Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ І СУЧАСНИЙ ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
• 1.1 Духовно-культурні відносини як предмет конституційно-правового регулювання: загальнотеоретичний аспект
• 1.2 Правове регулювання духовно-культурних відносин у контексті еволюції конституційної держави
• 1.3 Досвід регулювання духовно-культурних відносин у зарубіжній конституційно-правовій практиці
• РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ  КОНСТИТУЦІЙНО-правового РЕГУЛЮВАННЯ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
• 2.1 Конституційні засади духовно-культурної системи в Україні
• 2.2 Конституційно-правове регулювання культурних прав і свобод людини і громадянина в Україні
• 2.3 Конституційно-правовий статус інститутів громадянського суспільства у духовно-культурній сфері
• 2.4 Роль держави у формуванні та розвитку духовно-культурних відносин в Україні: конституційно-правові аспекти
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність дослідження. Прийняття в 1996 році Конституції Ук-раїни сприяло виходу процесу національно-державної розбудови на новий правовий рівень, стабілізувавши на той час суспільно-політичну ситуацію в Україні, визначивши програму руху до полі-тичного ідеалу ? демократичної, соціальної, правової держави, в якій людина визнається найвищою соціальною цінністю. Конституція України 1996 р. закріпила найважливіші інституційні засади та принципи існування суверенної Української держави. Подальша реалізація конституційних положень сприяла становленню України як демократичної, соціальної, право-вої держави, розвитку громадянського суспіль-ства та запровадженню демократичних засад суспільного життя.

Конституція чітко визначила фундамен-тальні соціально-правові цінності держави і права: непорушність прав та свобод люди-ни і громадянина, політичне різноманіття, демократичні основи державного устрою, розподіл влади, верховенство права та інші основні інститути конституційного ладу в Україні.

Проте сучасна вітчизняна політико-правова думка все більше схиляється до необхід-ності реформування Основного Закону, ос-кільки він уже не повною мірою відповідає су-часному рівню суспільних відносин і світовим тенденціям. У зв'язку з цим вкрай актуаль-ним є дослідження всієї системи суспільних відносин, що передбачені та гарантовані Кон-ституцією.

Слід констатувати, що серед усіх консти-туційних основ проблемам духовно-культурного життя суспільства приділяється найменше уваги. У сучасній науці конституційного права проб-лема духовно-культурної системи основ конституційного ладу є однією з маловивчених. Отже, дослідження цієї системи, у тому числі окремих її елементів набуває особливо-го практичного значення в умовах нового етапу конституційного процесу.

Духовно-культурна сфера займає головне місце в громадянському суспільстві, будучи невід'ємною частиною будь-якої соціальної системи, і в той же час маючи певну самостійність. Держава зацікавлена ??в використанні потенціалу культури для забезпечення своєї єдності і територіальної цілісності, духовного розвитку громадян, підвищення якості товарів і послуг, ефективності роботи всього державного апарату, досягнення успіхів в міжнародних відносинах.

Культура являє собою сукупність видатних досягнень нації, народу, людства в області матеріального і духовного виробництва, що склалися форм і способів діяльності особистості, які увійшли в суспільну свідомість, в побут і звички людей, усталених умінь і навичок творчості в фізичній і розумовій праці.

Об'єктами конституційно-правового регулювання в духовно-культурній сфері громадянського суспільства є: відносини зі створення матеріальних і духовних цінностей культури; освоєння досягнень культури; охорони матеріальних і духовних цінностей культури.

Сучасний стан розвитку права, правової системи висвітлив значну кількість нагальних проблем, які стосуються основ державного та суспільного ладу, перспектив розвитку демократії, утвердження ідеалів рівності та свободи, проголошених як основні цінності в Основному законі України, що зумовило актуальність усього кола питань у сфері осмислення проблематики конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина.

Сьогодні головним ресурсом розвитку та модернізації будь- якої країни, провідним чинником її конкурентоспроможності стає людський капітал, основою формування якого є нова якість життя людини. Йдеться про нову гуманітарну політику держави, спрямовану на розвиток і максимальне розкриття потенціалу кожної людини, створення гідних умов для реалізації всіх її інтелектуальних і творчих можливостей. У цьому контексті комплексне забезпечення конституційних духовно-культурних прав і свобод людини та громадянина, збереження і поступу культурної самобутності нації, формування конкурентоспроможності національної культури й участі України в міжкультурних обмінах у сучасному світі потребує інтенсифікації розвитку національного сектору культурних індустрій.

На сучасному етапі розвит-ку суспільства культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний прогрес, як чинник, що зумовлює та забезпечує нову якість життя, як спосіб формування і утвердження єдиної національної ідеї, як засіб зміцнення національного духу. Одним з найважли-віших завдань сучасної держави є підтримка та розви-ток національної культури. Стрімке зростання значення культури пов'язано не тільки зі трансформаційним ха-рактером сучасного суспільства, а й з природою культу-ри як особливого феномена суспільного життя. Очевид-ним є те, що духовно-культурний розвиток набуває характеру глобального явища, хоча це не виключає національного характеру культури конкретного суспільства. Національна куль-тура виступає важливою складовою суспільної свідо-мості та пріоритетною сферою державного управління. Духовно-культурні відносини стали предметом однієї з функцій сучасної держави, а саме ? культурної функції. Тому потребує подальшого вивчення феномен культури саме в розрізі специфіки реалізації культурної функції дер-жави, тобто дослідження характерних рис культури, які дозволяють визначати це суспільне явище об'єктом культурної функції держави.

Основи  конституційно-правового регулювання досліджували такі науковці як В. Журавський, А. Колодій, В. Копєйчиков, Ю. Тодика, О.Фрицький, В. Шаповал та ін. Ряд віт-чизняних учених-конституціоналістів, виок-ремлюючи інститут основ суспільного ладу України, розкривали зміст окремих питань конституційно-правового регулювання А.Георгіца, В.Погорілко, О. Совгиря, В. Федоренко, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна та ін..

Вивчен-ню структури і механізму реалізації конституційно-правового регулювання духовно-культурних відносин присвячували монографічні та інші наукові до-слідження багато вчених, дослідників, серед яких: О.Д. Бойко, О.Ю.Висоцький, П.П. Гудзенко, Г.Г.Єфіменко, ГВ. Касьянов, Ф.М. Кирилюк, В.Ф.Клочко, Я.І. Мандрик, А.А.Пискач, М.В. Семенова та інші.

Духовне життя суспільства складається з багатьох елементів, з різного роду відно-син, в основі яких зазвичай знаходяться ма-теріалізовані предмети: пам'ятники, витво-ри мистецтва, книги, ікони тощо. На це звертали увагу такі дослідники, як: М. Баймуратов, В. Журавський, В. Копейчиков, Л. Кривенко, О.Кутафін, В. Мелащенко, В. Погорілко, П. Рабінович, В. Федоренко, Ю.Тодика та інші.

Питання конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина були предметом досліджень таких вчених-правознавців як: В.І.Акуленко, Ю.П. Битяк, В.О. Боняк, С.Д. Гусарєв, О.В. Зайчук, М.Колодій, В.В. Копєйчиков, О.Г. Кушніренко, Н.М. Оніщенко, А.С. Пазенко, О.В.Петришин, В.Ф. Погорілко, О.В. Пушкіна, П.М. Рабінович, О. В.Скрипнюк, Я. Тацій, В. Л. Федоренко, М. В. Цвік, Ю. С. Шемшученко та ін. духовний культурний конституційний правовий

Однак питання щодо конституційно-правового регулювання виключно духовно-культурних відносин роз-глянуті лише фрагментарно.Демократичні конституції, тобто дер-жава, майже не регулює цю сферу, залиша-ючи її на розсуд самого суспільства та його різних об'єднань, оскільки ця сфера має відношення передусім до внутрішнього світу людини.

Особливістю сучасних перетворень у суспільстві та державному управлінні є орієнтація на матеріаль-ні блага та концепція споживання; сучасна людина орієнтується більше на концепцію отримання, ніж на концепцію віддавання та жертовності. Водночас варто відзначити, що в суспільстві та державному управлінні діють закони, в основі яких найбільшу та най-вагомішу роль відіграють питання духовності та культури.

Процеси перетворень та духовного розвитку залишаються осто-ронь як наукових, так і практичних досліджень. Водночас формуван-ня засадничих аспектів розвитку суспільства пов'язано із суб'єктом, який є трискладовою частиною суспільства. Людина має душу, дух та тіло. Відповідні компоненти потребують свого розвитку і задо-волення потреб. За відсутності розвитку однієї зі складових почи-наються паразитичні процеси, які мають негативний вплив як на суб'єкта, так і на форми його життєдіяльності. Важливим у сучас-ному суспільстві стає питання задоволення не лише матеріальних, а і духовних потреб для розвитку людини, державного управління й держави.

Об'єктом дослідження є духовно-культурних відносин, що становлять процес фор-мування в Україні громадянського суспільства.

Предметом дослідження є теоретико-правові основи і практика конституційно-правового регулювання духовно-культурних відносин.

Мета дослідження всебічний си-стемний та критичний аналіз конституційно-правового регулювання духовно-культурних відносин в Україні.

Основні завдання дослідження:

? визначити загальнотеоретичний аспект духовно-культурних відносини як предмету конституційно-правового регулювання;

? розкрити особливості правового регулювання духовно-культурних відносин у контексті еволюції конституційної держави;

? проаналізувати досвід регулювання духовно-культурних відносин у зарубіжній конституційно-правовій практиці;

? обґрунтувати основні конституційні засади духовно-культурної системи в Україні;

? розкрити конституційно-правове регулювання культурних прав і свобод людини і громадянина в Україні;

? з'ясувати конституційно-правовий статус інститутів громадянського суспільства у духовно-культурній сфері;

? визначити роль держави у формуванні та розвитку духовно-культурних відносин в Україні.

Методологічну та теоретичну основу становлять загальнонаукові, спеціальнонаукові та конкретнонаукові методи і принципи, які відповідають меті й завданням наукового дослідження. У процесі їх вирішення автор намагалася виходити з принципів діалектики, обґрунтованості, об'єктивності, системності. Підхід до досліджуваних суспільних процесів здійс-нювався з урахуванням реальних умов, часу та рівня морально-етичного й духов-ного розвитку суспільства. Використано також проблемно-теоретичний та логічний методи, які сприя-ли цілісному сприйняттю об'єкта дослідження і всебічному аналізу зв'язку між окремими елементами в рамках цілого.

Структура та обсяг роботи. Виходячи з поставленої мети, завдань, врахо-вуючи характер, обсяг та зміст даного наукового дослідження, а також логіку ви-кладу проблеми, структурно воно містить: вступ, основну частину, що складається з 2 розділів, які охоплюють 7 підрозділів, висновки, список викорис-таних першоджерел. Загальний обсяг роботи становить 221 сторінка, у тому числі: основного тексту ? 196 сторінок, бібліографії ? 270 найменувань.



РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ І СУЧАСНИЙ ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

1.1 Духовно-культурні відносини як предмет конституційно-правового регулювання: загальнотеоретичний аспект

Духовно-культурні відносини в суспільстві ? це відносини між людьми, між людиною, суспільством і державою в сфері духовнокультурних благ.

Такі відносини регулюються державою в найменшій мірі. Тільки тоталітарні режими претендують на повний контроль над цією сферою життя суспільства. У демократичному суспільстві людина самоцінна та автономна і внутрішній світ належить тільки їй. Завдання держави і права зводиться до того, щоб створити максимально комфортні умови для духовно-культурного розвитку особистості людини.

Предмет цих відносин включає всі духовно-культурні явища ? науку, мистецтво, освіту, релігію та інші області суспільної свідомості [161, с. 52].

Ці відносини обумовлені існуючою системою політичних, економічних, соціальних відносин. Завдання держави і конституційного права полягає в забезпеченні найкращих умов для духовно-культурного розвитку суспільства. Найважливішим інститутом духовно-культурних відносин є релігія. Взаємодія релігії і конституційного права здійснюється у вигляді конституційно-правового регулювання свободи совісті, а також регулювання відносин між державою і церквою.

У світських державах в тій чи іншій формі проголошується відділення церкви від держави. Згідно ст.41 Конституції Португалії 1976 року «Церкви і релігійні громади відділені від держави і вільні у своїй організації, діяльності та відправленні культу».

У Конституціях клерикальних держав встановлюється інший підхід. Згідно ст.4 Конституції Данії 1953 року «Євангельська лютеранська церква є офіційною церквою Данії і користується підтримкою держави».

Конституційне право, як правило, гарантує рівноправність віросповідань, а також захищає релігійні меншини.

Конституційні принципи правового регулювання духовно-культурних відносин:

? право на освіту (основне навчання обов'язкове та безкоштовне);

? можливість батьків виховувати дітей відповідно до власних переконань;

? свобода створення фізичними та юридичними особами навчальних закладів;

? свобода творчості і викладання;

? сприяння розвитку культури, наукових і технічних досліджень;

? заборона ідеологічного контролю за творчим процесом і цензури щодо творів літератури, мистецтва і науки;

? охорона історичного та художнього спадщини народів;

? гарантування свободи совісті та віросповідання [161, с. 54].

Під предметом правового регулювання в юриспруденції прийнято розуміти суспільні відносини, в тому числі духовно-кльтурні відносини, вони регулюються нормами права, спеціально створеними для цього відповідними суб'єктами. Особливо таке розуміння міцно вкоренилося в галузевих юридичних дисциплінах.

Очевидно, предмет правового регулювання ? одна з основних і найбільш часто вживаних категорій і в загальній теорії права. Більше того, зрозуміло, що категорія «предмет правового регулювання» зобов'язана своїм «народженням» саме теорії права, тому так важливо, щоб в цій науці дане поняття було по можливості чітко визначено.

Якщо звернутися до того, як предмет правового регулювання визначає теорія права, можна констатува-ти, що суперечок щодо даного поняття серед вчених ні в радянській, ні в сучасній вітчизняній науці майже не спостерігається. Основні розбіжності полягають у тому, що одні вважають предметом правового регулю-вання суспільні відносини, а на думку інших ? це поведінка суб'єктів.

На радянському етапі розвитку теоретико-правової науки в якості предмета правового регулювання визнавалися суспільні відносини, а правове регулювання визначалося як їх «класовий регулятор», організо-ваний державний вплив на них за допомогою закону.

Інший підхід, як вказувалося вище, визначав предметом правового регулювання саме поведінку суб'єк-тів. Л. С. Явич [267], наприклад, розумів правове регулювання як різні юридичні форми впливу держави на пове-дінку суб'єктів суспільних відносин через встановлення прав і обов'язків. Аналогічної позиції дотримував-ся С. С. Алексеев [3], який вважав «програмування» поведінки людей і правове регулювання результатом реагування суб'єктів на правовий вплив.

Аналогічні розбіжності існують в теорії права і нині. Однак якщо виходити з того, що правове регулю-вання суспільних відносин є процесом державного регулювання, то логічних протиріч у наведених твер-дженнях немає.

Власну точку зору щодо визначення предмета правового регулювання висловлював В. Д. Сорокін [212]. Він вперше запропонував розглядати в якості предмета правового регулювання єдиний предмет для всієї систе-ми права, включно з відносинами соціально-правового середовища.

Слід також зазначити, що деякі науковці в правовому регулюванні виділяють його предмет і об'єкт.

Очевидно, що кожний вчений наводить свої аргументи на користь визнання найбільш обґрунтованою саме його позиції, однак у цілому будь-які принципові протиріччя між зазначеними міркуваннями, на наш погляд, відсутні. У цьому контексті, здається, можна погодитися з А. В. Поляковим [212], який вважає протиріччя в трактуваннях предмета правового регулювання невиправданими, оскільки «право впливає на поведінку суб'єктів і регулює її, а поведінкові акти лежать в основі суспільних відносин, у зв'язку з чим, не буде помил-кою, вважати, що предметом правового регулювання є суспільні відносини, які регулюються через поведінку суб'єктів соціальної взаємодії».

Отже, визнаючи державу в якості головного і фактично єдиного творця правових норм, вітчизняна тео-рія права розвиває цю концепцію, цілком поширюючи її на правове регулювання і його предмет.

Так, наприклад, В. В. Лазарєв [118] пояснює, що не всі дії чи відносини соціальних суб'єктів можуть ставати об'єктом правового впливу, а лише певна їх частина, а саме ті з них, які мають нормативний характер, можуть бути формалізовані

Видається, що таке формулювання насправді не визначає коло суспільних відносин, які можуть бути врегульовані правом, і відносини, втручання держави в які неприпустимо. Скоріше, навпаки, вона дає мож-ливість державним органам надати правову форму фактично будь-яким суспільним відносинам. На думку А.В. Полякова [212], «в сферу правового регулювання повинні входити ті відносини, які об'єктивно потребують правового опосередкування і «вписуються» в правову структуру. Це означає, що вони мають своє місце в ієрархії соціальних цінностей, можуть бути змодельовані в правовій нормі і перекладені мовою суб'єктив-них прав і обов'язків».

В.Д. Сорокін [212] вважає, що в предмет правового регулювання входять «не всі суспільні відносини, а лише ті з них, які об'єктивно, з цілого ряду причин потребують саме юридичного, тобто в принципі уніфікованого впливу на них з боку держави», або «відносини різного змісту, в юридичному регулюванні яких суспільство і держава безпосередньо зацікавлені».

Вважаємо, не можна недооцінювати важливість та значення визначення предмета правового регулю-вання, у зв'язку з чим спірною видається таке його трактування, згідно з яким констатується лише факт необ-хідності впливу на такі відносини з боку держави. Очевидно, що зміни стосуються не тільки потреб суспіль-ства в цілому, а й інтересів конкретних осіб. Отже, на нашу думку, недостатньо говорити тільки про заінте-ресованість держави як про стримуючий критерій правового регулювання.

Конституційно-правове регулювання як предмет визначається як функціонуюча система, цілісне утворення, яке має якісно нові властивості, відсутні в її складових, що проявляються в динаміці, під час цілеспрямованого впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Поняття «регулювання» (від лат. regulo ? правило) означає упорядкування, налагодження, приведення чогось у відповідність з чимось. С.С. Алексєєв [3] підкреслює, що регулювати ? це визначати поведінку людей та їх колективів, спрямовувати його функціонування та розвиток, надавати йому певних меж, цілеспрямова-но його впорядковувати. Зазначену думку поділяє Д.А. Керімов [80], підкреслюючи, що термін «регулювати» означає встановлювати межі, масштаб поведінки людей, вносити в суспільні відносини стабільність, систе-му, порядок і тим самим спрямовувати їх у певному напрямі. Ґрунтуючись на філософських категоріях «суще», те що є та «належне», те, що має бути, дещо іншої позиції щодо розуміння категорії регулювання притримується М.Ю.Осипов [150], під яким розуміє вплив (сукупність впливів, діяльність, соціальний феномен), що викликає в системі певні зміни, що призводять до зменшення чи подолання розбіжностей між «сущим» та «належним» за рахунок наближення «сущого» до «належного», а не навпаки.

Поряд із цим ряд науковців термін «регулювання» відносять лише до права як системи норм та деяких інших специфічних правових явищ (правовідносин, актів реалізації норм права). Вони не погоджуються з існуючим розумінням регулювання суспільних відносин як жорсткого і владного їх нормування державою, законом, оскільки, на їх думку, категорія «регулювання» не є тотожною примусу, жорсткому і владному при-пису. Норма права встановлює лише модель відносин, у якій суспільні інтереси повинні співвідноситись з інтересами членів суспільства, поряд з цим право широко використовує такі засоби впливу на поведінку людей, як стимулювання, заохочення, надання прав тощо.

Процес пізнання категорії «регулювання» відбувається як процес усвідомлення, кристалізації його сут-ності. Важливим аспектом у формуванні розуміння сутності регулювання мають традиції як певної держа-ви, так і науково-теоретичні традиції, які встановлюють межі правового усвідомлення предмету аналізу. Вив-чаючи сутність процесу регулювання, враховуються традиції даної держави і використовується вже існуючі знання про предмет дослідження.

Регулювання є процесом, що передбачає наявність засобів регулювання, суб'єкта, який має можливос-ті та наділений відповідними повноваженнями по здійсненню регулювання, а також обставини, що зумов-люють здійснення діяльності, пов'язаної з регулюванням6. До зазначеної структури регулювання можна також віднести предмет регулювання (економічні, політичні, соціальні, культурні відносини тощо, які потре-бують регулятивного впливу) ціль, завдання та результат, на який спрямовані дії суб'єкта регулятивного впливу та юридичні факти, які зумовлюють процес регулювання. Під предметом регулювання в юридичній літературі розуміють те, що підлягає врегулюванню, тобто юридично значимі відносини, ті, які є стійкими та характеризуються повторюваністю подій та дій людей; допускають можливість державно-правового (зов-нішнього) контролю за ними; створюють зовнішню потребу в їх урегулюванні. Цілі права, поряд з цим і пра-вового регулювання є ідеальним виразом об'єктивної закономірності, ідеальної сили, яка спонукає до пев-ної поведінки людей. А завдання вказують на перспективні напрями впливу права на суспільні відносини та є певним етапом у розв'язанні поставлених завдань.

У процесі аналізу категорії регулювання виникає питання щодо її співвідношення з такою категорією, як саморегулювання (саморегуляція) систем, об'єктів, що підпадають під нормативний вплив.

Ю. О. Тихомиров [232] серед форм нормативного регулювання, таких як державне регулювання, що здійс-нюється за допомогою законів та підзаконних актів, виокремлює недержавне регулювання у вигляді норм суспільних організацій, професійних та інших об'єднань, техніко-юридичних норм у вигляді технічних рег-ламентів, стандартів, які забезпечують параметри як власне виробничо-технологічних процесів, так і відпо-відні дії суб'єктів; норм моралі, релігійних норм, традицій, звичаїв, правил ділового обігу, міжнародного регулювання у вигляді міждержавних правових актів та норм, що створені в процесі спілкування міжнарод-них економічних суб'єктів; стихійної регуляції, що має місце в результаті множинності певних дій, виділяє і таку форму, як саморегулювання. Він вважає, що саморегулювання здійснюється у вигляді рішень, правил, та норм, що приймаються безпосередньо населенням чи через локальні акти корпоративного характеру. Саморегулювання як прояв самоуправління відображає переважно соціальний аспект норм, прийнятих безпосередньо громадянами чи соціальними спільнотами. Це дає йому можливість підкреслити не тільки загальні, а й специфічні ознаки даної форми регулювання, а саме тотожність суб'єкта прийняття та суб'єкта реалізації зазначених норм, використання відповідних методів впливу на свідомість та поведінку людей.

У підходах щодо видів правового регулювання існують різні погляди. Так, М. Ю. Осипов [150], аналізуючи види правового регулювання, виокремлює такі критерії їх класифікації: у залежності від рівня, на якому здійснюється правове регулювання (міжнародно-правове, загальнодержавне, регіональне, місцеве, локальне та індивідуальне (на рівні згоди сторін)); у залежності від рівня системи права (публічне та приватне; мате-ріальне та процесуальне; галузеве та інституційне правове регулювання); у залежності від фази праворегу-лятивного процесу (первинне правове регулювання, яке здійснюється, коли виникають нові суспільні відно-сини; корекційне правове регулювання, що виникає за умови виправлення помилок в існуючому правовому регулюванні).

Поділу на нормативне та індивідуальне правове регулювання дотримується С. В. Бобровник [24], О. Ф. Ска-кун [199], виокремлюючи такий критерій класифікації, як використаний правовий інструментарій та обсяг суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання. Поряд з цим, О. Ф.Скакун виокремлює й інші критерії класифікації правового регулювання, а саме: за розподілом компетенції щодо правового регулю-вання (централізоване та децентралізоване); за рівнем юридичних засобів, що застосовуються в правовому регулюванні (субординаційне, координаційне та автономне).

Дещо по-іншому підходить до вирішення даного питання В. С.Нерсесянц [199], поділяючи правове регулю-вання, що існує в абстрактно-загальній формі, яка передбачає, що норма права ще не має конкретизуючого регулятивно-правового значення стосовно конкретної поведінки конкретної особи в конкретних умовах та правове регулювання в гранично-конкретизованій формі ? це конкретизуюча регулятивно-правова дія норми права стосовно конкретної поведінки конкретної особи в конкретній ситуації. На нашу думку, в даному випадку йдеться саме про статичні та динамічні процеси, які мають місце в правовому регулюванні, а також про такі види регулювання, як нормативне та індивідуальне. Звернемо більше уваги на дані різновиди пра-вового регулювання.

Нормативне регулювання є результатом узагальнення та типізації індивідуальної поведінки суб'єктів. Поряд із цим нормативне регулювання повинно забезпечувати єдиний порядок та стабільність в регулюван-ні суспільних відносин за допомогою прийняття нормативно-правових актів, розрахованих на багаторазове застосування та інших джерел права. На думку вітчизняних вчених, нормативне регулювання розглядається як регламентація загальних суспільних відносин правовими нормами, закріплених у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та інших формах права, які (норми) розраховані на багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. В. І. Червонюк [249] виокремлює систему нормативно-го регулювання, під якою розуміє всю сукупність норм, за допомогою яких здійснюється регулювання пове-дінки та діяльності людей. В. М. Сирих [217] характеризує нормативне регулювання як один із важливих спосо-бів погодження суперечливих інтересів людей та їх об'єднань шляхом встановлення правил поведінки з метою досягнення обумовлених цілей та не порушення прав та інтересів інших людей та їх об'єднань.

Л. П. Рассказов [187] під нормативним регулюванням розуміє впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил (норм), які поширюються на всі випадки даного роду та на всіх суб'єктів. Поділяючи дану думку, ряд вітчизняних вчених зазначають, що нормативне регулювання розглядається як впорядку-вання поведінки людей за допомогою загальних правил, тобто певних моделей, еталонів поведінки, які поширюються на всі випадки даного роду і яким повинні підпорядковуватися всі особи, які потрапили в нор-мативно регламентовану ситуацію.

Узагальнюючи сказане слід підкреслити, що нормативне регулювання визначає правила поведінки зага-лом, через певну систему засобів, механізмів, зумовлених вимогами соціального життя, рівнем суспільної свідомості та тими цінностями, які в ньому сформувалися, поширюється на невизначену кількість випадків, має високий рівень нормативних узагальнень та спрямоване на забезпечення стабільності та порядку в сус-пільстві.

О. Ф. Скакун [200] серед різновидів нормативного регулювання виокремлює законодавче регулювання (повне, яке виключає будь-яке підзаконне регулювання та основне, відправне, що передбачає його конкретизацію підзаконним регулюванням державних органів чи об'єднань громадян) та підзаконне нормативне регулювання, що здійснюється правовими нормами, закріпленими в підзаконних нормативно-правових актах держави й актах об'єднань громадян.

В юридичній літературі відсутня єдність в поглядах на розуміння індивідуального регулювання. Досить часто його відносять до ненормативного, ряд вчених розглядають його як казуальне регулювання, інші ? як піднормативне регулювання, зазначаючи, що це регулювання, що здійснюється додатково до загально-нормативного на основі норм права та в межах їх приписів. Кожна із зазначених точок зору має право на існування, оскільки вони відображають певний зріз, певну особливість індивідуального регулювання.

Індивідуальне регулювання базується на нормативному та повинно враховувати конкретну життєву ситуацію, чи конкретну особу, що сприяє його індивідуалізації та конкретизації, здійснюється шляхом прий-няття актів застосування права чи укладення індивідуальних договорів, контрактів тощо.

Л. П. Рассказов [187] розглядає індивідуальне регулювання як упорядкування поведінки людей за допомогою разових рішень, що стосуються конкретного випадку чи конкретної особи. Цю думку поділяють ряд вітчиз-няних науковців, підкреслюючи, що індивідуальне регулювання розглядається як впорядкування поведінки людей за допомогою разових, персональних регулюючих акцій, рішень даного питання. О. С. Григор'єв [11], насамперед, трактує індивідуальне регулювання як владну діяльність компетентного суб'єкта, що передбачає прийняття додаткового рішення по організації суспільних відносин на основі чинного законодавства шляхом конкретизації масштабу поведінки їх персональних учасників. Продовжуючи свою думку та поглиблюючи її, вчений зазначає, що індивідуальне правове регулювання є самостійним видом правового регулювання та являє собою правовий вплив на суспільні відносини, пов'язане зі встановленням, зміною чи припиненням юридичних прав та обов'язків їх учасників в індивідуальному порядку, спрямоване на впорядкування конк-ретних ситуацій, що вимагають юридичного вирішення та відбувається шляхом здійснення односторонніх правомірних юридично значимих дій, укладення договорів та угод чи здійснення владної правозастосовної діяльності уповноваженими суб'єктами, результатом якої є індивідуальні правові акти.

Зазначене дає можливість виокремити ті особливості, які характеризують індивідуальне регулювання. Воно є: засобом реалізації нормативного регулювання, шляхом його конкретизації до певних життєвих обставин; має одноразовий, суб'єктивний характер; спрямоване на вирішення певної ситуації чи стосується відповідного суб'єкта; використовується система індивідуальних засобів регулятивного впливу, що утворює його механізм; досить широким є коло суб'єктів, які здійснюють індивідуальне регулювання (державні орга-ни, організації, уповноважені посадові особи тощо).

Узагальнюючи сказане, слід підкреслити, що аналіз видів правового регулювання є закономірним результатом попередньої пізнавальної діяльності та повинно включати поняття та категорії, які характери-зуються логічною послідовністю, простотою та відображають більш глибоке якісне розуміння сутності пра-вового регулювання.

Системний підхід до дослідження конституційно-правого регулювання, що доз-воляє виявити внутрішній механізм дії окремих компонентів, їх взаємодії на різ-них рівнях, ґрунтується на сприйнятті конституційно-правового регулювання як відносно відкритої системи, що складається з систем нижчого порядку та входить до систем вищого.

Загалом будь-яка система розглядається як цілісне утворення, що складається із пов'язаних один з одним компонентів. Однак систему утворює лише об'єктивний, закономірний та необхідний зв'язок між складовими цілого, а не зв'язок сам по собі, навіть найбільш міцний. Відповідно, система являє собою природне, внутріш-нє об'єднання складових цілого, а не їхній механічний конгломерат або сумативне поєднання. Відносини, в яких перебувають один з одним компоненти системи, фор-мують її структуру. Структурна упорядкованість компонентів системи, відображаю-чи їхню взаємодію та функціональну залежність, надає системному цілому відносну стійкість, окреслює межі припустимих змін властивостей її складових та їхніх зв'яз-ків та забезпечує єдність цілого [265, с. 610-611].

Аналіз системних утворень у праві виявляє різний рівень множинності їх комп-лексу: поряд з односистемними існують також і багатосистемні правові утворен-ня. Наприклад, система правової «клітинки» ? норми права ? відносно проста, од-носистемна. Тоді, як система інституту права включає в себе ряд простих систем (підсистем), відповідних правових норм, і тим самим стає багатосистемною. При цьому визначальною, головною властивістю будь-якої системи, зокрема правової системи, є її інтегративність, яка, з одного боку, утворює якість системи, а з ін-шого ? з'єднує її компоненти у внутрішньо організовану структуру. Інтегровані якості правової системи обумовлюють методологічні основи її дослідження. Так, одинична правова норма або стаття нормативно-правового акту не в змозі впливати на відповідні суспільні відносини. Лише в єдності з іншими правовими засобами, що входять до складу даної правової системи, досягається ефективне правове регу-лювання таких відносин [265, с. 253].

Системний характер цілісності з необхідністю передбачає її відносну самостій-ність та визначає аналіз складових у контексті цілого, а не зведення властивостей цілого до властивостей його складових. Саме ціле визначає сутність, зміст, функ-ціональне призначення і місце компонентів у системі. Інакше кажучи, властивості системи докорінно відрізняються від властивостей її складових і просто значення якоїсь малої частини одного або декількох елементів аж ніяк не відображає адек-ватно властивостей системи, до якої входять такі складові. Важливо, що система здатна істотно змінювати вже наявні та утворювати нові складові у межах своєї єдності [265, с. 253].

Системний підхід до осмислення конституційно-правового регулювання перед-бачає його комплексне дослідження і, насамперед, вимагає виявлення якостей системності та структурно-функціональних залежностей. Наведена методологічно вірна позиція Д.А. Керімова [80], що зберігає свою актуальність, покладена в основу осмислення системності конституційно-правового регулювання, має дозволити сформувати його якісні характеристики, до числа яких, передусім, видається мож-ливим віднести:

? інтегративність конституційно-правового регулювання, що засвідчує поєд-нання його компонентів у цілісне утворення, яке має внутрішньо організовану структуру, та їх впорядковане функціонування, взаємодію та функціональну за-лежність;

? динамічність конституційно-правового регулювання, що засвідчує його здат-ність, перебуваючи під впливом зовнішнього середовища і зворотно впливаючи на нього, змінювати свій стан з плином часу;

? емерджентність конституційно-правового регулювання, що засвідчує його здатність набувати властивостей, які не зводяться до властивостей компонентів, проте залежать від них [80, с. 363].

У контексті виокремлення інших якісних характеристик системності конституційно-правового регулювання надзвичайний інтерес, видається, становить осмислення його детермінованості і стохастичності, що однаковою мірою взаємно передбачають і виключають одна одну. Причинно-наслідкові зв'зки у взаємодії необхідності та випадковості особливо притаманні правовій, і відповідно, консти-туційно-правовій сфері.

Визначення ролі і значення ймовірнісних випадковостей при здійсненні консти-туційно-правового регулювання очікувано зачіпає цілу низку важливих питань.

Визначеність та невизначеність як рівнозначні, іманентні властивості права, що перебувають у взаємному зв'язку та взаємодії через конкретизацію; принцип правової визначеності, що розглядається як загальний принцип права ? складова верховенства права, і спирається на концепцію передбачуваності; конфліктність правових, і зокрема конституційно-пра-вових, відносин ? ось лише деякі питання, що мають бути ґрунтовно розглянуті при вивченні ймовірнісного характеру причинно-наслідкового зв'язку як результату накладання, зіткнення необхідних та випадкових детермінацій при здійсненні конституційно-правового регулювання Визначеність та невизначеність як рівнозначні, іманентні властивості права, що перебувають у взаємному зв'язку та взаємодії через конкретизацію [32, с. 58].

У цьому контексті також мають бути осмислені внутрішні механізми конститу-ційно-правового регулювання, що забезпечують його цілісність, окреслюють кри-тичні припустимі межі мінливості його властивостей та властивостей його складо-вих.

Таким чином, дослідження конституційно-правового регулювання має базува-тися на сприйнятті її як динамічної, відкритої системи, структурні складові якої забезпечують досягнення системою в цілому бажаної юридично значущої мети та адаптують її структуру до зовнішніх та внутрішніх чинників.

Правове регулювання являє собою цілісний процес упорядкування суспільних відносин, духовно-культурних відносин у тому числі, що виникає через взаємодію його системних елементів. Слід погодитися в цьому зв'язку з тими вченими, на думку яких предмет правового регулювання становлять суспільні відносини, духовно-культурні відносини в тому числі. Проте, на наше переконання, цього недос-татньо для його повної характеристики. Видається, що процес правового регулювання являє собою складну взаємодію елементів, які визначають методологію, специфіку цього регулювання та особливості способів, за допомогою яких воно здійснюється.

Вважаємо, що залежно від способів правового впорядкування суспільних відносин єдиний предмет правового регулювання має свої особливості і різний зміст.

На нашу думку, можна стверджувати, що кінцева мета правового регулювання полягає у створенні умов для розвитку права і його ефективного функціонування, визнання суспільством основоположних правових ідей та адаптації права до сучасних потреб його членів. Глобальна мета правового регулювання полягає в зміцненні ідеї права в суспільстві і на цій основі стійкому правовому розвитку, при якому право стає найваж-ливішою функцією громадського життя.

Відповідно до мети визначаються і завдання правового регулювання в конкретних сферах реалізації, які, в свою чергу, обумовлені особливостями його предмета.

Правове регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою практично тих же самих еле-ментів і в тій же послідовності, що і при правовому впливі, але з додаванням дуже важливого юридичного інструментарію ? суб'єктивних прав і обов'язків. Тому правове регулювання за своїм обсягом менше понят-тя правового впливу і є його різновидом.

С.А. Комаров представив правовий вплив у вигляді системи, що складається з елементів, які впливають на суспільні відносини:

? правова свідомість;

? правова культура;

? механізм правового регулювання;

? правові принципи;

? правотворчий процес.

?Правовий вплив має три відносно самостійних напрями (форми):

? правове регулювання (спеціально-юридичний вплив);

? інформаційно-психологічний;

? культурно-виховний [87, с. 471].

Правове регулювання як форма правового впливу пов'язана з особливим спеціально юридичним впливом права на суспільні відносини, який не може здійснювати жоден інший соціальний регулятор. Специфіка такого впливу пов'язана насамперед із засобами регулювання, а також з методами їх практичного використання.

Культурно-виховний вплив права обумовлено тим, що юридичні приписи є відображенням конкретних духовних, культурних, політичних, моральних та інших цінностей, які панують у суспільстві в певний істо-ричний період часу. Залучаючи суб'єктів до таких цінностей, право формує у них моральні ідеали та уста-новки і таким чином виховує їх.

Крім перерахованих вище форм правового впливу виділяють ще соціальний аспект, що характеризуєть-ся взаємозв'язком правових та інших соціальних факторів (економічних, політичних, моральних тощо), які беруть участь в «житті» права на всіх етапах його функціонування. Ці фактори у своїй сукупності утворю-ють те, що називають соціальним середовищем дії права.

Таким чином, можна виділити наступні характерні ознаки правового регулювання, що відрізняють його від інших форм правового впливу:

? специфічний предмет ? група соціальних відносин, регульованих правом. Цей предмет вужчий, ніж предмет правового впливу;

? специфічні засоби і методи юридичного впливу права на регламентацію і розвиток суспільних відносин;

? метою правового регулювання є закріплення, регламентування, розвиток суспільних відносин, а також витіснення з суспільного життя віджилих і негативних явищ;

? нормативна форма реалізації ? у формі правовідносин (заснована на правових зв'язках суб'єктів з чітким розмежуванням їх на уповноважених і зобов'язаних);

? досягнення конкретних соціальних результатів, що мають юридичне значення.

Сучасний духовний стан українського суспільства одностайно оцінюється дуже негативно і науковцями, і діячами мистецтва, і представниками релігійних конфесій. Серед найнегативніших факторів такого стану передусім: некерованість процесів становлення демократичного суспільства; неможливість користуватися ціннісними орієнтирами своїх батьків; неузгодженість системи виховання і освіти, що приводить до сполучення протилежних тенденцій у суспільній свідомості; послаблення ролі родини, духовної спадщини попередніх поколінь і освітніх закладів в процесі виховання.

Духовність ? це інтегративна якість особистості, що визначає смисложиттєві цінності, які формують людяне відношення до інших, гуманізм, забезпечують духовний розвиток особистості [117, с. 7]. Під духовним розвитком особистості розуміється процес індивідуально-особистісного залучення до духовної культури суспільства, оволодіння загальнолюдськими, соціокультурними, національними цінностями і досвідом людства в процесі духовно-практичної діяльності та самостійного творчого розвитку кожної особи. Тобто, головним для будь-якої особистості, виступає виховання і самовиховання. Виховання духовності людини розуміється як наслідування етичних законів, використання творчої і мистецької діяльності, вивчення здобутків національної і світової культури, що за сутністю є процесом створення людини. Самовиховання розпочинається з прагнення людини до самовдосконалення, особистість повинна прагнути до самоствердження у всіх видах діяльності. Головною лінією самовиховання постає самовідповідальність, а основою самосвідомості ? діяльність самопізнання, здатність до розвитку саморегуляції. Потреба в духовності актуалізується ще до того, як людина зможе оформити індивідуальну і суспільну мораль логічно фіксована і, таким чином, гармонізувати життя. Сама мораль в силу своєї природи не може людину заставити бути людиною, однак її принципи виховання здатні, завдяки волі людини, зняти внутрішню напругу у глобалізованому світі, яка все ж таки є наслідком простого «підліткового егоїзму людства». Духовність також розглядається, як здатність особистості творити свій внутрішній Всесвіт на основі загальнолюдських і національних цінностей, завдяки якому реалізується ототожнення людини. Духовність формується через мовознавство, шляхом усвідомлення явища мови до механізму трансляції смислу. За допомогою мови результати пізнання закріплюються в пам'яті. Передача засобами мови культури і досвіду людства з покоління до покоління, з століття до століття можлива тільки завдяки її закріпленню у знаковій та символічній формі. Мова виступає механізмом реалізації духовного, бо є засобом соціокультурної самоідентифікації особистості.

Зміст мовної самоідентифікації полягає у «поєднанні мовно-рефлексивних процесів і свідомого, активного використання особистістю мовних засобів при декларуванні привласнених цінностей та при отриманні схвалення (підтвердження) своєї ідентичності певним оточенням» [78, с. 104].

Із розумінням дефініції «духовність» пов'язано тлумачення таких понять, як «духовність українського народу», «духовність в сучасному українському соціумі», «духовне виховання» та інші. Слід зауважити, що в довідково-енциклопедичній літературі початку 2000-х років поняття «духовність» представлено не як колективний чи соціальний феномен, а як індивідуальний і гуманістично спрямований.

Так, в «Педагогічному словнику» за загальною редакцією М. Ярмаченка (2001) духовність тлумачиться як «специфічна людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності»[155, с.166]. В іншому ключі подається термін «духовність» у посібнику «Педагогический энциклопедический словарь» (М.,2003), де стверджується, що духовність ? це поняття, що узагальнено відображає цінності (смисли) і відповідний їм досвід, протилежний емпіричному («матеріальному», «природному») існуванню людини, або, принаймні, що відрізняється від нього. Духовність виявляється у спрямуванні людини до вищих цінностей, до ідеалу, в усвідомленому спрямуванні людини до досконалості; відповідно одухотворення полягає у засвоєнні вищих цінностей, в наближенні до ідеалу»[156, с.81].

Філософи тлумачать духовність по-різному. Зокрема, в концепції П.Юркевича категорія духовності розглядається в контексті Богоподібності. На думку автора, Богоподібність визначає центр людської особистості, а серце ? це містичний та чуттєвий орган пізнання та сприйняття найвищих сакральних цінностей, зокрема Бога. Богоподібність ? пробудження та вершина життя [266, с. 163].

М. Бердяєв вбачав джерело духовності в надприродному початку, стверджуючи, що завоювання духовності є головною метою людського життя, оскільки людина є не тільки істотою природною чи суспільною, а й духовною. Тільки з розвитком духовності філософ повґязує появу нової людини у суспільстві. Духовність, у розумінні М. Бердяєва, це найвища якість, цінність, найвище досягнення в людині. Саме завдяки духовності людина змінює, відтворює, просвітлює природний та історичний світ. Духовна людина, на думку філософа, не боїться взяти на себе відповідальність не тільки за свою долю і за долю своїх близьких, але й за долю свого народу, людства, всього світу: «Найвища мета життя не економічна, не соціальна, а духовна», ? відзначав філософ [19, с.319]. На думку М. Бердяєва, духовність є метою і досягненням самої людини, тобто результатом її певних цілеспрямованих зусиль.

С. Франк під духовністю розумів «внутрішнє життя, зв'язок людських глибин з надприродним початком» [216, с.80-98]. У пошуках найвищої духовності він дійшов висновку, що вона ? притаманна християнству, яке у символічній формі узагальнює загальнолюдські духовні цінності.

Формулюючи теорію духовної основи побудови життя на Землі, Н.Лосський вважав, що існують матеріальні, душевні та духовні процеси. В останніх, на думку філософа, створюються або асимілюються абсолютні цінності. Людина, у розумінні філософа є носієм духовних основ від народження. Н. Лосський зауважує, що будь-який субстанціональний діяч з нижчого рівня розвитку від народження є носієм духовних основ свого буття і діяльності, здатний до душевних і тілесних (матеріальних) проявів, де пріоритетною є духовна сфера особистості: її прагнення до кінцевої мети ? абсолютної повноти буття і досконалості [122, с. 98]. Таким чином, автор акцентує увагу на первинності духовного у людині та пріоритетах духовного над душевним і тілесним.

Сучасні вчені М. Каган [72], Н. Силуянова [195] також досліджували проблеми духовності.

Так, М. Каган пропонує розрізняти терміни «дух», «духовний», «духовність». Ця необхідність обумовлена тим, що жодне інше поняття ні свідомість, ні розум, ні мислення, ні інтелект ? не фіксують дану реальність у всій її цілісності. Дані поняття цінні тим, що позначають якісну відмінність психічної діяльності людини від психічної активності тварин [72, с.93-94].

Н. Силуянова поділяє духовність на релігійну і моральну. Релігійна духовність полягає у задоволенні соціальної потреби індивіда шляхом споглядального індивідуально-особистісного спілкування з Богом. Моральна духовність зорієнтована на реалізацію зазначеної потреби безпосередньо на практиці людських взаємовідносин, взаємних зобов'язань людей один перед одним. У запропонованому підході духовність трактується як особливий регулятив у діях особистості, який, з одного боку, спрямований на самовдосконалення через залучення до вищих релігійних цінностей таких, що пов'язані з ім'ям Бога, з іншого ? на життя, яке людина створює навколо себе через моральність власних вчинків, дій, тобто власної активності, спрямованої на інших [195, с. 79].

Становлення духовності особистості залежить від волі і активності, хоча обмежується рівнем попереднього історичного розвитку суспільства. Однією з характеристик духовного життя особистості є гармонійна сполучність ідеальної і матеріальної діяльності. Особливості становлення духовної культури обумовлені трансформацією українського суспільства. Становлення духовності особистості в сучасному українському суспільстві несе на собі відбиток світових глобалізаційних і трансформаційних процесів в українськомусуспільстві та ґрунтується на самобутньому національному менталітеті. В сукупності ? це об'єктивні причини сучасного стану духовного розвитку української спільноти.

Поняття культури сходить до античних часів. Спочатку культурною вважалася людина, яка знала, як обробляти землю. Надалі від обробки землі людина підноситься до споглядання власного розуму, керування спрямованістю мислення. Показовою в цьому є біблійна притча про двох братів ? Каїна, який обробляв землю (спрямованість на матеріальні цінності) та Авеля, який доглядав овець (спостерігав за думками). Протилежністю людській культурі є натура, тобто дане від народження біологічне інстинктивне начало людської природи. У цьому розумінні вбивство Каїном Авеля означає перемогу тваринної природи над духовною, наслідком чого стає вигнання і неможливість брати сили від землі.

...