Італійська Конституція, наприклад, встановлює, що «мистецтво і наука вільні, і вільно їх викладання» (частина перша ст. 33). А ст. 9 говорить:

«Республіка сприяє розвитку культури та наукових і технічних досліджень.

Вона охороняє природу та історичне і мистецьку спадщину Нації».

Конституція Угорської Республіки 1949 містить такі положення:

1. Угорська Республіка поважає і підтримує свободу наукової життя і художньої творчості, свободу отримання знання і викладання.

2. Приймати рішення в питаннях наукової істини, визначати наукову цінність досліджень правомочні виключно діячі науки».

Що ж стосується регулювання даної групи суспільних відносин тоталітарними конституціями, то тут знову варто звернутися до ст. 39 Конституції Куби, яка у зазначеному відношенні ще порівняно ліберальна: коли у нас бульдозерами зносили вернісажі сучасного образотворчого мистецтва, на Кубі такі твори вільно виставлялися в публічних галереях.Згадана стаття у частині другій говорить:

? художня творчість вільна, оскільки її зміст не суперечить Революції;

 форми вираження в мистецтві вільні;

? держава з метою підвищення культурного рівня народу розвиває і заохочує художнє виховання, покликання до художньої творчості, заняття мистецтвом і здатність цінувати його;

? творча і дослідницька діяльність в науці вільна. Держава стимулює і забезпечує дослідження, і, перш за все ті, які спрямовані на вирішення проблем, які зачіпають інтереси суспільства і добробут народу;

? держава сприяє залученню трудящих у наукову роботу і в розвиток науки;

? держава спрямовує, розвиває і заохочує фізичну культуру і спорт у всіх їх проявах як засіб освіти і внесок у всебічне виховання громадян;

? держава захищає самобутність кубинської культури і дбає про збереження культурної спадщини та художнього та історичного багатства нації. Воно охороняє національні пам'ятки та місця, що відрізняються своєю природною красою або визнаною художньої чи історичної цінності;

? держава сприяє участі громадян через масові громадські організації країни у здійсненні своєї політики в галузі освіти та культури «.

Тут бачимо ряд норм, які самі по собі не можуть викликати ніяких заперечень: здійснення відповідних функцій державою цілком природно. Однак не можна не бачити в п. «а» і «е» політичних критеріїв, істотно обмежують свободу художньої та наукової творчості і ставлять діячів науки і культури в залежність від прихильності чиновників Комуністичної партії і держави, які вирішують, що суперечить, а що не суперечить Революції, які проблеми зачіпають інтереси всього суспільства і добробут народу і які ? ні, які дослідження спрямовані на вирішення цих проблем і які ? ні і т. д.

Витоки права людини на освіту як права кожної вільної особи на отримання доступної, рівної та якісної освіти були закладені в працях видатних мислителів Античності, епохи Просвітництва, класиків філософської та правової думки Нового Часу, які розробили основу універсальних положень (принципів) права людини на освіту.

Право людини на освіту є нормативно-структурованою властивістю буття та формою реалізації інтересів особистості, що визначає міру індивідуальної свободи людини, зумовленою властивостями політичної, соціально-економічної та культурної діяльності держави в освітньому процесі, що розкриває характер взаємин особистості, суспільства і держави в цій галузі [154, с. 179].

Право людини на освіту регулює суспільні відносини, пов'язані з будь-якими формами нав-чання та виховання, має програмний і цільовий характер, що виражається в необхідності постійного вдосконалення законодавства про освіту та діяльності держави, пов'язаної з реалізацією права на освіту. Цей процес здійснюється на основі спільної діяльності людини, держави та суспільства в особі комерційних і державних інститутів, інтереси яких об'єднані єдиною спрямованістю, взаємодоповнюють один одного.

Особливістю права людини на освіту є поєднання «негативної» і «позитивної» складових свободи індивіда. Кожна людина має право вибору форм і методів навчання, в яке держава втручатися не має права, і захищений від дискримінації в освітній сфері (негативний аспект), але при цьому має право розраховувати на позитивні дії держави зі створення і належному функ-ціонування системи освіти (позитивний аспект) .

Основний зміст права людини на освіту становлять чотири принципи: принцип свободи освіти, принцип рівного доступу до освіти, принцип державної участі в освіті і принцип рівності в освіті. Принципи права людини на освіту є універсальними. Їхнє закріплення в міжнародних правових актах стало природним результатом розвитку різних освітніх систем у всьому світі з урахуванням специфіки кожної зокрема та єдності поставлених цілей.

Освітня система в кожній країні передбачає свою систему державної участі в освіті, засновану на традиціях освітньої системи, і тенденції її розвитку.

Національна освітня система має традиційні особливості: визначальна роль держави в сфері освіти; значних за кількістю навчальних дисциплін і за обсягом освітніх планів та програм; великої ролі виховання в освітньому процесі [9, с. 13].

Сутність права людини на освіту проявляється у міру розвитку і вдосконалення держави та суспільства: що складніше за технологічними та іншими параметрами стає суспільство, то більшого значення набуває освітній процес і право на освіту. При цьому об'єкт права людини на освіту вкрай широкий і включає в себе суспільні відносини, пов'язані з будь-якими формами виховання і навчання.

Право людини на освіту займає особливе місце в системі прав людини, будучи одночасно ядром культурного сегмента прав людини, правом «другого покоління», і гарантією здійснення всіх інших прав людини ? від права на життя до права на охорону здоров'я [58, с. 87]. У ньому поєднуються елементи «негативної» і «позитивної» свободи людини ? кожен індивід володіє свободою вибору форм і методів отримання освіти, повинен бути захищений від дискримінації в сфері освіти (негативний аспект), але, крім цього, має право вимагати від держави створення необхідних для реалізації належного йому права умов (позитивний аспект).

Метою здійснення права людини на освіту є формування повноцінної вільної особистості та її підготовка до життя в суспільстві шляхом систематичної передачі знань і професійних орієнтацій, морально-етичних і правових нормативів, досвіду і формування у людини необхідних навичок. Зазначена мета єдина для всіх учасників відносин, пов'язаних з реалізацією права людини на освіту, ? індивіда, держави і суспільства в особі комерційних і некомерційних організацій. Освітні відносини їх суб'єкти реалізують спільно, на основі принципу «співучасті», й інтереси суб'єктів освітніх відносин об'єднані єдиною спрямованістю, взаємодоповнюють один одного і не повинні мати ієрархії.

Право людини на освіту має програмний і цільовий характер, тобто вимагає постійного вдосконалення освітнього законодавства, пошуку нових форм і методів забезпечення принципів права людини на освіту. Основну роль у реалізації права людини на освіту бере на себе держава, обов'язки якого кореспондують праву вимоги, що належить кожному індивіду.

Аналіз робіт філософів і правознавців античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу, європейського і американського законодавства XVII - початку XX століть показує, що право людини на освіту розвивалося протягом практично всієї історії людства. Питання рівного доступу до освіти, обов'язків держави в сфері освіти і рівності в отриманні освіти розглядалися ще в роботах філософів античності, а в епоху Відродження вперше була обґрунтована необхідність сво-боди освіти. Розвиток цих основних положень права на освіту привело до закріплення їх як принципів у національному, конституційному, а потім і міжнародному законодавстві.

Незважаючи на те, що свій конституційно-правовий статус право на освіту отримало тільки в 1937 році в Україні, можна сказати, що окремі його складові були встановлені в законодавстві Європи і Америки ще в XVII-XVIII ст. [255, с. 30]. Сьогодні зміст принципів права людини є універсальним і встановлено в міжнародному та національному законодавстві.

Принцип свободи освіти відображає «негативний» аспект свободи людини. Він передбачає захист свободи вибору видів, форм і методів отримання освіти, навчальних закладів і напрямів підготовки, а також свободу студента від нав'язування йому в процесі навчання ідеологічних, політичних, релігійних та інших установок, які йдуть урозріз з власними або сімейними поглядами і переконаннями. Крім того, свобода освіти передбачає обов'язкове отримання кожною людиною мінімального рівня освіти, оскільки без нього неможливі гідне життя в суспільстві, здобуття освіти і кар'єрний ріст. Чи передбачає вона і свободу батьків у виборі освіти для своїх неповнолітніх дітей, бо ж вони несуть відповідальність за їх подальше життя і розвиток. Усе це гарантує кожному рівну міру свободи в освіті.

Принцип рівного доступу до освіти також здебільшого виражає «негативний» аспект свободи людини і полягає в забороні дискримінації в цій сфері. Будь-який індивід незалежно від його статі, раси, національності, приналежності до релігійної конфесії, політичних переконань та інших вроджених особливостей або придбаної самоідентифікації, може претендувати на навчання в будь-якому навчальному закладі, з будь-якої спеціальності і в будь-якій формі. Принцип рівного доступу до освіти гарантує кожному рівність можливостей під час вступу до навчального закладу.

Принцип державної участі в освіті відображає «позитивну» свободу індивіда в сфері освіти і реалізується через здійснення державою в сфері освіти своїх основних функцій: економічної, соціальної та політичної. Кожна з функцій передбачає вчинення державою великої кількості пози-тивних дій за багатьма напрямками. При цьому обов'язки держави у сфері освіти не обмежуються встановленими міжнародними актами ? вони розширюються в національному законодавстві та підзаконних актах. Інтереси держави, особи і суспільства в освітніх відносинах збігаються ? у міру суспільного розвитку держава бере на себе дедалі більше обов'язків у цій сфері. Принцип державної участі в освіті гарантує можливість кожного на необхідну освіту.

Принцип рівності в освіті висловлює рівність прав кожного індивіда та їхню відповідність кореспондуючих обов'язків інших індивідів, держави та інших учасників освітніх відносин, а також рівність і відповідність правочинів держави та інших учасників освітніх відносин обов'язків кожного індивіда ? тобто принцип еквівалентності. Він полягає в об'єктивній оцінці знань учнів, об'єктивне ставлення інших суб'єктів освітніх відносин до нього, а також відповідно отриманих знань і «позитивного результату освіти» ? документа про рівень отриманої освіти. Крім того, прин-цип рівності в освіті передбачає забезпечення рівності в освіті людей з різними можливостями за станом здоров'я.

Отже, принцип рівності в освіті гарантує для кожного суб'єкта освітніх відносин рівність прав і обов'язків на всіх стадіях освітнього процесу.

Принципи права людини на освіту неподільні, висловлюють складні взаємини людини, суспільства і держави в сфері освіти, і тільки спільна реалізація всіх чотирьох розглянутих принципів може привести до здійснення права людини на освіту.

Міжнародні акти, що регулюють право людини на освіту, являють собою єдиний комплекс міжнародних стандартів [9, с. 12]. Їх можна поділити на: основні, що встановлюють принципи права людини на освіти, і мінімальні міжнародні стандарти в царині здійснення права; роз'яснювальні, що пропонують державам світу механізми здійснення принципів і мінімальних міжнародних стандартів у галузі освіти, а також встановлюють додаткові гарантії для індивіда і додаткові стандарти для охочих приєднатися до чинних міжнародних документів; охоронні, голов-ним завданням яких є захист права на освіту в наднаціональних судових органах; і декларативні, що вказують на важливість права на освіту і на його міжнародне визнання. Разом вони складають єдиний комплекс міжнародних стандартів права людини на освіту.

Аналіз історії і сучасного стану зарубіжних освітніх систем показує, що визнання і нормативне закріплення принципів права людини на освіту об'єктивно необхідні для подальшого розвитку концепції прав людини. Конкретні форми їх регулювання і захисту відрізняються один від одного залежно від особливостей діючої в державі правової системи, але самі принципи і їхній зміст є універсальними.

На сучасному етапі розвитку суспільства загалом зростає прогностична функція науки. Право у руслі цієї тенденції має бути зорієнтоване на виконання різноманітних завдань прогнозування на найближче та далеке майбутнє [5, с. 9].

Формування інформаційного суспільства є передумовою розвитку інноваційної освіти. Необхідність відповідності освіти запитам суспільства, науки і економіки призводить до розвитку інноваційної освіти.

Інноваційна освіта ? це освіта, яка має ефективність, дає змогу досягти професійного рівня високої компетентності, заснованого на розробленні і впровадженні нових технологій та працює на випередження. Необхідність розвитку науки приводить до пред'явлення якісно нових вимог до системи освіти, що сприяє розвитку нових освітніх форм, концепцій і технологій, тобто розвитку інноваційної освіти [96, с. 150].

Серед ук-раїнських учених не має таких, які б не вважали право на освіту культур-ним правом, тоді як на думку окремих російських дослідників, право на освіту не слід відносити до цієї групи прав. Разом із тим, до-слідники не висловлюють аргументів на користь своєї думки.

На відміну від них, О. Теплякова вва-жає право на освіту «культурним» пра-вом і мотивує свою точку зору мірою свободи, яка притаманна цьому праву. Вчена наводить той аргумент, що де-ржава не зобов'язана забезпечувати певний рівень реалізації цій групі прав, але вона не повинна створювати пере-пони для їх здійснення [230, с. 29-30]. Нам імпонують міркування дослідниці про вияв свободи у праві на освіту, які виражаються у свободі вибору мови навчання, думок і переконань, навчаль-ного закладу. Можна продовжити цей перелік свобод у праві на освіту, особ-ливо характерних для демократичного суспільства, ? це свобода вибору пред-метів для вивчення, викладачів і форм навчання тощо. Підтримуючи позицію дослідниці щодо правомірності віднесення права на освіту до категорії куль-турних прав, вважаємо хибним твер-дження, що держава не зобов'язана забезпечувати певний рівень реалізації цій групі прав, оскільки вона повинна діяти якраз навпаки, забезпечуючи реалізацію будь-яких прав і, в тому числі, праву на освіту.

На користь віднесення права на ос-віту до культурних прав свідчить і той факт, що енциклопедичні та тлумачні словники, підкреслюючи багатознач-ність поняття культури, виділяють й таке його значення, як освіченість, ви-хованість [42, с. 472]. С. Гончаренко зазначає, що «освіченим є не просто випускник школи, який вивчив науки, що там викладали, а людина, здатна до співпереживань, готова до вільного гуманістично орієнтованого вибору, індивідуально інтелектуального зусилля і самостійної, компетентної і відповідальної дії в політичному, економічно-му, професійному і культурному житті. Вона поважає себе й інших, терпима до представників інших культур і національностей, незалежна в суджен-нях і відкрита для іншого судження і несподіваної думки» [42, с. 615-616]. У свою чергу, вихованість передбачає культуру почуттів, культуру мислен-ня, естетичні смаки, відповідальність особи тощо.

З цього приводу Скакун О.Ф. до-речно наголошує, що культурні пра-ва забезпечують «збереження й роз-виток національно-культурної само-бутності народу, доступу до матеріально-духовних надбань людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку» [200, с. 182] в інтересах особи, держави, суспільства. Вони гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному індиві-ду стати корисним учасником політич-ного, духовного, соціального і культур-ного прогресу.

Варто зазначити, що право на освіту посідає головне місце серед культурних прав, оскільки однією з його фун-кцій є передача матеріальної та духов-ної культури наступним поколінням, її відтворення та розвиток. На погляд автора, споріднюють право на освіту з культурними правами такі його ха-рактеристики, як розвиток творчого потенціалу людини, пізнання й самопізнання суспільства, соціальних груп, окремої людини, передання соціальної інформації, досвіду, створення для лю-дини ціннісних орієнтирів у суспільст-ві. Отже, «культурний» зміст права на освіту очевидний, тому вважаємо пра-вомірним віднесення права на освіту до групи культурних прав людини.

Можемо визначити освіту рушійною силою еволюції нашого суспільства. Про це досить вдало зауважує Р. Ковальчук, стверджуючи, що в сучасному глобалізованому й інформатизованому світі освіта стає вирішальним чинником суспільного прогресу і на-ціональної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини [82, с. 292].

Погоджуємося з думкою науковця та констатуємо той факт, що сьогодні без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя, а також всебічно реалізуватись як особистість, котра цілковито усвідомлює свій державно-правовий ста-тус та здатна захищати свої права в разі їх порушен-ня. Це ще раз доводить важливість права на освіту в реаліях сучасної дійсності.

Потрібно наголосити на тому, що право на освіту ? це позитивне право, адже воно породжує своїм іс-нуванням позитивні обов'язки держави. До них варто віднести: підтримку мережі дошкільних навчальних закладів, системи середніх шкіл, професійно-техніч-ної та вищої освіти, системи підвищення кваліфікації, післядипломної освіти; гарантії рівних можливостей розвитку державних і приватних навчальних закладів; гарантії недопущення зниження рівня викладання у приватних навчальних закладах у порівняні із дер-жавними; гарантії отримання безоплатної середньої освіти у державних навчальних закладах; надання стипендій і пільг учням і студентам; гарантії рівного доступу та отримання безоплатної освіти у держав-них вищих навчальних закладах на конкурсній осно-ві; право національних меншин розвивати систему національної освіти у державних і комунальних на-вчальних закладах тощо [126, с. 289-290].

Саме усвідомлення важливості культурних прав громадян, у тому числі права на освіту, обумовило їх закріплення на міжнародному та національному рівнях.

Серед числа відомих та досить вагомих міжна-родних джерел закріплення фундаментальних прав і свобод людини і громадянина є Загальна декларація прав людини, яку у світовій практиці не можна не відмітити як першооснову вказаного вище явища. Так, у статті 26 Загальної декларації прав людини регламентовано право кожної людини на освіту. Тут було визначено, що освіта повинна бути спрямова-на на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод; повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі по-між народами, расовими або релігійними групами, повинна сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру тощо [60].

Сьогодні право на освіту також регулюється низ-кою інших міжнародних договорів. Досить змістов-но розкриває вказане питання Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ООН (далі Пакт) від 16.12.1966 р. Так, стаття 13 Пакту визначила, що держави, які визнали положення да-ного документу, одночасно визнають право кожної людини на освіту. Також з його змісту випливає те, що освіта повинна бути скерована на забезпечен-ня загального блага. Разом з цим, Пакт встановив обов'язки до держав щодо забезпечення реалізації права на освіту тощо [142].

Наступним важливим документом, який заслуго-вує на увагу у контексті забезпечення права на осві-ту стала Конвенція про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (далі Конвенція) від 14.12.1960 р. [90]. У зв'язку із зазначеним нормативним актом стає зрозуміло, що обмеження осіб за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігійними та політичними по-глядами, національним чи соціальним походженням, економічним становищем та іншими особистісними ознаками є негативним, деструктивним суспільним явищем, що перешкоджає утвердженню головних завдань правової держави. В суспільстві таке явище іменується дискримінацією і його можливі наслідки вже неодноразово дивували та обурювали світову спільноту. Тому, проводячи аналіз положень даної Конвенції, можна стверджувати, що основна її мета полягає у «викоріненні» усіх можливих проявів дис-кримінації в освітньому процесі та забезпеченні рів-ного доступу до освіти кожної особи.

У процесі дослідження визнаних міжнародною спільнотою конвенцій, які є дотичними або охоплю-ють питання регулювання права на освіту, потрібно звернути увагу на Конвенцію про права дитини від 20.11.1989 р., яка у статтях 28-29 закріпила право дитини на освіту; передбачила заходи по реалізації даного права; певним чином сприяла узгодженості дій держави по виконанню її приписів [91].

Окрім згаданих міжнародних нормативних актів, на увагу заслуговує Спільна декларація міністрів освіти Європи «Європейський простір у сфері вищої освіти» від 19.06.1999 р. ЇЇ положення проде-монстрували розуміння європейською спільнотою значущості освіти, зокрема вищої, та усвідомлення важливості права на освіту. Підтвердженням цієї тези може слугувати положення даної декларації про те, що загальновизнаним є першочергове значення освіти та освітнього співробітництва для розвитку і зміцнення стабільних, мирних і демократичних сус-пільств [209].

В умовах євроінтеграції питання щодо забезпе-чення прав людини і громадянина (у тому числі пра-ва на освіту) є одними з найбільш пріоритетних. З цього приводу доречною є думка Л. Рижак, що вар-тістю західноєвропейської цивілізації є особа, її пра-ва та свободи [189, с. 29].

Проводячи суттєві дослідження міжнародних аспектів регламентації права на освіту, Є. Красняков зосереджує увагу на тому, що дієвим механіз-мом забезпечення розвитку системи освіти стали Рекомендації МОП/ЮНЕСКО щодо становища вчителів (Париж, 5.10.1966 р.); Рекомендації про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співпраці й миру, виховання в дусі пошани прав людини й основних свобод (Париж, 1974 р.); Ре-комендація про розвиток освіти дорослих (Париж, 1976 р.); Рекомендації МОТ/ЮНЕСКО про статус викладацьких кадрів закладів вищої освіти (Па-риж, 11.11.1977 р.); Рекомендація № R (83) 4 Ради Європи (Комітет Міністрів) «Про сприяння обізна-ності про Європу в середніх школах» (18.04.1983 р.), Рекомендація № R (83) 13 Ради Європи (Комітет Міністрів) «Про роль середньої школи в підготовці молоді до життя» (23.09.1983 р.); Резолюція № 1 «Про нові завдання вчителів та їх підготовку» (По-стійна конференція європейських міністрів освіти) (Гельсінкі, 5-7.05.1987 року); Резолюція 874 (1987) «Про якість і ефективність шкільної освіти» (Пар-ламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація № R (88) 7 «Про освіту з питань охорони здоров'я в школі та роль і підготовку вчителів» (Комітет Міні-стрів) (18.04.1988 р.) тощо [112].

Також підписані й інші конвенції, що прямо чи опосередковано охоплюють питання регламентації права на освіту. Важливо те, що Україна як демокра-тична держава визнала положення даних конвенцій, а тому, відповідно до статті 9 Конституції нашої дер-жави, вони стали частиною національного законо-давства [100].

В Україні сформована дієва система норматив-но-правових актів, які деталізують специфіку освіт-нього процесу, більш детально визначають механізм реалізації права на освіту.

Звичайно, найважливіше місце серед нормативно-правових актів національного законодавства займає Конституція України як Основний Закон держави. Так, статтею 53 вона закріпила право кожного на освіту та вказала на обов'язковість повної загальної середньої освіти, необхідність забезпечення державою доступнос-ті та безоплатності освіти, сприяння її розвитку [100].

Погоджуємось із висловленою тезою через те, що вважаємо правильним закріплення законодавцем права на освіту у нормативно-правовому акті найвищої юридичної сили. Такий стан речей доводить ро-зуміння значущості освіти як невід'ємної складової гармонійного розвитку особи та фактора суспільно-го прогресу.

Наступним важливим кроком у врегулюван-ні освітніх питань стало прийняття Закону Украї-ни «Про освіту» від 23.05.1991 № 1060-ХІІ, який у статті 3 розкрив питання права на освіту. Зміст стат-ті акцентував увагу на недопущенні дискримінації у сфері освіти і вільному доступі до безкоштовної освіти з урахуванням паритетності усіх осіб. Закон констатував забезпечення даного права розгалуже-ною мережею навчальних закладів, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповід-но до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання тощо [166].

Також питання щодо права на освіту знаходить своє відображення і в інших законодавчих джерелах: законах України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-Ш [168], «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р. № 651-ХГУ [169], «Про професійно-тех-нічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98 [170] та ін. Так, наприклад, статтею 4 Закону України «Про вищу освіту» було закріплено, що громадяни України ма-ють право на здобуття вищої освіти. Законодавець визначив право громадян безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів ви-щої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Також регламен-тував право іноземців, біженців, осіб, що потребують додаткового захисту, на здобуття вищої освіти .

Закон «Про освіту» № 2145-VIII [167], що визначає правові засади організації та діяльності закладів освіти. Прийнятий Верховною Радою 5 вересня 2017 року на заміну застарілому діючому закону про освіту. Закон відрізнився рядом нововведень ? терміном освіти в 12 років, більшою автономією шкіл, збільшенням оплати вчителям, зміною правил атестації вчителів та правил підвищення їх кваліфікації, уточненнями повноважень директорів шкіл та регламентація їх каденції та обрання, більш ширшим впровадженням державної мови навчання.

Так, можна сміливо погодитися з Р. Ковальчуком у тому, що в Україні існує необхідна правова база, яка дає змогу державі належним чином забезпечува-ти право громадян на отримання освіти на рівні вста-новлених світових стандартів [82, с. 292].

Релігія також важливий інститут в духовно-культурному житті суспільства. Як система світоглядних уявлень і вірувань релігія служить чинником, що об'єднує людей і, як зазначалося, навіть створюючим фактором для держави. Вона накладає відбиток на багато інститутів не тільки духовно-культурного, а й політичного життя суспільства. Природно тому, що конституційне право не може ігнорувати релігію.

Релігія зазвичай тісно пов'язана з церквою, яка представляє собою більшою частиною ієрархічну структуру, позбавлену демократичних ознак і призначену для задоволення релігійних потреб віруючих. На практиці церква нерідко виходить за ці рамки і очолює або направляє рухи віруючих, що переслідують політичні цілі.

Як історично первісний суспільний регулятор релігія своїм авторитетом закріплює певні масштаби дозволеної або небажаної для суспільства поведінки, надаючи їм характеру належного. На цей момент звер-нув увагу ще Ш.Л.Монтеск'є, вказуючи, що оскільки певні відносини вважалися «нечистими» чи заборо-неними і одночасно були потрібні (йдеться про шлюбні стосунки), доводилося звертатися до релігії, щоб в одних випадках їх узаконити, а в інших ? заперечити. Уся маса належної (у тому числі правової з сучасної точки зору) поведінки у первісних державах мала релігійне забарвлення. Спираючись на божественну легітимацію, Біблія, Коран, Тора, Авеста, інші сакральні тексти встановлюють основи регулювання особистих, майнових та інших відносин усередині соціуму. Вже після утворення дер-жави і системи позитивного права остання тривалий час поповнюється нормативними конструкціями, що визріли у надрах рабинського права в іудаїзмі, канонічного або церковного права у християнстві. Ці норми разом з «правовими» блоками у сакральних текстах у літературі одержали назву «релігійне право».

Як і право, релігія є важливим соціальним регулятором поведінки не лише окремих особистостей, а й широких народних мас, спроможних визначати вектор розвитку подій як в тому або іншому регіоні держави, так і на всій його території. Право присутнє в найбільш значущих сферах суспільного регулювання. Водно-час релігія пронизує весь спектр людських відносин та знаходить своє відображення в праві. Юридичні закони фіксують тільки зовнішню сторону поведінки, однак вони не можуть регулювати помисли, допомогти в індивідуальному стражданню, надії, покаяння ? усе те, що передбачає релігійні почуття, що пов'язане з внутрішнім світом людини. Ми погоджуємося з думкою Д. Вовка [34] про те, що відсутність у суспільстві релігійного або еквівалентного регулювання зазвичай призводить до релятивізації регулювання морального і правового та девальвації суспільних цінностей. Автор наводить вдалий приклад, де це яскраво виражено, а саме відому формулу одного із героїв роману Ф. М. Достоєвського «Брати Карамазови»: «Якщо Бога немає, то усе дозволено».

Історія надала нам безліч свідчень безпосереднього чи опосередкованого виникнення права з релігії як на Заході, так і на Сході. Власне, не було жодної системи давнього писаного права, яка не мала б окремих норм, що виникли на основі релігійних приписів. Відтак, прикладом поєднання релігії та права є система мусульманського права, особливість якого полягає в тому, що воно випливає з релігійних законів ісламу, що й досі формує моральні цінності та світогляд народу країн Сходу. З усіх світових релігій іслам найбільше пов'язаний з державою та правом .

Індуїзм також містив систему правил, що регламентували все суспільне життя, приписували певний спосіб життя. Поведінка давнього індійця тисячоліттями регулювалася релігійно-моральними настановами, що їх із розвитком класових відносин поступово витісняли норми права, а в більшості випадків зросталися з ними. Божественні приписи для індусів містяться у ведах, роль яких полягає не в тому, щоб регулювати конкретні суспільні відносини, а в ідеологічному підґрунті для створення інших джерел. Конкретні правові норми, що визначають, як повинна поводитися людина, містяться в смритах, які являють собою релігійні, наукові й правові трактати окремих авторитетних учених і священнослужителів. Смрити (у пер. зі санскрит-ського «завчене напам'ять») коментують веди [34, с. 64].

Особливо помітно вплинула релігія на законодавство країн Стародавнього Сходу. Так, єврейська право-ва система є нерозривною складовою частиною іудаїзму ? однієї з найдавніших релігій світу. Слід зазначити, що єврейське право і право Ізраїлю ? це різні правові системи. Ізраїль не є теократичною державою, однак і повного відділення релігії від держави в ньому також не існує.

Співвідношення єврейського права й релігії зумовлюються декількома чинниками. По-перше, спільним походженням і збігом джерел права і джерел релігії. Відповідно до основ єврейської віри джерелом єврей-ського права й релігії є Божественне одкровення. Релігійні установки, що визначають ставлення людини до Творця, дотримання суботи і свят, закони кошерності та інші, є одночасно і правовими нормами, і релігійни-ми. По-друге, з єдності релігійних і правових норм випливає суворий обов'язок єврея дотримуватися не тіль-ки суто релігійних приписів, а й юридичних законів іудаїзму, оскільки їх порушення ? не менш тяжкий гріх. По-третє, право й релігія поєднані однією системою правозастосування всіх норм. Ті самі органи й особи, які вирішували питання щодо релігійних відносин, вирішували й питання, пов'язані з суто правовими від-носинами ? майновими спорами, трудовими відносинами, конфліктами щодо купівлі й продажу тощо.

У теорії іудейського права відсутнє чітке розмежування між поняттями «закон» і «норма». У Талмуді і трактатах релігійних правознавців навіть окремі правила поведінки, що мають Божественне походження, іменуються «закон». Це пояснюється можливістю виведення з однієї заповіді, шляхом інтерпретації, кількох правил поведінки. Заповідь виступає як логічна моральна узагальнююча основа. Співвідношення заповіді і виведених з неї нових правил поведінки сприймається як співвідношення загального і окремого. Норми, створювані таким чином, у перекладах часто мають назву «закон».

Основні правила поведінки містяться в єврейській Біблії, що має назву «Танах» (скорочення, що позна-чає всі три групи книг ? Тора, Невіім і Ктувім). Єврейська Біблія стала найбільш впливовою книгою в історії людства ? і в іудаїзмі, і у християнстві її вважають одним із своїх найважливіших релігійних текстів. Її ідеї лягли в основу всієї західної цивілізації, а за твердженням окремих учених, у Торі навіть закладено засади для розвитку конституціоналізму [53, с. 29].

Прикладом переплетення права і релігії булла поява на межі ХІ-ХІІ ст. такого феномена, як каноніч-не (церковне) право. До XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окре-мої системи норм права, які б відрізнялися від суто релігійних норм, що регулюють питання віри, культу тощо. Норми права і норми релігії були тісно переплетені. При цьому в християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, його всеприсутності в божественній світобудові. Тому порушення норм права завжди розглядалося як гріх. Грецький термін «канон» спочатку означав усяке знаряддя для про-ведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати пра-вила християнської віри і життя. У вузькому ? юридичному значенні цей термін почали вживати для позна-чення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для упорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

До появи в Європі позитивного права (початок XIX ст.) зміст чи не всіх нормативно-правових актів базувався на богословських канонах і правилах. Досить згадати нашу національну правову пам'ятку ? Руську Правду, на якій виховувався давньоукраїнський народ упродовж тривалого часу, надавши Європі зразки високої правової культури і національної духовності13. У ХІІІ ст. навіть було зроблено спробу коди-фікації канонічного права. У кодексі канонічного права сімейно-шлюбні відносини, наслідування, десятина (податок на користь церкви), інші правила і приписи мали релігійно-мирські форми в тому сенсі, що окремі декрети вселенських зборів і пап регулювали цілком світські відносини, а деякі навіть отримували державну підтримку [53, с. 59].

На даний час канонічне право застосовується набагато вужче, ніж у середні віки, залишаючись панів-ною системою тільки для однієї країни ? Ватикану (Святий Престол, також Держава-Місто Ватикан). Біль-шість країн, у яких діяли великі християнські громади й застосовувалося канонічне право, насамперед краї-ни Європи, проголосили принцип відділення церкви від держави. Відповідно до нього церква має право регулювати тільки внутрішньоцерковні відносини, а її норми розглядаються виключно як корпоративні й не можуть суперечити законодавству. Нині лише деякі держави визнають чинність канонічного права на своїй території. Наприклад, згідно зі ст. 111 Конституції Кіпру будь-яке питання щодо заручин, шлюбу, розлучен-ня, судового поділу або реституції подружніх прав чи сімейних відносин повинно регулюватися правом греко-православної церкви або відповідно церкви іншої релігійної групи, яке застосовувалося на 1960 р., і має бути підсудним судам такої церкви. Більше того, Конституція забороняє законодавчій владі втручатися у зазначену сферу.

Варто зауважити, що канонічне право з кінця XVII ст. було обов'язковою навчальною дисципліною на юридичних факультетах університетів, які функціонували на українських землях. У Західній Європи кано-нічне право, поряд з правом римським, обов'язково викладалося в середньовічних університетах і суттєво впливало на загальне правове мислення середньовічних юристів. Шведський дослідник Е. Аннерс зазначає, що у Середні віки канонічне право чинило навіть більшу дію на правопорядок, суспільне життя європейських країн, ніж римське право. Під його впливом складалися правові системи європейських королівств, вільних міст, з'явилося торговельне, муніципальне та феодальне право.

Ми погоджуємося з думкою, що юрист повинен знати не лише державне (світське) право, а й церковне законодавство. Духовне право церкви має бути первинним для юриста. Оскільки воно має передусім профі-лактичний, випереджувальний характер, запобігає зловживанню позитивним правом. Духовне право є пер-шоджерелом формування особистісних цінностей і професійної правосвідомості. Адже у процесі правозастосовної практики юрист використовує як законодавчі базу, так і власну правосвідомість, своє внутрішнє переконання. Саме духовне начало, яке лежить в основі канонічного права, може виправити фатальний рівень неповаги до права в Україні [34, с. 65].

Сучасна традиція європейського права тісно пов'язана з християнським ученням. У наукових працях багатьох дослідників аргументовано доводиться, що християнство, зокрема канонічне право, є одним із стов-пів, на якому ґрунтується романо-германське право, а отже, і правові системи багатьох європейських країн.

Релігія постійно вступає у взаємодію з правом, зокрема в сучасних умовах вона стає окремим чинником розвитку публічної сфери суспільства та держави. Релігійні погляди все частіше впливають на прийняття публічно-правових рішень, на формування правосвідомості та правової культури суспільства тощо. Водночас релігія (її зовнішня частина) стає окремим предметом право-вого регулювання.

Взаємодія релігії та конституційного права найчастіше здійснюється у вигляді конституційно-правового гарантування  свободи совісті  та регулювання  відносин між державою і церквою. При цьому зазвичай в тій чи іншій формі проголошується відділення церкви від держави.

Згідно, наприклад, ч. 3 ст. 16 Іспанської конституції «ніяке віросповідання не буде мати державного характеру. Публічні влади будуть брати до уваги релігійні вірування іспанського суспільства й підтримувати відповідні відносини з Католицькою церквою та іншими віросповіданнями».

Конституційне право гарантує, як правило, рівноправність віросповідань і особливо захищає релігійні меншин. Наведемо ще в якості прикладу ст. 29 Конституції Румунії.Згідно з ч. 2 і 3 цієї статті, релігійні культи вільні і організовуються за власними статутами на умовах, встановлених законом, і у відносинах між культами забороняються будь-які форми, засоби, акти або дії, що збуджують релігійну ворожнечу.

Отже, під духовно-культурними відносинами в суспільстві, розумють наступне ? сукупність форм і результатів людської діяльності, закріпилися у суспільній практиці і переданих з покоління до покоління за допомогою певних знакових систем (мовних та немовних), а також шляхом навчання і наслідування, які захищаються і гарантуються державою і правом.

В основі духовно-культурних відносин лежать як загальні принципи основ конституційного ладу, так і особливі принци-пи, характерні для інституту основ суспіль-ного ладу, зокрема сфери регулювання духовно-культурних відносин. Серед остан-ніх заслуговують на увагу принцип конституційності, законності; принцип демократиз-му; принцип вільного розвитку своєї особистості; принцип взаємної відповідальності осо-би та держави; принцип гуманізму; принцип політичної, економічної й ідеологічної бага-томанітності (плюралізму); принцип етніч-ної багатоманітності суспільства та політич-ної єдності українського народу; принцип від-ділення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви; принцип соці-альної справедливості; принцип гарантованості суспільного ладу та ін.

Конституційні принципи регулювання духовно-культурних відносин ? це вихідні, керівні, незаперечні положення й ідеї концептуального характеру, що задекла-ровані у нормах Конституції України та до-повнені законодавчими і підзаконними акта-ми відповідно до змісту основоположних норм міжнародних нормативно-правових актів у духовній (культурній) сфері, які визначають зміст конституційно-правового регулювання з метою забезпечення ефективного функціонування духовно-етичних та ідеологічних відносин.

Розкриття змісту основних конституцій-них принципів регулювання духовно-культурної сфери суспільних відносин дозволяє виявити особ-ливості саме конституційного регулювання оз-начених відносин і проаналізувати наслідки розбалансованої дії окремих принципів для держави та суспільства.

1.3 Досвід регулювання духовно-культурних відносин у зарубіжній конституційно-правовій практиці 

Демократична держава зацікавлена у створенні умов для оптимального розвитку духовно-культурної сфери особи. З цієї метою вона встановлює найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання духовно-культурних благ якомога більшістю населення країни.

Духовно-культурні відносини регулюються демократичними конституціями в найменшій мірі в порівнянні з іншими підсистемами суспільного ладу, оскільки в демократичному суспільстві людина самоцінна і автономний і його внутрішній світ належить йому одному. Тільки недемократичні політичні режими претендують на повний або відносно повний контроль і над цією сферою суспільного життя.

В умовах різних політичних режимів конституції проголошують різні принципи духовного життя. Положення багатьох конституцій нових держав Європи та Азії з цих питань бідні, хоча «електронна демократія сучасності» [128, с. 10] вимагає більш детального регулювання.

У конституціях Росії, Казахстану, Таджикистану, Білорусі, Узбекистану, Молдови, Туркменістану, Болгарії, Македонії, Польщі, Киргизстану, Литви, Грузії, Словаччини, Вірменії, Словенії, Хорватії, Естонії йдеться про ідеологічний різноманітті, заборону встановлювати державну або офіційну ідеологію, про розпалюванні соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі, якщо таку намагаються здійснювати громадські об'єднання, проголошується духовна і культурна свобода, свобода переконань і вираження своїх думок.

Однак в деяких конституціях прямо говориться про заборону певної ідеології. Наприклад, в статті 13 Конституції Польської Республіки сказано про неприпустимість існування організацій, які в своїх програмах «звертаються до тоталітарних методів і прийомів діяльності нацизму, фашизму і комунізму». Питання про конституційний заборону певної ідеології є спірним, однак дії з пропаганди ідеології, суперечить принципам людяності, заборонити, безумовно, можна. Відсутність відповідних норм у основних законах ряду нових держав Європи та Азії (наприклад, в Російській Федерації) заважає зробити тут судові дії проти деяких екстремістських організацій і тоталітарних, бузувірських сект.

Але ідеологічний плюралізм, ідеологічна терпимість не рівнозначні відсутності ідеології або деідеологізації. Будь-яка політична партія, будь-який рух, глава держави, глава уряду не можуть не керуватися якимось світоглядом, якимись ідеологічними принципами, які вони, будучи наділені публічною владою, намагаються здійснювати через державу. Так, у багатьох державах, що утворилися на теренах колишнього СРСР, правлячі групи нав'язують народу цінності комерційної масової культури, видають вузькоегоїстичні інтереси промислових і фінансових магнатів олігархії за інтереси всього суспільства, стверджують, що вони виступають за свободу, справедливість, солідарність для всіх громадян. А на ділі все свободи і права в основному дістаються лише тим, хто має великі гроші і влада.

Величезною проблемою є конституційне регулювання основ організації та діяльності електронних засобів масової інформації. Люди в світі читають все менше (особливо книг), і головним засобом впливу на свідомість стає телебачення та соціалні мережі. В основних законах нових держав Європи та Азії ці питання не регламентовані. Певний виняток становить Конституція Польщі, в якій йдеться про Всепольському Раді радіомовлення і телебачення, порядку його організації (члени Ради, зокрема, призначаються Сеймом, Сенатом та Президентом Республіки) та повноваження (частина 1 статті 214). Відповідно до частини 1 статті 213 Конституції Всепольський Рада радіомовлення та телебачення стоїть на сторожі свободи слова, права на інформацію, а також публічного інтересу в радіомовленні і телебаченні. Конституція забороняє членам Ради складатися в політичних партіях, професійних спілках або вести публічну діяльність, несумісну з гідністю виконуваної функції (частина 2 статті 214).

Для повноцінного духовно-культурного розвитку особистості людини, його ідентичності, як громадянина, зі своєю державою велике значення має етнолінгвістична політика держави.

Відомо, що вибір мови як засіб спілкування відноситься до числа природних прав людини і народу, посягання на які з боку держави неприпустимо. У світлі європейського досвіду державною мовою є та мова, на якому народ зобов'язує говорити свою державу. Такий підхід характерний і для тих країн Європейського Союзу, в яких поняття «державна мова» констітуцііровано. У цих країнах дане поняття, що носить природно-правовий характер, є засобом не обмеженої, а розширення і захисту мовних прав етносів. Яскравим підтвердженням останнього служить практика надання статусу державної мови не одному, а кільком мовам.

Аналогічний або близький підхід до поняття державної (офіційної) мови має місце і в ряді нових країн Європи і Азії. Так, в Республіці Білорусь статус державної мови представлений білоруською та російською мовами [94, с.103]. Словенська Конституція в статті 11 встановлює: «Офіційною мовою в Словенії є словенська мова. У тих регіонах, де проживають італійські чи угорські етнічні групи, офіційною мовою є також італійська або угорська». В Росії державною мовою є російська мова. Республіки Російської Федерації мають право встановлювати свої державні мови, які в республіканських органах публічної влади та державних установах вживаються поряд з російською мовою [94, с.23-24].

Природно-правовий підхід до поняття державної (офіційної) мови характерний також для Казахстану, Хорватії, Таджикистану, Македонії. Так, згідно з пунктами 1 і 2 статті 7 Конституції Республіки Казахстан в державних організаціях і органах місцевого самоврядування нарівні з казахською мовою, яка є державною, офіційно вживається російська мова. Хорватська Конституція в статті 12 говорить:

«У Республіці Хорватія офіційно використовуються хорватську мову і латинське письмо. В окремих місцевостях поряд з хорватським мовою і латинським письмом іншу мову і кирилиця або яке-небудь інше лист можуть офіційно використовуватися за умов, які визначаються законом.»

Своєрідний підхід до вирішення мовної проблеми містить Конституція Таджикистану, в якій, згідно з її статтею 2, таджицька мова визначається як державна мова. Поряд з цим статус мови міжнаціонального спілкування закріплюється за російською мовою.

В статті 6 Конституції Естонії естонська мова проголошується державною мовою. Тільки на ній, згідно зі статтею 52, ведеться діловодство в державних установах і місцевих самоврядуванні. Мови національних меншин офіційно віднесені до числа іноземних мов. Їх використання в державних установах і в процесі судового та досудового провадження визначається законом.

Нерівність мов закріплює Конституція Литви. Згідно статті 14 та частини 2 статті 117 литовська мова визначається як державна мова, якою ведеться судочинство. Що ж стосується інших мов і культур, то їх існування і розвиток є самостійною справою відповідних національних спільнот, які проживають на території Литовської Республіки (стаття 45).

Основополагаючою ділянкою всього духовно-культурного життя суспільства можна вважати освіту. Без неї не може бути культури і повноцінного духовного життя. Від рівня освіченості прямо залежить соціальне просування людини і значною мірою його суспільний статус. Чим краще і більше утворено товариство, тим вище його досягнення в економіці, соціальному житті і культурі, тим сприятливіші умови життя кожної людини. Тому не є випадковим закріплення в багатьох конституціях, в тому числі і в конституціях нових держав Європи та Азії, права кожного на освіту, обов'язковості певному щаблі освіти і певного підходу держави до організації освіти.

Так, згідно зі статтями 40 і 41 литовської Конституції навчально-виховні заклади, що належать державі та органам самоврядування, є світськими. У них за бажанням батьків проводиться навчання Закону божого. У встановленому законом порядку можуть створюватися і недержавні навчально-виховні заклади. Навчання осіб у віці до 16 років є обов'язковим. Вищим навчальним закладам надається автономія. Навчання в державних і самоврядних загальноосвітніх, професійних школах і навчальних закладах вищого рівня є безкоштовним. Вища освіта доступна всім залежно від здібностей кожної людини. Громадянам, які успішно навчаються в державних вищих навчальних закладах, гарантується безоплатне навчання. Держава здійснює нагляд за діяльністю навчально-виховних закладів.

Таке ж велике регулювання права на освіту містять конституції Естонії, Молдови, Польщі, Росії, Грузії. У цих та інших нових державах Європи і Азії ми спостерігаємо ліберальну систему організації освіти з необхідним державним забезпеченням її функціонування.

Є конституції, зокрема Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Угорщини, Словенії, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану, в яких право на освіту формулюється коротко. Наприклад, в статті 41 узбецької Конституції сказано:

«Держава гарантує безкоштовне здобуття загальної освіти. Шкільна справа знаходиться під наглядом держави».

Тут, таким чином, багато принципових питань регулюються поточним законодавством. З правом на освіту тісно пов'язана свобода викладання, яка, на загальну думку, є проявом і продовженням права на поширення інформації, свободи думки і слова. Примітно, що основні закони фіксують свободу викладання як самостійне правове явище і як елемент свободи творчості.