З конституцій нових держав Європи та Азії свободу викладання декларують основні закони Білорусі, Угорщини, Литви, Польщі та Росії [94, с. 18]. Естонська Конституція проголошує свободу навчання (стаття 38).

Конституції Болгарії, Литви, Македонії, Молдови, Польщі, Словенії, Хорватії надають вищим навчальним закладам право на автономію, тобто право на самостійність у визначенні своєї структури, підборі і розстановці кадрів, здійсненні навчальної, наукової, фінансово-господарської та іншої діяльності відповідно до законодавства. А ось естонська Конституція в статті 38 гарантує автономію як університетам, так і всім іншим навчальним закладам.

Для всебічного розвитку особистості людини велике значення мають такі свободи, як свобода творчості і вільний доступ до культурних цінностей. Зазначені свободи ми зустрічаємо переважно в конституціях тих країн, які вступили або повернулися на шлях демократичного розвитку. До них відносяться і нові держави Європи та Азії.

Важливим інститутом духовно-культурному житті суспільства є релігія. Як система світоглядних уявлень і вірувань, релігія є об'єднуючим людей фактором і навіть чинником державотворчим. Вона накладає відбиток на багато інститутів не тільки духовно-культурної, а й політичного життя суспільства. Природно тому, що конституційне право не може ігнорувати релігію.

Взаємодія релігії і конституційного права найчастіше здійснюється у вигляді конституційно-правового регулювання відносин між державою і церквою. При цьому в новітніх основних законах зазвичай фіксується свобода віросповідання, в тій чи іншій формі проголошується відділення церкви від держави.

Примітно, що конституціями деяких нових держав Європи віддається певний перевагу найбільш поширеним в країні віруваннями. Так, в статті 13 болгарської Конституції поряд з положеннями про вільному віросповіданні і відділенні релігійних установ від держави зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Болгарія є восточно-православне віросповідання». Конституція Грузії в статті 9 визнає виняткову роль грузинської православної церкви в історії країни і разом з тим проголошує повну свободу релігійних переконань і віросповідання. Відповідно до частини 1 статті 43 Конституції Литовської Республіки «держава визнає традиційні у Литві церкви та релігійні організації, а інші церкви та релігійні організації ? в тому випадку, якщо вони мають підтримку в суспільстві і їх вчення і обряди не суперечать закону і моралі».

У Конституції Польщі особливо обумовлюються відносини держави і католицької церкви, які є незалежними і суверенними в своїх сферах, їх відносини регулюються міжнародним договором, укладеним Польською Республікою з Ватиканом, і законами, а відносини держави з іншими релігійними конфесіями визначаються законами на основі угод з цими конфесіями ( частини 3-5 статті 25).

Македонська Конституція виділяє православну церкву серед інших релігійних громад і груп (абзаци 3 і 4 статті 19). Правда, перевагу православного віросповідання цим в ній і обмежується.

Таким чином, в конституціях нових держав Європи та Азії конституційного регулювання піддаються такі духовно-культурні явища, як освіта, наука, культура, релігія, інші області суспільної свідомості. Завдання держави і права, перш за все конституційного права, зводиться тут до того, щоб забезпечити в цілому оптимальні умови для духовно-культурного розвитку особистості людини.

Хоча і досить рідко, але у конституційному законодавстві окремих країн можна знайти норми, які регулюють ставлення держави до різного роду предметів матеріальної культури (пам'ятників, творів мистецтва, книг, ікон тощо). В Конституції Греції 1975 р. (п. 3 ст. 3) можна знайти таку норму: «текст священного Писання зберігається незмінним. Офіційний переклад його будь-якою іншою мовою без дозволу Автокефальної Церкви Греції та Великої Константинопольської Церкви Христової забороняється». Відповідні норми про деякі святині релігії зафіксовані в конституційному законодавстві Бутану та Непалу.

Ідеологічний і культурний плюралізм виявляється передусім у встановленні норм, пов'язаних зі свободою висловлювання думок, слова, друку тощо. Уперше така норма зафіксована у першій поправці до Конституції США, прийнятій ще у 1789 р. Тепер такі положення практично є у всіх конституціях (наприклад, ст.13 австрійської, ст.19 бельгійської, ст.14 грецької, ст.77 датської конституції). В Конституції Російської Федерації (ст. 29) промовляється не тільки про те, що нікого не може бути примушено до висловлювання своїх думок чи переконань, але і до відмови від них. Ст. 45 Конституції Естонії 1992 р. встановлює «свободу розповсюдження інформації, а ст. 6 Конституції Перу 1993 р. фіксує, що засоби масової інформації не можуть бути чиєю-небудь монополією, в тому числі державною.

Звичайно, свобода висловлювання думки (слова, друку тощо) не безумовна. Вона може піддаватися обмеженням, які встановлені тільки законом і які є край необхідними для поважання прав і людської гідності інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моралі населення. Так, ст. 29 у частині другій Конституції РФ містить такий припис: «Не допускається пропаганда соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної переваги. Подібні норми містять Конституція Болгарії (п.2 ст.39), конституція Молдови (п.1, ст.54), Конституція Словаччини (п.4, ст.26) та інших країн.

Указаних умов повинні дотримувати всі суб'єкти конституційно-правових відносин, включаючи і засоби масової інформації. Як повідомлялося у пресі РФ, у 1998 р. Державна Дума прийняла спеціальну постанову про діяльність телекомпанії НТВ. У ній сказано: «винести письмове попередження телекомпанії НТВ» у зв'язку з показом фільму «Остання спокуса Христа», що порушує ст. 3 Федерального Закону «Про свободу совісті і релігійний об'єднань» 1997 р. Це стаття, зокрема, забороняє навмисне ображання почуттів громадян у зв'язку з їх ставленням до релігії.

У зарубіжних конституціях новітнього часу містяться чимало норм, які закріплюють конституційно-правові засади засобів масової інформації (ЗМІ). Базовими положеннями конституційно-правового статусу ЗМІ є свобода масової інформації, заборона цензури, широкі права журналістів і неприпустимість зловживання свободою масової інформації.

Під свободою масової інформації у конституційному праві розуміють пошук, отримання, виробництво і розповсюдження масової інформації, заснування ЗМІ, володіння, користування і розповсюдження, а також технічне забезпечення виробництва і розповсюдження продукції ЗМІ. До засобів масової інформації відносяться періодичні друковані видання (газета, журнал, альманах, бюлетень, поточний номер, які виходять у світ не рідше одного разу на рік); радіо-, теле-, відео- і кінохронікальні програми, а також інші форми періодичного розповсюдження масової, тобто призначеної для необмеженого кола осіб, інформації.

Наведемо окремі приклади конституційно-правового регулювання свободи масової інформації в зарубіжних країнах. У Конституції Іспанії цьому питанню присвячена ст. 20, в якій містяться такі норми: по-перше, щодо доступу до засобів масової інформації соціальних і політичних груп, які представляють певні інтереси різних прошарків населення; по-друге, стосовно того, що розповсюдження інформації не може бути обмежене ніякою попередньою цензурою; по-третє, щодо здійснення парламентського контролю від держави або від державних установ; по-четверте, стосовно того, що конфіскація публікацій, записів та інших засобів інформації може бути здійснена тільки за судовою ухвалою.

Ще більш докладні положення містяться в Конституції Португалії, в якій, зокрема, цій проблематиці відводяться статті 37, 38, 39 і 40. Насамперед, у португальському Основному законі перераховуються компоненти, які складають поняття «свобода друку» і виступів у засобах масової інформації. Далі - міститься дуже важливий припис про те, що держава зобов'язана забезпечити незалежність засобів масової інформації, перешкодити їх концентрації в одних руках. Не менш важливою є норма, згідно з якою припускається існування і функціонування державних засобів масової інформації поряд із заснованими колективами або приватними особами. Нарешті, передбачається заснування Вищого керівництва засобів масової інформації як особливого роду громадсько-державного органа.

Цікаві положення є також в Конституції Греції та інших основних законах демократичних держав.

Складовою частиною ідеологічного плюралізму є свобода совісті, релігії та атеїзму. Вже перша поправка до Конституції США 1789 р. містила такий припис: «конгрес не повинен видавати законів, які встановлюють будь-яку релігію або які забороняють її вільне віросповідання». Положення про свободу релігії сьогодні є у переважній більшості конституцій. У Конституції РФ у ст. 28 говориться про право сповідувати індивідуально або спільно з іншими будь - яку релігію чи не сповідувати ніякої, вільно обирати, мати і поширювати релігійні та інші переконання та діяти відповідно до них. Конституції Литви (ст.34), Туркменістану (ст.11) також установлюють право вільно розповсюджувати релігійні вчення і переконання, пов'язані з релігією.

Часто конституції зарубіжних країн містять припис, що ніяке віросповідання не має державного характеру (ст. 16 Конституції Іспанії). Водночас у ряді демократичних країн існує державна релігія, державна церква. Так, у Великобританії главою держави може бути тільки особа, яка належить до англіканської протестантської церкви, у Швеції - до лютеранської, у Сирії - що сповідує іслам. У Данії державною є лютеранська церква. В конституціях Болгарії (ст.12), Греції (ст.1) пануючою релігією є східноправославне віросповідання. Проголошення певної церкви державною тягне за собою її підтримку із державного бюджету, призначення вищих священиків главою держави. Тут акти державної церкви (реєстрація шлюбів, народжень тощо) мають офіційне значення. У школах можуть навчати державній релігії у рамках обов'язкових або факультативних програм. Релігійні символи використовуються під час інавгурації глави держави, відкриття сесій парламенту (молитва), при свідченні у судовому засіданні.

Водночас буває й таке, коли все життя суспільства сковане релігійними догмами. У державах із залишками напівфеодальних пережитків (Іран, Саудівська Аравія, Катер, ОАЄ, Оман та ін.) вимагається дотримання «священних книг», і релігійне вільнодумство не тільки не допускається, але й може жорстоко каратися. Так, в Ірані засудили до страти британського автора книги «Сатанинські вірші» С.Рушді за образу пророка Мухаммеда і Корану. В деяких арабських країнах діє навіть спеціальна поліція моралі, яка слідкує за дотриманням обрядів і б'є батогами тих «неправовірних» мусульман, які під час молитви займаються іншими справами.

Відносини щодо створення матеріальних і духовних цінностей культури регулюються шляхом приведення в дію диспозицій конституційно-правових норм, що мотивують творчу поведінку вільної особистості. Так, згідно зі ст. 20 Конституції Іспанії, визнається і охороняється право на «технічне, наукове, художнє, літературну творчість і виробництво». Його здійснення «не може бути обмежено ніяким видом попередньої цензури» (ч. 1-2).

Право на творчість передбачає надану конституцією можливість кожній особі самостійно вибирати будь-які творчі об'єднання або вступати у вже діючі, вільно розпоряджатися результатами своєї творчої праці.

Однак свобода творчості в громадянському суспільстві не може бути безмежною. Хоча держава в демократичних країнах і не втручається в творчу діяльність громадян, проте воно повинно припиняти вираз в будь-якій формі насильства і жорстокості, пропаганду війни і тероризму, расової, національної, релігійної, соціальної винятковості або нетерпимості, порнографії, використання ненормативної лексики. «Публікація або проголошення богохульних, підривних або непристойних матеріалів, ? йдеться в ст. 40 Конституції Ірландії, ? є злочином, який має каратися відповідно до закону «(п. 6.1).

Створення цінностей культури можливо лише в результаті цілісного, тривалого і натхнення талановитої особистості або творчого колективу, здатних відшукати прекрасну форму для вираження в ній глибокого змісту. Тому національні конституції зарубіжних країн нормативно визначають позицію держави по відношенню до творчих працівників, визнаючи їх виняткову роль в громадянському суспільстві. У Швейцарії, наприклад, держава підтримує на федеральному рівні культурні устремління, що представляють загальнонаціональний інтерес, а також сприяють розвитку мистецтву та музики, особливо в сфері професійної підготовки (ст. 69 Конституції). В Конституції Туреччини виділена спеціальна стаття, присвячена «захисту мистецтв і художників» (ст. 64).

Конституції високорозвинених країн покладають на державу обов'язки щодо створення умов для самореалізації талантів, забезпечення пріоритету у розвитку національних культур, подоланню монополізму в цій галузі. На підставі ст. 78 Конституції Португалії держава у співпраці з установами культури зобов'язане «підтримувати ініціативи, які сприяють індивідуальному і колективній творчості в його різноманітних формах і проявах і більше поширеною творів і об'єктів культури високого рівня».

Відносини з освоєння досягнень культури регулюються способом позитивного зобов'язування держави щодо створення умов, необхідних для оптимального розвитку духовно-культурної сфери людської особистості. Для цього в національних конституціях нормативно закріплюються найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання кожною особою духовно-культурних благ. Серед них на перше місце за своєю значимістю ставиться принцип рівного доступу до досягнень вітчизняної та світової культури (ст. 34 Хартії основних прав і свобод Чехії 1991 року, ст. 44 Конституції Іспанії, ст. 73 Конституції Польщі).

Основною формою освоєння досягнень культури є сімейне виховання. Його практична значущість підкреслена в ст. 42 Конституції Ірландії, згідно з якою «першим і природним вихователем дитини є Сім'я». У зв'язку з цим держава «гарантує повагу до невід'ємного права і обов'язки батьків відповідно до їх можливістю давати своїм дітям релігійне і моральне, інтелектуальне, фізичне і соціальне виховання» (ч. 1).

У сім'ї відбувається становлення задатків особистості, її обдарувань і здібностей, практичних навичок. Батьки можуть мати вирішальний вплив на формування у дитини почуття сприйняття краси в природі і кращих творіннях людини, долучити його до світу прекрасного в певній галузі культури, свідомо зорієнтувати на деякі ідеальні образи, на історично зафіксовані в суспільній свідомості еталони соціальної поведінки особистості. Воістину «людина стане тим, ? вірно помітив видатний радянський педагог В. О. Сухомлинський, ? що він став до п'ятирічного віку».

Другою формою планомірного освоєння досягнень культури є освіта. У демократичних країнах вона включає моральне, культурне, професійне і фізичне виховання людини, формування у нього патріотичних почуттів, національної та релігійної свідомості, сприйняття себе як вільної і відповідальної особистості (ст. 16 Конституції Греції, ст. 15 Конституції Ліхтенштейну).

Особливу роль в освоєнні досягнень культури виконують вищі і середні спеціальні навчальні установи галузевого профілю. Вони дають професійну освіту в усіх галузях культури, готують фахівців для практичної діяльності. Багато з них користуються академічної свободою, яка дозволяє викладачам визначати форми і методи навчання, а студентам ? вибирати собі викладачів. В Італії «установи високої культури, університети та академії мають право приймати власні статути в межах встановлених законами держави» (ст. 33 Конституції). Повністю самоврядними є і все вузи Греції (ч. 5 ст. 16).

Третьою формою освоєння досягнень культури є освіта. Вона полягає в залученні населення країни до національної та світової культури, поширенні знань про її досягнення, вихованні молоді на кращих зразках культури. Конституція Андорри закріплює право кожного на освіту, «метою якого є найбільш повне розкриття людської особистості поважаючи свободу і основних прав» (ч. 1 ст. 20).

Основний тягар в культурній освіті населення кожної демократичної країни лягає на публічні бібліотеки, книжкові видавництва, театри, музеї, філармонії, творчі спілки, радіо і телебачення. Їх просвітницька діяльність порізному регулюється нормами конституційного права. Так, наприклад, в Австрії художня творчість, популяризація мистецтва і розвиток його теорії згідно ст. 17а Основного закону держави від 21 грудня 1867 року «Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в Імперському раді» повністю вільні. Навпаки, в Греції радіо і телебачення знаходяться під безпосереднім контролем держави. Їх діяльність повинна бути спрямована на об'єктивну і на рівних умовах передачу інформації і звісток, а також на поширення творів літератури і мистецтва при забезпеченні якісного рівня передач, що диктується їх спеціальною місією і інтересами культурного розвитку країни (ст. 15 Конституції).

Визначити ефективність конституційних норм про освіту в галузі культури практично неможливо. Однак в країнах з розвиненим громадянським суспільством спостерігається тенденція скасування плати за вхід в усі музеї та інші музейні комплекси. Так, наприклад, у Франції вхід в державні музеї став з 4 квітня 2009 р безкоштовним для молоді у віці від 18 до 25 років. Це відкрило доступ до музейних цінностей широкій публіці, яка як раз і потребує естетичному вихованні.

Відносини з охорони матеріальних і духовних цінностей культури регулюються конституційними нормами за допомогою покладання на кожного члена суспільства обов'язки з повагою ставитися до історичної, культурної і духовної спадщини, піклуватися про нього, охороняти пам'ятники історії і культури (ст. 54 Конституції Білорусі, ст. 37 Конституції Казахстану ). У цьому випадку держава має право вимагати від кожного індивіда виконання юридичного обов'язку з охорони матеріальних і духовних цінностей культури, належної поведінки в суспільстві, обумовленого необхідністю прояви повсякденної турботи про збереження культурної спадщини країни.

Однак такий спосіб конституційного регулювання відносин з охорони вже створених матеріальних і духовних цінностей культури є недостатньо ефективним. Як свідчить новітня історія, культурна спадщина народів зазвичай знищується, продається за безцінь скупникам крадених музейних шедеврів і антикваріату самою владою тоталітарних держав. Масові злочини проти культури стали повсякденною практикою в Радянському Союзі, фашистській Німеччині, в Китаї в роки так званої великої пролетарської культурної революції, в Камбоджі при кривавої диктатури «червоних кхмерів», в теократичний Афганістані.

Мимоволі напрошується висновок, що оптимальним варіантом конституційного регулювання відносин з охорони матеріальних і духовних цінностей культури може служити лише позитивне зобов'язування держави щодо їх збереження для нинішніх і майбутніх поколінь людей. Відповідні норми є в конституціях Андорри (ст. 34), Італії (ст. 90), Литви (ст. 42), Португалії (ст. 78), Туреччини (ст. 63) і ряду інших держав.

У конституціях окремих зарубіжних країн в числі об'єктів культури, що охороняються державою, виділяються і природні ландшафти. Так, наприклад, в ст. 9 Конституції Мальти записано: «Держава повинна охороняти ландшафт, історичне і мистецьку спадщину нації».

Такий підхід до регулювання конституційними нормами відносин з охорони матеріальних і духовних цінностей культури є цілком виправданим. Культурні ландшафти, музеї-садиби, заповідники і національні парки, пам'ятки природи є не тільки особа землі, а й обличчя суспільства. Вони в значній мірі відображають досягнення народу в галузі культури.

Духовно-культурні відносини ? одна з сфер, які КПК Китаю прагне найбільш жорстко контролювати, і тому на конституційному рівні їм приділено велику увагу. Статті 19, 20, 22, 23, 24, 26 регулюють різні аспекти духовно-культурних відносин: просвітництво та освіту, поширення китайської мови, розвиток науки, літератури і мистецтва, преси, радіо, телебачення, видавничої справи, бібліотек, музеїв, будинків культури та інших культурних установ, охорону історичних пам'яток, цінних пам'яток культури та іншого важливої історичної й культурної спадщини, підготовку фахівців та ін. В Конституції Китаю зафіксована широкомасштабна програма діяльності держави в цій галузі, причому ні про яку приватної ініціативи, на відміну від економіки, не згадується. Очевидно, що сфера, яка знаходиться повністю в руках соціалістичної держави, може розвиватися лише як соціалістична, тим не менше в деяких, мабуть, найбільш важливих, на думку законодавця, статтях Конституції на це вказується додатково.

У вступі до Конституції сказано, що народи всіх національностей Китаю, керовані КПК і «озброєні марксизмом-ленінізмом, ідеями Мао Цзедуна і теорією Ден Сяопіна» (в редакції 1999 р.), будуть і надалі, зокрема, відстоювати демократичну диктатуру народу і соціалістичний шлях, зберігати курс на реформи і відкритість. У духовно-культурній області, як видно з Конституції Китаю і тим більше з практики, панує поки що диктатура, монополія однієї, хоча й суперечливої, ідеології, безапеляційним виразником якої виступає керівництво КПК.

Так, у 19 ст. Конституції Китаю йдеться про те, що держава розвиває справу соціалістичної освіти. Створюючи навчальні заклади, вона здійснює загальну початкову освіту, розвиває середню, професійну та вищу освіту, дошкільне виховання. Розширюючи мережу просвітніх установ, воно ліквідує неграмотність, проводить політичне (в першу чергу), загальноосвітнє, науково-технічне, професійне навчання працівників, заохочує самоосвіту. Держава заохочує колективні господарські організації, державні підприємства, установи та інші громадські сили на створення у відповідності з законом різних навчальних закладів, а також забезпечує поширення по всій країні сучасної літературної китайської мови (путунхуа). Очевидно, що ні про який плюралізм освіти, ні про яку академічну свободу немає і мови.

Згідно ст. 23 Конституції Китаю держава готує фахівців, «службовців у справі соціалізму», «розширює ряди інтелігенції, створює умови для повного прояву її ролі у справі соціалістичної модернізації», але найбільш детально цей підхід розкритий у ст. 24, яку варто процитувати цілком:

«Держава посилює будівництво соціалістичної духовної культури шляхом широкого поширення високих ідеалів, морального і культурного виховання, виховання в дусі дотримання дисципліни і законності, шляхом розробки і здійснення всіляких правил і пам'яток для різних категорій населення міста і села.

Держава виступає за суспільну мораль, для якої характерна любов до Батьківщини, народу, праці, науці, соціалізму, проводить в народі виховання в дусі патріотизму, колективізму та інтернаціоналізму, комунізму, виховання на основі діалектичного та історичного матеріалізму, веде боротьбу проти буржуазної, феодальної та іншої тлетворной ідеології».

Коментувати цей текст, мабуть, зайве. У такому контексті сама ідея свободи думки виглядає недоречною.

Примітна і ст. 22 Конституції Китаю, згідно з якою держава розвиває літературу та мистецтво, друк, радіо та телебачення, видавнича справа, мережа бібліотек, музеїв, будинків культури та інших закладів культури, «службовців справі народу і соціалізму».

У ст. 47 Конституція Китаю, проголосила, як зазначалося, свободу науково-дослідної діяльності, літературно-художньої творчості і діяльності інших областях культури, далі сказано: «Держава заохочує та підтримує творчу роботу громадян... відповідає інтересам народу». Однак цю прогресивну норму слід розуміти в контексті всієї Конституції і особливо норм про ролі держави у духовно-культурній сфері. Критерієм оцінки відповідності інтересам народу виступає ступінь відповідності лінії КПК на будівництво соціалізму.

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низ-ки країн принцип соціальної держави. Уперше він був закріпле-ний в Основному Законі ФРН: «Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною дер-жавою» (ст.20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях інших держав, включаючи держа-ви Центральної і Східної Європи та держави, що утворилися на терені колишнього СРСР.

За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокре-ма, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст.29).

У прийнятих у XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембур-гу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковно-му. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково прихильною до всіх конфесій.

Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях цер-ковного і світського виховання й освіти. «Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язково зафіксовано в ст.7 Основного закону ФРН. Але водно-час зазначається, що держава має право нагляду за таким навчанням, і жоден викладач не може бути примушений провадити його. У §2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які відвідують євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані виховувати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини підкреслюється, що виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом та контролем держави. Навчання релігійній культурі та моральне виховання повинні бути обов'язковими у про-грамах початкових і середніх шкіл» (ст. 24).

У конституціях окремих держав та чи інша конфесія прошена державною або національністю. «Євангелічна люте-ранська церква є національною церквою» (§4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно положень британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про відокремленість релігійних установ від дер-жави і про неприпустимість використання їх у політичних цілях зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Бол-гарія є східно-православне віросповідання».

Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ «Відносини між державою і церк-вою», де, зокрема, записано, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової» (ст. 3), визначе-но засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначений статус гори Афон ? місцевості, де розташовані монастирі, що належать до різних православних авто-кефальних церков. Як зазначено в ст.105, частина Афонського півострова наділена «давнім привілейованим статусом само-врядної частини Грецької держави». В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Константино-польському) патріарху. Всі особи, які ведуть там чернече життя, автоматично набувають громадянства Греції. На цій те-риторії, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний режим Святої гори виз-начається так званою конституційною хартією, яка затверджується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголо-шення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроб-лено застереження про неприпустимість перегляду їх поло-жень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що йо-го сповідує майже все населення. Водночас у конституціях йдеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як «релігія президента». Як правило, визнання ісламу державною релігією поєднується із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільно-му житті.

Окрім питань релігії конституції також регулюють: міжнаціональні відносини, їх відповідні форми: національно-територіальна автономія; рівноправність незалежно від раси, національності, мови, релігії;   визнання і гарантування колективних прав національ-них меншин; сімейно-шлюбні відносини (Конституція Китаю, ст.25, 41); питання науки та освіти.

Наведене вище не суперечить висновку про те, що Конституція є  насамперед  основними  законами держави,  а  не суспільства, хоча вони в найбільш загальному вигляді регла-ментують суспільне життя.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

2.1 Конституційні засади духовно-культурної системи в Україні

Духовно-культурна система - сукупність відносин, пов'язаних з внутрішнім, духовним світом людини, її світосприйняттям та участю в культурному житті.

Формування людини відбувається протягом усього її життя. На ранніх етапах відбувається закладання основних чеснот та цінностей. У подальшому вони потребують свого розвитку. Особливим у цьому розрізі є питання державної служби та державного управління як вищої надбудови суспільного життя.

Духовний вакуум, світоглядний хаос, орієнтація на бездушний інтелектуалізм за останні десятиліття охопили національну систему освіти. Вимога докорінного ре-формування сучасного освітнього простору пов'язується з ідеєю повернення до го-ловного принципу розвиваючої педагогіки ? пріоритету духовно-виховних ціннос-тей над матеріально-економічними. Ця ідея традиційно міститься у релігійних та культурологічних напрямках філософії освіти. Її розвивали педагоги, які спиралися на традиційні для нашого суспільства наукові основи педагогічного мистецтва. Так, Костянтин Ушинський писав: «Ми сміливо висловлюємо переконання у тому, що вплив духовний складає головне завдання виховання, яке є набагато важливішим, ніж розвиток розуму взагалі та наповнення голови знаннями».

Значення конституції як основного закону в умовах формування демократичної, соціально орієнтованої держави важко переоцінити. Конституція є політичним документом, оскільки вона є результатом компромісу між різними силами, представленими у суспільстві. Конституція є юридичним документом, адже вона є базисом національного законодавства. Основний закон має установчий та програмно-цільовий характер, тому що він закладає основи інституційної організації держави і суспільства, містить базові орієнтири їхнього розвитку. Водночас конституція має потужний ідеологічний потенціал. Як вірно вказують білоруські науковці, ідеологічні установки пронизують весь зміст конституції, всі її частини; будь-яка конституція є світоглядним документом, що значно впливає на духовне життя суспільства, сприяє поширенню та утвердженню певних політичних і правових ідей, уявлень, цінностей [152, с. 124].

Разом з тим, сумний досвід панування комуністичної ідеології в Радянському Союзі зумовив прагнення творців нових конституцій у пострадянських державах юридично розмежувати державу і ідеологію, здійснити своєрідну «деідеологізацію» держави. В Україні таке прагнення втілилося у положеннях ст. 15 Конституції, яка наголошує на тому, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Схожі положення містять і конституції інших країн, що утворилися на території колишнього СРСР.

Ідея деідеологізації державно-правового життя була по-різному сприйнята у науковому середовищі: одні вчені її підтримали, інші піддали різкій критиці. Так, на думку російського дослідника В. Якуніна, ініціювання в Росії в 90-ті роки процесу деідеологізації призвело до вихолощення разом з базовими радянськими ідеологемами також і ціннісно-цільових установок самої державності як такої [269, с. 10]. Подібним чином і С.Ю. Поярков вважає, що конституційно проголошене ідеологічне різноманіття безпосередньо створює загрозу існуючим в державі політичним відносинам, оскільки призводить до розмивання системи єдиних цінностей, ідей, цілей, поглядів, які визначають розвиток державності, а відтак спричиняє відсутність систематизованої ідеологічної основи діяльності державної влади [163, с. 152].

Як вірно вказують автори Науково-практичного коментаря до Конституції України, принцип ідеологічної багатоманітності означає різноманіття ідей, засноване на свободі духовного й інтелектуального життя, можливість вільного існування та функціонування у суспільстві різних поглядів відносно устрою держави, участі у політичному житті, напрямків та перспектив розвитку країни, інших суспільно значущих питань. Відповідно до цих принципів суб'єкти політико-правових відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орієнтири, безперешкодно їх висловлювати, обстоювати та пропагувати. Гарантією принципу ідеологічної багатоманітності є положення, закріплені в ч. 2 ст. 15 Конституції України, яка забороняє державі визнавати як обов'язкову жодну ідеологію. Згідно з цим держава не може примушувати громадян, політичні партії чи громадські організації під загрозою кримінального чи іншого переслідування обов'язково дотримуватися певних ідей. Конституційний принцип, відповідно до якого ніяка ідеологія не може встановлюватися як державна, закріплює рівноправність різноманітних ідеологій у суспільстві. У демократичній державі жодна з них не може мати пріоритету перед іншими, офіційно підтримуватися державою за допомогою законодавчого закріплення чи в інший офіційний спосіб [101, с. 79-81].

Втім, вказані конституційні обмеження жодним разом не виключають ідеологічної діяльності держави. Вони стосуються переважно державних органів і посадових осіб, які, відповідно до принципу законності, при реалізації владних повноважень мають керуватися не ідеологічними чинниками, а актами чинного законодавства. Держава ж, як публічно-політична організація громадянського суспільства, встановлює певні орієнтири розвитку суспільства, закріплює притаманні даному суспільству цінності, у першу чергу - на конституційному рівні. Як вірно зауважують А.Г. Хабібулін та Р.А. Рахімов, аксіологічні орієнтації, морально-етичні домінанти, уявлення про шляхи і кінцеві цілі розвитку суспільства становлять ідеологію, вони трансформуються у правові норми, встановлені та охоронювані державою. Тому державну ідеологію можна розглядати як основу, що формує право [245, с. 12]. Г.Т.Чернобель також вказує, що ціннісна парадигма конституції демократичної правової держави полягає в тому, що вона визначає загальну стратегію офіційної правової ідеології, її векторні соціальні параметри, закріплює основоположні принципи ієрархічної інституціоналізації державного управління, його творчі функції [252, с. 45].

Деідеологізація держави на початку 90-х років насправді стала новим видом ідеології. Метою якої було покласти край комуністичній ідеології, та через ідеологічний хаос під виглядом ідеологіч-ного плюралізму ствердження антикомуністичної ідеології. Але будь-яке «анти» ? це тимчасовий замінник ідеології. Так склалося, що українське суспільство, намагаючись позбавитись волюнта-ризму та утопізму комуністичних часів, не набуло поки що сучасної прогресивної ідеології. Не виникає жодних запитань відносно неможливості повернення до практики радянських часів і закрі-плення за певною політичною партією доміную-чої в ідеологічному відношенні ролі, а найголо-вніше ? нав'язуванні цієї ідеології як обов'язкового і єдиного способу мислення. Натомість наскільки сьогодні громадяни розуміють важливість консти-туційної ідеології (тобто ідеології, що базується на принципах, зафіксованих в Конституції). Відповідь на це запитання є вкрай дискусійною [263, с. 51].

Трансформаційні процеси, які відбуваються в країні, вимагають чітких, теоретично обґрунто-ваних орієнтирів внутрішньої та зовнішньої полі-тики, які б відповідали ціннісним орієнтаціям народу України, потребі задоволення загально-національних інтересів. З цього приводу слушну думку наводить відомий дослідник М. Головатий, який зазначає, що безідейних суспільств нині не існує в природі, оскільки будь-якою діяльністю людей, народів рухають саме ідеї, система ціннос-тей, у яких суспільство виростає й на яких воно базується. Конституція України, до речі, яка запе-речує панування будь-якої однієї, окремо взятої ідеології, ? то також певна ідеологія, яка в такому контексті веде до анемії ? втрати цінностей вза-галі [41, с. 89]. Проте ця і подібні конституційні декларації зовсім не означають законодавчого закріплення неідеологічного характеру держави. Деідеологізована держава ? це один із міфів, за допомогою яких нова влада намагалася укріпити свою власну ідеологію в період перебудови та початку процесу реформ. При деідеологізації, як сьогодні в Укра-їні, у суспільстві виникає стан, коли свобода гро-мадян набирає форм тотального свавілля, зокрема і кримінального. Деідеологізована держава не може існувати, так само як і деідеологізована політика, оскільки головним питанням політики є питання формування, функціонування державної влади та її відносини з суспільством. Якщо виходити із кон-цепції інструментальної функції законодавства, то слід зробити висновок, що без належної ідеології законодавство, в тому числі і Конституція, будучи одним із соціальних інструментів, не застосовується належним чином. За умов належної реалізації нор-мативних важелів держава має стати владним цен-тром поновлення історичної пам'яті та справедли-вості, реставратором фундаменту правосвідомості громадянина. Деідеологізація громадян, а також неналежний рівень їхньої соціальної культури зво-дитиме нанівець всі реформи в Україні. У цьому корінь кризи правопорядку, зокрема і конституцій-ного в Україні сьогодні. Усі без винятку теоретики демократії, починаючи з А.де Токвіля, висловлю-вали абсолютно слушну думку щодо того, що демо-кратичне врядування почнеться лише тоді, коли громадяни почнуть мислити «по-демократичному». Виключно за таких умов можна буде говорити, що Конституція відбулася як правова основа нашого життя та розвитку державності.

Попри всі конституційні декларації щодо неіде-ологічного характеру держави, ідеологічною осно-вою конституцій демократичних держав був і залишається лібералізм. Конституція держави акумулює основні соціальні, правові, економічні та культурні ідеї всього суспільства. Вона фіксує досягнутий рівень розвитку суспільства, а також визначає осно-вні цілі та завдання на майбутнє, і це є не просто данина її творців вимогам сучасного міжнародного співтовариства, в основі яких лежать ідеї свободи, рівності та справедливості, це повинна бути прин-ципова позиція, яка ґрунтується на врахуванні уро-ків минулого і намірів просуватись шляхом циві-лізації. Конституція є ідеологічним документом, в якому закріплено, що мета суспільства є завданням держави. Таке відображення буде реальним лише тоді, коли Конституція стане сукупністю мораль-них ідеалів для функціонування суспільства та дер-жави. Вона має відображати особливі умови життя народу протягом століть, формувати та закріплювати у свідомості громадян почуття монолітності через спільну долю та історичну пам'ять та має стати світоглядним орієнтиром для індивіда, відображаючи сукупність ціннісних орієнтацій народу, його духо-вний стан та менталітет [146, с. 48]. Саме тому, коли ми вживаємо вираз, що Конституція ? це основний закон, повинні мати на увазі, що це система осно-вних ідей, принципів, яких держава зобов'язується дотримуватись при здійсненні своєї діяльності.

Не зважаючи на те, що історія незалежної Укра-їни налічує більше двох десятиліть, одним із найгостріших питань і досі залишається формування національної ідеї нашої держави. Через застосу-вання Конституції в ідеологічній сфері можна було б сформувати ідентичність українського народу через реалізацію національної ідеї, адже безідей-ність та бездуховність державної влади призвели до кризи цієї влади. Саме Конституцією України на найвищому нормативному рівні підтверджено факт відновлення української державності українського народу як логічний наслідок з реалізованого у свій час «українською нацією, усім українським народом свого невід'ємного права на самовизначення» (час-тина 3 преамбули Конституції). При цьому серед обов'язкових умов сталого демократичного розви-тку відновленої української держави її Конститу-цією визначене «забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (час-тина 2 статті 10 Конституції України) та сприяння держави процесу «консолідації та розвитку укра-їнської нації, її історичної свідомості, традицій та культури» (ст.11 Конституції України) [62, с. 351]. Необхідно пам'ятати, що національна ідея наро-джується самим суспільством та обов'язково має об'єднувальну мету. Конституцію України прийняв парламент «від імені Українського народу ? грома-дян України всіх національностей», виражаючи при цьому його суверенну волю та «дбаючи про забез-печення прав і свобод людини і громадянина, гід-них умов її життя, піклуючись про зміцнення гро-мадянської злагоди на землі України» (Преамбула Основного Закону України). В основу цих «спіль-них правил» покладено усвідомлення сутності таких важливих світоглядних положень, як: цін-ність людини, її життя та здоров'я, визнання всіх людей вільними та рівними у своїй гідності та пра-вах, гарантування основних прав та свобод людини, їхня невичерпність та нескасованість; право Укра-їнського народу на створення власної держави як постійна цінність, необхідність забезпечення прав усіх корінних народів та національних меншин в Україні; верховенство права, народовладдя, республіканізм, організація державної влади на заса-дах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, справедливе правосуддя, гарантування місцевого самоврядування, цілісність та недоторканість тери-торії України [62, с. 352].

Саме тому створення національної ідеї «зверху» є неможливим, адже наслідком безсистемних реформ української влади стало безпрецедентне розшарування українського суспільства. Через від-сутність ідеологічного стрижня, тобто ідеологічних правил гри, законодавство стає інструментом, яким люди зловживають, застосовуючи його всупереч законам соціальної природи, відповідно до власної сваволі та власних ілюзій. Соціальне розшарування суспільства вже неодноразово перейшло свою межу, про що свідчить практика українських державотвор-чих процесів, а тому це не найкраще підґрунтя для створення національної ідеї, що здатна об'єднати і провладні сили і опозицію.

Національна ідея це завжди народна ідея, що має спільне історичне минуле, особливості мен-тальності, наявні політичні та правові традиції. Зокрема, М. Грушевський ставив інтереси народу і громадянського суспільства вище за інтереси дер-жави, а сам український народ він вважав етніч-ним конгломератом, який виник під впливом інших народностей. Влада ж сьогодні повинна проводити політику толерантності та широкого залучення населення до процесу управління державою, поси-люючи потребу у власній відповідальності за долю країни. Адже, якщо зважити на той тривалий в історичному вимірі шлях, який пройшов український народ до власної конституційної держави, то Кон-ституція України виступає беззаперечною цінністю для сотень тисяч українців, які виборювали колись і виборюють зараз свою державну незалежність. Далеко не випадково частина 3 Преамбули Консти-туції України говорить про те, що, приймаючи її Верховна Рада України «спиралася на багатовікову традицію українського державотворення». З позицій сьогодення Конституція України є насамперед юридичною гарантією їхнього гідного стану як гро-мадян сучасної конституційної держави та виступає своєрідною запорукою самого існування України як конституційної держави.

Закріплені в першому розділі Конституції України засади конституційного ладу явля-ють собою першооснову для інших положень Основного Закону, для усієї системи чинного законодавства та інших нормативно-право-вих актів. Особлива значущість засад консти-туційного ладу полягає в тому, що громадя-нин отримує надійні критерії оцінки законів та інших нормативно-правових актів [100].

Так, разом із закріпленими в першому розділі головними принципами основ кон-ституційного ладу Конституція України дек-ларувала політичний та ідеологічний плю-ралізм, включаючи гарантії різноманіття і вільної участі громадян в політичному житті, можливості саморозвитку громадянського суспільства, його інститутів, і передусім політичних партій, інших громадських об'єднань. Реалізація цих складових можли-ва за наявності розвиненого громадянсько-го суспільства, в рамках якого функціону-ють, стикаються, розвиваються різнопла-нові соціальні відносини.

При цьому названі відносини зазвичай реалізуються за допомогою цілого комплек-су структурованих інституціональних форм. Окрім таких інститутів, як сім'я, церква, шко-ла та інші громадські утворення, до них на-лежить іще цілий ряд формоутворень. Пере-дусім це «заінтересовані групи», тобто різні організації й асоціації, об'єднані спільністю інтересів. Основна цільова функція цих інститутів громадянського суспільства ? надати окремій людині, індивіду можливість реалізувати свої інтереси і потреби. Необ-хідно особливо наголосити, що через ці інститути суспільство, індивідуум відобра-жають і реалізують усе різноманіття еко-номічних, релігійних, етнічних, професійних та інших інтересів [45, с. 72].

У громадянському суспільстві передба-чена наявність ідеологічного, політичного й економічного різноманіття, адже свобода людини полягає у вираженні своїх поглядів, участі в політичному й економічному житті. Суспільство заінтересоване в ідеологічному різноманітті, оскільки це створює умови для його саморозвитку. Там, «де немає свободи незгоди або панує принцип одноголосності, там немає і не може бути демократії неза-лежно від того, як вона називається ? на-родна, ліберальна, буржуазна чи соціалі-стична» [36, с. 187].

Тому, виходячи з ідеї свободи, Консти-туція України (ст. 15) встановлює, що гро-мадське життя в Україні ґрунтується на принципах політичного й ідеологічного плю-ралізму. Одним із найважливіших завдань держави має бути регулювання цих співвід-ношень за допомогою відповідних норма-тивно-правових актів.

Так, політичне й ідеологічне різноманіт-тя, визначаючи зміст ст. 15 Конституції Ук-раїни, втілюється в Законах України «Про об'єднання громадян» [171], «Про політичні партії в Україні» [172], «Про молодіжні та дитячі громадські організації» [173], «Про свободу совісті і релігійні організації» [174] та інші.

Ідеологія є складною духовною структу-рою. Вона складається з певної теоретичної основи ? системи політичних, правових, релігійних, філософських поглядів на со-ціальну дійсність, суспільство і взаємини людей, а також програми дій і механізмів по-ширення ідеологічних установок серед на-селення, створеної цією системою.

Ідеологія не виникає з повсякденної діяльності людей, виходячи з тих чи інших життєвих ситуацій. Вона створюється мисли-телями, ідеологами, політиками. Будучи сис-тематизованою, теоретично обґрунтованою, ідеологія належить до вищого рівня суспіль-ної свідомості, являючи собою духовне вира-ження інтересів певних соціальних груп.

Оскільки ідеологічні концепції є духов-ним вираженням певних соціальних інте-ресів, вони справляють вплив на діяльність людей і можуть ставати важливим чинником історичного розвитку. Відомо, що ідеологія французьких просвітителів XVIII століття в період Великої французької революції відіграла величезну роль в об'єднанні тре-тього стану, що виступив проти феодалізму й абсолютизму.

Для сучасного демократичного суспіль-ства характерний широкий спектр різних типів ідеологій, починаючи з украй реак-ційних (неофашизм, расизм), неоконсервативних і ліберальних, й закінчуючи лівим ек-стремізмом. Деякі з екстремістських ідео-логічних концепцій правого або лівого толку давно вже становлять серйозну небезпеку для нормального існування окремих країн і навіть людства в цілому.

Функціонування ідеологічних, економіч-них і політичних відносин на засадах різно-маніття є особливістю сучасного суспіль-ства, заснованого на безумовному визнанні демократії і свободи як фундаментальних гуманітарних цінностей. У зв'язку із цим по-ложення ст. 15 Конституції України сформульовані відповідно до норм міжнародного права, відповідають стандартам, закладе-ним в основних міжнародно-правових доку-ментах з питань політичної співпраці.

Положення, проголошене в цій статті, не міститься в жодній з попередніх вітчизняних конституцій.

Так, Конституція СРСР 1936 року (ст. 125) надавала громадянам політичні права і сво-боди (свобода слова, свобода друку тощо) тільки «в цілях зміцнення соціалістичного ла-ду». Це означало, що використання даних прав в інших цілях, наприклад, з метою кри-тики соціалістичного ладу і його ідеології, заборонялося.

Проте найвідвертіше ідеологія марксиз-му була оголошена офіційно державною в Конституції СРСР 1977 року. Вже в преам-булі встановлювалося, що в СРСР склалася «ідейна єдність радянського суспільства», що радянське суспільство - це суспільство високої ідейності, що радянський народ ке-рується ідеями наукового комунізму. А ст. 6 встановлювала: керівною і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громад-ських організацій є Комуністична партія Ра-дянського Союзу, яка існує для народу і слугує йому. «Озброєна марксистсько-ленін-ським вченням, Комуністична партія, ? вка-зувалося в цій статті, ? визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, ке-рує великою творчою діяльністю радянсько-го народу, надає планомірного, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».