Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Право як засіб або інструмент соціального контролю представлено в основному в науковій думці англосаксонської правової сім'ї і, по суті, є логічним продовженням концепції «живого права», обґрунтованої Є. Ерліхом. В юридичній літературі зазначається, що основні положення цього напряму зводяться до того, що: 1) право існує, щоб слугувати потребам, інтересам людей, зовнішнім щодо права; 2) за своєю сутністю право є сукупністю соціальних засобів - знаряддям реалізації цілей, що випливають з намірів та інтересів; право є різновидом складної техніки, а офіційні особи, які створюють та застосовують право, виступають як «соціальні інженери»; 3) судді, як і законодавці, виступають творцями права, з чого випливає, що законодавці у визначенні справжніх інтересів та намірів обов'язково повинні спиратися на остаточні рішення суду; 4) ефективність закону визначається кінцевими цілями: якщо прогнозовані наслідки настали, застосування закону є дієвим; 5) право - це не те, що виражено у тексті документів, завірених державою, а те, що має місце в дійсності, в практичній діяльності адресатів відповідних приписів [522, с. 229-230].

Таким чином, представники даного напряму в межах соціологічного типу праворозуміння поняттям «право» охоплюють насамперед судові рішення, адміністративні акти, правосвідомість суддів тощо.

Соціологічно-психологічна концепція права, автором якої є Л. Петражицький, виходить з розмежування позитивного права, що створюється та вдосконалюється державою, та індивідуального права, яке формується індивідом в процесі суспільної діяльності. У зв'язку із цим, позитивне право - це своєрідний стандарт відповідних правил поведінки для значної кількості людей, а інтуїтивне право визначається особистими умовами та обставинами життя конкретної людини. У своїй праці «Теорія права і держави у зв'язку із теорією моралі» (1907 р.) Л. Петражицький з приводу інтуїтивного права зазначає: «Як індивідуально-різноманітне за своїм змістом, інтуїтивне право разом із цим відрізняється від позитивного тим, що його рішення вільно узгоджуються з конкретними, індивідуальними обставинами певного випадку, даної життєвої комбінації, не обмежені, як у сфері позитивного права, наперед встановленим шаблоном відповідних законних приписів, що містять рішення для загальних категорій випадків, які ігнорують багатоманітність індивідуальних особливостей конкретних випадків життя і не можуть їх передбачити та узгодитися з ними» [369, с. 382-383].

Отже, на відміну від попередніх двох означених нами наукових напрямів соціологічного типу праворозуміння соціологічно-психологічна концепція права акцентує увагу на нерозривному взаємозв'язку права з психікою людини, яка виступає фактором формування реальних правовідносин, що становлять ядро правової системи. Реальний аспект права в теорії Л. Петражицького - це його реалізація у правосвідомості, у психології людей, які включають відповідні мотиви здійснення певних вчинків чи, навпаки, утримання від їх здійснення.

Завершуючи короткий огляд основних доктринальних положень соціологічного типу праворозуміння, підкреслимо, що вагомим показником застосування соціологічного підходу до права має стати розбудова національної правової системи на засадах верховенства права, що передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспруденції принципу законності, який тлумачився виключно як формальне дотримання вимог законодавства, за посередництвом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників - конституційних положень як норм Основного закону, міжнародних стандартів прав і основоположних свобод людини. Ускладнення соціальної реальності спонукає до розширення меж соціально-культурного простору правового регулювання, використання потенціалу й таких джерел права, як судовий прецедент, правовий звичай, нормативний договір, що відображається у діяльності вітчизняних та міжнародних судових інстанцій [370, с. 140].

Отже, по-перше, сучасне праворозуміння представлене трьома основними типами (природно-правовий, позитивістський та соціологічний), що є результатом дискурсу, в межах якого здійснюється процес взаємодії основних когнітивних стратегій осягнення сутності права, визначення фундаментальних методологічних засад його розуміння.

По-друге, природно-правовий, позитивістський та соціологічний типи праворозуміння, попри їх базові, сутнісні відмінності, відображають тісний взаємозв'язок та взаємозалежність трьох основних вимірів права - аксіологічного (ідеологічного), інструментального (догматичного) та антропологічного (соціального). Відтак, ці три основні типи сучасного праворозуміння відображають найважливіші засади онтології та гносеології права: природно-правовий тип праворозуміння тісно пов'язаний з морально-релігійними засадами права; юридичний позитивізм акцентує увагу на інструментально-догматичному аспекті права; соціологічний тип праворозуміння відображає всю палітру соціально-антропологічних засад права.

По-третє, багатоаспектність та складність сучасної соціальної дійсності об'єктивно зумовлює потребу зближення основних типів сучасного праворозуміння. У зв'язку із цим «конфліктність» природно-правового, позитивістського та соціологічного типів праворозуміння певним чином пом'якшується задля забезпечення більш адекватного визначення права в контексті сучасних реалій та перспектив розвитку суспільства.

2.2 Позитивне право як спосіб осмислення правової реальності

Однією з визначальних особливостей розвитку сучасного українського суспільства є його перехідний характер, який ознаменовується значними суперечностями пов'язаними із зламом старої системи, заснованої на комуністичній ідеології, та поступовим переходом до сучасних демократичних стандартів цивілізованого розвитку більшості держав світу. Вказане твердження суттєво актуалізує дослідження феномена правової реальності й тих чи інших способів її осмислення соціальними суб'єктами на основі нових ціннісних орієнтирів.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю і яким чином її можна осмислити? Зокрема, розрізняють широке та вузьке значення цього поняття. У широкому значенні під правовою реальністю розуміються усю сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У вузькому значенні правова реальність - це лише базисні правові реалії, відносно яких решта правових феноменів є похідними, тобто залежно від різних напрямів та наукових шкіл. Правова реальність у вузькому значенні - це або правові норми, або правові відносини, або правові емоції [286, с. 79].

Варто погодитися з думкою С. Максимова, що хоча широке і вузьке значення поняття «правова реальність» розрізняються між собою, все ж їх не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежить від того, що приймається в якості базисного феномена. Саме тому заслуговує на увагу запропонована С. Максимовим так звана інтегральна концепція правової реальності як світу права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від ставлення до базисного феномена як до певної «правореальності» права. При цьому правова реальність не являє собою якусь субстанційну частину реальності взагалі, а є лише способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя. Однак цей спосіб є настільки істотним, що за умови його відсутності розпадається людський світ [280, с. 175].

А. Поляков під правовою дійсністю в широкому значенні розуміє не лише дійсність самого права, а й усіх явищ, що так чи інакше пов'язані з правом, включаючи правову патологію. Правова дійсність - це інтерсуб'єктивна соціальна дійсність, взята в особливому ракурсі життєвого світу права, в якому екзистенціально закорінений кожний правовий суб'єкт і в якому створюються правові трактування та інтерпретації [379, с. 613]. В. Бачинін, М. Панов визначають правову реальність як сукупність усіх без винятку феноменів права, що знаходяться в соціальному просторі цивілізації [34, с. 289]. Також науковці наводять таке визначення: «правова дійсність - це цілісний комплекс правових явищ і процесів, що включає в себе право, правосвідомість, правову культуру, формується в результаті їх взаємозв'язку і взаємодії та характеризує правовий вплив на суспільне життя» [53, с. 7].

Цілком слушною є думка, що правова реальність органічно включена в загальний нормативний континуум соціуму, де поряд з нею існують та функціонують звичаї, традиції, релігії та етичні системи. Усі вони, при своєрідності ролей, вирішують одне соціальне надзавдання щодо підтримання цивілізації у стабільному, життєздатному стані. Невід'ємною складовою правової реальності є анормативна сфера різноманітних девіацій і практичного правового нігілізму. Разом із нормативною сферою вони взаємозаперечують і взаємодоповнюють одна одну. Сенс існування кожної визначається наявністю її протилежності. Суперечність нормативності та анормативності є внутрішнім пульсом розвитку правової реальності. Право не є окремою сферою суспільного буття людей, відділеною від інших соціальних сфер якоюсь межею, а охоплює усю повноту цивілізованого суспільства, яка стає простором правової реальності. Як світ взаємовідносин між соціальними суб'єктами, що керуються нормами права або порушують їх, правова реальність виступає у двох основних формах - об'єктивній та суб'єктивній. У першому випадку правова реальність - це правові відносини і соціальні інститути, що їх обслуговують, а в другому - це нормативно-ціннісні, мотиваційно-орієнтаційні структури правосвідомості [34, с. 289].

Крім цього, як зазначає Н. Бутакова, поняття «правова дійсність» поєднує в собі правові уявлення суспільства, його культуру та психологію, техніко-юридичні засоби, діяльність громадських об'єднань тощо. Саме цим пояснюється можливість поєднання в правовій дійсності різноманітних правових явищ, багатоаспектність даної категорії, а також складність пізнання та класифікації всіх її елементів. Досліджуючи структуру правової дійсності, слід враховувати принаймні два суттєвих аспекти її прояву: 1) правова дійсність включає в себе процеси формування, систематизації, ідеологічного обґрунтування і реалізації права; 2) правова дійсність охоплює цілий комплекс правових явищ, що здійснюють правовий вплив на суспільне життя і становлять її безпосередній зміст [53, с. 289].

І. Тімуш пропонує визначати зміст правової реальності через сутнісно-цільовий момент у праві та пов'язувати цю реальність з формами та способами здійснення людської свободи через посередництво встановленої чи санкціонованої державою нормативності суспільного життя [467, с. 220].

Слід зазначити, що актуалізація питань, пов'язаних з осмисленням правової реальності в сучасних умовах, обумовлюється так званою «драмою» позитивного права, суть якої полягає в тому, що закріплені в законодавстві правові норми та принципи є передумовою для формування явищ антиправового характеру, у тому числі нових форм насильства. Зазначена драма позитивного права багато в чому обумовлена тим, що його норми, які визначаються та встановлюються державою, не враховують об'єктивних особливостей реальної та багатоманітної соціокультурної дійсності.

Для того, щоб методологічно обґрунтовано осмислити правову реальність через позитивне право, потрібно відповісти насамперед на питання: яке місце позитивного права в структурі правової реальності?

Відповідаючи на дане питання, слід зазначити, що «право, зачіпаючи людину, має для неї значення лише через форму позитивності. Якою б не була важливою надпозитивна сутність, все ж вона є недійсною. Це - можливість права, а його єдина реалізація здійснюється лише через позитивність. Водночас поняття позитивності не співпадає з реальністю, тобто позитивне право не співпадає з правовою реальністю» [5, с. 173].

У цьому контексті слід підтримати думку В. Бачиніна, згідно з якою субстратом правової реальності є норми права як концентроване втілення поведінкових, психологічних, ментальних стереотипів, які вказують людині, що він повинен або може робити, а чого ні. Розповсюджуючись на усіх громадян, вони вводять їх у межі правового простору, не вимагаючи при цьому внутрішньої згоди та схвалення останніх. За своїми витоками норми права мають частіше за все неособовий характер. Незважаючи на окремі твердження, що норми права виходять від держави, все ж слід визнати, що вони певним чином оформляють нагальні потреби соціальної системи та всього управлінського механізму і «слідкують» за їх реалізацією. В дотриманні сформульованих правових вимог зацікавлена як держава, так і більшість її населення, які разом становлять цивілізоване суспільство. Саме тому правильно вести мову про надособистісний характер генезису правових норм. Норми права мають вигляд нематеріальних онтологічних реалій, що існують у темпорально-просторовому континуумі цивілізації. Знаходячи прояв у абстрактно-загальних та конкретно-загальних формах, вони мають інтерсуб'єктивний характер, що дає їм змогу впливати на необмежене коло суб'єктів як носіїв правосвідомості, справляючи на них імперативно-примусовий вплив. Даний вплив є успішним тому, що в нормах присутній зміст, який відповідає одночасно і універсальним закономірностям буття та глибинним властивостям людської природи [33, с. 127].

Таким чином, Р. Луцький у своїй статті акцентує увагу на тому, що позитивне право - це складний та багатоаспектний соціальний феномен [231, с. 8]. За словами ж Г. Гриценко, досліджуючи особливості становлення та розвитку позитивного права, потрібно звернути увагу на той факт, що позитивне право може мати різні форми свого функціонування навіть у межах однієї цивілізації. Залежно від конкретних історичних умов, від особливостей соціокультурної реальності держави та регіону в позитивному праві можуть по-різному поєднуватися його основні елементи. Все це вказує на плюралістичний характер навіть тієї цивілізації, яка характеризується загальним історичним корінням [89, с. 203].

Крім того, варто наголосити, що позитивне право - це реальне право в конкретному суспільстві, що розглядається в аспекті його конкретно визначеного змісту та форми, тобто в якості безпосереднього нормативного регулятора поведінки людей. В даному аспекті позитивне право виступає як існуючий в суспільстві онтологічний феномен соціального буття, що визначає правила поведінки людей та їх об'єднань. Однак в основі державного порядку лежать аксіологічні або ціннісні принципи, вироблені практикою спілкування різноманітних його проявів, які сягають єдиних ідеологічних, у тому числі моральних та релігійних переконань, що лежать в основі існування відповідних соціальних груп, класів та врешті, усього суспільства і держави. Завдяки категоріям змісту (матерії) та форми онтологічна природа позитивного права може бути описана з позицій функціонування всередині культури. Тут одна предметна реальність може виступати матерією для іншої предметної реальності як форми. Будь-який предмет культури і людська діяльність включає в себе як реальні, так і ідеальні аспекти [89, с. 170].

Таким чином, слід погодитися з твердженням: «право належить до фундаментальних цінностей людської культури» [339, с. 23], оскільки в найзагальнішому вигляді культура органічно синтезує в собі систему цінностей та норм. Бельгійський учений Марк Ван Хук стверджує: «оскільки право за своєю сутністю пов'язано із суспільством, його традиціями та домінуючими цінностями, то воно за визначенням включене в загальну культуру суспільства» [55, с. 428]. Отже, для того, щоб людина змогла сприйняти та визнати позитивне право в якості життєво необхідної цінності, за допомогою якої забезпечується впорядкованість суспільного життя, його необхідно обґрунтувати як особливу сферу культурно-духовного буття суспільства.

Право, що перебуває поза культурою, позбавлене пам'яті, милосердя, людяності, це «машина», що знищує справедливість та свободу, ім'я якої «неправо». Історія знає епохи, коли подібні «машини» всередині держав заподіювали своїм громадянам такої шкоди, якої не могли задати навіть завойовники-вандали, і такі приклади - аномалія, а не норма. Вони лише черговий раз доводять згубність внутрішнього розмежування змісту права на те, що належить до цивілізаційних засобів, або до культурних цілей. Коли таке відбувається, правові механізми не лише опиняються поза культурою, а й випадають з цивілізаційного контексту в його «чистому вигляді». Вони починають працювати проти всього, що є важливим для людини та цивілізації.

Водночас, вважаючи цивілізацію і культуру двома сторонами єдиного соціального організму, ми можемо досліджувати їх окремо, застосовуючи принцип абстрагування. У таких випадках цивілізація постає як світ, в якому найбільш явно виражена нормативно-інструментальна сутність, а культура - як реальність з чітким пріоритетом ціннісних засад. Позитивне право ж об'єктивно сполучає в собі і цивілізаційні, і культурні засади. Вбираючи в себе цивілізаційні форми і культурні цінності, право трансформує їх і повертає назад, у лоно цивілізації і культури, але вже в іншому вигляді. Тобто в цивілізаційні структури воно вносить ціннісні мотиви загального блага, справедливості, соціальної гармонії, свободи. В культурі ж право самим фактом свого існування потужно представляє нормативну основу, яка дисциплінує духовне життя суспільства та надає йому відповідної загальнообов'язкової зовнішньої оформленості [32, с. 173].

Зокрема, культурологічному виміру позитивного права І. Грязін давав таку характеристику: «Право, як феномен культури, об'єктивно включає в себе суперечність руху та спокою. З одного боку, суспільство знаходиться в постійному русі, а з іншого - в цьому русі існує і тимчасова стабільність. Одна частина останнього фіксується, маркується правом - нормами, які забезпечуються засобами публічного примусу. Процес розвитку змінює значення норм, які щоразу застосовуються в нових змінних умовах до того моменту, коли самі ці норми не відносяться історією і, втративши своє значення як норми діючого права, вони виявляють з особливою ясністю свою якість, яка дотепер затулялася їх соціальним призначенням - вони стають мітками в культурному розвитку та зберігають свою цінність як форма і техніка мислення про світ. Такою є об'єктивна діалектика дискретного та континуального в розвитку культури і права» [92, с. 146].

На думку С. Алексєєва, позитивне право як об'єктивна реальність являє собою такий продукт вольових спрямувань людей, що має власну предметну форму втілення та піднесений на такий ступінь «твердої реальності», яка перетворює його в особливе соціальне буття - стійке та чітко визначене. При цьому позитивне право продовжує залишатися у сфері культурного, духовного життя людей. Саме в цьому аспекті позитивне право відмежовується від інших явищ духовного життя суспільства, що існують у сфері суб'єктивних ідей, уявлень, вольових прагнень, різноманітних культурних благ, тобто продуктів духовної творчості, що належать до літератури, гуманітарних наук тощо, у тому числі тих соціальних явищ, які також виконують функцію регулювання людської поведінки. Так само позитивне право потрібно відмежовувати від суб'єктивного виміру правової реальності, зокрема правосвідомості. У цьому контексті позитивне право - це єдиний соціальний феномен з-поміж усіх інших, що також позначаються словом «право» (природне право, звичаєве право тощо), який є предметною «твердою» реальністю [9, с. 227].

Цінність позитивного права не лише в тому, що завдяки законодавчим настановам, які визначають індивідам можливу та належну поведінку, в суспільстві утверджується та підтримується певний порядок. Цінності позитивному праву надають не лише його норми, а й принципи, не лише загальні правила поведінки, а й конкретні розпорядження, не лише «зведена в закон» воля держави, а й правова культура, правосвідомість тощо. Крім цього, у випадку з правом встановлена міра можливої та належної поведінки не є основним аспектом та показником його дієвості, оскільки основне полягає в зусиллях, які суспільство через власний культурно-цивілізаційний рівень свого розвитку докладає до того, щоб законодавчі приписи реалізовувалися на практиці. Іншими словами, позитивне право виступає своєрідним «уламком суспільного життя». Окрім норм, у ньому присутні та знаходять своє об'єктивне вираження всі властиві суспільному життю особливості: рівень культури та свідомості людей, характер їх психології, якість життя, ступінь цивілізованості суспільства, стан економіки тощо [166, с. 350].

Таким чином, незважаючи на різноманітність своїх проявів, об'єктивне право, що розглядається як цілісність, завжди має значення соціокультурної цінності. Право є явищем культури і завжди відображає культурні цінності, що перетворюються через структуру права і стають правовими цінностями. Отже, соціокультурні правові цінності - це цінності свободи, справедливості та рівності, визначений зміст яких відображає особливості соціокультурного розвитку конкретного суспільства [379, с. 324]. Як зазначає Г. Гриценко, право - це не набір абсолютних цінностей, а соціокультурний інститут певного суспільства. Якщо позитивне право не відповідає особливостям даної категорії і є лише нормативним засобом «блискучих» реформаторів, то воно може завдати великої шкоди в своїх навіть найгуманніших визначеннях [89, с. 349].

Необхідно зазначити, що об'єктивний характер позитивного права як способу осмислення правової реальності зовсім не виключає, а навпаки, передбачає наявність у нього суб'єктивного аспекту, що перетворюється, насамперед у правосвідомості. У цьому контексті слід погодитися з думкою А. Полякова, що «об'єктивний зміст права задається всією системою соціокультурних відносин, а його суб'єктивний аспект залежить від правової ідеології та правової політики держави і може суттєво змінюватися залежно від політичної ситуації» [379, с. 348].

Отже, позитивне право як спосіб осмислення правової реальності - це необхідний етап у здійсненні ідеї права. Воно являє собою реалізацію ідеї права, що надає їй якості реальної ідеї. Дане втілення ідеї права в законі відображається і в феноменологічній структурі самих норм права, що містять такі елементи, як суб'єкт (той, кому адресована норма), ціннісний аспект (що саме захищає норма), а також те, що має бути здійснено (права та обов'язки) [379, с. 181].

У контексті дослідження позитивного права як способу осмислення правової реальності слід звернути увагу на основні ознаки позитивного права або його сутнісні якості та властивості, що у такий спосіб набувають особливого змісту та значення.

Так, у сучасній юридичній літературі серед ознак позитивного права називають: системність; нормативність; регулятивність; державну забезпеченість; загальнообов'язковість; формальну визначеність; вияв загального масштабу свободи, справедливості та рівності щодо всіх індивідів; авторитетність [442, с. 67].

Важливою ознакою позитивного права є його системність. Зокрема, на думку Б. Шейндліна, системність позитивного права - це «такий зв'язок правових норм, за якого одні норми визначають умови здійснення інших правових норм, порушення яких, в свою чергу, спричиняє застосування норм, що визначають відповідні заходи примусу» [544, с. 175]. На нашу думку, такий підхід до розуміння системності позитивного права є дещо спрощеним, оскільки не враховує соціального та культурологічного вимірів позитивного права, які безпосередньо наповнюють зміст його системності. Системність права не можна також виводити лише з «логічної структури правової норми», яка включає три елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію, хоча ми погоджуємося з тим, що взаємозв'язок цих елементів у масиві нормативно-правових приписів є вираженням системних зв'язків юридично значущих елементів правової системи [213, с. 80-84].

Говорячи про нормативність позитивного права як про одну з його найважливіших ознак, слід зауважити, що нормативність зовсім не означає обмеженість, або «замкненість», права одними лише нормами, тобто правилами поведінки. Окрім норм і поряд з ними, позитивне право повинно включати й інші структурні елементи у вигляді правовідносин, правових поглядів та ідей, правосвідомості, суб'єктивних прав громадян тощо. Розвиваючи дану позицію, зазначимо, що нормативність позитивного права відповідно до соціокультурного підходу до розуміння має комплексний характер і не може прив'язуватися лише до правових норм, що встановлені державою.

З нормативністю позитивного права тісно пов'язані ознаки його регулятивності та формальної визначеності. Регулятивний характер позитивного права, як і будь-якого іншого соціального регулятора, полягає в тому, що його норми впливають на волю, свідомість та поведінку осіб, узгоджують особисті, групові та суспільні інтереси тощо. Однак базисною особливістю регулятивного впливу права на суспільні відносини та індивідів є його владний характер. Так, на думку М. Байтіна, вказана ознака позитивного права: по-перше, акумулює в собі нерозривний зв'язок позитивного права з державою; по-друге, проявляється у тому, що право регулює відносини між людьми відповідно до втіленої в ньому державної волі суспільства; по-третє, позитивне право - це єдина нормативна система, регулятивний вплив якої на відносини між людьми тягне для їх учасників певні юридичні наслідки; по-четверте, основний аспект регулятивного впливу позитивного права полягає в тому, що його норми на відміну від індивідуальних правових приписів розраховані не на конкретну обставину і пов'язане з нею індивідуально-конкретне відношення, а на певний вид обставин і відповідно на певний вид суспільних відносин. Саме особливість загального характеру правових норм і позитивного права в цілому у поєднанні із загальнообов'язковістю дозволяють їм бути рівною мірою, що застосовується до різних людей, однаковим масштабом, моделлю їх можливої та належної поведінки, впорядкування і розвитку відносин між ними, у правовому регулюванні яких заінтересоване суспільство і держава. Тим самим воно виступає у якості єдиного офіційного визначення і критерію правомірного та неправомірного, законного і незаконного [21, с. 59-81].

Слід зауважити, що в даній характеристиці регулятивної сутності позитивного права наукові акценти вченого дещо зміщені у бік суто владно-нормативного вираження, що втілюється в системі формально визначених джерел права. На нашу думку, даний підхід є дещо спрощеним, оскільки він не враховує об'єктивних особливостей сучасного правового демократичного розвитку. Дійсно, регулятивний характер позитивного права в будь-якому аспекті його розуміння чи визначення спирається на державну владу, однак, окрім цього, він обов'язково також базується певною мірою і на культурно-ціннісному аспекті буття кожного суспільства.

Формальна визначеність позитивного права полягає у точній конкретизації обставин, що породжують правові наслідки, позначенні цих обставин, якостей, притаманних учасникам правовідносин тощо. Формальна визначеність необхідна для точного відмежування правомірного від неправомірного, юридично значущого від юридично байдужого, для конкретного визначення змісту прав та обов'язків учасників правовідносин, а також примусових засобів, які застосовуються для охорони права. Слід погодитися, що позитивне право може успішно функціонувати лише за умови беззаперечності його положень, їх недвозначності, а також доведеності умов виникнення прав та обов'язків, точності визначення змісту відповідних правовідносин, ясності заборон та санкцій за їх порушення тощо. Це, в свою чергу, може бути досягнуто лише, якщо відійти від традиційного у літературі розуміння позитивного права та включити до нього відповідні соціокультурні чинники.

Формальна визначеність позитивного права нерозривно пов'язана з його офіційним встановленням та охороною з боку держави. Зміст цієї ознаки зводиться до того, що норми позитивного права, на відміну від будь-яких інших соціальних норм, існують з моменту їх створення державою та закріплення в офіційних джерелах. При цьому з даним моментом у часі нерозривно пов'язана їх загальнообов'язковість, що характеризує правові норми аж до їх офіційної відміни. Обов'язковість правової норми означає її захищеність з боку держави, що допускає можливість застосування засобів державного примусу у випадку протиправних дій.

Що ж до такої невід'ємної ознаки позитивного права, як його загальнообов'язковість, то її сутність полягає в тому, що право є обов'язковим до виконання не лише громадянами, а й державними органами та їх посадовими особами, які від імені держави здійснюють управління суспільством. Іншими словами, якщо сама загальнообов'язковість позитивного права поширюється лише на громадян як на підвладних суб'єктів, то в такому випадку позитивне право підмінюється свавіллям з боку державної влади.

Загальнообов'язковість позитивного права органічно пов'язана з державною забезпеченістю та охороною його норм з боку держави в особі її компетентних органів. Державна забезпеченість позитивного права реалізується через діяльність системи правоохоронних органів та судів. За слушним твердженням О. Лейста, «право за своєю сутністю передбачає діяльність неупередженого суду, арбітра, який вирішує спори та конфлікти і визначає, хто правий, а хто - ні» [214, с. 84]. Однак ефективна діяльність судів неможлива без сприяння апарату примусу, тобто правоохоронних органів, які, серед іншого, реально забезпечують виконання відповідних судових рішень, а також здійснюють визначені у законодавстві превентивні заходи примусу. Із системою судових і правоохоронних органів пов'язані також інші державні та недержавні органи й організації, основним завданням яких є охорона права від його порушень [214, с. 97, 100].

Аксіомою є те, що держава не може байдуже ставитися до правових норм, які вона сама приймає, адже для їх прийняття та забезпечення реалізації потрібно докласти чимало зусиль та засобів. Саме тому кожна держава охороняє право від порушень та гарантує його дотримання, застосовуючи для цього різноманітні засоби, у тому числі державний примус, на який, як правило, завжди звертають увагу вчені, говорячи про дану ознаку.

Однак забезпечення обов'язковості норм позитивного права та її захищеності з боку держави не можна зводити лише до можливості останньої застосовувати відповідні засоби державного примусу, як на це часто звертають увагу науковці. Дане твердження аргументується не лише тією обставиною, що далеко не всі правові норми містять у своїй структурі такий елемент, як «санкція», що є принципово неможливим та недоцільним, а, власне, соціокультурним виміром позитивного права, який у контексті цієї ознаки передбачає можливість і необхідність «підтримки» загальнообов'язковості позитивного права насамперед не через державний примус, а через застосування інших засобів впливу на свідомість та волю суб'єктів права, зокрема, через переконання та заохочення. У зв'язку із цим норми позитивного права лише тоді матимуть реальну та ефективну загальнообов'язкову силу, коли зміст правил поведінки буде узгоджений з безпосередніми об'єктивно зумовленими соціокультурними умовами їх реалізації.

Невід'ємною ознакою позитивного права в його соціокультурному вимірі є також авторитетність, під якою слід розуміти загальновідомість та вкоріненість у свідомості суспільства, загальновизнану обов'язковість права, що спирається не на страх, а на усвідомлення необхідності, звичай, моральні та релігійні почуття, конформізм тощо. Авторитетність позитивного права у суспільстві залежить від багатьох факторів, основними серед яких можна назвати: 1) позитивне право не повинно суперечити інтересам більшості населення, оскільки в такому випадку його виконання буде підтримуватися через державний примус, що унеможливлює його демократичний розвиток; 2) позитивне право повинно перебувати у взаємозв'язку з моральними, релігійними та іншими загально визнаними цінностями суспільства і відповідати історично сформованим соціальним інтересам більшості його суб'єктів; 3) позитивне право не повинно бути занадто складним для розуміння та непосильним для його практичної реалізації, однак при цьому воно обов'язково має спиратися на інші соціонормативні системи (наприклад, мораль, релігія) [214, с. 109].

Отже, авторитетність права залежить від втілення у ньому ідей справедливості, свободи, рівності та гуманізму. Однак ступінь або міра втілення цих ідей у праві повинна обумовлюватися не довільним розсудом законодавця або правотворця, а рівнем розвитку культури відповідного суспільства, особливостями його ментальності, що сформувалася історично та включає в себе найглибший рівень свідомості особи, який детермінує її позитивне чи негативне ставлення до феноменів чи явищ соціальної дійсності.

Виявлення позитивного права як загального масштабу свободи, справедливості та рівності відносно усіх індивідів, як його невід'ємна соціальна ознака, уособлює власну цінність права, яку, за словами С. Алексєєва, у найзагальнішому вигляді можна назвати як «вираження та уособлення правом соціальної свободи та активності людей на основі впорядкованих відносин і у відповідності із справедливістю, необхідністю узгодження волі та інтересів різних верств населення, соціальних груп. У цій якості позитивне право може надавати людям та їх колективам у вигляді суб'єктивних прав простір для свободи, для активності в поведінці, й одночасно воно спрямоване на те, щоб виключити свавілля та хаос, протистояти їм, узгоджувати свою поведінку з мораллю та справедливістю. Якщо виходити з ідеї природного та приватного права, фундаментальних прав людини, основоположних демократичних правових принципів, то позитивне право взагалі стає таким вираженням свободи, яке протистоїть свавіллю політичної влади» [9, с. 164].

Як зазначає О. Скакун, «своїм загальним масштабом і рівною мірою позитивне право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має формуватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, яка перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Позитивне право визначає міру, а справедливість контролює її. Встановлює пропорційність між претензією і обов'язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою. Таким чином, у позитивному праві свобода, рівність та справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність позитивного права як системи норм, розрахованої на визнання з боку народу» [437, с. 227].

Отже, по-перше, позитивне право як спосіб осмислення правової реальності не можна ізолювати від цілісної соціокультурної дійсності, в межах якої функціонує будь-яка цивілізація або суспільство, оскільки у такий спосіб позитивне право фактично зводиться лише до засобів юридичної техніки, які використовуються суб'єктами правотворчості. Визначальним способом усвідомлення правової реальності позитивне право стає лише за умови, що воно розглядається як частина культури цивілізації, яка взаємодіє та тісно взаємопов'язана з іншими соціонормативними системами. Розуміння позитивного права саме в якості об'єктивного, реального соціально-нормативного явища є вихідною засадою не лише для осмислення всієї правової дійсності, а й для поглибленої доктринальної розробки сучасної теорії права, культурно-духовного насичення та цінності правових норм, їх справжнього призначення в суспільстві, а також для пізнання єдності, взаємообумовленості та взаємозв'язку нормативно-регулятивних систем і права, моралі та релігії.

По-друге, соціокультурний підхід до розуміння позитивного права дає змогу зосередитися на його первинних та фундаментальних культурно-духовних засадах, що мають не лише суто юридичний вимір, а й органічно інтегруються в моральний, духовний, ментальний та інший культурологічний вимір будь-якого суспільства, внаслідок чого різноманітні юридичні явища синтезуються в єдиний загальний контекст. Тому позитивне право - це значно більше, ніж проста система правових норм (правил поведінки), встановлених державою, оскільки це лише матеріальний або формальний субстрат позитивного права, який в жодному разі не може бути самодостатнім, оскільки за такого підходу нівелюється його телеологічний вимір, який має тісний та безпосередній зв'язок із сферою цілей людського існування, що мають культурологічне наповнення. Відтак позитивне право розглядається в безпосередньому взаємозв'язку та взаємозумовленості з іншими нормативно-регулятивними системами суспільства, і насамперед, з мораллю та релігією.

По-третє позитивне право завжди існує як об'єктивна дійсність, як центральна частина цілісної правової реальності. Водночас об'єктивна реальність позитивного права не позбавлена ідейного змісту. Об'єктивуючись у відповідні визначені правові форми та набуваючи зміст визначених правових норм, позитивне право наповнюється конкретним соціокультурним змістом, який може визнаватися або не визнаватися суспільством, що, як правило, пов'язується з його ідентичним соціокультурним змістом, що сформувався історично. Враховуючи те, що позитивне право має визначений історичний та соціокультурний вимір, при прийнятті або санкціонуванні його норм потрібно враховувати різноманітність прояву соціокультурної реальності та місце і зв'язок відповідних цінностей в них у конкретних соціумах та цивілізаціях [236, с. 56-57].

2.3 Позитивне право та природне право: опозиція та взаємообумовленість категорій

Сучасний етап розвитку України можна охарактеризувати як період глибинних змін усього комплексу суспільних відносин, що пов'язаний з демократизацією державного життя та поступовим переходом до суспільства відкритого типу з розвиненою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою. З урахуванням зазначених кількісних та якісних змін суспільно-державного життя відбувається значне розширення людського потенціалу свободи, що починає проявляти себе в тих сферах соціально-політичного життя, які раніше були забороненими. Крім цього, внаслідок такого розширення відбувається визнання на державному рівні великої різноманітності потреб та інтересів як окремих соціальних груп, так і індивідів. Безумовно, що така різка зміна орієнтирів державно-правового розвитку щодо демократизації цілком природно призводить до виникнення елементів суспільного хаосу та нестабільності, які в різних країнах можуть по-різному себе проявляти. Не оминули вказані проблеми і нашу державу, яка дотепер перебуває на перехідному етапі свого розвитку. У зв'язку із цим, особливої актуальності набувають проблеми нового наукового осмислення опозиційного характеру природного та позитивного права, які у відповідних зародкових формах започатковані ще з часів античного світу.

Актуальність дослідження опозиції природного та позитивного права в сучасних умовах суттєво підсилюється ще й тим, що в постсоціалістичний період розвитку незалежної України права і свободи людини, механізми їх гарантування та забезпечення, стали пріоритетними у взаємовідносинах нашої держави з індивідами. При цьому стає дедалі очевиднішим факт, що проголошення України незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою з пріоритетом загальнолюдських цінностей є лише нормативним закріпленням ідеальної моделі суспільного та державного устрою, до якої треба прагнути за допомогою впровадження системних реформ [229, с. 38-39].

У цьому контексті ми погоджуємося з думкою Г. Мальцева про те, що в наш час стає очевидним, що обидві фундаментальні тенденції людської думки про право - природно-правова та юридико-позитивістська, по суті виявилися нездатними створити нормативні моделі суспільного розвитку, які задовольняли б глобальні цілі людського життя на Землі. Дані цілі можна сформулювати таким чином: справедливість для суспільства, свобода для людини, добробут для всіх індивідуальних та колективних суб'єктів [295, с. 254].

Поділ права на природне та позитивне є однією з базисних аксіом класичної теорії та філософії права. При всій умовності цих термінів слід визнати, що за даним розмежуванням стоїть серйозна проблема. В той час, як під природним правом розуміють сукупність універсальних норм та принципів, які лежать в основі всіх сучасних правових систем, позитивним правом називають ті правові норми, які оформлені як система законодавства, що підтримується силою держави в конкретний історичний період. У зв'язку із цим, В. Бачинін виділяє такі відмінності між природним та позитивним правом: 1) природне право вважається похідним від природного стану речей, тобто від світоустрою та природи людини, яка є його невід'ємною частиною, а позитивне право - суто штучне утворення, що формується людьми, які слугують інтересам такого штучного соціального утворення, як держава. Норми позитивного права можуть як відповідати принципам природного світоустрою, так і суперечити їм; 2) через природне право, його норми та принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує власне буття з універсальними першоосновами буття, а через позитивне право воно пов'язує себе з конкретною державою та її інститутами; 3) природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації та культури, а позитивне право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності; 4) якщо природно-правові норми виражені, поряд з юридичними документами, у вигляді неписаних звичаїв та традицій, присутні у змісті релігійних та етичних вимог, то позитивно-правові норми передбачають лише письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру; 5) відповідно до природно-правових принципів права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються безумовно наданими їй з народження і ніхто не має права посягати на них, а відповідно до позитивно-правової логіки соціальні свободи і права людина отримує з «рук» держави, яка відміряє їх тією мірою, якою вважає за потрібне і яка може не лише надати права, а й відібрати їх; 6) природне право не є тотожним законодавству і передбачає релігійно-метафізичні та морально-етичні засади, що пов'язують його з багатьма цінностями людської культури, розширюють та поглиблюють його юридичний зміст, а позитивне право ототожнює себе із законодавством; 7) норми та принципи природного права передбачають релігійно-етичні виправдання, а позитивне право демонстративно відмовляється від них, спираючись на волю держави та вважаючи вказану засаду необхідною і достатньою; 8) для природного права нормативно-ціннісною межею його устремлінь слугує вища справедливість, яка розуміється як універсальний ідеал, що відповідає вихідним підвалинам світоустрою, а для позитивного права такою межею є інтереси держави; 9) природне право невідривне від нормативно-ціннісного континууму світової культури, а позитивне право сприймає себе як самодостатню частину, що здатна існувати автономно від цієї цілісності; 10) природно-правове мислення - це здатність філософського розуму та метафізичної інтуїції, а позитивно-правове мислення - це здатність теоретичного розуму, що прив'язаний до розумових стереотипів юридичного позитивізму [33, с. 604-605].

Виходячи із зазначеного, опозиційність або антитеза природного і позитивного права має різноманітні форми, або рівні, прояву, які «обертаються» навколо опозиційності фундаментальних методологічних засад цих двох напрямів наукової думки, що пронизують всі концепції природно-правового та позитивістського праворозуміння. Продовжуючи цю думку, слід зазначити, що проблема опозиційності природного та позитивного права є лише відображенням антиномічного характеру правової сфери, в якій об'єктивно має місце діалектична суперечність дійсного та ціннісного, ідеї та факту, апріоризму та емпірицизму, автономії та гетерономії, статики та динаміки, ідеалу та суспільної необхідності тощо. При цьому як природне, так і позитивне право характеризуються гнучкістю конкретного змістовного наповнення, про що йшлося у попередніх підрозділах. Як зазначав видатний учений-правознавець Г. Гурвич, «тим загальним, що об'єднує всі підходи до розуміння природного права, є тенденція до дуалізму, який полягає у прагненні вирішити численні антиномії, що характеризують сферу права, шляхом повного розділення елементів, які перебувають у протистоянні, та їх розміщення у дві відмежовані одна від одної системи права: права як природного явища та штучного права; ідеального і реального права; незмінного та змінного права; апріорного та емпіричного права» [96, с. 296].

Необхідно враховувати, що концепції природного та позитивного права сформувалися в умовах європейської цивілізації і саме її плодами, хоча їх витоки сягають стародавньої філософсько-юридичної думки як Заходу, так і Сходу. До цього можна лише додати, що концептуальні витоки природно-правової думки більше пов'язані із західною філософською думкою, а юридичного позитивізму - східною. Водночас саме в контексті цивілізаційного європейського розвитку відносини між ними набули характеру явно вираженої антитези, що відображало відповідні історичні, соціально-культурні та психоментальні реалії. Цю думку підтверджують, зокрема, слова В. Бачиніна: «між загальним імперативом та суб'єктивною волею, якій він адресований, можливі різноманітні типи відносин. Крім цього, між практичними формами його втілення ймовірні значні розбіжності. А це, в свою чергу, не лише обтяжує взаєморозуміння суб'єктів, а й слугує основою для виникнення проблеми відносно правових вимог, а отже, і сумнівів у їх загальності та обов'язковості. У проблемному просторі, що утворився завдяки цим суперечностям, і виникло розмежування права на природне і позитивне. Обидві доктринальні моделі народилися та сформувалися в умовах насамперед західної цивілізації. Саме в її контексті відносини між ними набули характер яскраво вираженої бінарної опозиції. Цьому значною мірою сприяла докорінна особливість західної ментальності, свідомість якої традиційно стимулює опозиційне мислення та змушує суб'єктів акцентувати увагу на виявленні різних пар протилежностей та на повсюдному культивуванні антитез у всіх сферах реальності - духовній, соціальній, фізичній, метафізичній» [31, с. 76-77].

У цьому контексті А. Поляков зазначає, що «велике протистояння природно-правового та позитивістського підходів щодо розуміння права виникло внаслідок того, що вони вказують на різні сторони правової реальності, вважаючи, що саме їх варіант правильний у своїй однобічності. У випадку природного права - це вказівка на зв'язок права з ціннісним світом суб'єкта, на необхідність його «включеної» участі в житті права через його високу значимість для всіх і кожного. У випадку позитивного права наголос робиться на об'єктивності та структурованості права, на його незалежності від суб'єкта та «суб'єктивізму» у тлумаченні та реалізації права. Відтак у позитивному праві підкреслюється його примусовий характер та сила, що за ним стоїть. В одному випадку право опиняється у сфері «значущості», принципово спорідненої з усім ціннісним універсумом і тому розмитої та невизначеної, невиразної та недоведеної формально-логічними засобами, а в іншому - з'являється у вигляді формалізованого тексту, значення якого офіційно та фактично задано» [379, с. 11].

Н. Оніщенко підкреслює, що природно-правова школа виходила з існування двох протилежних систем права - природного та позитивного. Позитивне право - це офіційно визнане, діюче в тій або іншій державі право, яке одержує своє вираження у законах та інших правових актах державної влади, у тому числі у звичаях, що нею санкціонуються. На відміну від позитивного природне право виникає з природи людини, людського розуму, загальних етичних принципів. Тому воно розумне і справедливе, не обмежене кордонами окремих держав, а поширюється на всі часи і народи. Воно вічне і незмінне, як вічні й незмінні природа та розум людини [349, с. 11].

Позитивне право - це своєрідні нормативні «мережі», якими людина себе «обплутала». В класичному розумінні позитивне право є продуктом свідомої нормотворчості, що відповідає інтересам конкретної держави. Норми позитивного права адаптовані до реальних потреб конкретних інститутів; вони схильні достатньо часто змінюватися залежно від змін, що відбуваються у змісті цих потреб та інтересів, а також у зв'язку із радикальними змінами у вищих ешелонах державної влади. Поряд з нормами позитивного права природне право виглядає як оплот стабільності та незмінності, що не піддається переоцінкам та девальваціям [32, с. 11-12]. За словами Л. Фуллера, «правовий позитивізм зосереджує свою увагу на праві в той момент, коли воно виникає з інституційних процесів, які його породжують. Предмет цих досліджень становить остаточно створене право. Правового позитивіста не цікавить, як його було створено, які саме людські зусилля знадобилися для цього. Позитивізм досить вільно почувається лише в законодавчому праві й лише доти, доки оминаються проблеми тлумачення» [498, с. 138-139].

Отже, незважаючи на те, що природне право, або юснатуралізм, у своєму історичному розвитку було представлене значною кількістю відповідних наукових концепцій, можна виокремити його загальну сутність, яка зводиться до того, що поряд з правом, створеним людьми та вираженим у законах, існує так зване незалежне від зовнішніх чинників право, яке встановлене Богом або природою, або об'єктивними умовами людського існування. Загальна природно-правова парадигма виходить з того, що «існує ідеальна система права, встановлена Богом чи природою взагалі. Ця ідеальна система однакова для всіх суспільств і періодів історії. Її норми можна виявити за допомогою розуму. Ухвалені в законодавчому порядку закони, що суперечать цьому ідеалові, є не чинними та не мають моральних підстав претендувати на те, щоб їм підкорялися» [498, с. 141].