Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

48. Луцький Р. П. Особливості співвідношення категорій «правова реальність» та «позитивне право». Наука і освіта ХХІ століття: матеріали наук.-практ. конф. (м. Івано-Франківськ, 30 квітня 2014 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського ун-ту права імені Короля Данила Галицького, 2014. С. 74-79.

49. Луцький Р. П. Україно-литовські відносини через призму позитивного права сучасності. Співпраця між Україною і Литвою в умовах російської загрози: матеріали Другої Міжнар. наук. конф. (м. Вільнюс, Литовська Республіка. 29 верес. - 02 жовт., 2015 р.). Вільнюс: 2015. С. 27-37.

50. Луцький Р. П. Дослідження методологічних проблем праворозуміння провідними установами України на сучасному етапі державотворення. Наука і освіта ХХІ століття: матеріали наук.-практ. конф. (м. Івано-Франківськ, 21 квіт. 2016 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського ун-ту права імені Короля Данила Галицького, 2016. С. 57-60.



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Позитивне право як явище соціальної дійсності

1.1 Категоріально-методологічний апарат дослідження

1.2 Історичні умови виникнення, засади та витоки позитивного права

1.3 Позитивне право в європейській правовій думці

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. Сучасне праворозуміння: основні підходи та виміри

2.1 Основні типи праворозуміння

2.2 Позитивне право як спосіб осмислення правової реальності

2.3 Позитивне право та природне право: опозиція та взаємообумовленість категорій

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. Форми виразу позитивного права та їх ієрархічність

3.1 Основоположні уявлення про форми виразу позитивного права

3.2 Розвиток позитивного права в контексті еволюції джерел права сучасних правових систем

3.3 Ієрархічність джерел права як відображення буття позитивного права

Висновки до розділу 3

РОЗДІЛ 4. Позитивне право та проблеми ефективності правового регулювання

4.1 Позитивне право та удосконалення системи законодавства

4.2 Позитивне право та «якість» вітчизняного правосуддя

4.3 Удосконалення інституту юридичної відповідальності в контексті дієвості позитивного права

Висновки до розділу 4

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ 

ВСТУП

Обгрунтування вибору теми дослідження. З давніх часів у рамках різних наукових теорій шляхом виділення всезагальної основи взаємопов'язаних елементів формується поняття права, в основі якого лежить взаємоузгоджуюча ідейна істина, яка перебуває під впливом цілого ряду об'єктивних факторів, серед яких визначальними є політико-економічне середовище та панівна ідеологія конкретного етапу розвитку суспільства. Саме тому усе багатоманіття наукових теорій і специфіка кожної з них визначається виключно особливостями історичного етапу. Але практично усім типам праворозуміння властиве й дещо загальне, що не піддається змінам у процесі історичного розвитку, мова йде про дуалізм у розумінні феномена «права». Ця двоякість виражена в бінарній опозиційності та взаємообумовленості між позитивним та природнім правом.

При цьому розуміння природного права у правових поглядах попередніх епох вкрай незрозуміле та розпливчасте, чого не можна сказати про стабільне розуміння феномену «позитивне право», як фундаментальної складової людської культури, що підкреслює справедливість твердження про першочергове значення ціннісних та соціальних засад його формування і розвитку.

Актуальність теми дослідження зумовлена обставиною поступового і невідворотного руху України до європейських стандартів правового і соціального життя, відмови від розгляду системи позитивного права як засобу фактично диктаторського панування держави над людиною, що було поширено, насамперед, у радянську історичну добу, усвідомленою та загальновизнаною необхідністю наданню змісту позитивного права визначеної ціннісної основи, закріпленої у базових положеннях природно-правових доктрин та втіленої у сучасному міжнародному та європейському праві.

Багатоаспектний характер теми дисертаційного дослідження визначив необхідність звернення до різноманітних галузей знань, а саме - робіт у сфері юриспруденції, соціології, філософії, філософії та соціології права, політології тощо.

Теоретична основа дисертації включає в себе праці вчених-спеціалістів як із загальнотеоретичної юриспруденції, так і з різних галузей права; зокрема, використано ті їх публікації, в яких так чи інакше порушується питання щодо основних засад формування і розвитку сучасного позитивного права та особливості його ціннісного прояву у контексті визначеної соціокультурної парадигми. Аналізу цих та інших дотичних проблем присвячені різноманітні наукові праці таких вітчизняних вчених, як: В. Бабкін, Х. Бехруз, О. Балинська, С. Бобровник, О. Богініч, В. Грищук, С. Гусарєв, В. Дудченко, О. Зайчук, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, В. Котюк, В. Лемак, О. Львова, Л. Макаренко, С. Максимов, А. Машков, Ю. Оборотов, Н. Оніщенко, М. Панов, Н. Пархоменко, О. Петришин, Л. Петрова, С. Плавич, С. Погребняк, П. Рабінович, С. Рабінович, В. Сіренко, С. Сливка, Т. Тарахонич, М. Теплюк, О. Тихомиров, І. Тімуш, М. Цвік, А. Шевченко, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, О. Ющик та ін.

Загальнофілософським та теоретичним підґрунтям роботи стали праці таких видатних мислителів і вчених минулих століть, як: Аристотель, І. Бентам, К. Бергбом, Г. Гегель, Т. Гоббс, Л. Гумплович, Г. Гурвич, Л. Дюгі, Р. Ієринг, I. Кант, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, О. Конт, М. Коркунов, Дж. Локк, М. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, С. Муромцев, Дж. Остін, М. Палієнко, Л. Петражицький, Платон, В. Соловйов, П. Сорокін, Є. Трубецькой, С. Франк, М. Цицерон, Б. Чичерін, Г. Шершенвич, Шан Ян та ін., а також наукові роботи таких зарубіжних вчених, як: С. Алексєєв, Р. Алексі, М. Байтін, В. Бачинін, П. Бергер, Ж.-Л. Бержель, Г. Дж. Берман, Г. Бернацький, М. Ван Хук, Н. Варламова, Г. Гриценко, Р. Давид, Р. Дворкін, Е. Дюркгейм, Ж. Карбон'є, А. Кауфманн, Д. Керімов, П. Круз, В. Лазарев, О. Лейст, Д. Ллойд, Т. Лукман, О. Малько, Г. Мальцев, М. Марченко, М. Матузов, В. Оксамитний, Т. Оноре, Т. Парсонс, Ю. Пермяков, Р. Познер, А. Поляков, Т. Радько, Д. Раз, Дж. Ролз, Г. Харт, Л. Фрідмен, Л. Фуллер, І. Честнов, В. Червонюк, В. Четвернін, Ф. Шауер, В. Шафіров, Л. Явич та ін.

Наукові праці цих та багатьох інших вчених присвячені різноманітним галузям знань і саме тому вони надали змогу всебічно дослідити основні засади формування і розвитку позитивного права у контексті сучасних демократичних трансформацій.

Незважаючи на величезний науковий доробок вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених багатьом аспектам формування і розвитку позитивного права у демократичному соціальному просторі, деякі з них і дотепер залишаються за межами наукового аналізу. Зокрема, специфічний характер має дослідження діалектики формування і розвитку позитивного права у контексті основних ціннісних і соціокультурних засад функціонування сучасного суспільства і держави. Попри те, що постановка даної проблематики вже частково має місце у сучасній науковій літературі в межах різних галузей доктринальних знань, актуальність її дослідження в межах запропонованої дисертації обумовлена обґрунтуванням соціокультурного підходу до її вирішення, що сприяло її системному висвітленню.

Також необхідно враховувати, що актуальність дослідження феномену позитивного права за допомогою соціокультурного підходу зумовлюється, по-перше, відсутністю комплексних досліджень його поняття, джерел, форм прояву, ґенези тощо з урахуванням особливостей втілення в його змісті як ціннісної, так і конкретно-емпіричної складових, що об'єктивно супроводжують розвиток будь-якого суспільства і держави у всі історичні періоди; по-друге, назрілою потребою в аналізі ціннісних засад позитивного права з точки зору не лише їх абстрактно-категоріального прояву, а й соціально емпіричного також, в межах визначених темпорально-просторових вимірів, що має важливе методологічне значення; по-третє, доцільністю визначення конкретної міри залежності змісту позитивного права як від ідеальних, так і реальних параметрів суспільно-державного буття; по-четверте, необхідністю переосмислення опозиційного характеру природного і позитивного права, що у якості антитези може проявляти себе лише на тимчасовому співвідношенні окремих складових цілісної правової реальності; по-п'яте, перспективністю практичного використання соціокультурних засад формування і розвитку позитивного права з метою підвищення рівня ефективності законодавства, правозастосовної діяльності, особливо правосуддя, а також формування дієвого інституту юридичної відповідальності держави перед особою, що науково обґрунтовано у даному дослідженні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України - планових тем відділу теорії держави і права «Проблеми праворозуміння та реалізації права в умовах демократичного розвитку» (номер державної реєстрації 0110U003731), «Принцип рівності у праві у праві: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0112U007119).

Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до затвердженої Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 23 березня 2017 року (протокол № 5) теми дисертації.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-методологічної соціокультурної парадигми формування сучасного позитивного права в умовах демократичного розвитку шляхом осягнення минулих і сучасних наукових концепцій про даний феномен, формулювання його поняття, ціннісних та емпіричних засад розвитку, визначення джерел і форм прояву, а також шляхів підвищення його ефективності. Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

– визначити категоріально-методологічні засади формування і розвитку позитивного права як складного та багатовимірного явища об'єктивної дійсності, що зазнає суттєвого впливу як з боку його ціннісної складової, так і конкретного прояву в межах певних координат часу і простору;

– охарактеризувати історичні умови виникнення та витоки позитивного права як окремої нормативно-регулятивної системи з урахуванням англосаксонської та європейської правової традиції, виокремивши етапи його становлення;

– здійснити аналіз розвитку європейської правової думки щодо сутності та значення позитивного права, зокрема, її англосаксонську і континентальну традиції;

– розкрити визначальну особливість розвитку основних типів сучасного праворозуміння та сформулювати чинники, що обумовлюють переваги соціокультурного підходу у пізнанні позитивного права;

– запропонувати авторське визначення поняття «позитивне право» у контексті соціокультурного підходу до його пізнання;

– обґрунтувати значення позитивного права як соціокультурного феномену не лише для осмислення всієї правової дійсності, але й культурно-духовного насичення правових норм, а також пізнання єдності, взаємообумовленості та взаємозв'язку основних нормативно-регулятивних систем;

– розкрити особливість опозиційного характеру позитивного та природного права;

– виявити взаємозалежність та взаємообумовленість природного і позитивного права у процесі осмислення правової реальності;

– встановити соціально значущі чинники суспільного життя, які складають соціокультурну основу права та їх значення для формування і розвитку позитивного права;

– сформулювати авторське визначення поняття «джерела права» та порівняти його з поняттям «форма права» з урахуванням соціокультурного підходу до осмислення позитивного права;

– розкрити основну закономірність та ознаку еволюції джерел сучасного етапу розвитку позитивного права на прикладі англосаксонської та романо-германської правових сімей;

– визначити характер впливу процесу конвергенції правових систем на систему джерел позитивного права, зокрема, на їх ієрархічну будову;

– сформулювати авторське визначення понять «ефективність законодавства» «соціальна складова ефективності законодавства» і «юридична складова ефективності законодавства»;

– розкрити зміст об'єктивної та суб'єктивної складових ефективного правосуддя та роль позитивного права у подоланні протиріч між ними;

– сформулювати поняття «інститут юридичної відповідальності» та обґрунтувати практичне значення позитивної форми юридичної відповідальності;

– сформулювати авторську дефініцію поняття «юридична відповідальність держави» та обґрунтувати можливість її дослідження в межах широкого і вузького підходів;

– виявити основні чинники удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед особою.

Об'єктом дослідження є право як загальносоціальне явище.

Предметом дослідження є теоретико-правові засади формування і розвитку позитивного права в контексті сучасних демократичних перетворень.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових, спеціально-наукових підходів, принципів та методів наукового пізнання. Важливу роль у здобутті необхідних наукових результатів дослідження теоретичних засад формування і розвитку сучасного позитивного права відіграло поєднання соціокультурного, діалектичного і системного підходів. Соціокультурний підхід, що пронизує усі розділи дисертації (особливо підрозділи 1.1; 2.2; 2.3), зосереджує увагу на людській культурі як на синтезованому чиннику, який визначає позитивне право, що, на відміну від абстрактно-ідеалістичного та ідеологізовано-матеріалістичного бачення його сутності та змісту, дає змогу утвердити ідею про право у тісному взаємозв'язку з певним культурно-цивілізацій-ним середовищем з його визначеними ціннісно-нормативними та емпіричними проявами соціального життя. При цьому соціокультурний підхід органічно доповнюється діалектичним підходом до осмислення правової реальності з усією різноманітністю її ідеалістичних та матеріалістичних контекстів. Зокрема, завдяки діалектичному підходу досліджено основні аспекти співвідношення та опозиції природного і позитивного права (підрозділи 2.1, 2.3), питання об'єктивного і суб'єктивного виміру «якості» (ефективності) правосуддя (підрозділ 4.2); розкрито особливості співвідношення правової та юридичної відповідальності, обґрунтовано взаємозв'язок позитивної і негативної форм юридичної відповідальності (підрозділ 4.3).

Системний підхід, що включає в себе системно-структурний та системно-функціональний методи, дав змогу здійснити аналіз позитивного права як системного утворення, що має соціокультурну природу (підрозділ 1.1, розділ 2), визначити його взаємозв'язок з доктринами природного права та соціологічною юриспруденцією (підрозділ 2.2); охарактеризувати основні параметри ієрархії джерел позитивного права та чітко закріпленої ієрархічної побудови системи законодавства, яка є необхідним елементом його ефективності (підрозділи 3.3, 4.1), проаналізувати ступінь та межі впливу позитивного права на ефективність здійснення правосуддя (підрозділ 4.2); визначити характер впливу інституту юридичної відповідальності на суспільні відносини (підрозділ 4.3)

Застосовано історико-правовий та порівняльно-правовий методи. Історико-правовий метод покладено в основу аналізу історичних умов виникнення та витоків позитивного права (підрозділ 1.2), а також визначення еволюції європейської правової думки щодо позитивного права як явища соціальної дійсності (підрозділ 1.3). Порівняльно-правовий метод став у нагоді при зіставленні особливостей формування і розвитку позитивного права в межах англійської та континентальної правових традицій, ідей про позитивне право, які нагромаджувалися мислителями минулого протягом століть та були розвинуті сучасними ученими, а також при порівнянні особливостей розвитку джерел права в сучасних правових системах (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 3.2).

Затребуваними також стали синергетичний, антропологічний, феноменологічний, герменевтичний, аксіологічний та статистичний методи. За допомогою синергетичного методу було досліджено особливості еволюції позитивного права від звичаєвих форм його існування до складноорганізованої автономної системи, здатної до самоорганізації в межах цілісного соціонормативного континууму (підрозділи 1.2, 2.2, 3.1, 3.2, 4.2, 4.3). Антропологічний метод застосовано у процесі визначення основних аспектів взаємозв'язку права з соціальним середовищем, в якому воно функціонує (підрозділи 1.1, 2.2, 3.2). За допомогою феноменологічного методу вдалося дослідити взаємозв'язок позитивного права з ціннісним аспектом буття людини (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3, 4.2, 4.3). Герменевтичний метод використовувався насамперед при тлумаченні положень чинних в Україні нормативно-правових актів (підрозділи 4.2, 4.3). Аксіологічний метод використано для пізнання ціннісної складової позитивного права (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1, 4.2, 4.3). Статистичний метод використовувався для відображення кількісних показників стану системи законодавства України та параметрів його якісного впливу на окремі суспільні відносини (підрозділи 4.1, 4.2).

Застосування спеціально-юридичного методу надало можливість сформулювати дефініції таких понять, як «позитивне право», «джерела права», «юридична відповідальність держави» тощо, а також висловити рекомендації з удосконалення чинного законодавства України (підрозділи 4.2, 4.3).

Реалізація цих та інших методів і загальних підходів відбувалася на основі загальних принципів наукового пізнання, які допомогли досягти більшої обґрунтованості результатам дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним теоретико-правовим дослідженням сучасних засад розвитку позитивного права в умовах демократичних трансформацій. Наукова новизна роботи і особистий внесок автора викладені у таких положеннях та висновках:

уперше:

– виявлено чинники, які зумовлюють переваги застосування соціокультурного підходу до розуміння позитивного права, серед яких: посилення процесів демократизації та лібералізації суспільного і державного життя; необхідність упорядкування процесів конвергенції правових систем з метою мінімізації можливості їх асиміляції внаслідок різноманітних соціокультурних реалій їх формування і розвитку; посилення локальних і регіональних конфліктів, які все частіше починають вирішуватися за допомогою силових засобів їх розв'язання, що в кінцевому результаті підриває авторитет права як ефективного засобу впливу на суспільно-державні процеси; розширення категоріально-методологічного апарату сучасних гуманітарних наук, який є наслідком взаємної інтеграції наукових знань та сприяє більш всебічному і повному дослідженню тих чи інших соціальних явищ в межах різноманітних форм їх прояву;

– сформульовано авторську дефініцію категорії «позитивне право» - це історично визначена і об'єктивно обумовлена для певного суспільства і держави міра свободи, рівності, справедливості та гуманізму в реальних соціальних відносинах, що визначає найважливіші правила поведінки осіб і потреби суспільно-державного розвитку шляхом державного встановлення формально визначених та загальнообов'язкових правових норм з метою забезпечення регулювання, охорони та захисту суспільних відносин;

– обґрунтовано, що чинна у будь-якій державі система законодавства має представляти собою не лише закріплену на вищому юридичному рівні волю держави або так званої «правлячої еліти», що є характерним як для традиційних недемократичних політичних режимів, так і для формально демократично-популістських режимів, а концептуальний вираз основних природно-правових цінностей, визначені форми прояву яких історично та об'єктивно сформовані в певному суспільстві та державі;

– встановлено, що позитивне право, втілюючи у своєму змісті фундаментальні природно-правові принципи, не повинно одночасно відриватися від визначеного соціокультурного контексту, за допомогою якого його норми закріплюють конкретні межі або міру дозволеної та необхідної поведінки з урахуванням історично сформованих особливостей їх сприйняття з боку суспільства в цілому або переважної більшості його представників. Стверджуючи ідеї свободи, рівності, справедливості та гуманізму позитивне право набуває глибинного соціального та одночасно особистого смислу, стає справжнім дієвим регулятором суспільних відносин, оскільки зміст правових норм відповідає пануючій у суспільстві та державі соціокультурній «матриці», а тому в процесі їх реалізації у свідомості суб'єкта не виникає, принаймні, суттєвих протиріч між особистими переконаннями, приватними інтересами та необхідністю їх узгодження з загальносоціальними інтересами, а також інтересами інших суб'єктів чи їх груп;

– доведено, що позитивне право, яке не відображає звичаїв, традицій суспільства, у якому воно діє, історично сформованих особливостей його ментальності, культури, суспільної моралі, релігійного світосприйняття тощо, що у своїй сукупності утворює соціокультурну складову державного розвитку, не буде належним чином реалізовуватися у будь-якій формі, незважаючи на всі зусилля органів державної влади, у тому числі примусового характеру. Таке позитивне право залишатиметься лише «мертвою буквою на папері», оскільки воно не враховуватиме духовної складової закону, у зв'язку із чим його норми будуть постійно порушуватися, у тому числі через активні дії громадян;

– обґрунтовано, що історично першою формою позитивного права було звичаєве право, яке трансформувалося у розвинене законодавче право протягом тривалого історичного періоду через так звані різноманітні форми станово-корпоративного права;

– аргументовано власне бачення опозиційного характеру природного і позитивного права, яке характеризується бінарністю свого прояву, що, з одного боку, дає можливість протиставляти їх на відповідному якісному рівні в межах відповідних елементів, які їх складають, а, з іншого - вести мову про їх взаємозалежну єдність в межах цілісної правової реальності, що є складовою світового континууму «культура - цивілізація»;

– сформульовано авторську дефініцію поняття «джерела права» - це прийняті у встановленому порядку уповноваженими державними органами або безпосередньо народом загальнообов'язкові правові акти, спрямовані на регулювання визначених суспільних відносин, в яких виражається характер і умови природного та соціокультурного розвитку відповідного суспільства;

– охарактеризовано соціальну та юридичну складові ефективності законодавства, які полягають у раціональному використанні у процесі правового регулювання різноманітних соціальних та юридичних чинників, внаслідок чого на основі прийнятих уповноваженими суб'єктами правотворчості нормативно-правових актів соціальні відносини розвиваються у вигідному для суспільства і держави напрямі на засадах забезпечення належного соціального компромісу між учасниками суспільної комунікації;

– досліджено об'єктивну і суб'єктивну складові ефективності правосуддя та ступінь впливу позитивного права на кожну з них; встановлено, що якщо об'єктивна складова якості правосуддя безпосередньо залежить від впливу норм позитивного права, то суб'єктивна складова в більшій мірі залежить від дії та особистого усвідомлення суддями значущості інших соціальних регуляторів, зокрема, норм моралі;

– аргументовано практичне значення позитивної форми юридичної відповідальності, яке полягає у надзвичайній соціальній значущості забезпечення особистого усвідомлення об'єктивної необхідності, що перебуває в основі свободи та права взагалі, внаслідок чого забезпечується запобігання небажаному, суспільно-шкідливому чи навіть небезпечному варіанту поведінки;

– обґрунтовано авторське визначення юридичної відповідальності держави, під якою слід розуміти закріплений у законодавстві юридичний обов'язок держави, створених нею органів публічної влади та їх посадових осіб виконувати, дотримуватися, використовувати і застосовувати приписи національних і міжнародних правових норм з метою забезпечення і захисту всієї системи прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, стабільного соціально-економічного розвитку суспільства, а у випадку скоєння цими суб'єктами правопорушення - юридичний обов'язок держави відновити порушені права, відшкодувати завдану шкоду та гарантувати притягнення винних у такому правопорушенні осіб до відповідного виду юридичної відповідальності згідно з законом, механізм реалізації якого обов'язково включає в себе накладення відповідного стягнення або покарання, передбаченого санкцією правової норми;

– доведено, що держава як самостійний, відокремлений суб'єкт безпосередньо відповідає за те чи інше діяння в межах міжнародно-правової, цивільно-правової та, в окремих випадках, конституційної відповідальності, тоді як в аспекті застосування заходів кримінальної, конституційної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності держава, як правило, несе відповідальність опосередковано, тобто шляхом забезпечення заходів заохочення, публічного та громадського осуду діяльності своїх представників та відшкодування неправомірно завданої громадянам і юридичним особам шкоди (негативна форма відповідальності);

удосконалено :

– ідеї про однобічність формально-догматичного способу пізнання та оцінки сучасного позитивного права в межах концепцій нормативізму та етатизму і перспективність у зв'язку з цим використання у наукових дослідженнях інтегрованого підходу, а саме - соціокультурного;

– характеристику регулятивно-охоронного потенціалу позитивного права, який не можна обмежувати такими його властивостями, як загальнообов'язковість, формальна визначеність та державна забезпеченість, оскільки не менш сутнісним для адекватного розуміння позитивного права є його соціокультурний аспект, врахування якого надає можливість втілити у змісті позитивного права основоположні цінності цивілізації та культури, які можуть по-різному проявлятися в межах неоднакових координатах часу і простору;

– ідеї про домінанти розвитку європейської наукової думки щодо позитивного права, які залежать, зокрема, від того, до якої правової сім'ї належить конкретний дослідник - представник юридичного позитивізму;

– судження про те, що опозиційність, діалектична сутність та онтологічна конструкція ідеального і реального у світовому бутті призводить до необхідності та можливості поєднання в нормах позитивного права ідеалів права природного, які є вищими за конкретні юридичні факти, з формулою або моделлю відповідного правила поведінки, що відтворює усталену практику соціальної взаємодії суб'єктів;

набули подальшого розвитку:

– характеристика опозиційності природного і позитивного права, яке являє собою «замкнене коло», конструктивний вихід з якого є можливим лише за умови використання засобів, співмірних з тими цілями, які кожне суспільство бажає досягти;

– співвідношення понять «форма права» і «джерело права» з урахуванням соціокультурного підходу до позитивного права, а саме: якщо поняття «форма права» акцентує увагу здебільшого на формальному вираженні правових норм у нормативних документах, які приймаються або видаються уповноваженими державними органами, не концентруючись при цьому на їх змістовній стороні, то поняття «джерело права», поряд з формальним аспектом вираження правових норм, поєднує в собі також і найважливіші параметри їх змістовної сторони, тобто ті основні природні та соціокультурні чинники, які прямо або опосередковано відображаються чи, принаймні, повинні відображатися у змісті конкретних законів та інших джерел права;

– положення про поступову еволюцію ієрархічності як однієї з основних ознак джерел позитивного права, яка, у зв'язку із відповідними внутрішніми та зовнішніми причинами, набуває дедалі більш гнучкого характеру, внаслідок чого ускладнюються існуючі взаємозв'язки між такими джерелами;

– положення про об'єктивний і суб'єктивний характер конвергенції джерел права сучасних правових систем, а саме: об'єктивний характер такої конвергенції має визначені межі природного і соціокультурного характеру, що унеможливлюють їх повну або тотальну гармонізацію чи уніфікацію, які, у свою чергу, можуть бути забезпечені лише шляхом цілеспрямованого суб'єктивного втручання у процес зближення системи джерел права між різними правовими системами;

– положення про зміст правосуддя, який органічно поєднує в собі формально-юридичні та соціокультурні складові;

– поняття «інститут юридичної відповідальності», який являє собою відносно відокремлену сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків в межах різних галузей права, у тому числі тих обов'язків, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення;

– положення про основні чинники удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед особою, до яких, поряд із правовим чинником, належить також моральний чинник, який, на відміну від правового, справляє вплив, насамперед, на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зводячи до мінімуму можливі протиправні дії.

Практичне значення отриманих результатів. Сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані:

а) у науково-дослідній сфері - як підґрунтя для подальших наукових досліджень позитивного права як на загальнотеоретичному, так і на галузевому рівнях. Результати науково-дослідної роботи використані при розробці планових тем у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України;

б) у практичній сфері - в процесі розробки законопроектів та у нормопроектній діяльності для вдосконалення якості нормативно-правових актів та підвищення ефективності їх реалізації;

в) у навчальному процесі - при викладанні нормативного курсу «Теорія права та держави», спецкурсів «Проблеми теорії права та держави», «Проблеми правового регулювання»;

г) у навчально-методичній діяльності в процесі підготовки рекомендованих Міністерством освіти і науки України навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Викладені у дисертації висновки й положення, що становлять її новизну, розроблені автором особисто. Для арґументації окремих положень роботи використовувалися праці інших учених, на які обов'язково зроблено посилання. Наукові ідеї та розробки, що належить авторам праць, опублікованих у співавторстві з дисертантом, у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження апробовано на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях, у тому числі: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Свобода і недоторканність особи - основа сучасного демократичного суспільства» (м. Івано-Франківськ, 08 грудня 2011 р.); Міжвузівській науково-практичній конференції «Стан та перспективи розвитку законодавства України в умовах європейської інтеграції» (м. Івано-Франківськ, 15 квітня 2011 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реалізації чинних національних та міжнародних правових актів» (м. Одеса, 16-17 квітня 2011 р.); Міжнародній науковій конференції «Сьомі юридичні читання» (м. Київ, 19-20 травня 2011 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Історія, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку демократичних процесів в Україні та світі» (м. Івано-Франківськ, 28 вересня 2011 р.); Научно-практической конференции, посвещенной 20-летию образования юридического факультета «Эволюция государства и права: история и современность» (г. Курск, Российская Федерация, 15 декабря 2011 г.); Науково-практичній конференції «Освіта і наука ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 24 травня 2012 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції «Філософські, методологічні та психологічні проблеми права» (м. Київ, 17 листопада 2012 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Особливості формування законодавства України на сучасному етапі державотворення» (м. Івано-Франківськ, 14 березня 2013 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 30 квітня 2013 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Особливості формування законодавства України: теоретико-правові, історичні та прикладні аспекти» (м. Івано-Франківськ, 06 березня 2014 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 30 квітня 2014 р.); ІІ Міжнародній науковій конференції «Співпраця між Україною і Литвою в умовах російської загрози» (м. Вільнюс, Литовська Республіка, 29 вересня - 02 жовтня 2015 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 21 квітня 2016 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертації викладено у 50 публікаціях, з яких: одна монографія; один підрозділ колективної науковій монографії; 34 наукові статті, опубліковані у фахових виданнях, у тому числі 7 - у зарубіжних; 14 матеріалів тез та доповідей на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків до підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 465 сторінок, з них 395 сторінок - основний текст, 61 сторінка - список використаних джерел (633 найменування), 9 сторінок - додатки.



РОЗДІЛ 1

ПОЗИТИВНЕ ПРАВО ЯК ЯВИЩЕ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЙСНОСТІ

1.1 Категоріально-методологічний апарат дослідження

Сучасний етап розвитку українського суспільства, який відбувається під впливом, по-перше, світових глобалізаційних процесів, по-друге, поступового зміцнення демократичних інститутів розвитку всієї держави, вимагає пошуку адекватної методології пізнання юридичних явищ, здатної не тільки пояснити «сьогодення» права, але й ефективно спрогнозувати його принципове «майбутнє». Лише те правознавство і праворозуміння, яке спирається на фундаментальну та прогресивну категоріально-методологічну базу, здатне в повній мірі відповідати не тільки соціальним вимогам, які пред'являє сьогодні суспільство, але й ідеалам сучасної юридичної науки.

У сучасній юридичній літературі справедливо підкреслюється, що для юридичних досліджень, орієнтованих на сучасні вимоги науки та наукового пізнання, методологічна переконливість є фундаментальною умовою наукової коректності та теоретичної обґрунтованості їх результатів [456, с. 13].

Однією з найбільш значимих для методологічно обґрунтованого дослідження сучасних проблем праворозуміння є проблема вибору категоріальних засобів або понятійно-категоріального апарату юриспруденції, який найбільш повно та достовірно відображав би сутність тих чи інших юридичних явищ, а також дозволив би окреслити наукові підходи до їх аналізу та вивчення.

Методологія правознавства передбачає з'ясування сутності та властивостей взаємозв'язку права з різноманітними філософськими та соціологічними категоріями, використання яких надає можливість більш глибоко і системно осмислити соціальні процеси та явища, які відбуваються в сучасній державі.

У цьому контексті відомий український вчений С. Рабінович справедливо підкреслює, що вибір вихідних методологічних засад дослідження зумовлений насамперед властивостями його об'єкта та предмета. До таких властивостей належать, з одного боку, смислова опозиційність природного і позитивного типів праворозуміння, а з іншого - реальна єдність права як особливої соціонормативної системи, єдність змістовно-смислових та цільових начал у праві з началами формально-юридичними; універсальність загальних принципів права та плюралізм їх конкретно-історичного змісту; єдність всезагально-нормативного та індивідуально-ситуативного в юридичному регулюванні; об'єктивно-суб'єктивний характер такого регулювання [402, с. 13].

Говорячи про проблеми праворозуміння, необхідно зазначити, що їх успішне вирішення є дуже важливим не тільки саме по собі як правова самоцінність та самодостатність, але й у зв'язку з пізнанням інших, нерозривно пов'язаних з поняттям права явищ. Мова йде, зокрема, про такі «похідні» від того чи іншого уявлення про право явища та поняття, як сутність та зміст права, його роль, функції та призначення, механізм правового регулювання, система права, правовідносини тощо. Особливу значимість при цьому має розробка проблем, що стосуються форм або джерел права, яка цілком та повністю залежить від вирішення питань, пов'язаних з визначенням поняття права [304, с. 5-6].

Право - це грандіозний та невичерпний для пізнання феномен [295, с. 3]. Суттєвий вплив на процес пізнання права накладають насамперед історично обумовлені та об'єктивні відмінності в цивілізаційно-культурному розвитку певного суспільства, в результаті яких в кожному соціумі та в кожній сучасній державі склалася своя система права, що відрізняється або може відрізнятися від системи права інших країн.

Крім цього, як справедливо підкреслюється у сучасній юридичній літературі, право - це явище, яке нерозривно пов'язане з конкретним буттям, воно функціонує в глибинах життя, рухається у часі і змінюється разом з ним. І хоч у праві знаходять своє вираження «вічні» цінності, тобто ідеали свободи, справедливості, рівності тощо, їх конкретний зміст з плином часу також зазнає певних змін, оскільки з'являються нові грані, зв'язки, прояви, виміри, які потребують поглибленого осмислення. Паралельно з правом розвивається також і низка чинників, які впливають на праворозуміння - цивілізаційних, релігійних, моральних, національних, міжнародних тощо [177, с. 11].

Слід зазначити, що праворозуміння охоплює не тільки саме поняття права і, тим більше, його визначення. Воно включає в себе низку інших загальнотеоретичних категорій та понять, які охоплюють всю систему правових явищ, а також філософських та соціологічних категорій, які відбивають взаємозв'язки права та інших соціальних явищ. Але все ж таки пошуки праворозуміння закономірно стосуються самого поняття права як єдиного специфічного явища та його визначення [320, с. 11].

Сфера права та правова система в широкому розумінні являє собою єдність та взаємопроникнення багатьох елементів, фундаментальними з яких є правові ідеї, правові норми та правові відносини. Слід погодитися з тією думкою, що норма права без жодного перебільшення відіграє в сфері права основоположне значення та роль, а нормативність самого права - це універсальна та глибинна його властивість. Норму можливо побачити в будь-якій формі права - від архаїчного звичаю до сучасного закону.

Водночас, враховуючи основоположне значення норми права, окремі вчені-правознавці ототожнюють право лише з системою правових норм, тим самим перебільшуючи їх значення. У зв'язку із цим у сучасній юридичній літературі та, зокрема, у багатьох навчальних посібниках і підручниках з теорії держави і права ми зустрічаємося з так званим нормативістським розумінням права. У якості прикладу можна навести, зокрема, визначення права як системи загальнообов'язкових, встановлених та забезпечуваних державою норм, призначених для регулювання відносин у суспільстві [204, с. 160].

Однією з найважливіших теорій «вузького розуміння права» є заснована і розроблена Г. Кельзеном «чиста теорія права», на основі якої складається течія, яку у вітчизняній літературі називають юридичним нормативізмом. Методологічно положення Г. Кельзена щодо права та його нормативності спираються на неокантівське уявлення про дуалізм сущого та належного.

Відповідно до поглядів Г. Кельзена, право - сукупність правил, які є загальнообов'язковими і належать не до сфери фактів, а до сфери належного, не підкоряються принципові причинно-наслідкового зв'язку та черпають силу і дієвість з самих себе. Право говорить не про те, що є, а про те, що повинно бути. Загалом сутність права Г. Кельзен розкривав через призму встановлених обов'язків. Це, на його думку, первинне у праві. Норма права може наділятися і повноваженнями. Проте, це не суттєве, вторинне для права. Реальними є норми і обов'язки. Суб'єктивне право є тільки відображенням норми і встановленого нею обов'язку, а суб'єкт права є не що інше, як персоніфікація правової норми.

Таким чином, для Г. Кельзена місце права у суспільній організації фактично визначається з погляду регулювання суспільних відносин («упорядкування людської поведінки»), а що стосується значення права, то тут засновник «чистої теорії права» свідомо уникає чіткої відповіді: його «первинна норма» якась позавольована. Суб'єкт, що її породив, тобто її законодавець, є невизначеним, хоча хтось і встановив певні права і обов'язки соціальним суб'єктам [164, с. 43-72].

Говорячи про позитивістський підхід до розуміння права, А. Машков справедливо зазначає, що в історичному аспекті цей підхід характеризується негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що, окрім реально існуючої держави і пов'язаного з нею масиву законодавства, існує - і на це слід зважати - певне більш розумне право і пов'язана з ним держава, які виступають еталоном для зіставлення та порівняння [309, с. 64].

Позитивне значення суто нормативного або «вузького» підходу до права полягає в тому, що воно, по-перше, дозволяє створювати й вдосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує певний режим законності та однорідне застосування норм права; по-третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права й обов'язки суб'єктів, фіксувати способи і засоби державного примусу. Проте, вузьконормативний підхід щодо розуміння сутності права залишається одностороннім, що особливо підкреслюється реаліями сьогодення. Право, при зазначеному підході, розуміється як система правил, що керують поведінкою індивіда, яка ігнорує природні й моральні підвалини права, що й абсолютизує державний вплив на правову систему. Таким чином, поряд із зазначеним розумінням права повинні охоплюватись й закономірності правоутворення в цілому та місце формально визначеної правової надбудови у всій суспільній системі.

Слід зазначити, що в реальній дійсності норма права - це лише статичний продукт державно організованого суспільства, оскільки взята сама по собі норма нічого не зможе зробити, якщо виключити її діалектичний взаємозв'язок з правовими ідеями та правовідносинами. Крім цього, суто нормативістський підхід до розуміння права дещо перебільшує також і роль держави, яка володіє монопольним правом в сфері правотворчості, не враховуючи при цьому, що в дійсності право створюється суспільством, а через державу така правова творчість втілюється у законодавство, яке вже потім реалізується у суспільних відносинах.

У сучасній вітчизняній юридичній літературі справедливо підкреслюють, що право - це відносно автономна від зовнішніх факторів реальність, яка включає певний ряд вимірів. Насамперед це - ідеальний вимір права, що виявляється у вимозі його моральної правильності, тобто відповідності змісту правових норм певним цінностям, передусім справедливості. Другий вимір - це реальний, або інституційно-владний, що задає визначеність праву і забезпечується примусом. Поєднання цих вимірів здійснюється у комунікативній взаємодії між людьми. Тому право - це певний аспект необхідної належності у взаємодії людей, який проявляється і в цінностях (свобода, рівність, справедливість, гуманізм), і в нормах, й у вчинках людей, і в збалансованості цих складових [279, с. 164].

Як зазначає В. Кудрявцев, норма права виступає як характеристика не тільки того, що має бути, але й того, що вже є, тобто не тільки «належного», але й «сущого». Отже, норма не тільки відображає бажане або приписуване, але й насамперед реалізоване в об'єктивній дійсності [200, с. 15-16].

Також, один із відомих сучасних теоретиків права на пострадянському просторі С. Алексєєв розглядає право, як сукупність норм, що містять правила «належної поведінки» [7, с. 145]. Таке розуміння полягає у тому, що норми права відрізняються від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політичних, релігійних норм) за певними ознаками. Право, як особливий інститут суспільства, має сукупність конкретних ознак, що виділяють його з інших суспільних явищ і дозволяють реалізувати його призначення у суспільстві. До основних ознак права відносять: нормативність; формальна визначеність; державна забезпеченість, у тому числі за допомогою примусових засобів; загальнообов'язковість.

У сучасній науковій літературі небезпідставно акцентується увага на тому, що будь-яке змістовне розуміння і трактовка права, що не обмежується вузькою та однобічною вказівкою лише на примусовий характер норм, що його утворюють, а також описом їх зовнішніх проявів, так чи інакше зводяться до вимоги справедливості встановлюваного правом порядку. Зокрема, в межах західної правової традиції раціональні визначення справедливості як сутнісної властивості права обертаються навколо ідеї забезпечення свободи і рівності учасників правового спілкування [56, с. 43].

Отже, на підставі зазначеного можна стверджувати, що позитивне право, яке знаходить своє безпосереднє вираження через позитивне праворозуміння, незважаючи на відносну автономність свого буття, тісно взаємопов'язане з фундаментальними принципами та ідеями права, що втілюються у природно-правовому праворозумінні, а також з правовідносинами та юридичною діяльністю, які характеризують динамічний аспект права та його соціологічне праворозуміння [225, с. 13].

У цьому контексті варто зауважити, що істотний вплив на множинність підходів до розуміння права як складного та багатовимірного явища об'єктивної дійсності справив також бурхливий розвиток різноманітних наук, як природничих, так і суспільних та гуманітарних. Характерною ознакою загальнонаукового розвитку в цих умовах є міжнаукові інтеграційні процеси, які передбачають використання здобутків одних галузей наукових знань для дослідження інших, зокрема, традиційних, внаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки. Зазначені процеси не оминули також і правознавство з його центральною проблемою - праворозумінням [177, с. 11]. Сучасне праворозуміння повинно ґрунтуватися на використанні досягнень світової науки - як сучасної, так і минулих часів. За таких умов розуміння права складається з добре забутого старого у поєднанні з новими інтерпретаціями окремих проявів правової матерії [514, с. 25-26].

В юридичній літературі небезпідставно підкреслюється, що право як явище соціальної дійсності пов'язується закономірностями людського буття у його цілісності, де воно має визначене місце, оскільки є частиною цілого від якого не може відрізнятися по суті. Постаючи соціальним феноменом, право несе в собі універсальні позачасові начала, які актуалізуються в певних історичних умовах місця і часу. Такими началами є, насамперед, свобода та справедливість. Саме в свободі вбачається найглибший прояв природи людини. Свобода - це постулат, який не потребує теоретичного доведення, оскільки вона дається людині природою. Тільки завдяки своєму вибору людина стає тим, ким вона є. Звідси простежується повна відповідальність людини за свою сутність. Свобода для людини, таким чином - це не тільки дарунок природи, але і важкий тягар, оскільки вона не в змозі ухилитися від покладеної на неї тим самим відповідальності. Отже, справедливість з її основною заповіддю «віддати кожному згідно з його заслугами» засновується на свободі. Ця загальна норма, не дивлячись на свою всеосяжність, має певний і кожному зрозумілий зміст [371, с. 402].

Необхідно зазначити, що державно-юридичне, тобто позитивне право, регулює суспільні відносини, максимально звільнені від суб'єктивних, емоційних чинників [402, с. 13], а також тих чи інших моральних уявлень людини. У цьому контексті виникає справедливе питання: чи можна вважати позитивне право, яке створюється суспільством через уповноважених органів та посадових осіб та втілюється в законодавстві, звільненими від певного морального, культурного насичення? Для того, щоб дати обґрунтовану відповідь на це питання потрібно дослідити різноманітні аспекти взаємодії та взаємозв'язку права та моралі як відповідних соціонормативних систем.

Традиційно дослідження права в контексті його взаємодії з мораллю та моральністю є характерним насамперед для природно-правового підходу у визначенні права. Зазначений підхід базується на визнанні ідеального та вищого права (закону), який стоїть над позитивним правом, оскільки втілює в собі цінності добра, свободи, справедливості та рівності. В класичній природно-правовій парадигмі позитивне право є виправданим лише тоді, коли воно є продуктом практичного вміння людей творити добро та справедливість на землі всупереч силам зла та свавілля. Якщо позитивне право або закон не відповідають ідеї добра та справедливості і, таким чином, відхиляються від свого вищого призначення, їх доцільно відкинути та не підкорюватися в ім'я торжества природно-правових постулатів справедливості.

У сучасній юридичній літературі звертається увага на те, що теорія природного права є цілком сумісною з аналізом системи позитивного права, якщо вірно визначити її місце, тобто розглядати її як певний ідеал. При цьому невирішені проблеми виникають тоді, коли природне право розуміється не як ідеал, а буквально, тобто видається за реально діюче право, що, в свою чергу, створює певну плутанину [301, с. 64].

Позитивне праворозуміння, навпаки, робить акцент на емпіричних властивостях права, підкреслюючи насамперед його структурні та функціональні характеристики. Для позитивістської традиції права не важливою є духовна або абстрактно-раціональна субстанція права. Проте це зовсім не означає, що позитивне право повністю позбавлене моральних, духовних, культурних та інших фундаментальних засад його формування та розвитку. Вказаний взаємозв'язок можна проілюструвати, зокрема, на прикладі фундаментальних морально-правових категорій «свобода», «справедливість», «рівність», «гуманізм» тощо, які виступають визначальними теоретико-правовими засадами формування та розвитку сучасного позитивного права.

...