Від налагодження стосунків держави з релігійни-ми організаціями багато в чому залежить стабільність і подальший розвиток України. Адже залежно від того, як розвиватимуться стосунки держави і церкви (релігійних організацій), українське суспільство буде ставати більш консолідованим, або навпаки.

Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно посилився. Це пояснюється певною мірою істотними змінами умов життєдіяль-ності і підходом до релігії як до фактору духовного відродження народів. На фоні останніх подій, що пройшли зимою 2014 року і проходять в Україні сьо-годні, особливо видно як активно міняється відно-сини між релігійними організаціями і державними інституціями. Природно, це зумовлює і підвищення інтересу науковців до питань визначення ролі і міс-це релігійних організації в становленню української державності.

Варто звернути увагу на те, що стан забезпе-чення державою свободи віросповідання значною мірою залежить від характеру відносин держави й релігійних організацій, моделі та становлення та-ких взаємозв'язків, їх правового регулювання. Ви-світлення зазначеного питання є умовою всебічної характеристики діяльності релігійних організацій, належного виконання державою зобов'язання забез-печити правомірну реалізацію й охорону свободи віросповідання, у тому числі з точки зору міжнарод-них і регіональних угод із прав людини [204, с. 26].

Правові основи діяльності релігійних організацій як громадських об'єднань, їх взаємодії з державни-ми та іншими соціальними інститутами закладено в Конституції України, Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» та в інших докумен-тах. Так, ст. 35 Основного Закону України відокрем-лює діяльність церкви як релігійної структури від держави, але надає кожній людині право на свободу віросповідання, світогляду та релігійну діяльність. Подібне відокремлення має позитивну характерис-тику, так як релігійні організації мають можливість бути незалежними від державної політики. Проте, не зважаючи на їх відокремленість, релігійні орга-нізації несуть і соціальне навантаження в суспіль-стві. Для розв'язання загальносуспільних проблем держава і релігійні об'єднання здійснюють спільні (частково фінансовані державою) у галузях (сферах) формування здорового способу життя; підтримки інституту сім'ї, материнства й дитинства, соціаль-ної адаптації осіб з особливими потребами; охорони здоров'я; збереження, відродження і розвитку істо-ричної та культурної спадщини, у тому числі тради-ційної культури українського суспільства; освітньої діяльності, пов'язаної із забезпеченням можливості здобуття якісної освіти громадянами з малозабезпечених прошарків суспільства; громадських робіт, діяльності з охорони навколишнього середовища, ліквідації наслідків стихійних лих, екологічних і техногенних катастроф; захисті суспільної моралі від проникнення культу насильства, жорстокості, порнографії; протидії псевдорелігійним структурам, небезпечним для особи та суспільства тощо [116, с. 51].

Згідно з нормами вищевказаного закону до релігій-них організацій належать: релігійні громади, управ-ління, центри, релігійні братства, монастирі і духо-вні навчальні заклади, місіонерські товариства. Усі ці організації приймають статус юридичної особи з моменту офіційного реєстрування. Релігійні організа-ції не мають права брати участь у діяльності політич-них партій, зокрема надавати їм фінансову допомогу, втручатися в діяльність інших релігійних організацій чи об'єднань. Хоча існування міжконфесійного нерозуміння не сприяє консолідації суспільства і форму-ванні так бажаного для громадянського суспільства, належного рівня моральності, духовності, людяності, проте останні події свідчать про примирення різних конфесій і вироблення єдиної церковної політики, яка направлена виключно на людину як найбільшу цінність суспільства. Від налагодження стосунків держави з релігійними організаціями багато в чому залежить стабільність і подальший розвиток України. Адже залежно від того, як розвиватимуться стосунки держави і церкви (релігійних організацій), українське суспільство буде ставати більш консолідованим, або навпаки. І саме тому кожна демократична держава прагне втілити в національному законодавстві загаль-нолюдські цінності, які закріплено в різних міжнарод-них актах чи інших джерелах [205, с. 3].

Останнім часом в Україні відбулися значні зміни у сфері релігійного життя: розширилися межі релі-гійної свободи в суспільстві, кардинально змінилися характер та інтенсивність участі релігійних органі-зацій у житті соціуму. Однією з примітних рис су-часних релігійних організацій є прагнення активної участі в усіх сферах життя суспільства, у тому числі й у сфері національного державотворення, формуван-ня нової політичної еліти та національної свідомості та патріотизму. Сьогодні стає звичною присутність представників релігійних громад на політичних, культурних, освітніх та соціальних заходах.

Роль релігійних інституцій у вирішенні соціаль-них проблем може бути дійсно значимою та може проявлятися в декількох аспектах їх діяльності. По- перше, релігійні організації, які мають значний ду-ховний потенціал, можутьвідіграти важливу роль у вирішенні соціальних проблем завдяки таким соці-альним аспектам релігії, як світоглядний, інтегрую-чий, регулюючий та комунікативний. У процесі ре-алізації найважливіших соціальних функцій релігії створюється згуртована організація віруючих, у якій діють особливі етичні стандарти, створюється осо-бливий комунікативний простір і особливим чином регулюється поведінка. По-друге, релігійні органі-зації володіють особливими соціально-психологіч-ними засобами впливу на людину і суспільство, які накопичувалися століттями та мають здатність коре-гувати важливі риси особистості й впливати на її сві-тоглядні й споживчо-мотиваційні сторони [204, с. 58].

Релігійні організації прагнуть, з одного боку, ін-тенсифікувати релігійне життя своїх членів, зробити віру в релігійні догмати центром їх духовного життя і головним чинником, що мотивує їх поведінку. Забез-печуючи права людини на свободу віросповідання, ре-лігійні організації припускають і визнають лише такі обмеження в цій сфері, які диктуються необхідністю захисту конституційного ладу, громадського порядку, суспільної моралі, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, збереження традицій-ної релігійної культури суспільства, а також узгоджу-ються з нормами і принципами міжнародного права. Дбаючи про консолідацію українського суспільства, релігійні організації докладають зусиль до пошуку та встановлення балансу (узгодження) інтересів віруючих і невіруючих громадян та їхніх об'єднань, досягнення взаєморозуміння та взаємної толерантності між ними, забезпечення міжконфесійної стабільності, запобіган-ня виникненню конфліктів на релігійній основі, проти-стоянню церков (релігійних організацій), у тому числі в питаннях розподілу сфер їхнього впливу на території України, повернення їм націоналізованого в минулому майна релігійного призначення [205, с. 95].

Загалом можна констатувати, що питання ухвален-ня нової редакції Закону України «Про свободу сові-сті та релігійні організації» вже давно визріло, оскіль-ки Україна має відповідні міжнародні зобов'язання перед Парламентською Асамблеєю Ради Європи, та й європейський вектор розвитку Української держа-ви потребує від неї подальшого продовження та по-глиблення демократичних перетворень в усіх сферах суспільного життя і в галузі свободи світогляду та віросповідання, зокрема державно-церковних від-носин та їх належного оформлення в національному законодавстві. Тому можна висловити сподівання, що процеси з удосконалення чинного законодавства в цій галузі приведуть до його відповідності не лише до ви-мог Ради Європи, але й відповідно до вимог часу і по-зитивно позначаться на подальшому розвитку укра-їнського суспільства, релігійних спільнот і всьому спектрі державно-церковних (релігійних) відносин.

До позитивних зрушень у питанні взаємовідносин між релігійними організаціями і державою в останній час можна віднести введення в Україні інституту капеланства. Капелани у всі часи зміцнювали релігійну і національну свідомість військовослужбовців. Запро-вадження цього інституту було внаслідок прийняття розпорядження Кабінету Міністрів України «Про службу військового духовенства (капеланську служ-бу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Дер-жавній прикордонній службі» від 2 липня 2014 року, яким передбачено положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Си-лах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі. У контексті зазначеного важливим етапом у подальшому вдосконаленню взаємовідносин між ре-лігійними організаціями і державою є внесення на розгляд парламенту законопроектів, спрямованих на запровадження інституту священнослужителів (капе-ланів) у військових і правоохоронних органах, а також в установах Державної пенітенціарної служби. так, законопроектом № 1153 пропонується запровадити інститут військових священнослужителів (капеланів), які здійснюють душпастирську опіку на добровільних засадах у Збройних Силах України, Державній прикордонній службі Україні, Внутрішніх військах МВС України [222].

Оскільки в Україні проживають, крім титульної (державної) нації, предста-вники ще більш як 100 різних етносів (приблизно 27 відсотків населення держави) [136: 682], то громадські організації національних меншин також відіграють сут-тєву роль для розбудови стабільної, безконфліктної держави.

Етнічність є смислоутворюючим фактором формування дуже різних недер-жавних культурно-організаційних інститутів, де уособлюється етнічний характер, ментальність та традиції різних народів [135, с. 161]. Ці соціальні інституції можуть мати різне і цілком конкретне призначення, пов'язане із задоволенням релігійних, культурних, правових, економічних та інших людських потреб, але в поліетнічних суспільствах можуть ставати механізмами, що формують, захищають та реалізу-ють інтереси збереження етнічної самобутності.

Уперше в українському правовому полі громадські організації національних меншин з'являються в Декларації прав національностей України 1 листопа-да 1991 р., де закріплюється право всіх національностей створювати свої куль-турні центри, товариства, земляцтва, об'єднання, а також їх цілі та форми діяльності. Отже, з перших днів незалежності України національно-культурні ор-ганізації стали повноправними правовими суб'єктами, що знайшло відображення і в інших нормативних актах. Проблему бачимо в тому, що, закріплюючи право створювати громадські об'єднання, вказані нормативні акти не закріплюють ви-значення громадського об'єднання національних меншин, порядок їх створення, діяльність, яку вони можуть здійснювати. Вирішення цих питання, отже, шукаємо у Законі України «Про об'єднання громадян». Аналізуючи вищезазначені норма-тивно-правові акти, акцентуємо увагу на наступних проблемах, що вже частково піднімалися у науковій літературі [136, с. 685-688]:

? відсутність єдиної термінології (як синоніми вживаються поняття «націо-нальні громадські об'єднання» та «громадські об'єднання національних меншин», що вносить деяку плутанину. Крім того, згідно із Законом України «Про об'єднання громадян» об'єднання національних меншин визнаються громадськи-ми організаціями, хоча на практиці у порівнянні з іншими громадськими органі-заціями мають низку специфічних рис);

? обмеження права національних меншин створювати об'єднання з всеукра-їнським статусом (у більшості випадків це неможливо через особливості їх розсе-лення);

? відсутність чіткого тлумачення поняття національно-культурної автономії, невизначеність її організаційних засад, порядку і умов створення (хоча Закон України «Про національні меншини в Україні» тлумачить національно-культурну автономію як форму культурного самовираження етносів);

недостатня визначеність взаємодії громадських об'єднань національних меншин з органами державної влади.

Створення і діяльність громадських організацій етнічних меншин безпосе-редньо пов'язані зі становленням громадянського суспільства, з розвитком різно-манітних форм громадянської самодіяльності, захищеної від прямого втручання і регламентації з боку державних органів. Такі національно-культурні товариства насамперед ставлять за мету сприяти відродженню самобутніх культур своїх етні-чних груп, гармонізацію міжетнічних відносин, розширення культурних і духов-них зв'язків з етнічними батьківщинами. Хоча слід зазначити, що на початку ХХІ ст. проглядається тенденція активізації участі громадських організацій наці-онально-культурного спрямування у вирішенні загальнодержавних проблем, а та-кож партнерські відносини з державою щодо розробки та реалізації етнонаціональної політики [135, с. 201].

Таким чином, зважена політика в етнонаціональних відносинах дасть змогу відвернути національні конфлікти і спрямувати ці відносини у русло творчої спів-дружності народів України, активної діяльності їх громадських організацій. Нара-зі правова основа розвитку національних меншин тільки закладається і потребує низки уточнень та доповнень, а також узгодженості з іншими нормативно- правовими актами України.

До цієї ж групи ми віднесли екологічні громадські організації, оскільки од-нією з важливих сфер активної взаємодії соціальної і правової держави та грома-дянського суспільства є забезпечення стану екологічної безпеки [182, с. 428, 445]. І слід зауважити, що в сучасних умовах ця сфера вийшла на перший план, при цьо-му мається на увазі не лише ситуація, що сьогодні реально склалася в Україні, а й загальносвітова тенденція розвитку певного кола функцій громадянського суспі-льства.

Зрозуміло, що людська істота не може бути відокремлена від середовища, в якому існує і погіршення стану якого обов'язково впливає на неї і її права. Люди-на в результаті своєї господарської діяльності порушує природні зв'язки, руйнує навколишнє середовище, і цим мимоволі створює для себе несприятливі, а іноді навіть згубні умови життя. Сьогодні спостерігаються труднощі у розвитку і впро-вадженні нових засобів для ліквідації шкоди, завданої в минулому навколишньо-му середовищу (Україна успадкувала тугий вузол екологічних проблем: забруднені промисловими відходами, пестицидами й радіонуклідами повітря, ґрунти, водойми, значною мірою вичерпані природні ресурси, різке скорочення видової різноманітності рослинного і тваринного світу, зруйновані унікальні при-родні ландшафти), а також для попередження завдавання шкоди здоров'ю людей та екологічній системі в майбутньому [221, с. 61]. Досягнення цієї мети значно по-легшиться, якщо громадяни, громадські організації зможуть і будуть зацікавлені брати участь у процесі охорони навколишнього середовища. Створення умов для існування екологічно безпечного суспільства, формування духовних та матеріаль-них підвалин гармонійних взаємин «людина-природа», перехід до збалансованого розвитку, становлення принципово нового типу людської особистості - все це пе-редбачає організацію і діяльність природоохоронних формувань, об'єднання на-селення на основі екологічної ідеї.

Все вищенаведене, а також наслідки низки технологічно неефективних та екологічно небезпечних проектів, великих техногенних аварій, особливо на Чор-нобильській АЕС, зумовило виникнення великої кількості екологічних громадсь-ких організацій - екологічних центрів, асоціацій та фондів локального та регіонального масштабу (асоціація «Зелений світ», «ЕкоПраво», Національний екологічний центр, Товариство охорони природи, Всеукраїнське товариство крає-знавців, «Зелений рух Буковини», Дніпропетровський центр екологічних знань «Зелене світло», Карпатський екологічний клуб «Рутенія» тощо) [80, с. 173], що є в цілому позитивним явищем, оскільки вони сприяють екологічній освіті й поши-ренню серед населення екологічної інформації, допомагають у вирішенні екологі-чних проблем, розробляють відповідні програми тощо.

Політико-правові основи регулювання природоохоронної діяльності та при-родокористування були висвітлені у працях відомих правників В.Андрейцева, П. Кулинина, В. Мунтяна, Ю. Шемшученка тощо. Однак сьогодні зростання негативного антропогенного впливу на довкілля ставить завдання активного оновлення сучасних правових основ в цілому екологічної політики в умовах державотворення і розбудови громадянського суспільства.

Право на об'єднання у громадські природоохоронні формування в Україні закріплюється Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.. Стаття 10, визначає як одну з гарантій екологічних прав участь громадських об'єднань та громадян в охороні навколишнього природного середовища, що забезпечується у різних формах. У цьому ж Законі визначаються повноваження громадських об'єднань, найважливішими серед яких є:

? розробляти і пропагувати свої природоохоронні програми; 2) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами перевірок вико-нання природоохоронних планів і заходів підприємствами, іншими організаціями;

? проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і пе-редавати органам, які уповноважені приймати рішення; 4) одержувати у встанов-леному порядку інформацію про стан навколишнього середовища, джерела його забруднення і заходи щодо охорони, розповсюджувати цю інформацію, пропагу-вати свої цілі та ідеї; 5) вносити до відповідних органів пропозиції про організа-цію територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 6) подавати до суду позови про компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічного за-конодавства здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань тощо.

Незважаючи на те, що мета у природоохоронних організацій одна, існує ба-гато різних шляхів її досягнення, відмінних стратегій діяльності [222, с. 22-23], від-повідно до яких екологічні громадські організації поділяють на:

? групи й організації, що в основному займаються політикою охорони навко-лишнього середовища, яка проводиться урядом. Вони намагаються вплину-ти на офіційну політику за допомогою різноманітних засобів, а якщо необхідно, змінити її;

? організації і формування, що в основному займаються інформаційною та просвітницькою діяльністю. Вони прагнуть вплинути на свідомість громад-ськості, змінити її менталітет стосовно довкілля;

? організації, члени яких самі ведуть екологічно свідомий і здоровий спосіб життя і на власному прикладі намагаються переконати та змінити інших. Одна з дослідниць природоохоронного руху в контексті сучасного націона-льного відродження М. Алексієвець у своїй роботі виокремлює у структурі еколо-гічного руху України, яка склалася в результаті організаційного розвитку екологічних організацій, клубів, ініціатив тощо, певні організаційні форми, які ті-сно взаємопов'язані, співпрацюють або координують свою діяльність [3, с. 186]:

Партія Зелених України, основна діяльність якої спрямована на поточний момент у сфері екології;

? екологічний рух (асоціація «Зелений світ»), який об'єднує і координує зусилля екологічних організацій та громадян у розв'язанні екологічних проблем через вплив на громадську думку, свідомість людей;

? суспільні об'єднання, групи, ініціативи, діяльність яких спрямована на вирішення локальних, конкретних природоохоронних проблем;

? екологічні секції суспільно-політичних рухів, об'єднань, партій;

? незалежні екологічні організації та фонди, діяльність яких спрямована на підготовку та розробку екологічних програм і координацію зусиль вче-них у цій сфері.

Цікавим видається поділ різноманітних екологічних формувань відповідно до домінуючих програмних цілей та напрямків діяльності, хоча внаслідок універ-сальності та системності екологічної проблеми цей поділ є доволі умовним [33, с.187]. Отже, за цим критерієм виокремлюють:

У культурно-екологічні або екокультурні об'єднання, які поєднують природоохоронну діяльність з роботою по збереженню культурного середовища в Україні («Ноосфера» в Києві, «Товариство Лева» у Львові тощо);

У соціально-екологічні об'єднання, основною метою яких є соціальний за-хист людей, що постраждали внаслідок екологічних катастроф або проживання в районах екологічного лиха (спілка «Чорнобиля», спілка «Врятування», «Діти Чорнобиля» та ін.);

У політико-економічні об'єднання, які проектують вирішувати проблеми забруднення природного середовища переважно політичними методами (в основному це Партія Зелених України).

Для ефективного захисту довкілля громадські об'єднання в загальному до-магаються [112, с. 134]: повної заборони використання об'єктів ядерної енергетики; перетворення України на без'ядерну зону; впровадження ресурсозберігаючих та безвідходних технологій; створення страхових фондів для жителів промислових районів за рахунок потенційних забруднювачів; створення і реалізації державних програм екологічної освіти та виховання тощо.

Різні за чисельністю (оскільки екологічні організації, як правило, не мають фіксованого членства, навести точні дані важко) і спрямуванням громадські при-родоохоронні організації, асоціації і групи прагнуть до конструктивної співпраці з державою. Для забезпечення такої взаємодії з питань поліпшення довкілля в Україні при Мінекобезпеки України в 1994 р. була створена Громадська рада з представників різних екологічних об'єднань та організацій. З метою залучення громадськості до участі у підготовці й прийнятті природоохоронних рішень, ство-рення сприятливих умов для вирішення екологічних проблем на регіональному рівні проводилась робота щодо створення громадських рад на місцях.

Сьогодні громадські природоохоронні організації мають широкі міжнародні зв'язки, сучасні засоби комунікації, часто беруть участь у міжнародних проектах, програмах, використовують досвід Заходу стосовно проведення природоохорон-ної діяльності. Все це дає сподівання на піднесення екологічного руху в цілому і на дієвий характер екологічних громадських організацій зокрема, що дасть змогу створити умови для екологічного відродження України, а отже допоможе виріши-ти найактуальніші соціальні, економічні, соціокультурні та інші проблеми. Фор-мування нової суспільної свідомості, культури, залучення до активної участі у розв'язанні суспільних проблем, досягнення інших цілей і завдань громадських природоохоронних організацій дасть змогу також активізувати процес розвитку громадянського суспільства в Україні.

Не підлягає сумніву, що охорона природи - це справа всього суспільства, але тільки держава, яка володіє необхідними засобами та можливостями концент-рації зусиль всіх організацій та громадян, може реально забезпечити захист на-вколишнього середовища.

Найважливіша передумова формування громадянського суспільства ? самоорганізація громадян, завдяки якій утворюється основа громадянського суспільства у вигляді його інститутів і організацій, яка робить його усталеною і стійкою системою. Як наголошує А.Колодій, основу національної консолідації стано-влять не лише такі формальні ознаки, як усвідомлення належності до однієї держави, громадянство, а й спільні інтереси та значна міра культурної єдності, яка виникає завдяки формуванню в полікультурному суспільстві значного обсягу поділюваної усіма культури, котра обслуговує суспільні інститути і яку називають соцієтальною [5, с. 42]. Вона формується навкруг певної етно-культурної серцевини (ядра), без якої, на думку визнаного сучасного дослідника націоналізму Ентоні Сміта, неможливі ані нація, ані стійка національна держава [11, с. 124].

Також А.Колодій зауважила, що окрім вибору моделі національної консолідації, важливим є визначення напрямів дії та засобів реалізації обраної стратегії, найголовнішими серед яких є: 1) виховання національних почуттів (за допомогою міфів, символів, свят, історичної освіти); 2) формування єдиного культурного простору і розвиток спільної для всіх громадян соцієтальної культури, включно з державною мовою; 3) розв'язання проблем етнонаціональних меншин ? як для задоволення їхніх прав та інтересів, так і заради підвищення їхньої лояльності та патріотизму щодо держави і суспільства в цілому [86, с. 12].

Не можна недооцінювати також зростаючої ролі громад-ських організацій у консолідації суспільства. На початку 90-х рр. в Україні важливу роль у процесі національного відродження та національної консолідації відіграли перші громадські організації: Народний Рух України, Демократичний Союз, Товариство української мови ім. Шевченка. Пізніше з'явилися товариства «Просвіта», «Спадщина», «Громада», Спілка незалежної україн-ської молоді, товариство захисту колишніх в' язнів тоталітарного режиму «Меморіал» та ін. Саме ці організації на хвилі піднесення національно-патріотичного руху демократичних сил діяли задля відродження і об' єднання нації на основі головних чинників: релігійного, територіального, економічного, культурного, націо-нального та етнічного. Що стосується культурного чинника консолідації української нації, то він тісно переплі-тається з етнічним та екологічним питаннями. У статуті Това-риства Лева одним із завдань було визначено: «Виховання у громадян почуття спадкоємців та господарів природної та культурної спадщини народу; розширення безпосередньої участі різних груп населення у культурному будівництві та природо-охоронній діяльності» [87, с. 19].

У статутних документах «Товариства Лева», «Української студентської спілки», «Меморіалу» виокремлено такі чинники консолідації української нації: культурний; відновлення історичної пам'яті народу; відродження культурних традицій та духовності українського народу шляхом викриття злочинів сталінських репресій; етнічний (відновлення народних промислів, обрядів, традицій та свят); релігійний (вільна діяльність релігійних громад); національний (повага до мов та культур інших народів, відродження духовної культури українського народу та всіх національних меншин, що проживають на території України та поза нею). Як бачимо, громадські організації на початку державотворення демонстрували високий рівень національної свідомості, розвиток національної культури. Сьогодні, попри велику кількість громадських організацій, ефективних організацій національно-патріотичного спрямування доволі мало. Активними залишаються такі організації, як «Просвіта», Спілка політв'язнів України, «Пласт», Студентське братство та ін. Сьогодні більшість громадських організацій працює у сферах соціальної та освітньої діяльності і мало уваги приділяє проблемам формування національної єдності.

Аналізуючи етнополітичні орієнтації сучасних українських партій, О.Рудакевич зазначає, що сучасні політичні сили в Україні мають істотно відмінні програмні положення щодо оцінювання стану і перспектив розвитку українського етносу та українського соціуму загалом. Одні з них прагнуть законсер-вувати радянські «досягнення» національної політики, інші наполягають на активній етнополітиці, яка сприяла б формуванню української модерної нації [191, с.153].

Необхідною умовою консолідації нації є також створення єдиного інформаційного простору, у якому мова є ключовим елементом, що об'єднує націю в єдиний організм. Важливим механізмом досягнення національної консолідації у багатьох державах є національні медіа, зокрема, важливим є вплив ЗМІ на формування національної свідомості, оскільки вони виступають вагомим засобом створення історико-культурного інформаційного простору держави, який об'єднує народ у політичну націю. Разом з тим, слід зазначити, що засоби масової інформації можуть вико-нувати як об'єднуючу роль і сприяти національній консолідації суспільства, так і дезінтеграційну. Тому суспільство й держава повинні постійно дбати про нейтралізацію негативних тенденцій в інформаційному полі й мобілізовувати ресурсний потенціал мас-медіа для формування такої ціннісної системи, яка змогла б забезпечити національну єдність суспільства.

Практика показує, що в Україні державний сектор телеба-чення є маловпливовим. Фактично немає загальнонаціонального громадського телерадіомовлення, яке довело свою високу ефективність у країнах Західної Європи. Ситуацію ускладнює і те, що Україна є об'єктом системних інформаційно-психологічних та політичних впливів ззовні, зокрема, йдеться передусім про глобальний культурно-інформаційний експансіонізм інших держав [77, с. 41].

Варто зауважити, що тенденції розвитку системи мас-медіа в Україні не відповідають потребам суспільства з огляду фор-мування сучасної української ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності, вироблення й артикуляції загально-суспільних цінностей, соціалізації особистості. Медіа-простір України практично не контролюється суспільством, неефективно контролюється державою і не є національним, оскільки у ньому домінує неукраїнський продукт. Тому українські мас-медіа поки що не можуть сприяти національній консолідації України.

Про критичний стан національної консолідації України дуже влучно висловилась українська письменниця О. Забужко, наголосивши, що «...українська чиновницька невігласократія примудрилася в історично стислі терміни виконати колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації ? той, без якого неможливі її політична єдність і формування самої національної ідентичності, ? було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеологічні впливи як сама схоче, ? чим вона користається, зокрема, й через наші національні телеканали. Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий та кіноринок. Такий стан справ має у світовій політо-логії давно усталене визначення, і я рішуче не розумію, чому воно досі жодного разу не вживалося з наших урядових трибун, ? це називається культурним колоніалізмом. Але найбільша загроза нашого культурного колоніалізму ? не «зовнішня», а «внутрішня»: в таких-бо умовах неможливі ні національна консолідація, ні остаточне витворення політичної нації» [58, с. 41].

Особливу увагу питанню взаємодії політичної нації та грома-дянського суспільства приділяє український філософ В. Лісовий. Він зазначає, що важливими передумовами становлення грома-дянського суспільства є формування політичної нації, яка є фундаментом громадянського суспільства, та поява громадянина з відповідною свідомістю та способами політичної поведінки. Також В. Лісовий наголошує, що в Україні поняття «громадянське суспільство» не співвідносять із поняттям «нація», не розрізняють політичної та етнічної нації. Разом з тим, об'єднання людей в етнічну націю передбачає набагато більше об'єднувальних чин-ників, ніж ті, які об'єднують громадян у громадянське суспільство чи в політичну націю. Також етнічна нація є серцевиною політичної нації у національних державах [120, с. 145].

Оцінка стану розвитку громадянського суспільства в Україні міжнародними неурядовими організаціями практично не змінилася за останні роки. За даними Індексу сталості НУО стан розвитку громадянського суспільства в Україні оцінено у 3,5 бала (за шкалою від 1 до 7, де поріг консолідації становить 3 бали). За даними дослідження «Перехідні держави» стан розвитку громадянського суспільства України оцінено у 2,5 бала (за шкалою від 1 до 7, поріг консолідації ? 2 бали). Отже, громадянське суспільство України наближене до консолідованого, проте з 2006 року практично не рухається у цьому напрямі [233, с. 4]. Громадянське суспільство України характеризують як перехідне та неконсолідоване, тобто таке, що не досягло рівня, що асоціюється зі сталою ліберальною демократією, та зберігає ризик «повернення» до менш розвиненого стану. Разом з тим, експерти наголошують, що оцінка рівня розвитку громадянського суспільства в Україні значно випереджає оцінки усіх інших складових демократії (найменше ? демократичність електорального процесу та незалежність ЗМІ, найбільше ? демократичність урядування на місцевому рівні).

Саме по собі воно не може породити демократію або забезпечити функціонування вже чинних демо-кратичних інститутів і норм у демократичному процесі; грома-дянське суспільство діє разом з іншими інститутами, процесами і мотиваціями, ґрунтуючись на національній та політичній культурі [15, с. 90]. Також Ф.Шміттер пише, що громадянське суспільство сприяє консолідації демократії, стабілізує очікування усередині соціальних груп, воно забезпечує канали самовира-ження та ідентифікації, регулює поведінку своїх членів стосовно сфери колективних зобов'язань .

Однак, як зазначає Ф. Шміттер, небезпечним є те, коли громадянське суспільство виявляється не одним цілісним, а декількома громадянськими суспільствами етнічних чи культур-них організацій, які діють на одній і тій самій території, але мають різні інтереси і спрямування, іноді несумісні. Свого часу в Західній Європі розв'язанням проблеми вертикальної роздробле-ності громадянського суспільства стала консоціативність.

Процеси демократизації, розвитку громадянського суспіль-ства та національної консолідації можуть сприяти формуванню в Україні політичної нації, пошуку шляхів та механізмів, які б усували проблеми розколотості суспільства, поєднували б різні колективні ідентичності, затверджували б відповідні правила суспільної гри, шукали б порозуміння між «групами інтересів» та суспільними секторами. До того ж, процес консолідації неможливо налаштувати та вибудувати без урахування потреби в демократизації суспільства, розвитку інститутів громадянського суспільства, які є основою для відкритого та раціонального діалогу у суспільстві, між суспільством та владою, впливу на її рішення та різноманітні політики.

Україні сьогодні необхідно визначити умови становлення сучасного громадянського суспільства і розробити проект розвитку його інститутів. Цей процес має бути послідовним та системним. Слід також і надалі реалізовувати основні засади громадянського суспільства, враховуючи національну специфіку, розкриваючи потенціал власної системи управління та поєднуючи зусилля різних рівнів управління і самоуправління.

Як бачимо, процес національної консолідації неможливо розвивати без урахування потреби в демократизації суспільства, розвитку інститутів громадянського суспільства, які є основою для відкритого та раціонального діалогу всередині суспільства. В Україні за останні двадцять років громадянське суспільство зали-шається доволі слабким і поки що не спроможне стати міцним фундаментом для розвитку політичної нації. Консолідація українського суспільства нерозривно пов'язана з такими важливими сегментами, як побудова єдиної нації, подальший розвиток інститутів демократичного та громадянського суспільства.

2.4 Роль держави у формуванні та розвитку духовно-культурних відносин в Україні: конституційно-правові аспекти

Із здобуттям Україною державної незалежності головною метою в цій сфері є культурна політика, яка цілком відповідає ідеям національно-культурного відродження. Нагальним завданням є формування нової культурної моделі, з урахуванням як економічних можливостей нашої держави, так і специфіки її багатоетнічного соціального складу, а значить ? менталітету і традицій. Розробляти її потрібно, звернувшись до тих моделей, які вже ефективно функціонують у світовій практиці. У сучасних умовах в розвинених постіндустріальних державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою: американську, британську і французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання у процеси підтримки культури, обсягами та механізмами недержавної підтримки митців і мистецьких заходів.

Американська модель відзначається децентралізацією підтримки культури, провідною роллю приватних спонсорів і фундацій, високим рівнем власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів.

Британська модель передбачає підтримку культури держави за принципом “витягнутої руки”, розподілом бюджетних коштів через автономні недержавні й напівдержавні інституції.

Французька модель зорієнтована на потужну й централізовану підтримку національної культури.

Для сучасного етапу розвитку України з цілою низкою соціально-економічних, політичних, релігійних, культурних, національних, мовних проблем найдоцільнішою, на думку українських вчених, можна вважати британську модель [187, с. 75].

Соціально-економічні перетворення України, що розпочалися із прийняттям незалежності, істотно вплинули на формування нової вітчизняної соціокультурної реальності, особливість якої полягає у тому, що українське суспільство зазнало соціокультурної трансформації та модернізації, зміни типу своєї організації й існування. Характер такого впливу має як позитивні (посилення процесів демократизації культурної діяльності, залучення до культурної практики ширших верств населення; долання заідеологізованості культури, зростання свободи та багатоманітності напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури; зняття “жорсткого” ієрархічного управління сферою культури та збільшення самостійності розвитку культури у регіонах; активізація процесів дифузії та міжкультурного взаємообміну), так і негативні аспекти (вторгнення у культурну сферу ринкових відносин, що привели до її комерціалізації; повсюдне пониження соціально-культурних потреб і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, а також зниження рівня якості культурного життя загалом і т. ін.). До негативних аспектів слід віднести також консерватизм певної частини управлінського персоналу, що ігнорують необхідність модернізаційних перетворень, а також фінансування галузі культури за залишковим принципом в умовах суцільної економічної стагнації. Негативно відбилось на розвитку національного культурного простору й недосформованість української політичної нації, що гальмує процес перетворення національної культури на культуру всього українського суспільства. Несприятливо позначилась на стані державної культурної політики й загострення політичної ситуації в країні. Такі соціокультурні процеси, з одного боку, стали результатом соціалістичної модернізації з усіма її успіхами та недоліками, що були отримані Україною у спадок від колишнього СРСР, а з іншого, ? продовженням трансформації, але в умовах капіталізації і ринкових відносин [18, с . 74].

Отже, розвиток культури в Україні протягом останніх років відбувається вкрай суперечливо. Пошук більш ефективних форм роботи відбувається і у змістовному, і в організаційно-управлінському плані. Поглиблюється усвідомлення зростання значення культури як форми вияву національної самосвідомості, національної ідентичності, фактора консолідації суспільства.

Культура є об'єктом державного управління, що забезпечує створення, збереження, поширення та засвоєння духовно-культурних цінностей, які становлять культурний здобуток людини і суспільства. За роки незалежності в Україні були створені нові засади державної політики у сфері культури, які відповідають загальновизнаним у світі демократичним принципам. З'явилися реальні можливості для вільного розвитку вітчизняної культури, свободи творчості митців, досягнення і збереження цілісності української національної культури, її інтеграції в європейський і світовий культурний простір. Водночас культура не стала пріоритетним напрямом державної політики. Політична і управлінська еліта поки що недооцінює важливої ролі культури у процесах державотворення, розвитку всіх сфер суспільного життя, у формуванні інтелектуального потенціалу суспільства. Свідченням цього є відсутність цілісної концепції розвитку вітчизняної культури, належної законодавчо-нормативної бази культурної сфери, здійснення бюджетної політики фінансування культури за залишковим принципом.

Інфраструктура галузі культури в Україні потребує реформування, щоб відповідати вимогам сучасного ринку. Діяльність недержавних культурно-мистецьких центрів вказує на те, що застосування інноваційних технологій, якість надання послуг здатні перетворити культуру на прибуткову галузь господарства. Розв'язанню наявних проблеми у державній мережі закладів культури сприятимуть фаховий менеджмент, значні інвестиції для модернізації, впровадження інноваційних технологій у театрах, музеях, мистецьких галереях, бібліотеках. Консультант ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського культурного фонду С. Манді зазначив, що завданням влади у сфері культури - «надати підтримку, а за тим відійди в сторону» [79, с. 91]. Це дасть можливість як державним, так і комерційним закладам культури брати повноцінну участь у забезпеченні духовного розвитку людини.

Майже чверть століття минає з часу відродження Української держави, проте маємо підстави констатувати, що національна культура для більшості громадян залишилася непізнаною. З огляду на це держава має розробити механізми відкриття культурної і природної спадщини українцям, репрезентувати Україну однією із найпривабливіших країн Східної Європи для іноземців. Завдяки інвестиціям у туристичну інфраструктуру, PR-промоцію Україна постане цілісною у своєму культурному розмаїтті, виявить свою історико-культурну спадщину. В Україні й досі не створено англомовний медіа-простір в Інтернеті, який би інформував іноземців про рекреаційні ресурси України, пам'ятні місця. Більшість туристів, які відвідують Україну, є громадянами Східної Європи. Це вказує на перспективу зростання туристів із країн ЄС, США, Австралії тощо. Для цього потрібно бути присутнім у інформаційному просторі міжнародними мовами спілкування. Модернізація туристичної галузі, застосування організаційних механізмів розвинених демократичних країн сприятимуть тому, що ті духовні набутки, які ми успадкували, будуть не лише захищені, але й сприятимуть припливу інвестицій у національну економіку.

Важливим ресурсом забезпечення успішної реалізації державної політики реформ та запорукою національної консолідації українців є культурний потенціал суспільства. Не зважаючи на важливість значення культури для розвитку особистості, утвердженні європейських цінностей та консолідації суспільства, доводиться констатувати, що й досі у політиків та управлінців поширене поверхове сприйняття культурної сфери, розуміння її як другорядної. Існуюча недооцінка важливості ефективної культурної політики як консолідуючого механізму для українського суспільства є одним з дезінтеграційних чинників, що набуває особливої гостроти в умовах агресії зі сторони Російської Федерації, а відтак зберігає потенціал загроз національній безпеці держави.

Не зважаючи на значущість культури у формуванні світогляду громадян, реформи у галузі впроваджуються повільно. До цього часу на різних стадіях розробки залишаються законопроекти, схвалення яких сприяло б динамічному розвитку культурної політики.

Найбільш актуальними напрямами реформування культурної політики є наступні: створення інституційної та правової бази державної культурної політики; модернізація управління державними та муніципальними закладами культури; забезпечення альтернативних джерел фінансування культури; активізація культурного процесу у регіонах.

За ініціативи Міністерства культури України та за підтримки Європейської Комісії у 2017 році було проведено функціональний аудит Міністерства культури. Аудит здійснювався в рамках реалізації проекту технічної допомоги ЄС «Культура і креативність» з метою посилення інституційної спроможності Мінкультури у розробці й впровадженні гнучкої і ефективної політики, що відповідатиме сучасним викликам.

За участі Мінультури розроблено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури» а (№ 6768 від 19.07.2017), який покликаний вирішити практичні проблеми правозастосування, що виникають під час проведення конкурсної процедури.

Відповідно до Закону України «Про Український культурний фонд» нова інституція починає функціонувати з 1 січня 2018 року.

Мінкультури розробило і затвердило Положення про УКФ та зареєструвало юридичну особу Українського культурного фонду. Вперше було проведено процедуру рейтингового інтернет-голосування з обрання кандидатів - 2 від закладів культури та 2 від громадських об'єднань.

Наразі, формується склад Наглядової ради Українського культурного фонду. Забезпечено необхідні умови для функціонування УКФ, в тому числі забезпечення Фонду відповідним службовим приміщенням та створення офіційного веб-сайту.

У 2017 році Державним бюджетом України Мінкультури було передбачено асигнування у сумі 48,7 млн. грн. для придбання україномовних книг на поповнення фондів публічних бібліотек України.

Створено та забезпечено діяльність Українського інституту книги, як єдиного центру прийняття рішень для перетворення видавничої справи на культурну індустрію європейського зразка, формування єдиного книжкового ринку в країні, забезпечення за допомогою книги вільного доступу громадян України до всіх сфер сучасних знань, відродження культури читання.

Креативні індустрії ? це новий напрямок діяльності Міністерства культури України, який набув активної фази розвитку у 2017 році.

Основним завданням на цей рік для Мінкультури було законодавче закріплення поняття «креативні індустрії», вивчення міжнародного досвіду щодо створення умов для ефективного розвитку креативних індустрій та проведення відповідної роз'яснювальної роботи щодо доцільності розвитку креативних індустрій в Україні.

У липні 2017 р. Міністерством культури України спільно з народними депутатами України розроблено та зареєстровано проект Закону України про внесення змін до Закону України «Про культуру» щодо визначення поняття креативні індустрії на законодавчому рівні. У квітні 2017 р. Міністерством культури організовано Міжнародну науково- практичну конференцію «Культурні і креативні індустрії: історія, теорія та сучасні практики». Конференція стала платформою для спілкування та взаємодії теоретиків та практиків у сфері культури і креативних індустрій.

У 2017 році продовжується розпочата робота в контексті впровадження реформи децентралізації та передбаченої в Середньостроковом плані пріоритетних дій Уряду на 2017-2020 роки реалізації пріоритету «Підвищення якості культурних послуг в місцевих громадах».

В рамках програми оглядів культурних політик в Європі на запрошення Міністерства культури України 13-14 березня 2017 року в Україні перебувала експертна місія Ради Європи, до складу якої увійшли представники міністерств культури Франції, Австрії, Італії, Іспанії та директор найавторитетнішої консалтингової європейської компанії «KEA Consultancy» у сфері культури та креативності. Завданням місії була оцінка реалізації культурної політики в Україні на національному та регіональному рівні та вироблення рекомендацій щодо вирішення проблемних питань у контексті децентралізації.

Огляд культурної політики з окремим фокусом на питаннях охорони культурної спадщини і модернізації культурних інституцій та інфраструктури в різних регіонах опубліковано на сайті Ради Європи.

Подібний огляд в Україні проводився Радою Європи 10 років тому (2007) і не мав спеціального фокусу, а стосувався всієї культурної політики.

У листопаді-грудні 2017 р. проведено серію навчальних тренінгів з підвищення інституційної спроможності закладів культури в контексті виконання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС.

У рамках проекту Міністерства культури України «Пілотні культурні ініціативи для локальних змін», у регіонах України (мм. Козятин, Гадяч, Петриківка) відбулися практичні тренінги для менеджерів з організації великих культурних подій. Учасниками тренінгів стали представники органів місцевого самоврядування, закладів освіти та культури, громадські активісти та підприємці міста.

На виконання плану пріоритетних дій Уряду на 2017 рік в частині створення електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини і культурних цінностей підготовано проекти Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про культуру» та «Про внесення змін до Закону України «Про музеї та музейну справу» в частині врегулювання питання створення електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини і культурних цінностей.

Міністерством культури розроблено Концепцію впровадження електронного обліку і презентації об'єктів культурної спадщини та культурних цінностей на 2017-2020 рр..

Було продовжено активну роботу щодо заходів регулювання у сфері охорони культурної спадщини, які довгий час не використовувались.

Прийнятий Закон України від 25.05.2017 № 2073-УІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо визначення поняття «пам'ятка культурної спадщини», яким поширюється захист на пам'ятки, взяті під захист до набрання чинності пам'ятко ? охоронного законодавства незалежної України.

Розблоковано наповнення Державного реєстру нерухомих пам'яток, що є єдиним механізмом для надання захисту унікальним автентичним об'єктам.

Протягом 2017 року до Державного реєстру нерухомих пам'яток занесено 15 пам'яток за категорією національного значення та 846 ? за категорією місцевого значення. Дотепер, рішення про надання статусу пам'ятки за категорією національного значення приймалось лише двічі ? в 2009 та в 2012 році.

Відновлена робота із здійснення контрольних повноважень у сфері охорони культурної спадщини. В 2017 проведено близько 60 обстежень містобудівної ситуації по Україні, в попередні роки такі обстеження не проводилися взагалі За результатами відповідних обстежень видано ? 38 приписів про зупинення проведення будь-яких робіт, що проводяться всупереч нормам Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Вперше в історії незалежної України розпочато будівництво нових музейних закладів Національного значення. Процедура відбувається за усіма світовими стандартами.

Міністерство культури України забезпечило організацію Міжнародного відкритого архітектурного конкурсу проектів на кращу проектну пропозицію щодо об'єкта «Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні ? Музей Революції Гідності» (м. Київ).

Протягом року відділ переміщення кульурних цінностей стояв на сторожі захисту культурних цінностей, які переміщуться через митний кордон України, а також незаконно вивезених з України.

У квітні 2017 року у межах роботи Змішаної українсько- німецької комісії з питань повернення та реституції втрачених та незаконно переміщених під час та внаслідок Другої світової війни культурних цінностей, яка діє у рамках Угоди між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про культурне співробітництво (1993 р.) обговорено пропозиції німецької сторони про повернення Україні культурних цінностей, які Німеччина має намір передати найближчим часом.