Забезпечувальні заходи в цивілістичному процесі України

– за зверненням органу опіки та піклування з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів дитини, яка має право власності або проживає у жилому будинку, квартирі, іншому приміщенні, на відчуження якого накладається заборона;

– при посвідченні договору довічного утримання (догляду);

– за повідомленням іпотекодержателя;

– при видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою (строком на п'ять років);

– при одержанні повідомлення про смерть одного з подружжя, які за життя склали спільний заповіт подружжя;

– при посвідченні спадкового договору;

– у всіх інших випадках, передбачених законом [56].

Отже, на підставі зазначеного, вважаємо за необхідне внести зміни до Закону України «Про нотаріат» та передбачити ширший перелік підстав для вчинення даного нотаріального провадження.

Так, нотаріус згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України здійснює накладення заборони щодо відчуження нерухомого майна та транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, однак глава 10 Закону України «Про нотаріат» має назву «Накладання заборони відчуження нерухомого майна», тому потребує внесення змін та викладення назви у такій редакції: «Накладання заборони відчуження нерухомого майна та транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації».

Відповідно до ст. 744 ЦК України предметом договору довічного утримання (догляду) може бути не лише нерухоме майно, а й рухоме, яке має значну цінність, тобто таким майном можуть бути речі значної вартості, яка не зменшується у часі [9] (наприклад, це антикварні речі, твори мистецтва, культурні цінності, коштовності, колекції із перелічених предметів, обладнання, паї, цінні папери, нематеріальні активи, зокрема об'єкти права інтелектуальної власності). Окрім того, при посвідченні договору довічного утримання з відчуження рухомого майна нотаріус має вчинити відповідні дії, спрямовані на встановлення обтяження щодо такого майна, і внести дані до Державного реєстру обтяжень рухомого майна відповідно до Інструкції про порядок ведення державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 29.07.2004 № 73/5 [84]. Тож, підтримаємо думку С. Я. Фурси, яка вважає, що такі зміни мають бути відображені у назві даного нотаріального провадження [48].

Вчений С. Я. Фурса виділяє суб'єктів та документи, за заявою та на підставі яких вчиняється дане нотаріальне провадження, а саме:

1) суд - на підставі ухвали згідно з ЦПК України;

2) слідчі органи - на підставі постанови відповідно до КПК України [109];

3) виконавці - на підставі постанови відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»;

4) установи банку, підприємства чи організації - на підставі повідомлення про вчинення певних правочинів;

5) іпотекодержатель - на підставі повідомлення;

6) інші заінтересовані особи - на підставі усних та письмових заяв [48, с. 767].

Згідно з підпунктами 3.1 ? 3.3 п. З гл. 15 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 накладення заборони щодо відчуження нерухомого майна проводиться шляхом вчинення посвідчувального напису на повідомленні банку, підприємства чи організації про видачу позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю житлового будинку, квартири. Один примірник повідомлення з написом нотаріуса про накладення заборони щодо відчуження майна видається представнику відповідного банку, підприємства чи організації, що видав (ло, ла) позику (кредит), а другий залишається у справах нотаріуса. Накладення заборони щодо відчуження за спадковим договором, договором довічного утримання (догляду), застави (іпотеки), а також при видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою, проводиться шляхом вчинення посвідчувального напису на всіх примірниках договору або свідоцтва про право на спадщину [56]. Отже, вчинення посвідчувального напису про накладення заборони відрізняється залежно від підстав вчинення даної нотаріальної дії.

Відповідно до пп. 4.1 ? 4.2. п. 4 Наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 22.02.2012 № 296/5 накладання заборони щодо відчуження майна реєструється нотаріусами в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та реєстрі для реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, арештів, накладених на майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів. Про накладені заборони щодо відчуження робиться запис в Алфавітній книзі обліку реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів. Накладені заборони щодо відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна та майнових прав на нерухомість підлягають обов'язковій реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно [56].

Вважаємо за необхідне розглянути думку вчених-правників щодо виділення стадій вчинення даної нотаріальної дії.

Так, вчені-правники М. М. Дякович та Ю. М. Юркевич провадження по вчиненню досліджуваної нотаріальної дії умовно розділяють на дві стадії: 1) власне вчинення нотаріальної дії; 2) внесення відомостей про вчинену нотаріальну дію до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (з 2013 року - до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно) чи Державного реєстру обтяжень рухомого майна [85].

Більш широко та деталізовано розкриває питання стадій накладення заборони щодо відчуження майна вчений С. Я. Фурса, виділяючи такі стадії:

1. Стадія відкриття даного нотаріального провадження, що зводиться до отримання нотаріусом певних відомостей, які є підставою для накладення заборони;

2. Стадія підготовки складає комплекс процесуальних дій нотаріуса, які зводяться до:

1) перевірки належності цього питання до його компетенції з урахуванням місця вчинення нотаріальної дії (згідно зі ст. 73 Закону України «Про нотаріат»);

2) перевірки підстав для вчинення вказаної нотаріальної дії;

3) перевірки суб'єктного складу осіб, які мають право на подання заяви про вчинення зазначеної нотаріальної дії, встановлення їх особи, повноважень, перевірка право- та дієздатності;

4) перевірки документів, що підтверджують підстави вчинення вказаної нотаріальної дії;

3. Стадія безпосереднього вчинення даного нотаріального провадження:

1) перевірка правильності сплати державного мита, плати та витрат за внесення відомостей до електронних реєстрів;

2) безпосереднє оформлення нотаріусом накладення заборони, що здійснюється:

– шляхом вчинення нотаріусом напису про накладення заборони (форма 76 ? 80 Правил ведення нотаріального діловодства, що затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 [86]) на повідомленні банку, іншої юридичної особи про видачу позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю житлового будинку, квартири; один примірник повідомлення з написом нотаріуса про накладення заборони щодо відчуження видається представнику відповідного банку чи іншої юридичної особи, що видала позику (кредит), а другий залишається у справах нотаріуса;

– шляхом відповідного напису (форма 76-80 Правил ведення нотаріального діловодства, що затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 [86]) про це на всіх примірниках договорів: спадкового договору, договору довічного утримання (догляду), застави (іпотеки) житлового будинку, будівлі, садиби, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки (майнових прав на нерухоме майно) і транспортного засобу, що підлягає державній реєстрації, а також на свідоцтві про право на спадщину спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою;

– шляхом вчинення нотаріусом за місцем відкриття спадщини напису про накладення заборони (форма 65 Правил ведення нотаріального діловодства, що затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 [86]) на примірнику поданого йому заповіту при одержанні повідомлення про смерть особи, яка за життя склала спільний заповіт подружжя; повідомлення про накладення заборони має надсилатися нотаріусом, який вчинив цю нотаріальну дію нотаріусу, який посвідчив заповіт;

3) реєстрація накладення заборони щодо відчуження, що здійснюється у реєстрах на паперових і електронних носіях та Алфавітній книзі (п. п. 4.1 п. 4 гл.15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 [56]):

– у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій (паперовий носій);

– у реєстрі для реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів (паперовий носій) - нотаріус має також зареєструвати повідомлення судів і слідчих органів, органів державної податкової служби про накладення арешту на нерухоме майно (майнові права), транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації;

– в Алфавітній книзі обліку реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів нотаріус робить запис про накладені заборони щодо відчуження та арешти;

– у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (згідно з Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 [87];

– у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (згідно Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830 [88]) [48, с. 767 ? 771].

Після аналізу зазначених вище нормативних актів автором встановлена недосконалість провадження з накладання заборони відчуження нерухомого майна, оскільки згідно теоретичної моделі нотаріального процесу, запропонованої вченим С. Я. Фурсою, це провадження належить до багатоетапних нотаріальних проваджень, а саме: провадження є двоетапним, тому має розглядатися не лише накладання заборони відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) та транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, а також рухомого майна як перший етап цього провадження, а й зняття відповідної заборони як другий етап даного провадження. У даному випадку варто враховувати, що заборона відчуження нерухомого майна - це тимчасовий захід забезпечення схоронності майна. Тому зняття заборони є необхідним його елементом, який так само має досліджуватися вченими і ґрунтовно регламентуватися у законодавстві. Зокрема, у ст. 74 Закону України «Про нотаріат» не встановлено підстав зняття заборони відчуження з нерухомого майна, коли така заборона накладалася на підставі ухвали суду або постанови виконавця. При цьому, зняття заборони може ускладнюватися переходом права власності на іпотечне майно згідно Закону України «Про іпотеку» [89], особливостями звернення стягнення на заставлене майно тощо. Не враховуються в цій нормі питання оплати нотаріальної дії із зняття заборони тощо.

Накладення заборони щодо відчуження майна при одержанні повідомлення про смерть особи, яка за життя склала спільний заповіт подружжя, вчиняється нотаріусом, яким заведено спадкову справу, на примірнику поданого нотаріусу заповіту, про що надсилається повідомлення нотаріусу, який посвідчив заповіт. Однак О. В. Коротюк вважає, що вказане викликає деякі зауваження, зокрема, у разі неподання нотаріусу примірника спільного заповіту накладення заборони відчуження є неможливим, хоча виявляється необхідним для забезпечення належного виконання волі померлого заповідача, а тому вчений вважає, що доцільно було б надати можливість нотаріусу накладати заборону відчуження в такому разі і без надання йому примірника заповіту [83]. Слід погодитися з мотивацією О. В. Коротюк, оскільки це сприятиме спрощенню вчинення вказаного нотаріального провадження. Але, вважаємо, доцільним уточнити позицію даного автора, доповнивши її необхідністю застосування забезпечувального заходу, який має зводитися до перевірки дієвості заповіту згідно даних Спадкового реєстру.

Таким чином, слід зазначити, що нотаріуси здійснюють виконання ухвали суду про забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження нерухомого майна, при цьому звертатися до державного виконавця не потрібно. Дискусійним залишається питання вказівки в ухвалі суду щодо необхідності виконання даного судового рішення нотаріусом. Вважаємо, що судам необхідно в ухвалі вказувати про виконання даної ухвали не в порядку, передбаченому чинним законодавством України, або в порядку виконання судових рішень, а зазначати про виконання ухвали про накладення заборони щодо відчуження майна нотаріусом.

Підтримуємо думку вчених, які вбачають необхідність спеціального врегулювання питання про можливість накладення двох заборон відчуження майна, що можуть відрізнятися за моментом їх вчинення, підставами та строками. Так, заборона відчуження нерухомого майна, яка стала наслідком укладеного правочину, не може стати підставою для відмови у реєстрації додаткової заборони відчуження, наприклад, якщо така заборона необхідна для забезпечення позову на підставі відповідної ухвали суду (ст. 153 ЦПК України) [48, с. 772]. Однак така позиція має бути уточнена. Так, будь-які правочини щодо майна, на яке накладено заборона відчуження, особливо на підставі ухвали суду чи виконавця про арешт майна реєструватися не можуть. Інша річ, коли кредитор надасть письмову згоду на укладання іншого договору, то можливо буде мати місце подвійна реєстрація заборони відчуження майна. Безумовно, враховуючи статус суду та виконавця накладені ними заборони мають реєструватися і при наявності накладеної за договором заборони. У той же час, враховуючи ієрархію між ними, накладена судом заборона мусить реєструватися навіть третьою чи четвертою, але після накладення судом заборони відчуження майна всі інші заборони реєструватися не повинні. Адже і підстави та дата зняття даних заборон нотаріусом теж ймовірно буде відрізнятися, тим більше нотаріальну дію щодо зняття заборон може бути зроблено і різними нотаріусами.

Отже, підсумовуючи все вище вказане, слід зазначити, що нотаріальне провадження щодо накладення заборони на відчуження майна є важливим нотаріальним провадженням, проте окремі аспекти даного питання є дискусійними серед вчених у теорії нотаріального процесу.

На підставі вищевказаного, вважаємо за необхідне внести зміни до Закону України «Про нотаріат» та передбачити ширший перелік підстав для вчинення даного нотаріального провадження, врахувавши при цьому невичерпний перелік підстав, що зазначені у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 [90, с. 93].

Нотаріус здійснює накладення заборони на відчуження нерухомого майна та рухомого майна, проте глава 10 Закону України «Про нотаріат» називається «Накладення заборони відчуження нерухомого майна», що підлягає виправленню [90, с. 93].

Підтримуємо думку вчених, які вбачають необхідність спеціального вирішення питання про можливість накладення двох заборон відчуження майна, які можуть відрізнятися моментом їх вчинення, підставами і строками, для реалізації зазначеного слід внести відповідні зміни в нотаріальне законодавство України [90, с. 93].

1. Доповнено перелік передумов забезпечення доказів у нотаріальному процесі. Обгрунтовано, що передумови для застосування забезпечувальних заходів і, зокрема, застосування їх у нотаріальної діяльності доцільно шукати в судовій практиці, де інтегруються проблемні питання суспільних відносин. На підставі узагальнення проблемних питань, які виникають із забезпеченням доказів, взагалі, вченими та практиками мають відпрацьовуватися певні застереження, які передбачатимуть внесення відповідних змін до законодавства та фіксації певних юридичних обставин згідно нотаріальної процедури, тобто забезпечення доказів нотаріусами.

2. Обґрунтовано, не дивлячись на те, що проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» було відкликано 27.11.2014, сама спроба наділити нотаріусів такими повноваженнями заслуговує на увагу, оскільки є своєчасною. Запропоновані у даному законопроекті сутність і порядок забезпечення доказів нотаріусом потребують глибокого наукового аналізу та належного доопрацювання, оскільки запровадження такого інституту у нотаріальну діяльність може позитивно вплинути на охорону і захист прав фізичних та юридичних осіб.

3. Доведено, що у висновку Комітету Верховної Ради України з питань правової політики щодо проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» відчувається концептуальне нерозуміння функцій нотаріату, який має забезпечувати саме несудовий порядок забезпечення доказів і в такий спосіб реалізувати правоохоронну функцію нотаріату. Так, практично всі нотаріальні дії пов'язані із забезпеченням доказів у несудовому порядку. Коли ж мова йде про забезпечення доказів перед потенційно можливим судовим розглядом, то морський протест яскравий приклад такого забезпечення доказів.

4. Встановлено, що в ч. 4 ст. 124 Конституції України передбачено нововведення: «Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору». Отже, до звернення до суду особа має забезпечити докази своєї правоти у відносинах, але виникає запитання, а як це можна реалізувати, якщо не у нотаріальному порядку? Це положення зайвий раз підкреслює необхідність доопрацювання і розгляду проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» як невідкладного, оскільки в осіб не має інструменту для забезпечення доказів у досудовому порядку урегулювання спору.

5. Запропоновано проблему із забезпеченням доказів в нотаріальному порядку вирішити двома шляхами:

1) оптимальний варіант - це розробка Нотаріального кодексу України, в якому слід системно регламентувати сутність, підстави, мету та процедуру забезпечення доказів нотаріусами та визначити місце цього провадження серед інших нотаріальних дій, а також систематизувати усі забезпечувальні заходи, які матимуть місце у нотаріальному процесі;

2) терміновий варіант - удосконалення проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» з метою запровадження позасудового забезпечення доказів нотаріусом як сприяння фізичним та юридичним особам в обов'язковому досудовому порядку врегулювання спору.

6. Вважаємо, що випадки забезпечення доказів нотаріусом мають визначатися заінтересованими особами, тобто вони мають заявити лише про те, що їм необхідно забезпечити такий доказ, а його використання буде залежати від конкретних обставин: досудове врегулювання спору, угода з правопорушником щодо добровільного відшкодування завданої шкоди і компенсації завданої шкоди тощо. Тому недоцільно акцентувати увагу у проекті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доказів нотаріусом» на тому аспекті, де, кому, до якого органу тощо подаватимуться такі докази.

7. Встановлено, що будь-яких спеціальних нотаріальних проваджень щодо забезпечення доказів в органах іноземних держав не передбачено. Тому нотаріуси, особливо, державні не можуть діяти з перевищенням наданих їм у ст. 34 Закону України «Про нотаріат» повноважень і у невизначеному законодавством про нотаріат порядку. Тому положення ч. 2 ст. 102 Закону України «Про нотаріат» застосовуватися не можуть.

8. Обґрунтовано, що системно мають застерігатися не тільки права та інтереси нотаріусів, а й інших осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Зокрема, у ч. 4 ст. 8-1 Закону України «Про нотаріат» встановлені обмеження щодо вилучення (виїмки) реєстрів нотаріальних дій та документів, але наведені і подібні гарантії мають поширюватися на всіх осіб, які вчиняють нотаріальні дії, і стосуватися, зокрема, посвідчених заповітів, оскільки так мають забезпечуватися права осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії тощо.

9. Встановлено, що забезпечувальні засоби у нотаріальному процесі мають врегульовуватися комплексною програмою, а вжиття таких заходів нотаріусом або іншою особою, уповноваженою на вчинення нотаріальних дій, повинно забезпечити достовірність посвідчуваної (засвідчуваної) нотаріусом інформації і неможливість внесення до неї змін або знищення протягом, визначеного законом, проміжку часу. Комплексна програма забезпечувальних засобів має гарантувати достовірність окремої юридичної обставини (зокрема, фіксувати ініціативу особи на вчинення нотаріальної дій, зміст роз'яснення нотаріуса наслідків її вчинення тощо), так і в їх сукупності, що виражається у нотаріальному акті та документах, які залишаються в справі нотаріуса, а також збереження відповідних відомостей у необхідний проміжок часу. Автор вважає, що умови зберігання нотаріальних актів мають встановлюватися не у підзаконних актах, а у Законі України «Про нотаріат». Щодо обмежень у використанні «нотаріальних» доказів у суді (включаючи, й іноземний) й/або іншому органі, то передумов для них не вбачається.

10. Для відмежування поняття «забезпечувальні заходи у нотаріальному процесі» від схожого «забезпечення доказів нотаріусом» варто виходити з того, що нотаріуси фіксують певні юридичні обставини і в основу відповідного провадження має входити назва такої обставини, наприклад, фіксування кворуму на загальних зборах співвласників багатоквартирного будинку або дотримання порядку проведення таких зборів, засвідчення вірності копії інформації, що містилася на відповідному сайті в мережі Інтернет тощо. Цілком зрозуміло, що запропонована автором його остання пропозиція має бути відтворена у Нотаріальному кодексі і не може бути комплексно відтворена шляхом внесення змін до Закону України «Про нотаріат».

11. Обгрунтовано, що у спадковій справі мають бути зафіксовані всі майнові витрати, пов'язані зі спадкуванням, включаючи витрати на вжиття заходів щодо охорони спадкового майна нотаріусом, оплата за зберігання спадкового майна, утримання тварин, що входять до складу спадщини, плата виконавцю заповіту за виконання ним послуг тощо, а також майнові претензії кредиторів та третіх осіб, якщо до акту опису майна увійшли належні їм речі.

12. Варто говорити й про можливість отримання від використання спадкового майна певного доходу і не обов'язково, коли таке майно передається за договором в управління. Тому вважаємо, що орендна плата за використання спадкового майна має передаватися нотаріусу, а останній має такі кошти класти на депозит для передачі спадкоємцям, кредиторам або у разі визнання спадщини відумерлою для передачі територіальній громаді.

13. Аргументовано, що формально, до нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна відноситься й ст. 63 Закону України «Про нотаріат», де регламентується повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини. Але ні в цій нормі, ні в інших нормах Закону України «Про нотаріат» нічого не вказано про те, що заходи нотаріуса з повідомлення спадкоємців будуть пов'язані з матеріальними витратами, витратами часу і його зусиль. Тому заходи з повідомлення спадкоємців повинні бути оплачені наперед або за рахунок спадкового майна і вони мають відноситися до категорії забезпечувальних заходів. Таке повідомлення необхідно робити терміново, щоб спадкоємці змогли взяти безпосередню участь у вжитті заходів щодо охорони спадкового майна.

14. Виявлено недолік у ч. 1 ст. 62 Закону України «Про нотаріат», де можливість отримати винагороду за зберігання майна ставиться у залежність від певної юридичної обставини: хранитель, опікун та інша особа, яким передано на зберігання спадкове майно, не повинні бути спадкоємцями. Це положення вважаємо нераціональним, оскільки один із спадкоємців бере на себе певні зобов'язання, буде використовувати власний час та зусилля, а можливо й власні кошти на утримання тварин тощо і для збереження майна всіх спадкоємців, тому він має право на винагороду. Це положення має бути відтворене у ч. 1 ст. 62 Закону України «Про нотаріат».

15. Варто зазначити, що у ст. 61 Закону України «Про нотаріат» найпершою процесуальною дією визначено опис спадкового майна з метою його подальшої охорони, але, на нашу думку, опис майна у майбутньому слугуватиме саме відправною крапкою для визначення вартості спадщини.

16. Обґрунтовано, до ст. 60 Закону України «Про нотаріат» повинні бути внесені зміни і виключено положення про те, що нотаріус за своєю власною ініціативою вживає заходів щодо охорони спадкового майна. Це положення суперечить принципу диспозитивності і призводитиме до витрат, що обтяжуватимуть спадщину, і ці витрати у майбутньому можуть бути визнані спадкоємцями не обґрунтованими та понести для нотаріуса негативні наслідки.

17. Встановлено, що у заяві про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна вказується лише одне місцезнаходження майна спадкодавця, що було характерним для радянських суспільних відносин, а нині у власності громадян може бути необмежена кількість квартир, приміщень та інших видів майна. Тому, на нашу думку, при вжитті заходів щодо охорони спадкового майна нотаріус має з'ясовувати у інших спадкоємців відомості про таке майно, має перевіряти відомості в реєстрах про належність прав та іншого майна спадкодавцеві і з'ясовувати питання про доцільність вжиття заходів щодо охорони іншого майна спадкодавця. Такі правила мають поширюватися на всіх осіб, які зобов'язані вживати заходів щодо охорони спадкового майна.

18. З метою вдосконалення нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна запропоновано внести зміни до Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5:

1) у частині першій та третій статті 60 Закону України «Про нотаріат» слово «повідомленням» замінити словами «за письмовою заявою»;

2) пункт 1.2. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 доповнити абзацом другим у такій редакції:

«Зміст заяви про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна:

1. Найменування державної нотаріальної контори, прізвище, ім'я, по-батькові приватного нотаріуса, із зазначення нотаріального округу (найменування органу місцевого самоврядування чи консульської установи);

2. Відомості про заявника: прізвище, ім'я, по-батькові, місце проживання, ідентифікаційний номер;

3. Відомості про спадкодавця: прізвище, ім'я, по-батькові, дата смерті (число, місяць, рік), останнє місце проживання (повна адреса);

4. Відомості щодо спадкового майна: перелік майна, щодо якого необхідно вжити заходів щодо охорони, місцезнаходження спадкового майна;

5. Відомості про інших спадкоємців: прізвище, ім'я, по-батькові, адреса місця проживання, знаходження, роботи;

6. Підпис особи-заявника;

7. Дата подання заяви;

8. Додатки».

3) Абзац другий статті 61 Закону «Про нотаріат» викласти в такій редакції:

«За результатами опису нотаріуси чи посадові особи органів місцевого самоврядування складають акт опису.»

Частину другу і третю статті 61 Закону України «Про нотаріат» вважати відповідно частиною третьою та четвертою.

19. Аналіз Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, свідчить про деякі колізії між цими нормативними актами щодо назви і підстави накладення заборони відчуження майна. У цьому зв'язку автором запропоновано внести відповідні зміни до п.9 ст.34 Закону України «Про нотаріат» та викласти його у такій редакції «Накладення заборони відчуження нерухомого майна (майнових прав на нього) та транспортних засобів, що підлягають реєстрації а також рухомого майна». Відповідно викласти назву Глави 10 Закону України «Про нотаріат» у такій самій редакції, та узгодити норми, які регламентують підстави, строки та порядок вчинення даного нотаріального провадження із положеннями Порядку.

20. Встановлена недосконалість провадження з накладання заборони відчуження нерухомого майна, оскільки згідно теоретичної моделі нотаріального процесу, запропонованої вченим С. Я. Фурсою це провадження належить до багатоетапних нотаріальних проваджень, а саме: провадження є двоетапним, тому має розглядатися не лише накладання заборони відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) та транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, а також рухомого майна як перший етап даного провадження, а й зняття відповідної заборони як другий етап цього провадження. У даному випадку слід враховувати, що заборона відчуження нерухомого майна - це тимчасовий захід забезпечення схоронності майна. Тому зняття заборони є необхідним його елементом, який так само має досліджуватися вченими і ґрунтовно регламентуватися у законодавстві. Зокрема, у ст. 74 Закону України «Про нотаріат» не встановлено підстав зняття заборони відчуження з нерухомого майна, коли така заборона накладалася на підставі ухвали суду або постанови виконавця. При цьому, зняття заборони може ускладнюватися переходом права власності на іпотечне майно згідно Закону України «Про іпотеку», особливостями звернення стягнення на заставлене майно тощо. Не враховуються в цій нормі питання оплати нотаріальної дії із зняття заборони тощо.

21. Уточнена думка, що будь-які правочини щодо майна, на яке накладено заборону відчуження, особливо на підставі ухвали суду чи виконавця про арешт майна, не можуть реєструватися. Інша річ, коли кредитор надасть письмову згоду на укладання іншого договору, то може мати місце подвійна реєстрація заборони відчуження майна. Безумовно, враховуючи статус суду та виконавця накладені ними заборони мають реєструватися і при наявності накладеної за договором заборони. У той же час, враховуючи ієрархію між ними, накладена судом заборона мусить реєструватися навіть третьою чи четвертою, але після накладення судом заборони відчуження майна всі інші заборони реєструватися не повинні.

22. Обгрунтовано, що в ухвалі про забезпечення позову зокрема, щодо накладення заборони на відчуження майна (ст. 150 ЦПК України) суд має вказувати про виконання даної ухвали нотаріусом.

РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНІ ЗАХОДИ У ЦИВІЛЬНОМУ ТА ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСАХ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

3.1 Забезпечення доказів судом, види та процесуальний порядок забезпечення

На сьогодні питання щодо забезпечення доказів та його окремі аспекти є дискусійними серед вчених-процесуалістів та юристів-практиків, що свідчить про їх актуальність, проте вказане питання не отримало належної уваги в науці цивільного процесу. Окремі аспекти забезпечення доказів були і залишаються предметом наукового інтересу ряду дослідників, серед яких можна виділити: С. Бичкову, І. Булгакову, А. Коляду, В. Корольова, С. Короєда, С. Фурсу, Є. Фурсу та ін.

Згідно з ч. 1 ст. 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

На законодавчому рівні не визначено поняття «забезпечення доказів», проте в теорії цивільного процесу зазначене питання досліджувалося вченими процесуалістами. С. Я. Фурса забезпечення доказів визначає як заходи, спрямовані на збереження відомостей про обставини справи, у випадках, коли використання джерел цих відомостей може в майбутньому виявитися неможливим або утрудненим [92, с. 381]. Тобто в цій позиції домінує об'єктивне сприйняття необхідності забезпечення доказів. В інших концепціях звертається увага на процесуальні дії. М. І. Штефан під забезпеченням доказів розуміє прийняття судом термінових заходів до закріплення в певному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх в якості доказів при розгляді цивільних справ [93, с. 292]. Отже, обидві позиції є правильними, але не зовсім повними.

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов'язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом (ч. 2 ст. 116 ЦПК України). Так, новими заходами забезпечення доказів на відміну від ч. 2 ст. 133 ЦПК України 2004 року [94] є заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов'язання вчинити певні дії щодо доказів.

У судовій практиці виникають питання щодо сплати судового збору за здійснення заходів забезпечення доказів, коли зазначена вимога вказана в позовній заяві і відповідно сплачений судовий збір за подачу позову.

Це питання не врегульоване чинним законодавством, у судовій практиці немає єдиного підходу для його вирішення.

Як правило, судовий збір окремо за забезпечення доказів не сплачувався. Тому, вважаємо, що це є прогалиною в законодавстві, що свідчить про «відмову» від сплати судового збору.

У ч. 6 ст. 116 нового ЦПК України вказано, що особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, спричинені у зв'язку із забезпеченням доказів, у разі неподання позовної заяви у строк, зазначений у ч. 5 ст. 116 ЦПК України, а також у разі відмови у позові.

Новелою нового ЦПК України являється зустрічне забезпечення доказів. Так, згідно з п. 8 ст. 118 ЦПК України суд, вирішуючи питання про забезпечення доказів, може зобов'язати заявника надати забезпечення відшкодування збитків, що можуть бути заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів. Таке забезпечення відшкодування збитків здійснюється за правилами зустрічного забезпечення, встановленими главою 10 ЦПК України. Збитки, спричинені забезпеченням доказів, відшкодовуються в порядку, визначеному законом з урахуванням положень статті 159 ЦПК України.

Зустрічне забезпечення доказів як і зустрічне забезпечення позову має ряд переваг та недоліків.

Також необхідно розглянути питання «забезпечення доказів» і «витребування доказів», оскільки в практиці суддів і юристів відсутній єдиний підхід і виникають розбіжності щодо застосування зазначених юридичних механізмів. Згідно з ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Клопотання про витребування доказів має бути подано позивачем, особою, якою законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, разом з поданням позовної заяви, а відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду клопотання про витребування доказів разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Так, вказане являється новелою нового ЦПК України та стосується подання всіх доказів по справі.

Суд може витребувати докази також до подання позову як захід забезпечення доказів у порядку, встановленому статтями 116-118 ЦПК України (ч. 4 ст. 84 ЦПК України). Отже, питання про забезпечення доказів може ініціюватися позивачем як до подачі позовної заяви, так і міститися в позовній заяві, а також вирішуватися судом під час підготовчого засідання (п. 7 ч. 2 ст. 197 ЦПК України), якщо ці питання не були вирішенні раніше. Останнє положення даної норми свідчить про можливість всіх учасників справи клопотати про забезпечення доказів на цій стадії.

Учасники справи самостійно збирають і подають докази до суду, проте є випадки, коли подання того чи іншого доказу представляє певні складнощі.

Йдеться про обставини, які знаходяться поза контролем і правомірності впливу суб'єктів надання доказів і об'єктивно не залежать від їхньої волі і можливостей [95, с. 403]. Зокрема, згідно ст. 8 Закону України «Про нотаріат» нотаріус не вправі надавати відомості і документи навіть за вимогою адвоката, не говорячи вже про пересічних громадян, які не були особами, які брали участь у нотаріальному провадженні, проте вчинена нотаріальна дія зачіпає їх права та обов'язки. Тому у разі необхідності підтвердження певних обставин, що випливають з нотаріально посвідчених актів, тільки суд може отримати відповідні докази.

У таких випадках реалізується їх право на звернення з клопотанням про витребування доказів. Так, суд за клопотанням учасників справи зобов'язаний витребувати докази, проте з власної ініціативи витребувати докази він не може.

Як вбачається в ч. 2 ст. 84 ЦПК України у клопотанні повинно бути зазначено:1) який доказ витребовується; 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.

Вчені-процесуалісти В. М. Кравчук, А. І. Угриновська в коментарі звертають увагу на те, що особа, яка подає до суду клопотання про витребування доказів має довести наступні обставини:

1. Складність отримання доказів, тобто об'єктивну неможливість отримання і надання доказового матеріалу в суд особисто через обставини, що перешкоджають такому наданню. Ці складнощі, як відзначають вчені, можуть мати юридичний або фактичний характер. Так, складнощі юридичного характеру полягають у тому, що на шляху отримання і надання доказів є норма закону забороняючого характеру, що обмежує доступ особи до потрібної доказової інформації (відомості про доходи фізичних осіб, про судимості та ін.). Фактичні складнощі - якщо, не дивлячись на прийняті особою заходи, потрібний доказ отримати не вдалося (через відсутність відповіді на інформаційний запит або запит адвоката, необгрунтована відмова надати докази, створення перешкод в отриманні доказів).

2. Підстави, за якими заявник вважає, що докази є в іншої особи.

3. Належність доказів і допустимість засобів доказування [95, с. 403 ? 404].

Питання про забезпечення доказів вирішується щляхом постановлення ухвали суду, якою він витребовує відповідні докази у разі задоволення клопотання.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесу виникають дискусії щодо розмежування понять забезпечення та витребування доказів. Вчені-процесуалісти, а також юристи-практики, які вважають, що витребування доказів не є способом забезпечення доказів, а є окремим процесуальним механізмом отримання доказів, посилаються на статтю 137 ЦПК України 2004 року. Також вказують визначення даних понять з тлумачного словника.

«Забезпечувати» у відповідності до тлумачного словника означає створювати надійні умови для здійснення чого-небудь, захищати, охороняти когось, що-небудь від небезпеки. «Вимагати» ? отримувати чиюсь вимогу, запропонувати комусь з'явитися, викликати листом [96].

Таким чином, мета інституту витребування доказів - це допомогти стороні цивільного процесу в отриманні тих чи інших доказів, які вони не можуть отримати самостійно, в той час як забезпечення - це певні процесуальні дії, які мають вираз в допиті свідків, призначенні експертизи і тд. [96].

При цьому, зазвичай, зазначають відсутність необхідності сплати судового збору при поданні заяви про витребування доказів, оскільки це не передбачено Законом України «Про судовий збір». Як наслідок, вирішенням зазначеного клопотання є здійснення відповідного запиту або винесення ухвали про витребування доказів, однак на вказаний запит не завжди реагує адресат.

Також, доцільно зазначити підхід, згідно з яким потрібно розрізняти витребування доказів як спосіб забезпечення доказів, які в майбутньому можуть бути втрачені або їх подання виявиться утрудненим, і витребування доказів як допомогу суду учасникам справи в наданні відповідно доказів, які неможливо отримати самостійно. Ці процесуальні дії відрізняються метою їх здійснення, а також порядком виконання. Клопотання про витребування доказів як спосіб їх забезпечення може подаватися до подання позовної заяви, а клопотання про витребування доказів на підставі ст. 84 ЦПК України не можна подати до подання позовної заяви. У даному випадку також за подачу клопотання про витребування доказів судовий збір не повинен сплачуватися [97].

При цьому практика застосування даних понять різноманітна. Одним і тим же суддею в різних справах ці поняття можуть застосовуватися неоднаково.

Так, витребування доказів як спосіб забезпечення доказів застосовується у справі № 759/15734/13-ц, із зазначенням у вказаній ухвалі про те, що вона підлягає оскарженню [98].

Забезпечення доказів шляхом витребування застосовується в ухвалі суду по справі № 759/8471/13-ц, яка підлягає оскарженню, зазначається, що оскарження ухвали про забезпечення (витребування) доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи [99].

В ухвалі суду по справі № 754/18211/13-ц забезпечення доказів застосовується у спосіб витребування доказів, проте не зазначено про оскарження вказаної ухвали [100].

В ухвалі суду по справі № 759/6571/13-ц суд, зазначаючи в резолютивній частині ухвали «витребувати та забезпечити докази», вказує на те, що витребування та забезпечення доказів - це різні процесуальні механізми. Також згідно даної ухвали вона не підлягає оскарженню [101].

По справі № 758/10164/13-ц забезпечення доказів застосовується шляхом витребування доказів, із зазначенням в ухвалі суду про те, що вона оскарженню не підлягає [102].

Проаналізувавши судову практику, вважаємо за необхідне виділити наступні підходи до застосування вказаних понять:

1) витребування доказів як спосіб забезпечення доказів (відповідно до ч. 4 ст. 84 ЦПК Украни), при цьому в ухвалі зазначається, що вона не підлягає оскарженню;

2) витребування доказів як спосіб забезпечення доказів (відповідно до ч. 4 ст. 84 ЦПК Украни), при цьому в ухвалі зазначається, що вона підлягає оскарженню;

3) витребування та забезпечення доказів - це різні процесуальні механізми, вказана ухвала не підлягає оскарженню;

4) витребування та забезпечення доказів - це різні процесуальні механізми, вказана ухвала підлягає оскарженню.

5) витребування доказів як спосіб забезпечення доказів та витребування доказів як допомогу суду особам, котрі беруть участь у справі [103, с. 61].

Однак, підсумовуючи вище викладене, вважаємо, що зазначене поняття застосовується в двох значеннях: витребування доказів як спосіб забезпечення доказів та витребування доказів як допомога суду особам, які беруть участь у справі. Хоча ці поняття однакові за своєю суттю, однак при подачі клопотання про витребування доказів не передбачена сплата судового збору. Законодавцем зазначено лише, що в ухвалі про витребування доказів суд вирішує питання забезпечення чи попередньої оплати витрат осіб, пов'язаних із поданням відповідних доказів (абз. 3 ст. 84 ЦПК України).

Згідно ст. 293 ЦПК України у редакції 2010 р. ухвала про забезпечення доказів або відмову у забезпеченні не оскаржувалася окремо від рішення суду. Однак таке положення ЦПК України суперечило принципу змагальності, оскільки саме на особу згідно ст. 10 ЦПК України покладався обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, що неможливо зробити без доказів. На сьогодні цей недолік законодавства усунений. У п. 2 ч. 1 ст. 353 чинного ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо: забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів. Тому у судовій практиці повинні дотримувались ці положення законодавства.

3.2 Забезпечення позову як один із видів забезпечувальних заходів у цивільному процесі

У новій редакції Цивільного процесуального кодексу України (надалі- ЦПК України) міститься багато нововведень, що стосуються всіх інститутів цивільного процесу. Суттєвого вдосконалення зазнали інститути забезпечення позову та доказів, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом, а також з'явилися і зовсім нові інститути, такі як неприпустимість зловживання процесуальними правами, підсилилися заходи забезпечення дисципліни у цивільному судочинстві. Зокрема, за невиконання процесуальних обов'язків за ч. 1 ст. 143 ЦПК України на учасника судового процесу ухвалою суду може бути накладено певне стягнення в дохід держави, а саме штраф у сумі від 0,3 до 3 (трьох) розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тобто у суду з'явилися значні важелі впливу на учасників судового процесу, що можуть розцінюватися як забезпечувальні заходи.

Але проблемність розкриття відомих і нових інститутів пов'язана з тим, що сформульовані у ст. 2 ЦПК України як основні засади (принципи) цивільного судочинства положення не завжди розкриваються однозначно, що на практиці може призводити до порушення прав осіб. Так, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення мають розкриватися як елементи більш широкого поняття «забезпечувальні заходи», тобто мають бути створені засоби, за допомогою яких у ЦПК Украни буде забезпечене право на перегляд справи, тобто певна гарантія права на судовий захист. Однак, такі засоби не сформульовані і, більше того, занадто великі розміри судового збору за звернення до апеляційної та касаційної інстанцій ускладнюватиме реалізацію такого права. Так, згідно пунктів 6 та 7 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору становить до 150 і 200 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги [104], тобто є досить високою для пересічних громадян, що впливає на забезпечення права на перегляд рішень судів. Крім того, якщо забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення саме так визначені серед основних засад цивільного судочинства, то у ст. 17 ЦПК України вони розкриваються як право на перегляд справи та оскарження судового рішення, але право на перегляд судового рішення має включати й перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами. Однак, у ст. 17 ЦПК України нічого не сказано про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, і такої засади у цивільному судочинстві не існує, і це не зважаючи на те, що Україна взяла на себе зобов'язання виконувати рішення Європейського суду з прав людини [105]. Тобто таку непослідовність у викладенні основних засад цивільного судочинства слід усунути на законодавчому рівні. Зокрема, назва ст. 13 попередньої редакції ЦПК України була такою: «Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень». Отже, нововведення щодо назви ст. 17 ЦПК України є некоректним, тому назва цієї норми має бути викладена у такій редакції: «Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень».

Щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами як однієї з основних засад цивільного судочинства, то і тут відчувається певна непослідовність викладення такої засади. Зокрема, після п. 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України вона розкривається у п. 5 ч. 5 ст. 12 ЦПК України у такому змісті, що суд «запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків». У зазначеному змісті викладених повноважень від суду вимагається запобігати зловживання правом та виникненню таких правопорушень. Отже, мають бути сформульовані запобіжні заходи, за допомогою яких суд здатен буде застерегти їх виникнення. Згідно ч. 2 ст. 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, тобто не до, а після їх вчинення. Отже, суд не запобігає їх вчиненню, а може кваліфікувати дії після їх вчинення, що може розцінюватися як встановлення відповідальності за правопорушення у вигляді зловживання процесуальними правами. Якщо проаналізувати застосування терміну «зловживання процесуальними правами», то такий термін має місце у статтях ЦПК України, починаючи від ст. 2 до ст. 262 ЦПК України. Отже, норми, які регламентують такі заходи у ЦПК України розкидані по всьому кодексу і не завжди відповідають змісту діяльності суду. Хоча, на нашу думку, має існувати системний перелік засобів впливу на правопорушників, що зловживають процесуальними правами.

Важко погодитися з розкриттям основної засади цивільного судочинства щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами і за суб'єктним складом, оскільки широка назва цієї засади мусить включати й засоби забезпечення, що не дозволять зловживати процесуальними правами суду. В усякому разі до цього спонукає зміст цього положення. Однак, слід зазначити, що у новій редакції ЦПК України повноваження суду, які ним можуть вчинятися на власний розсуд, значно розширені, але, при цьому, у законі не сформульовано застережень від можливих зловживань такими повноваженнями. Тому у чинній редакції ЦПК України має бути закладена і відповідна формула щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу, а не загальна декларація про неприпустимість зловживання правами. Інакше, у главі четвертій Розділу першого ЦПК України мають бути перелічені засоби впливу на суддю, який зловживає своїми правами і, відповідно, у ст. 36 ЦПК України має бути передбачена така самостійна підстава для відводу судді як зловживання ним процесуальними правами. Замість цього у частині четвертій цієї статті мова йде про те, що незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішенням або окремою думкою судді в інших справах … не може бути підставою для відводу. Фактично, в абз. 2 ч. 3 ст. 39 ЦПК України робиться виключення про можливість у виняткових випадках заявляти відвід судді в процесі розгляду справи, якщо заявнику не могло бути відомо про підставу відводу, але зловживання процесуальними правами з боку судді виявляється саме в процесі розгляду справи.

Однак, чи достатнім заходом впливу на суддю можна вважати заявлений йому відвід, якщо в його діях або рішеннях будуть кожного разу виявлятися ознаки зловживання? Вважаємо, що у ЦПК України поряд з відводом мають бути передбачені інші способи впливу на суддю, а саме: притягнення його до дисциплінарної та іншої відповідальності. Такими заходами можуть скористатися учасники судового процесу, і так будуть забезпеченні права та інтереси учасників цивільного судочинства від зловживань правом з боку суду.