Формування відкритого демократичного суспільства, економічні реформи та інші глибокі перетворення, які відбулися в нашій країні за роки незалежності, відкрили нові можливості перед громадянами України та суб'єктами господарювання для участі у приватних відносинах міжнародного характеру. Притаманне сьогоденню стрімке збільшення трансграничних зв'язків фізичних та юридичних осіб зумовлює зростання уваги до такої галузі як міжнародне приватне право не лише з боку правової науки, але й законодавства та юридичної практики. Прискорений розвиток і вдосконалення цієї галузі спостерігається в усіх країнах світу, адже глобальна система торгівлі, фінансів та виробництва тісно пов'язують між собою інтереси окремих людей, підприємств та держав. В програмних документах ООН відзначається, що у світі «де люди все більше взаємодіють, виходячи за межі національних кордонів, особливо важливо, щоб існували процедури, які регулюють приватноправові відносини міжнародного характеру» Див.: Доповідь Генерального Секретаря ООН «Порядок денний для Розвитку» від 6 травня 1994 року [Електронний ресурс] //Офіційний сайт документації ООН .

Враховуючи світовий досвід, а також об'єктивний процес глобалізації економічного та соціального життя, в Україні 23 червня 2005 року прийнято Закон «Про міжнародне приватне право», де вперше комплексно врегульовані питання міжнародного цивільного та торгового обігу, встановлено цілу низку нових для вітчизняного права інститутів та юридико-технічних засобів.

У теперішній час жоден правник, незалежно від роду своєї професійної діяльності, не може обійтися без ґрунтовних знань міжнародного приватного права, тому ця навчальна дисципліна є невід'ємною складовою вищої юридичної освіти і їй приділяється велика увага у провідних правничих школах України та світу.

МПП давно сформувалося як самостійна галузь національного права та як самостійна навчальна дисципліна. Характерною рисою даної галузі є її тісний зв'язок із приватним правом іноземних держав та міжнародним публічним правом, тому основними методами вивчення МПП є системний аналіз та порівняльне правознавство. Традиційно міжнародне приватне право вважається однією із найскладніших для сприйняття навчальних дисциплін, адже без фундаментальних знань теорії держави та права, римського приватного права, міжнародного публічного права, а також таких галузей національного права як цивільне, сімейне, трудове, цивільне процесуальне - опанувати МПП неможливо.

Пропонований підручник підготовлено відповідно до програми навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право», затвердженої вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, колективом викладачів зазначеного навчального закладу.

При підготовці видання авторським колективом було проаналізоване чинне законодавство України та багатьох іноземних держав, матеріали судової та арбітражної практики, а також досліджені праці відомих українських і зарубіжних вчених в галузі міжнародного приватного права, серед них: Корецький В.М., Лунц Л.А., Ануфрієва Л.П., Богуславський М.М., Гетьман-Павлова І.В., Дмітрієва Г.К., Довгерт А.С., Кисіль В.І., Мережко О.О., Федіняк Г.С., Федіняк Л.С. та ін.

Авторський колектив ставив перед собою завдання стисло та доступно викласти загальні положення, що характеризують природу та специфіку міжнародного приватного права, його основні інститути та підгалузі, висвітлити актуальні проблеми правозастосування у цій сфері. Підручник складається з трьох розділів «Загальна частина», «Особлива частина» та «Міжнародний цивільний процес. Міжнародний комерційний арбітраж». Авторський колектив сподівається, що ретельне вивчення матеріалів пропонованого видання допоможе студентам та аспірантам юридичних навчальних закладів, а також усім, хто цікавиться зазначеною проблематикою скласти професійне уявлення про основні засади міжнародного приватного права.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Україна здійснює активне і повномасштабне входження до світового співтовариства, розвиває тісні зв'язки з іншими країнами в єдиній міжнародній спільноті. Економічне, політичне та культурне співробітництво між державами знаходить своє вираження у дуже різноманітних відносинах, що складаються як між самими країнами, так і між окремими громадянами, громадськими об'єднаннями, суб'єктами господарювання.

У сучасному світі виокремлюють національні правові системи, що існують в межах юрисдикцій суверенних держав, та систему міжнародного права, що складається з норм, які є загальними та обов'язковими для усіх країн. Відносини, що виникають між державами та міжнародними організаціями становлять сферу регулювання міжнародного публічного права. Відносини, що виникають між національними суб'єктами права в межах певної країни, регулюються нормами внутрішнього законодавства даної держави. Але постає питання - що ж становить правову основу для регулювання приватних відносин, які виникають між фізичними та юридичними особами різних країн, або між окремими державами та іноземними громадянами чи підприємствами? Таке питання дедалі частіше виникає у практиці правозастосування, адже сучасні приватноправові відносини відзначаються інтернаціоналізацією та глобалізацією - постійно зростає кількість правочинів в процесі міжнародної торгівлі; посилюється міграція населення та робочої сили, в результаті чого виникають відносини з укладання та розірвання «змішаних» шлюбів; здійснення іноземних усиновлень; отримання спадку за кордоном; стягнення шкоди, завданої в результаті дорожньо-транспортних пригод та інших випадків, що мали місце в іноземній державі тощо. Зазначені відносини виходять за межі юрисдикції однієї держави, вони набувають міжнародного характеру, отже виникає необхідність їх комплексного врегулювання, з урахуванням особливостей національних правових систем різних держав. Єдиною галуззю, яка призначена для правового регулювання приватноправових відносин, що виникають в процесі міжнародного обігу є міжнародне приватне право (далі - МПП).

Предмет регулювання МПП - це приватноправові відносини, ускладнені іноземним елементом.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» Відомості Верховної Ради України. - 2005.- N 32.- Ст. 422., іноземним елементом вважається ознака, яка характеризує приватноправові відносини, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

Таким чином, міжнародному приватному праву притаманні два спеціальних методи регулювання - колізійно-правовий, що здійснюється у двох формах - національній та міжнародній, та матеріально-правовий, що здійснюється у міжнародно-правовій формі.

1.3 Система міжнародного приватного права

Поняття «міжнародне приватне право» вживається для визначення галузі права, галузі законодавства, галузі правової науки та навчальної дисципліни. Стосовно системи МПП як галузі права, слід зазначити, що в цілому його структура подібна до інших галузей приватного права, хоча й має певні відмінності. МПП складається із загальної та особливої частин, які поділяються на окремі інститути, а також включає в себе спеціальну частину, присвячену питанням міжнародного цивільного процесу та міжнародного комерційного арбітражу.

У загальній частині містяться загальні засади МПП, поняття та механізми застосування колізійних норм, підстави та обмеження у застосуванні іноземного права, порядок встановлення змісту норм іноземного права, визначення правового статусу фізичних та юридичних осіб, держави та міждержавних організацій тощо.

Особлива частина МПП включає окремі інститути цієї галузі: право власності; право інтелектуальної власності; правочини; зобов'язання із завдання шкоди; спадкові, шлюбно-сімейні та трудові відносини, ускладнені іноземним елементом.

Відмінною рисою МПП є віднесення до даної галузі питань міжнародного цивільного процесу та міжнародного комерційного арбітражу. Слід зазначити, що наявність іноземного елементу в приватних правовідносинах тягне за собою не лише матеріальні, але й процесуальні наслідки. Колізія матеріального права різних країн неминуче супроводжується і колізією юрисдикцій, завжди виникають питання: суду якої країни підсудний той чи інший спір між суб'єктами, які належать до різних держав; процедура встановлення судом змісту іноземного права; обсяг процесуальних прав іноземців тощо.

В науці МПП здавна існують концепції, які відносять до міжнародного приватного права колізійні питання про вибір права у їх тісному зв'язку із цивільним процесом, зокрема міжнародною підсудністю. І хоча це питання лишається предметом дискусій серед правознавців, у законодавстві переважної більшості країн застосовується комплексний підхід, де проблеми колізії законів та колізії юрисдикцій врегульовані в одному нормативному акті. Такий підхід використано при створенні нових законів про МПП Швейцарії, Австрії, Італії, Угорщини, Чехії та багатьох інших держав. Так само і Закон України «Про міжнародне приватне право» містить розділи «Провадження у справах за участю іноземних осіб», «Підсудність та виконання іноземних судових доручень», «Визнання та виконання рішень іноземних судів».

Отже, узагальнюючи вище викладене, можна дійти висновку, що міжнародне приватне право - це самостійна галузь національного права, яка є системою колізійних та уніфікованих матеріально-правових, що регулюють приватні та цивільно-процесуальні відносини, ускладнені іноземним елементом.

1.4 Історія науки міжнародного приватного права

Головними чинниками виникнення такої галузі як міжнародне приватне право були інтенсивні комерційні та цивільні відносини між населенням країн та територіальних одиниць, кожна з яких мала власне, відмінне від інших, приватне право. Як зазначав видатний радянський фахівець в галузі МПП Л.А. Лунц: «При одноманітному цивільному праві таких держав чи областей немає колізійних питань; за відсутності достатньо розвинутого торгового обміну немає підстав ні для розвитку доктрин про права іноземців, ні для виникнення колізійних вчень» Лунц Л.А. Курс международного частного права: в 3-х т. / Л.А. Лунц.- М.: Спарк.- 2002.- Т.1: Международное частное право: общая часть.- С. 117.. Отже лише за наявності двох зазначених умов існували підстави для виникнення проблем міжнародного приватного права.

Довгий час вважалося, що в античні часи не могло бути МПП, оскільки тодішні цивілізації не визнавали прав за іноземцями: «війна та рабство іноземцям - ось лозунг давнього теократичного світу» Мандельштам А.Н. Гаагские конференции о кодификации международного частного права.- СПб..- 1900.- С.1. . Але сьогодні усе більше дослідників схиляються до думки, що «МПП настільки ж давній феномен соціальної дійсності, як і міжнародна торгівля, оскільки важко уявити міжнародну торгівлю без правил, що її відповідно регулюють (навіть у вигляді звичаїв, що стихійно сформувалися, та принципів природного права» Мережко А.А. Наука международного частного права: история и современность.- К.: Таксон.- 2006.- С. 21.. Дійсно, зародки норм подібних до норм МПП можна знайти і давньоєгипетських текстах, де передбачалося право іноземців обирати суддів своєї національності; і в Старому Завіті, де вказано яка частина Закону Мойсея застосовується до іноземців, а яка - ні; і в правових актах Давньої Греції, де була створена особлива система юрисдикції для іноземців.

В давньоримському праві суб'єктом права визнавався лише громадянин Риму (civis romanus), іноземець вважався ворогом (hostis), на якого не поширювалася захист законодавства. Але із розвитком торговельних відносин з іншими народами змінилися погляди римлян на іноземців, їх стали називати перегрінами (peregrinus) Peregrinus (латин. від per ager - поза домом) - іноземець. і підпорядкували юрисдикції особливого претора (praetor peregrinus), який приймав рішення у справах за участю іноземців з урахуванням законів іноземних країн, що мали відношення до справи, а також принципів розумності та справедливості. Таким чином у Римі виникло дві галузі матеріального цивільного права: jus civile, яке виключно регулювало відносини, що викали між римськими громадянами, та jus gentium, яке застосовувалося до правовідносин за участю іноземців. У працях багатьох науковців висловлена думка про те, що jus gentium можна визнати своєрідним МПП Давнього Риму, як універсальне право, що матеріально-правовими засобами регулювало поведінку представників будь-яких народів Мережко А.А. Там же. С. 28..

Але справжній початок міжнародного приватного права як науки та галузі права пов'язаний із XIIІ століттям, коли науковці середньовіччя звернулися до вивчення та коментування Кодексу Юстиніана (Corpus Juris Civilis).

У час феодальної роздрібненості країн Західної Європи між окремими самоврядними містами та провінціями велася жвава торгівля. У Північній та Середній Італії такі міста як Піза, Генуя, Болонья мали розвинуту систему своїх законів (статутів) в результаті чого неминуче виникали колізії, розв'язати які намагалися за допомогою римського права, що вважалося серед італійських правників «писаним розумом» та ідеалом права. Класичним зразком подібного розв'язання колізії є відома глоса Глоса (лат. Glossa) - назва, коментар. Аккурсія Аккурсій (Francesco d'Accorso або лат.- Accursius, 1182-1254) - італійський правник, що зібрав твори глосаторів римського права ("Glossa ordinaria"), професор Болонського та університету., де правник дає відповідь на питання: чи можна судити громадянина Болоньї за статутами Модени? Коментуючи Кодекс Юстиніана, Аккурсій зазначив: «Відповідно до думки імператорів, закон обов'язковий для тих народів, якими вони правлять; отже для тих, хто знаходиться поза межами їхньої влади, закон не обов'язковий. Тому й болонський громадянин не може підлягати дії моденського статуту». Ця глоса вважається прообразом першої колізійної норми та початком науки колізійного права.

Найбільший вплив на розвиток науки МПП періоду середньовіччя справили італійські дослідники права Бартол Бартол (Bartolus a Sassoferrato, 1314-1357) - видатний італійський правознавець, з ім'ям якого пов'язане виникнення науки міжнародного приватного права. Користувався великим авторитетом в країнах Середземномор'я, в Італії та Португалії його рішення мали силу закону, в Німеччині рецепція римського права відбулася у формі коментарів та творів Бальда і його учеників. та його ученик Бальд Бальд (Baldus, 1327-1400) - італійський правник, представник школи постглосаторів, його 5-ти томний твір юридичних висновків є важливим джерелом та пам'яткою права епохи феодалізму., що належали до школи постглосаторів. В працях цих науковців уперше були розглянуті та проаналізовані колізії права різних країн та державоподібних утворень щодо форми договору, дії статутів в галузі спадкування за законом та заповітом, шлюбно-сімейних відносин тощо.

Вчення постгласаторів стали відправним пунктом для дослідження колізійної проблематики французькими юристами XVI століття. У той час окремі міста (Париж, Бордо) та провінції (Бургундія, Нормандія, Бретань) мали власні звичаї - кутюми Кутюм (від фр. сoutume) - звичай., розвиток цивільного обігу зумовлював численні колізії між ними. У цих історичних обставинах почала формуватися французька наука колізійного права. Найвидатнішим представником французького правознавства того часу був Шарль ДюмуленДюмулен Шарль (Charles Dumolin, 1500-1566) - видатний французький правник, коментував законодавство усіх провінцій Франції, спрямовуючи свої зусилля на створення об'єднаного та одноманітного правового регулювання на території усієї держави. Його праці справили вирішальний вплив на розвиток французької юриспруденції в цілому., головним досягненням якого в теорії МПП є концепція свободи (або автономії) волі сторін при укладанні договорів. До появи зазначеної концепції договори регулювалися законом країни місця укладання. Аналізуючи практику укладання договорів між фізичними особами різних держав й враховуючи принципи справедливості та розумності, Шарль Дюмулен довів примат автономії волі сторін у даних відносинах над приписами звичаїв та статутів. Сьогодні інститут автономії волі сторін закріплений в міжнародних угодах та національному законодавстві з міжнародного приватного права майже усіх країн.

Досліджуючи колізійні питання, французькі науковці остаточно сформулювали так звану «теорію статутів», згідно якої одні закони чи звичаї (статути) діють лише на території тієї держави, де вони були видані, інші ж мають екстериторіальну дію, тобто є чинними і поза межами своєї держави. До першої групи належать статути, що стосуються майна - вони реальні і не мають сили за кордоном, до другої групи належать ті, що стосуються статусу осіб, вони є особистими і супроводжують особу на території будь-якої країни.

Теорія статутів була розвинута в працях багатьох дослідників того часу, а також отримала продовження в науці колізійного права Німеччини та Голландії.

В Німеччині проти теорії статутів виступив К. Ф. Вехтер, який пропонував в колізійних питаннях завжди виходити з вимог національного права, а при виборі права надавати перевагу закону країни суду, де розглядається справа. Його вважають засновником націоналістичного напрямку в МПП.

На відміну від Вехтера, видатний німецький науковець Ф. К. фон Савіньї Савіньї, Фрідріх Карл (нім. Friedrich Carl von Savigny, 1779-1861) - німецький правознавець та історик, засновник історичної школи права. розвивав колізійне вчення, виходячи з ідеї так званої «міжнародно-правової спільноти», вважаючи, що у випадку виникнення колізійної проблеми необхідно досліджувати природу даних правовідносини і відшукати той національний правопорядок, з яким вони мають основоположний зв'язок. Тобто Савіньї виходить не з роздільності територіальних законів, а із створення ними міжнародно-правової спільності. Ідеї Савіньї істотним чином вплинули на розвиток законодавства з міжнародного приватного права, зокрема стали теоретичним підґрунтям для уніфікації колізійних норм європейських країн на початку ХХ століття.

У подальшому розвиток науки МПП відбувався більш відособлено в межах окремих країн. Так, були створені національні школи: голландська (Т. АссерОшибка! Закладка не определена.), італійська (Манчіні, Анцилотті), бельгійська (Броше, Лоран), англо-американська (Сторі, Дайсі, Чешир, Норт) та інші.

Щодо англо-американської доктрини МПП, слід зазначити, що вона значно відрізняється від панівних концепцій у континентальній науці і потребує окремої уваги.

До середини XVIII століття суди Англії не стикалися з колізійними проблемами, адже комерційні спори з іноземними купцями розглядалися спеціальними судами, які застосовували міжнародне торгове право (lex mercatoria), а у межах країни вже в ХІІІ столітті був завершений процес формування загального права. Коли виникали колізії у справах з іноземцями судді оголошували себе некомпетентними розглядати таку справу, або застосовували право Англії.

Колізійна доктрина Англії у першій половині ХІХ століття була запозичена у США, оскільки США - федеративна держава, де кожен штат є самостійним у приватноправовій сфері, отже перед американськими судами постійно виникали колізійні питання, що зумовило необхідність запровадження колізійних норм, які б були підставою для розв'язання міжштатних та міжнародних колізій.

Засновником американської доктрини міжнародного приватного права був суддя Верховного Суду США Джозеф Сторі Сторі Джозеф (англ. Joseph Story, 1779-1845) - американський правознавець, член Верховного Суду США 1811-1845 рр., який у 1834 році опублікував своє фундаментальне дослідження «Коментар конфліктного права», у подальшому доктрину Д.Сторі розвивали та вдосконалювали такі науковці як Дайсі (Великобританія) та Біль (США).

Відправним положенням англо-американської доктрини є висновок про те, що держава взагалі застосовує лише власне право, але може визнати суб'єктивні права, засновані на іноземному законодавстві (так звані «набуті права , англ. - vested law). Суб'єктивні права, набуті на підставі іноземного закону, розглядаються англійськими та американськими судами як важливі фактичні обставини, тобто іноземне законодавства розглядається не як право, а як фактична обставина, що підлягає доказуванню.

Значно звужує сферу визнання «набутих прав» широка концепція цивільно-процесуальних відносин, як характерна для країн загального права. Наприклад, правові інститути, що в континентальному праві безумовно вважаються матеріально-правовими (позовна давність, розподіл обов'язків в процесі доказування, обрахування збитків тощо) в загальному праві відносяться до цивільно-процесуальних. Оскільки суди при відправленні правосуддя керуються лише національним процесуальним законодавством, ціла низка питань виключається із сфери дії іноземних законів.

Отже для англо-американської доктрини МПП основним принципом є територіальність та примат національного законодавства.

Праці видатних європейських науковців середньовіччя та новітнього часу були предметом дослідження російських та українських правознавців і склали фундамент вітчизняної науки міжнародного приватного права Див.: Брун М.И. Очерки истории конфликтного права.- М., 1915; Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины международного частного права//Избранные труды: В кн.2 / АН УССР. Ин-т государства и права.- К.: Наукова думка.- 1989.- К.1.- С. 224-340; Корецкий В.М. Савиньи в международном частном праве (к 65-летию со дня смерти) //Избранные труды: В кн.2 / АН УССР. Ин-т государства и права.- К.: Наукова думка.- 1989.- К.1.- С. 80-88; Лунц. Л.А. Курс международного частного права: в 3-х т. / Л.А. Лунц.- М.: Спарк, 2002.- 1007с.;Мережко А.А. Наука международного частного права: история и современность.- К.: Таксон, 2006.- 356 с.., Сьогодні над проблемами МПП в Україні плідно працюють О.О. Мережко, А.С. Довгерт, В.І. Кисіль та багато інших дослідників.

РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

За традицією в системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів розглядається поняття джерел права. Під джерелами права в теорії права прийнято розуміти зовнішню форму юридичного закріплення норм права і спосіб надання нормі юридичної обов'язковості. Як правило, особливості системи джерел тієї чи іншої галузі права залежать від правової природи цієї галузі. Так, у системі національного права, що займається регулюванням внутрішньодержавних відносин, джерелами будуть вважатися зовні об'єктивні форми вираження волевиявлення державної влади, а саме: нормативно - правовий акт, прецедент і звичай. В системі міжнародного права джерелами будуть форми, що виражають інтереси суб'єктів міжнародного права (держав, міжурядових організацій та ін.) - міжнародний договір і міжнародний звичай.

Стосовно джерел МПП в літературі висловлена думка, що у зв'язку з різноманітністю, для них характерно, з одного боку розмежування, а з іншого - поєднання «форми права» - зовнішнього його вираження (внутрішньодержавного закону, міжнародного договору та ін.) і способу надання з боку держави моделям поведінки юридичної сили Ануфриева Л.П. Международное частное право. Общая часть. Т.1. М. 2000. С.125..

У наш час, коли і в Конституції України проголошене верховенство права (ст. 8), а не закону, не залишається підстав для їх ототожнення. Право і закон розмежовуються, першість належить праву як нормативному закріпленню справедливості, що базується на природних правах людини, а закон розглядається як форма, що покликана відповідати праву як його змісту. Найпоширенішими формами (джерелами) права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори Загальна теорія держави і права. Харків. 2002. С. 293.. Першість серед цих форм належить нормативним правовим актам - офіційним документам, які приймаються компетентними органами правотворчості.

У міжнародному приватному праві застосовуються такі форми (джерела) права як: 1) міжнародні договори, а також 2) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні); 3) внутрішнє законодавство (вітчизняне та іноземне); 4) судова та арбітражна практика. В якості джерела права розглядають правову доктрину, хоча доктринальні положення не є загальновизнаним джерелом права. В правовій системі України формами (джерелами) міжнародного приватного права офіційно визнаються: 1) міжнародні договори; 2) внутрішнє законодавство; 3) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні). Судова та арбітражна практика і правова доктрина не є в Україні офіційно визнаними формами (джерелами) МПП.

Форми і джерела міжнародного приватного права мають певні особливості, викликані наявністю міжнародних договорів та звичаїв:

По-перше - подвійність форм правового регулювання: існування внутрішньодержавного і міжнародного рівня регулювання одних і тих самих відносин. По-друге, у певних випадках формою міжнародного приватного права може виступати не тільки національне законодавство України (внутрішньодержавне і міжнародне), але й внутрішнє право інших країн Хоча з цього приводу в літературі висловлені різні думки: 1) відстоювання тези про подвійність форм (або джерел) міжнародного приватного права; 2) заперечення цієї тези; 3) кваліфікація міжнародного приватного права як «комплексної галузі права», що включає як внутрішньодержавні, так і міжнародно-правові норми..

Скажімо, при розгляді справи про спадкування, вітчизняний суддя може постати перед необхідністю застосування до відносин законодавства Польщі чи будь-якої іншої держави. При цьому суд повинен використати не тільки визнані в Україні закони чи підзаконні нормативні акти, правові звичаї, але і судові прецеденти, і навіть доктринальні положення.

Специфічним є співвідношення між різними формами права. У більшості галузей права основною формою регулювання виступає внутрішнє законодавство, а міжнародні договори та звичаї застосовуються рідше. В міжнародному приватному праві міжнародно-правове регулювання (договори та звичаї) зазнає все більшого застосування. Незалежно від різних теоретичних підходів щодо якості міжнародних договорів, практично в будь-якій сфері правового регулювання поряд з нормами внутрішнього законодавства застосовують також норми міжнародних договорів, які в міжнародному приватному праві мають примат над внутрішнім законодавством.

2.2 Міжнародні договори в галузі міжнародного приватного права

Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 9 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» Відомості Верховної Ради України. - 2004.- № 50.- Ст. 540. визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, належно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

При використанні міжнародного договору слід визначити, чи можна застосовувати цей саме договір до відносин, які належать врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може в деяких випадках застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави - учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до відносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України - це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також враховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай проходить досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб він набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності: а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію Депозитарій - держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачене міжнародним договором.; в) по закінченню певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) в строк, зазначений в самому договорі; д) з моменту підписання Підписання, за Законом України «Про міжнародні договори України» - це стадія укладення міжнародного договору або форма надання Україною згоди на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором чи іншою домовленістю сторін. (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

При застосуванні міжнародних договорів слід враховувати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. передбачає можливість укладання договорів в усній формі, однак Україна зробила застереження відповідно до ст.ст. 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору у тих випадках, коли хоч би одна із сторін має своє комерційне підприємство в Україні.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. В Законі України «Про міжнародні договори України» та й у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічне правило є і в Законі України «Про міжнародне приватне право» Відомості Верховної Ради України. - 2005.- N 32.- Ст.422. (ст.3), за яким норма міжнародного договору України має примат над будь-якою нормою, що міститься в цьому законі. При цьому, слід зазначити, що законодавець мав на увазі норми міжнародних договорів України, що не потребують деталізації у внутрішньому законодавстві і спеціально призначені для регулювання приватних міжнародних відносин.

Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших держав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має здійснюватися одноманітно.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників:

а) двосторонні (про правову допомогу; консульські конвенції; про торгово-економічне співробітництво; про міжнародні перевезення (транспорт); про захист інвестицій; про усунення подвійного оподаткування та ін.

б) багатосторонні (універсальні (відкриті для усіх держав), наприклад: Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року; Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року; Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року та багато ін.);

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад: Угода країн СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року; про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД 1993 року та ін.;

2) по суб'єкту їх укладання:

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і Законом України «Про правонаступництво України» Відомості Верховної Ради України.- 1991.- N 46.- Ст.617. Наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав та обов'язків за міжнародними угодами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням - від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені уряду України;

міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

д) про використання території та природних ресурсів України;

е) яким за згодою сторін надається міжнародний характер:

Від імені уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента або Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України, затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.

2.3 Внутрішнє законодавство держав

Сучасний досвід правової регламентації відносин в сфері МПП свідчить про наявність двох основних підходів до проблеми регулювання приватних міжнародних відносин на рівні національних законодавств. Для першого з них характерне закріплення норм міжнародного приватного права в численних галузевих законах (зазвичай шляхом включення цих норм до окремої глави чи розділу цивільного чи іншого відповідного кодексу певної держави) і підзаконних актах внутрішнього права. Специфіка другого полягає в прийнятті державою спеціальних кодифікаційних законодавчих актів з питань МПП.

В Білорусі, Російській Федерації, Франції, Японії та деяких інших державах регулювання приватних міжнародних відносин здійснюється на основі «цивілістичної» концепції, зміст якої полягає в створенні норм, закріплених у цивільних, цивільно-процесуальних, сімейних, трудових, торговельних кодексах, а також у інших галузевих і комплексних нормативних актах.