Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

З огляду на це варто погодитися з думкою С. Рабіновича, який вважає, що природне право, або юснатуралізм, характеризує постановка низки морально-правових, політико-правових, соціально-етичних, етико-теологічних проблем, заснованих на розрізненні об'єктивованих форм права, з одного боку, та їх сутнісних і ціннісних засад - з іншого. Серед його загальних ознак виокремлюють насамперед надання пізнавального та безпосередньо регулятивного значення нематеріальним явищам або недержавно-юридичним чинникам соціально-емпіричного плану, а також оцінювання державно-юридичних та інших соціальних установлень, які засновані на світоглядно-моральних, морально-політичних та інших неформалізованих критеріях. При цьому вказані ознаки не обов'язково притаманні кожній окремо взятій концепції у межах природно-правового типу праворозуміння, а мають скоріше індикативне значення, дозволяючи попередньо відрізнити природне право від інших типів право розуміння [402, с. 56].

Отже, природне право - це насамперед абстрактне право, яке містить основоположні принципи правосвідомості та правотворчості, що передують і визначають формування, функціонування та змістовні аспекти як позитивного права, так і відповідних форм його практичної реалізації.

Необхідно зазначити, що специфіка концепцій в межах природно-правового типу праворозуміння, яка не залежить від його розмежування на окремі філософсько-правові напрями, зумовлена загальним для них методом осмислення, пояснення та оцінки правових явищ, загальною методологічною настановою праворозуміння, що виражається у понятійному розмежуванні та критичному співставленні права і закону з позиції природної справедливості.

Природно-правовий метод розмежування права і закону проявляється в двох аспектах: аксіологічному та сутнісному. В аксіологічному аспекті постулюється, що не будь-яке законодавче або судово-адміністративне рішення може оцінюватися як правове за змістом, тобто передбачається саме аксіологічне поняття права. В цьому аспекті природно-правове мислення відносно закону є критичним, функціонально орієнтованим. Водночас для того, щоб оцінювати певне державно-владне рішення як «право» чи «неправо», потрібно спочатку відповісти на питання, що таке право? В сутнісному аспекті якість правового, або сутність власне правових явищ, символізується поняттями «справедливість» або «істинність». Причому справедливість вважається втіленою в природному праві - дозаконотворчому нормативному порядку, в ненормативних, тобто іманентних конкретним ситуаціям, «природних» факторах впорядкування суспільних відносин. Інакше кажучи, загальна сутність природного права розкривається як невстановлена безумовна справедливість, що міститься в самій природі, як ідеальна, трансцендентальна, екзистенціальна істинність людських відносин [528, с. 16-17].

Як зазначає В. Нерсесянц, історія правових учень свідчить, що в концепціях, які розмежовують право і закон, під правом розуміється те, що передує закону в часі та визначає його за змістом, тобто те первинне, безумовне, необхідне, пріоритетне щодо закону або позитивного права [337, с. 360-361]. Вказане твердження випливає, зокрема, з того, що всі доктрини природного права вбачають основи справедливості «в принципі доступні людині як людині». Вони передбачають, таким чином, що певна найважливіша істина може бути доступною для будь-якої людини вже в силу її природних особливостей як соціально-біологічної розумної істоти [555, с. 33].

Водночас, крім справедливості, сутнісними поняттями всіх доктрин природного права є такі цінності, як свобода та рівність. Зокрема, низка авторитетних дослідників зазначають, що протягом більш ніж двохтисячолітньої історії розвитку теорії природного права, за всієї багатоманітності наукових думок та підходів в межах цієї теорії або даного типу праворозуміння, домінувало уявлення про право як про рівну міру справедливості й свободи [226, с. 94-95].

З огляду на це слід погодитися з думкою С. Алексєєва про те, що феномен природного права - це явище високого соціального значення, без якого неможливе філософське розуміння правової дійсності. Він, зокрема, пише, що «природне право покликане концентровано виражати ті об'єктивні вимоги, які саме життя, умови життєдіяльності людей спонтанно та органічно, і в цьому значенні, «природно» визначають можливості такої поведінки індивідів, їх об'єднань, співтовариств, коли вони покликані вчиняти «по праву». При цьому йдеться про такі вимоги, які стосуються простих відносин розумних істот, і найглибших основ розумного життя, що дозволили Канту назвати природне право «ідеєю розуму» [8, с. 271].

В сучасних концепціях природне право може розглядатися з різних позицій або напрямів, що мають відповідні джерела та випливають з: буття трансцендентних ідей, божественного порядку буття; об'єктивного буття ідеї, духу та ідеальних цінностей; реалізованого в соціальному бутті апріорного належного; буття свідомості; ірраціональних засад природи людини [528, с. 35]

З урахуванням зазначеного, можна виокремити принаймні три основні теоретико-методологічні напрями сучасного природно-правового типу розуміння: 1) право як сукупність об'єктивних законів людської природи, яким підпорядковується Всесвіт; 2) право як воля Бога, тобто сукупність божественних настанов та заповідей; 3) право як сукупність апріорних моральних вимог, які відображаються у людському розумі та висуваються до створеного державою позитивного права.

На нашу думку, якщо останні два визначення права в межах природно-правового типу праворозуміння орієнтують людську свідомість на певні ідеали морального та релігійного змісту, спрямовані на забезпечення справедливого суспільного порядку, то перше визначення права потребує уточнення з позицій відповіді на питання, що слід розуміти під об'єктивними законами людської природи, яким підпорядковується усе живе. Якщо людську природу зводити лише до необхідності задоволення власних інтересів та природних інстинктів, нехтуючи при цьому об'єктивно необхідними в соціальному середовищі моральними обмеженнями, то врешті, таке розуміння призведе до небезпечного стану природного відбору, за якого виживатиме лише сильніший. Якщо ж природний закон визначати через цінності та ідеали, що створені завдяки об'єктивному розвитку людини та забезпечують її нормальне існування у суспільстві, то в такому випадку суто біологічна та егоїстична сутність людини доповниться моральними зобов'язаннями, які накладаються на суб'єктів природним законом. Ще в Стародавньому Римі Марк Тулій Цицерон, поєднуючи природу людини з моральними цінностями, слушно зазначив, що «чесні мужі в силу своїх природних якостей слідують тій справедливості, яка існує в дійсності, а не тій, яка такою вважається. Адже очевидно, що, якщо справедливість, вірність своєму слову і правосуддя не виникатимуть з природи і якщо всі ці якості матимуть на увазі лише одну вигоду або користь, то чесної людини нам не знайти» [520, с. 60, 65].

Враховуючи вищенаведене, вважаємо недоцільним зміщення акценту розгляду природного права у бік суто соціальної складової, відповідно до якої природне право розуміється як загальносоціальні, основоположні, фундаментальні права людини. Як зазначає російський правознавець М. Байтін, вказаний підхід до розуміння природного права особливо проявився у другій половині ХХ ст. та став теоретичним фундаментом всезагальної боротьби за права людини у всьому світі [21, с. 26]. Згідно із цим юснатуралістичним підходом, право - це не стільки вищі моральні, духовні, трансцендентні цінності людського буття та об'єктивні закони природи та її розвитку, скільки невід'ємні, природні права людини на свободу, справедливість та рівність, життя і власність, забезпечення і охорона яких повинні бути метою будь-якої держави.

Зокрема, на думку П. Рабіновича, природне право має загальносоціальну природу та є загальносоціальним феноменом. Учений визначає природне право як певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для усіх однойменних суб'єктів. Залежно від виду носіїв цих можливостей учений розрізняє права людини, права соціальних спільнот та права людства [398, с. 9]. За словами А. Полякова, така раціоналістично-гуманістична інтерпретація природного права, яка відповідає класичному типу наукової раціональності, і сьогодні домінує у суспільній правосвідомості країн Заходу [379, с. 85].

За такого юснатуралістичного підходу на перше місце висувається категорія особистої свободи людини, яка забезпечує насамперед правовий індивідуалізм, а вищі моральні та духовні цінності при цьому мають другорядне значення. Якщо саме так підходити до визначення права з позицій юснатуралізму, то слід погодитися з думкою, що це призводить до егоцентричного розуміння людиною власної винятковості і не може бути в основі будь-якого порядку [442, с. 40-41].

Недоцільність зміщення акценту дослідження права в межах природно-правового типу праворозуміння на соціальний, так само як і на біологічний, обґрунтовується насамперед сучасною соціальною дійсністю. Як відомо, законодавство більшості сучасних держав, у тому числі України, на належному рівні декларує принципи свободи, рівності та справедливості, а також закріплює на конституційному рівні основоположні права людини, визначаючи її при цьому найвищою соціальною цінністю. Однак на практиці ми маємо ситуацію зловживання вказаними цінностями та правами як на рівні приватних, так і на рівні публічних суб'єктів, внаслідок чого в суспільстві поступово деформується правосвідомість та починають суттєво домінувати такі прояви її деформації, як правовий нігілізм, правовий ідеалізм, правова демагогія тощо. Такий стан, на нашу думку, пов'язаний насамперед з утвердженням змісту природно-правового типу праворозуміння у бік соціально-біологічного буття людини, що бере свій початок з ідеології західноєвропейських буржуазних революцій, які заклали фундамент розвитку капіталізму. Внаслідок такої зміни акцентів природне право як сукупність соціальних цінностей і потреб людського буття починає ототожнюватися з правами людини, що призводить до пошуку шляхів обґрунтування власної винятковості, заперечення морально-релігійних засад права та намагання будь-якою ціною виправдати себе та уникнути таким чином настання реальної юридичної відповідальності як за скоєні правопорушення, так і за діяння, що хоча й формально і підпадають під позитивну правову норму, але суперечать об'єктивним морально-релігійним засадам права.

Слід погодитися з думкою С. В. Бобровник, що застосування суто у зазначеному аспекті природно-правового типу праворозуміння породжує відсутність моральних заборон і домінування принципу «дозволено все, що не заборонено законом». У результаті такий стан дає можливість вищому класу диктувати свої умови для всього населення та встановлювати закони, які не є правовими і моральними за своєю сутністю [46, с. 142]. Додамо лише, що і для суб'єктів приватного права таке тлумачення природно-правового типу праворозуміння відкриває широкі можливості для зловживання своїми правами, свободами та інтересами у повсякденній діяльності, оскільки в даному випадку увага зосереджується на соціально-біологічному аспекті буття людини і виключається зміст та значення її морально-духовного буття, що унеможливлює абсолютизацію людської свободи.

Яскравим прикладом такого викривленого сприйняття природного права, яке ігнорує морально-духовні обмеження, є встановлення в окремих країнах Європи та Америки на законодавчому рівні права на одностатеві шлюби, евтаназію, аборти на середніх строках вагітності тощо. У цьому контексті варто погодитися з думкою С. О. Сунєгіна, що традиційні для права в цілому основоположні принципи свободи, справедливості, рівності та гуманізму, які лежать в основі прийняття подібних законів, набувають свого викривленого, аморального значення, оскільки вони в цьому разі починають суперечити фундаментальним законам людського співіснування, моральним ідеалам та божественним настановам [451, с. 255].

З огляду на це найбільш вдалою та обґрунтованою позицією теоретиків природно-правового підходу до розуміння права та тісно пов'язаних з ним явищ та феноменів є та, яка враховує морально-релігійні засади формування позитивного права, уникаючи при цьому їх викривленого суб'єктивного сприйняття. У цьому контексті варто підтримати думку Д. Керімова, який вважає, що серед регулятивних чинників людського співіснування важливе місце займає мораль та право, тому що саме вони мають найбільший виховний вплив, який охоплює широкі верстви населення у процесі формування ціннісних орієнтирів, а також характеризуються високою ефективністю впливу на психіку, свідомість та поведінку людей. Звідси випливає актуалізація пізнання властивостей регулятивного механізму моралі і права, а також, що особливо важливо в сучасний період, їх співвідношення, взаємодії та взаємопроникнення [166, с. 537].

Крім цього, важливим при розумінні юснатуралізму є його релігійний аспект, який відіграє позитивну роль у пізнанні природного права та правової дійсності в цілому. За словами Г. Мальцева, релігійна складова природного права постійно нагадує людині про існування онтологічно заданої програми людського розвитку, про обов'язок людини бути такою, якою її створив Бог, про справедливість як загальносвітову мету, про універсальність нормативних структур [295, с. 256]. Дійсно, якщо право не має в своїй основі вищих божественних ідеалів та Господніх заповідей, воно стає зброєю для експлуатації суспільства з боку державної влади.

Таким чином, суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд з правом, яке створюється людьми та виражається в законодавстві чи інших джерелах права у формально-юридичному значенні, тобто в позитивному праві, існує природне право, джерелом якого є вищий, або божественний, розум, певний абсолют. При цьому природне право являє собою певну сукупність абстрактних вимог, які випливають з сутності людського буття та спрямовані на об'єктивний розвиток суспільства відповідно до природного порядку світового устрою.

Отже, як слушно зазначає А. Машков, природне право теж можна визнати своєрідним соціальним регулятором, який передбачає морально-етичні, метафізичні, апріорні, релігійні, духовні підстави, що поглиблюють та розширюють його юридичний зміст і, головне, визначають його особливе місце в усій цілісності нормативно-ціннісного континууму культури. Якщо узагальнено сформулювати значення права в природно-правовому підході, то воно полягає в забезпеченні ідеї справедливості як змісту ідеї категоричного імперативу буття [310, с. 80].

Слід зазначити, що зміст природно-правового підходу в дослідженні права полягає насамперед у тому, що за його допомогою забезпечується найглибший розгляд права з філософських позицій щодо основ людського буття. Крім цього, природно-правовий підхід до дослідження питань права має суттєве методологічне значення ще й тому, що вимоги природного права мають властивості, які є близькими до властивостей явищ природи, природного порядку, а саме - безумовна непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям, у тому числі свавіллю, розсуду окремих осіб, невідворотність спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог [5, с. 421].

Водночас, окрім позитивного значення природно-правовий тип праворозуміння має також низку суттєвих недоліків, основними серед яких є розмивання права як соціального регулятора в абстрактних вимогах справедливості та інших фундаментальних духовних цінностях, а також відсутність чіткої відповіді на питання щодо механізму ідеологічної обробки об'єктивних постулатів природного права у свідомості суспільства, певних соціальних груп, а також окремої людини, яка б забезпечила їх «розумне» втілення у реальну соціальну практику.

З цього приводу С. Алексєєв зазначає, що вимоги природного права, які випливають з природного середовища, - це ще не правові вимоги та ідеали. Для того, щоб набути правового характеру, вони повинні віддзеркалитися у правосвідомості. Природне право, таким чином, - це і є обумовлені природою та соціально-природним середовищем вимоги та ідеали, які віддзеркалились у правосвідомості та набули правового вигляду і залежності від цього виступають у формі правових вимог та праобразів юридичних норм - норм позитивного права. Вже з тієї обставини, що природне право складається лише з правових вимог та праобразів юридичних норм, випливає, що воно саме по собі не може бути нормативною основою регулювання поведінки людей, яка вимагає загальнообов'язкової нормативності, визначеності та забезпеченості критеріїв поведінки - таких, які дають конкретизовані соціальні норми, в першу чергу насамперед формалізовані принципи і норми позитивного права як інституційного нормативного утворення [8, с. 271-272].

Таким чином, можемо зробити такі попередні висновки. По-перше природно-правовий тип праворозуміння орієнтує суб'єкта пізнання не стільки на конкретне та формалізоване регулювання поведінки людей, скільки на певні ідеальні розумні вимоги, джерелом яких є певний абсолют - Бог. Вказані абсолютні вимоги повинні враховуватися в процесі реальної соціальної діяльності, у тому числі в процесі правотворчості, оскільки їх неврахування призводить до відповідних аномалій та регресивних процесів у суспільному розвитку. Саме природно-правовому типу праворозуміння належить першість у просуванні правових ідеалів та залученні позитивної правової дійсності до вищих форм морально-духовних цінностей через філософські, етичні, релігійні поняття та категорії. По-друге для природного права характерним є абстрагування від конкретних ситуацій та реальної соціальної дійсності, оскільки його основні постулати - справедливість, свобода, рівність, які є морально-духовними за своїм змістом, мають телеологічний характер відносно позитивного права та соціальної практики його реалізації. У зв'язку із цим, природне право саме по собі не має примусового статусу, незважаючи на те, що його норми наділені якістю всезагальності.

Серед основних типів сучасного праворозуміння особливе місце також займає юридичний позитивізм, що в найбільшій мірі «конфліктує» з теорією природного права, оскільки його основу становить формально-догматичний та емпіричний методи пізнання права, а також пов'язаних з ним правових явищ. У найбільш загальному значенні юридичний позитивізм як тип праворозуміння спрямований на визнання держави в якості основного та єдиного чинника, що впливає на формування права. За словами А. Корнєва, юридичний позитивізм обмежує дослідження права текстами його джерел, переважно законів, та обмежує юридичну науку догмою права, а саме описом, узагальненням, систематизацією та класифікацією нормативних приписів законодавця і виробленням на цій основі відповідних юридичних понять та конструкцій. Таким чином, з проблематики юридичної науки повністю виключаються не лише сутнісні та аксіологічні аспекти права, що характерно для всіх підходів або напрямів у межах юридичного позитивізму, а й соціальна обумовленість права, його виникнення, структура та функціонування у загальному русі соціальних взаємозв'язків та відносин [191, с. 47].

Основними відмінними ознаками юридичного позитивізму як типу праворозуміння є: 1) зведення складного та неоднозначного феномена права до позитивного права, яке розуміється як система встановлених державою та формально визначених правових норм; 2) етатизм як абсолютизація ролі держави у створенні права, явно виражена тенденція до ототожнення права з наказами суверена; 3) намагання дати та обґрунтувати ціннісно-нейтральне поняття права, відповідно до якого діючі норми встановлюються законодавцем відповідно до емпіричного критерію, що протиставляється традиції природного права, яка розглядає право в поняттях справедливості та загального блага [626, с. 389].

Метод юридичного позитивізму є: по-перше, емпіричний, що обмежується вивченням лише зовнішніх ознак у процесі пізнання права; по-друге, дескриптивний, за допомогою якого описується зміст права, що розглядається таким, яким воно є, а не таким, якими має бути; по-третє, аналітичний, що акцентує увагу на логічному та лінгвістичному аналізі юридичних понять і текстів [528, с. 15].

Виходячи із цього, юридичний позитивізм орієнтує насамперед на даність та реальність права як встановленого державою соціального регулятора. Як зазначає В. Толстик, право - це реальне соціальне явище, а тому відправним пунктом наукового осмислення його сутності та місця у системі соціальних явищ повинні бути не ідеї про право, а його місце в суспільстві. В державно організованому суспільстві основною владною організацією є держава, соціальне призначення якої полягає в тому, щоб здійснити управління суспільством. Це її основна функція. А основним засобом, який держава використовує для регулювання та упорядкування суспільних відносин, є право. Особливо слід підкреслити, що держава в якості засобу для регулювання суспільних відносин використовує не мораль, не звичаї чи інші соціальні регулятори, а саме право. Право - це ексклюзивний реальний інструмент держави, який має свої переваги та недоліки, і ним має бути визнана будь-яка норма, встановлена державою незалежно від того, відповідає вона чи ні уявленням про те, яким має бути право [483, с. 31-32].

За словами українського дослідника С. Максимова, юридичний позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право від права, яким воно має бути. На думку представників позитивізму, встановлена державою норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Саме в цьому виражається основна сутність позитивізму - заперечення необхідного зв'язку між правом та мораллю, або, інакше кажучи, заперечення перспективи справедливості. Як наслідок, заперечення надпозитивних засад права веде до абсолютизації держави аж до утвердження її домінування щодо права. Саме держава з її примусом, з точки зору юридичного позитивізму, і забезпечує реальність права, вважаючи її творцем та єдиним гарантом даного соціального явища. Така позиція заперечує можливість знаходження будь-яких сталих засад права поза реальністю державних настанов, тобто заперечує будь-які абсолютні моменти у праві. У зв'язку із цим право, з позицій юридичного позитивізму, є мінливим та ставиться у залежність насамперед від зміни політичної ситуації в державі. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом [281, с. 127].

Слід зазначити, що в межах теорії юридичного позитивізму сформувалися два основні підходи, або напрями, дослідження права - етатизм та нормативізм.

Представники етатистського підходу, який бере свій початок з аналітичної юриспруденції Дж. Остіна, насамперед акцентують увагу на тому, що право завжди є творінням держави. З цього приводу А. Поляков зазначає, що у такому разі право - це сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою у формі закону. При цьому основними ознаками права визнаються формальна визначеність, що знаходить своє найбільш повне втілення у писаному законі, а також захищеність публічною владою держави. Інакше кажучи, право - це зовнішній нормативний порядок, що підтримується за допомогою примусу з боку держави [379, с. 87-88].

Отже, право в межах етатистського напряму позитивістського типу праворозуміння розуміється як воля держави, закріплена в законі, тобто фактично встановлюється повна залежність права державної влади та чиновницького апарату управління, який здійснює її безпосередню реалізацію. При цьому або зовсім не враховуються, або виключаються принципи моральності та інші духовні чи аксіологічні аспекти соціальної дійсності [228, с. 57].

Слід зазначити, що такий підхід є цілком прийнятним щодо уявлень про свавілля права, можливості його формального існування, незважаючи на те, що більшість населення держави сприймає його як неприйнятне та чуже. Основне при цьому - отримання встановлюваними правилами поведінки об'єктивованої зовнішньої форми у вигляді закону. Вказаний підхід або оминає аксіологічні аспекти права, або надає їм суто другорядного значення, віддаючи перевагу державній волі. У зв'язку із цим питання щодо справедливості права, його морального обґрунтування, відповідності нормам правосвідомості, тобто питання про ціннісну легітимацію права, виключається представниками даного підходу з предмета юридичної науки або визнається несуттєвим [379, с. 89].

Крім етатистського підходу, в межах позитивістського типу праворозуміння виділяють також нормативістський підхід до права, засновником якого є австрієць Г. Кельзен. Як зазначає С. Бобровник, нормативізм відрізняється від етатизму тим, що під правом, окрім встановлених або санкціонованих державою формально визначених норм, розуміється і процес їх реалізації на практиці, тобто завдяки нормативізму формалізм позитивізму переноситься не тільки на юридичні, а й на інші відносини. У результаті сучасні представники позитивізму розрізняють правовий вплив та правове регулювання [46, с. 146].

Слід зазначити, що нормативістська концепція права Г. Кельзена, яку вчений сам назвав «чистою теорією права», насправді такою не є і бути не може, оскільки будь-які соціально-гуманітарні теорії та концепції в різні часи та епохи завжди набували різноманітних відтінків, зазнавали впливу багатьох факторів суспільного життя. Навіть «чиста теорія права» Г. Кельзена певним чином зазнала впливу теорії природного права, про що свідчить виокремлення її автором так званої «основної норми», яка являла собою загальне джерело дійсності всіх інших норм, що належали до одного порядку [530, с. 69]. Крім цього, «чиста теорія права» Г. Кельзена зазнала впливу і соціологічного підходу до права. Вчений розмежовував статичну та динамічну теорію права залежно від того, якому з двох елементів надається більше значення - нормам, які регулюють людську поведінку, або поведінці, яка регулюється цими нормами [530, с. 99-100].

Одним із представників сучасного юридичного позитивізму у формі нормативізму є російський вчений М. Байтін, який визначає право як систему загальнообов'язкових, формально визначених норм, які виражають державну волю суспільства, її загальнолюдський та класовий характер, видаються або санкціонуються державою та охороняються від порушення силою державного примусу, є владно-офіційним регулятором суспільних відносин [21, с. 80]. Слід зазначити, що таке розуміння права в сучасних реаліях є дещо спрощеним. Зокрема, за словами О. Величко, право не можна зводити лише до сукупності норм, оскільки воно являє собою ще й відповідну форму реалізації людської поведінки. Це пов'язано з тим, що у законі закріплюється не тільки норма поведінки, а й формальна модель її реалізації, у процесі якої задіяні різноманітні суспільні відносини. Закон не тільки закріплює певну модель поведінки, визначаючи її правильною, а й формує певну мету, до якої повинні прагнути як окрема особа, так і суспільство в цілому [61, с. 188].

З огляду на зазначене нормативізм також повністю ігнорує природне право, оскільки, на думку представників нормативізму, не може бути права та створюваного ним правопорядку, які б не спиралися на державу, авторитет та примусову силу її інститутів.

Навіть у своєму класичному розумінні юридичний позитивізм у формі етатизму та нормативізму має надзвичайно важливе значення. Саме цей тип праворозуміння відіграє основну роль у формуванні галузевих юридичних наук та у реалізації права, оскільки зі стрімким ускладненням суспільних відносин неминуче зростає масив нормативно-правових актів, що їх регулюють.

Крім цього, юридичний позитивізм має не лише теоретичне значення. Це пов'язано з тим, що саме позитивістський тип праворозуміння майже повною мірою реалізується на практиці, в процесі реалізації права, оскільки будь-який практикуючий юрист має справу насамперед із встановленими державою правовими нормами, які є основою механізму правового регулювання суспільних відносин. Незважаючи на те, що юридичний позитивізм є фундаментальним напрямом теорії права, він істотно впливає на правову реальність та багато в чому формує її зміст.

Водночас, поряд із безсумнівними позитивними аспектами теорії класичного юридичного позитивізму, мусимо констатувати, що цей тип праворозуміння має і суттєві недоліки. Так, етатизм і нормативізм завжди здатні виправдати будь-які юридичні настанови, що походять від держави. Сутність цих підходів полягає в тому, що право - це продукт держави, її наказ або закон, якого повинні дотримуватися та виконувати незалежно від його змісту. Таке суто етатистське або нормативістське розуміння права, хоч і є відправним пунктом у його дослідженні в будь-якому державно організованому суспільстві, але значно збіднює зміст цього соціального явища. У даному контексті варто погодитися з думкою В. Сорокіна, який вважає розуміння права в межах етатизму чи нормативізму невиправданим, оскільки: по-перше, закон не вичерпує всієї багатоманітності форм, яких може набувати позитивне право; по-друге, позитивне право некоректно зводити до системи конкретних правил поведінки, оскільки у його нормах закріплюються також відповідні принципи та ідеали, які конкретно не регулюють поведінку людини, а лише визначають її напрям, корисний для суспільства [441, с. 83].

Отже, етатизм та нормативізм фактично ставлять знак рівності між правом та силою, правом та свавіллям. Однак історичний досвід людського розвитку, особливо у ХХ ст., переконливо засвідчив, що сила і свавілля є надто ненадійною основою для законності та правопорядку, оскільки людина в такому випадку дотримується закону не через свої власні переконання, а лише через постійний острах бути свавільно покараною. Право за такого підходу виступає лише як певний «механічний засіб» для досягнення визначеної мети, а тому може в будь-який момент поступитися свавільній владній волі, коли це знадобиться державі. А така «законність» або «правопорядок» фактично означає реальну можливість знецінення позитивного права в його високому гуманістичному призначенні.

Таким чином, будь-які зміни позитивного права є законними. Однак тоді писане законодавство втрачає справжню правову основу, що мало місце в історії багатьох держав. Крім цього, для такого підходу до права законною є будь-яка революція, яка силою заперечує традиції; законним також є заперечення моральної норми, якщо вона схвалюється суспільством чи державою. Апологети етатизму та нормативізму вважають, що суспільство і держава можуть порушувати вічні істини, закони природи, а будь-який закон держави визнається легітимним вже в силу його існування. Юридичний позитивізм у формі етатизму та нормативізму навмисно відволікається при вивченні права від усіх зовнішніх зв'язків та факторів, щоб заради забезпечення найбільшої об'єктивності даного підходу замкнутися лише на юридичній формі або догмі. Таке вчення про право є індиферентним до духовного, аксіологічного виміру права, оскільки обумовлює його розгляд лише у якості замкненої самодостатньої системи, перешкоджає вивченню феномена права в координатах змісту, сутності, дійсної цінності людського життя. Тим самим етатизм та нормативізм робить неможливим формування цілісного світогляду, що об'єктивно відображає буття позитивного права [441, с. 85-87]. Наприклад, якщо сучасне суспільство в окремих західноєвропейських державах вважає одностатеві шлюби громадян нормальним проявом людської свідомості та волі, то держава юридично закріплюючи таке право у законодавстві, порушує тим самим фундаментальні природні правила існування чоловіків і жінок у суспільстві.

Характеризуючи юридичний позитивізм, сучасний український вчений С. Максимов виділяє такі його позитивні та негативні риси.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику - це, безумовно, переваги даного типу праворозуміння, які визнаються насамперед практикуючими юристами, що змушені завжди оперувати лише догмою позитивного права, тобто встановленими державою правовими нормами. Водночас зведення такого складного феномена, як право лише до права позитивного робить юридичний позитивізм вразливим для критики, оскільки правові норми та справедливість можуть і не співпадати.

2. Юридичний позитивізм акцентує значну увагу на особливій цінності та важливості правового порядку, встановлення якого розглядається в якості необхідної умови гуманізації людського співіснування. Водночас позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. Історичний досвід, а особливо практика авторитарного й тоталітарного політичних режимів, переконливо засвідчили небезпеку такого ототожнення.

3. Юридичний позитивізм орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. Властивий йому охоронний характер соціально обумовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладені основи такого розвитку та щодо них досягнутий певний консенсус. Однак там, де такий консенсус відсутній, для того, щоб позитивне право не перетворювалося на антигуманну силу, воно повинно бути підтримано обґрунтуванням та піддано критичній оцінці [281, с. 128].

Зазначені обставини та негативні аспекти юридичного позитивізму у формі етатизму і нормативізму обумовили розвиток доктрини юридичного позитивізму в сучасній вітчизняній та зарубіжній науці. Зокрема, важливою особливістю сучасного юридичного позитивізму є те, що цей тип праворозуміння в нинішніх реаліях суспільного життя зазнає суттєвого впливу з боку природно-правової та соціологічної концепцій права. У зв'язку із цим, традиційне твердження про те, що юридичний позитивізм жодним чином не оцінює правову дійсність та лише фіксує наявність тих чи інших встановлених державою правових норм без відповідних спроб осмислити сутність права, нині вже втрачає актуальність. В юридичній літературі з цього приводу зазначається, що «сучасні позитивістські концепції є далекими від повної репродукції права до державної волі, яка нехтує фактом обумовленості змісту правових норм та конкретних правових рішень іншими, окрім держави, факторами. Загальним місцем для сучасних модифікацій позитивізму є врахування тією чи іншою мірою соціального контексту та визнання відкритості системи як мінімум в тому сенсі, що зміст правового дискурсу не зводиться виключно до держави» [386, с. 56].

Так російський учений Р. Ромашов у якості найбільш адекватного сучасним реаліям типу праворозуміння висуває концепцію так званого «реалістичного позитивізму», згідно з якою право - це регулятивно-охоронна система, яка складається із загальнозначущих норм, які приймаються з метою забезпечення соціальної стабільності, безпеки, розвитку та справляють результативний вплив на суспільні відносини [415, с. 11]. Виходячи з даного розуміння права, бачимо, що концепція реалістичного позитивізму заснована на інтеграції юридичного позитивізму та соціологічної юриспруденції, тобто вона являє собою спробу певним чином поєднати класичний юридичний позитивізм з його включеністю в певні соціальні рамки з необхідністю з боку позитивізму задовольняти відповідні загальнозначущі соціальні потреби. Можна по-різному ставитися до запропонованого Р. Ромашовим типу праворозуміння, але, так чи інакше, аксіомою є те, що цей підхід яскраво ілюструє сучасні тенденції розвитку юридичного позитивізму.

Іншою найбільш поширеною нині концепцією, в межах позитивістського типу праворозуміння, є так звана неопозитивістська концепція англійського вченого Г. Харта. Він суттєво переосмислив юридичний позитивізм та відмовився від багатьох постулатів періоду становлення позитивістської думки в її суто етатистському вимірі, побачив у сучасному позитивізмі не наказ суверена підкріплений можливістю застосування насильства, а соціальні засади, що визнаються державою. Зокрема, Г. Харт виходить з того, що «не завжди істинним є той факт, що право відтворює певні вимоги моралі або відповідає їм, хоча воно часто саме так і робило. Мораль іноді може бути умовою правопорядку, правові норми найчастіше можуть бути обґрунтовані вимогами моралі, а не просто певними соціальними фактами чи потребами» [594, с. 100, 185]. Крім цього, Г. Харт також вважав, що в зміст позитивного права включається «мінімальний зміст природного права», тобто його сутність, яка полягає в універсальних принципах та правилах поведінки, що визнаються всіма членами певного суспільства, котре перебуває на відповідній стадії свого розвитку, в якості мінімально необхідних для забезпечення його виживання [594, с. 100, 192]. Отже, неопозитивістська концепція Г. Харта базується на певному зближенні природно-правового типу праворозуміння з класичним юридичним позитивізмом.

Підводячи певні підсумки, можемо констатувати, що представники сучасного юридичного позитивізму вже намагаються робити відповідні спроби осмислити соціальну та моральну цінність позитивного права, закріплюючи в юридичній науці сталу тенденцію до визнання загальносоціального та загальнолюдського характеру системи права. Сучасна доктрина юридичного позитивізму вже не обмежується виключно етатистським чи нормативістським виміром права, а зазнає певного впливу з боку природно-правового, соціологічного, інтегративного та інших типів праворозуміння, що виражається, зокрема, у своєрідній інтерпретації даного типу праворозуміння окремими вітчизняними та зарубіжними вченими. Як і будь-яка інша соціогуманітарна концепція або теорія, юридичний позитивізм не існує поза просторово-темпоральними вимірами конкретної соціальної дійсності, зазнає впливу різноманітних ідеалів та поглядів, які знаходять відповідне відображення в науковій думці.

Таким чином, загальною тенденцією розвитку сучасного юридичного позитивізму є його «пом'якшення» та обмеження певними соціальними рамками, що є цілком виправданим в умовах поступового демократичного розвитку майже всіх держав світу. Однак при цьому завжди потрібно пам'ятати про основу юридичного позитивізму, яка зводиться до визнання того, що право - це ексклюзивний державний регулятор суспільних відносин. Саме ця основа дає змогу уникнути певного розмивання даного типу праворозуміння політичними, соціологічними, ідеологічними та філософськими міркуваннями.

Поряд з юридичним позитивізмом та природно-правовим типом праворозуміння неабиякого значення набуває соціологічний підхід до розуміння права, який відносять до основних типів сучасного праворозуміння. Соціологічний тип праворозуміння, як і юридичний позитивізм, розглядає право як суто емпіричне явище. Водночас основна ідея даного типу праворозуміння зводиться до того, що справжня сутність права виявляється не в справедливості, свободі чи в іншому певному моральному критерії, не в природних правах людини і навіть не в правових нормах, а у конкретних суспільних відносинах, що мають юридичні наслідки. При цьому представники соціологічної школи права не заперечують нормативності права, але вважають, що правові норми - це не лише частина права, а дії та відносини, що мають правовий характер, а також реальний правопорядок, який допускається на їх основі, визнаються представниками соціологічного типу праворозуміння основними компонентами права або власне правом.

У такий спосіб, представники соціологічного типу праворозуміння вважають, що право є відносно самостійним явищем щодо держави. Зокрема, відомий український учений Б. Кістяківський вважав, що право є первинним явищем, яке існує незалежно від держави. На думку вченого, право живе у суспільстві й відображається у поведінці його членів. Воно не встановлене у параграфах кодексів та не потребує примусу для свого здійснення. Воно є правом тому, що реалізується у соціальному житті й має форму соціального факту [170, с. 550].

Таким чином, витоки соціологічного типу праворозуміння містяться - у соціальному призначенні права, яке проявляється в регулюванні соціальних відносин, тобто у цілеспрямованій організації порядку, його підтримці, збереженні, охороні та захисті заради досягнення визнаних суспільством цілей. У цьому контексті варто погодитися з думкою Г. Мальцева, який зазначає: «порядок і право пов'язані єдиною сутністю; там, де починається улаштування порядку, там з хаотичного, нестійкого стану виникають чітко організовані ряди елементів, законоузгоджені структури, виявляються ритми та чергування фаз будь-якого процесу, відчувається живий пульс права, рух порядку, що самостверджується. Щодо сутності - право є образом порядку, здатного себе зберігати та підтримувати, підтверджувати своє існування у часі та просторі» [292, с. 5].

Ще один представник соціологічного типу праворозуміння радянської юридичної науки - Р. Халфіна. Саме вона визначала право як форму суспільних відносин, що забезпечує реалізацію соціально важливих цілей і завдань. Вона, зокрема, вважалося, що історично право склалося як засіб охорони існуючих суспільних відносин експлуататорського суспільства, для пригнічення експлуатованої більшості. Воно використовувалося для вирішення конфліктних ситуацій, боротьби з ексцесами і лише в мінімально необхідною мірою для задоволення загальних потреб, виконання завдань усього суспільства. В умовах соціалізму право широко застосовується для розвитку усіх сфер життя суспільства, досягнення цілей, що стоять перед суспільством. Право використовується для передових принципів організації різноманітних видів діяльності, стимулювання оптимальної поведінки в конкретних ситуаціях [504, с. 18-19].

Отже, соціологічний тип праворозуміння розглядає право у його безпосередньому та найтіснішому зв'язку із суспільством та відносинами, які в ньому виникають та функціонують, а для його правильного розуміння потрібно вивчати не стільки правові норми, скільки всю сукупність правовідносин, які функціонують у суспільстві. За словами С. Бобровник, соціологічне вчення про право спрямовує на пізнання суспільних процесів, що виникають у правовій реальності, та підносить роль судової влади. Водночас соціологічний напрям юриспруденції недооцінює нормативність як важливу якість права та природно-правові засади формування цієї нормативності. Все це може призвести до виникнення значної кількості можливостей порушити закон, а також до свавілля з боку судових та адміністративних органів [46, с. 175].

Таким чином, соціологічний тип праворозуміння зміщує акценти у визначенні сутності права щодо його реальної дії у конкретних відносинах. За словами О. Петришина, «понятійна конструкція «дія права» розглядається як така, що покликана змістити акцент у бік проблематики практичного здійснення правових норм. Проте за таких умов це поняття не може трактуватися інакше, як похідне від традиційного праворозуміння, яке наразі залишається незмінним та непорушним. Як результат - проблеми динаміки права знову ж таки знаходяться за лаштунками права, так би мовити, власної природи права» [370, с. 134-135].

На думку О. Петришина, соціологічний підхід до права - це правовий концепт, який досліджує право як явище, що має соціальну природу, на відміну від звичного застосування у правознавстві методики конкретно-соціологічних досліджень для підтвердження тих чи інших теоретичних висновків. Його основою також є нормативність. Однак це вже не лише нормативність права, а нормативність соціальної реальності в цілому, яка виводиться не з велінь державної влади, а з фактичних відносин, заснованих на еквівалентності обміну діяльністю, взаємних правах та обов'язках учасників соціального спілкування, що складаються на підставі взаємного визнання їх значущості. Водночас обов'язковою ознакою соціальної нормативності є й те, що вона зачіпає публічний інтерес, формується і здійснюється в публічній площині й саме тому підлягає гарантуванню з боку інститутів державної влади. На підставі цього стає можливим виокремити у суспільстві сферу права, яка підлягає публічному контролю, та сферу моралі як царини власне міжособистісних відносин та відповідальності, які водночас мають бути заснованими на спільних для обох сфер гуманітарних принципах [370, с. 138-139].

Продовжуючи думку О. Петришина, слід зауважити, що соціологічний тип праворозуміння дає змогу виокремити взаємозв'язок, взаємообумовленість та взаємодію не лише права і моралі, а й усіх інших соціальних регуляторів, у тому числі релігії, звичаїв, корпоративних норм тощо. Адже соціальна регуляція не обмежується правом і мораллю, а включає в себе багато інших регуляторів, що відображають відповідні риси світосприйняття, систему цінностей того чи іншого суспільства, особливості його ментальності тощо. У цьому контексті вважаємо, що дослідження права в сучасних умовах не повинно відбуватися поза його діалектичним взаємозв'язком із зазначеними соціальними регуляторами, котрі як свідчить емпіричний досвід, також відіграють суттєву, а в окремих випадках, і визначальну роль у формуванні та реалізації поведінки відповідних суб'єктів.

Дійсно, право не слід змішувати лише з формами його існування, тобто із законодавством, судовим прецедентом, нормативним договором тощо, оскільки «право випливає з надр суспільства, з його сподівань та потреб; право «виробляється» суспільством, безпосередньо або за допомогою спеціальних органів; мета права - організація суспільних відносин» [260, с. 52]. «Право, - писав сучасний український учений М. Цвік, - може виникати до появи офіційно визнаних форм його закріплення, існувати в єдності з ними і незалежно від них. Право може діяти до появи законодавства у вигляді правовідносин на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право частіше за все закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них. Природні ж права, судова практика, прецедентне і звичаєве право, що мають нормативну природу, можуть діятить і поза законодавством» [514, с. 25].

Як зазначає М. Марченко, «держава монополізує законодавчу, але не правотворчу діяльність» [304, с. 32]. Однак, на нашу думку, тут слід термінологічно дещо уточнити. Справа в тому, що держава все ж таки монополізує правотворчу діяльність, яка включає в себе законотворчу, але в жодному разі вона не може монополізувати правотворення, тобто весь соціальний процес формування права.

Характеризуючи соціологічний тип праворозуміння, С. Шевчук зазначає: «Соціологічна школа права виходить з вимог життя, тобто головним критерієм є розуміння того, як право діє у житті та забезпечує задоволення потреб суспільства, звідси походить висновок про протиставлення права живого, або «права у житті», «праву, записаному в книгах». Чинне право існує не тільки у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, а перевтілюється через систему суспільних відносин та існує за їх рахунок. Отже, представники цієї школи наполягають на тому, що право не ототожнюється із законом, і приділяють увагу не стільки текстам нормативно-правових актів, скільки результатам їхньої реалізації та правозастосовній практиці. Право формується не стільки законодавцем, скільки у процесі його застосування органами судової влади» [542, с. 75].

На відміну від позитивістського та природно-правового підходів до розуміння права соціологічний тип праворозуміння враховує максимально широке коло врегульованих правом суспільних відносин та правових інститутів, суттєво впливаючи на них у напрямі їх адаптації до конкретних вимог суспільства й актуальної політико-ідеологічної обстановки в державі чи світовому співтоваристві. Крім цього, соціологічний тип праворозуміння включає до сфери його впливу формально не закріплені на нормативному рівні суспільні відносини, створюючи для них специфічні неписані норми й механізми реалізації права в рамках чинних правових норм та інститутів. Значною мірою саме завдяки своїй визначальній орієнтації на взаємопов'язані політичні, культурні й економічні фактори суспільного життя як важливі умови становлення унікальної правової системи кожного суспільства соціологічний тип праворозуміння, безперечно, став однією з трьох основних концепцій права, досягнувши рівня позитивістського та природно-правового типів право розуміння [201, с. 329].

Справді, взаємовідносини між людьми є тим реальним середовищем, в якому здійснюються правові норми, а поза цим середовищем в жодному разі не можуть скластися реальні показники ефективності права. Саме тому правові норми як певні моделі поведінки осіб самі по собі ніколи не зможуть досягти соціально значущого результату, навіть якщо вони максимально відтворюють зміст фундаментальних природно-правових постулатів. Такий соціально значущий результат може бути досягнутий лише у безпосередньому взаємозв'язку та взаємодії правових приписів із свідомістю та волею відповідних суб'єктів, які реалізують ті чи інші правові приписи у відповідних формах.

Соціологічний тип праворозуміння, як і природно-правовий та позитивістський, включає відповідні наукові напрями або підходи, які об'єднуються загальним положенням щодо розгляду права в контексті його дії у суспільних відносинах. З урахуванням зазначеного, можемо виокремити три таких основні напрями, а саме: 1) концепція так званого «живого права», або «вільного права», що була обґрунтована основоположником соціології права Є. Ерліхом; 2) право як засіб або інструмент соціального контролю, найбільш впливовим представником якої є Р. Паунд; 3) психологічна концепція права, яка отримала найбільший розвиток у працях Л. Петражицького.

Основна ідея так званого «живого права» зводиться до того, що право генерується самим суспільством, яке й потрібно вивчати, а не законодавством, юриспруденцією або судовою практикою. У своїй відомій праці «Основи соціології права» (1913 р.) засновник концепції «живого права» Є. Ерліх, зокрема, писав: «традиційна юриспруденція при розгляді справ дотримується традиційної думки щодо поняття права як міри державного примусу. Однак для визначення поняття права не є суттєвим ані те, що воно виходить від держави, ані те, що воно є основою для рішення судів та інших установ, ані те, що воно пов'язується з примусовими заходами. Вихідним для визначення права є те, що право - це порядок» [116, с. 626]. Саме «живе право» Є. Ерліх вважав предметом соціології права, оскільки воно є результатом спонтанного процесу правотворення в суспільстві, а також діяльності окремих представників державної влади. Це «живе право» міститься не у статтях закону, а в практичних відносинах. У зв'язку із цим концепція «живого права» Є. Ерліха отримала у літературі також назву концепції «вільного права».