Однак засіб заборони практично не використовується під час регламентації на конституційному рівні змісту прав та свобод людини і громадянина, зокрема й ті, що утворюють групу культурних. Хоча цей засіб доцільно активно застосовувати під час визначення кола повноважень, які входять до змісту конкретного конституційного права. В умовах правової держави загальновизнаним принципом, що визначає правовий статус особи, є правило: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом». Ця обставина робить актуальним не тільки позитивний перелік повноважень, а й визначення (якщо це можливо) діянь, від яких необхідно безумовно утримуватися під час реалізації певного права.

Отже, з метою підвищення ефективності застосування способів дозволу, зобов'язання та заборони під час врегулювання змісту й умов реалізації конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина потрібно:

1) під час упорядкування взаємовідносин держави й особи й передусім під час установлення підстав і меж правомірного обмеження державними органами чи їх посадовими особами змісту або реалізації конкретних конституційних прав ширше застосовувати засіб дозволу якраз на такі можливості, адресуючи дозвіл конкретно визначеним суб'єктам;

2) у ході застосування засобу зобов'язання як однієї з форм закріплення гарантій реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина чітко й однозначно визначати адресатів зобов'язувальних норм права;

3) під час визначення змісту конкретних конституційних прав та свобод доцільно використовувати не лише засіб дозволу на певні діяння, а й засіб заборони, за допомогою якого потрібно визначати діяння, від яких варто безумовно утримуватися під час реалізації певного права чи свободи [92 , с. 8].

До основних національних норматив-но-правових актів, що закріплюють прин-цип захисту та охорони культурних прав людини і громадянина, відносяться на-ступні: Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р., із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 08.12.2004 р. №2222-ІУ (статті 10,11,12, 53); Цивільний кодекс України, прийнятий Вер-ховною Радою України 16.01.2003 р. №435-ІУ (стаття 300); Декларація про державний суверенітет України, прийня-та Верховною Радою УРСР 16.07.1990 р. №55-ХІІ (розділ УІІІ); Декларація прав національностей України, прийнята 01.11.1991 р. №1771-ХІІ; Закон України «Про куль-туру» від 14.12.2010 р. № 2778-VI; Закон України «Про освіту» від 05.09.2017 р. № 2145-VIII; Закон України «Про вищу освіту» від 01.06.2014 р. № 1556-VII; Закон України «Про дошкільну освіту» від р. №2628-ІІІ; Закон України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р. № 651-лІУ; Закон України «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 р. № 1841-ІІІ; Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР; Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. № 3687-ХІІ; Закон України «Про охорону прав на промислові зраз-ки» від 15.12.1993 р. № 3688-ХІІ; Закон Ук-раїни «Про авторське право і суміжні пра-ва» від 23.12.1993 р. № 3792-ХІІ; Закон Ук-раїни «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуаль-ної власності про авторське право» від 20.09.2001 р. №2733-ІІІ; Закон України «Про на-ціональні меншини в Україні» від 25.06.1992р. № 2494-ХІІ (стаття 6); Указ Президента України «Про Національну доктрину роз-витку освіти» від 17.04.2002 р. № 347/2002;; Указ Президента України «Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу» від 14.09.2000 р. № 1072/2000; Указ Президента України «Про невідкладні за- ходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» від 04.07.2005 р. №1013/2005; Указ Президента Украї-ни «Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку освіти в Україні» від 09.10.2001 р. № 941/2001; Постанова Вер-ховної Ради України «Про державну підтримку газет, що видаються мовами на-ціональних меншин» від 06.02.2003 р. №528-ІУ; Постанова Верховної Ради Ук-раїни «Про стан і перспективи розвитку загальної середньої освіти в Україні» від 09.01.2007 р. № 5 36-У; Постанова Верхов-ної Ради України «Про схвалення Реко-мендацій парламентських слухань «Про стан і перспективирозвитку вищої освіти в Україні» №1755-ІУ від 04.06.2004 р.; Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про Концепцію Державної програми розвитку освіти на 2006 ? 2010 роки» від р. №396-р; Наказ Міністерства освіти і науки України «Про проведення педагогічного експерименту з кредитно- модульної системи організації навчально-го процесу» від 23.01.2004 р. №48; Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Програми дій щодо реалі-зації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004 ? 2005 роки» від 23.01.2004 р. № 49; Рішення Колегії МОН України «Підви-щення ефективності вищої освіти і науки як дієвого чинника розвитку та інтеграції в європейське співтовариство» від 27.02.2004 р. №3/1-4; Рішення Колегії МОН України «Забезпечення якості вищої освіти ? важлива умова інновацій-ного розвитку держави і суспільства» від р. (протокол № 3/1?4) та інші.

Конституція України як найвищий законодавчо-правовий акт нашої держа-ви містить ряд статей, що визначають та захищають культурні права людини і гро-мадянина: так, стаття 10 на найвищому державному рівні гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій територі ї України, при цьому, поряд з українською, також гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та інших мов національ-них меншин України; відповідно до по-ложень статті 11 держава сприяє консо-лідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культу-ри, а також розвиткові етнічної, культур-ної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних мен-шин нашої держави; стаття 12 говорить, що Україна дбає про задоволення націо-нально-культурних і мовних потреб ук-раїнців, які проживають за межами дер-жави; стаття 53 гарантує кожній особі право на освіту; відповідно до статті 54 громадянам гарантується свобода літе-ратурної, художньої, наукової і техніч-ної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, мораль-них і матеріальних інтересів, що виника-ють у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

На теренах нашої держави, ще задов-го до прийняття Основного Закону, прин-цип захисту і охорони культурних прав і свобод особи закріпила Декларація про державний суверенітет України, в п. УІІІ якої зазначено, що наша держава «є са-мостійною у вирішенні питань науки, ос-віти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім націо-нальностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національ-но-культурного розвитку»; при цьому «Українська РСР забезпечує національно- культурне відродження українського на-роду, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ-ливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних, ду-ховних і мовних потреб українців.

Цивільний кодекс України вис-вітленню питань довкола захисту культурних прав особи присявятив лише статтю 300, відповідно до якої фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не за-боронені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

В свою чергу Кримінальний кодекс України містить ряд статей, положення яких спрямовані на захист і охоро-ну культурних прав людини від злочин-них посягань, а саме: стаття 176 перед-бачає кримінальну відповідальність за порушення авторського права і суміж-них прав; стаття 177 ? за порушення прав на об'єкти промислової власності; стаття 183 ? за порушення права на отримання освіти.

Закон України «Основи законодав-ства України про культуру» визначає пра-вові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, ре-гулюють суспільні відносини у сфері ство-рення, поширення, збереження та вико-ристання культурних цінностей і спрямо-вані на реалізацію суверенних прав Украї-ни у сфері культури; відродження і роз-виток культури української нації та куль-тур національних меншин, які прожива-ють на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, профе-сійної та самодіяльної художньої твор-чості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення ма-теріальних і фінансових умов розвитку культури. Положення статті 2 вказаного Закону подають перелік основних прин-ципів культурної політики нашої держа-ви, до яких належать: визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території Ук-раїни; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класо-вими інтересами; збереження і примно-ження культурних надбань; розвиток культурних зв'язків з українцями, що про-живають за кордоном, як основи збере-ження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку дер-жави, політичних партій та інших гро-мадських об'єднань; рівність прав і мож-ливостей громадян незалежно від соціаль-ного стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей; доступність куль-турних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кож-ного громадянина; забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищен-ня культурного рівня та естетичного ви-ховання громадян; заохочення благо-дійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окре-мих громадян; всебічне міжнародне куль-турне співробітництво; визнання пріори-тету міжнародно-правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

Стаття 5 згаданого вище Закону визначає перелік видів прав громадян України у сфері культури, до яких на-лежать наступні: право на свободу творчості; право на вільний вибір будь- якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; право на здійснення професійної та аматорської діяльності; право на створення закладів, підприємств і організацій культури; на об'єднання у творчі спілки, національ-но-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; на збереження і розвиток національно-культурної са-мобутності, народних традицій та зви-чаїв; право на доступ до культурних цінностей; право на захист інтелекту-альної власності; право на здобуття спеціальної освіти.

Декларація прав національностей України розкриває сутність і зміст культурних прав особи через гаранту-вання на державному рівні права створювати свої культурні центри, товари-ства, земляцтва, об'єднання, метою яких є діяльність, спрямовану на роз-виток національної культури, прове-дення масових заходів, сприяння ство-ренню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колек-тивів, театрів, кіностудій (стаття 6).

Закон України «Про національні меншини в Україні» культурні права такої важливої категорії населення нашої держави, як національні менши-ни, гарантує шляхом визначення всім національним меншинам права на національно-культурну автономію, яке вклю-чає: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в дер-жавних навчальних закладах або через національні культурні товариства, роз-виток національних культурних тра-дицій, використання національної сим-воліки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення націо-нальних культурних і навчальних зак-ладів та будь-яку іншу діяльність згідно з чинним законодавством.

В національній нормативно-пра-вовій базі з питань охорони культурних прав, крім конституційних положень, право кожної людини на освіту визна-чено і гарантовано цілим рядом законів, до яких відносяться Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну серед-ню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту» тощо.

Преамбула Закону України «Про ос-віту» визначає освіту основою інтелекту-ального, культурного, духовного, соціаль-ного, економічного розвитку суспільства і держави, а метою її ? всебічний розви-ток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, вихо-вання високих моральних якостей, фор-мування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос-нові інтелектуального, творчого, культур-ного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення на-родного господарства кваліфікованими фахівцями. Стаття 3 даного Закону виз-начає зміст права громадян України на ос-віту: «громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних на-вчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майно-вого стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідан-ня, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин». Також даний Закон виз-начає, що право особи на освіту забезпе-чується: розгалуженою мережею на-вчальних закладів, заснованих на дер-жавній та інших формах власності, нау-кових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером навчаль-них закладів, створенням умов для вибо-ру профілю навчання і виховання відпов-ідно до здібностей, інтересів громадяни-на; різними формами навчання ? очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Закон України «Про вищу освіту» спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, вихован-ня, професійної підготовки громадян України та встановлює правові, органі-заційні, фінансові та інші засади функці-онування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і дер-жави у кваліфікованих фахівцях.

Право на свободу літературної, ху-дожньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, ав-торських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різни-ми видами інтелектуальної діяльності, закріплено в таких Законах України, як: Закони України «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про при-єднання України до Договору Все-світньої організації інтелектуальної власності про авторське право», головним з яких за змістовним навантаженням є Закон України «Про авторське право і суміжні права». Даний нормативно-пра-вовий акт охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літера-тури і мистецтва ? авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення ? суміжні права.

Одним з головних і найважливіших різновидів культурних прав і свобод лю-дини і громадянина виступає право особи на вільний і всебічний розвиток та корис-тування рідною мовою. Це пояснюється тим, що мова є суспільним явищем, яке охоплює всі сфери життя будь-якої лю-дини. Мова є не лише найбільш універсальним засобом людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння в процесі спільної діяль-ності, а й виступає способом вираження правових приписів і норм, оскільки право впливає на правосвідомість людей саме за допомогою мови.

Питання щодо функціонування і розвитку мов в Україні викладені в найважливішому національному норма-тивно-правовому акті нашої країни ? Конституції, а саме в положеннях ста-тей 10, 11, 12, 24, 34, 53, 103, 107, 127, 143, 148 тощо. Статус державної мови України на законодавчому рівні впер-ше був закріплений в Законі України «Про мови в Українській РСР», поло-ження якого передбачають відпові-дальність за публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення ук-раїнської або інших мов в офіційних до-кументах і текстах. На жаль, такі важ-ливі законодавчі акти, як Закони Украї-ни «Про державну службу», «Про обо-рону України», «Про міліцію» та інші, не містять правові норми про державну мову та її правовий статус.

Далі проведемо аналіз міжнародних нормативно-правових актів, що регламен-тують та висвітлюють питання стосовно гарантування, захисту та охорони куль-турних прав людини і громадянина. До таких законодавчих актів відносяться на-ступні: Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (далі ? ГА ООН) 10.12.1948 р.; Міжнарод-ний Пакт про громадянські та політичні права, затверджений резолюцією ГА ООН 2200 (XXI) 16.12.1966 р.; Міжнарод-ний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, затверджений резолю-цією ГА ООН 2200 (XXI) 16.12.1966 р.; Статут ООН з питань освіти, науки та культури, прийнятий 16.11.1945 р.; Декла-рація про права осіб, які належать до на-ціональних або етнічних, релігійних і мов-них меншин, резолюція ГА ООН 47/135 від 18.12.1992 р.; Декларація про надання незалежності колоніальним державам та народам, прийнята ГА ООН 14.12.1960р.; Декларація соціального прогресу та роз-витку, прийнята резолюцією ГА ООН 2542 (XXIV) 11.12.1969 р.; Рекомендація про міжнародний обмін культурними цінностями, прийнята Генеральною кон-ференцією ООН з питань освіти, науки і культури 26.11.1976 р.; Конвенція про охо-рону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнята Генеральною конфе-ренцією ООН з питань освіти, науки і культури 16.11.1972 р.; Конвенція про за-ходи, спрямовані на заборону та поперед-ження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності, прийнята Генеральною конфе-ренцією ООН з питань освіти, науки та культури 14.11.1970 р.; Європейська куль-турна конвенція, прийнята Радою Євро-пи 19.12.1954 р.; Європейська Хартія регі-ональних мов або мов меншин, прийнята Радою Європи 05.11.1992 р.; Стратегія Ради Європи в галузі культури, прийнята резолюцією Ради Європи (95) 38 07.12.1995 р.; Європейська хартія про архітектурну спадщину, прийнята Радою Європи 26.09.1975 р.; Рекомендація № Я (91) 8про розвиток освіти з питань довкілля в шкільних системах, ухвалена Комітетом міністрів ради Європи на 460-му засіданні заступників міністрів від 17.06.1991 р.; Зак-лючний акт Наради по безпеці та співро-бітництву в Європі, підписаний 01.08.1975 р.; Ризька Хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини, прийнята 23?24 жовтня 2000 р. на регіональній конференції на тему: «Культурна спадщина: автентичність і історична реконструкція»; Хартія соціаль-ного забезпечення, прийнята на Х Всесвітньому конгресі профспілок 15.02.1982 р.; Підсумкова декларація Варшавського саміту 16?17 травня 2005 р. та ін.

Основоположним та визначальним міжнародним нормативно-правовим ак-том, що закріплює принцип гарантуван-ня, захисту та охорони культурних прав людини, виступає Загальна декларація прав людини, відповідно до положень статті 27 кожна людина має право вільно брати участь в культурному житті сусп-ільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь в науковому прогресі та ко-ристуватися його благами.

Наступним, не менш важливим нор-мативно-правовим актом в міжнародно-му праві з питань захисту та охорони куль-турних прав особи є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, відповідно до статті 1 якого всі народи ма-ють право на самовизначення, на підставі чого вони вільно забезпечують свій куль-турний розвиток, а це, в свою чергу, гово-рить про дотримання принципу гаранту-вання культурних прав і свобод людини і громадянина. Це положення також підтверджено вимогами п. 2 Декларації ООН про надання незалежності колоні-альним державам та народам.

Держави, які підписали Міжнарод-ний пакт про економічні, соціальні та культурні права, відповідно до поло-жень статті 15 визнають право кожної людини на участь в культурному житті.

Декларація соціального прогресу та розвитку Генеральної Асамблеї ООН зас-відчує, що соціальний прогрес та розви-ток повинні бути спрямовані на постійне підвищення матеріального та духовного рівня життя всіх членів суспільства при повазі та здійсненні прав людини та основ-них свобод шляхом досягнення таких цілей в сфері гарантування культурного розвитку кожної людини та дотримання її культурних прав, як: викорінювання не-грамотності, забезпечення права на за-гальний доступ до культури та безкоштов-не обов'язкове навчання на початковому рівні та безкоштовне навчання на всіх рівнях; підвищення загального рівня осві-ти протягом всього життя (стаття 10).

Статут ООН з питань освіти, науки та культури до своїх цілей і обов'язків відно-сить згідно із статтею 1 сприяння зміцнен-ню миру та безпеки шляхом розширення співпраці народів в сфері освіти, науки та культури в інтересах забезпечення загаль-ної поваги справедливості, законності та прав людини, а також основних свобод для всіх народів без відмінності в расі, статі, мови або релігії.

Держави, які підписали Конвенцію Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки і культури про охорону всесвітньої культурної і природної спад-щини, покладають на себе відповідно до статті 4 зобов'язання забезпечувати ви-явлення, охорону, збереження, популя-ризацію й передачу майбутнім поколін-ням культурної спадщини, яка перебу-ває на її території. Задеклароване в даній Конвенції зобов'язання безпосе-редньо впливає та сприяє дотриманню принципу гарантування та захисту куль-турних прав будь-якої особи.

Преамбула Конвенції Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки та культури про заходи, спрямовані на заборону та попередження незакон-ного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності, говорить, що обмін культурними цінно-стями між країнами для цілей освіти, науки та культури збагачує культурне життя всіх народів. При цьому слід не забувати, що культурні цінності є од-ним з основних елементів цивілізації та культури народів. Тому кожна країна зобов'язана охороняти надбання, що складається з культурних цінностей, що знаходяться на її території, від не-безпеки крадіжки, таємних копань та незаконного вивезення.

Резолюція Ради Європи «Стратегія Ради Європи в галузі культури» в п. 3 визначає пріоритетними наступні зав-дання культурного співробітництва як одного з напрямів дотримання і гаран-тування культурних прав особи: спри-яння демократичним цінностям і правам людини відповідно до загального культурного підходу; встановлення атмос-фери довіри і взаємної поваги між народами та спільнотами; розвиток відчут-тя культурної спільності нової Європи в багатстві її різноманітностей тощо.

Підсумкова декларація Варшавсь-кого саміту визнає одним з дієвих та корисних напрямів будівництва більш гуманної та відкритої Європи захист та заохочення культурного різноманіття, що залежить від охорони культурних прав кожної без винятку людини.

Хартія соціального забезпечення Х Всесвітнього конгресу профспілок виз-начає одним з напрямів реалізації права кожної особи на користування досяг-неннями культури розроблення та роз-виток комплексної політики, спрямова-ної на організацію дозвілля в гідних умо-вах та без будь-якої дискримінації.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що в нашій дер-жаві вже існує достатній законотворчий доробок в сфері гарантування, захисту та охорони культурних прав людини і гро-мадянина, проте ще не спостерігається практичної реалізації задекларованих положень в діяльності державних органів влади та їх посадових осіб. Україна по-винна обрати запропонований міжна-родною спільнотою шлях, спрямований не лише на декларування принципу га-рантування і дотримання культурних прав особи та всіх без винятку їх різно-видів, а й здійснення важливих перспек-тивних кроків щодо практичної реалі-зації визначених на найвищому консти-туційному і законодавчому рівні право-вих положень і вимог.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що конституційні культурні права та свободи людини і громадянина стосуються реалізації прав та свобод суб'єктів у культурній і духовній сферах. Розвиток культури особи та народу загалом значною мірою залежить саме від наданих державою можливостей розвивати, задовольняти та втілювати в життя свої культурні потреби. Регламентація конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина в сучасній Україні здійснюється на трьох взаємодоповнюючих нормативних рівнях: конституційному, законодавчому та міжнародному.

2.3 Конституційно-правовий статус інститутів громадянського суспільства у духовно-культурній сфері

Основним призначенням громадянського суспільства виступає створення умов, що забезпечують найбільш повне задоволення різноманітних матеріальних, духовно-культурних та інших потреб людини. Громадянське суспільство передбачає досягнення благополуччя і процвітання всього суспільства, підвищення соціально-економічного рівня життя населення, духовно-культурного розвитку суспільства, підпорядкування держави праву. Тому будь-яка демократична правова, соціальна, світська держава, не може існувати без громадянського суспільства, у якому забезпечуються та захищаються на належному рівні права, свободи і законні інтереси громадян. В Україні процес формування громадянського суспільства ще не вийшов на пік свого розвитку, оскільки громадянське суспільство має природні фази свого формування, які не можна перескочити або скасувати, однак можна скоротити та пом'якшити певні негативні моменти перехідних процесів, сформулювавши і реалізувавши на практиці, правові основи досліджуваного явища.

На думку М. В. Баглая, саморегуляція громадянського суспільства та конституційно-правове регулювання відповідних відносин ? речі несумісні [1, с. 15]. М. Банчук, вважає, що «громадянське суспільство» ? це не юридичне і не державно-правова категорія. Держава не може, не здатне «заснувати», «декретувати», «встановити» своїми законами бажаний для нього образ громадянського суспільства. У цьому плані громадянське суспільство ? це порядок реальних суспільних відносин, складається об'єктивно [14, с. 29]. З цим погодитися важко, оскільки громадянське суспільство як певна система суспільних відносин повинно мати міцний фундамент підстави і чіткі правові межі і напрямки розвитку. Ю.М. Тодика зазначає, що становлення громадянського суспільства є важливим предметом вивчення науки конституційного права, оскільки поза цього в Україні неможливий розвиток ні системи захисту прав людини, ні правової демократичної держави [237, с. 275].

Концепція громадянського суспільства є не тільки теоретико-правовою або філософської, а й конституційно- правовою. Тому вивчення громадянського суспільства доцільно здійснювати не через протиставлення громадянського суспільства і держави, а через призму конституційно-правового регулювання.

Правове регулювання інститутів громадянського суспільства являє собою систему юридичного інструментарію, за допомогою якої державна влада впливає на відносини з метою надання їм бажаного розвитку.

Держава встановлює межі регульованих відносин, які залежать від ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів (особливості цих відносин, державна зацікавленість), видає нормативні акти, що передбачають права і обов'язки суб'єктів, приписи про належне і можливе в їх поведінці.

У науці механізм правового регулювання визначається як узята в єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується регуляторний правовий вплив на суспільні відносини (діяльність їх учасників) [4].

Складовою громадянського суспільства, як зазначає Г. В. Берченко, є добровільні інститути, причому тільки ті, що діють в рамках законодавства [20, с. 20].

Під інститутами громадянського суспільства слід розуміти діючі незалежно від держави чи при повній або частковій підтримці останнього громадські структури.

Слід погодитися з І. С. Фатовим, який відзначає вкрай низький рівень форм соціально-політичної участі громадян у діяльності політичних партій, профспілках, громадських і релігійних організаціях, органах місцевого самоврядування. Серед основних причин суспільного і політичної пасивності домінують такі як зайнятість своїми справами і впевненість у тому, що їх громадська діяльність не буде результативною. До негативних факторів впливає на громадянську активність громадян можна віднести роз'єднаність, відсутність взаємодопомоги та співпричетності [239].

У науці відзначається також необхідність «випереджаючого» правове регулювання інститутів громадянського суспільства [239, с. 20].

Л. Ю. Грудцина справедливо вказує на те, що діяльність інститутів громадянського суспільства, породжує правовідносини, спрямовані на реалізацію та захист індивідами своїх прав і свобод, рішення загальних завдань у сфері економіки, культури та інших сферах суспільного життя. Крім того, діяльність інститутів громадянського суспільства здатна впливати на державні інститути і огороджувати людей від необґрунтованого втручання даних інститутів в суспільне життя [48, с. 15].

Л. Ю. Грудцина класифікує ці інститути по сфери та специфіки здійснюваної ними діяльності на три основних види: а) інститути громадянського суспільства в сфері надання кваліфікованої юридичної допомоги ? адвокатура, громадські об'єднання адвокатів, нотаріат, б) інститути громадянського суспільства в політичній сфері ? політичні партії, в) інститути громадянського суспільства в соціально-економічній та культурній сферах ? некомерційні громадські організації, громадські рухи, громадські фонди, установи, професійні спілки, засоби масової інформації, церква (релігійні організації, конфесійні об'єднання), органи місцевого самоврядування (спільноти), інститути власності, освіти тощо [48, с. 15].

У механізмі правового регулювання цивільного суспільства беруть участь норми різних галузей права, але пріоритетне місце, на наш погляд, займають конституційно-правові норми. Правові основи побудови громадянського суспільства закладені в Конституції будь-якої держави, навіть якщо термін «громадянське суспільство» не вживається прямо, оскільки, як справедливо зазначає український дослідник проблем громадянського суспільства в контексті предмета конституційного регулювання Г.В. Берченко: «більш корисним є не фіксація терміну «громадянське суспільство «в законодавчих актах, а прийняття таких законів, які б реально сприяли громадянам самоорганізовуватися і встановлювали чіткі межі державного втручання в цей процес» [20].

Громадянське суспільство є сферою, де протиріччя між особистим і суспільним неминучі, але вирішувані. Інтерес окремо взятого індивіда співіснує з інтересами суспільства, за допомогою інститутів якого здійснюється взаємодія з державою. У сучасній державі за допомогою ефективного механізму правового регулювання інститути громадянського суспільства зможуть впливати на державні структури та огороджувати громадян від необґрунтованого втручання державних структур в життя суспільства.

Варто відзначити, що терміни «громадянське суспільство» і «інститути громадянського суспільства» нещодавно отримали свою нормування у чинному конституційному законодавстві. Згідно Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, затвердженої Указом Президента України від 24 березня 2012 року № 212/2012, під громадянським суспільством і його інститутами розуміють такий стан суспільства, в якому вільно реалізуються основоположні права і свободи людини і громадянина через різні форми публічної громадянської активності та самоорганізації [215].

Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» № 537 від 09.01.2007 р. встановлює розмитий перелік організацій громадянського суспільства: «основними елементом громадянського суспільства виступає людина, інтереси та потреби якої виражаються через відповідні об'єднання громадян, такі як політичні партії, професійні об'єднання, асоціації, творчі спілки тощо».

Будь-яке суспільство, в тому числі і цивільне, знаходиться і постійній динаміці, тому необхідно визнати неможливість вироблення єдиного і статичного поняття «громадянського суспільства». Проте можливо зафіксувати соціокультурне різноманіття можливостей взаємодії у відносинах держави, суспільства і особистості.

Крім того, визнаючи наявність інститутів громадянського суспільства як невід'ємних складових частин громадянського суспільства, слід визнати неможливість фіксації універсальної жорстко структурованої систему інститутів.

Реалізація ідеї громадянського суспільства пов'язана з модернізацією соціальної організації людства шляхом повноцінного розвитку унікальності особистості в цілісному суспільстві завдяки використанню сучасних технологій соціальної організації.

Громадянське суспільство не може бути повністю саморегульованим. Будь прогресивний процес не може розвиватися сам по собі, його необхідно постійно підтримувати і направляти. В іншому випадку настає застій, а потім регрес, який перетворює досягнення на його протилежність [215]. За своєю юридичною природою механізм конституційно-правового регулювання є специфічним, але водночас він є частиною загального механізму правового регулювання, тому йому притаманні ознаки, що характеризують механізм правового регулювання.

Отже, конституційно-правове регулювання інститутів громадянського суспільства, виступаючи одним із різновидів правового регулювання має свої характерні властивості: реалізується конституційно-правовим засобами, спираючись на норми найвищої юридичної сили (норми Конституції як Основного закону).

Виділяють окремий інститут конститу-ційного права щодо регулювання свободи масової інформації. Він становить сукуп-ність конституційно-правових норм, які регулюють відносини у сфері обігу інфор-мації. До цього інституту входять положен-ня Конституції України, законів України, підзаконних актів, міжнародних актів, які забезпечують самостійне регламентування групи відносин щодо її виробництва, поши-рення, використання, видозмінення, зберігання, тощо. Оскільки конституційне право є фундаментальним і основоположним для норм інших галузей права, то регламентування ним інформаційних відносин у тому числі й у сфері масової інформації висту-пає базою для їх подальшої регламентації в поточному законодавстві. Відповідно до норм Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб ? на свій вибір. По суті, це по-ложення проголошує відкритість ЗМІ. Разом із тим Основний Закон у ч. 3 ст. 34 передба-чає, що відповідне право може обмежуватись законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населен-ня, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню ін-формації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [222, с. 358]. Такі обмеження не варто розглядати як антидемократичний контроль з боку держави, оскільки нарівні з позитивним впливом на громадські процеси, політико-правову діяльність така свобода ін-формації може мати й негативний вплив.

Низка конституційних положень щодо діяльності ЗМІ пов'язується з окреми-ми видами інформації. Варто погодитися з В. В. Середюком у тому, що важко пере-оцінити значення ст. 57 Конституції. Вона гарантує право кожному знати свої права і обов'язки [194, с. 22]. Закони та інші норма-тивно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановле-ному законом, інакше вони є нечинними. Не менш важливим є закріплення відкритості й щодо іншого виду інформації, а саме про стан навколишнього природного середови-ща та інших чинників, які прямо пов'язані із забезпеченням здоров'я людини. Йдеться про положення ст. 50 Основного Закону, де проголошується право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля й гарантуєть-ся вільний доступ до інформації про його стан, про якість харчових продуктів і пред-метів побуту.

Конституція України закріплює також фундаментальні гарантії права на інформа-цію. Одна з них закріплена в ст. 32, згідно з якою кожен громадянин вправі ознайом-люватися в органах державної влади, орга-нах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не становлять державну або іншу захищену законом таємницю. У ч. 4 цієї ж статті кож-ному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї і право вимагати її вилучення, а також право на відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої її збиранням, зберіганням, використанням і поширенням. Наступна конституційна гарантія забороняє збирання, зберігання, використання й поширення інформації про особу без її згоди. Наведені вище консти-туційні приписи з питань свободи інфор-мації розвиваються і конкретизуються в понад 110 нормативно-правових докумен-тах ? законах України, указах Президента, постановах Кабінету Міністрів [194, с. 197]. Наявна законодавча база створює реальні можливості кожній людині в українському суспільстві безперешкодно дотримуватися власних поглядів, вільно виражати і поши-рювати свої думки, ідеї та інформацію.

Право на інформацію прийнято від-носити до політичних прав, хоча ця точка зору є неоднозначною. Оскільки право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політич-ним правом громадянина, а й природним особистим правом, тому право на інформа-цію як таке, що забезпечує право на свободу думки, притаманне людині як представнику людської спільноти (тобто від народження), а не лише у контексті участі у політичному житті країни. Таку позицію займає і Євро-пейський суд з прав людини, за якою право на інформацію кожен може реалізовувати незалежно від мети: чи то приватна користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяль-ність тощо. Усе це елементи права на само-вираження людини. Такі відомі автори, як В. Я. Тацій, Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика, також відносять право на свободу думки і слова до особистих прав і свобод поряд із та-кими, як право на життя, на повагу гідності, особисту недоторканність, свобода світогля-ду і віросповідання тощо. Але разом із тим до політичних прав і свобод громадян України вони відносять право на свободу друку та інформацію. Виходячи з вищесказа-ного, постає питання: чи треба розглядати як окремі права право на свободу думки і сло-ва, тобто право на вільне самовираження та право на інформацію? Виходячи зі змісту ст. 34 Конституції, ст. 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного ро-зуміння поняття інформації, можна зробити висновок, що право на інформацію є певною мірою складником права на самовираження і, отже, особистим правом кожного [116, с. 52].

Інформація як канал вираження думок є важливою передумовою, можливо, навіть засобом, розбудови активного громадського суспільства, яке здатне впливати на апарат влади. У демократичному суспільстві влада всебічно і повно виражає волю народу, а її організація відповідає волі народу. Тому вихідним моментом демократизму є двосторон-ній зв'язок між владою та народом, за допо-могою якого вони можуть контролювати та спрямовувати один одного. Значною мірою забезпечення цього зв'язку залежить від сво-боди та повноти інформації, якою може опе-рувати народ. Окрім встановлення двостороннього зв'язку, свобода інформації сприяє задоволенню й інших потреб людини, які не пов'язані з політичною, владно-управлін-ською діяльністю. Йдеться про задоволення її прав та свобод у сфері охорони здоров'я, культури та освіти, економіки. Більш того, від забезпечення свободи інформації напря-му залежить забезпечення таких природніх прав, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і пере-конань. Усе це доводить, що свобода слова має велике значення для життя суспільства, тому держава зобов'язана гарантувати це право. Гарантії свободи слова ? це система взаємопов'язаних форм і засобів (норма-тивних, інституційних і процесуальних), що забезпечують належне визнання, захист і реалізацію свободи слова. Перша група нор-мативно правових гарантій включає в себе сукупність конституційно-правових норм, за допомогою яких забезпечується реаліза-ція та охорона комплексу прав, що входять до поняття свободи слова. До них належать гарантії, закріплені в Конституції Украї-ни та законах України, а саме: право вільно збирати, зберігати, використовувати і по-ширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб ? на свій вибір; ідеологічна багатоманітність; заборона цензури; обме-ження на обіг конфіденційної інформації про особу; право на ознайомлення з відомостями про себе в органах державної влади, орга-нах місцевого самоврядування, установах і організаціях; право вільного доступу та по-ширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту [203, с. 295]. Друга група гарантій ? організа-ційно-правові. Безпосередньо на забезпе-чення свободи слова в Україні спрямована діяльність органів спеціальної компетенції. Серед них ? Комітет Верховної Ради Укра-їни з питань свободи слова та інформації. До його предмета відання належить вирішення таких питань: державна політика у сфері ін-формації та інформаційної безпеки; забез-печення свободи слова; права громадян на інформацію; друковані, електронні засоби масової інформації та Інтернет; висвітлення діяльності Верховної Ради України; засади здійснення рекламної діяльності. Протягом сьомої сесії восьмого скликання Комі-тет провів 8 засідань, на яких розглянуто 5 питань, у тому числі 30 ? з контролю за виконанням законів і постанов. На розгляд Верховної Ради України подано 12 питань з висновками Комітету та 14 попередніх висновків на законопроекти до головних комітетів. Опрацьовано близько 1000 лис-тів і звернень та проведено 11 конференцій, семінарів, «круглих столів». Нерозривно із законотворчою роботою Комітет розглядав на засіданнях усі випадки перешкоджання законній професійній діяльності журналістів за участі представників органів виконавчої влади, громадських організацій та журналіс-тів. Виходячи з повноважень, даний орган є потужним інституційним гарантом права на свободу слова. Він може застосовувати нормотворчі, установчі, контрольні форми роботи, що дає можливість ефективної, а не лише декларативної діяльності. Окрім Комі-тету, організаційно-правовими гарантіями є також такі органи: Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Державний ко-мітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телеба-чення і радіомовлення, Уповноважений Вер-ховної Ради України з прав людини. Проте всі вищеперераховані органи діють на основі та для виконання положень, що закріплені перш за все конституційним законодавством. Що саме вони покликані реалізовувати як га-ранти свободи слова, випливає зі змісту нормативно-правових гарантій.

Гарантування свободи слова в Україні починається зі згадування в Преамбулі Кон-ституції про те, що Основний Закон Украї-ни був прийнятий для забезпечення прав і свобод людини. Ст. 3 Конституції України визнає, що права й свободи людини, а також їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Свобода слова виступає необхідною умовою для реалізації наступно-го конституційного принципу. Конституцією України (ст. 15) проголошено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах по-літичної й ідеологічної багатоманітності, що є одним з основоположних принципів життєдіяльності українського суспільства, заснованого на безперечному визнанні де-мократії, прав і свобод людини і громадя-нина. Відповідно, дотримання принципів ідеологічного й політичного плюралізму в суспільстві є важливою гарантією свободи думки і слова. Свобода думки й слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань необ-хідні людям, так само як і свободи публічних дискусій із проблем, які є значущими і є фор-мою існування демократичного толерантно-го суспільства. Таке суспільство виходить із того, що жодна думка не може й не повинна втрачати права заявити про себе. Ідеологічна багатоманітність означає вільне здійснення в суспільстві різних політичних і інших по-глядів, шкіл, ідей, а також можливість без перешкод пропагувати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації, а також привселюдно захищати свої ідеологічні погляди [203, с. 296]. У свою чергу, свобода думки і слова, свобода інформації гарантує створення в суспільстві клімату ідеологічно-го плюралізму й конкуренції інформаційних джерел. Важливою гарантією свободи слова є заборона цензури (ст. 15 Конституції Укра-їни; ст. 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Укра-їні», ст. 24 Закону України «Про інформа-цію», ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»); законодавче закріплення таких принципів інформаційних відносин, як: гарантованість права на інформацію; від-критість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повно-та інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, вико-ристання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя (ст. 2 Закону України «Про інформацію»); неможливість притягнення до відповідальності за вислов-лення оціночних суджень; оціночні суджен-ня не підлягають спростуванню та доведен-ню їх правдивості (ст. 30 Закону України «Про інформацію»); державне гарантування вільного і відкритого обговорення суспільно важливих проблем із застосуванням телеба-чення і радіомовлення (ст.4 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») та ін.

Закон України «Про інформацію» визна-чає, що будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена до інформації з обме-женим доступом. Серед інформації з обме-женим доступом виділяють конфіденційну, таємну та службову інформацію. Зазначе-ний закон не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випад-ків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добро-буту та захисту прав людини. До конфіден-ційної інформації про фізичну особу на-лежать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Саме це право було поруше-не компанією «Fасеbоок», за що Агенство із захисту даних (AEPD) в Іспанії наклало штраф на компанію у розмірі 1,2 млн євро. Соціальна мережа збирала особисті дані ко-ристувачів без достатньої їх згоди в реклам-них цілях. Інформація, якою вони оперували, стосувалася ідеології, статі, релігійних пере-конань і особистих смаків. Також найбільшу соціальну мережу звинуватили в допомозі Росії в інформаційній війні напередодні ви-борів США 2016 року з використанням дано-го механізму обробки персональних даних. Очевидно, що у зв'язку з розвитком інформаційних технологій гостро постає проблема захисту конфіденційної інформації в усьому світі. Це реальний випадок, який демонструє необхідність втручання держави в регулю-вання інформаційних відносин та обмежен-ня певних прав і свобод для захисту інших.

З цією метою, а також для гарантуван-ня права на свободу слова, на інформацію встановлюється відповідальність за пору-шення нормативно-правових гарантій. Під-ставами застосування юридичної відпові-дальності є інформаційні правопорушення. Під такими розуміють сукупність перед-бачених чинним законодавством суспільно небезпечних діянь (дій чи бездіяльності), що посягають на право доступу до інфор-мації, її поширення і зберігання, на право захисту від несанкціонованого поширен-ня та використання, негативних наслідків впливу інформації чи функціонування ін-формаційних технологій, а також інші сус-пільно небезпечні діяння, пов'язані з по-рушенням права власності на інформацію й інформаційні технології тощо [204, с. 35]. Акти інформаційного законодавства визна-чають здебільшого лише диспозиції правопорушень без конкретизації відповідних санкцій за вчинення діянь, не визначені чітко також суб'єкти правопорушень. Це негативно впливає на гарантування права на інформацію, ускладнює його захист з окремих питань. Загальними правопору-шеннями, за вчинення яких винні особи притягаються до дисциплінарної, цивіль-но-правової, адміністративної або кримі-нальної відповідальності згідно з чинним законодавством України, визначено: необґрунтовану відмову від надання відповід-ної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування ін-формації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідстав-на відмова від поширення певної інфор-мації; цензура; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; безпідставна відмова від поширення певної інформації; викорис-тання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповід-ної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків; розголошення дер-жавної або іншої охоронюваної законом та-ємниці особою, обов'язком якої є охорона відповідної таємниці; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищен-ня інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відо-мостей з обмеженим доступом; порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

Свобода слова є однією з основ демокра-тичного суспільства, вона виражає загаль-нолюдські цінності, допомагає розкрити потенціал особистості [204, с. 197]. Разом із тим свобода слова є, по суті, істотним фак-тором прояву людської індивідуальності, утвердження самобутності й унікальності кожної особистості. Невипадково росій-ський дореволюційний юрист Е.Н.Тарновський писав, що «свобода особи най-більше утверджується й підтверджується свободою друку й слова» [220, с. 182]. Став-лення до свободи думки й слова простежу-ється через систему гарантій, завдяки яким стає можливим їх безперешкодне здійснен-ня, охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень. Адже мало лише декларування права на свободу думки й слова ? важливим є вста-новлення певних гарантій їх реалізації, тобто закріплення певних умов та засобів, що забезпечують існування свободи слова й інформації в демократичному суспіль-стві. Без відповідних гарантій проголошені в Конституції та законах України права і свободи стають «пустим звуком».