У подальшому розвитку культура пов'язується з таємним, непізнаваним, а тому розвиток культури ототожнюється саме з освітою. Н.К.Реріх, аналізуючи поняття культури, зазначав, що Культ є шануванням Благого Начала, а слово Ур нагадує стародавній східний корінь, що позначає Світло, Вогонь.

На думку М.Бердяєва будь-яка культура (навіть матеріальна) є культурою духа, має духовну основу, є продуктом творчої роботи духа над природними стихіями. На сьогодні культура людини у сприйнятті багатьох асоціюється з інтелігентністю, етичною поведінкою, розвиненими естетичними нахилами особистості тощо. Слід зазначити, що в Інтернет просторі пошук визначення цього поняття дає більш 25 мільйонів результатів [19, с. 126].

Найчастіше вживаються такі словосполучення як культура поведінки, спілкування, культура почуттів, психологічна культура. Для розкриття змісту поняття духовної культури надалі проаналізуємо психологічний зміст категорії духовності.

Об'єктом культурної функції в цілому виступає ду-ховно-культурна сфера соціуму. Серед науковців від-сутня єдність поглядів щодо розуміння того, що саме входить у зміст поняття «культура», яке обумовлює виділення культурної функції як окремого аспекту ді-яльності держави. Погоджуємося із В.С.Шестаком, що від конкретного розуміння даного поняття залежить визначення завдань держави щодо забезпечення розвитку культурної сфери, а також виявлення кола суб'єктів, що беруть участь у відповідних правовідносинах у сфері культури [260, с. 4].

До культурної сфери включають такі явища як:

? сукупність матеріальних та духовних цінностей суспільства, які, постійно примножуючись, постають об'єктом підтримки та регулюючого впливу з боку держави. Сфера культури ? сукупність закладів та за-ходів, що забезпечують створення, збереження, поши-рення і засвоєння духовних і культурних цінностей, які становлять культурний здобуток людини і суспільства;

? художня (народна) творчість (фольклор, народні промисли, ремесла), реалізація творчих потреб та інте-ресів громадян, бібліотечна та музейна справа, історич-ні і культурні цінності (спадщина), кінематограф, відпо-відні об'єкти, що утворюють мережу закладів культури, культурно-дозвільна сфера, культурний обмін тощо;

? національна культура як об'єкт державного управління, що спрямована на внутрішньонаціональне і загальносвітове функціонування системи цінностей та культурних норм, їх творення, відбір, акумуляцію та ре-трансляцію;

? об'єкт, який з точки зору науки, культури або мис-тецтва володіє видатною універсальною цінністю для всього людства і відносно якого держава взяла зобов'я-зання щодо охорони, популяризації та передачі майбут-нім поколінням;

? сукупність окремих сфер: бібліотечна, клубна, музейна справи, сфери інформації, видавничої справи, телебачення і радіомовлення, кінематографії, охорони культурної спадщини тощо, діяльності театральних та архівних установ;

? духовні і культурні цінності, що становлять культурний здобуток людини й суспільства, забезпе-чення їх створення, збереження, поширення і засвоєн-ня;

? мистецтво (театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне, цирко-ве), культурні послуги населенню (клубна, бібліотечна, музейна справи); гастрольна діяльність, кінематогра-фія, телебачення і радіомовлення; видавнича справа, по-ліграфія та книготоргівля; пам'ятки історії й культури, культурний туризм [260, с. 8].

До додаткових характеристик культури можна від-нести такі як: аксіологічна (культура як сукупність цін-ностей, благ, створених людиною); семіотична (культу-ра як сукупність знакових систем, за допомогою яких передається (успадковується) від покоління до поко-ління соціальна інформація); евристична ? культура як характеристика творчої діяльності людини, її здатності створювати нове; сумативна ? культура як будь-які результати людської діяльності [120, с. 158].

Культура в сучасному суспільстві виступає й усвідом-люється не тільки як результат соціально-економічного і політичного розвитку, а й як необхідна умова, ключо-вий фактор розвитку, моральний стрижень особистості та суспільства. Як соціальний інститут культура здатна забезпечити суспільну стабільність, консолідувати дер-жаву і суспільство на вирішення найважливіших наці-ональних завдань. Адже культура має не тільки духов-но-інтелектуальний, а й матеріальний вираз, тому вона краще піддається державному регулюванню, яке в даній сфері носить специфічний характер: держава дбає про розвиток духовно-інтелектуального життя нації, ство-рює відповідні умови, підтримує прогресивні напрями, але не втручається у творчий процес художніх колективів, митців, артистів, письменників. Вплив держави на ці процеси має відбуватися у формі регулювання відносин, спрямованого на забезпечення нормального функціону-вання об'єкта у заданих параметрах [114, с. 3].

Культура ? це соціальна природа людини, що змі-нюється і розвивається. Культура не прирівнюється до жодного із видів діяльності або до будь-якої сукупності цих видів, адже вона в своїй основі є спосіб діяльності. Очевидно, що культура являє собою історично мінливу конкретику суспільного життя, яка характеризує рівень і спрямованість людської діяльності у всіх її перемінах і відносинах. У цьому зв'язку культура постає як спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку всіх сфер життя суспільства [115, с. 58].

Як об'єкт культурної функції держави культура ? це цілісний комплексний процес, головним орієнтиром якого є людина, її безумовний духовний (моральний і інтелекту-альний) розвиток і вдосконалення. Адже стан культурного розвитку тієї чи іншої країни є одним з найбільш об'єк-тивних показників не тільки духовного здоров'я суспіль-ства, а й повноти вирішення тих проблем, насамперед по-літичних й економічних, які стоять перед ним [114, с. 3]. Отже, об'єктом, центральним аспектом культурної функції держави є власне культура як феномен людської цивілізації, що являє собою систему цінностей та куль-турних норм, їх творення, відбір, акумуляцію та ретран-сляцію [115, с. 6].

Культуру можна також визначити як сукупність знань і умінь, спрямованих на самозбереження, від-творення, вдосконалення людини і втілених частково в нормах життя (звичаях, традиціях, канонах, стандартах мови, освіті тощо), частково в предметах матеріальної і духовної культури [127, с. 456].

Культура ? це і процес виникнення, взаємодії, зміни, збереження і передачі (успадкування) історично кон-кретних способів діяльності в різних сферах суспільно-го життя, в ході якого відбувається розвиток людських сил і відносин, а також самої людини як суспільного об'єкта і об'єкта діяльності, що набуває свого вира-ження у всьому багатстві і різноманітності створюваної людьми предметної дійсності, у всій сукупності резуль-татів людської праці і думки [127, с. 158].

Феномен культури вбачається вченими в творчій ді-яльності людей і сукупності матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також у взаємовідносинах, що склалися в процесі роз-поділу культурних надбань. В.Л. Петрушенко стверджує, що культура ? сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей; та частина дійсності, яка пере-творена людиною, але в якій людські творчі можливості виявились із найбільшим ступенем повноти, досконало-сті та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших і найвищих цінностей, ідеалів, сенсів [157, с. 380].

Міжнародні документи розглядають культуру як су-купність яскраво виражених ознак, духовних і матері-альних, інтелектуальних і емоційних, які характеризу-ють суспільство або соціальну групу. Культура охоплює, крім мистецтва і літератури, спосіб життя, основні пра-ва людини, системи цінностей, традиції та віри; культу-ра ? це здатність людини мислити, аналізувати себе та своє оточення [17, с. 87].

Культура є одним із найважливіших елементів люд-ської діяльності, що пронизує всі сфери людського жит-тя ? від матеріального виробництва і простих потреб до найвеличніших і найтонших проявів людського духу. Культура впливає на мову, виховання, освіту, правову, виробничу і побутову сферу, дозвілля, стиль мислення тощо, тобто на весь спосіб життя суспільства і особистості. За рівнем культури оцінюється рівень розвитку суспільства. Культура ? багатоаспектне, багатофункціо-нальне явище, що відображає соціально-історичну різ-номанітність людей, етносів, соціальних груп [114, с. 3].

Важко не погодитися із В.В. Карловою, яка на під-ставі узагальнення та аналізу багатьох визначень куль-тури перевагу віддає тим, у яких у повному обсязі ви-ражений гуманістичний аспект, що передбачає участь людей у якісній зміні умов свого життя, формування особистості засобами культури, максимально повну її реалізацію [74, с. 6-7].

Також і М.М. Мальований, формулюючи аспекти визначення культури як суспільного явища, не тільки підкреслює, що культура є сукупністю способів діяль-ності по виробництву, збереженню і споживанню ма-теріальних і духовних цінностей; але й акцентує увагу на суто людському характері культури, де головним і єдиним суб'єктом є людина суспільна, яка постає в культурному про-цесі як особистість, тобто в своїй конкретно-історичній визначеності. Дослідник робить висновок, що головною, системо утворюючою функці-єю культури, яка виражає її соці-альний сенс, є гуманіс-тична функція, яка виявляється в формуванні певного типу особистості, не тільки відповідного конкретному етапові історичного розвитку людства, а і, так би мови-ти, випереджаючого свій час і те суспільство, в якому людина живе [127, с. 160].

Вважаємо за доцільне запропонувати власне визна-чення культури як об'єкта культурної функції держави. Культура ? це процес створення, збереження, накопи-чення, відтворення і поширення матеріальних і духов-них цінностей, в якому найповніше розкривається ба-гатство і різноманіття внутрішньої сутності людини, відображаються її найвищі прагнення, ідеали, і в ре-зультаті якого формується єдиний світовий культурний простір.

Підсумовуючи, наголосимо, що предме-том культурної функції держави виступають суспільні відносини у галузі культури, які регулюються, регламентуються, охоплюються різними видами діяльності держави. Об'єктом культурної функції держави висту-пає власне культура як феномен та результат існування людини, людства.

Культура є широким поняттям, якому можна дати безліч визначень, проте всі вони відображають харак-терні риси цього суспільного явища. Під культурою, як об'єктом культурної функції, держави можна розуміти:

? систему закладів, заходів та дій, за допомогою яких створюються, вдосконалюються, зберігаються, поширюються і засвоюються знання, вміння, цінності і норми;

? процес виникнення, взаємодії, зміни, збереження і (успадкування) конкретних способів діяльності в різ-них сферах суспільного життя; творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, виро-блених людством у процесі історії;

? історично зумовлене ставлення людини до приро-ди, суспільства, до самої себе;

? об'єктивну дійсність, яка перетворена людиною, та в якій людські творчі можливості проявляються у всій повноті, досконалості і виразності;

? сферу найперших і найвищих цінностей, ідеалів, сенсів;

? сукупність духовних, матеріальних, інтелектуаль-них і емоційних яскраво виражених ознак, які характе-ризують суспільство або соціальну групу;

? спосіб життя, основні права людини, системи цін-ностей, традиції та віри [127, с. 163].

Аналіз літератури свідчить, що на сьогодні існує два основних підходи до визначення духовності ? змістовий та функціональний. У відповідності до змістового підходу духовність пов'язується з такими смислоутворювальними категоріями як Краса, Добро, Істина (за Платоном) або ж Віра, Надія, Покаяння (у християнсько-релігійному контексті).

У відповідності до функціонального підходу ? духовність характеризується ієрархічною домінантністю розвинених вищих психічних функцій людини. До цих функцій психологи (зокрема, Л.С.Виготський, І.Д.Бех) відносять свідомість, самосвідомість та волю. Таким чином, високий рівень духовного розвитку пов'язується із розвиненою свідомістю, самосвідомістю, досконалістю особистості, а низький ? з примітивізмом [22, с. 78].

Таким чином словосполучення «духовна культура», з одного боку вказує на домінантне значення цінностей Краси, Добра, Істини, Любові, а з іншого ? на свідоме самовдосконалення особистості, свідому реалізацію у поведінці, діяльності та життєтворчості духовних цінностей. На практиці наявність духовної культури свідчить про здатність особистості до сприйняття прекрасного, позитивного, прогресивного, до його поширення задля духовного перетворення суспільства та людства в цілому.

Духовна культура ? це результат духовної діяльності, і саме духовна культура пробуджує, підтримує і розвиває в людині особистість. Тому духовна культура не тотожна «начитаності» або «освіченості», адже знання самі по собі не можуть зробити людину особистістю, здатною до свідомих і відповідальних вчинків [67, с. 78].

Матеріальна і духовна культура існують в тісній єдності. Людські думки, емоції, якості, риси зумовлюють поведінку та діяльність особистості, а отже матеріальне є реалізацією духовного. У сфері матеріальної культури людська діяльність характеризується зміною матеріального світу. Діяльність у сфері культури передбачає певну роботу з духовним світом особистості ? ідеалами, смислами, цінностями, переконаннями, поглядами тощо.

Узагальнюючи, можемо констатувати, що духовна культура характеризується детермінацією поведінки та професійної діяльності особистісними ідеалами, смислами та цінностями Краси, Добра та Істини (вищих естетичних, етичних і пізнавальних категорій). Процес розвитку духовної культури передбачає свідому актуалізацію та використання глибинних ціннісних ресурсів таких базових підструктур особистості, як здатність до плідного спілкування, творча спрямованість, дієвий гуманістичний, діловий характер, розвинута самосвідомість, життєва мудрість і професійна компетентність, продуктивний інтелект, динамічна і працездатна психофізіологічна основа особистості. Духовна культура на своєму вищому рівні становлення виступає як здатність особистості свідомо формувати, засвоювати, зберігати, примножувати та творчо реалізовувати цінності Краси, Добра та Істини. Розвитку духовної культури сприяє створення у суспільстві умов для свободи людей, реалізації їх творчих можливостей, піднесення цінності особистості, її честі та гідності.

Правове регулювання духовно-культурних відносини являє собою систему юридичного інструментарію, за допомогою якого державна влада впливає на відносини з метою надання їм бажаного розвитку.

Держава встановлює межі регульованих відносин, які залежать від ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів (особливості цих відносин, державна зацікавленість), видає нормативні акти, що передбачають права і обов'язки суб'єктів, приписи про належне і можливе в їх поведінці.

У науці механізм правового регулювання визначається як узята в єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується регуляторний правовий вплив на суспільні відносини (діяльність їх учасників) [9, с. 32].

Під механізмом правового регулювання розуміють «сукупність правових засобів (норм права, правовідносин і правозастосовних актів), за допомогою яких держава здійснює правовий вплив на суспільні відносини...» [11, с. 97].

Крім спеціально-юридичного підходу до розуміння механізму правового регулювання, в науці теорії права існують ще соціальний і психологічний підходи. До соціального механізму дії права відносять: доведення норм, приписів до загального відома формування соціально-корисного стереотипу поведінки, соціально-правовий контроль. Психологічний механізм дії права проявляється у формуванні мотивів поведінки людей. Визнаючи досягнення вчених у виробленні трьох різних підходів, до розуміння механізму правового регулювання відзначимо, що, на нашу думку доцільно об'єднати всі три підходи і визнати системний характер механізму правового регулювання.

Здатність до правового регулювання розглядає в якості системної ознаки правового механізму С.П. Нарикова [145]. Така здатність, на думку вченої, не притаманна жодному з складових елементів механізму правового регулювання, а виникає в результаті їх взаємодії. Дослідження механізму правового регулювання С. П. Нарикова [145] здійснює шляхом аналізу його системних характеристик. Під механізмом правового регулювання вона розуміє динамічну правову систему, розвиток якої відбувається в процесі безперервних змін (функціонування), які обумовлені якостями складових його компонентів. Механізм правового регулювання, С. П. Нарикова, розглядає як складну, багаторівневу структуру, яка проявляється у формі різних юридичних процесів, елементи яких, хоча і є вираженням правової статики, але не тотожні їм [145, с. 98]. На нашу думку, таке розуміння правового механізму дозволяє здійснити більш повний аналіз механізму правового регулювання.

Таким чином, здатність до регулювання духовно-культурних відносин виступає однією з центральних характеристик механізму правового регулювання, яка дозволяє розглядати його в якості системного утворення. Саме цю якість, на її думку, слід вважати інтегративною, системоутворюючою і якісно новою ознакою правового механізму динамічної системи. Системність механізму правового регулювання визначає його цілеспрямований характер, але разом з тим спонтанний характер. Особливості функціонування механізму права як системи обумовлені його операційною замкнутістю, рефлективністю і мінливістю під впливом навколишнього середовища. Число і характеристики компонентів, що складають правовий механізм, не є постійною величиною і в результаті його функціонування можуть змінюватися. Вивчення статичних станів утворень і структур механізму, які безперервно змінюються, призводить до зменшення обсягу знань про нього як цілісне утворення. У механізмі правового регулювання духовно-культурних взаємовідносин беруть участь норми різних галузей права, але пріоритетне місце, на наш погляд, займають конституційно-правові норми.

1.2 Правове регулювання духовно-культурних відносин у контексті еволюції конституційної держави

Згідно з Конституцією Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Основний Закон України, закріплюючи права і свободи людини і громадянина, визначає невичерпність конституційних прав і свобод.

Людина в Україні визнається найвищою цінністю. Її права і свободи забезпечуються, з одного боку, державою, а з іншого ? суспільством. Чим тісніше взаємодіють держава і суспільство, тим ефективніше здійснюється забезпечення прав і свобод людини. У методологічному сенсі категорії держава і суспільства слід розглядати як самостійні (відносно самостійні), але тісно взаємопов'язані.

Часом духовно-культурні відносини набувають політичного характеру. Особливо часто це трапляється в сфері релігії, яка нерідко виступає як фактор, що утворює націю і державу [9, с. 45].

В умовах демократичного суспільства при детальному підході до конституційної регла-ментації питань конституційно-правового регулювання культурних прав і свобод людини і громадянина можливий прямо про-тилежний результат, а саме ? дестабілізація суспільства, утиск прав і свобод людини та громадянина в духовній сфері, національно-культурні заворушення тощо, що вже мало місце в історії української держави у ХХ ст. Тому в цьому питанні необхідно знайти ба-ланс між конституційною регламентацією ду-ховно-культурних відносин та їх оптималь-ною реалізацією. За таких об'єктивних умов особливого значення набувають конституцій-ні принципи, що визначають зміст і спрямова-ність правового регулювання духовно-етичних та ідеологічних відносин .

Істотним складовим елементом конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини та громадянина в Україні. Інститут прав і свобод закріплює свободу народу та кожної людини від свавілля державної влади і є серцевиною конституційного ладу. Цей інститут слід розглядати в органічному зв'язку з інститутом громадянства, оскільки права та свободи людини і громадянина визначають сутність і зміст правових зв'язків особи та держави.

В основу визначення прав і свобод людини та громадянина в Конституції України покладено поняття людської гідності, її соціального блага. При цьому важливо, що Основний Закон України розглядає людину як найважливішу цінність, а права людини ? як велику цінність для самої людини.

На переконання В.Ф. Погорілка та В.Л. Федоренка, за своєю сутністю права і свободи людини є найвищою соціальною цінністю, пріоритетною сферою відповідальності держави перед людиною, найважливішою перемогою конституціоналізму щодо захисту людини від свавілля держави; за своїм змістом ? це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) й іншими цінностями; за формою ? є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб у суспільстві з метою задоволення своїх політичних, економічних, соціальних і культурних (духовних) потреб й інтересів [160, с. 21].

При цьому навіть короткий перегляд монографічних видань, статей, матеріалів конференцій і круглих столів останнього часу свідчить, з одного боку, про загострення питань, присвячених правам людини, та стурбованість суспільства їх сьогоднішнім станом, з другого ? про те, що така активізація, безумовно, є виявленням гуманізації багатьох процесів сучасного праводержавотворення, вдосконалення та гармонізації правової системи.

У зв'язку з цим, варто погодитися з твердженням О.В. Скрипнюка, що розвиток прав і свобод людини та громадянина, їх унормування в національних і міжнародних актах вимагав і вимагає відповідного теоретико-методологічного забезпечення, що сприяло численним дослідженням прав і свобод людини та громадянина й їх окремих різновидів [197, с. 214; 198, с. 307].

Історіографічним підґрунтям наукового пошуку є дані, отримані з праць філософів, істориків, правознавців. Звернення до культурних прав людини, права на розвиток виявляє себе в багатьох наукових дослідженнях мислителів, політичних діячів, правознавців різних часів. Уже в найдавніших джерелах зустрічаються положення, котрі свідчать про необхідність культурного розвитку, володіння певною сумою знань, на потребу їх розширення.

За часів Київської Русі перші звернення до інтересів людини, її прав узагалі та зокрема щодо можливості та необхідності здобуття знань мали місце у працях книжників князівської доби. Це підтверджують як вищеозначені джерела, так і «Повчання дітям» Володимира Мономаха [27, с. 12].

Водночас розвиток української філософсько-правової думки в період середньовіччя (XV - XVII ст.) було націлено в бік світоглядних орієнтирів. Погоджуємося з науковцями, які носіями реформаційних і гуманістичних поглядів цього періоду, визначають переважно світських феодалів і нижчі прошарки духовенства. Підриваючи основи церковної влади, вони сприяли утвердженню нової політико-правової ідеології [27, с. 13].

Найбільш ґрунтовно питаннями прав людини в Україні займався М.П.Драгоманов. Він вважав права людини основною складовою політичної свободи (нарівні з розвиненим самоврядуванням), умовою ефективного розвитку суспільного прогресу. М.П. Драгоманов створив цілісну концепцію прав людини, яка ґрунтувалася на здобутках західноєвропейської правової культури, заснованої на античних традиціях, конституційному законодавстві найрозвиненіших демократичних держав того часу і національних правових та історичних традиціях українського народу.

Свого часу ідею побудови соціально відповідальної держави висловлювали й інші українські мислителі. Так, на думку М.С. Грушевського, актуальне завдання української демократії ? соціалізувати державу і заразом удержавлювати соціальне життя в широкому значенні цього слова. Українська держава має стати паладіумом демократичних свобод, бути головним гарантом таких соціальних і моральних цінностей як добробут «людей праці», суспільна злагода, соціальна справедливість, толерантність усіх національностей одна до одної, право людини на власний етичний шлях [223, с. 25].

Разом з тим, на теперішній час у юридичній літературі доволі часто висловлюється думка про те, що відсутність ґрунтовних фахових розробок, які б мали своїм предметом конституційні культурні права та свободи людини і громадянина, робить це питання одними з найбільш актуальних у сфері аналізу системи прав і свобод людини та громадянина в Україні [180, с. 156].

На переконання А.М. Колодія, культура особистості та правова держава ? це поняття, що взаємодоповнюють одне одного. Дійсні цілі правової держави не можуть обмежуватись тільки сферою економіки та політики. Держава має піклуватись про задоволення нематеріальних (духовних) інтересів людини, в тому числі про формування правової свідомості та культури і на цій основі ? про підвищення загальної юридичної грамотності, подолання правового нігілізму та конформістського ставлення до права [83, с. 127].

Як зауважують Н. М. Оніщенко та Н. М. Пархоменко, правова система сприяє вирішенню етнонаціональних завдань, що поставлені перед суспільством і спрямовані на збереження та розвиток традицій, самого існування національної культури, мови, самобутності та відтворення етносу. Значний вплив на завдання правової системи справляє науково-технічний розвиток усієї цивілізації. Держава підтримує науку, освіту, культуру, використовує їх результати, сприяє розвитку та забезпеченню інтелектуального потенціалу суспільства [176, с. 11]. До того ж, сучасна соціальна демократія та держава виходять із визначення пріоритету людської гідності, яка конкретизується у правах на свободу та рівність. Це зумовлює можливість і необхідність реалізації всіх інших прав і свобод людини та громадянина, посилює соціальну відповідальність усього суспільства і кожної людини за прогресивний поступ суспільства й особистості [176, с. 45].

Водночас, як на міжнародно-правовому рівні, так і в національному законодавстві остаточно не опрацьовано поняттєво-термінологічної бази культурних прав. Така прогалина, звичайно, не може не впливати на розроблення й прийняття національних конституційних норм у культурній сфері [219 с. 72]. Предметом гострих наукових дискусій залишається природа соціально-економічних прав, до яких традиційно відносять й культурні права та свободи людини та громадянина. У теорії конституційного права теж немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації. До найменш систематизованих, хоча і надзвичайно багатогранних за суттю, змістом, формами і гарантіями, належать конституційні культурні права та свободи людини і громадянина [102, с. 36].

Використовуючи структурно-функціональний і системний методи дослідження, вчені-юристи акцентували увагу на важливості конституційних прав, диференційовано підходили до питання визначення механізму реалізації кожного виду суб'єктивних прав, вказували на відмінності механізму реалізації не тільки права на відпочинок і працю, але й такого як право на. Зокрема, В.В.Копєйчиков наголошував на необхідності подальшого вдосконалення законодавства для чіткого визначення прав, свобод та обов'язків громадян і механізму здійснення кожного конкретного суб'єктивного права; застерігав від того, щоб норми права, котрі регулюють процес реалізації прав громадян і приймаються на різних рівнях, не суперечили однин одному, відрізнялись єдністю внутрішньої логіки [106, с. 32].

Одним з перших вітчизняних науковців, хто привернув увагу до проблем природи культурних прав і свобод, був С.Л. Лисенков. Наприкінці 80-х ? на початку 90-х рр. XX ст. одним з напрямів його наукового інтересу безпосередньо стають конституційні культурні права та свободи громадян. Наукова спадщина правника значною мірою стала орієнтиром і підґрунтям цього наукового дослідження та сприяла вирішенню низки завдань.

Серед досліджень основних положень сучасної української доктрини конституційних прав і свобод людини та громадянина, їх гарантій необхідно виокремити науково-практичні коментарі до ІІ розділу Конституції України. У них конституційні норми, що закріплюють культурні права та свободи людини і громадянина, тлумачаться крізь призму відповідних світових та європейських стандартів [121, с. 69].

У свою чергу О.В. Пушкіна в монографічній праці «Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення», поряд з аналізом історико-правових джерел становлення поняття системи прав людини, обґрунтуванням концептуальної основи системної інтерпретації прав і свобод людини та громадянина, висвітленням базових підходів і способів конституційно-правової фіксації прав людини в сучасній конституційні практиці та розглядом низки інших важливих питань, охарактеризувала основні групи, що конституюють систему прав і свобод людини та громадянина, в тому числі конституційні культурні права та свободи [180, с. 199-211]. Як зазначає О.В. Пушкіна, базовим серед конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина є право на освіту, що органічно поєднується з правом користування культурною спадщиною та правом на творчу діяльність. Водночас, говорячи про існування прямої залежності між об'єктивними можливостями держави забезпечувати конституційні економічні, соціальні та культурні права і свободи людини, не можна робити висновок про штучну або ж відносну природу цих прав людини, оскільки, як і права першого покоління, ці права мають усі ознаки універсальності, які потрібно забезпечити [181, с. 366].

Привертає увагу монографічна праця В.Л. Федоренка, в якій у контексті обґрунтування теоретико-методологічних основ системи конституційного права України здійснюється класифікація та систематизація інститутів відповідної галузі права [160]. Зокрема В.Л. Федоренко стверджує, що важливим інститутом конституційного права є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи та обов'язки людини і громадянина, в тому числі й в культурній сфері. Вони визначають основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, зокрема культурні, механізм реалізації і гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні [160, с. 484]. Інститут прав, свобод та обов'язків людини і громадянина іноді розглядають як самостійний інститут, який ще називають «гуманітарним правом» [160, с. 485].

Значну увагу культурним правам приділяє В.І. Акуленко в контексті вивчення питання становлення та розвитку законодавства про охорону і використання пам'яток культури в України (1917 ? 1991 рр.). На думку вченого, охорона та використання історичної спадщини ? це важлива галузь культурного розвитку, яка має неабиякий вплив на формування соціально-політичної активності, патріотичного й естетичного виховання людини. Загальний досвід людства, його історія увічнені в пам'ятках вітчизняної та світової культури, є джерелом сьогоднішніх знань і мистецтва. Охорона пам'яток духовної та матеріальної культури ? складова частина національно-культурного відродження і відновлення історичної пам'яті українського народу, який обрав шлях будівництва демократичної правової держави [1, с. 1].

Водночас, Ю.Л. Юринець, на підставі осмислення забезпечення культурних прав громадян засобами адміністративного права на рівні дисертаційного дослідження, зазначає, що культурні права, які є однією з найважливіших складових загальних прав людини, зафіксовані в документах ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, в Конституції та законах України. Разом з тим, проблематика культурних прав, як і культури взагалі, перебуває на узбіччі інтересів вітчизняного суспільства, зокрема науки [264, с. 1].

Виходячи з теорій походження культури, Ю.Л. Юринець стверджує, що культурні права є власне природними правами. Адже зберегти себе як вид у природі людина може лише способами, відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Такі способи надає культурна робота, яка в певних сенсах була для розвитку людини важливішою, ніж фізична праця. Культурні права громадян ? це важлива складова загальних прав, вони являються за своєю сутністю природними правами. Забезпечення прав громадян, зокрема культурних, здійснюється адміністративно-правовими засобами у відносинах публічного управління в системі публічної адміністрації як ключових відносинах у забезпеченні державою прав громадян [264, с. 12].

В Україні з'явилися дисертаційні дослідження, присвячені окремим видам конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина. Варто звернути увагу на дисертацію та монографію, підготовлену на її основі, В.О.Боняк [27], у якій досліджується конституційне право людини і громадянина на освіту та механізм його забезпечення в Україні. Вчений аналізує стан наукових розробок різних аспектів права на освіту, а також джерела міжнародного та національного права; формулює дефініцію конституційного право людини і громадянина на освіту, розкриває його сутність, з'ясовує основні ознаки; пропонує власне бачення змісту конституційного права кожного на освіту.

По-перше, необхідно констатувати той факт, що конституційні культурні права та свободи людини і громадянина перебувають у полі зору представників юридичної науки, а також науковців суміжних галузей соціально-гуманітарних знань. Такий довготривалий інтерес до цього предмета вивчення пояснюється тією функцією, яку виконують конституційні культурні права та свободи людини і громадянина в системі організації соціального життя, а також важливістю поставлених перед юридичною громадськістю завдань із розбудови державно-правових інститутів, забезпечення гармонійного розвитку суспільства та стабільності соціального життя.

По-друге, видається доцільним наявні дослідження конституційних культурних прав і свобод поділити на певні блоки знань за предметною належністю, в результаті чого можна виділити джерела філософського, теоретичного спрямування, а також галузевого, міжгалузевого та прикладного. Передбачається, що в кожному конкретному випадку суб'єкт наукового пізнання намагається вирішити власні дослідницькі завдання, виходячи з особливостей предмета та методу дослідження. Однак разом усі вони складають цілісну, хоча і розмаїту картину одного з різновидів конституційних прав і свобод людини та громадянина, породженого фактом існування суб'єктивного права в його численних формах.

По-третє, для встановлення міжгалузевих зв'язків між окремими блоками наукових знань з метою їх ефективного використання, подолання неузгодженості, прогалин у дослідженнях окремих аспектів конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина слід зміцнювати філософську та методологічну основу досліджень, привертаючи увагу до проблем розуміння сутності явищ, їх правової природи, встановлення між ними причинних зв'язків, виявлення міри можливого та необхідного в суб'єктивному праві, окреслення критеріїв для визначення меж свободи, справедливості тощо.

В основі духовно-культурних відносин лежать як загальні принципи основ конституційного ладу, так і особливі принци-пи, характерні для інституту основ суспіль-ного ладу, зокрема сфери регулювання духовно-культурних відносин. Серед остан-ніх заслуговують на увагу принцип конституційності, законності; принцип демократиз-му; принцип вільного розвитку своєї особистості; принцип взаємної відповідальності осо-би та держави; принцип гуманізму; принцип політичної, економічної й ідеологічної бага-томанітності (плюралізму); принцип етніч-ної багатоманітності суспільства та політич-ної єдності українського народу; принцип від-ділення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви; принцип соці-альної справедливості; принцип гарантованості суспільного ладу та ін.

Принцип конституційності, законності передбачає, що основні положення організації і функціонування духовно-етичних та ідеоло-гічних відносин у суспільстві визначаються і гарантуються Конституцією України, а деякі з них ? законами. Конституційне регулюван-ня духовного життя, на відміну від політич-ного, економічного зачіпає лише найзагальніші основи та принципи, оскільки в демокра-тичному суспільстві держава не повинна втру-чатися у внутрішній світ особи, намагатися контролювати думки, почуття і свідомість лю-дини. Держава покликана створювати умови та гарантії для духовної, ідеологічної діяль-ності, розвитку освіти, науки, культури, релі-гії тощо.

Принцип вільного розвитку своєї особис-тості (ст. 23 Конституції), який є одним із основоположних положень гуманізму, надає особі можливість використовувати права та свободи у власних інтересах, на свій розсуд розвивати свої здібності в духовній сфері. Ін-шими словами, людина може вільно займа-тися літературною, художньою, науковою або будь-якою іншою діяльністю, реально здійс-нювати своє право на таку діяльність в умо-вах режиму законності та правопорядку.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави (ст. 3 Конституції) пронизує всю систему суспільних відносин, у тому числі від-носини, пов'язані з духовно-культурною сферою. Адже гармонійне поєднан-ня інтересів держави, суспільства й особи, взаємна відповідальність особи перед держа-вою і держави перед особою є необхідною умо-вою нормального розвитку духовно-етичних та ідеологічних відносин у рамках демокра-тичної держави. Результатом розбалансованої дії цього принципу в духовній сфері мо-жуть бути: зростання взаємного відчуження держави й особи, суспільства й особи, держа-ви та недержавних суспільних структур; по-ширення різних форм зловживання представ-никами влади та чиновниками різних рівнів своїми повноваженнями і ресурсами держа-ви; зростання недовіри громадян до влади і державних засад [21, с. 25-26].

Принцип політичної, економічної й ідеоло-гічної багатоманітності (плюралізму) (ст. 15 Конституції) несе в собі базову опору демок-ратичного суспільства. В рамках загального принципу виділяються три його складові: полі-тична, економічна й ідеологічна. Ідеологічна багатоманітність є найбільш ємною з усіх, ос-кільки передбачає відповідне різноманіття іде-ологій, гарантуючи цей принцип паралельною забороною визнавати будь-яку ідеологію дер-жавною, тобто обов'язковою для всіх. Прин-цип ідеологічного плюралізму є розвитком таких невід'ємних прав людини, як права на свободу думки, слова, інформації, свободу со-вісті та віросповідання. Це положення відпо-відає принципам, що закріплені Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р. (статті 18, 19) та Європейською Кон-венцією про захист прав людини і основопо-ложних свобод 1950 р. (п. 1 ст. 10).

У переважній більшості конституцій країн Заходу, а також Сходу та Латинської Америки положень про ідеологічну багатоманітність не-має (з різних причин). У демократичному суспільстві, зокрема, ідеологічний плюралізм передбачається його природним станом. По-ложення про ідеологічний і культурний плю-ралізм уведені до конституцій лише в остан-ні десятиріччя як реакція на практику то-талітарних режимів. Так, ст. 13 Конституції РФ встановлює, що у Російській Федерації «визначається ідеологічна різноманітність» і «ніяка ідеологія не може бути встановлена як державна чи обов'язкова». Згідно із ст. 12 Конституції Узбекистану у Республіці Узбе-кистан суспільне життя розвивається на ос-нові різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок. Ніяка ідеологія не може встановлюватися як державна. Аналогіч-ні положення є в конституціях Словаччини (ст. 1), Молдови (ст. 5), Чехії (ст. 2) та інших країн [39, с. 150-151].

У той самий час, як свідчить досвід су-часних демократичних держав, зазначений принцип не є абсолютним. В окремих випад-ках можуть встановлюватися визначені, ін-коли вельми істотні, державні обмеження в ідеологічній сфері, формах і методах сповідан-ня певних політичних поглядів, переконань. У цьому аспекті заслуговує на увагу досвід єв-ропейських держав, в яких, особливо остан-німи роками, доволі істотно засуджується ко-муністичний режим і його ідеологічні засади. У багатьох країнах взагалі діє заборона на комуністичну ідеологію. Так, у Польщі, напри-клад, 27.11.2009 р. Президент схвалив відпо-відний законопроект, який передбачає кри-мінальну відповідальність за володіння або по-купку комуністичних символів. Згідно з цим документом, будь-яка особа, яка володіє, про-дає або поширює речі чи записи, що містять символіку комунізму, може бути оштрафова-на або засуджена до тюремного ув'язнення на строк до двох років (від відповідальності звільнені ті, хто використовує ці символи з ху-дожніми й освітніми цілями, а також колек-ціонери комуністичної атрибутики).

Сейм Латвії прийняв «Декларацію про засудження тоталітарного комуністичного оку-паційного режиму Союзу Радянських Соці-алістичних Республік, що здійснювався в Лат-вії» від 12.05.2005 р.

Парламентська асамблея Ради Європи, на розвиток своєї колишньої Резолюції № 1096 (1996 р.), ухвалила Резолюцію «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітар-них комуністичних режимів» 25.01.2006 р. (Резолюція Ради Європи № 1481), яка по-винна відновити історичну справедливість, за-судивши злочини комуністичних режимів (як у Нюрнберзі були засуджені злочини фашиз-му).

Слід зазначити, що за роки незалежності в Україні були спроби заборонити пропаган-ду комуністичної ідеології. Так, 30.08.1991 р. Президія Верховної Ради України заборони-ла діяльність Комуністичної партії України (далі ? КПУ), але 29.12.2001 р. Конституцій-ний Суд України визнав це рішення некон-ституційним, оскільки, на думку Конституцій-ного Суду, КПУ не є правонаступницею КПРС. Наступна спроба (01.11.2005 р.) була коли народний депутат О. Тягнибок зареєстрував у парламенті законопроект «Про заборону комуністичної ідеології в Україні», але і цей законопроект був відхилений у першому чи-танні. 1 грудня 2009 р. У Верховній Раді Ук-раїни був зареєстрований законопроект (01.12.2009 р.), автори якого пропонували за-боронити пропаганду комуністичної ідеоло-гії в будь-якому її вигляді, ліквідовувати сим-воли тоталітарного та комуністичного режи-мів, а також діяльність КПУ. На думку роз-робників, такий закон необхідний для того, щоб не допустити в Україні повторення «злочи-нів комунізму», зокрема голодомору 1932--1933 рр. Разом із тим представники КПУ стверджують, що згідно з Конституцією, в Ук-раїні дозволено сповідати будь-яку ідеологію [88]. Такий аргумент є вагомим і відповідає за формою та змістом ст. 15 Конституції, але ос-таточне рішення цього питання значною мі-рою залежить від багатьох інших, перш за все політичних, чинників. Тому важко не пого-дитися з думкою О.Турсункулова, згідно з якою з метою стабільного розвитку держав-но-правового простору функціонуючі політич-ні та правові інститути не лише повинні відпо-відати вирішуваним загальнонаціональним цілям і завданням, а й мати духовно-мораль-ну і соціокультурну обґрунтованість, виправ-даність [238, с. 3].

Принцип ідеологічної багатоманітності пе-редбачає також свободу об'єднання в громад-ські організації, надає можливість громадянам України об'єднуватися для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культур-них, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3 Закону України «Про об'єднання гро-мадян» від 16.06.1992 р. № 2460-ХІІ). При цьому Конституція України (ч. 5 ст. 36) закріплює рівність об'єднань громадян перед за-коном. Принцип ідеологічного плюралізму, у свою чергу, має свої межі, оскільки будь-яка свобода не може бути безмежною. Межі такої свободи встановлюються через ряд заборон-них норм у характері діяльності об'єднань гро-мадян, передбачених ч. 1 ст. 37 Конституції України.

Принцип соціальної справедливості перед-бачає, що не може бути привілеїв чи обме-жень за ознаками раси, кольору шкіри, полі-тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, май-нового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції Ук-раїни). Конституція України надає рівні умо-ви для розвитку кожної особистості, можли-вості застосування нею своїх здібностей у ду-ховній (культурній) сфері на власну користь. Рівність прав жінки та чоловіка, тобто ген-дерна рівність, забезпечується наданням жін-кам рівних із чоловіками можливостей у куль турній діяльності, у здобутті освіти, профе-сійній підготовці, у праці та винагороді за неї тощо. Тендерна рівність також передбачає рів-ність прав, рівність можливостей і рівність ре-зультатів [176, с. 379-380]. На досягнення па-ритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства спрямо-ваний Закон України «Про забезпечення рів-них прав та можливостей жінок і чоловіків», який запроваджує обов'язкове здійснення гендерно-правової експертизи чинного законо-давства та проектів нормативно-правових ак-тів. Важливе значення має також використан-ня авторитетних наукових досліджень провід-них юристів-теоретиків і практиків.

Безумовно, проаналізованими конститу-ційними принципами не обмежуються поло-ження й ідеї, характерні для сфери регулю-вання духовно-культурних відносин. Оскільки духовно-культурні відносини є предметом конституційного регулювання, то в основу їх реалізації покладений увесь спектр принци-пів конституційного ладу України.

Конституційні принципи регулювання духовно-культурних відносин ? це вихідні, керівні, незаперечні положення й ідеї концептуального характеру, що задекла-ровані у нормах Конституції України та до-повнені законодавчими і підзаконними акта-ми відповідно до змісту основоположних норм міжнародних нормативно-правових актів у духовній (культурній) сфері, які визначають зміст конституційно-правового регулювання з метою забезпечення ефективного функціонування духовно-етичних та ідеологічних відносин.

Розкриття змісту основних конституцій-них принципів регулювання духовно-культурної сфери суспільних відносин дозволяє виявити особ-ливості саме конституційного регулювання оз-начених відносин і проаналізувати наслідки розбалансованої дії окремих принципів для держави та суспільства.

Освіта, це ділянка в житті суспільства, яку можна вважати основоположним для всієї її духовно-культурної сфери, так як без освіти не може бути культури та повноцінного духовного життя.

У ст. 27 Іспанської конституції вказується, що освіта буде мати на меті повний розвиток людської особистості в повазі до демократичних принципів співжиття і основним правам і свободам. Публічні влади повинні гарантувати батькам можливість давати своїм дітям релігійне і моральне виховання відповідно до власних переконань. Основне навчанняобов'язково і безкоштовно. Публічні влада гарантує всім право на освіту за допомогою загального програмування навчання при ефективну участь зацікавлених секторів і створення навчальних закладів. За фізичними і юридичними особами визнається свобода створювати навчальні заклади в рамках дотримання конституційних принципів. Викладачі, батьки та у відповідних випадках учні будуть брати участь у контролі та управлінні у всіх навчальних закладах, які містяться адміністрацією за рахунок публічних фондів. На публічні влади покладаються інспектування і огляд системи освіти, щоб гарантувати дотримання законів. Публічні влади будуть підтримувати навчальні заклади, які  відповідають  вимогам, встановленим законом. Зізнається автономія університетів на встановлених законом умовах.

Таким чином, тут, як і в Німеччині, ми спостерігаємо ліберальну систему з мінімально необхідним керівництвом державних органів. Приклад протилежного підходу до освіти дає Конституція Куби, яку варто процитувати, незважаючи на великий обсяг відповідного тексту. Так, у ст. 39, зокрема, сказано:

«Держава направляє, розвиває і заохочує освіту, культуру і науку у всіх їх проявах. У своїй політиці в галузі освіти і культури держава дотримується наступних принципів:

? засновує свою політику в галузі освіти і культури на досягнення науки і техніки, ідеях марксизму і мартіанства (мається на увазі ідейна спадщина кубинського революційного ідеолога Хосе Марті.- Авт.), кубинської та всесвітньої прогресивної педагогічної традиції;

? навчання є функція держави, і є безкоштовним. Воно базується на висновках і досягнення науки і на самій тісному зв'язку навчання з життям, працею і виробництвом. Держава підтримує широку систему стипендій для студентів та надає різноманітні можливості навчання працюють з метою досягнення ними найвищого можливого рівня знань і навичок. Закон встановлює склад і структуру національної системи навчання, а також обов'язковість навчання і визначає мінімум загальної підготовки, яку повинен отримати кожен громадянин;

? сприяє патріотичному вихованню та комуністичному формування нових поколінь і підготовці дітей, молоді та дорослих до суспільного життя. Для здійснення цього принципу загальна освіта та спеціальна освіта наукового, технічного або художнього характеру поєднується з працею, прикладними дослідженнями, фізичним вихованням, спортом і участю в суспільно-політичній діяльності і в військової підготовку».

У сфері науки і культури держава також може забезпечити лише матеріальний бік справи. Однак це досить сильний інструмент, що дозволяє цілеспрямовано впливати на розвиток даної сфери в певних напрямках. Демократична держава в принципі утримується від такого впливу, бо воно сковує розвиток науки і культури, часом спотворює його і врешті-решт веде до відставання суспільства в усіх відношеннях, за винятком, може бути, якихось вузьких особливо заохочуються ділянок. Але і на цих ділянках наука і культура в разі такого одностороннього державного впливу неминуче відстають, бо порушено їх цілісність.

Довгий час  конституційне  право було до цієї сфери індиферентно. Сучасні ж конституції, особливо в країнах, які пережили тоталітаризм, містять на цей рахунок спеціальні гарантії. Втім, і тоталітарні конституції також стали прямо регулювати дану сферу, зрозуміло, досить своєрідно.