Забезпечувальні заходи в цивілістичному процесі України

Якщо опис і арешт майна здійснюються за участю сторін виконавчого провадження (їх представників), постанова про опис та арешт майна (коштів) складається в трьох примірниках. Перший примірник залишається у провадженні виконавця, інші - видаються під підпис сторонам виконавчого провадження. Якщо описане майно передано на зберігання не боржникові чи його представнику, а іншій особі, то постанова про опис та арешту майна (коштів) складається в чотирьох примірниках. Перший примірник залишається у провадженні виконавця, а інші - вручаються зберігачеві майна та сторонам виконавчого провадження під підпис (згідно з абз. 1-2 п. 12 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5).

Так, у відповідності до ч. 2 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» зберігач може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо проти цього не заперечує стягувач (щодо рухомого майна) або якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення чи зменшення цінності внаслідок користування.

Можливість зберігача користуватися описаним майном залежить від наявності обмеження права користування майном; якщо таке обмеження виконавцем накладено, то користування майном є неправомірним і навпаки. Виконавець при цьому має спеціальні бланки акту опису майна, в яких здійснює відповідні записи щодо можливості користування майном [162, с. 540]. Автору відомі випадки, коли переданим на зберігання транспортним засобом користувалися зберігачі майна, що вважається неприпустимим у силу того, що таке використання пришвидшує умови технічного обслуговування автомобіля, призводить до зменшення його вартості, оскільки при його продажу враховується пробіг автомобіля тощо.

У разі якщо зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім'ї, вона може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем, як вбачається в ч. 3 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження».

Також, крім винагороди за зберігання майна зберігач вправі вимагати відшкодування витрат по догляду за майном, у разі, якщо погодні або інші умови вимагали від зберігача здійснення необхідних дій для збереження майна, що не було передбачено договором про зберігання майна (що стосується винагороди) [162, с. 541].

Вважаємо за необхідне також розглянути питання, чи потрiбно укладати договiр зберігання між зберігачем та виконавцем. Щодо даного питання слiд згадати ч. 1 ст. 937 ЦК України, у відповідності до якої письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речi на зберiгання посвiдчене розпискою, квитанцiєю або iншим документом, пiдписаним зберігачем [9]. Тож підтримуємо думку В. В. Корольова, який вважає, що складений належним чином акт опису i арешту майна є свiдченням дотримання письмової форми договору зберiгання речей, якi є предметом спору i договору зберiгання майна, якi не є предметом спору, який вирiшується судом. Науковець щодо форми договору зберiгання у порядку виконавчого секвестру зазначає, що вона є обов'язково письмова, виходячи з аналiзу ст. ст. 937, 208 ЦК України, оскільки однiєю iз сторiн договору є юридична особа - вiддiл ДВС [201].

Що ж до врегулювання питання винагороди, що передбачена Законом України «Про виконавче провадження», розмір якої визначається договором між зберігачем та виконавцем, укладення договору зберігання в письмовій формі передбачено даною нормою закону, оскільки вказано питання, що підлягає погодженню між сторонами в даному договорі.

Згідно з ч. 8. ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» виявлені під час опису цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів, на які накладено арешт, підлягають обов'язковому вилученню і не пізніше наступного робочого дня передаються на зберігання установам Національного банку України, які зобов'язані прийняти їх на безоплатній основі. Арешт на цінні папери накладається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Відповідно до ч. 5 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» порядок і умови зберігання зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону майна, на яке накладено арешт, встановлюються Національним банком України за погодженням з Міністерством фінансів України, іншого майна Міністерством юстиції України.

Зберігання цінних паперів здійснюється відповідно до Положення про порядок і умови зберігання цінних паперів, на які накладено арешт, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04.10.1999 № 489, згідно з п. 2.1. якого цінні папери приймаються на відповідальне зберігання у вигляді бандеролей разом з описом їх вмісту уповноваженими особами територіального управління на підставі укладених із відповідними органами державної виконавчої служби угод та актів приймання-передавання цінних паперів [207].

Зберігання ювелірних та побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лому і окремих частин таких виробів здійснюється у відповідності до Положення про порядок і умови зберігання ювелірних та інших побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лому і окремих частин таких виробів, на які накладено арешт, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 02.11.2005 № 409 [208], Порядку обліку, зберігання і розпорядження дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням, що переходять у власність держави, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 04.11.2004 № 692 [209].

Важливим є й питання відповідальності зберігача майна. У відповідності до ч. 6 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» порушення заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.

Згідно з п. 14 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, виявивши розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або встановивши інші незаконні дії з цим майном, виконавець складає про це акт і звертається з повідомленням до органів досудового розслідування для вирішення питання про притягнення зберігача описаного майна до відповідальності, передбаченої статтею 388 Кримінального кодексу України.

Як вбачається в абз. 2 п. 13 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 у разі необхідності (наявність інформації про псування або розтрату майна тощо) виконавець до моменту передачі майна новому зберігачу може здійснити вихід за місцем зберігання майна для його огляду. У разі зміни кількісних чи якісних характеристик майна про це зазначається в постанові про призначення нового зберігача, при цьому виконавець готує повідомлення до органів досудового розслідування щодо притягнення зберігача до кримінальної відповідальності.

Не можемо погодитися з вченими, які вважають, що доцільно зберігача майна попереджати про кримінальну відповідальність за ст. 191 КК України, за якою передбачено відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем [151; 162, с. 541], оскільки нормою статті передбачений спеціальний суб'єкт даного злочину.

Отже, враховуючи зазначене, слід звернути увагу на те, що законом передбачено як цивільну, так і кримінальну відповідальність зберігача майна за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або інші незаконні дії з цим майном.

Таким чином, враховуючи все вище зазначене, слід зробити наступні висновки. Так, необхідно виділити ознаки зберігання майна боржника, на яке накладено арешт:

1. Зберігачем майна є боржник або його представник. Іншій особі майно на зберігання може бути передано лише у випадку відсутності боржника чи його відмови від прийняття майна на зберігання, а також у випадку, якщо судовим рішенням визначено іншу особу, якій необхідно передати майно на зберігання.

2. Судовим рішенням визначається зберігач майна боржника, у випадку відсутності боржника чи його відмови від прийняття майна на зберігання - зберігач майна визначається виконавцем відповідно за згодою цієї особи.

3. Зберігач майна не являється учасником виконавчого провадження у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження».

4. Зберігач майна може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування.

5. Зберігач має право на винагороду за зберігання майна.

6. Законом передбачено цивільну та кримінальну відповідальність зберігача майна за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або інші незаконні дії з цим майном [210, с. 191].

У результаті проведеного у третьому розділі дослідження автор дійшов до узагальнюючого висновку, що найбільш дослідженими і врегульованими законодавством слід вважати забезпечувальні заходи у цивільному процесі, а у виконавчому процесі навіть не сформульований перелік забезпечувальних заходів, хоча вони мають місце і у законодавстві, і у практичній діяльності виконавців.

1. Уточнено, що питання про забезпечення доказів може ініціюватися позивачем як до подачі позовної заяви, так і міститися в позовній заяві, а також виявлятися судом під час підготовчого засідання (п. 7 ч. 2 ст. 197 ЦПК України). В останній нормі буквально зазначено: «вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше», що доводить можливість всіх учасників справи клопотати про забезпечення доказів.

2. Виявлено, згідно ст. 293 ЦПК України у попередній редакції окремо від рішення суду ухвала про забезпечення доказів або відмову у забезпеченні не оскаржувалася, але вказувати в ухвалі про те, що вона не може бути оскаржена неприпустимо. Більше того, як може сторона змагатися, якщо в неї відсутні знаряддя - докази і від неї вимагається довести наявність або відсутність фактів? У п. 2 ч. 1 ст. 353 ЦПК України нової редакції встановлено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо: забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів. Отже, це питання можна вважати таким, що вирішено на законодавчому рівні позитивно, але існує необхідність виправити судову практику.

3. Обґрунтовано, що забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення мають розкриватися як елементи більш широкого поняття «забезпечувальні заходи», тобто мають бути створені засоби, за допомогою яких у ЦПК України буде забезпечене право на перегляд справи. Однак, такі засоби не сформовані і, більше того, судовий збір за звернення до апеляційної та касаційної інстанцій ускладнюватиме таке звернення через занадто великі його розміри. У ст. 17 ЦПК України вони розкриваються як право на перегляд справи та оскарження судового рішення, але право на перегляд судового рішення має включати й перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами. Таку непослідовність у викладенні основних засад цивільного судочинства слід усунути на законодавчому рівні.

4. Встановлено, що неприпустимість зловживання процесуальними правами як однієї з основних засад цивільного судочинства непослідовно викладена у ЦПК України. У п. 5 ч. 5 ст. 12 ЦПК України зазначено, що суд «запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків». У такому змісті викладених повноважень від суду вимагається випереджати зловживання правом, для чого мають бути сформовані запобіжні заходи, за допомогою яких суд здатен буде застерегти їх виникнення. Таких заходів не сформовано і суд не запобігає їх вчиненню, а може кваліфікувати дії учасників після їх вчинення, що може розцінюватися як встановлення відповідальності за правопорушення у вигляді зловживання процесуальними правами, отже мова не може йти про запобіжні заходи.

5. Визначено, що забезпечувальні заходи щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами мають стосуватися не тільки учасників судового процесу, а й бути поширені на суд. У главі четвертій розділу першого ЦПК України мають бути перелічені засоби впливу на суддю, який зловживає своїми правами і, відповідно, у ст. 36 ЦПК України має фігурувати така самостійна підстава як зловживання суддею процесуальними правами.

6. Обґрунтовано, що всі забезпечувальні заходи у цивільному судочинстві мають виконувати свою роль, взаємоузгоджуватися та створювати систему стримувань і противаг, що може дозволити об'єктивно і обґрунтовано вирішувати справи, усувати з процесу її розгляду зловживання учаснками справи своїми правами, судом владними повноваженнями тощо.

7. Доведено, що заходи із забезпечення позову мають сприяти майбутньому виконанню рішення суду, а не гарантувати його виконання. Таким чином, бажаний для позивача результат не завжди може бути досягнений за рахунок діяльності суду та виконавця.

8. Встановлено, що у разі відмови у задоволенні позову суд має в рішенні «скасувати» забезпечувальні заходи. Так само, у разі часткового задоволення позовних вимог забезпечувальні заходи, встановлені в ухвалі суду, в його ж рішенні мають частково змінюватися. Таким самим чином, суд має адекватно реагувати на відмову позивача від позову, зменшення ним розміру позовних вимог тощо.

9. Визначено, що для адекватного сприйняття забезпечувальних заходів варто уточнити понятійний апарат, оскільки не можна називати забезпечувальними заходами і встановлені у законодавстві засоби забезпечення позову, і ті заходи, які суд застосує в конкретній справі. У цьому зв'язку вважається некоректною назва ст. 150 ЦПК України, де засоби називаються видами забезпечення позову.

10. Вважається, що сучасні засоби забезпечення позову можна класифікувати за спрямуванням:

1. На встановленням обмежень прав певного суб'єкта:

– забороною вчиняти певні дії;

– встановленням обов'язку вчинити певні дії;

– забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання;

– зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;

– зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

– зупиненням митного оформлення товарів чи предметів;

2. На зміну правового становища певного об'єкта:

– накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб;

– передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору;

– арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги.

11. Визначено, що всі інститути в певній галузі права не можуть вважатися самостійними, оскільки може йтися лише про відносну самостійність. У той же час, відокремлення певного інституту для самостійного дослідження або об'єднання навіть певних галузей правової науки для спільного дослідження іноді є необхідним явищем, оскільки такі умовні конструкції дозволяють подивитися на предмет дослідження або статично, або динамічно, що призводить до несподіваних нових результатів і змушує дивитися на предмет дослідження під іншим кутом зору.

12. З ч. 14 ст. 28 ЦПК України випливає, що з відповідним позовом про відшкодування збитків, спричинених заходами забезпечення позову, можуть звертатися як відповідачі, так і інші особи, права яких були порушені забезпеченням позову, оскільки в цій нормі не персоніфіковано суб'єктів звернення. Виходячи ж з можливості звернення з позовом до позивача, коли той безпідставно з метою зловживання правом звернувся за забезпеченням позову, то таке звернення буде відповідати правилу, встановленому у ч. 14 ст. 28 ЦПК України. Якщо ж брати до уваги, що суд необґрунтовано задовольнив вимоги позивача і, зокрема, застосував неадекватний обставинам справи забезпечувальний захід, то звернення про відшкодування завданої шкоди має бути персоніфіковано спрямованим проти суду.

13. Визначено, що забезпечення цивільного позову - це застосування судом за заявою позивачаабо його представника передбачених у законодавстві процесуальних заходів для забезпечення позовних вимог, що зумовлює виникнення певних тимчасових обов'язків у визначених судом суб'єктів, встановлення обмежень в їх правах, зміни правового становища належних особам об'єктів.

14. Обґрунтовано, що зміст ст. 149 ЦПК України є неоднозначним, оскільки, на нашу думку, невиправдано наділяються правом на подачу заяви про забезпечення позову треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору, а представники сторін, віднесені до § 2 ЦПК України, і таким чином відокремлені від учасників справи, позбавляються права на забезпечення позову.

15. Представляється, що положення ч. 2 ст. 149 ЦПК України ставить саме перед судом завдання визначати необхідність вжиття відповідних заходів, а також робити висновок про ті можливі ускладнення, які виникнуть при виконанні рішення. Вважаємо, що ч. 2 ст. 149 ЦПК України повинна бути викладена у іншій редакції і відповідати, за логікою, ч. 1 ст. 149 ЦПК, тобто суд має з'ясовувати достатність або не достатність обґрунтування у заяві позивача, щоб вживати певних заходів для забезпечення позовних вимог та обирати з наведеного у ст. 150 ЦПК України переліку конкретні заходи.

16. Обгруновано, що наведена у ч. 2 ст. 149 ЦПК України «конструкція» з понять, викладена буквально так: «виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених прав», не виправдано відділяє близькі за змістом поняття, які мають відображатися в рішенні суду.

17. Некоректним вважаємо положення ч. 3 ст. 149 ЦПК України, де передбачається, що за заявою сторони у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, третейського суду, суд може вжити заходів забезпечення позову у порядку та з підстав, встановлених ЦПК України. Вказана норма дозволяє суду забезпечувати позовні вимоги, які будуть розглядатися в порядку іншого судочинства.

18. Представляється доцільним встановити обов'язок суду з'ясовувати позицію позивача щодо вжиття заходів забезпечення позову і необхідно передбачити у п. 9 ч. 2 ст. 197 ЦПК України положення про надання роз'яснення наслідків вчинення або невчинення відповідних процесуальних дій в порядку п. 3 ч. 5 ст. 12 ЦПК України.

19. Визначено, що такий захід як накладення арешту, на нашу думку, може застосовуватися з обов'язковою передачею певних видів речей на зберігання іншим особам, що має унеможливити їх псування, приховування шляхом передачі іншим особам, коли такі речі представляють особливу немайнову цінність для позивача.

20. Виявлено неправильне застосування термінології, оскільки у ч. 6 ст. 435 ЦПК України передбачається вжити заходів щодо забезпечення позову, що не відповідає змісту цього терміну, оскільки в такій ситуації необхідно брати до уваги такі обставини: позов вже задоволений і є судове рішення. Тому термін «заходи щодо забезпечення позову» неправильно вживається; вжиттям забезпечувальних заходів у виконавчому провадженні має займатися виконавець, а не суд.

21. Встановлено, що позивачі можуть пропонувати суду застосувати нові і не випробувані в судовій практиці заходи забезпечення позову і це положення вимагатиме додаткового обґрунтування від позивача питання, що вони не суперечать закону, не спричинять шкоди правам та інтересам інших осіб тощо.

22. Доведено, що п. 4 ч. 1 ст. 150 ЦПК України регламентує лише один окремий випадок з усіх можливих варіантів застосування п. 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, оскільки в останній нормі не встановлено будь-яких обмежень в її застосуванні ні щодо суб'єктів, ні щодо переліку усіх заборонених можливих дій. Так, на підставі цієї норми можна заборонити відповідачу відчужувати належне йому майно і попередити про кримінальну відповідальність за невиконання ухвали суду. Також на підставі ч. 3 цієї ж норми можна зобов'язати нотаріуса внести відповідні відомості до реєстру для реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна.У такому випадку забезпечення позову відбудеться подвійними заходами, що збільшить надійність збереження майна.

23. Встановлено, що назва Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не відповідає його змісту, оскільки в ньому йдеться лише про правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна (ст. 1), що по суті означає незначні вимоги кредитора. Отже, назва вказаного закону має бути наступною: «Про забезпечення вимог кредиторів за рахунок рухомого майна та реєстрацію обтяжень».

24. Визначено, заходи забезпечення вимог кредитора мають узгоджуватися із заходами забезпечення позову та заходами забезпечення виконання рішення, а у сукупності вони мають надійно забезпечувати права кредитора на випадок невиконання, невчасного та неповного виконання зобов'язання.

25. Встановлено, що можливість накладання арешту на майно боржника у межах цивільного процесу ніким не заперечується, але і не розкриваються його специфічні риси щодо статусу власника майна. Тому, на нашу думку, це питання має бути докладно регламентоване у нормах цивільного права, оскільки саме в Цивільному кодексі України закладені основи правового статус майна.

26. Вважається за необхідне при забезпеченні позову враховувати положення ст. 46 Закону України «Про виконавче провадження», в якій встановлена черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів.

27. Встановлено, що не може бути необґрунтовано накладено арешт на рахунки відповідача. Арешт, накладений на рахунки відповідача, не повинен перешкоджати його господарській діяльності.

28. Для випадків, коли виконавець не може виконати рішення двох судів по одній справі, які є прямо протилежними, на нашу думку, він має право скористатися положенням ст. 435 ЦПК України і звернутися до обох судів із заявою про зміну способу або порядку виконання рішення за обставин, що склалися.

29. Обґрунтовано, спроби нормативно закріпити вартість послуг за зберігання іншими особами речі не призведуть до бажаних результатів, оскільки при нестабільній економічній ситуації в Україні важко прогнозувати і наперед визначати, яка вартість послуг за зберігання майна виникне через рік або два. Тому варто виходити сьогодні з вартості подібних послуг за ринковими цінами, а у разі виникнення спору може бути призначена експертна оцінка.

30. Виявлені неузгодженості у вимогах, які встановлені у ч. 1 ст. 151 ЦПК України. По-перше, у п. 3 цієї норми вимагається зазначити предмет позову, а ціну позову лише у п. 5, що є нелогічним і ускладнить роботу суддів з таким документом. По-друге, заявник зобов'язаний висловити пропозиції щодо зустрічного забезпечення, що не відповідає логікі і його статусу як особи, права якої порушені. По-третє, за попередньою редакцією ЦПК України заява про забезпечення позову могла міститися й у позовній заяві, а тепер як окремий процесуальний документ, що звужує і занадто формалізує вимоги до змісту заяви. По-четверте, такі вимоги до заяви про забезпечення позову вимагають ґрунтовних знань в галузі цивільного процесу, тому обмежують право на звернення до суду пересічних громадян.

31. Встановлено, що у ч. 3 ст. 153 ЦПК України вбачається відхід від принципу змагальності, оскільки суд може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову, для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, або для з'ясування питань, пов'язаних із зустрічним забезпеченням. Наявна можливість у цивільному судочинстві до неофіційного спілкування судді з однією із сторін, що створює небезпеку виникнення корупційної складової. Крім того, як зазначалося вище, скласти заяву і належно обґрунтувати її можуть фахівці. Отже, для дачі пояснень варто запрошувати того, хто складав заяву і може відповісти на питання судді - представника або його разом з позивачем.

32. Представляється некоректним положення ч. 4 ст. 153 ЦПК України, де встановлено, що у виняткових випадках, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін, оскільки від запрошення відповідача обсяг наданих заявником пояснень та доказів не збільшиться. Автор вважає, що проголошуючи принцип змагальності як у Конституції України, так і ЦПК України необхідно його дотримуватися та встановити, що заява про забезпечення позову має розглядатися в судовому засіданні.

33. Доведено, що розмір зустрічного забезпечення оціночне поняття та нечітко сформульоване законодавцем, що може спричити на практиці істотні проблеми з його застосуванням.

34. Вважаю за необхідне виділити функції зустрічного забезпечення. Так, зустрічне забезпечення виконує компенсаційну функцію (виходячи зі змісту зустрічного забезпечення), застережну функцію (застерігає зловживання правами позивачем).

35. Визначено, що інститут забезпечення позову є загальним інститутом цивільного процесу, який поширюється, за загальним правилом, на весь процес розгляду справи судом, включаючи забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви до суду, але дієвість таких заходів залежить від вчасності пред'явлення до суду позову, тобто у передбачений законом строк (ч. 4 ст.152 ЦПК України) .

36. На підставі аналізу Закону України «Про виконавче провадження» зроблено узагальнюючий висновок про те, що у виконавчому процесі не сформовано поняття «забезпечення виконання рішення», а також відповідний понятійний апарат. Автор вважає, що забезпечення виконання рішення має передбачати вжиття виконавцями певних заходів, які за своєю суттю будуть заохочувати та/або примушувати боржника до виконання рішення, не створювати перешкод у його виконанні, а також незалежно від його волі створювати умови для примусового виконання рішення.

37. Вважається, що всі відповідні дані з п. 3 ч. 5 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» мають оприлюднюватися при проведенні торгів з реалізації майна, на яке звернено стягнення.

38. Складовими елементами арешту є: розшук; опис; оголошення заборони розпорядження; обмеження в праві користування майном або його вилучення у боржника (відповідача) та передача на зберігання іншим особам (виконавчий секвестр), хоча опис майна і його вилучення та передача на зберігання іншим особам можуть використовуватися і як складові безпосереднього звернення стягнення на майно боржника.

39. Вважається, що альтернативним варіантом призначення зберігача майна може стати проведення тендеру і укладання договору з юридичними особами по збереженню майна, оскільки у випадку термінової необхідності передати майно на збереження часу на моніторинг у виконавця не буде. А зобов'язати суб'єктів підприємницької діяльності або інших осіб зберігати майно за встановленим цінами він не може.

40. Виявлено випадки, коли переданим на зберігання транспортним засобом користувалися зберігачі майна, що вважається неприпустимим в силу того, що таке використання пришвидшує умови технічного обслуговування автомобіля, призводить до зменшення його вартості, оскільки при його продажу враховується пробіг автомобіля тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявилося у розв'язанні теоретичних та практичних питань забезпечувальних заходів у цивілістичному процесі. Автором було виявлено істотну проблему зі сприйняттям і застосуванням забезпечувальних заходів у цивілістичному процесі, яка полягає в тому, що цей інститут формувався в окремих галузях правової науки як внутрішній, а не системний і властивий всім галузям права. Так, його досконало впровадили у цивільний процес, але не у нотаріальний та виконавчий процеси, що не могло негативно не позначитися на рівні охорони, захисту і відновлення прав громадян та юридичних осіб. Всі інститути в певній галузі права не можуть вважатися самостійними, та може йтися лише про відносну самостійність. У той же час, відокремлення певного інституту для самостійного дослідження або об'єднання навіть певних галузей правової науки для спільного дослідження іноді є необхідним явищем, оскільки такі умовні конструкції дозволяють подивитися на предмет дослідження статично або динамічно, що призводить до несподіваних нових результатів і змушує аналізувати предмет дослідження під іншим кутом зору.

Обгрунтована позиція про те, що заходи забезпечення вимог кредитора мають узгоджуватися із заходами забезпечення доказів та позову, заходами забезпечення виконання рішення, а у сукупності вони мають надійно забезпечувати права кредитора на випадок невиконання, невчасного та неповного виконання зобов'язання.

Доведено, що забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення мають розкриватися як елементи більш широкого поняття «забезпечувальні заходи», тобто мають бути створені засоби, за допомогою яких у ЦПК України буде забезпечене право на перегляд справи. Однак, такі засоби не сформульовані в ЦПК України і, більше того, судовий збір за звернення до апеляційної та касаційної інстанцій ускладнюватиме таке звернення через занадто великі його розміри. У ст. 17 ЦПК України вони розкриваються як право на перегляд справи та оскарження судового рішення, але право на перегляд судового рішення має включати й перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами. Таку непослідовність у викладенні основних засад цивільного судочинства слід усунути на законодавчому рівні.

Доведено, що вже саме існування процедури примусового виконання рішень, включаючи заходи забезпечення його виконання, дає можливість зробити висновок про те, що для правопорушника можуть настати негативні наслідки у разі їх застосування. Тому виконавче провадження слід сприймати, в широкому сенсі, як забезпечувальний механізм, в якому мають місце і, потенційно, можуть застосовуватися забезпечувальні заходи, а також як стимул для швидкого добровільного виконання рішення.

Забезпечення доказів нотаріусом мають визначатися заінтересованими особами, які мають заявити лише про те, що їм необхідно забезпечити такий доказ, а його використання буде залежати від конкретних обставин: досудове врегулювання спору, угода з правопорушником щодо добровільного відшкодування завданої шкоди і компенсації завданої шкоди тощо. Тому недоцільно акцентувати увагу на тому аспекті, де, кому, до якого органу тощо подаватимуться такі докази.

Автором визнано некоректним положення ч. 4 ст. 153 ЦПК України, де встановлено, що у виняткових випадках, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін, оскільки від запрошення відповідача обсяг наданих заявником пояснень та доказів не збільшиться. Вважаємо, що проголошуючи принцип змагальності як у Конституції України, так і ЦПК України, необхідно його дотримуватися та передбачити у законі, що заява про забезпечення позову має розглядатися в судовому засіданні.

Обґрунтовано, що забезпечення збереження майна (речей) потребується як у нотаріальному, так і виконавчому процесі, але спроби нормативно закріпити вартість послуг за їх зберігання іншими особами не призведуть до бажаних результатів, оскільки при нестабільній економічній ситуації в Україні важко прогнозувати і наперед визначати, яка вартість послуг за зберігання майна виникне через рік або два. Тому варто виходити сьогодні з вартості подібних послуг за ринковими цінами, а у разі виникнення спору може бути призначена експертна оцінка такого майна.

Зроблено висновок про те, що з відповідним позовом про відшкодування збитків, спричинених заходами забезпечення позову, можуть звертатися як відповідачі, так і інші особи, права яких були порушені забезпеченням позову, оскільки у ЦПК України не персоніфіковано суб'єктів звернення. Виходячи ж з можливості звернення з позовом до позивача, коли той безпідставно, з метою зловживання правом, звернувся за забезпеченням позову, то таке звернення буде відповідати правилу, встановленому у ч. 14 ст. 28 ЦПК України. Якщо ж брати до уваги, що суд необґрунтовано задовольнив вимоги позивача і, зокрема, застосував невідповідний обставинам справи забезпечувальний захід, то звернення про відшкодування завданої шкоди має бути персоніфіковано спрямованим проти суду.

Обгрунтовано, що для правильного сприйняття забезпечувальних заходів варто уточнити понятійний апарат ЦПК України, оскільки не можна, одночасно, називати забезпечувальними заходами і встановлені у законодавстві засоби забезпечення позову, і ті заходи, які суд застосує в конкретній справі. У цьому зв'язку вважаємо некоректною й назву ст. 150 ЦПК України, де засоби називаються видами забезпечення позову.

Уточнена думка, що будь-які правочини щодо майна, на яке накладено заборону відчуження, особливо на підставі ухвали суду чи виконавця про арешт майна не можуть реєструватися. Інша річ, коли кредитор надасть письмову згоду на укладання іншого договору, то може мати місце подвійна реєстрація договірної заборони відчуження майна. Враховуючи статус суду та виконавця накладені ними заборони мають реєструватися і при наявності накладеної за договором заборони. У той же час, враховуючи ієрархію між ними, накладена судом заборона мусить реєструватися навіть третьою чи четвертою, але після накладення судом заборони відчуження майна всі інші заборони реєструватися не повинні.

Сформульовано та обґрунтовано пропозиції по вдосконаленню законодавства, зокрема: ЦПК України, законів України «Про нотаріат», «Про виконавче провадження», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Картузов М. Ю. Запобіжні заходи в господарському процесі: дис. ... канд. юрид. наук. Одеса. 2009. 192 c.

2. Пленюк М. Д. Мировое соглашение как гражданско-правовой договор и процессуальный юридический факт. Цивилистическая процессуальная мысль. Международный сборник научных статей. Выпуск 5 (2) «Гражданский, хозяйственный (арбитражный) процесс» / Под ред. С. Я. Фурсы. Киев, Алерта, 2016. 576 с.

3. Европейское право: Учебник / отв. ред. Л. М. Энтин. М.: Норма - Инфра-М. 2002. 720 с.

4. Лисицын В. В. К вопросу об обеспечительных мерах в арбитражном процессе. Судья. 2008. № 9 (45). С. 50 - 54.

5. Жукова Т. В. Вопросы обеспечения иска. Арбитражная практика. 2005. № 11. С. 49 - 55.

6. Кузнецов С. А. Обеспечительные меры в гражданском и административном судопроизводстве / С. А. Кузнецов. М.: Волтерс Клувер, 2007. 152 с.

7. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР / Відомості Верховної Ради України.1996. № 30.

8. Гонгало Б. М. Учение об обеспечении обязательств / Б. М. Гонгало. М.: «Статут», 2002. 222 с.

9. Дзера І. О. Відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав та міра цивільно-правової відповідальності. Відповідальність у приватному праві: монографія / [І. Безклубий, Н. Кузнєцова, Р. Майданик та ін.]; за заг. ред. І. Безклубого. К: Грамота, 2014. 416 с.

10. Пленюк М. Д. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення зобов'язань: нотатки до наукової дискусії. Приватне право і підприємництво. Збірник наукових праць. Вип. 15, 2016 / Редкол.: Крупчан О. Д. (гол. ред.) та ін. Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 2016. С. 102 - 107.

11. Левицька Н. О. Міжгалузеві нормативно-правові інститути: деякі теоретичні питання. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2015. № 14, Том 1. С. 22 - 24.

12. Богуславский М. М. Связь третейских судов с государственными судами. Международный коммерческий арбитраж: современные проблемы и решения / Под ред. А. С. Комарова; МКАС при ТПП РФ. М.: Статут, 2007. С. 61-74.

13. Лебедев С. Н. Международный коммерческий арбитраж и обеспечительные меры. Избранные труды по международному коммерческому арбитражу, праву международной торговли, международному частному праву, частном морскому праву. М.: Статут, 2009. 717 с.

14. Born G. B. International Arbitration: Cases and Materials. Wolters Kluwer, 2011. 1263p.

15. Прусенко Г. Є. Забезпечувальні заходи у міжнародному комерційному арбітражі: дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2016. 202 с.

16. Притика Ю. Забезпечувальні заходи в міжнародному комерційному арбітражі. Право України: юридичний журнал. Науково-практичне фахове видання / Міністерство юстиції України; Конституційний сцд України. Київ. 2011. № 1. С. 139 - 149.

17. Современный международный коммерческий арбитраж / Под ред. А. А. Костина. М.: МГИМО -Университет, 2013. 338 с.

18. Булгакова І. Деякі питання забезпечення позову в господарському процесі. Вісник господарського судочинства. 2005. № 3. С.197 - 203.

19. Clay T. Les mesures provisoires demandйes а l'arbitre. Les mesures provisoires dans l'arbitrage commercial international: йvolutions et innovations / Sous la direction de J.-M. Jacquet et de E. Jolivet. Paris: Litec, 2007. P. 9-25.

20. Bucy D. R. How to Best Protect Party Rights: The Future of Interim Relief in International Commercial Arbitration Under the Amended UNCITRAL Model Law. American University International Law Review 25. 2010. №3. P. 579-609.

21. Курочкин С. А. Отдельные элементы арбитражного разбирательства. Международный коммерческий арбитраж / Под ред. В. А. Мусина, О. Ю. Скворцова. СПб.: АНО «Редакция журнала «Третейский суд»; М.: Infotropic Media, 2012. С. 216-235.

22. Зеленкова І. І. Процедура звернення стягнення на майно боржника у виконавчому процесі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Івано-Франківськ, 2017. 16 с.

23. Бурмак О. О. Забезпечення доказів у цивільному та нотаріальному процесах: дис. … канд. юрид. наук. Київ. 2014. 218 с.

24. Ярков В. В. Юридические факты в цивилистическом процессе. М.: Инфотропик Медиа, 2012. 608 с.

25. Фетюхин М. В. Обеспечительное производство в арбитражном процессе. Диссертация канд. юрид. наук. Казань. 2005.178 с.

26. Васильев С. В. Цивільний процес: [навч. посіб.] / С. В. Васильев. Х.: Одіссей, 2007. 480 с.

27. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції / Д. Д. Луспеник. Х.: Харків юридичний, 2006. 480 с.

28. Ярков, В. В. Обеспечение иска в арбитражном процессе / В.В.Ярков. Законодательство. 1998. № 10. С. 56 - 59.

29. Арбитражный процесс: Учебник / Отв. редактор В. В. Ярков. М.: Волтерс Клувер, 2008. 912 с.

30. Юсупов Т. М. Обеспечение иска в арбитражном и гражданском процессе: дис. канд. юрид.наук. М., 2005. 165 с.

31. Кузнецов С. А. Актуальные проблемы применения обеспечительных мер в гражданском и арбитражном процессе / С. А. Кузнецов. Арбитражный и гражданский процесс. 2006. № 4. С. 25 - 40.

32. Шерстюк В. М. Обеспечительные меры (ответы на вопросы) / В.М. Шерстюк. Законодательство. 2003. № 9. С. 66 - 72.

33. Толкунова В. Н. Порядок рассмотрения трудовых споров и исполнения решений по ним: учеб. пособие. М., 1984. Ч.2. 85 с.

34. Зеленкова І. І. Процедура звернення стягнення на майно боржника у виконавчому процесі: дис. ... канд. юрид. наук. Івано-Франківськ, 2017. 195 с.

35. Агарков М. М. Теория государства и права. М., 1948. 475 c.

36. Заворотько П. П. Процессуальные гарантии исполнения судебных решений: дис. … д-ра юрид. наук. К., 1969. 216 с.

37. Малеин Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственных отношениях. М., 1968. 206 c.

38. Иоффе О. С. Обязательственное право. М.: Юр. лит., 1975. С.495.

39. Бурмак О. О. Забезпечення доказів у цивільному та нотаріальному процесах: автореф. канд юрид наук. Київ, 2015. 21 с.

40. Рудко Б. Б. Процедура нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна: автореф. канд. юрид наук. Київ, 2012. 17 с.

41. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: навч. посібник. К.: АСК, 2001. 976 с.

42. Теорія нотаріального процесу: Науково-практичний посібник/ За заг. ред. С. Я. Фурси. К.: Алерта; Центр учбової літератури, 2012. 920 с.

43. Фурса С. Я., Фурса Є. І., Кучер Т. М. Докази та доказування в нотаріальному процесі. Теорія нотаріального процесу. Науково-практичний посібник / За заг. редакцією С. Я. Фурси. К.:Алерта: Центр учбової літератури, 2012. 920 с.

44. Білозерська Є. І. Докази та доказування в нотаріальному процесі: автореф. канд. юрид.наук. Київ, 2013. 18 с.

45. Пиепу Ж.-Ф., Ягр Ж. Профессиональное нотариальное право. М. Юристь, 2001. 224 с.

46. Горбань Н. С. Принципи нотаріального процесу: автореф. канд юрид наук. Київ, 2014. 21 с.

47. Бакалинская О. О. Проблемы нотариыального обеспечения электронных доказательств. Цивилистическая процессуальная мысль. Выпуск 2 «Нотариальный процесс». Международный сборник научных статей / Под общ ред .д.ю.д. проф. С. Я. Фурсы. К. ЦУЛ, 2013. 480 с.

48. Вайшнурс А. А. Процесс доказывания правонарушения, совершенного в Интернете. Журнал «Арбитражная практика», 2003. № 12 (33). С. 23-28.

49. Мещерякова Н. Нотаріус та Інтернет: посвідчення в мережі. УНІАН . Право. 1-6 липня 2006 р. № 9. С. 10 - 12.

50. Чарчіян Є. Способи забезпечення доказів нотаріусами у справах про порушення в мережі Інтернет. Юриспруденція: теорія і практика. 2007. № 5. С. 39-43.

51. Круковес Н. В. Допустимість доказів у цивільному та нотаріальному процесах: порівняльний аспект. Розвиток права України: від Конституції Пилипа Орлика до сьогодення: зб. наук. праць за матеріалами міжнарод. наук. конф. юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (20 травня 2010 року). К.: ВГЛ «Обрії», 2010. С. 206.

52. Білозерська Є. І. Речові докази в нотаріальному процесі. Часопис Київського університету права. 2012/2. С. 195 ? 199.

53. Треушников М. К. Судебные доказательства. Монография / М. К. Треушников. 3-е изд., испр. и доп. М.: Городец, 2004. 272 с.

54. Белозерская Е. И. Вещественные доказательства в нотариальном процессе. Цивилистическая процессуальная мысль. Международный сборник научных статей. Выпуск 2 «Нотариальный процесс» / Под ред. д.ю.н. С.Я. Фурсы. К. ЦУЛ. 2013. С. 136 ? 146.

55. Давтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии / А.Г. Давтян. М.: Городец, 2000. 320 с.

56. Фурса Є. Є. Обеспечение доказательств консулом (на примере нотариальных производств о наследовании в Украине). Современное право. 2015. № 2. С.144 ? 150.

57. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотаріат у Україні. Підручник. Х.: Право, 2011. 384 с.

58. Фурса Є. Є. Вчинення консулом нотаріальних дій щодо спадкування майна: автореф. канд. юрид наук. Київ, 2015. 19 с.

59. Рудко Б.Б. Процедура нотаріального провадження з вжиття заходів щодо охорони спадкового майна: дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2011. 225 с.

60. Фурса Є. Є. Вжиття консулом заходів щодо охорони спадкового майна: теоретичні, законодавчі та практичні аспекти. Часопис Київського університету права. 2013. № 4. С. 219 ? 222.

61. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. - 3-є вид., перероб. і доп./ За ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В. В. Луця. К.: Юрінком Інтер, 2008. Т.П. 1088 с.

62. Заіка Ю. О. Спадкове право в Україні: становлення і розвиток: монографія / Ю. О. Заіка. 2-ге вид. Київ: КНТ, 2007. 288 с.

63. Радзієвська Л. К. Нотаріат в Україні: Навч. посібник / Відп.ред.: Радзієвська Л. К. 2-ге вид. Київ: Юрінком Інтер, 2001. 528 с.

64. Желиховская Ю. В. Меры по охране наследственного имущества по законодательству Украины. Университетские научные записки Хмельницкого университета управления и права: журнал. Хмельницкий, 2009. Вып. 4 (32). С. 118 - 122.

65. Одосий О. Ю. Принятие мер к охране наследственного имущества: отдельные проблемные аспекты. Цивилистическая процессуальная мысль: Междунар. сб. науч. статей / под ред. С. Я. Фурсы. Киев: ЦУЛ, 2013. Вып. 2: Нотариальный процесс. С. 326 - 330.

66. Одосій О. Ю. Ухвала про забезпечення позову: стик цивільного та виконавчого процесів. Актуальні проблеми теорії і практики нотаріального, цивільного, виконавчого процесу: їх співвідношення і взаємодія/ За заг. ред. С. Я. Фурси. К. ЦУЛ. 2013. С. 56 - 58.

92. Фурса С. Я., Фурса Є. І., Щербак С. В. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / За заг. ред. С. Я. Фурси. К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2010. Т. 1. 1044 с.

94. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року № 1618-IV/Відомості Верховної Ради України (ВВР).2004. N 40-41, 42. ст.492.

95. Кравчук В. М, Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. К.: Істина, 2006. 460 с.

99. Одосий О. Ю. Обеспечение доказательств и истребований доказательств в гражданском процессе: вопросы теории и практики .LEGEA ЄI VIAЮA. Republica Moldova. 2014. 186 с.

100. Анненков К. Н. Опыт комментария к уставу гражданского судопроизводства. СПб., 1887. Т. 3. 485 с.

101. Гольмстен А. X. Учебник русского гражданского судопроизводства. СПб. 1913. 429 с.

102. Гурвич М. А. Советское гражданское процессуальное право. / Под ред. Гурвича М. А. М. 1985. 528 с.

103. Семенов В. М. Советский гражданский процесс. / Под ред. Комиссарова К. И., Семенова В.М. М. 1988. 432 с.

104. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации. / Под ред. Шакарян М. С. М. 2003. 736 с.

105. Гражданский процесс. / Под ред. Осипова Ю К. М.: БЕК, 1995. 462 с.

106. Шаталюк Ж. А. Обеспечение исков о возмещении морального вреда. Юрист. 1997. № 11. С. 56 - 58.

107. Курс советского гражданского процессуального права. / Под ред. Мельникова А. А., Гуреева П. П., Добровольского А А., Тадевосяна В. С, Трубникова П. Я. Т. 2. М. 1981. 462 с.

108. Комментарий к Арбитражному процессуальному кодексу Российской Федерации. / Под ред. Шакарян М. С. М., 2004. 748 c.

109. Гражданский процесс. / Под ред. Мусина В. А., Чечиной М. А., Чечота Д. М. М. 1998. 480 с.

110. Научно-практический комментарий к Гражданскому процесуальному кодексу Российской Федерации / Под ред. Жуйкова В. М., Пучинского В. К., Треушникова М. К. М. 2003. 1088 с.

111. Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Общая часть. М. 2004. 704 с.

112. Новичкова З. Т. Обеспечение иска в советском судопроизводстве: дис. на соискание учёной степени кан. юрид. наук. М. 1972. 208 с.

113. Цивільний процес: Навч. посіб. /А. В. Андрушко, Ю. В. Білоусов, P. O. Стсфанчук, О. І. Угриновська та ін. За рсд. Ю. В. Білоусова. К.: Прецедент, 2005. 293 с.

114. Ткачева Н. Н. Проблемы обеспечения иска в гражданском судопроизводстве (по материалам практики): дис. ... канд. юрид. наук. Саратов, 2004. 187 с.

115. Денисов И. С. Институт обеспечения иска в российском гражданском и арбитражном процессе: дис. … канд. юрид. наук. Санкт-Петербург 2006. 176 с.

116. Одосій О.Ю. Примусове проникнення до житла для виконання ухвали суду про забезпечення позову. SCIENCIA VINCEMUS! Науково переможено: матеріали 2-ї Міжнародної науково-практичної конференції «Нотаріат, адвокатура, суд, виконавче провадження, актуальні проблеми», присвяченої 5-річчю створення кафедри нотаріального та виконавчого процесу і адвокатури Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 25 березня 2016 року) / ред. кол.: С. Я. Фурса, О. О. Дерій, О. М. Нікітюк. Київ: ЦУЛ, 2016. 370 с.

117. Корольов В. Поняття та види забезпечення позову в цивільному процесі. Юридична Україна. 2011. № 11. С.60 ? 66.

118. Лебедь К. А. Толковый словарь гражданского процесса / К. А. Лебедь. М.: Городец, 2007. 208 с.

119. Корольов В. В. Способи забезпечення цивільного позову, не передбачені ЦПК України. Вісник Вищої ради юстиції, № 3 (7) 2011. С. 72-82.

120. Бєліков О. Забеспечення позову в цивільному законодавстві. Юридичний журнал. Київ: Юстініан, 2007. N 3. С.114 ? 116.

121. Дубчак Л. С. Правове регулювання забезпечення позову в цивільному процесі. Зовнішня торгівля: право та економіка: науковий журнал / Мін. економіки України; Українська академія зовнішньої торгівлі. Київ, 2009. № 4 (45). С. 167 ? 173.

...