Забезпечувальні заходи в цивілістичному процесі України

Щодо врегулювання питання забезпечення доказів нотаріусом на законодавчому рівні, слід зазначити, що у ст. 102 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси забезпечують докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав. А в ч. 2 вказаної статті зазначено, що дії для забезпечення доказів провадяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України. Виходить, ніби законодавцем і передбачена мета забезпечення доказів нотаріусом, але на неналежному рівні, оскільки такі докази ним забезпечуються тільки для ведення справ в іноземних судах. Проте вказаного в даній статті недостатньо, оскільки не розкрито саме поняття «забезпечення доказів у нотаріальному процесі» підстави, мету такого забезпечення, способи тощо.

Щодо врегулювання самої процедури забезпечення доказів нотаріусом, звертаємо увагу, що нотаріальним законодавством, зокрема, Законом України «Про нотаріат», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [56] вона не регламентована.

Однак слід зазначити про існування законопроекту з даного приводу, що є позитивним явищем, оскільки і науковці, і законодавець працюють над розробкою положень, які стосуються такого актуального питання.

Так, звертаємо увагу на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом», внесений народним депутатом України В. В. Карпунцовим [57] (надалі ? законопроект).

Не дивлячись на те, що даний законопроект було відкликано 27.11.2014р., сама спроба наділити нотаріусів такими повноваженнями заслуговує на увагу, оскільки є своєчасною. Запропоновані у даному законопроекті сутність і порядок забезпечення доказів нотаріусом потребують глибокого наукового аналізу та належного доопрацювання, оскільки запровадження такого інституту у нотаріальну діяльність може позитивно вплинути на охорону і захист прав фізичних та юридичних осіб.

Зокрема, не можна погодитися зі змістом Пояснювальної записки, що метою законопроекту є заповнення прогалин у вітчизняному законодавстві та введення процедури забезпечення доказів нотаріусом.

Дійсно, поняття «процедура забезпечення доказів нотаріусами», по-перше, нове поняття для законодавства про нотаріат, тому вказане поняття і не сприймається багатьма фахівцями; по-друге, забезпечення доказів нотаріусами вже існує у Законі України «Про нотаріат» і відображається в багатьох нотаріальних провадженнях, по-третє, заперечення проти запровадження цього законопроекту не можна вважати належним чином обґрунтованими. А саме члени Комітету Верховної Ради України з питань правової політики «погодились з правовою позицією Міністерства юстиції України та Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України щодо численних принципових зауважень, а також тих обставин, що цей законопроект не враховує положень частини першої статті 124 Конституції України, статей 133 - 135, 415 та 417 Цивільного процесуального кодексу України, статті 102 Закону України «Про нотаріат», які передбачають, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються; докази забезпечуються судом України; нотаріуси України можуть забезпечувати докази, необхідні для ведення справ тільки в органах іноземних держав» [58]. У висновку Комітету Верховної Ради України з питань правової політики щодо законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» відчувається концептуальне нерозуміння функцій нотаріату, який має забезпечувати саме несудовий порядок забезпечення доказів і в такий спосіб реалізувати правоохоронну функцію нотаріату. Так, практично всі нотаріальні дії пов'язані із забезпеченням доказів у несудовому порядку. Коли ж мова йде про забезпечення доказів перед потенційно можливим судовим розглядом, то морський протест яскравий приклад такого забезпечення доказів.

Більше того, в ч. 4 ст. 124 Конституції України передбачено нововведення: «Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору». Отже, до звернення до суду особа має забезпечити докази своєї правоти у відносинах, але виникає запитання, а як це можна реалізувати, якщо не у нотаріальному порядку? Це положення зайвий раз підкреслює необхідність доопрацювання і розгляду законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» як невідкладного, оскільки в осіб не має інструменту для забезпечення доказів у досудовому порядку врегулювання спору.

Тому автор вважає, що на сьогодні проблема із забезпеченням доказів у

нотаріальному порядку може бути вирішена двома шляхами:

1) оптимальний варіант - це розробка Нотаріального кодексу України (або Нотаріального процесуального кодексу України), у якому слід системно регламентувати сутність, підстави, мету та процедуру забезпечення доказів нотаріусами та визначити місце цього провадження серед інших нотаріальних дій, а також систематизувати усі забезпечувальні заходи, які матимуть місце у нотаріальному процесі;

2) терміновий варіант - удосконалення проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» з метою запровадження позасудового забезпечення доказів нотаріусом як сприяння фізичним та юридичним особам в обов'язковому досудовому порядку урегулювання спору.

Розглянемо другий варіант як найпростіший і спробуємо удосконалити положення законопроекту. Зокрема, статтею 97-1 законопроекту визначено поняття «забезпечення доказів нотаріусом». Так, забезпечення доказів нотаріусом - це фіксація (документування) інформації нотаріусом, яка вчиняється з метою її використання для підтвердження певних обставин, якщо згодом отримання чи фіксація (документування) такої інформації стане неможливою або ускладненою. Вважаємо це визначення недосконалим, оскільки в ньому відображається підхід законодавця тільки в одній площині, про що більш докладно буде далі вказано.

Частиною другою статті 97-1 законопроекту передбачено випадки забезпечення доказів нотаріусом, які слід докладно проаналізувати.

Такими випадками є: тяжка хвороба особи, якщо є об'єктивні підстави вважати, що стан здоров'я особи погіршиться або настане її смерть; від'їзд особи за кордон на тривалий термін; якщо є об'єктивні підстави вважати, що з часом певна інформація може зникнути, документи або матеріали можуть бути вилучені, пошкоджені чи змінені, а продукти, що швидко псуються, знищені (утилізовані); якщо є підстави вважати, що розміщена в електронному вигляді за відповідною адресою в глобальній інформаційній мережі Інтернет інформація буде втрачена чи навмисно змінена або знищена; подання матеріалів, що можуть бути використані як докази, в закордонні суди чи інші компетентні органи.

Дійсно, коли в особи за станом здоров'я немає можливості свідчити в суді, то можливість надання доказів таким чином є найкращим варіантом. Головне, щоб були відповідні докази неможливості дістатися до суду та свідчити в судовому засіданні (медичні довідки тощо).

Погоджуємося з О. О. Бурмакою, яка вказує, що залишається невідомим про виїзд якої саме особи за кордон йдеться в ст. 97-2 законопроекту, а також про які документи чи матеріали зазначає автор законопроекту, що можуть бути вилучені, пошкоджені чи змінені [26, с. 42]. Також, вважаємо, відповідно не уточнено, який термін у цьому випадку вважати тривалим, а тому даний випадок сформульовано не належно, внаслідок чого виникає багато питань.

Щодо інформації, яка розміщена в електронному вигляді за відповідною адресою в глобальній інформаційній мережі Інтернет та яка буде втрачена чи навмисно змінена або знищена, то вважаємо, що дане питання технічно складне та автором законопроекту занадто широко визначено, адже не конкретизовано що за інформація, отримана з мережі Інтернет, та для чого вона потрібна.

Адже в руках недобросовісних користувачів мережа Інтернет стає «чудовим» інструментом, за допомогою якого можна розповсюджувати оманливу інформацію, що дискредитує конкурентів [48, с. 320].

На сьогодні питання про можливість або неможливість фіксування нотаріусом отриманої з Інтернету інформації (забезпечення електронного доказу) є дискусійним серед вчених-правників, оскільки деякі вчені [59, с. 126-135] вважають, що нотаріус може забезпечувати докази, що знаходяться у мережі Інтернет, а інші висвітлюють відповідно технічно-правові заперечення.

Автором законопроекту також не вказано як саме технічно зафіксувати таку інформацію (технічна можливість забезпечення електронного доказу).

Такі вчені як А. Вайшннурс [60], О. Мещерякова [61], Є. Чарчіян [62] та інші пропонують звертатися до нотаріуса для засвідчення копії Web-сторінки. Російське законодавство використовує подібну практику та відповідно є розроблений алгоритм дій, потрібних для засвідчення Web-сторінки. Так, зацікавлена особа має скласти заяву на ім'я нотаріуса, на підставі якої нотаріус знаходить Web-сторінку, роздруковує її, переконується в наявності матеріалу за вказаними реквізитами. Бажано, щоб на роздруківці в автоматичному режимі були відображені дата друку і адреса файлу, а Web-сторінка була роздрукована повністю, в тій формі, в якій вона постає перед відвідувачем сайту. За результатами огляду Web-сторінки нотаріус має скласти протокол послідовності вчинюваних ним дій [60, с. 26].

Підримуємо думку вчених, які вважають, що доцільно в справах про правопорушення в мережі Інтернет застосовувати такий спосіб забезпечення доказів [48, с. 321], оскільки даний захід допоможе захистити порушені права та інтереси осіб в мережі Інтернет, що з кожним днем стає все більш актуальнішим. Вважаємо доцільним додати, що підставою звернення за отриманням таких нотаріальних послуг може стати порушення авторських прав, недостовірна реклама тощо.

Звертаємо також увагу на те, що згідно з ч. 6 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» копією електронного документа є візуальне подання цього документа на папері, яке засвідчене у порядку, встановленому законодавством [63]. Так, як вказують вчені, звідси випливає те, що засвідчена копія електронного документа відповідає вимогам чинного законодавства, а отже має цілком допустимий доказовий характер [48, с. 320-321].

Отже, враховуючи вище зазначене, вважаємо за необхідне передбачити в нотаріальному законодавстві України алгоритм дій нотаріуса щодо засвідчення копії Web-сторінки.

Повернемося до аналізу законопроекту, де йдеться про випадки забезпечення доказів, але, вважаємо, що їх не можна однозначно оцінити, бо сформульовані вони недостатньо зрозуміло. Вважаємо, що автором законопроекту некоректно вказано поняття «випадки», оскільки суть даних випадків відповідає значенню підстав забезпечення доказів нотаріусом. Також вважаємо, що випадки забезпечення доказів нотаріусом мають визначатися заінтересованими особами, тобто вони мають заявити лише про те, що їм необхідно забезпечити такий доказ, а його використання буде залежати від конкретних обставин: досудове врегулювання спору, угода з правопорушником щодо добровільного відшкодування завданої шкоди і компенсації завданої шкоди тощо. Тому недоцільно акцентувати увагу у проекті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» на тому аспекті, де, кому, якому органу тощо подаватимуться такі докази.

У ч. 1 ст. 97-2 законопроекту визначено підстави забезпечення доказів нотаріусом, а саме: нотаріус забезпечує докази, необхідні для розгляду цивільної, кримінальної, господарської чи адміністративної справи в суді або у разі виникнення необхідності подання таких доказів до відповідних компетентних органів для підтвердження окремих фактів, на підставі письмової заяви особи (осіб), що до нього звернулися. У даному випадку здається важливим той факт, що нотаріально посвідчені докази в судочинстві не мають переваг перед іншими доказами, але відсутність доказів позбавляє особу права на реальний захист. Тому доволі часто фахівці забезпечують докази різними способами, включаючи поряд з одним доказом й інші. У розглядуваному випадку, поряд з нотаріально посвідченим доказом, наприклад, письмовою заявою особи, зробленою нотаріусу, на якій її підпис буде ним засвідчений, можуть використовуватися і показання свідків тощо.

Вченими та практиками обговорюється питання щодо можливості застосування аналогії закону, щодо поширення усіх норм ЦПК України, якими відповідно регламентовано забезпечення доказів у цивільному процесі, на нотаріальний процес.

Нотаріус не може діяти у межах повноважень, які спеціально передбачені для суддів [48, с. 307], а тому, вважаємо, що така аналогія з правом неприпустима, оскільки правовий статус судді та нотаріуса різний.

Так, нотаріальну функцію виконують як державні, так і приватні нотаріуси; суддя на відміну від нотаріуса наділений владними повноваженнями, а саме може застосовувати санкції до учасників процесу (наприклад, накладати штраф, видаляти із залу судового засідання осіб, які порушують порядок, витребовувати докази у примусовому порядку, на підставі ухвали суду свідки можуть доставлятися до суду; суд вправі попереджати свідків, експертів, на межі нотаріальної юрисдикції - вирішення питань, в яких відсутній спір про право (безспірна юрисдикція) та виходячи з того, що нотаріус у своїй діяльності не встановлює юридичні факти, а лише перевіряє достовірність існуючих, єдиним допустимим доказом у нотаріальному процесі має бути письмовий доказ [64, c. 206]. З таким твердженням погодитися не можна та його хибність буде підтверджена думками інших вчених та аналізом тих нотаріальних проваджень, де можуть мати місце не тільки письмові докази, а й речові та інші.

Так, згідно зі ст. 97 ЦПК України речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, які мають значення для справи.

У науці нотаріального процесу визначення речових доказів дає С. Я. Фурса. Так, на її думку, речовим доказом у нотаріальному процесі є річ, яка містить у собі інформацію про певні юридичні обставини, що фіксуються нотаріусом при вчиненні нотаріального провадження [48, с. 268].

У нотаріальному процесі такими речами є речі (предмети), щодо яких вчиняються нотаріальні дії, як то: грошові суми та цінні папери (при вчиненні такої нотаріальної дії як прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів), конверт з секретним заповітом (при посвідченні секретного заповіту), майно спадкодавця (при вжитті заходів щодо охорони спадкового майна), документи (при прийнятті документів на зберігання) [65, с. 196].

Звертаємо увагу на те, що досліджуючи речові докази, М. К. Треушніков вказує, що до кола речових доказів відносяться риси людей, які є сторонами, свідками чи тих осіб, які не беруть участь в процесі [66, с. 264]. Таким чином, вчений розглядає навіть зображення людини як речовий доказ [65, с. 197].

Остання концепція неоднозначна, але її в тій чи іншій мірі підтримують й інші науковці. Зокрема, Є. І. Білозерська вказує на те, що встановлюючи особу, нотаріус безпосередньо звіряє обличчя громадянина із зображенням його на фотокартці у наданому документі, що посвідчує особистість, що є дослідженням речового доказу нотаріусом. При цьому речовим доказом буде не тільки документ, який містить фотокартку обличчя, але і самі зовнішні риси обличчя людини, які дають нотаріусу можливість ідентифікувати її як громадянина, який зображений на фотокартці документа [67, с. 141].

З досвіду іноземних держав вчені звертають увагу на досвід Німеччини в даному випадку. Так, у ЦПК Німеччини міститься аналогічне положення (поруч з такими об'єктами судового огляду як речі, які є або не є предметами спору, об'єктом огляду є також сама сторона в процесі, а також інші особи. Існує навіть спеціальний вид огляду - огляд фізичних осіб [68, с. 115; 69, c. 158]. Досвід цікавий та потребує додаткового дослідження задля вирішення необхідності передбачити в законодавстві України відповідні положення.

О. О. Бадила зазначає, що виникає потреба у формулюванні понять «судові докази» та «нотаріальні докази», оскільки необхідність такого поділу зумовлена кардинальною відмінністю їх застосування у діяльності нотаріусів та суду [69, с. 158]. Їх застосування у діяльності нотаріуса дійсно відмінне від застосування в суді, проте це не впливає на саму сутність доказів.

Отже, враховуючи вище зазначене, а саме питання щодо забезпечення електронних доказів та речових доказів у нотаріальному процесі, вважаємо за необхідне визначити поняття «забезпечення доказів у нотаріальному процесі».

Вченими надаються визначення поняття забезпечення доказів нотаріусом.

Так, під забезпеченням доказів у нотаріальному процесі слід розуміти вчинення компетентною особою, на вимогу заінтересованих осіб, передбачених законом заходів, спрямованих на зберігання відомостей про певні обставини, які заявники вважають для себе важливими (С. Фурса, Є. Фурса) [48, с. 305].

Під компетентною особою слід розуміти державного чи приватного нотаріуса. Щодо консульських установ та дипломатичних представництв як компетентних осіб у даному випадку, слід зазначити, що п. 3.20.6 Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах від 22.12.2004 р. [70] передбачено, що консули забезпечують докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав [48, с. 306]. А тому, враховуючи вказане положення та відповідні норми Закону України «Про нотаріат» (ч. 2 ст. 38), підтримуємо вчених [71, С. 144-150], які в даному випадку вважають компетентними особами, які забезпечують докази, консульські установи та дипломатичні представництва.

У ч. 2 ст. 38 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що консульські установи України вживають заходів до охорони спадкового майна.

Однак існує дискусія серед вчених з даного приводу. Так, В. В. Баранкова та В. В. Комаров заперечують проти забезпечення доказів консульськими установами та дипломатичними представництвами [72, с. 260], з чим важко погодитися. Держава, на наш погляд, має забезпечити належні умови для охорони і захисту прав власних громадян, де б вони не перебували. Крім того, статтями 6, 7 ,8 Віденської конвенції про консульські зносини передбачено, що до повноважень консульської установи та дипломатичного представництва належить функція з забезпечення доказів, які можуть забезпечуватися і поза межами консульського округу [73]. З даного приводу вченим Є. Є. Фурсою сформульовано перелік способів забезпечення доказів консулом, необхідних для спадкування: 1) нотаріальне посвідчення офіційної заяви про підтвердження певних юридичних фактів, необхідних для спадкування (афідевіт ? урочиста заява для дії за кордоном); 2) здійснення експертизи чи оцінки спадкового майна; 3) витребування, взяття на тимчасове зберігання доказів (документів, грошей та особистого майна померлого в державі перебування) для передачі спадкоємцям, розпоряднику, виконавцю заповіту та іншим уповноваженим особам; 4) розшук спадкового майна; 5) опис спадкового майна і встановлення над ним опіки; 6) розшук особи, місце перебування якої невідоме, зниклої безвісти; 7) передача судових і не судових документів, що стосуються спадкової справи [74, c.9].

Заінтересованими особами, які можуть звертатися до нотаріуса за забезпеченням доказів, слід розуміти фізичних та юридичних осіб України, іноземних фізичних та юридичних осіб, осіб без громадянства, які заінтересовані у забезпеченні доказів для подальшого захисту своїх прав та інтересів у юрисдикційному провадженні [48, с. 306].

О. О. Бурмак під забезпеченням доказів в нотаріальному процесі (в широкому аспекті) вважає, що необхідно розуміти вжиття нотаріусом всіх процедурних заходів, (включаючи внесення необхідних відомостей у електронні та паперові реєстри, використання нотаріальних бланків та їх облік тощо, оскільки всі ці документи у подальшому можуть бути витребувані судом як докази) з метою фіксації існування певних фактів, наявності чи відсутності власних прав та (чи) обов'язків, а також витребування певних документів, які їх підтверджують. Тому слід доповнити ст. 34 Закону України «Про нотаріат» таким нотаріальним провадженням як забезпечення доказів для нотаріального процесу. Дане провадження має передбачати перелік процесуальних дій, які вчинятимуться нотаріусом з метою забезпечення вчинення основної нотаріальної дії. Наприклад, вжиття заходів щодо охорони спадкового майна вчинятиметься з метою забезпечення вчинення такої (основної) нотаріальної дії як видача свідоцтва про право на спадщину тощо. Тобто нотаріальне провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна можна розцінювати як спосіб забезпечення доказів, оскільки опис, заборону відчуження та зберігання майна як складові названого провадження слід розцінювати як забезпечувальні заходи, які спрямовані на збереження спадкового майна [26, с. 7-8]. Так, науковцем на рівні дисертаційного дослідження висвітлено визначення вказаного поняття «забезпечення доказів нотаріусом» широко та належним чином, оскільки визначено такі аспекти як внесення необхідних відомостей у реєстри, використання нотаріальних бланків тощо, враховано, що вказані документи можуть бути в майбутньому витребувані судом як докази, також передбачена мета фіксації доказів.

Науковцем О. О. Бурмакою на рівні дисертаційного дослідження також запропоновано критерії забезпечення доказів у нотаріальному процесі:

? залежно від суб'єктів, які можуть забезпечувати докази у нотаріальному процесі: нотаріуси; консули, представники дипломатичного представництва; ? залежно від органів, якими будуть використовуватися докази: самим нотаріусом ? для вчинення нотаріальних дій; судом як національним, так і іноземним ? для розгляду справи; іншими компетентними органами ? для підтвердження певних обставин при вчиненні юридично вагомих дій, особою - заявника ? для підтвердження обставин при вчиненні певних юридично вагомих дій;

? залежно від процесуальних та матеріальних критеріїв: спеціальні способи забезпечення доказів, перелік яких, вважає науковець, має бути передбачений окремою нормою законодавства про нотаріат (огляд доказів на місці, надання фізичною особою пояснень, шляхом засвідчення її підпису на офіційній заяві, проведення експертизи; нотаріальні дії, які можна розцінювати як спосіб забезпечення доказу (вчинення морського протесту, передання в депозит грошових сум та цінних паперів, вжиття заходів щодо охорони спадкового майна) [26, с. 8-9].

Така позиція О. О. Бурмак стосується лише суб'єктів забезпечення доказів у нотаріальному процесі, тому є не повною щодо широкого розуміння інституту забезпечувальних заходів, а авторська позиція зводиться до системного сприйняття забезпечення доказів та інших забезпечувальних заходів у цивілістичному процесі, зокрема у нотаріальному процесі (як однієї із складових цивілістичного процесу) ? будь-який нотаріальний акт і кожна обставина, пов'язана з його посвідченням, має сприйматися як доказ. Отже, щодо кожної з них мають застосовуватися спеціальні умови фіксації, зберігання, передання тощо. Так само системно мають застерігатися не тільки права та інтереси нотаріусів, а й інших осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Зокрема, у ч. 4 ст. 8-1 Закону України «Про нотаріат» встановлені обмеження щодо вилучення (виїмки) реєстрів нотаріальних дій та документів, але наведені і подібні гарантії мають поширюватися на всіх осіб, які вчиняють нотаріальні дії, і стосуватися, зокрема, посвідчених заповітів, оскільки так мають забезпечуватися права осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії тощо.

Дійсно, варто погодитися, що за допомогою нотаріальної процедури можна забезпечувати докази не тільки для вчинення нотаріальних дій, а й для їх подальшого використання у судах та інших державних органах [26, с. 9], хоча б тому, що це не заборонено і особам гарантується свобода у наданні суду доказів у відповідності до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України.

О. О. Бурмакою вказано, що нотаріусу має бути надане право забезпечувати докази у спосіб, який навіть не передбачений законодавством, але якщо про це клопоче заявник чи його уповноважений представник за його згодою [26, с. 10]. Однак зазначене положення є дещо спірним, оскільки нотаріус має діяти в межах законодавства, але якщо такий спосіб не передбачений, то він має бути й не забороненим законодавством та нотаріус повинен мати технічні можливості для вжиття такого способу забезпечення доказів. І це, відповідно, право нотаріуса діяти у спосіб, не передбачений конкретною нормою законодавства про нотаріат, а при цьому нотаріус може виходити із Загальних правил вчинення нотаріальних дій.

Отже, враховуючи все вище зазначене, можна зробити висновок, що забезпечувальні засоби у нотаріальному процесі мають врегульовуватися комплексною програмою, а вжиття таких заходів нотаріусом або іншою особою, уповноваженою на вчинення нотаріальних дій, повинно забезпечити достовірність посвідчуваної (засвідчуваної) нотаріусом інформації і неможливість внесення до неї змін або знищення протягом визначеного законом проміжку часу. Комплексна програма забезпечувальних засобів має гарантувати достовірність окремої юридичної обставини (зокрема, фіксувати ініціативу особи на вчинення нотаріальної дії, зміст, роз'яснення нотаріуса наслідків її вчинення тощо), так і в їх сукупності, що виражається у нотаріальному акті та документах, що залишаються в справі нотаріуса, а також збереження відповідних відомостей, необхідний час. Автор вважає, що умови зберігання нотаріальних актів мають встановлюватися не у підзаконних актах, а у Законі України «Про нотаріат». Щодо обмежень у використанні «нотаріальних» доказів у суді (включаючи, й іноземний) й/або іншому органі, то передумов для них не вбачається.

Для відмежування поняття «забезпечувальні заходи у нотаріальному процесі» від схожого «забезпечення доказів нотаріусом» варто виходити з того, що нотаріуси фіксують певні юридичні обставини і в основу відповідного провадження має входити назва такої обставини, наприклад, фіксування кворуму на загальних зборах співвласників багатоквартирного будинку або дотримання порядку проведення таких зборів, засвідчення вірності копії інформації, що містилася на відповідному сайті в мережі Інтернет тощо. Цілком зрозуміло, що запропонована автором його остання пропозиція має бути регламентована у Нотаріальному кодексі України і не може бути відтворена шляхом внесення змін до Закону України «Про нотаріат».

2.2 Забезпечення охорони спадкового майна

Вжиття заходів до охорони спадкового майна в традиційному сприйнятті цього провадження асоціюється із забезпеченням права на спадкування, але така позиція на сьогодні має розцінюватися як занадто проста. Так, вжиття заходів до охорони спадкового майна може ініціюватися і, відповідно, забезпечувати права встановлених у ч. 1 ст. 60 Закону України «Про нотаріат» осіб, а саме: спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів або держави. І хоча сьогодні державу у ч. 1 ст. 60 Закону України «Про нотаріат» необхідно замінити на територіальну громаду, оскільки держава за новим ЦК України не спадкує, а територіальна громада може отримати відумерлу спадщину, такий підхід дозволяє встановити інтереси відповідних суб'єктів у вжитті забезпечувальних заходів.

На сьогоді наукові дослідження з захисту прав дійшли так далеко, що пропонується: «…захищати права насцитуруса - дитини, яка була зачата за допомогою екстракорпорального запліднення (наприклад, протягом року) та народилася живою після смерті свого батька. Пропонується визначати таких дітей спадкоємцями за законом та за заповітом у разі внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України…» [75]. Отже, такі новації потребують системного перегляду нотаріальної діяльності в контексті забезпечення прав таких дітей і не тільки їх.

Тому вжиття заходів щодо охорони спадкового майна на сьогодні можна визнати одним з найважливіших нотаріальних проваджень, оскільки відповідні заходи спрямовані на надійну охорону від нанесення шкоди (крадіжки, псування), збереження цілісності спадкового майна, тобто мають гарантувати збереження майнових прав громадян.

Порядок вжиття заходів щодо охорони спадкового майна визначено в статтях 1283, 1284 ЦК України, Законом України «Про нотаріат» (Глава 6), Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (Глава 9) (надалі - Порядок), Методичними роз'ясненнями Міністерства юстиції України щодо вчинення нотаріальних дій, пов'язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, схвалені рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009.

Цій темі була присвячена спеціальна дисертаційна робота Б. Б. Рудко «Процедура нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна», яка була захищена у 2012 році [76]. У науці нотаріального процесу питання щодо застосування вказаних заходів досліджували також Ю. В. Желіховська, Ю. О. Заїка, Л. К. Радзієвська, С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, а вчений Є. Є. Фурса досліджував це питання з точки зору вчинення цього провадження консулами [77, c. 219 ? 222] та ін. Тому основна увага в цьому підрозділі буде сконцентрована на недосліджених проблемних питаннях забезпечувальних заходів.

Так, науковцем Б. Б. Рудко запропоновано ввести нове широке поняття «вжиття заходів щодо охорони майна» як сукупність вчинюваних нотаріусами нотаріальних проваджень у випадках, коли власник майна з тих чи інших причин не здатен здійснювати належні йому права особисто і в його інтересах та інтересах інших осіб, потребується вжити передбачені законом заходи щодо охорони таких інтересів [76, с. 7]. Таку позицію даного автора можна вважати обґрунтованою, оскільки відповідно до неї нотаріальне провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (п.2 ч.1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат») може розцінюватися лише як елемент поняття «вжиття заходів щодо охорони майна» у широкому його розумінні.

Перевіримо останню гіпотезу на прикладі. Охорона спадкового майна - це його зберігання до прийняття спадщини спадкоємцями, як за законом, так і за заповітом, підтримання у належному стані тощо [78, с. 1058], тобто таке спрощене сприйняття охорони спадщини відтворюється й у ч. 3 ст. 1283 ЦК України. Автор вважає, що у спадковій справі мають бути зафіксовані всі майнові витрати, пов'язані зі спадкуванням, включаючи витрати на вжиття заходів до охорони спадкового майна нотаріусом, оплата зберігання спадкового майна, утримання тварин, що входять до складу спадщини, плата виконавцю заповіту за виконання ним послуг тощо, а також майнові претензії кредиторів та третіх осіб, якщо до акту опису майна увійшли належні їм речі.

З моменту відкриття спадщини і до її прийняття спадкоємцями проходить певний проміжок часу, протягом якого спадкове майно перебуває в невизначеному стані [79, с. 222]. Разом з тим, може виникнути необхідність охорони майна, управління, утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані. І тут варто говорити й про можливість отримання від використання спадкового майна певного доходу і не обов'язково, коли таке майно передається за договором в управління. Зокрема, коли спадкове майно було передано в оренду, то орендна плата до визначення спадкоємців ніким не витребується, що за своєю суттю є неправильним. Автор вважає, що орендна плата за використання спадкового майна має передаватися нотаріусу, а останній має такі кошти класти на депозит для передачі спадкоємцям, кредиторам або у разі визнання спадщини відумерлою для передачі територіальній громаді.

Формально, до провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна відноситься й ст. 63 Закону України «Про нотаріат», де регламентується повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини. Але ні в цій нормі, ні в інших нічого не вказано про те, що заходи нотаріуса щодо повідомлення спадкоємців будуть пов'язані з матеріальними витратами, витратами часу і його зусиль. Тому заходи, які вчинятимуться нотаріусом повинні бути оплачені наперед або за рахунок спадкового майна. Так, заходи з повідомлення спадкоємців нотаріусом мають відноситися до категорії забезпечувальних заходів. Таке повідомлення необхідно робити терміново, щоб спадкоємці змогли взяти безпосередню участь у вжитті заходів щодо охорони спадкового майна.

Певний недолік можна помітити й у ч. 1 ст. 62 Закону України «Про нотаріат», де можливість отримати винагороду за зберігання майна ставиться у залежність від певної юридичної обставини ? хранитель, опікун та інша особа, яким передано на зберігання спадкове майно, не повинні бути спадкоємцями. Це положення вважаємо нераціональним, оскільки один із спадкоємців бере на себе певні зобов'язання, буде використовувати власний час та зусилля, а можливо й власні кошти на утримання тварин тощо і для збереження майна всіх спадкоємців, тому він має право на винагороду. Це положення має бути відтворене у ч. 1 ст. 62 Закону України «Про нотаріат».

На практиці найчастіше вчинення такої дії виникає, коли спадкоємці не проживали разом зі спадкодавцем, або коли між ними і тими спадкоємцями, які проживали разом із спадкодавцем, виникли неприязні відносини. Також необхідність застосування такої процесуальної дії може виникнути, коли спадкоємцями є неповнолітні або держава [80, с. 196]. Варто зауважити, що сьогодні держава не спадкує, а у разі відсутності спадкоємців спадщина має визнаватися відумерлою з наслідками, передбаченими нормами ЦК України, тобто переходити до територіальної громади.

Отже, на законодавчому рівні передбачено «заходи», які повинні забезпечити зберігання спадкового майна від псування, розкрадання, загибелі, а саме нотаріальне провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (стаття 1283 ЦК України) [48, с. 772]. Доцільно зазначити, що у ст. 61 Закону України «Про нотаріат» найпершою процесуальною дією визначено опис спадкового майна з метою його подальшої охорони, але, на нашу думку, опис майна у майбутньому слугуватиме саме відправною крапкою для визначення вартості спадщини.

Не можна не погодитися з Б. Б. Рудко, якою, порівняно із законодавством, більш правильно визначено завдання з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, а саме: виявлення такого майна, його опис та вжиття безпосередніх заходів щодо його охорони; відмежування прав спадкодавця на майно від прав інших осіб на майно, яке потрапило в акт опису та під охорону як спадкове; кваліфікація майна на два види: яке має бути передане на зберігання та яке потребує управління; збереження майна; управління спадковим майном; необхідність термінових виплат на встановлення надгробка спадкодавця тощо; передача спадкового майна спадкоємцям, кредиторам або територіальній громаді та надання відповідного звіту про вжитті заходи та їх наслідки [76, с. 7 ? 8].

Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна відповідно до Методичних рекомендацій здійснюється поетапно. Тож вважаємо за необхідне розглянути етапи вчинення зазначеної нотаріальної дії:

1) повідомлення про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, прийняття заяви про застосування відповідних заходів.

Під повідомленням (отриманням відомостей), як зазначає вчений С. Я. Фурса, слід розуміти звернення заінтересованих осіб до нотаріуса за вчиненням даної нотаріальної дії як з усною, так і з письмовою заявою. Законом не передбачено обов'язкової письмової форми для повідомлення [48, с. 774]. І інші вчені-правники підтримують вказану думку, у тому числі Ю. В. Желіховська [81, с. 119].

Отже, підставою для застосування заходів щодо охорони спадкового майна можуть бути заяви спадкоємців, повідомлення кредиторів спадкодавця, територіальних органів самоврядування, державних органів управління, громадян, установ та організацій, але не власна ініціатива нотаріуса. Отже, відповідно до ст. 60 Закону України «Про нотаріат» повинні бути внесені зміни і виключено положення про те, що нотаріус за своєю власною ініціативою вживає заходів до охорони спадкового майна. Це положення суперечить принципу диспозитивності і призводитиме до витрат, що обтяжуватимуть спадщину, і ці витрати в майбутньому можуть бути визнані спадкоємцями необґрунтованими та нестимуть для нотаріуса негативні наслідки.

Науковець Б. Б. Рудко пропонує закріпити у Законі України «Про нотаріат» норму, яка б регламентувала підставу для вжиття нотаріусом заходів щодо охорони спадкового майна, якою має бути письмова заява заінтересованої особи або письмове повідомлення уповноважених органів [76, с. 9].

Проте в ЦК України, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та Методичних рекомендаціях визначено письмову форму такого повідомлення, оскільки застосовується поняття «заява про вжиття заходів до охорони спадкового майна», а в Методичних рекомендаціях, в Додатку 1 передбачено форму такої заяви. Тож, проаналізувавши вищезазначені положення, вважаємо за доцільне підтримати думку вчених щодо необхідності закріпити в Законі України «Про нотаріат» обов'язкову письмову форму заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, також пропонуємо внести відповідні зміни до Порядку.

Що стосується змісту заяви, враховуючи положення Методичних рекомендацій (Додаток 1), слід зазначити, що вона має включати такі елементи:

1) найменування нотаріальної контори, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, із зазначення нотаріального округу (найменування органу місцевого самоврядування чи консульської установи);

2) відомості про заявника: прізвище, ім'я, по-батькові, місце проживання, ідентифікаційний номер;

3) відомості про спадкодавця: прізвище, ім'я, по-батькові, дата смерті (число, місяць, рік), останнє місце проживання (повна адреса);

4) відомості щодо спадкового майна: перелік майна, щодо якого необхідно вжити заходів щодо охорони, місцезнаходження спадкового майна;

5) відомості про інших спадкоємців: прізвище, ім'я, по-батькові, адреса місця проживання, знаходження, роботи;

6) підпис особи-заявника;

7) дата подання заяви;

8) додатки (свідоцтво про смерть, квитанція про сплату державного мита та ін.).

Заява про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна після надходження відразу реєструється в Книзі обліку заяв про вжиття заходів до охорони спадкового майна та встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме.

Для застосування заходів охорони спадкового майна нотаріус повинен з'ясувати такі обставини: належність спадщини померлому; коло спадкоємців; місце розташування спадкового майна; склад і обсяг майна спадкодавця; необхідність вжиття охоронних заходів щодо спадщини.

Також нотаріусом перевіряється наявність спадкової справи за даними Спадкового реєстру. Якщо спадкова справа не заведена, нотаріус зобов'язаний зареєструвати заяву про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна також і в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ, завести спадкову справу і негайно зареєструвати її у Спадковому реєстрі.

Питання щодо попередньої оплати нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна має здійснюватися тією особою, яка ініціювала вчинення цього провадження (ст. 42 Закону України «Про нотаріат»), за винятком державних установ, які мають звільнятися від оплати такого провадження, а в наступному зроблені витрати мають перерозподілятися між заінтересованими особами пропорційно до отримуваних ними часток зі спадкового майна [76, с. 20].

2) здійснення підготовчих дій (витребування та отримання всіх необхідних документів, вирішення питання щодо залучення свідків, необхідності залучення експерта чи оцінювача тощо);

3) опис спадкового майна;

Відповідно до п. п. 3.1 ? 3.2 Порядку опис спадкового майна проводиться за участю заінтересованих осіб (за бажанням) і не менше, ніж двох свідків, присутність виконавця заповіту при здійсненні опису є обов'язковою, та проводиться за місцем знаходження майна [56]. Порядком визначено зміст акту опису. Вважаємо за доцільне, внести зміни до статті 61 Закону України «Про нотаріат» у частині доповнення нормою, що стосується обов'язку складення акту опису.

4) охорона та зберігання описаного спадкового майна.

Якщо у складі спадщини є майно, що потребує управління, а також у разі подання позову кредиторами спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями нотаріус призначає хранителя майна. У місцевості, де немає нотаріуса, посадова особа органу місцевого самоврядування призначає у цих випадках над спадковим майном опікуна. Хранителі, опікуни та інші особи, яким передано на зберігання спадкове майно, попереджаються про відповідальність за розтрату або приховування спадкового майна, а також про матеріальну відповідальність за заподіяні збитки. Над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме, встановлюється опіка. На підтвердження цього факту опікуну видається свідоцтво. Опіка над майном триває до скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою [78, с. 221].

Якщо вжити заходів до охорони спадкового майна неможливо (спадкоємці або інші особи, які проживали зі спадкодавцем, заперечують проти опису, не пред'являють майно для опису, майно вивезене тощо), нотаріус складає акт і повідомляє про це заінтересованих осіб, а в необхідних випадках - фінансовий орган або прокурора [56].

Б. Б. Рудко сформульовані умови вжиття заходів щодо охорони спадкового майна в такій послідовності:

1) письмова форма звернення до нотаріуса;

2) надання свідоцтва про смерть, за винятком випадку звернення слідчих органів та суду;

3) попередня оплата нотаріального провадження;

4) заява має містити перелік майна та тих заходів, які просить вчинити заінтересована особа;

5) заявник повинен вказати всіх відомих йому заінтересованих осіб, їх місце проживання (перебування), місцезнаходження, поштовий індекс та їх засоби зв'язку;

6) нотаріус має повідомити всіх заінтересованих осіб про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна [76, с. 9]. На нашу думку, ця позиція могла б вважатися вичерпною, але тут не враховуються деякі правові ситуації.

Так, в заяві про вжиття заходів до охорони спадкового майна вказується лише одне місцезнаходження майна спадкодавця, що було характерне для радянських суспільних відносин, а зараз у власності громадян може бути необмежена кількість квартир, приміщень та інших видів майна. Тому при вжитті заходів до охорони спадкового майна нотаріус має з'ясовувати у інших спадкоємців відомості про таке майно, має перевіряти відомості в реєстрах про належність прав та іншого майна спадкодавцеві і з'ясовувати питання про доцільність вжиття заходів щодо охорони іншого майна спадкодавця. Такі правила мають поширюватися на всіх осіб, які мають вживати заходів до охорони спадкового майна.

Суб'єктами вчинення заходів щодо охорони спадкового майна є:

– нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю ініціативою,

– у населених пунктах, де немає нотаріуса, - посадова особа органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, з власної ініціативи або за заявою спадкоємців;

– виконавець заповіту, про що свідчить аналіз статті 1284 ЦК України, оскільки допускається вживати заходи щодо охорони: всієї спадщини - виконавцю заповіту, призначеному заповідачем; або призначеній спадкоємцями за законом особі, але лише щодо частини спадщини, що не охоплена заповітом;

– консульські установи України, тому що вони здійснюють вжиття заходів до охорони спадкового майна громадян України за її межами.

Заходи щодо охорони спадкового майна можуть вживатися за місцезнаходженням цього майна іншими особами, але з обов'язковим повідомленням про застосовані заходи і їх результати нотаріуса, який відкрив спадкову справу.

Так, у випадку одержання від суду рішення про оголошення фізичної особи померлою державний нотаріальний архів передає це рішення нотаріусу за місцем відкриття спадщини для вжиття заходів з охорони спадкового майна. Якщо у відповідному населеному пункті немає нотаріуса, таке рішення передається державним нотаріальним архівом до виконавчого комітету сільської, селищної чи міської ради.

Таким чином, аналізуючи все вищезазначене, вважаємо за необхідне внести пропозиції щодо вдосконалення нотаріального провадження в частині вжиття заходів щодо охорони спадкового майна:

1) у частині першій та третій статті 60 Закону України «Про нотаріат» слово «повідомленням» замінити словами «за письмовою заявою»;

2) пункт 1.2. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, доповнити абзацом другим у такій редакції:

«Зміст заяви про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна:

1. Найменування державної нотаріальної контори, прізвище, ім'я, по батькові приватного нотаріуса, із зазначення нотаріального округу (найменування органу місцевого самоврядування чи консульської установи);

2. Відомості про заявника: прізвище, ім'я, по-батькові, місце проживання, ідентифікаційний номер;

3. Відомості про спадкодавця: прізвище, ім'я, по-батькові, дата смерті (число, місяць, рік), останнє місце проживання (повна адреса);

4. Відомості щодо спадкового майна: перелік майна, щодо якого необхідно вжити заходів щодо охорони, місцезнаходження спадкового майна;

5. Відомості про інших спадкоємців: прізвище, ім'я, по-батькові, адреса місця проживання, знаходження, роботи;

6. Підпис особи-заявника;

7. Дата подання заяви;

8. Додатки».

3) Абзац другий статті 61 Закону України «Про нотаріат» викласти в такій редакції:

«За результатами опису нотаріуси чи посадові особи органів місцевого самоврядування складають акт опису.»

Частину другу і третю статті 61 Закону України «Про нотаріат» вважати відповідно частиною третьою та четвертою [82, с. 328 - 329].

2.3 Накладення заборони щодо відчуження майна як забезпечувальний захід для його збереження

На сьогодні в Україні практично відсутні комплексні наукові дослідження питання нотаріального провадження накладення заборони на відчуження нерухомого майна (майнових прав на нього) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, проте в практичній діяльності нотаріусів все частіше виникають окремі проблемні питання, що стосуються даної проблематики, в тому числі про порядок накладення заборони на відчуження майна залежно від підстав на вчинення даного нотаріального провадження, виконання відповідної ухвали суду про забезпечення позову та ін.

Окремі аспекти нотаріального провадження про накладення заборони на відчуження майна досліджувалися такими вченими як М. М. Дякович, А. В. Коротюк, С. Я. Фурса, Н. М. Юркевич та ін.

Перш ніж розпочати характеристику забезпечувального заходу «накладення заборони щодо відчуження майна» слід звернути увагу на тлумачення вказаного поняття.

Так, поняття «заборона» походить від дієслова «забороняти», що означає не дозволити робити що-небудь, користуватися чим-небудь, вживати що-небудь. Накладення заборони щодо відчуження майна означає неможливість власника обтяженого майна здійснити дії щодо розпорядження ним, зокрема відчуження [83]. Фактично, у вказаній теоретичній позиції йдеться про обмеження права власника розпоряджатися належною йому власністю, що деякою мірою суперечить конституційним принципам (ст. 41 Конституції України), тому заслуговує особливої уваги як з боку науковців, так і виваженої процедури застосування цього інституту.

Накладення заборони відчуження нерухомого майна (майнових прав на нього) та транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації - це процес, спрямований на гарантування охорони прав інших осіб від незаконного відчуження власником майна, у разі обтяження цього майна боргом, в силу зобов'язальних правовідносин тощо [48, с. 765]. Але такий підхід є не завжди виправданим, оскільки він відповідає випадкам взяття кредиту під заставу певного відповідного майна. Коли особа має борги і кредитор звертається до суду, то, як правило, останній вимагає забезпечити позов і у такому випадку накладається арешт на майно боржника.

Так, у відповідності до п. 9 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси накладають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), що підлягає державній реєстрації.

Згідно зі ст. 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус за місцем розташування жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна чи місцем розташування земельної ділянки, або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину накладають заборону їх відчуження: за повідомленням установи банку, підприємства або організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири); за зверненням органу опіки та піклування з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів дитини, яка має право власності або проживає у жилому будинку, квартирі, іншому приміщенні, на відчуження якого накладається заборона; при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору про заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за повідомленням іпотекодержателя; в усіх інших випадках, передбачених законом [52]. Отже, підстави для накладення заборони відчуження майна можуть бути різними.

Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 22.02.2012 № 296/5 також передбачені підстави накладення заборони відчуження майна, однак зазначені підстави є більш розширеними, ніж вказані у Законі України «Про нотаріат», однак теж перелік підстав являється невичерпним.

Так, відповідно до п. 2.1. вказаного Наказу від 22.02.2012 № 296/5 заборона відчуження майна накладається:

– за повідомленням установи банку, підприємства чи організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю житлового будинку (квартири);

– при посвідченні договору застави (іпотеки) житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, майнових прав на нерухоме майно, а також транспортного засобу, що підлягає державній реєстрації, або при посвідченні договору про внесення змін щодо предмета застави (іпотеки), якщо це передбачено договором;