Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Процес удосконалення системи законодавства є складним, оскільки пов'язаний з багатьма чинниками об'єктивного і суб'єктивного характеру. Адже ефективні закони та підзаконні нормативно-правові акти є результатом не лише досконалої роботи уповноважених суб'єктів правотворчої діяльності, передусім, парламенту, а й наслідком точної і неухильної реалізації правових приписів всіма суб'єктами правореалізації, що можливо досягти лише в умовах розвиненого громадянського суспільства та панування соціального консенсусу. При цьому соціокультурний підхід до розуміння позитивного права дає змогу забезпечити найповніше втілення багатоаспектної соціальної складової у юридичному змісті нормативно-правових актів.

Ефективність законодавства включає в себе дві великі за обсягом складові: соціальну та юридичну.

Соціальна складова ефективності законодавства - це основний та найперший параметр забезпечення високої якості закону, який полягає у належному відображенні у нормативно-правових актах системи найважливіших соціальних цінностей та чинників, що мають визначений соціокультурний вимір, об'єктивно функціонують у певному суспільстві та вимагають адекватного юридичного закріплення, забезпечення і захисту з метою стабільного розвитку суспільства і держави.

Юридична складова ефективності законодавства - це система юридичних засобів, за допомогою яких досягається відповідність змісту законодавства об'єктивним умовам розвитку суспільства, внутрішня та зовнішня узгодженість всіх правових актів, що входять до системи законодавства, у тому числі чітко встановлена ієрархічна побудова цієї системи, а також високий ступінь реалізації нормативних положень, особливо у формі правозастосування. Вказаний елемент ефективності законодавства покликаний забезпечувати доступність правової інформації для всіх учасників відносин, а також створювати необхідні умови для здійснення повноправного, рівного соціального діалогу, у тому числі з органами державної влади.

Однією з найважливіших складових ефективності правового регулювання є показники якості правосуддя, сутність якого, на відміну від поняття судочинства, полягає у такій діяльності органів судової влади по вирішенню юридично значущих справ, яка здійснюється не лише відповідно до норм законодавства, а й враховує такі основоположні принципи розвитку всієї соціальної системи, як справедливість, рівність, гуманізм, милосердя тощо, завдяки чому забезпечується реальність принципу верховенства права, втілення ідеальних за змістом природно-правових засад у найважливішу правозастосовну діяльність, тобто захист гарантованих Конституцією та законами України прав, свобод і законних інтересів людини, інтересів суспільства і держави.

Ефективне правосуддя органічно поєднує в собі дві складові: об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивна складова «якості» правосуддя знаходить своє безпосереднє вираження передусім у законодавстві, тобто у нормах позитивного права, які встановлюють, зокрема, принципи здійснення правосуддя, основні засади формування суддівського корпусу, межі здійснення суддівського розсуду, критерії безсторонності та неупередженості суду, а також шляхи їх забезпечення, особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, засади побудови судової системи, порядок виконання судових рішень, основні параметри доступності правосуддя тощо. Суб'єктивна складова ефективності правосуддя проявляється через особливості внутрішнього світогляду та ціннісних орієнтацій конкретного судді, що формуються не лише за допомогою права та пов'язаних з ним явищ правової дійсності, а й за допомогою інших соціальних норм, зокрема, моральних і релігійних. З вказаного випливає, що для забезпечення ефективності правосуддя необхідно, щоб норми позитивного права приймалися з урахуванням соціокультурного контексту, в якому вони функціонують та в якому знаходять своє безпосереднє вираження ідеальні природно-правові засади соціального розвитку.

Інститут юридичної відповідальності являє собою відносно відокремлену сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків в межах різних галузей права, у тому числі тих обов'язків, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення. Вказаний інститут має системний, міжгалузевий та регулятивно-охоронний характер, що справляє динамічний вплив на найважливіші суспільні відносини; предметом його регулювання виступають як найважливіші суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням стабільного правопорядку, так і правовідносини відповідного виду юридичної відповідальності.

Удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою поряд з правовим залежить також від етичного або морального чинника, який справляє вплив, насамперед, на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зводячи до мінімуму можливі протиправні дії. При цьому, безумовно, не виключається також і певний вплив моральних норм на негативний аспект юридичної відповідальності суб'єкта, який проявляється, зокрема, у тому, що особа з високим рівнем моральної свідомості, навіть якщо вона вчинила правопорушення, докладатиме всіх можливих зусиль для подолання його негативних наслідків.



ВИСНОВКИ

Вирішення загальної наукової проблеми, суть якої полягає у комплексному дослідженні сутності, природи, функціонального призначення, інституційного рівня та соціокультурних засад формування і розвитку позитивного права, його джерел і форм прояву, надало можливість зробити наступні висновки, що відображають найбільш суттєві результати дослідження:

1. Методологія дослідження позитивного права на сучасному етапі розвитку юридичної науки повинна втілювати в собі систему теоретико-прикладних принципів, методів та підходів дослідницької діяльності, зорієнтованих, у першу чергу, на цілеспрямоване перетворення правової дійсності. У зв'язку із цим, сучасний категоріально-методологічний апарат дослідження позитивного права повинен спиратися на так званий інтегративний спосіб його пізнання та оцінки, оскільки демократичний розвиток будь-якої держави передбачає, що правові норми у значній мірі втілюють в собі основоположні природно-правові засади людського співіснування.

2. Проблематика історичних умов виникнення, засад та витоків позитивного права має багатоаспектний характер, що обумовлюється, зокрема, різноманітними теоріями виникнення права як об'єктивного явища соціальної дійсності. Незважаючи на очевидний взаємозв'язок держави і права, який особливо проявляється в сучасній соціальній дійсності, позитивне право все ж виникає раніше ніж держава, оскільки і в додержавному суспільстві вже існувала певна нормативна система регуляції за допомогою звичаєвого права. Після свого становлення держава знайшла адекватні форми закріплення та інтерпретації права у відповідних історичних умовах, хоча на перших етапах свого розвитку правотворча функція держави, як правило, обмежувалася санкціонуванням (письмовим закріпленням) звичаєво-правових норм, які були визнані суспільством та реально діяли в ньому у соціально-економічних та інших відносинах.

Основними історичними передумовами виникнення позитивного права були поступове та довготривале розшарування суспільства на окремі групи і класи, а також ускладнення соціально-економічних відносин, внаслідок яких почало формуватися соціально неоднорідне суспільство з посиленим вираженням антагоністичних інтересів, які не могли вже впорядковуватися лише за допомогою звичаїв, табу, моралі тощо.

Історично першою формою позитивного права було звичаєве право, яке трансформувалося у розвинене законодавче право протягом тривалого історичного періоду. Проміжним етапом такого історичного переходу були так звані різноманітні форми станово-корпоративного права, які почали утворюватися внаслідок ускладнення характеру суспільних відносин, а також розвитку економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства (наприклад, феодальне право, міське право, торгове право, маноріальне право тощо). Офіційне ж встановлення або визнання норм позитивного права у формі розвиненої системи законодавства відбувається на базі вже сформованих і зрілих соціально-економічних та інших умов життя суспільства, активної діяльності держави, що обумовлена соціальними потребами, очікуваннями громадян та їх організацій, поступового накопичення досвіду їх задоволення, реалізації та вирішення соціальних протиріч тощо.

3. Європейська правова доктрина позитивного права представлена різноманітними науковими теоріями та поглядами вітчизняних і зарубіжних вчених, які відображають ті чи інші аспекти його сутності та природи. Водночас, якщо класичний юридичний позитивізм ХІХ ст., як правило, акцентував свою увагу лише на встановлених державою правових нормах (наказах суверена) без спроб оцінити багатоманітну правову дійсність та осмислити сутність діючого права, то в сучасному юридичному позитивізмі спостерігається тенденція до переосмислення соціальної та моральної цінності позитивного права. При цьому окремі представники сучасного позитивізму на європейському континенті намагаються органічно поєднати ціннісні (природно-правові) та соціологічні підходи, які об'єктивно впливають на зміст позитивного права, з основною або центральною тезою юридичного позитивізму - право походить від держави.

Напрям розвитку європейської наукової думки щодо позитивного права залежить від того, до якої правової сім'ї належить конкретний дослідник - представник юридичного позитивізму. У зв'язку із тим, що європейський континент перебуває в межах двох основних правових сімей - англосаксонської та романо-германської - зміст доктрини юридичного позитивізму також має свої особливості, які базуються на основних відмінностях цих правових сімей. Так, зокрема, англосаксонський юридичний позитивізм перебуває під впливом доктрини судового прецеденту, у зв'язку із чим позитивне право, як правило, пов'язується та осмислюється у тісному зв'язку з судовим правом. Романо-германський юридичний позитивізм пов'язує позитивне право, насамперед, з нормативно-правовими актами, які містять норми абстрактного (загального) характеру.

4. Ключовою особливістю основних типів сучасного праворозуміння (природно-правового, позитивістського та соціологічного) виступає явно виражена тенденція до певного пом'якшення змісту основних фундаментальних методологічних засад, на яких будуються та протиставляються між собою відповідні теорії або концепції. Внаслідок цього на теперішній час відбувається інтеграція змісту вказаних типів праворозуміння між собою, яка обумовлюється, як правило, не суб'єктивними думками науковців, а складністю та багатоаспектністю розвитку сучасної соціальної дійсності, що набуває дедалі суперечливішого характеру.

Основними чинниками, які зумовлюють переваги застосування соціокультурного підходу до розуміння позитивного права, є: посилення процесів демократизації та лібералізації суспільного і державного життя; необхідність упорядкування процесів конвергенції правових систем з метою мінімізації можливості їх асиміляції внаслідок різноманітних соціокультурних реалій їх формування і розвитку; посилення локальних і регіональних конфліктів, які все частіше починають вирішуватися за допомогою силових засобів їх розв'язання, що в кінцевому рахунку підриває авторитет права як ефективного засобу впливу на суспільно-державні процеси; розширення категоріально-методологічного апарату сучасних гуманітарних наук, який є наслідком взаємної інтеграції наукових знань та сприяє більш всебічному і повному дослідженню тих чи інших соціальних явищ в межах різноманітних форм їх прояву.

5. Відповідно до соціокультурного підходу позитивне право - це історично визначена і об'єктивно обумовлена для певного суспільства і держави міра свободи, рівності, справедливості та гуманізму в реальних соціальних відносинах, що визначає найважливіші правила поведінки осіб і потреби суспільно-державного розвитку шляхом державного встановлення (санкціонування) формально визначених та загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки) з метою забезпечення регулювання, охорони та захисту суспільних відносин.

6. Значення позитивного права як соціокультурного феномену полягає у тому, що його аналіз здійснюється у безпосередньому взаємозв'язку, взаємодії та взаємообумовленості з системою інших соціонормативних чинників (наприклад, моралі та релігії), які забезпечують його існування не лише у вигляді законів та інших формально визначених джерел права, а й у вигляді самого життя, правової реальності, тобто як право, взяте в його реальному багатовимірному бутті. Правові ідеї, принципи та норми, які складають основу позитивного права є лише орієнтиром та засобом правової діяльності, спрямованої на регулювання і перетворення суспільних відносин, тобто на активне перетворення всієї багатоманітної правової реальності. У такий спосіб поняття позитивного права у всій багатоманітності та суперечливості його буття охоплює найбільш важливу сферу правового життя суспільства, а отже, саме з позитивного права має починатися осмислення правової реальності як найбільш широкого поняття, що включає в себе всю сукупність правових явищ. Адже суспільство та культура - це «система координат» або своєрідне «середовище перебування», в межах якого формується та функціонує право поряд з іншими нормативно-регулятивними системами.

Осмислення правової реальності через позитивне право, що розглядається у контексті соціокультурного підходу до його пізнання, дає змогу відтворити цілісну картину правової реальності у всій діалектиці її розвитку, а також відкриває шляхи для її вдосконалення та перетворення у відповідності з потребами суспільства, оскільки зміст правових норм не відмежовується, а тим більше не повинен суперечити змісту багатоманітної соціокультурної традиції певного суспільства, вираженої не лише у праві, а у всій соціонормативній системі регулювання суспільних відносин.

7. Особливість опозиційного характеру природного та позитивного права полягає у тому, що останні проявляють себе у формально відособленій одна від одної сфери соціального, правового життя, які, водночас, мають єдину мету - впорядкування суспільного життя у певних темпорально-просторових соціокультурних вимірах на розумних нормативних засадах всього системного потенціалу соціального регулювання, у зв'язку із чим у визначених межах має місце взаємопроникнення цих сфер одна в одну, що забезпечує їх необхідний взаємозв'язок та взаємодію. У такий спосіб природне право не протистоїть позитивному праву як формально визначеному нормативному регулятору суспільних відносин, а протистоїть лише можливій сваволі державної влади, одним із аспектів прояву якої може бути нормотворчість.

8. Взаємозалежність та взаємообумовленість природного і позитивного права у процесі осмислення правової реальності випливає з того, що для останнього характерною є яскраво виражена відстороненість від ідеального виміру основних природно-правових засад, у тому числі справедливості. Однак це не означає, що позитивне право повністю позбавлене, принаймні, мінімального природно-правового змісту, оскільки в будь-якому випадку воно має знайти певне обґрунтування в реальному суспільному житті. Водночас, опозиційність, діалектична сутність та онтологічна конструкція ідеального і реального у світовому бутті призводить до необхідності та можливості поєднання в нормах позитивного права ідеалів права природного, які є вищими за конкретні юридичні факти, з формулою або моделлю відповідного правила поведінки. І в цьому аспекті позитивному праву не допоможе жодна інша концепція, доктрина чи навіть теорія права, окрім природного, оскільки саме природне право займає першу позицію у підтримці правових ідеалів та залученні різних позитивно-правових систем до вищих форм культури та духовності, насамперед, через моральність та релігію.

Антитеза або бінарна опозиція природного та позитивного права, тобто їх протиставлення на відповідному якісному рівні, одночасно дає можливість вести мову про їх взаємозалежну єдність, оскільки вказана антитеза проявляє себе лише на тимчасовому відношенні окремих аспектів або частин єдиного нерозривного цілого, якою є правова реальність, що є складовою світового континууму «культура - цивілізація».

9. Соціально значущі чинники суспільного життя включають в себе не лише культурну, економічну, політичну, ідеологічну та інші складові соціальної системи, а й географічні, кліматичні, фізіологічні та біологічні особливості існування та розвитку відповідного суспільства, які усвідомлюються його членами у якості явищ, станів, режимів і процесів, що в певній мірі нормативно впливають на характер їх поведінки. Значення вказаних чинників для формування і розвитку позитивного права полягає у тому, що вони розширюють його соціокультурну основу, цінність якої полягає в максимально можливому виключенні суб'єктивізму та свавілля у процесі правоутворення.

10. Джерела позитивного права - це прийняті у встановленому порядку уповноваженими державними органами або безпосередньо народом (суб'єктами правотворчості) загальнообов'язкові правові акти (закони, підзаконні нормативно-правові акти, правові прецеденти та ін.), спрямовані на регулювання визначених суспільних відносин, в яких безпосередньо або опосередковано виражається характер і умови природного та соціокультурного розвитку відповідного суспільства.

Якщо поняття «форма права» акцентує увагу здебільшого на формальному вираженні правових норм у нормативних документах, які приймаються або видаються уповноваженими державними органами, то поняття «джерело права», поряд з формальним аспектом вираження правових норм, поєднує в собі також і найважливіші параметри їх змістовної сторони, тобто ті основні природні та соціокультурні чинники, які прямо або опосередковано відображаються у змісті конкретних законів та інших джерел права. У зв'язку з цим, при дослідженні позитивного права з позиції соціокультурного підходу доцільніше використовувати поняття «джерело права».

11. Сучасний етап розвитку позитивного права нерозривно пов'язаний з еволюцією його джерел, основна закономірність якої полягає у збільшенні їх кількості по мірі ускладнення суспільних відносин у процесі їх поступального прогресивного розвитку. При цьому таке збільшення кількості джерел позитивного права слід розглядати як об'єктивне явище, оскільки воно зумовлюється, з одного боку, об'єктивними внутрішніми обставинами розвитку правових систем (наприклад, інформаційно-технологічний прогрес), а з іншого - зовнішніми обставинами, які полягають у взаємній конвергенції правових систем сучасності між собою, що особливо якісно проявляється на рівні двох найбільших правових систем - романо-германської та англосаксонської.

Основною ознакою розвитку позитивного права, тобто процесу удосконалення джерел права в контексті еволюції двох найбільших правових систем сучасності (романо-германська та англосаксонська), є його багатоаспектність, яка пов'язана, зокрема, з такими його складовими елементами: 1) збільшенням значущості та складності всієї систем джерел права, тобто як первинних, так і вторинних; 2) зростанням масштабів практичного застосування як первинних, так і вторинних джерел права; 3) розширенням меж правового регулювання суспільних відносин за допомогою первинних і вторинних джерел права; 4) нерівномірністю та гетерохронністю розвитку окремих джерел права, що унеможливлює повну уніфікацію різних джерел права навіть в межах групи тих чи інших правових систем.

12. Конвергенція джерел права сучасних правових систем в цілому має об'єктивний характер, а тому не передбачає забезпечення їх повної або тотальної гармонізації чи уніфікації, оскільки джерела права не можна розглядати поза природним і соціокультурним аспектом розвитку відповідного суспільства, що завжди буде вносити певні коригування або «національні особливості» до їх змісту. Наслідком такого процесу є збільшення багатоманітності системи джерел права відповідної держави, що, у свою чергу, суттєво впливає на їх ієрархічність, оскільки джерела національного права доповнюються все новими видами, які навіть можуть бути не характерними для історичного розвитку відповідної країни. У такий спосіб ієрархічність джерел права стає більш гнучкою, що пов'язано з ускладненням взаємозв'язків між ними, а на характер або ступінь такої ієрархії впливають історичні традиції розвитку правової системи.

Об'єктивний характер конвергенції джерел права сучасних правових систем не виключає суб'єктивного втручання в цей процес, суттєве посилення якого не може призвести до позитивних наслідків, оскільки в такому випадку будуть свідомо нівелюватися об'єктивні умови історичного розвитку відповідного суспільства, що вкорінені у свідомості та світогляді суб'єктів права. Наслідком такого посиленого та об'єктивно необумовленого суб'єктивного втручання у процес конвергенції джерел права між різними правовими системами в кінцевому рахунку може бути таке негативне явище як асиміляція правових систем, що призведе не лише до виникнення нових та загострення старих проблем правового регулювання, а й до порушення цілісності всієї загальної системи соціонормативного регулювання суспільних відносин.

13. Ефективність законодавства полягає у раціональному використанні у процесі правового регулювання різноманітних соціальних та юридичних чинників, внаслідок якого на основі прийнятих уповноваженими суб'єктами правотворчості нормативно-правових актів соціальні відносини розвиваються у вигідному для суспільства і держави напрямі на засадах забезпечення належного соціального компромісу між учасниками суспільної комунікації. Ефективність законодавства включає в себе дві великі за обсягом складові: соціальну та юридичну.

Соціальна складова ефективності законодавства - це основний та найперший параметр забезпечення високої якості закону, який полягає у належному відображенні у нормативно-правових актах системи найважливіших соціальних цінностей (свобода, справедливість, рівність, гуманізм, мораль тощо) та чинників (особливості розвитку тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства, прогресуючий характер певних суспільних відносин тощо), що мають визначений соціокультурний вимір, об'єктивно функціонують у певному суспільстві та вимагають адекватного юридичного закріплення, забезпечення і захисту з метою стабільного розвитку суспільства і держави.

Юридична складова ефективності законодавства - це система юридичних засобів (логічних, мовних, формально-атрибутивних, спеціально-юридичних тощо), за допомогою яких досягається відповідність змісту законодавства об'єктивним умовам розвитку суспільства (соціокультурним реаліям), внутрішня та зовнішня узгодженість всіх правових актів, що входять до системи законодавства, у тому числі чітко встановлена ієрархічна побудова цієї системи, а також високий ступінь реалізації нормативних положень, особливо у формі правозастосування. Вказаний елемент ефективності законодавства покликаний забезпечувати доступність правової інформації для всіх учасників відносин, а також створювати необхідні умови для здійснення повноправного, рівного соціального діалогу, у тому числі з органами державної влади.

14. Ефективне правосуддя органічно поєднує в собі дві складові: об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивна складова ефективності правосуддя знаходить своє безпосереднє вираження у законодавстві, тобто у нормах позитивного права, які встановлюють, зокрема, принципи здійснення правосуддя, основні засади формування суддівського корпусу, межі здійснення суддівського розсуду, критерії безсторонності та неупередженості суду, а також шляхи їх забезпечення, особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, засади побудови судової системи, порядок виконання судових рішень, основні параметри доступності правосуддя тощо. Суб'єктивна складова ефективності правосуддя проявляється через особливості внутрішнього світогляду та ціннісних орієнтацій конкретного судді, що формуються не лише за допомогою права та пов'язаних з ним явищ правової дійсності, а й за допомогою інших соціальних норм, зокрема, моральних і релігійних. З вказаного випливає, що для забезпечення ефективності правосуддя необхідно, щоб норми позитивного права приймалися з урахуванням соціокультурного контексту, в якому вони функціонують та в якому знаходять своє безпосереднє вираження ідеальні природно-правові засади соціального розвитку. Такий підхід зводить до мінімуму можливе виникнення у свідомості суддів ціннісного конфлікту, не в останню чергу обумовленого невідповідністю вимог, які пред'являються до нього чи до іншого суб'єкта різними соціальними нормами.

15. Інститут юридичної відповідальності - це відносно відокремлена сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків в межах різних галузей права, у тому числі тих обов'язків, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення. Вказаний інститут має системний, міжгалузевий, дуальний та регулятивно-охоронний характер, що справляє динамічний вплив на найважливіші суспільні відносини; предметом його регулювання виступають як найважливіші суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням стабільного правопорядку, так і правовідносини відповідного виду юридичної відповідальності. Дуальність інституту юридичної відповідальності проявляється на рівні двох її форм - позитивної (перспективної) та негативної (ретроспективної).

Позитивна форма юридичної відповідальності має не лише теоретичне значення, а й практичне також, оскільки значно важливішим і доцільнішим видається попередити настання негативної відповідальності і за допомогою позитивної відповідальності запобігти небажаному, суспільно-шкідливому чи навіть небезпечному варіанту поведінки, а не застосовувати реальні заходи громадського або державного примусу до порушника відповідних соціальних норм. Юридична відповідальність, яка розуміється виключно в якості її негативної або ретроспективної форми, тобто через систему державного примусу, не дає змоги усвідомити об'єктивну необхідність, що перебуває в основі свободи, правової відповідальності та права взагалі.

16. Юридична відповідальність держави - це закріплений у законодавстві юридичний обов'язок держави, створених нею органів публічної влади та/або їх посадових і службових осіб виконувати, дотримуватися, використовувати і застосовувати приписи національних і міжнародних правових норм з метою забезпечення і захисту всієї системи прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, стабільного соціально-економічного розвитку суспільства, а у випадку скоєння цими суб'єктами правопорушення - юридичний обов'язок держави відновити порушені права, відшкодувати завдану шкоду та гарантувати притягнення винних у такому правопорушенні осіб до відповідного виду юридичної відповідальності згідно з законом, механізм реалізації якого обов'язково включає в себе накладення відповідного стягнення або покарання, передбаченого санкцією правової норми.

У широкому значенні юридична відповідальність держави включає в себе міжнародно-правову, конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну незалежно від того, хто є безпосереднім суб'єктом правомірного або неправомірного діяння - держава як відокремлений суб'єкт чи органи публічної влади та/або їх посадові і службові особи. При цьому безпосередні суб'єкти кримінальної, конституційної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності є, як правило, індивідуальними, оскільки у їх якості виступають посадові особи відповідних органів публічної влади. Держава як відокремлений суб'єкт у цьому випадку несе юридичну відповідальність не безпосередньо, а опосередковано, тобто шляхом забезпечення заходів заохочення (позитивна форма відповідальності), публічного та/або громадського осуду діяльності своїх представників та відшкодування неправомірно завданої громадянам і юридичним особам шкоди (негативна форма відповідальності).

У вузькому значенні юридична відповідальність держави виражається безпосередньо, тобто сама держава як відокремлений суб'єкт відповідає за те чи інше діяння, а тому така відповідальність держави є, насамперед, міжнародно-правовою та цивільно-правовою (матеріальною), в окремих випадках - конституційною (наприклад, прийняття і застосування законів, спрямованих на відновлення прав громадян та завданої ним шкоди).

17. Основними чинниками удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою є правовий та моральний (етичний). Правовий чинник безпосередньо пов'язаний з дією таких правових явищ ефективне законодавство, справедливе правосуддя, належний рівень правової культури та правосвідомості громадян тощо. Моральний чинник безпосередньо пов'язаний з рівнем моральності особистості, який проявляється через відповідні моральні категорії (наприклад, честь, гідність, порядність, милосердя тощо) та справляє вплив, насамперед, на позитивний аспект такої відповідальності, зводячи до мінімуму можливі протиправні дії. При цьому, безумовно, не виключається також і певний вплив моральних норм на негативний аспект юридичної відповідальності певного суб'єкта, який проявляється, зокрема, у тому, що особа з високим рівнем моральної свідомості докладатиме всіх можливих зусиль для подолання негативних наслідків правопорушення.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулаев М. И., Комаров С. А. Проблемы теории государства и права: учебник. Санкт-Петербург: Питер, 2003. 576 с.

2. Абрамова А. И., Пиголкин А. С., Рахманина Т. Н. и др. Современные тенденции законодательного творчества. Концепции развития российского законодательства: сб. статей / под ред. Т. Я. Хабриева, Ю. А. Тихомирова, Ю. П. Орловского. Москва: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004. С. 54-76.

3. Актуальные проблемы теории государства и права : учеб. пособие / отв. ред. Р. В. Шагиева. Москва: Норма: ИНФРА-М, 2011. 576 с.

4. Александров Н. Г. К критике пережитков буржуазной идеологии и определения права. Советское государство и право. 1948. № 10. С. 43-49.

5. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. Москва: Изд-во НОРМА, 2001. 752 с.

6. Алексеев С. С. Линия права. Москва: Статут, 2006. 461 с.

7. Алексеев С. С. Общая теория права: учебник. 2-ге изд., перераб. и допол. Москва: ТК Велби, Проспект, 2009. 576 с.

8. Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования.Москва: Изд-во «Статут», 1999. 712 с.

9. Алексеев С. С. Теория права. 2-ге изд., перераб. и допол. Москва: Изд-во БЕК, 1995. 320 с.

10. Альманах права. Праворозуміння та правореалізація: від теорії до практики. Науково-практичний юридичний журнал. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2011. Вип. 2. 316 с.

11. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. І: Античный мир и Восточные цивилизации. 750 с.

12. Антология мировой правовой мысли: в. 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. ІІ: Европа: V-XVІІ вв. 830 с.

13. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. V: Россия: конец XIX - XX вв. 829 с.

14. Антологія української юридичної думки: в 10 т. / редкол. Ю. С. Шемшученко (голова) [та ін.]. Київ: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. Т. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права / упоряд. В. Д. Бабкін, І. Б. Усенко, Н. М. Пархоменко; відп. ред. В. Д. Бабкін, І. Б. Усенко. 568 с.

15. Анциферова О. В. Повышение качества подготовки законов как один из факторов обеспечения единства законодательной власти. Вестник Челябинского государственного университета. 2007. № 2. С. 43-49.

16. Аристотель. Сочинения: в 4-х т. / пер. с древнегреч.; общ. ред. А. И. Доватура. Москва: Мысль, 1983. Т. 4. 830 с.

17. Архипова Н. И. Этика государственных служащих. Вестник Российского государственного гуманитарного университета. 2011. № 4. С. 29-42.

18. Аулов В. К. Дисциплинарная ответственность судей: генезис, понятие и процедура: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2012. 18 с.

19. Бабенко К. А. Проблема стабільності Конституції в умовах зміни суспільних відносин. Вісник Верховного Суду України. 2007. № 2 (78). С. 8-12.

20. Базылев Б. Т. Сущность позитивной юридической ответственности. Правоведение. 1979. № 4. С. 40-46.

21. Байтин М. И. Сущность права (Современное нормативное правопонимание на грани двух веков). 2-ге изд., допол. Москва: ООО ИД «Право и государство», 2005. 544 с.

22. Балаклицький І. І. Демократична трансформація права: теоретичні засади: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2012. 16 с.

23. Балинська О. М., Герасимів Т. З. Проблеми теорії держави і права: навч.-метод. посібник. Львів: Вид-во ЛьвДУВС, 2008. 319 с.

24. Бангалорські принципи поведінки суддів від 19.05.2006 р., схвалені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 р. № 2006/23 / Комітет Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції. URL: http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/ article;jsessionid=FDBFB35CEA772BBA6DDE038AA3B87E38?art_id=48076&cat_id=46352 (дата звернення: 19.05.2006 р.).

25. Банчук О. А., Куйбіда Р. О. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод до процедури здійснення судочинства Київ: ІКЦ «Леста», 2005. 116 с.

26. Барак А. Судейское усмотрение / пер. с англ.; науч. ред.: В. А. Кикоть, Б. А. Страшун; вступ. ст. М. В. Баглай. Москва: Изд-во НОРМА, 1999. 375 с.

27. Баранов В. М. Концепция законопроекта: понятие, элементы, виды, проблемы реализации. Законотворческая техника современной России: состояние, проблемы, совершенствование: сб. статей: в 2 т. / под ред. В. М. Баранова. Нижний Новгород: Изд-во Ин-та «Открытое общество», 2001. Т. 1. С. 82-133.

28. Баскин Ю. Я. Очерки философии права: учеб. пособие. Сыктывкар: АО «Коми респ. тип.»; Москва: Наука, 2003. 55 с.

29. Батиев Л. В. Политические и правовые учения XVII века. Санкт-Петербург: Изд-во Юрид. центр «Пресс», 2006. 346 с.

30. Бауман З. Свобода / пер. с англ. Г. Дашевского; предисл. Ю. Левады. Москва: Новое изд-во, 2006. 132 с.

31. Бачинин В. А. Антитеза естественного и позитивного права: философско-культурологический анализ. Общественные науки и современность. 1999. № 6. С. 76-87.

32. Бачинин В. А. Морально-правовая философия. Харьков: Консум, 2000. 208 с.

33. Бачинин В. А. Энциклопедия философии и социологии права. Санкт-Петербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. 1093 с.

34. Бачинін В. А., В. С. Журавський, М. І. Панов Філософія права: словник. Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 408 с.

35. Белоусов С. А. Качество закона и эффективность его применения: пути преодоления негативных последствий законодательного дисбаланса. Вестник Поволжской академии государственной службы. 2014. № 4 (43). С. 11-17.

36. Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства. Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1998. 415 с.

37. Бердяев Н. А. Философия неравенства. Москва: ИМА-Пресс, 1990. 286 с.

38. Бергбом К. Юриспруденция и философия права. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. ІІІ: Европа. Америка: XVІІ - ХХ вв. С. 494-498.

39. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / под общ. ред. В. И. Даниленко; пер. с фр. Москва: Издательский Дом NOTA BENE, 2000. 576 с.

40. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / пер. с англ. Р. Н. Никоновой при участии Н. Н. Деева. 2-ге изд. Москва: Изд-во МГУ: Издательская группа ИНФРА-М - НОРМА, 1998. 624 с.

41. Бернам У. Правовая система США / науч. ред.: В. А. Власихин; пер. с англ. А. В. Александров, В. А. Власихин, А. Л. Коновалов и др. Москва: Новая юстиция, 2006. 1216 с.

42. Бернацкий Г. Г. Естественное право. Права человека. Мораль. Санкт-Петербург: Изд-во СЗАГС, 2000. 168 с.

43. Бернс Дж. Утилитаризм и реформа: социальная мысль и социальные перемены 1750-1800 гг. Москва: Наука, 1966. 32 с.

44. Бисага Ю. Ю. Юридична відповідальність органів державної влади та місцевого самоврядування: теоретико-правове дослідження: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2011. 18 с.

45. Битяк Ю. П. Моральні та правові вимоги до поведінки державних службовців. Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. праць. Харків: Право, 2004. Вип. 8. С. 26-37.

46. Бобровник С. В. Компроміс і конфлікт у праві: антрополого-комунікативний підхід до аналізу: монографія. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2011. 384 с.

47. Бобровник С. В. Сучасне праворозуміння: теоретичні проблеми та роль у подоланні колізій. Правова держава: Щорічник наукових праць. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. Вип. 16. С. 87-93.

48. Богдановская И. Ю. Прецедентное право / отв. ред. Н. С. Крылова. Москва: Наука, 1993. 239 с.

49. Большой толковый словарь русского языка / сост. и гл. ред. С. А. Кузнецов. Санкт-Петербург: Норинт, 2000. 1536 с.

50. Бошно С. В. Соотношение понятий «источник» и «форма права». Юрист. 2001. № 10. С. 15-22.

51. Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Создано человечеством. Москва: Политиздат, 1984. 272 с.

52. Бурлай Є. В. Дуалізм «природного» та «позитивного» в праві як філософська проблема. Проблеми філософії права. 2003. Т. 1. С. 83-85.

53. Бутакова Н. А. Правоотношения в структуре правовой действительности: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Санкт-Петербург, 2006. 23 с.

54. Быдрин Е. Н., Кузнецова М. А. К вопросу об основных принципах построения иерархической системы норм российского права. Вестник Тюменского государственного университета. 2014. № 3. С. 71-77.

55. Ван Хук М. Право как коммуникация. Российский ежегодник теории права. 2008. № 1 / под ред. А. В. Полякова. Санкт-Петербург: ООО «Университетский издательский консорциум «Юридическая книга», 2009. С. 376-432.

56. Варламова Н. В. Понимание свободы, равенства и справедливости в контексте либертарной концепции права. Российский ежегодник теории права. 2008. № 1 / под ред. А. В. Полякова. Санкт-Петербург: ООО «Университетский издательский консорциум «Юридическая книга», 2009. С. 43-66.

57. Варламова Н. В. Право и справедливость: соотношение в контексте различных типов правопонимания. Право України. 2010. № 4. С. 70-75.

58. Василевська Т. Е. Етика державних службовців і запобігання конфлікту інтересів: навч.-метод. матеріали / уклад. О. М. Руденко. Київ: НАДУ, 2013. 76 с.

59. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. Москва: Юрид. лит., 1976. 264 с.

60. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.

61. Величко А. М. Нравственный идеал и право. Правоведение. 2002. № 2. С. 187-203.

62. Виноградов П. Г. Очерки по теории права. Москва: Скл. изд. т-во А. А. Левенсон, 1915. 155 с.

63. Висновок № 10 (2007) Консультативної Ради європейських суддів «Судова рада на службі суспільства» від 23.11.2007 р. Міжнародні стандарти незалежності суддів: зб. документів / уклад.: Міжнародний фонд «Центр суддівських студій». Київ: Поліграф-Експресс, 2008. С. 148-167.

64. Витрук Н. В. Общая теория юридической ответственности: монография. 2-ге изд., исправ. и допол. Москва: Норма, 2009. 432 с.

65. Вопленко Н. Н. Источники и формы права: учеб. пособие. Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. 102 с.

66. Воротилин Е. А. Естественное право и формирование юридического позитивизма. Государство и право. 2008. № 9. С. 67-72.

67. Вступ до теорії правових систем: монографія / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2006. 432 с.

68. Гаджиев Г. А. Онтология права (критическое исследование юридического концепта действительности): монография. Москва: Норма; ИНФРА-М, 2013. 320 с.

69. Галанза П. Н. Основные этапы в развитии первобытнообщинного строя и возникновения государства и права. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1963. 42 с.

70. Галесник Л. С. Нормы права и практика коммунистического строительства. Вопросы общей теории советского права: сб. статей. Москва: Госюриздат, 1960. С. 6-43.

71. Гатилова А. Л. Качество законов как объект прогнозирования. Юридическая наука. 2012. № 4. С. 4-7.

72. Гегель Г. В. Ф. Английский билль о реформе 1831 г. / Г. В. Ф. Гегель // Политические произведения. - М. : «Наука», 1978. - С. 373-413.

73. Гегель Г. В. Ф. Философия права / пер. с нем.; ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц; авт. вступ. ст. и примеч. В. С. Нерсесянц. Москва: Мысль, 1990. 524 с.

74. Гегель Г. В. Ф. Философская пропедевтика. Работы разных лет: в 2 т. / сост., общ. ред. А. В. Гулыги. Москва: Мысль, 1971. Т. 2. С. 182-195.

75. Герасіна Л. М., Панов М. І. Проблеми правової конфліктології: феноменологічний, гносеологічний та праксеологічний аналіз. Харків: Право, 2004. 109 с.

76. Гетьман Є. А. Кодифікація законодавства України: загальна характеристика, особливості, види: монографія. Харків: Право, 2012. 192 с.

77. Глазырин В. В., Кудрявцев В. Н., Никитинский В. И., Самощенко И. С. Эффективность правовых норм. Москва: Юрид. лит., 2000. 280 с.

78. Гоббс Т. Сочинения: в 2 т. / пер. с лат. и англ.; сост., ред., изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов. Москва: Мысль, 1989. Т. 1. 622 с.

79. Гоббс Т. Сочинения: в 2 т. / пер. с лат. и англ.; сост., ред., изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов. Москва: Мысль, 1991. Т. 2. 731 с.

80. Гойман В. И. Действие права: методологический анализ. Москва: Академия МВД РФ, 1992. 180 с.

81. Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права: учебник. Москва: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. 304 с.

82. Гольбах П. Система природы, или о законах мира физического и мира духовного. Избранные произведения: в 2 т. / общ. ред. и вступ. ст. Х. Н. Момджян; пер. с фр. П. С. Юшкевича. Москва: АН СССР; Ин-т философии; Изд-во социально-экономической литературы, 1988. Т. 1. С. 53-684.

83. Гольмстен А. Х. Юридические исследования и статьи: общая теория права. Обычное право. Гражданское право. Торговое право. Гражданский процесс. Санкт-Петербург: Тип. М. М. Стасюлевича, 1894. Т. 1. 545 с.

84. Гомьен Д., ХаррисД., Зваак Л. Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика / пер. с англ.; науч. ред. Л. Б. Архипова. Москва: Изд-во МНИМП, 1998. 600 с.

85. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1798 -12/print1389988659002889 (дата звернення: 06.11. 1991 р.).

86. Государственная служба: учеб. пособие для вузов / отв. ред. А. В. Оболонский. Москва: Статут, 1999. 591 с.

87. Гражданский процесс: учебник / С. Н. Абрамов, В. Н. Бельдюгин, В. Г. Гранберг, А. Ф. Клейнман и др.; под ред. А. Ф. Клейнмана. Москва: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. 352 с.

88. Гранат Л. И. Источники права. Юрист. 1998. № 9. С. 6-12.

89. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: учебник для вузов. 2-ге изд., перераб. и допол. Москва: Норма, 2007. 752 с.

90. Гриценко Г. Д. Право как социокультурное явление (философско-антропологическая концепция): дис. ... д-ра филос. наук. Ставрополь, 2003. 407 с.

91. Гришковец А. А. Проблемы реформирования государственной службы в РФ. Государство и право. 2001. № 12. С. 54-63.

92. Грищук В. К. Філософсько-правовий вимір відповідальності людини: монографія. 2-ге вид., перероб. і допов. Хмельницький: Хмельницький ун-т управління та права, 2013. 768 с.

93. Грязин И. Н. Текст права. Опыт методологического анализа конкурирующих теорий / отв. ред. А. А. Порк. Таллинн: Ээсти раамат, 1983. 187 с.

94. Губенко А, Губенко М. Привлечение работника к дисциплинарной ответственности за совершение аморального проступка. Законность. 2011. № 7. С. 47-51.

95. Гуляихин В. Н. Диалектика естественного и позитивного права как источник общественно-правового прогресса. Вопросы права и политики. 2013. № 3. С. 221-238.

96. Гумплович Л. Основы социологии / пер. и под ред. В. М. Гессена. Санкт-Петербург: Издание О. Н. Попова, 1899. 360 с.

97. Гурвич Г. Д. Философия и социология права: избр. сочинения / пер. М. В. Антонова, Л. В. Ворониной]. Санкт-Петербург: Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юрид. ф-та С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. 848 с.

98. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. Москва: Искусство, 1972. 318 с.

99. Гуревич А. Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе: учеб. пособие. Москва: Высшая школа, 1970. 224 с.

100. Гурова Т. В. Актуальные проблемы теории источников права: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Самара, 2000. 25 с.

101. Гусарєв С. Д. Особливості правничої професії в аспекті типології правових систем. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2006. № 5. С. 21-25.

102. Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств: учеб. пособие / под ред. К. Ф. Гуценко. 2-ге изд., допол. и исправ. Москва: Зерцало-М, 2002. 528 с.

103. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / пер. с фр. В. А. Туманов. Москва: Междунар. отношения, 2003. 400 с.

104. Дворкин Р. О правах всерьёз / пер. с англ. М. Д. Лахута и Л. Б. Макеева. Москва: РОССПЭН, 2004. 392 с.

105. Денисов С. А., Смирнов П. П. Теория государства и права: конспект авторских лекций: учеб. пособие. 3-е изд. Тюмень: Вектор БУК, 2000. Ч. 1. 144 с.

106. Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в переводе и с примечаниями И. С. Перетерского / отв. ред. Е. А. Скрипилев; редкол.: В. М. Корецкий, В. С. Нерсесянц, Е. А. Скрипилев, Е. М. Штаерман. Москва: Наука, 1984. 456 c.

107. Дія права: Інтегративний аспект: монографія / кол. авторів; відп. ред. Н. М. Оніщенко. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2010. 360 с.

108. Дмитриевцев К. Н. Процесс правотворчества в Российской Федерации: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Нижний Новгород, 1994. 22 с.

109. Дождев Д. В. Римское частное право: учебник / под ред. В. С. Нерсесянца. Москва: Норма, ИНФРА-М, 1996. 704 с.

110. Дрейшев Б. В. Правотворческие отношения в советском государственном управлении. Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та, 1978. 175 с.

111. Дробязко С. Г., Козлов В. С. Общая теория права: учеб. пособие. Минск: Амалфея, 2005. 464 с.

112. Дробязко С. Г. Право как система и его закономерности. К 90-летию со дня рождения С. Г. Дробязко: науч. изд. Минск: Бизнесофсет, 2013. С. 72-85.

113. Дудченко В. В. Традиція правового розвитку: плюралізм правових вчень: монографія. Одеса: Юрид. літ., 2006. 304 с.

114. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; руковод. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. ІІІ: Европа. Америка: XVІІ - ХХ вв. С. 588-593.

115. Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование государства: лекции, прочитанные в 1908 г. в Высшей школе социальных наук в Париже / пер.: А. Ященко; предисл. А. Алексеев. Москва: Н. Н. Клочков, 1909. 148 с.

116. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. Москва: Мысль, 1999. Т. ІІІ: Европа. Америка: XVІІ - ХХ вв. С. 598-600.

117. Жалинский А. Э., Рерихт А. А. Введение в немецкое право. Москва: Спарк, 2001. 767 с.

118. Жидков О. А. Верховный суд США: право и политика / отв. ред. А. А. Мишин. Москва: Наука, 1985. 221 с.

...