Ґенеза інституту реального зв’язку судна з державою прапора в міжнародному морському праві

Зокрема, ст. 8 встановлює припис, згідно з яким «закони і правила держави прапора включають відповідні положення про участь цієї держави або її громадян, як власників суден, які плавають під її прапором, або у власності на такі судна і про міру такої участі. Ці закони і правила мають бути достатніми для того, щоб дозволити державі прапора ефективно здійснювати свою юрисдикцію і контроль над суднами, що плавають під її прапором».

Стаття 9 стосується комплектування екіпажів суден. Відповідно до припису, який містить п. 1 цієї статті, держава реєстрації повинна додержуватися принципу, згідно з яким задовільну частину командного складу і членів екіпажу торговельних суден, що плавають під її прапором, повинні становити її громадяни або особи, які в законному порядку постійно проживають на її території. Виникає питання: «Як саме Ліберія, що приєдналася до Конвенції ООН про умови реєстрації суден 1986 року і яка фактично не має свого командного складу суден, виконуватиме цей припис?». Відповідь на це питання містить припис у ст. 7, відповідно до якого, що стосується власності судна й комплектування екіпажів суден, держава реєстрації має дотримуватися хоча б будь-якого з них. Та й сама назва цієї статті «Участь громадян держави у власності на судна і/чи у комплектуванні екіпажів суден» припускає це. На наш погляд, це доволі лояльний підхід, спрямований на встановлення хоча б однієї зі складових «реального зв'язку» судна з державою прапора.

Згідно з приписами п. 6 ст. 9 держава реєстрації також повинна забезпечити: «а) щоб чисельність і професійна підготовка екіпажів суден, що плавають під її прапором, забезпечували дотримання застосовних міжнародних норм і правил, що, зокрема, стосуються безпеки на морі; b) щоб умови праці на борту суден, які плавають під її прапором, відповідали застосовним міжнародним нормам і правилам; с) наявність відповідних правових процедур для вирішення цивільних спорів між моряками, які працюють на суднах, що плавають під її прапором, і тих хто їх наймає; d) доступ до відповідних правових процедур для національних та іноземних моряків на рівній основі, з тим щоб вони могли забезпечити свої договірні права у стосунках зі своїми наймачами».

Стаття 10 також стосується питання реального зв'язку судна з державою прапора, бо містить приписи, відповідно до яких держава реєстрації: до включення судна у свій регістр суден повинна забезпечити, щоб «судновласницька компанія або дочірня судновласницька компанія була створена й мала свою головну контору на її території відповідно до її законів або правил» чи забезпечила наявність представника або керівника такої компанії з числа громадян держави прапора чи осіб, які проживають на її території; повинна забезпечити, щоб особа, яка відповідає за управління судном, що плаває під її прапором, і його експлуатацію, була в змозі виконати фінансові зобов'язання, які можуть виникнути в результаті експлуатації такого судна, з метою покриття зазвичай страхованих ризиків, що можуть виникнути із заподіяння збитків третій стороні.

Що стосується вимог до регістру суден, то ст. 11 містить припис згідно з яким держава реєстрації засновує регістр суден, що плавають під її прапором, який ведеться відповідно до правил самої держави, але з урахуванням вимог цієї Конвенції, а також встановлює обов'язковий перелік відомостей, що повинні бути в цьому регістрі.

Стаття 12 деталізує питання, що стосуються так званої паралельної реєстрації, про яку вже згадувалося раніше і яка вперше на договірному рівні побічно знайшла віддзеркалення у ст. 6 Конвенції про відкрите море 1958 року, а ст. 13 спрямована лише на заохочення у створенні спільних підприємств між власниками суден з різних держав і прямо не пов'язана з проблемою нашого дослідження.

Виходячи з того, що ст. 7 Конвенції припускає можливість комплектування екіпажів суден іноземцями, ст. 14 містить приписи, що стосуються захисту інтересів так званих держав-постачальниць робочої сили. Так, згідно з п. 1 цієї статті «з метою захисту інтересів держав-постачальниць робочої сили і зведення до мінімуму відпливу робочої сили та подальшої економічної дестабілізації» необхідно невідкладно вжити заходів, передбачених у Резолюції 1, що є додатком до цієї Конвенції. Ця Резолюція містить рекомендації, що стосуються: держав-постачальниць робочої сили та держав-постачальниць робочої сили, що розвиваються, виділяючи їх в окрему категорію; міжнародних інституцій, таких як Конференція ООН з торгівлі й розвитку, Міжнародна організація праці, «відповідні міжнародні організації системи ООН» тощо. Зокрема, що стосується держав-постачальниць робочої сили, то їм рекомендується регулювати діяльність установ, що перебувають під їхньою юрисдикцією, які надають послуги морякам для працевлаштування на судна, що плавають під прапором іншої держави, «для забезпечення того, щоб договірні умови, пропоновані цими установами, унеможливлювали зловживання і сприяли зростанню добробуту моряків».

Згідно з п. 2 ст. 14 з метою створення сприятливих умов для «підготовки будь-якого контракту або угоди, які можуть бути укладені між власниками або операторами суден і профспілками моряків чи іншими представницькими органами моряків, між державами прапора і державами-постачальницями робочої сили можуть бути укладені двосторонні угоди щодо умов наймання моряків з цих держав-постачальниць робочої сили».

Таким чином, можна зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації суден 1986 року містить систему правил, спрямованих на захист інтересів моряків, які працюють на суднах так званого зручного прапора, що мало сприяти приєднанню держав-постачальниць робочої сили до цієї Конвенції. Утім, якщо проаналізувати перелік держав - учасниць Конвенції 1986 року, то можна дійти висновку, що лідери з держав-постачальниць робочої сили, за даними Drewry Publishing, такі як Філіппіни, Китай, Індія, не є учасницями цієї Конвенції [190]. Не приєдналася до Конвенції 1986 року й Україна, яка, за різними даними, посідає «3-5 місце у світі за командним складом, і 1-2 місце - за top officers (капітан, старший помічник капітана, старший механік)» [148, с. 251]. Водночас такі держави, як Польща і Росія, що за даними Балтійської та міжнародної морської ради (Baltic and International Maritime Council - BIMCO) також входять до десятки лідерів держав-постачальниць робочої сили, є учасницями Конвенції ООН про умови реєстрації суден 1986 року [191].

1. Поняття «судно», яке має чи не вирішальне значення у сфері використання Світового океану, не має універсальної дефініції, і його тлумачення потрібно здійснювати стосовно кожного конкретного нормативного акта. Аналіз положень Кодексу торговельного мореплавства України дає підстави дійти висновку, що визначення терміна «судно» за своєю сутністю жодною мірою не збігається з аналогічними дефініціями, наведеними в міжнародних нормативних актах. Така ж ситуація має місце й у внутрішньому праві інших держав.

2. Проаналізовано чотири концепції, які намагаються пояснити сутність юрисдикції держави прапора протистояти одна одній. Крім того, на практиці можуть виникати збіги юрисдикцій кількох держав. Аналіз досвіду спорів, які можуть виникати на цьому підґрунті, дає можливість стверджувати, що колізія юрисдикцій держав щодо судна в міжнародному морському праві не має універсального вирішення, вона підлягає вирішенню стосовно лише кожного конкретного випадку. Існує ієрархічна пріоритетність юрисдикцій у разі колізії, яка є дуже абстрактною й базується лише на загальних принципах міжнародного морського права. Термін «реальний зв'язок», що застосовується в текстах Конвенції про відкрите море 1958 року та Конвенції ООН з морського права 1982 року, принаймні на чотирьох мовах має «однакове значення в кожному автентичному тексті», як це зазначено в ч. 3 ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

3. У юридичній літературі окремі автори відходять від терміна «реальний зв'язок», замінюючи його синонімами. Наприклад, застосовують російською «подлинная связь». Утім, на нашу думку, норми, що стосуються саме дотримання, застосування й тлумачення договорів, які містить Частина III Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, давно стали нормами звичайного права і можуть застосовуватися до тлумачення договорів незалежно від дати прийняття цих договорів.

4. Конвенція 1958 року, як і Конвенція 1982 року, не дають тлумачення терміна «реальний зв'язок», встановлюють приписи загального характеру, що прямо не пов'язані з юрисдикцією конкретної держави прапора з її суднами, вони стосуються всіх чи майже всіх суден, що плавають під державним прапором. На практиці виникають певні конфлікти, а в юридичній літературі з'являються статті з різними авторськими підходами до спроби розв'язання цієї проблеми. прапор конвенція протокол спір

5. Конвенція ООН з морського права 1982 року стосовно терміна «реальний зв'язок» не розширила сфери його застосування порівняно з Конвенцією про відкрите море 1958 року, але детальніше пояснює обов'язки держави прапора судна через її юрисдикцію щодо свого судна, саме через яку й реалізується цей реальний зв'язок. Конвенції ООН про умови реєстрації суден 1986 року мала давати можливість створення юридичного механізму для врегулювання експлуатації флотів відкритої реєстрації, але в її сучасній редакції ратифікація її державами неможлива.

6. Реальний зв'язок - це «економічний» зв'язок і найкращим способом розв'язання проблеми відкритих регістрів буде міжнародна угода щодо умов, відповідно до яких країни будуть приймати судна під свій прапор. Проведений нами огляд еволюції принципу реального зв'язку судна з державою прапора лише підкреслює його тернистий шлях становлення.

7. У результаті інтенсивності судноплавства постала необхідність ефективного здійснення державою прапора юрисдикції й контролю над своїми суднами щодо ідентифікації та підзвітності власників і операторів суден, а також для вирішення адміністративних, технічних, економічних і соціальних питань щодо цих суден контролю над своїми суднами та формування в міжнародних актах механізму її здійснення.

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ «РЕАЛЬНОГО ЗВ'ЯЗКУ» СУДНА З ДЕРЖАВОЮ ПРАПОРА В ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ІНСТИТУЦІЙ

3.1 Діяльність Міжнародного суду ООН в контексті юрисдикційних прив'язок

Нині особливого значення набуває принцип неухильного виконання усіма державами своїх зобов'язань відповідно до норм міжнародного права. З прийняттям Конвенції ООН з морського права 1982 року стала очевидною загальна потреба в суворому дотриманні цього принципу у сфері використання Світового океану і в підвищенні ролі правових засобів його охорони, серед яких важливе місце займає інститут мирного вирішення міжнародних суперечок. У Конвенцію ООН з морського права 1982 року, підписану в результаті 15-річної (з 1967 по 1982 роки) роботи ІІІ Конференції ООН з морського права за участю переважної більшості держав, включена унікальна система норм, що регулюють вирішення міжнародних спорів і суперечок щодо тлумачення та застосування Конвенції.

Як відзначає Н. А. Брехова, принцип мирного вирішення спорів закріплений Конвенцією 1982 року у двох формах: у вигляді загального зобов'язання держав вживати заходів для того, щоб розбіжності, які між ними виникають, не створювали ситуації, що загрожують світові, і як конкретне завдання - мирно врегулювати свої суперечки щодо змісту конкретних норм Конвенції та методів їх імплементації [10].

Було вирішено, що всі без винятку держави-учасниці мають визнати обов'язковою для себе юрисдикцію хоча б одного судового чи арбітражного органу, передбаченого Конвенцією, щоб у разі виникнення спору він міг би бути переданий на вирішення в односторонньому порядку [133, с. 13].

Ми погоджуємося з думкою М. Р. Хубієвої, що такої унікальної системи вирішення спорів, яка викладена в основному в Частині XV Конвенції ООН з морського права 1982 року, не було тоді й немає дотепер у жодній іншій сфері міжнародного співробітництва. Різним формам судового розгляду досить багато уваги приділяється в літературі країн common law; особливо велике число досліджень написано англійськими й американськими авторами щодо загальних питань судового розгляду (C. Claypoole, R. Higgins, M. О. Hudson, T. Stephens, Sh. Rosenne), про внесок Міжнародного суду в розвиток міжнародного морського права (P. H. F. Bekker, R. Y. Jennings, B. Kwiatkowska, Sh. Rosenne, H. Waldock). Однак досі не було комплексного дослідження внеску, зробленого Міжнародним судом ООН щодо встановлення й розвитку принципу реального зв'язку судна з державою прапора. Тому вважаємо за необхідне сконцентрувати увагу на дослідженні рішень Міжнародного суду ООН щодо встановлення такого зв'язку.

Як відзначає В. Н. Вежновець, Міжнародний суд ООН є універсальним судовим органом вирішення міжнародних спорів. Завдяки Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів, яка узгоджена ХХХVII Генеральною Асамблеєю ООН 15 листопада 1982 р., держави повною мірою усвідомлюють роль Міжнародного суду, який є головним судовим органом ООН [14, с. 332]. Багато авторів особливу заслугу бачать у тому, що Міжнародний суд ООН пов'язує міжнародне морське право з іншими галузями міжнародного права, неодноразово повертаючись до своїх колишніх рішень і розвиваючи висловлені положення [132].

Е. Х. де Аречага зазначає, що «одна з основних причин створення Міжнародного суду ООН - це переваги подібного судового органу порівняно з арбітражними судами. Міжнародні арбітражі створюються для розгляду конкретних справ; їх юрисдикція ефемерна, оскільки вона народжується разом з виникненням спору і зникає, як правило, після його вирішення. Отже, арбітражні органи не можуть сприяти стійкій судовій практиці, вони не створюють серії прецедентів, які збагачують і розвивають міжнародне право. Постійно діючий суд, навпаки, може створити судову традицію, сприяючи таким чином поступовому розвитку права» [5, с. 122]. У цілому справедливе судження автора, який був членом Суду у 1970-1979 роках, дещо категоричне щодо заперечення ролі арбітражних судів, рішення яких також можуть суттєво впливати на розвиток міжнародного права.

Міжнародний суд ООН покликаний стати одним із ключових компонентів у стратегії мирного вирішення суперечок і розбіжностей між державами та забезпечення правопорядку й законності у світі. Ця судова установа займає центральне місце серед усіх міжнародних судових установ. Його склад і компетенція визначені главою XIV Статуту ООН і Статутом Міжнародного суду [126].

Відповідно до ст. 287 Конвенції ООН з морського права 1982 року, Суд названий одним з обов'язкових засобів врегулювання суперечок між державами, що стосуються тлумачення або застосування цієї Конвенції. Так само Конвенцією, зокрема ст. 284, передбачається, що держава-учасниця, яка є стороною в спорі, що стосується тлумачення або застосування цієї Конвенції, може запропонувати іншій стороні або сторонам спору передати цей спір на врегулювання в порядку узгоджувальної процедури.

У літературі зазначається особливий зв'язок між роботою Суду і Міжнародного Трибуналу з морського права, оскільки саме Трибунал, будучи автономним органом, створеним за договором у рамках системи ООН, діє на підставі Статуту й Регламенту, сформульованого за зразком документів Суду. Неодноразово в літературі зазначалось і те, що Трибунал у своїх рішеннях досить часто апелює до праць Суду, а в Суді використовуються праці Трибуналу з морського права. Так, А. С. Зикін зауважує, що певним внеском у розвиток міжнародного морського права слід вважати конкретизацію Судом поняття реального зв'язку судна з державою прапора. У результаті цього вимогу «реального зв'язку» включено в ст. 91 Конвенції ООН з морського права [34, с. 67]. Цей критерій був встановлений за допомогою відомого рішення Міжнародного суду ООН у справі між Гватемалою і Ліхтенштейном - the Nottebohm case. Вважаємо за необхідне сконцентрувати увагу на цій справі, адже вона стала тією рушійною силою, яка вплинула на правове закріплення принципу реального зв'язку судна з державою прапора.

17 грудня 1951 року Ліхтенштейн подав до Суду заяву про порушення справи проти Гватемали. У своїй заяві він вимагав відшкодування збитку, якого зазнав його громадянин Ноттебом у результаті заходів, які були вжиті Гватемалою проти особи і власності Ноттебома. У своєму рішенні від 06 квітня 1956 р. Суд оголосив позов Ліхтенштейна неприйнятним. Ключовим питанням у цій справі була можливість Ліхтенштейну здійснити дипломатичний захист громадянина Фрідріха Ноттебома, який, відповідно до тверджень Ліхтенштейну, є його громадянином на підставі наданої йому натуралізації. Позиція Ліхтенштейну в цій суперечці була така, що зв'язок між державою Ліхтенштейном і громадянином Ноттебомом виражався безпосередньо в його громадянстві, на підставі чого Ліхтенштейн наділений правом здійснення дипломатичного захисту щодо нього. Гватемала стверджувала, що саме відсутність справжнього, реального зв'язку між Ліхтенштейном і громадянином Ноттебомом є основною причиною неприйнятності позову Ліхтенштейну.

Ліхтенштейн стверджував, що Гватемала визнала факт натуралізації Ноттебома, який вона зараз оскаржує. На доказ цього Ліхтенштейн посилався на той факт, що у грудні 1939 року Ноттебом (який до 1939 р. був громадянином Німеччини, хоча давно не проживав там) завізував свій паспорт громадянина Ліхтенштейну в генерального консула Гватемали в Цюриху, а у січні 1940 року Ноттебом проінформував Міністерство закордонних справ про те, що він прийняв громадянство Ліхтенштейну і попросив знову зареєструвати його як іноземця відповідно до його нового громадянства, що й було зроблено. Суд визнав, що сенс усіх вищевказаних дій, на які посилався Ліхтенштейн, як це стає зрозуміло згідно із законом Гватемали щодо паспортів, полягав винятково в полегшенні Ноттебому в'їзду в Гватемалу.

Наступне питання, яке було розглянуто Судом, полягало в тому, щоб з'ясувати, чи односторонні дії Ліхтенштейну з надання громадянства Ноттебома зумовлюють відповідний обов'язок Гватемали визнати наслідки цих дій і, відповідно, визнати право Ліхтенштейну на здійснення дипломатичного захисту щодо Ноттебома. Суд вказав, що розглядає дане питання винятково в міжнародно-правовій площині, не торкаючись питання про дійсність надання громадянства Ноттебому згідно із законами Ліхтенштейну.

Для вирішення даного питання Суд послався на вже існуючу практику розгляду арбітрами або судами третіх держав подібних суперечок. Дані спору розглядалися винятково в міжнародно-правовій площині, а саме: судді намагалися відповісти на питання, чи є надання громадянства за подібних обставин підставою для виникнення зобов'язання іншої держави визнати наслідки цього факту. Під час відповіді на дане питання судді враховували передусім реальне й ефективне громадянство, яке полягає у справжніх і міцних зв'язках (сімейних, громадських, культурних) громадянина з країною, громадянство якої йому було надано. Також Суд зіслався на практику деяких держав, які не здійснюють дипломатичного захисту щодо тих натуралізованих осіб, які фактично розірвали свої зв'язки з країною громадянства і чиє громадянство стало фактично номінальним.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що реальний, фактичний і тісний зв'язок громадянина з країною громадянства є тим визнаним на практиці міжнародно-правовим критерієм (що ніяк при цьому не впливає на право кожної держави встановлювати свої правові норми про надання громадянства), яким необхідно керуватися у відповіді на питання про те, чи зумовив односторонній акт Ліхтенштейну з натуралізації громадянина Ноттебома обов'язок Гватемали визнати наслідки даного акта [198].

Іншими словами, питання про дійсність надання Ліхтенштейном свого громадянства Ноттебому вирішується на підставі національного законодавства Ліхтенштейну, і розгляд даного питання не входить до компетенції Суду. Однак на рівні міжнародного права питання про можливість здійснення Ліхтенштейном дипломатичного захисту щодо Ноттебома на тій підставі, що йому було надано громадянство Ліхтенштейну, і питання про можливість вимагати від Гватемали відшкодування збитків, яких Ноттебом зазнав у результаті дій Гватемали, скоєних внаслідок порушення міжнародного права (як вказав у своїй заяві про порушення справи проти Гватемали Ліхтенштейн), має вирішуватися на підставі вищезазначеного критерію.

У своєму рішенні Суд розглянув фактичні обставини надання громадянства Ноттебому з боку Ліхтенштейну. Фактичні зв'язки Ноттебома з Ліхтенштейном були дуже слабкі. З проханням про натуралізацію в Ліхтенштейні він звернувся 09 жовтня 1939 р. (незабаром після нападу Німеччини на Польщу), з тим щоб отримати громадянство країни, яка не брала участі у війні. Отримавши громадянство Ліхтенштейну, на початку 1940 року він повернувся до Гватемали, де продовжив свою комерційну діяльність. Він залишався в Гватемалі до 1943 року, коли змушений був виїхати звідти до Німеччини у зв'язку з військовими заходами, до яких вдався уряд Гватемали. Наступного разу Ноттебом приїхав у Ліхтенштейн у 1946 році тільки на тій підставі, що Гватемала відмовила йому в поверненні в цю країну.

З аналізу фактичних обставин натуралізації Ноттебома Суд зробив висновок, що метою звернення про отримання громадянства Ліхтенштейну насамперед була можливість замінити свій статус громадянина воюючої держави на статус громадянина нейтральної держави, однак фактичний зв'язок Ноттебома з Гватемалою був набагато міцніший, ніж його фактичний зв'язок з Ліхтенштейном.

Таким чином, натуралізація Ноттебома не відповідала критеріям громадянства, прийнятим на міжнародно-правовому рівні, і, отже, не дає прав Ліхтенштейну на здійснення дипломатичного захисту стосовно його. На цих підставах Суд визнав позов Ліхтенштейну щодо Гватемали неприйнятним.

Проаналізувавши вищезазначене, маємо дійти висновку, що існування фактичного, реального зв'язку між громадянином і своєю державою є першочерговою умовою для отримання дипломатичного захисту від своєї держави такою особою. Умова наявності такого реального зв'язку є повністю аналогічною й застосовною щодо зв'язку між судном і державою прапора. Ми бачимо, що Суд ретельно досліджував усі факти даної справи, використовуючи вже існуючу практику й досвід розгляду арбітрами та судами третіх держав подібних суперечок.

Приблизно в той самий час, коли Міжнародний Суд виніс рішення по справі Ноттебома, Комісія міжнародного права ООН стала працювати над підготовкою до Женевської конференції з морського права 1958 року. Зміст поняття реального зв'язку, яке визначилося в цій справі, було швидко прийнято Комісією міжнародного права. Комісія міжнародного права в проекті 1955 року дійшла до того, щоб окреслити критерії визначення існування реального зв'язку між судном та країною його реєстрації. Однак ці критерії не були в подальшому включені у фінальний проект, підготовлений комісією, оскільки вважалися непрактичними [200, с. 5].

Проте, незважаючи на той факт, що принцип реального зв'язку між судном і державою прапора був встановлений за допомогою рішення Міжнародного суду ООН по справі Ноттебома, на жаль, не все так однозначно, адже дане рішення викликало опозиційну думку, розділивши спеціалістів-правників на дві групи. Деякі спеціалісти з міжнародного права вважають, що правило «реального зв'язку» по справі Ноттебома не може застосовуватись до суден. М. Макдугал, В. Бурк і Д. Власі поділяють саме таку точку зору. Коментуючи реальний зв'язок у справі Ноттебома, вони зауважують:

«Критерії, які Суд визначає для надання змісту своєї концепції реального зв'язку, безпосередньо стосується лише людини і цілком не застосовуватися до неживих об'єктів, таких як судна». Науковці вважають, що процедура надання громадянства не може ототожнюватися з процедурою надання національності судну. Ми з даною точкою зору не погоджуємося, адже вважаємо, що критерій існування фактичного, реального зв'язку між громадянином і своєю державою цілком може застосовуватися щодо зв'язку між судном та державою прапора. На нашу думку, ключовим фактором у даній справі є відсутність постійного взаємозв'язку між громадянином Ноттебомом і своєю державою, а не сама процедура надання/отримання громадянства, на що Суд і звернув увагу в першу чергу, досліджуючи всі обставини справи. Саме цей реально існуючий, постійний взаємозв'язок, якби він існував, був би підставою здійснення захисту Ноттебома з боку держави. Аналогічна ситуація виникає в разі відсутності реального зв'язку судна з державою прапора. Детальніше ми розглядали даний аспект у попередньому розділі.

Ще однією важливою справою для нашого дослідження є справа під назвою Barcelona Traction case, сторонами якої були Бельгія та Іспанія. Обсяг змагальних паперів у справі «Барселона Трейкшн» був найбільшим за всю історію Суду і становив 60 776 сторінок.

23 вересня 1958 року Бельгія подала заяву проти Іспанії, в якій бельгійський уряд вимагав компенсації за шкоду, заподіяну бельгійським громадянам - акціонерам канадської компанії «Барселона Трекшн» діями різних державних органів Іспанії. Заперечення Іспанії полягало в тому, що дипломатичний захист акціонерам компанії може надавати лише та держава, в якій компанія зареєстрована. У цій суперечці Бельгія прагнула захистити своїх акціонерів, тоді як сама компанія була зареєстрована в Канаді. Суд вирішив, що спочатку необхідно вирішити інше питання: як саме відповідно до норм міжнародного права регулюється правова ситуація, що склалася навколо інтересів акціонерів. Насамперед Суд звернувся до розгляду фактичних обставин справи. Компанія «Барселона Трекшн» була зареєстрована в Канаді, де й було її головне відділення. Частина дочірніх компаній «Барселона трекшн», розміщених у Каталонії, була зареєстрована в Канаді, інша частина - в Іспанії. У 1936 році використання облігацій «Барселона Трекшн» було призупинено через громадянську війну в Іспанії; після війни іспанська влада заборонила переказ іноземної валюти, необхідної для використання облігацій, що заторкувало інтереси і самої компанії «Барселона Трекшн». У 1948 році три іспанські власники облігацій компанії звернулися до суду міста Реус (Іспанія) з проханням оголосити компанію банкрутом, оскільки вона не виплачує відсотки за облігаціями. У тому ж році Судом було прийнято рішення про оголошення компанії банкрутом і про конфіскацію її майна, а також майна її дочірніх компаній. Відповідно до цього рішення керівний персонал цих компаній був звільнений, були призначені іспанські керівники. Потім були випущені нові акції дочірніх компаній, які у 1952 році на публічному аукціоні були продані компанії «Фуерас Електрікас де Каталунья», організованої незадовго до цього. Таким чином, дана компанія стала контролювати компанію «Барселона Трекшн» в Іспанії.

Щодо розгляду справи про банкрутство компанії «Барселона Трекшн» Суд дійшов висновку, що у 1948 році ця компанія не отримала судового повідомлення про розгляд справи про банкрутство, не була представлена в суді міста Реус, не скоювала процесуальних дій в іспанських судах. Потім Суд звернувся безпосередньо до розгляду питання про право Бельгії надавати дипломатичний захист бельгійським акціонерам компанії, зареєстрованої в Канаді. Логіка суду в даному питанні заслуговує на особливу увагу.

Суд дійшов висновку, що норми міжнародного права, які стосуються дипломатичного захисту, постійно розвиваються, і в них враховується роль інститутів внутрішньодержавного права. У внутрішньодержавному праві тільки компанія має право вимагати компенсації через суд. Акціонер, інтереси якого порушені діями, спрямованими проти компанії, може звернутися щодо прийняття відповідних дій лише до даної компанії. Дії, спрямовані проти компанії, не тягнуть за собою відповідальності перед акціонерами.

Суд вирішив, що існує міжнародно-правова норма, відповідно до якої тільки державі, в якій зареєстрована компанія, належить право дипломатичного захисту щодо неї. Також Суд відхилив аргумент, згідно з яким, якщо керуватися нормами права справедливості, держава в певних випадках повинна мати можливість надання захисту своїм акціонерам компанії, що постраждала внаслідок порушення норм міжнародного права. Ухвалення концепції дипломатичного захисту акціонерів, на думку Суду, неможливе, оскільки вона може стати ґрунтом для конкуруючих між собою претензій різних держав, що спричинить нестійкість у міжнародних економічних відносинах.

Після розгляду справи по суті в своєму рішенні від 1970 року Міжнародний суд ООН постановив, що Бельгія не має права надавати дипломатичний захист акціонерам канадської компанії у зв'язку із заходами, вжитими проти них в Іспанії. Однак у рамках нашого дослідження важливим аспектом є висловлена думка судді Джессопома, який ще раз підтвердив, що поняття «реального зв'язку» є спільним для національності людей, суден та компаній, і що «якщо держава має намір надати свою національність судну, дозволяючи йому здійснювати плавання під своїм прапором, однак при цьому не гарантуючи, що вони відповідають таким вимогам, як відповідне управління, право власності, юрисдикція та контроль з боку цієї держави, інші держави не зобов'язані визнавати заявлену національність судна» [157].

Ми поділяємо думку Г. І. Тункіна, який зазначає, що «рішення Міжнародного суду входять у процес новоутворення як частина міжнародної практики в тому, що стосується констатації наявності норм міжнародного права або їх тлумачення… Як частина міжнародної практики, рішення Міжнародного суду можуть привести до завершення процесу новоутворення через визнання їх державами й закріпитися в міжнародному праві» [129, с. 208].

Більшу частину з переданих на розгляд до Міжнародного суду справ (приблизно 65 %) становлять морські спори. Це свідчить про підвищення ролі Міжнародного суду у вирішенні міжнародних конфліктів. Важко недооцінити значимість Міжнародного суду ООН, оскільки виконуючи свої завдання, Суд зміцнює роль міжнародного права у сфері міжнародних правовідносин. Він безпосередньо сприяє розвитку цього права. Хоча Суд не може формулювати нові закони як законодавець, проте він може роз'яснити, вдосконалити та інтерпретувати норми міжнародного права з урахуванням сучасних умов. Він також може звернути увагу на дефекти у праві та встановити формування нових тенденцій.

Як ми вже зазначали раніше, у Розділі 1 цього дисертаційного дослідження, вимога реального зв'язку між судном і державою прапора не завжди реалізується. Деякі держави надають право плавання під своїм прапором суднам, які не мають з ними тісного, реально діючого зв'язку - практика «зручних прапорів». Відповідні держави, як правило, висувають знижені вимоги у сфері оподаткування та безпеки суден. Міжнародний суд ООН розглянув дану практику в Консультативному висновку про заснування Комітету з безпеки на морі від 08 липня 1960 р. Пункт «а» ст. 28 Конвенції про Міжурядову морську консультативну організацію (ІМКО) 1948 року містив таке правило: «Комітет з безпеки на морі складається з 14 членів Організації, які обираються Асамблеєю з числа урядів держав, що мають значний інтерес у безпеці на морі, не менше восьми з яких повинні бути державами, що володіють найбільшим флотом...» [118, с. 642]. У 1959 році були проведені вибори до цього органу, в результаті яких ні Ліберія, ні Панама не ввійшли до складу восьми членів, що мають найбільший флот. Водночас Ліберія займала третє місце по загальному тоннажу зареєстрованого флоту, а Панама - восьме. Асамблея ІМКО звернулася до Суду із запитом про відповідність виборів 1959 року установчої конвенції. Суд зазначив, що основний принцип п. «а» ст. 28 полягає в тому, щоб вісім країн, які мають найбільший флот, були представлені в Комітеті в обов'язковому порядку; наявність у них значного інтересу в питаннях морської безпеки передбачається само собою. Суд розглянув значення фрази «держави, що мають найбільший флот» і дійшов висновку про неможливість обліку ще якогось критерію, крім критерію зареєстрованого тоннажу. Цей критерій є практичним, певним, легко застосовним і відповідним міжнародній практиці, морським звичаям і конвенціям. Суд постановив, що, не обравши Ліберії й Панами, Асамблея не виконала вимог п. «а» ст. 28 Конвенції. Таким чином, ми бачимо, що в даному разі критерій реального зв'язку судна з державою прапора відійшов на другий план, адже Суд розглядав справу по суті, незважаючи на те, що ні Ліберія, ні Панама не мали на меті встановити реальний зв'язок із суднами, які здійснюють плавання під їхніми прапорами.

Варто зазначити, що 1960 року Міжнародний суд ООН визнав, що після реєстрації національність судна є прапором, під яким воно здійснюватиме плавання, і треті сторони повинні визнати це, не вдаючись до питання про те, чи існує реальний зв'язок між державою прапора та судном [165, с. 171].

Оскільки рішення Суду (його прецедентне право або «юриспруденція») мають юридичну силу тільки для сторін у конкретному спорі та оскільки вони є авторитетним тлумаченням міжнародного права, держави й міжнародні організації повинні враховувати їх. Крім того, органами, яким доручено кодифікацію та прогресивний розвиток міжнародного права, такі як Комісія міжнародного права Організації Об'єднаних Націй, часто посилаються на рішення Суду в процесі розроблення проектів нових договорів. У зв'язку з цим класичним прикладом є морське право. У цій широкій і життєво важливій сфері міжнародного права рішення Суду помітно вплинули на конференції, скликані Організацією Об'єднаних Націй з метою уніфікації та кодифікації цього права [75].

За час свого існування Судом було розглянуто близько 100 справ, більшість з яких завершились вирішенням справи по суті. Серед суперечок, розглянутих Судом, найбільш поширеними є територіальні спори, спори, пов'язані з наданням дипломатичної допомоги, а також ті, які торкаються фундаментальних питань міжнародної безпеки. Однак дедалі частіше простежується тенденція розгляду справ Судом у сфері морського права. Ще у 1881 році була опублікована ґрунтовна праця Л. А. Комаровського «Про міжнародний суд». Ми повністю погоджуємося з думкою В. Л. Толстих про те, що традиція дослідження міжнародного правосуддя має бути продовжена [128, с. 44]. Міжнародні суди та їх рішення повинні бути предметом постійної уваги з боку вчених і політиків. Інакше наука буде позбавлена емпіричного матеріалу, необхідного для побудови серйозних концепцій, а зовнішня політика - потужних інструментів захисту інтересів держав та безпосередньо її громадян. У процесі нашого дослідження ми дійшли висновку, що дуже важливим і необхідним аспектом є забезпечення перекладу рішень міжнародних судів, у тому числі рішень Міжнародного суду ООН на українську мову для забезпечення глибшого розуміння обставин справи та подальшого аналізу досліджуваних концепцій.

Таким чином, Міжнародний суд ООН є одним із найважливіших інститутів міжнародного правосуддя, який бере участь у розвитку та вдосконаленні норм міжнародного морського права, у тому числі безпосередньо досліджуваного нами питання - концепції реального зв'язку судна з державою прапора.

3.2 Реальний зв'язок судна з державою прапора і практика Міжнародного трибуналу з морського права

Минуло майже 35 років відтоді, як у 1982 році людство з честю виконало важке завдання, встановивши універсальні правові рамки діяльності в Світовому океані через укладення Конвенції ООН з морського права. Її недарма називають «Конституцією океанів», оскільки в ній встановлені основні положення, що регулюють буквально всі сфери морської діяльності, і в якій бере участь переважна більшість держав. Одна з багатьох суттєвих новацій, запроваджених Конвенцією, - встановлення, легалізація та нормативна процесуалізація обов'язкової процедури вирішення спорів, яка передбачає вибір кожним учасником Конвенції одного чи більше судових органів, перерахованих у Конвенції, для вирішення його суперечок про тлумачення та застосування її положень.

Одним із таких органів названий Міжнародний трибунал з морського права (далі - Трибунал) - новий судовий орган, що, разом із факультативною компетенцією, якою наділені всі міжнародні суди й арбітражі, має також обов'язкову компетенцію щодо деяких категорій суперечок.

Зауважимо, що всеохоплюючий характер Конвенції ООН з морського права об'єктивно зробив неминучою компромісність, тобто не повну ясність багатьох її положень. Тому майже одразу після утворення Трибуналу держави стали звертатися до нього з огляду на різні правові позиції, займані ними з окремих аспектів Конвенції, що були детерміновані неоднозначністю тлумачення ними норм Конвенції.

Займаючись вирішенням спірних питань по суті і встановлюючи процесуальні рамки розгляду, Трибунал постійно стикається з необхідністю тлумачення багатьох статей Конвенції, іноді аж до окремих термінів. Крім того, діяльність Трибуналу має велике значення й тому, що він безпосередньо бере участь в оцінюванні правового регулювання діяльності держав з видобутку мінеральних ресурсів глибоководного району морського дна, який отримав статус «спільної спадщини людства» - абсолютно нової правової концепції. Діяльність Трибуналу має також безпосереднє значення і для нашої країни, оскільки Трибуналом розглядаються справи, що прямо заторкують інтереси України, свідченням чого є той факт, що вже в ряді справ, які розглядалися Судом, Україна виступала і як позивач, і як відповідач. Оскільки правила, за якими працюють міжнародні суди, мають багато спільного, дослідження й аналіз практики Трибуналу дасть можливість оцінити доцільність використання Україною інших судів. Аби правильно оцінити як місце Трибуналу в системі мирного вирішення міжнародних суперечок, так і його ефективність у плані сприяння встановленню надійного правопорядку в Світовому океані, необхідно уважно розглянути і методи його роботи, і ту позицію, яку він займає з конкретних питань реального зв'язку судна з державою прапора.

Необхідно наголосити на тому, що після закінчення ІІІ Конференції ООН з морського права вітчизняні дослідники опублікували низку комплексних праць з проблем міжнародного морського права і про способи вирішення міжнародних суперечок у цій галузі людської діяльності. Особливо цінними є праці К. А. Бекяшева, Ю. В. Бобрової, О. М. Вилегжаніна, Є. Б. Ганюшкіної, С. А. Гуреєва, В. М. Гуцуляка, О. О. Ковальова, А. Л. Колодкіна, Б. М. Клименка, Г. М. Мелкова, С. Є. Насіновської, П. В. Саваськова.

Велике значення для теми дослідження мають також праці радянських, вітчизняних і російських учених з різних питань вирішення міжнародних суперечок у цілому та їх засобів, включаючи праці А. Х. Абашидзе, К. В. Агейченка, Л. М. Анісімова, І. М. Бондарева, О. Ф. Висоцького, В. Н. Денисова, С. Б. Крилова, С. Л. Лазарева, Л. С. Мажара, І. С. Марусина, Є. А. Пушміна, О. І. Рабцевіч, В. Л. Толстих, А. М. Солнцева, О. М. Шемякіна.

У західній міжнародно-правовій літературі питанням діяльності міжнародних судів традиційно приділяється багато уваги. Це праці із загальних питань міжнародного морського права таких авторів, як А. Бойле, T. T. Б. Кох, Дж. Н. Саксена; праці, присвячені різним аспектам діяльності Міжнародного суду, написані, зокрема, такими авторами, як Д. Д. Карон, Х. Дипла, Х. Лаутерпахт, Ш. Розен; праці, присвячені діяльності Європейського суду з прав людини, таких учених, як К. Дж. Альтер, Дж. Х. Х. Вейлер, або Всесвітньої торговельної організації - Є.-У. Петерсман, Дж. Трахтман.

Міжнародні морські спори стали об'єктом дослідження таких авторів, як Р. Черчілл, А. Оуде-Ельферінк, С. Нандан, М. В. Лодж, Ш. Розен, М. Нордквіст. Серед книг і статей про Міжнародний трибунал варто виділити праці, написані такими вченими, як А.-К. Ешер, Г. Рашбрук, Дж. Шамзі. Особливо важливими з наукової точки зору є книги і статті колишніх і діючих членів Міжнародного суду та Міжнародного трибуналу з морського права. Судді В. В. Голіцин, Г. Ейрікссон, Г. Гійом, Р. І. Йеннінгс, Ш. Ода, С. М. Швебель, Т. Тревес, Г. Тюрк опублікували праці, які є особливо цінними для розуміння характеру діяльності цих судових органів. Однак не можна не визнати, що досі не було систематизованого аналізу діяльності Міжнародного трибуналу з морського права.

Уже зазначалось, що багато положень Конвенції ООН з морського права 1982 року мають абсолютно новий, новаторський характер. Роблячи спробу перерахувати нові найважливіші інститути міжнародного морського права, введені Конвенцією ООН з морського права, Г. М. Мелков включає до них Міжнародний трибунал з морського права [77, с. 7] та ін.

Треба наголосити на тому, що це справді нові положення, які не траплялися раніше ні в договорах, ні в однобічній практиці держав. Досить багато положень Конвенції сформульовано в загальному вигляді. Зрозуміло, що подальша кристалізація відповідних положень у процесі практики могла привести до значних розбіжностей, тому Конвенція містить чіткий перелік засобів мирного вирішення спорів про її тлумачення та застосування. Так, Розділ 1 ч. XV відкривається положеннями про зобов'язання держав вирішувати їхні суперечки за згодою й робити це у мирний спосіб. За державами збережено право в будь-який час домовитися про вирішення спору будь-якими засобами за їх вибором; у цьому разі обов'язкові процедури, передбачені ч. XV, не поширюються на такий спір (статті 280 і 281), замість них діють будь-які регіональні чи двосторонні угоди про засоби, які виносять обов'язкове рішення (ст. 282).

У будь-якому разі, якщо виникають суперечки, держави повинні негайно почати обмінюватися думками щодо їх врегулювання через переговори чи іншими мирними засобами (статті 283 і 284).

Якщо ж досягти позитивного результату в урегулюванні не вдалося, то сторони суперечки зобов'язані передати свій спір Міжнародному трибуналу з морського права, Міжнародного суду, арбітражу, який передбачений додатком VII, або спеціальному арбітражу за додатком VIII. Вибір суду або арбітражу залежить від попереднього вибору, заявленого в декларації держави - учасниці Конвенції, а якщо вибір не збігається, то засобом, що вирішує суперечку, буде арбітраж, утворений відповідно до додатка VII. Це означає, що арбітраж, створений згідно з додатком VII, - це той судовий орган, який буде розглядати спір, якщо держави не домовляться про інше. Обраний таким чином суд або арбітраж має юрисдикцію щодо будь-якого спору щодо тлумачення або застосування Конвенції ООН з морського права або будь-якої іншої угоди, пов'язаної з цілями Конвенції, якщо сторони погодяться про це.

При цьому діє ряд можливих вилучень і винятків спору з того чи іншого питання, як це закріплено в розділі 3 ч. XV. Кажучи узагальнено, ці винятки стосуються здійснення прибережною державою суверенних прав у виключній економічній зоні щодо збереження та управління живими ресурсами, а також проведення наукових досліджень (ст. 297). Держави також вправі зробити заяви про незастосування обов'язкових процедур до суперечок про розмежування морських просторів, до історичних заток, військової діяльності, діяльності з введення права або спорів, які перебувають на розгляді Ради Безпеки ООН (ст. 298).

Системний аналіз наведених вище нормативних правоположень дає змогу зробити методологічний висновок, що створення такої розгалуженої багатосуб'єктної системи обов'язкових засобів вирішення спорів про тлумачення й застосування Конвенції ООН з морського права (Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний суд, арбітраж тощо), стало одним з елементів загальної світової тенденції до збільшення числа міжнародних судів [124].

Зауважимо, що ще у середині 1990-х років у доктрині міжнародного публічного права Д. Кейрон і Г. Г. Шинкарецька зазначали в негативно-компліментарному контексті, що вже тоді існувало безліч механізмів мирного врегулювання, які часто-густо були скоординовані між собою, але, взяті разом, вони створювали, часто незалежно від намірів своїх авторів, єдину структуру засобів мирного врегулювання [160, с. 329].

Разом з тим треба констатувати, що значне поширення засобів мирного врегулювання і, зокрема, міжнародних судів та арбітражів мало об'єктивний характер, було природним явищем. Воно було детерміноване становленням системи світогосподарських зв'язків, потребою в ефективному управлінні міжнародними справами в умовах глобалізації економіки та перетворення нашого світу на більшу взаємопов'язану систему. Недарма вважається, що кінець ХХ ст. - це час міжнародних організацій, і саме подібно до них і саме при них з метою затвердження такої профільної спеціалізації з'являлась і зростала кількість міжнародних судових установ, бо як міжнародні організації спеціалізувалися, зберігаючи загальні міжнародно-правові принципи своєї організації й діяльності, так і міжнародні судові органи організацій створювалися для вирішення спеціальних категорій спорів.

Крім цього, слід наголосити на відповідній хаотичності цього процесу - не тільки обмежувалося певними визначеними організаційними рамками множення числа нових міжнародних судових установ, а й не виникали між ними ніякі формальні зв'язки і не створювалась ніяка субординаційна чи реординаційна ієрархія. Проте в наукових колах набув популярності вираз Я. Броунлі «співтовариство судів» [158]. Вважаємо, що його виникнення було обумовлене перманентним процесом збільшення числа міжнародних судів, який був дуже вражаючим, оскільки до 1990-х років існувало лише шість постійних міжнародних судів.

Підтвердженням цього є доктринальна позиція Г. Г. Шинкарецької, яка зазначає, що «останні 30 років стали періодом небаченого (і досить несподіваного для всього світу) розвитку міжнародних судових установ. Нині налічується до 50 судів і квазісудових організацій різної модифікації й усі вони працюють дуже інтенсивно. Крім множення числа міжнародних судів дедалі різноманітнішими стають їх форми. Відбувається регіоналізація судових установ (створені Європейський і Міжамериканський суди з прав людини), з'являються спеціалізовані суди (для вирішення спорів у сфері боротьби із забрудненням, суперечок у системі ГАТТ/СОТ, інвестиційних спорів). Спеціалізація дає змогу пристосувати органи вирішення спорів до конкретної соціально-політичної обстановки, уточнювати їх компетенцію» [150, с. 5].

Інший дослідник, Дж. Мартінес, відмічає ще одну, але більш тривожну тенденцію. Він зазначає, що, коли число міжнародних судів досягло «критичної маси», вони почали активно контактувати не тільки між собою, а й з національними судами, на дедалі більш регулярній основі [192, с. 233]. Тобто так даний представник міжнародно-правової доктрини акцентує увагу на конкуруючій компетенції, що стала виникати як між міжнародними судовими установами, так й між міжнародними й національними судами, хоча співробітництво судів у різних сферах їхньої діяльності в принципі треба підтримувати й усіляко вітати.

Разом з тим цей дослідник підтверджує наш висновок, вказуючи, що взаємопов'язаність судових установ проявляється в тому, що різні суди виявляються наділеними юрисдикцією щодо одних і тих же суперечок, тобто їх юрисдикції переплітаються й накладаються одна на одну; виносячи рішення, різні суди звертаються до рішень, ухвалених іншими судами, і виявляються перед неминучістю тлумачення рішень цих інших судів [183, с. 327].

На підтвердження своєї доктринальної позиції Дж. Мартінес наводить слова Ж. Гійома, який був тоді головою Міжнародного суду й виступав зі щорічною звітною доповіддю про роботу Міжнародного суду Шостого комітетові Генеральної Асамблеї ООН: «Поширення міжнародних судових і арбітражних органів уже впливає на функціонування міжнародного права - і в процесуальному відношенні, і в тому, що стосується його матеріального змісту» [186]. А дослідник-міжнародник Ч. Романо навіть висловив думку про те, що «величезне розширення, перетворення і формування міжнародної судової системи - це найпомітніша та найважливіша подія періоду після холодної війни» [161, с. 635].

Така доктринальна позиція синергії з позицією Г. Г. Шинкарецької, яка слушно вважає, що у міру розширення сфери дії міжнародного права на міжнародну арену виходять нові дійові особи, і це тягне за собою ряд наслідків для процесів мирного врегулювання [150, с. 3-4]:

- по-перше, наявність безлічі суверенних держав створює децентралізацію влади, так що світову систему мирного врегулювання неможливо або дуже важко створити (відносно аспектів нашого дослідження це стосується як труднощів об'єктивного та суб'єктивного характеру щодо створення універсальних міжнародних договорів у відповідній сфері, так і труднощів щодо створення міжнародних судових установ. - Авт.);

- по-друге, в спори потенційно міжнародного значення виливаються конфлікти набагато різноманітніші, ніж «класичні» міждержавні спори (конфліктогений потенціал об'єкта нашого дослідження саме й належить до позакласичних суперечок. - Авт.);

- по-третє, існує безліч механізмів мирного врегулювання, які часто-густо не скоординовані між собою, але, взяті разом, вони створюють, часто попри наміри тих, хто їх утворює, єдину структуру засобів мирного врегулювання (матеріально-процесуальний вплив поширення міжнародних судових та арбітражних органів на функціонування міжнародного права. - Авт.);

- по-четверте, у цих умовах особливого значення набувають системи мирного врегулювання, в яких наміри держав-учасниць виражаються найбільш чітко. Це системи вирішення спорів, що створюються для окремих географічних регіонів, і для окремих специфічних галузей міжнародних відносин (останнє й актуалізує питання діяльності Міжнародного трибуналу з морського права. - Авт.) [150, с. 3-4].

Усі ці явища активізуються і стають ще помітнішими в епоху економічної, політичної і правової глобалізації, яка для міжнародних відносин означає, що жодна держава світу не може існувати ізольовано, і дії одного суб'єкта міжнародного права відбиваються на становищі, правах та інтересах інших суб'єктів, а також і всього міжнародного співтовариства в цілому.

Якщо наведені положення можна визначити як інституційний вплив на досліджувану нами проблематику, то варто зазначити також внесок Г. Г. Шинкарецької й у визначення нормативно-процесуального впливу на неї. Так, вона вважає, що успішне попередження й усунення міжнародних розбіжностей можливе за наявності триєдності положень, що визначають мирне врегулювання:

1) норми, що регулюють міжнародні відносини по суті: чим точнішим і влучнішим є таке матеріально-правове регулювання, тим менш імовірне виникнення суперечок, пов'язаних з їх тлумаченням і застосуванням;

2) норми, що визначають зобов'язання того чи іншого учасника міжнародних відносин вирішувати свої спори з іншими учасниками;