Навіть після виключення з Конституції року статті, що передбачає керівну і направляючу роль КПРС в суспільстві, в цій Конституції (ст. 47) були збережені статті, що гарантували громадянам СРСР свободу наукової, технічної і художньої творчості тільки «відповідно до цілей комуністичного будівництва», а політичні права і свободи ? «в цілях зміцнення і розвитку соціалістично-го ладу» (ст. 50).

У Конституціях СРСР 1977 року, України року, закріплюючи соціально-політичну й ідейну єдність радянського суспільства, на-голошувалось, що радянський народ ке-рується «ідеями наукового комунізму». В умовах ідейно-політичного монізму державі було значно легше виконувати свої завдання і функції. Вона не стикалася з організованою опозицією, не вимагалося й проведення ви-борів на альтернативній основі, не було про-блем із пресою. У таких фривольних умовах функціонувала радянська політична система.

Конституція України (ст. 15) встановлює, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цим положен-ням, по суті, закріплюється рівноправ'я іде-ологій в суспільстві і те, що жодна з них не має і не може мати пріоритет перед іншими. Відповідно, громадяни України можуть дотримуватися тієї або іншої ідеології, вживати заходів щодо її впровадження в життя. Дер-жава не може нав'язувати громадянам будь-яку ідеологію. Перешкоджання грома-дянам, політичним партіям і громадським організаціям публічно захищати свої погля-ди і переконання, віддавати перевагу одним перед іншими правова держава не може.

Зазначене положення відповідає Міжна-родному пакту про цивільні і політичні права, де визначено, що кожна людина має право на свободу думки, безперешкодне вира-ження своїх думок (ст.ст. 18, 19). Це означає і свободу шукати, отримувати і розповсюд-жувати всякого роду інформацію та ідеї, незалежно від державних меж, усно, письмово або за допомогою друку, чи художніх форм вираження, або в інший спосіб на власний вибір. Кожна людина має право на вільне вираження своїх поглядів (п. 1 ст. 10 Євро-пейської конвенції про захист прав людини і основних свобод).

Конституційне закріплення ідеологічного різноманіття слід розуміти як право окремої особи, соціальних груп, політичних партій і громадських об'єднань безперешкодно про-пагувати свої погляди й ідеї за допомогою засобів масової інформації, вести активну діяльність з впровадження ідеології в життя шляхом розробки програмних документів партії, готувати законопроекти, публічно за-хищати свої ідеологічні переконання, вести полеміку з іншими ідеологіями тощо.

Конституційне твердження, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, є однією з головних гарантій проти сповзання держави до тоталітаризму. Це означає, що ні Конституція України, ні будь-який інший законодавчий акт не по-винні прямо або опосередковано утверджу-вати і закріплювати яку-небудь ідеологію. Жодна ідеологія не може як пануюча, державна монопольно впроваджуватися у свідо-мість людей в державних школах і вищих на-вчальних закладах, в державних засобах ма-сової інформації. Політичні пристрасті, ідеологічні переконання не можуть бути кри-терієм відбору громадян для служби в дер-жавному апараті. Відповідно, недопустимі «чистки» держапарату, армії і правоохорон-них органів за ідеологічними критеріями.

Вказані норми іноді тлумачаться так, що Конституція виключає будь-яку ідеологічну складову нашого державно-політичного розвитку. Насправді підоснова вказаних конституційних положень дещо інша: без сумніву, вони з'явилися свого часу, щоб ви-ключити колишню ідеологію як основу конституційного ладу. Та ідеологія припускала тільки однополярні цінності, а саме вони і не підходили новому суспільству. Їх відкинули, але при цьому норми Конституції сформу-лювали так, ніби нової ідеології в суспільст-ві, державі не існує.

Проте так бути не може. Просто на зміну одним поглядам про суспільство, державу, їх співвідношення і перспективи розвитку прий-шли інші. Ідеологічні постулати різноманітні.Але основні з них торкаються держави і її при-значення, функцій, форм здійснення влади і її розподілу між відповідними органами, еко-номічного ладу, форм власності і методів гос-подарювання, становища людини в суспіль-стві та державі, політичних і соціальних відно-син за участю громадян та їх об'єднань, політичного (державного) режиму тощо.

Один із засобів вільного вираження своїх поглядів ? це право громадян на сво-боду об'єднання. Воно являє собою не-від'ємне право людини, закріплене в За-гальній декларації прав людини і гарантова-не Конституцією України.

Об'єднання громадян мають право бра-ти участь в політичній діяльності, проводити масові заходи, ідейно, організаційно й ма-теріально підтримувати інші громадські ут-ворення.

Продовженням ідеологічного різнома-ніття є політичне різноманіття, багатопар-тійність. При цьому багатопартійність висту-пає як форма політичної демократії і найваж-ливіша передумова формування органів державної влади в Україні. Політичні проце-си, що відбуваються в Україні, нерозривно пов'язані з проблемою морального, духов-ного розвитку суспільства. З одного боку, політичні організації намагаються впливати на цю сферу через вироблення власних по-зицій. Це значно впливає на розвиток духов-ності і моральності українського суспільства, оскільки політичні партії України відіграють дедалі більшу роль в його житті.

Проголошення України суверенною, демократичною, правовою, соціальною державою заклало підґрунтя нової ідеології національного державотворення. Приміром, ідеологію сучасного державного будівництва складають наступні базові положення: принцип народовладдя; ідея громадської злагоди; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову і т. ін. Ідеологія конституційно-правового регулювання прав людини і громадянина базується на таких основоположних ідеях, як визнання людини, її життя, честі, гідності найвищою соціальною цінністю; визнання прав особи не дарованими державою, а природними й невідчужуваними; встановлення відповідальності держави за забезпечення прав і свобод людини; заборона необґрунтованих обмежень прав людини і привілеїв тощо [237, с. 222-223].

Отже, відмова від колишньої заідеологізованості держави і права не повинна призводити до заперечення будь-якого їхнього зв'язку з ідеологією в сучасному демократичному соціумі. Проголошення ідеологічної багатоманітності, встановлення заборони визнавати будь-яку ідеологію загальнообов'язковою створює гарантії належного захисту особи від надмірного втручання держави у сферу її свідомості, закладає правову основу конкуренції ідей, думок і переконань в суспільстві. Водночас залишається потреба в ідеологічній діяльності держави, спрямованій на проголошення базових орієнтирів і світоглядних засад існування народу, закріплення концептуальних принципів формування національної правової системи, виховання громадян у дусі патріотизму і поваги до демократичних цінностей. Все це є запорукою консолідації українського суспільства, його об'єднання навколо вирішення життєво важливих, насущних питань сьогодення.

Ідеологія формується різними способами, які визначаються політич-ним режимом країни. У демократичних режимах кожна суспільна сила ви-робляє свою систему поглядів та ідей, які конкурують між собою і доводять свою правоту на політичній арені. Водночас слід зазначити, що ідеологіч-ний плюралізм відбувається в межах деяких загальноприйнятих (базових) суспільних цінностей, які і є основою суспільної консолідації, що охоплює всіх громадян, незалежно від їхніх ідеологічних чи релігійних переконань, соціального становища та етнічного походження. Це так звана «рамкова» ідеологія ? ідеологія демократичної правової держави, яку загалом прийма-ють усі демократичні політичні ідеології. Отже, будь-яка демократична дер-жава має загальновизнану систему світогляду, свою ідеологічну доктрину, якою визначається система економічних, політичних, правових і культурних цінностей, ідей і цілей, у світлі реалізації яких представлена перспек-тива розвитку суспільства. Така доктрина формується і формулюється на базі збігу основних інтересів більшості соціальних груп населення з кон-ституційним забезпеченням прав меншості.

Однак слід зазначити, в тоталітарних державах пануючою виступає ідеологія однієї політичної сили (партії, руху), яка повністю узурпує владу і нав'язує відповідні ідеї суспільству. Тому сутнісною характеристикою тоталітарної державної ідеології є репресивність, оскільки за допомогою інтенсивної пропаганди певних одномірних ідей руйнується структура самосвідо-мості, знищуються інші конкурентні ідеї. В її полон потрапляють не тільки «низи», «маси», але й «верхи», підтвердженням чого є, наприклад, реалізація комуністичної ідеї у СРСР, коли заради прискорення світлого майбутнього були виправдані будь-які жертви, будь-які засоби досягнення поставленої мети.

Виходячи із зазначеного будь-яка держава має свою ідеологію, однак ідеологію демократичної держави не можна плутати з ідеологією тоталі-тарної держави. У розумінні «державної ідеології» ключовою є сутність дер-жави як інституціонального ядра існування суспільства. Якщо це тоталі-тарна держава ? її ідеологія ототожнює суспільство й державу і вимагає своєї реалізації через застосування механізмів державного тиску і насилля. Ідеологія демократичної держави враховує багаторівневі й багатоскладові взаєми-ни суспільства та держави і реалізується через соціальні й державні механіз-ми налагодження консенсусу, примирення та злагоди.

Виходячи з вищенаведеного значення національно-державницької ідеології можна сформулювати наступним чином. По-перше, вона дає нації уявлення про напрям поступу, передбачає формування спільних принципів існу-вання нації і держави, державної політики, яку поділяє більшість даного суспільства. Для суспільства це звучить як відповідь на запитання: хто ми, навіщо ми, куди йдемо? Тільки маючи подібні відповіді, може бути сформульований конкретний образ найближчого і віддаленого майбутнього ? не тільки бажаного, але й, оскільки це реалістичний ідеал, практично здійсненного. Таким чином, ідеологія стає рушійною силою суспільного розвитку, виступає як інструмент політичної мобілізації суспільства, засіб національ-ної консолідації. В цьому її ключовий прикладний аспект. Прикладів, коли ті чи інші цінності на довготривалий період ставали і мобілізаційним, й інтегруючим началом національного життя, є багато. Наприклад, такі елемен-ти ідеології, як свобода і рівність у революційній Франції ХУІІІ ст., ідея національної єдності в Німеччині ХІХ ст., цінності демократії в США тощо.

По-друге, національно-державницька ідеологія пов'язана з легітимністю влади. Ідеї, які знаходять підтримку в суспільстві, посилюють державну владу, і, відповідно, збільшують ефективність суспільних та державних пе-ретворень. Державницька ідеологія формулює принципи, на яких побудована держава, які цілі вона визначає та якими засобами планує їх досягати і, таким чином, виступає потужним об'єднуючим інструментом, без якого су-спільство втрачає свою монолітність. Ідеологічні доктрини, ідеали, програ-ми є тим безпосереднім імпульсом, яким керувалося багато політичних партій і суспільних рухів при проведенні радикальних реформ у всіх сфе-рах життєдіяльності суспільства.

По-третє, національно-державницька ідеологія потрібна не тільки державі, але й громадянам країни. Ідеологія є не просто сукупністю певних ідей, це ? система поглядів на світ, суспільство й людину, державу і людину, система, що визначає ті чи інші ціннісні орієнтації і лінію поведінки. Її відсутність веде до втрати координат, які дозволяють людині орієнтуватися в суспільстві, внаслідок чого соціальна реальність втрачає сенс, а майбутнє залишається невизначеним.

Слід зазначити, що сьогодні, на дев'ятнадцятому році незалежності, в Україні фактично немає ані офіційної державної, ані взагалі жодної со-ціальної ідеології, яка цілком добровільно б визнавалася й поділялася абсо-лютною більшістю громадян. Характерними рисами діяльності української влади протягом усіх років незалежності є: відсутність позитивної і гуман-ної філософії реформ; системності і послідовності, рішучості в їх прове-денні; певної схваленої й підтриманої суспільством ідеї-мети, недвознач-них соціальних орієнтирів розвитку суспільства і держави; бачення відда-леної історичної перспективи; чіткої довгострокової програми дій, вибору соціально-допустимих засобів і методів її впровадження, серйозного ураху-вання об'єктивних законів розвитку і специфічних особливостей українського суспільства; глибокого наукового аналізу його сучасного становища та реального стану справ у державі.

У сучасних умовах розвитку України, коли не сформована політична нація, а сам процес державотворення постійно стикається з проблемами ідейно-ціннісної дезорієнтованості суспільства й конфліктогенними мен-тально-культурними чинниками, потрібна загальнонаціональна ідеологія, яка була б здатна консолідувати націю, активізувати інтелект, волю і сили суспільства для виведення країни із стану затяжної кризи. Нова ідеологія повинна об'єднати різні політичні сили, суспільні групи на основі фунда-ментально значущих цінностей.

Стрижнем національної ідеології виступає національна ідея. Але в Україні сьогодні вона не сформульована, і головне питання полягає в тому, яким має бути її змістовне наповнення. Слід зазначити, що складність су-часної ситуації в Україні, яка виявляється у відсутності помітного економіч-ного зростання, зниженні життєвого рівня більшості населення України, посиленні корупції у владі, падінні рівня моральності суспільства, стагнації розвитку національної культури, освіти, науки, заважає консолідації суспільства, формуванню української політичної нації, налаштуванню народного духу на великі звершення. Розуміння національної ідеї у формі відстоюван-ня суверенітету України, у національно-патріотичному вимірі, без соціаль-ного і економічного змісту значною мірою сьогодні не сприймається україн-ським суспільством. Підтвердженням цього є втрата нині популярності тих політичних партій і рухів, що будують свої ідеології виключно на цьому аспекті національної ідеї. «Це означає, що в Україні на нинішньому етапі не визріли умови для створення національної ідеології на ґрунті одномірної національної ідеї. Така «національна ідеологія» - завдання далекого майбут-нього, коли діалог часткових ідеологій (політичної, правової, моральної) перетвориться в несуперечливу цілісність на основі економічного піднесен-ня, зростання матеріального добробуту населення, коли цілісна ідеологія ста-не справді загальнонаціональною, ? зазначає М.Михальченко [144, с. 210-211].

Сьогодні Україні потрібна нова ідеологія, яка має враховувати поліетнічність, поліконфесійність країни і базуватися на розумінні кожного етно-су й кожної конфесії як «співтворців» Української держави, принципах толерантності і взаєморозуміння, єдності у багатоманітності, діалогу культур, що сприятиме формуванню української політичної нації, стабільному розвитку держави. Потрібно знайти таку систему цінностей, які були б сприй-няті та підтримані всіма суспільними групами, що створить умови для виз-начення національної ідеї, формування цілісної національної самосвідомості. Базові цінності українського суспільства мають визначатися шляхом гармонійного узгодження загальнолюдських цінностей та специфічних українських національних цінностей, і з цінностями та інтересами різних суспільних груп.

На нашу думку, загальнонаціональна ідеологія в Україні має включа-ти культурно-історичну, політичну, економічну і соціогуманітарну складові. При цьому культурно-історична складова охоплює сукупність стійких ідей, уявлень про походження і формування нації, особливості розвитку її само-свідомості, становлення як самобутньої спільноти, а також уявлення про місце і роль у світовому історичному процесі, становлення її національно-культурних особливостей у контексті розвитку цивілізації в цілому Полі-тична складова ? це комплекс ідей і уявлень суспільства про умови станов-лення й особливості інститутів державної влади, про сутність політичної системи країни, про шляхи її подальшого розвитку. Сюди відносять уявлен-ня про характер соціально-політичного ладу країни, цілі і шляхи суспільної модернізації, місце і роль різних соціальних сил, політичних партій і рухів, громадських об'єднань у соціально-політичному процесі. Вона охоплює і зовнішньополітичні аспекти життя нації, сукупність ідей про її місце і роль у світовому політичному процесі. Економічна складова ? комплекс ідей та здійснюваних суспільством заходів щодо розвитку національної економіки.

Це уявлення народу про особливості організації економічного життя країни, його ставлення до різних видів власності, форм господарювання, розподілу національного багатства. Це також ідеї і уявлення про місце та роль національної економіки у світовому господарстві. Соціогумантарна складова охоп-лює систему здійснюваних державою ідей з приводу взаємовідносин суспільства і людини. Це пріоритети політики держави в галузі реалізації прав і свобод людини, у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я тощо.

Формування загальнонаціональної ідеології пов'язане з досягненням консенсусу між суб'єктами політичної діяльності відносно ключових цінно-стей суспільства, стратегічних орієнтирів розвитку країни, становлення і розвитку української державності. Злагода, як свідчить весь період розвит-ку незалежної Української держави, не приходить автоматично. Для досяг-нення ідейного компромісу потрібно виявити точки дотику в поглядах по-літичних еліт, політичних лідерів, опозиції, і чим більше таких збіжностей вдасться досягти, тим вищим буде рівень духовно-ідеологічних передумов для націє- і державотворення. Прийняті цінності повинні бути відображен-ням інтересів і потреб більшості соціальних груп і прошарків суспільства, а не окремих квазіелітних утворень. Вироблення консенсусної метаідеології може бути першим кроком для подальшого формування загальнонаціональ-ної ідеології України.

Вирішення проблеми ідеологічного самовизначення сучасного українського суспільства потребує значних зусиль провідних учених, експертів, незаангажованих політичних і громадських діячів, представників інтелі-генції, запровадження широкого діалогу між суспільними групами, політич-ними силами, різними сегментами інтелектуальної та економічної еліти. У цьому контексті ініціювати загальнонаціональну дискусію з найважливіших питань розвитку нації і держави, на нашу думку, має Президент України, активно співпрацюючи з урядом, парламентом, з різними політичними сила-ми, як провладними, так і опозиційними, громадськими організаціями, гене-руючи конструктивні ідеї й пропонуючи свої варіанти розв'язання проблем.

Лише відкритий, прозорий соціальний договір між владою і суспіль-ством здатний забезпечити узгодження базових цінностей, які складають ядро загальнонаціональної ідеології, сприятиме поверненню довіри грома-дян до влади.

Актуальні завдання націє- і державотворення в Україні вимагають формулювання загальнонаціональної ідеології, яка б визначила напрями розвитку нації і держави, головні морально-духовні цінності, на які має орієнтуватися суспільство у своєму поступі. Нова ідеологічна система має об'єд-нати Україну, покласти край політичним суперечкам, сприяти соціальній інтеграції і консенсусу. Без ідеологічного самовизначення українського суспільства вести мову про глибокі реформи і системну модернізацію країни, будь-яку стабілізацію суспільного життя є неможливим, як неможливим є і вихід із кризи та подальший розвиток Української держави.

Таким чином, можна стверджувати, що в Україні на конституційному рівні визначені не-обхідні умови для сприяння духовному (ідео-логічному) розвитку людини та суспільства

Сьогодні Україні потрібна нова іде-ологія, яка має враховувати поліетнічність, поліконфесійність країни і базуватися на розумінні кожного етносу й кожної конфесії як «співтворців» Української держави, принципах толерантності та порозуміння, єдності в багатоманітності, діалогу культур, що сприятиме формуванню української політичної нації, стабільному розвитку держави. Без її розробки та втілення в життя нація не може стати повноцінною і віднайти своє місце в історії людства. Потрібно знайти таку систему цінностей, які б були сприйняті та підтримані усіма суспіль-ними групами, що створить умови для визначення національної ідеї, формування цілісної національ-ної свідомості.

Отже, українське суспільство стане на шлях демокра-тії лише тоді, коли громадяни будуть озброєні так званою інтегративною ідеологією, придатною для демократії, яка стане мобілізаційним фактором у становленні громадянського суспільства. Тоді і Конституція стане ефективним інструментом забезпечення демократії в Україні шляхом збере-ження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності її саморозвитку від колишнього радянського спадку та необхідності повноцінно утвердитись в колі європейських народів.

2.2 Конституційно-правове регулювання культурних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме в правах, свободах та обов'язках юридично оформляються стандарти поведінки громадянина, що визнаються і гарантуються державою. Закріплення в конституції, інших актах чинного законодавства прав та свобод людини і громадянина, їх обсяг, види та зміст нині є однією з пріоритетних проблем цивілізації. Водночас становлення та розвиток таких прав ? суттєва ознака ступеня демократизації усіх політичних та суспільних інститутів, зрілості громадянського суспільства, показник, що характеризує певну державу як правову чи навпаки [196, с. 16].

У цьому контексті в нашій державі особливої актуальності набуває питання вивчення природи конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина, зокрема, - порядку регламентації їхнього змісту та реалізації. В юридичній літературі наголошується, що у ХХІ столітті культурні права набули виняткового значення для всіх країн світу й стали невід'ємною складовою конституційно-правового статусу людини. Так, вітчизняні правознавці справедливо зауважують, що культурні права та свободи людини - це можливість збереження й розвитку національної самобутності особи, доступу до духовних досягнень свого народу, всього людства, їх засвоєння та використання, участь у подальшому їх розвитку, можливість участі в науковому житті (право на освіту, навчання рідною мовою, свободу наукової, технічної та художньої творчості тощо) [201, с. 229].

У свою чергу, Ж. Пустовіт зазначає, що в загальному розумінні культурні права та свободи людини і громадянина в Україні за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя та діяльності громадян, суспільства та самої держави. Тому за своїм змістом культурні права та свободи - це духовні блага, які надає держава. Останні ж являють собою межі та спосіб поведінки чи діяльності особи в культурній сфері [178, с. 58].

Загалом, розглядаючи тлумачення в сучасній юридичній науці конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина, слід зауважити, що наразі їх системний аналіз набуває дедалі більшого значення, адже проблеми освіти, доступу до культурної й історичної спадщини, свободи творчості та наукової діяльності відіграють дедалі більшу роль у процесі формування нового типу інформаційного суспільства. До того ж, як свідчить досвід європейських держав, питання культурної ідентифікації, а отже, й проблеми забезпечення культурних прав та свобод людини і громадянина, стають чи не основними під час демократичного поступу сучасних суспільств. Більше того, доволі часто в процесі боротьби за права та свободи людини і громадянина основним стимулом, що змушує людей відстоювати їхні права, якраз і стають проблеми забезпечення можливостей культурної самореалізації, задоволення культурних і творчих потреб особи. Тому, характеризуючи групу культурних прав та свобод людини і громадянина у загальній системі прав та свобод, доцільно ще раз підкреслити, що їх у жодному разі не потрібно розглядати як «другорядні» порівняно з такими класичними групами прав та свобод людини, як особисті, політичні, економічні чи соціальні. Більше того, дисбаланс у загальній системі прав людини (якщо будь-які з названих прав набувають домінантного значення, відсуваючи тим самим культурні права на задній план) не просто спричиняє  проблемну ситуацію в межах тієї чи іншої групи, а й стає загрозою правовому статусу людини як такому, підриваючи можливості її всебічної реалізації в суспільстві [180, с. 166-167].

Культурні права і свободи людини та громадянина в теорії права визначаються як можливості доступу людини до духов-них цінностей свого народу та всього людства. Культурні права і свободи осо-би безпосередньо пов'язані із змістом по-няття культури, яке визначається як су-купність матеріальних і духовних цінно-стей, створених людством протягом всієї історії, яка є формами діяльності людей і сприяє розвиткові особистості та сус-пільства в цілому.

Систему культурних прав і свобод людини і громадянина становлять такі різновиди прав, як: право на освіту; пра-во на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними вида-ми інтелектуальної діяльності; право осо-би на вільний і всебічний розвиток та ко-ристування рідною мовою.

Водночас група конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина в умовах набуття Україною рис демократичної, соціальної, правової держави є не лише засобом задоволення культурних (інтелектуальних) інтересів і потреб, а й становить один із елементів механізму правового регулювання суспільних відносин у цілому. Ці властивості є формами прояву особистісної й соціальної цінності прав та свобод людини і громадянина. Як свідчить світовий досвід, нагадує О. Костенко, існує така закономірність: що нижча соціальна культура, то вищий рівень корупції. Тож марними є сподівання на прогресивну роль так званого громадянського суспільства.

У зв'язку з цим імпонує позиція В. Селіванова, який стверджував, що у процесі демократичної трансформації українського суспільства проблема формування вітчизняної політичної системи, державності, системи публічної влади, правової системи, в тому числі системи конституційних прав і свобод людини та механізму їх правового регулювання, є такою ж актуальною, як і проблема ринкових перетворень в економічному секторі [193, с. 13].

Культурні права людини та грома-дянина в умовах набуття Україною рис де-мократичної, соціальної, правової держави є не лише засобом задоволення культурних (інтелектуальних) інтересів і потреб, а й ста-новить один із елементів механізму правово-го регулювання суспільних відносин загалом. Ці властивості є формами прояву особистісної й соціальної цінності прав і свобод люди-ни та громадянина. Як свідчить світовий досвід, існує така закономірність, якщо нижча соціальна культура, то вищий рівень корупції. Тож марними є сподівання на прогресивну роль так званого громадянського суспільства [181, с. 25-27].

Міжнародно-правові акти закріплюють обов'язок держав заохочувати й розвивати ефективне здійснення культурних та інших прав і свобод, які випливають із гідності, властивої людській особистості, і є суттєвими для вільного й повного розвитку [183].

Визначення поняття культурних прав в ен-циклопедичній і науковій літературі надається за різними підставами. Так, в енциклопедич-них словниках культурні права визначені як особливий комплекс гарантованих конститу-цією, всім законодавством прав і свобод лю-дини у сфері культурного й наукового життя [193, с. 174]; прав і свобод людини та громадя-нина, спрямованих на забезпечення культур-них і духовних потреб особи [184, с. 431].

П.М. Рабінович тлумачив культурні (гума-нітарні) права як можливості збереження та розвитку своєї етнічно-національної самобут-ності, доступу до здобутків духовної й мате-ріальної культури нації, народу, людства, їх засвоєння, використання та участі в подаль-шому їх збагаченні [184, с. 10].

С.Л. Лисенков зазначав, що культурні пра-ва ? це сукупність конституційних прав і сво-бод громадян, які покликані забезпечувати їм можливість задоволення та розвитку їхніх інтелектуальних потреб, здібностей, а також активну участь у духовному житті суспільства [121, с. 64].

А.М. Колодій наголошував, що культурні права і свободи людини та громадянина ? це можливості доступу людини до духовних цін-ностей свого народу (нації) і всього людства [86, с. 174, 199].

Деякі вчені зазначають, що культурні права пов'язані з широким колом таких питань, як самовираження і творчість, включаючи різні матеріальні й нематеріальні види мистецтва; інформація й комунікація; мова, самобутність і належність до різних громад; формування особливих уявлень про міру та ведення пев-ного способу життя; освіта і професійна під-готовка; доступ, сприяння й участь у культур-ному житті; проведення культурних стратегій і доступність до матеріальної та нематеріаль-ної культурної спадщини [96, с. 213].

Відносно конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина, ре-альність означає такий їх стан, коли кожна людина не лише згідно з законом, але й фак-тично володіє цими правами і свободами, може в політично та юридично припусти-мих межах безперешкодно, за своєю волею як у суспільних, так і в особистих інтересах користуватися та розпоряджатися можли-востями, які в них містяться, захищати їх від порушень і вимагати від компетентних ор-ганів держави відновлення цих прав і сво-бод.

Відповідно до позиції Ю.М. Соколен-ка, особливої уваги заслуговує проблема гарантій культурних, а також пов'язаних з ними соціально-економічних прав і сво-бод людини та громадянина. Посилення гарантій цих прав і свобод людини та гро-мадянина забезпечить реальність рівності всіх суб'єктів права перед законом. Адже не можна вважати демократичним суспільство, в якому не гарантовані, зокрема конститу-ційні культурні права та свободи людини і громадянина [210, с. 383].

У свою чергу, Є.О. Гіда цілком обґрун-товано стверджує, що на сучасному етапі поступу української держави та суспільства проблема забезпечення прав і свобод осо-би набуває особливого значення. Суть цієї проблеми полягає в недостатньому забезпе-ченні останніх, що виявляється як у певних складнощах під час практичної реалізації деяких прав і свобод, закріплених у Консти-туції України, так і в незадовільному стані їх захищеності. Існуючий розрив між прого-лошеними Конституцією України правами та свободами особи, а також закріпленими в ній гарантіями цих прав і свобод, та по-всякденною практикою їх реалізації та за-хисту можна пояснити тим, що головні пе-редумови ефективного забезпечення прав і свобод особи, якими є вільне громадянське суспільство та демократична, правова, соці-альна держава, в нашій країні ще, на жаль, не сформувались. Аналізуючи історичний досвід минулого та сучасну практику забез-печення прав і свобод особи, можна зробити висновок про необхідність комплексного та системного втілення в життя основних засад громадянського суспільства з одночасним впровадженням у практику найважливі-ших принципів правової держави в Україні. Тільки подолавши всі труднощі становлен-ня правової державності та створення основ вільного громадянського суспільства, можна підійти до реального розв'язання проблеми забезпечення прав і свобод людини та гро-мадянина в Україні [224, с. 414].

Гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина виступають важ-ливою проблемою внутрішнього та зовніш-нього правового розвитку, а їх забезпечення ? це той критерій, за яким оцінюється досяг-нутий рівень демократії в конкретній дер-жаві. Водночас права та свободи людини і громадянина є однією з найважливіших сус-пільних цінностей, головним об'єктом біль-шості конституційно-правових відносин. Ефективність їх виконання, використання та дотримання, врешті їх реальність зале-жать від рівня їх захищеності, гарантованості [7, с. 234-235]. З розвитком України як демократичної, соціальної, правової держави зростає потреба в удосконаленні національ-них і міжнародних юридичних механізмів утвердження та забезпечення конституцій-них прав і свобод людини. Закономірно, що саме права та свободи людини, їх гарантії визначають нині гуманістичний вимір поступу Української держави і громадянсько-го суспільства, їх потенційні та реальні пер-спективи стосовно подальшого розвитку на шляху до утвердження демократії та верхо-венства права [158, с. 209].

Окрім того, в юридичній літературі слушно наголошується на тому, що одним з напрямів суспільного прогресу є захист конституційних прав і свобод людини та громадянина, в тому числі культурних. За-безпечення конституційних культурних прав і свобод людини ? необхідний атри-бут будь-якої правової держави. Свого часу радянський вчений Г.П. Ємельянов стверджував, що важливу роль у реалізації соці-ально-культурних прав і свобод відіграють їх конституційні гарантії. Саме тому під час осмислення проблем, пов'язаних із забез-печенням цих прав і свобод, головну увагу варто приділити ефективності механізму їх гарантій [57, с. 95].

Конституційні права та свободи люди-ни і громадянина ? це ціннісний орієнтир, який дає змогу застосувати «людський ви-мір» не тільки до держави та права, закону, законності, правопорядку, а й до громадян-ського суспільства. Вони надають особі мож-ливість не тільки, наприклад, брати участь в управлінні державою, а й дистанціюватися від неї, самовизначатися у сфері особисто-го життя. Поглинання громадянського сус-пільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбувається там, де на права людини не звертають уваги, а їх закріплення є де-кларативним [151, с. 141].

За влучним висловом П.М. Рабіновича, права людини ? це той абсолютний кордон, який не повинна перетинати жодна держа-ва. У свою чергу, Є.Ю. Захаров зазначає, що права людини ? це імунна система організму громадського життя. Якщо нехтувати імун-ною системою, організм починає поступово хворіти і вмирає. Політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку [153, с. 201].

На переконання Ю.М. Соколенка, голо-вні причини незадовільного гарантування культурних прав і свобод громадян поляга-ють в ігноруванні соціальних наслідків політико-економічної трансформації суспіль-ства. Це проявляється в руйнації соціальної сфери та її невід'ємних складових ? освіти, науки і культури, перш за все через недо-статнє фінансування. Культурний занепад України поглиблюється суттєвими недолі-ками нормативно-правової бази та неефек-тивністю організаційно-правових гарантій культурних прав і свобод громадян Украї-ни. Так, чинна Конституції України не вка-зує прямо на права громадян на доступ до культурних цінностей, як це передбачено Міжнародним пактом про економічні, соці-альні та культурні права. ВР України так і не спромоглася прийняти до цього часу близь-ко п'ятдесяти спеціальних конституційних законів, призначення яких полягає у вста-новленні конкретних механізмів реалізації проголошених Конституцією прав і свобод громадян [211, с. 36].

В історичному аспекті М.М. Гуренко від-мічає, що теоретичні ідеї та боротьба за пра-ва і свободи людини невід'ємно пов'язані з питанням їх гарантій [49, с. 8]. Однією з го-ловних умов існування та гарантій прав і сво-бод людини є гармонізація взаємовідносин людини, суспільства та держави [49 с. 28]. На підставі дослідження зародження та роз-витку ідеї гарантій прав і свобод людини та громадянина в ліберальній теоретико-правовій думці М.М. Гуренко робить висновок, що зростання важливості вивчення пробле-матики прав людини сприяло тому, що роз-гляд суспільних явищ, державних і право-вих інституцій і власне людини все частіше здійснюється через призму прав і свобод. Більше того, представники ліберально-пра-вової думки досить чітко окреслили, що на-лежне функціонування держави, права, сус-пільства, свідома діяльність людини є важ-ливими та необхідними умовами існування прав і свобод людини та громадянина [49, с. 134]. Так, у п. 16 французької Декларації прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 р. було закріплено: «Кожне суспіль-ство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлено розподіл влади, не має кон-ституції» [69, с. 179].

Найважливішим чинником забезпе-чення конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина, поряд з їх визнанням, дотриманням та повагою, є га-рантування, яке здійснюється за допомогою специфічних засобів ? гарантій, що нада-ють усім елементам правового статусу осо-би справжнього змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення цих прав і свобод, їх охорона від можливих про-типравних дій і захист від незаконних пося-гань. Процес формування правової держави та створення умов для поваги конституцій-них культурних прав і свобод людини ? за-вдання надзвичайно складне, його вирішен-ня можливе лише внаслідок багаторічних зусиль усього суспільства, пов'язаних з по-доланням як спадщини минулого, так і тих помилок та прорахунків, що були допущені в останні роки.

Відповідно до Конституції України, пере-лік культурних прав людини та громадянина в Україні включає право на освіту (ст. 53), свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості (ст. 54), на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35) тощо.

Стаття 53 Конституції України визначає право на освіту, яке охоплює право практич-но на всі основні види освіти. Норма Консти-туції щодо права на освіту кореспондується зі ст. 13 Міжнародного пакту про економіч-ні, соціальні та культурні права, що проголо-шує право кожної людини на освіту. Право на освіту має свої ознаки, які можна класифіку-вати на дві групи: 1) загальні, які притаманні всім категоріям прав людини; 2) спеціальні, які розкривають особливість права на осві-ту в системі прав людини. До загальних оз-нак належать природний характер права на освіту; невід'ємність від людини; воно є за-гальним і рівним для кожного; необхідним для повноцінного, гармонійного розвитку лю-дини, суспільства, держави; забезпечується державою та соціальним середовищем за-галом. До спеціальних ознак права на освіту належать такі: а) спрямованість на задово-лення культурних, духовних потреб та інтере-сів конкретної особи, суспільства й держави безпосередньо, а також соціально-економіч-них ? опосередковано; б) його здійснення не завжди залежить від волі конкретного суб'єк-та; в) суб'єкт права на освіту не завжди збіга-ється з носієм його обов'язку; г) двоїста при-рода об'єкта (нематеріальний його характер, який має свою майново-грошову цінність); д) реалізація права через освітні правовідно-сини та шляхом самоосвіти [124, с. 126-127].

Право на освіту має свої особливості:

? по-перше, це право конституційне, воно визначено в Конституції України. При чому варто зазначити, що це право визначено в конституціях усіх демократичних і правових держав;

? по-друге, це право загальне й доступне, причому не тільки для громадян України, а й для іноземних громадян та осіб без грома-дянства. Що до доступності, то варто зазна-чити, в умовах скорочення фінансування осві-ти та збільшення кількості осіб, які бажають отримати вищу освіту, спостерігається поси-лення нерівності доступу до освіти;

? по-третє, це право асиміляційне. Воно може бути зараховано не тільки до культур-них прав людини та громадянина, а також до громадянських і соціальних. Право на освіту можна зарахувати до громадянських прав, тому що це право реалізується людиною самостійно, на свій розсуд (за допомогою батьків або законних представників) з метою виконання громадянського обов'язку отри-мати загальну середню освіту. У подальшому людина вже сама приймає рішення щодо от-римання вищої освіти, але Конституція гаран-тує можливість вибору незалежно від статі, національності, соціального походження, зді-бностей. Право на освіту можна зарахувати й до соціальних прав, тому що освіта є однією з галузей (зі сфер) суспільства, передбачає створення системи державних гарантій щодо отримання освіти кожною людиною. Право на освіту є культурним правом, бо за допомогою освіти людина долучається до різних аспектів культури суспільства, не тільки національної, а й загальної. Освіта є вирішальним напря-мом у визначенні особистої політичної, гро-мадянської, правової, моральної культури.

Свобода творчості ? це право людини створювати літературні, художні, наукові й інші твори, проводити наукові дослідження, втілювати власні творчі ідеї та задуми. Сво-бода творчості юридично гарантується всім,хто займається творчою працею, тобто кожна людина має право на всі види творчої діяль-ності відповідно до своїх інтересів і здібнос-тей. Сутність цього права полягає у визначені обов'язку держави всіма законними засоба-ми забезпечувати правовий захист свободи творчості людини, без втручання в її творчу діяльність, за винятком, коли така діяльність призводить до пропаганди війни, насильства, жорстокості, расової, національної, релігійної нетерпимості.

У переліку культурних прав людини та гро-мадянина відсутнє право на доступ до куль-турних цінностей. Доступність включає право кожної людини шукати, вивчати, отримувати й поширювати інформацію щодо культурних цінностей будь-якою мовою. Людина повинна мати право доступу до культурних цінностей, тобто культура повинна бути доступна як для людини, так і для суспільства без будь-якої дискримінації. Це право має бути дотримано під час надання можливості доступу до цих благ будь-якої людини, у тому числі для літніх осіб та інвалідів. Держава повин-на забезпечувати людині вільний доступ до творів мистецтва. Варто визнати, що натепер соціально незахищені верстви населення не мають доступу до культурних цінностей (ви-сокі ціни на книги, квитки в театри, музеї), відповідно, вони втрачають право обирати подальший шлях свого духовного розвитку. Тому необхідно втілювати в життя соціальні програми, спрямовані на реалізацію права на доступ до культурних цінностей. Можна за-значити, що в деяких музеях є дні вільного відвідування або пільгові квитки в кіно для певних соціальних груп, використовуються Інтернет-ресурси для поширення можливості доступу, але всі ці заходи повинні спирати-ся на державну підтримку. В умовах розвитку соціальної та правової держави повинні бути задіяні всі можливості, які підвищать рівень толерантності в суспільстві. До того ж Кон-ституція 1978 р. містила право на користу-вання досягненнями культури, що є елемен-том права на доступ.

Аналізуючи основні риси правової регламентації конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина, доцільно спиратися не тільки на зміст статей 53, 35 Основного Закону України, а й враховувати весь комплекс конституційних норм права, що тією чи іншою мірою стосуються змісту та реалізації цих прав і свобод.

Отже, насамперед необхідно зазначити певні особливості змісту норм права, що дістали свою зовнішню об'єктивацію у статтях 53 і 54 Конституції України та присвячені закріпленню культурних прав і свобод людини й громадянина.

Так, ч. 1 ст. 53 Основного Закону закріплює право кожного на освіту незалежно від наявності або відсутності в нього громадянства України. У свою чергу, ч. 3, 4, 5 цієї ж статті закріплюють право на доступну й безоплатну дошкільну, повну загальну середню, професійно-технічну, вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах; право учнів і студентів на одержання державних стипендій та пільг; право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; право громадян, які належать до національних меншин, відповідно до закону на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних закладах або через національні культурні товариства. Вказані норми права визначають особливості реалізації низки варіантів можливої поведінки суб'єкта, що є складовою загального права на освіту.

Власне, проголошені ст. 53 Конституції України норми права, в яких фіксується право на освіту, відповідають принципам, установленим в міжнародних нормативно-правових актах. Насамперед ідеться про такі документи, як Загальна декларація прав людини 1948 року і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року. Варто нагадати, що у ст. 26 декларації зазначається: «Кожна особа має право на освіту. Освіта має бути безкоштовною хоча б у тому, що стосується початкової та загальної освіти. Початкова освіта має бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта має бути доступною широкому загалу, а вища освіта повинна бути рівною мірою доступною для всіх на підставі здібностей кожного. Освіта має бути спрямованою на повний розвиток особистості, підвищення рівня поваги до прав людини й основних свобод». Схожа норма права в розгорнутому вигляді міститься і в ст. 13 згаданого пакту, де також сказано, що його держави-учасниці визнають право кожної особи на освіту й погоджуються з тим, що вона має бути орієнтованою на всебічний розвиток індивіда, формування відчуття особистої гідності, поваги до прав та свобод людини і громадянина [181, с. 201-202].

Водночас, у ст. 54 Конституції України закріплюються свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 54) та право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 2 ст. 54). Варто зауважити, що за своєю суттю це право відкриває людині і громадянину можливості для участі в науковому житті. Його зміст становлять блага у сфері наукової діяльності та права на ці блага, тобто права на одержання, захист, володіння, користування і розпорядження ними. Інакше кажучи, змістом права на свободу наукової творчості є саме свобода наукової творчої діяльності, захист моральних і матеріальних інтересів, інтелектуальної власності тощо. За своєю формою це право являє собою міру або зразок, спосіб, форму поведінки, виявлення волі, інтересів можливостей у сфері наукової діяльності [92, с. 176].

Окрім того, до конституційних норм права, які стосуються регламентації змісту й забезпечення реалізації культурних прав та свобод варто відносити також і низку юридичних норм другого розділу Конституції України, в яких держава зобов'язується сприяти розвиткові культурної самобутності всіх корінних народів і національних меншин, котрі проживають на території України (ст. 11), дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які перебувають за межами держави (ст. 12). Ці норми права спрямовані на створення найсприятливіших умов для поступу в суспільстві національної культури, а відповідно - і для забезпечення реалізації культурних прав та свобод членів цього суспільства.

Стаття 36 Конституції України, встановлюючи право громадян на свободу об'єднуватись у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення різних, у тому числі й культурних інтересів, закріплює одну з гарантій конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина. У цьому разі спостерігається досить цікава ситуація, за якої успішна реалізація політичного права (на об'єднання у громадські організації) виступає як одна з гарантій реалізації інших видових груп прав і свобод. Адже створення таких організацій може мати на меті сприяння реалізації та захисту певних, зокрема, культурних прав і свобод людини.

Норми права, що закріплені у ст. 23-24 Конституції України та функціонально зорієнтовані на забезпечення вільного розвитку особистості й рівноправ'я громадян України, їх рівність перед законом і забезпечення однакових можливостей у громадсько-політичній і культурній сфері, у здобутті освіти і професійній підготовці, також потрібно відносити до засобів безперешкодної реалізації усіх, у тому числі й культурних прав та свобод.

У процесі конституційного формулювання норм права, присвячених регламентації змісту й реалізації культурних прав та свобод людини і громадянина, застосовуються ті самі засоби, що властиві конституційному регулюванню загалом. Це засоби дозволу, зобов'язання та заборони.

Так, щодо культурних прав та свобод людини і громадянина засіб дозволу в Конституції України використовується під час закріплення їх переліку (ч. 1, 4, 5 ст. 53 і ч. 1, 2 ст. 54). У такому сенсі об'єктивація в Конституції правила про те, що громадяни мають право або свободу (чи остання гарантується), означає, що держава визнає, дозволяє та забезпечує реалізацію можливої поведінки особи, яка входить до змісту цього права або свободи.

Сутність засобу зобов'язання полягає в тому, що в конкретних ситуаціях і за певних умов суб'єкту потрібно, незалежно від його бажань та інтересів, дотримуватися чітко визначеної в нормах права поведінки. Цей засіб застосовується під час конституційного закріплення гарантій реалізації культурних прав та свобод. При цьому держава визнається адресатом зобов'язувальних юридичних норм (ч. 2 ст. 53, ч. 3, 5 ст. 54 Конституції України).

Зміст засобу заборони відображається в нормах права, згідно з якими  суб'єкт (незалежно від його бажань та інтересів) повинен утримуватися від певної поведінки. Як зазначалося вище, засіб заборони також застосовується у разі закріплення гарантій реалізації культурних прав і свобод. Норми Конституції, в яких застосовується цей засіб, спрямовані на недопущення вчинення дій, що можуть призвести до обмеження змісту або створення перешкод у процесі реалізації відповідних прав та свобод людини і громадянина. Наприклад, такий засіб використано у ч. 2, 3 ст. 22 Основного Закону України, відповідно до яких забороняється скасовувати конституційні права та свободи людини і громадянина або звужувати зміст і обсяг останніх під час схвалення нових законів чи внесення змін до чинних нормативно-правових актів.

Автор переконаний, що таке застосування засобу заборони варто оцінювати позитивно. Адже цей підхід дає можливість не тільки чітко уявити, які діяння суб'єкт правотворчості вважає порушенням законних прав і свобод особи, а й опосередковано, шляхом певних логічних операцій  установити конкретні повноваження, що порушуються забороненими діяннями, а отже - входять до змісту певного права. Наприклад, зі сформульованої в ч. 2 ст. 24 Конституції України заборони привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками випливає право кожного громадянина на рівні права та свободи з іншими громадянами незалежно від наведених ознак.