українського громадянства, то у своїх стосунках з Україною вони визнаються тільки громадянами України;

запобіганню виникнення випадків безгромадянства. Відповідно до норм міжнародного права Україна докладає зусиль, щоб жодна людина не залишилася за межами громадянства чи підданства будь-якої держави;

неможливостіпозбавленнягромадянинаУкраїни громадянства України. В Україні немає таких покарань, як позбавлення громадянства, виселення громадян за межі держави. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства в жодному, навіть екстремальному випадку;

визначення права громадянина України на зміну громадянства, тобто кожен громадянин України самостійно визначає, мати йому громадянство України або змінити громадянство;

неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України, або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення громадянства України другим подружжям;

рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України;

збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Громадянин України має право проживати в будь-якій країні, зберігаючи при цьому правовий зв'язок з українською державою.

Громадянами України визнаються:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України {24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Закону України „Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис „громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття;

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Вирішення питань, пов'язаних з громадянством, належить до компетенції Президента України, при якому діє Комісія з питань громадянства. Виконання рішень з питань громадянства покладається на органи внутрішніх справ та органи реєстрації актів цивільного стану щодо осіб, які постійно проживають в Украйні, та на Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України щодо осіб, які проживають за кордоном.

Документами, які підтверджують громадянство України є:

паспорт громадянина України;

свідоцтво про належність до громадянства України;

паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

тимчасове посвідчення громадянина України;

проїзний документ дитини;

дипломатичний паспорт;

службовий паспорт;

посвідчення особи моряка;

посвідчення члена екіпажу;

посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

1) за народженням. Громадянство України здобуває особа:

батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України;

яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України;

яка народилась на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків;

яка народилась на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;

яка народилась на території України від іноземця та особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем;

новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда);

за територіальним походженням. Особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території України відповідно до ст.5 Закону України „Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки (УНР), Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України;

внаслідок прийняття до громадянства. Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України за наявністю певних умов:

визнання і дотримання Конституції та законів України;

зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України строком понад два роки. Для осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні, цей термін складає три роки;

отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянство колишнього СРСР зразка 1974 року, відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб які мають певні фізичні недоліки (сліпі, глухі, німі);

наявність законних умов існування (заробітна плата, пенсія, стипендія, доходи від акцій і тому інше). Ця умова не поширюється на осіб, якими надано статус біженця або притулок в Україні.

Спрощений порядок прийняття до громадянства України застосовується до осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становлять державний інтерес для України.

До громадянства України не приймаються особи, які:

скоїли злочин проти людства чи вчинили геноцид;

засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

вчинили на території іншої держави діяння, яке визначено законодавством України тяжким злочином.

Датою набуття громадянства України є дата видання відповідного указу Президента України;

4) внаслідок поновлення у громадянстві України. Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулась в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України.

Датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України;

внаслідок усиновлення. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України (або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземець) стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном;

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України чи яка виховується в державній дитячий установі України або дитячому будинку сімейного типу, де хоч би один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту встановлення опіки, піклування або влаштування до такої установи;

внаслідок встановлення опіки над особою, визнаною судом недієздатною. Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання чинності судового рішення про встановлення опіки;

у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини. Можливі випадки, коли з якихось причин дитина та її батьки опинились в різних правових станах. В таких випадках дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства набуває громадянства України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України;

внаслідок встановлення батьківства. Якщо матір'ю дитини є іноземка або особа без громадянства, а батьком у судовому порядку визнаний громадянин України, то дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання визнається громадянином України.

Набуття громадянства дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися тільки за їхньою згодою;

10) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України. Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід із громадянства України також допускається, якщо особа набула іноземне громадянство або одержала гарантії про прийняття в іноземне громадянство. Не допускається вихід з громадянства України особи, яку в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні с обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України;

2) внаслідок втрати громадянства України. Громадянство України втрачається, якщо:

громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави;

іноземець набув громадянства України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави;

з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Тема 4. Органи державної влади та місцевого самоврядування України

Лекційні та семінарські питання

Конституційний принцип поділу державної влади. Система державних органів в Україні.

Верховна Рада України.

...