Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Досліджуючи проблематику суддівського розгляду справи в системі прецедентного права, англійський правознавець А. Барак звертає увагу на особливу роль і значення світоглядних цінностей судді в процесі здійснення правосуддя. Так, учений небезпідставно вважає, що прецедент отримує те тлумачення, яке найкращим чином прив'язує його до панівних в суспільстві цінностей, якими керується суддя, опосередковуючи їх у власному світогляді. При цьому визначення пріоритетності цінностей у кожній конкретній справі також відбувається в межах суддівського розгляду справи [26, с. 56, 103].

Дане твердження означає, що суддя повинен співвідносити панівні у суспільстві уявлення про справедливість, моральність, корисність, безпеку, честь, гідність тощо, із власними поглядами або думками з приводу цих категорій і понять. У даному випадку мова йде про неминучий синтез об'єктивних та суб'єктивних ціннісних засад людського життя, який в тій чи інакшій мірі завжди має місце у свідомості судді чи іншого суб'єкта правозастосування. При цьому надзвичайно важливим є той факт, що суддя повинен правильно розставити пріоритети конкретних суспільних цінностей при розгляді й вирішенні справи та відшукати ті з них, які поділяє переважна більшість суспільства, навіть якщо такі цінності не є його власними світоглядними цінностями. У цьому полягає об'єктивний дуалізм аксіології судового розсуду, який проявляється не лише у співвідношенні індивідуальних та колективних або суспільних цінностей, а й у певній конкуренції цінностей між собою [93, с. 48].

У процесі здійснення правосуддя акцент робиться не стільки на мотивах доцільності рішень і дій громадян та юридичних осіб, скільки на правильному з'ясуванні змісту норми закону та інших нормативно-правових актів, відбувається формування позиції суду з конкретного питання. При цьому суддівський розгляд відрізняється від адміністративного більш суворими обмеженнями. Адже свідомий вибір варіантів рішення є результатом складної інтелектуально-вольової діяльності судді, коли йому доводиться правильно аналізувати фактичні обставини за допомогою системи формалізованих доказів, обирати правову норму і правильно її застосовувати у конкретному випадку. В даному випадку мова йде, що про правові межі судового розгляду, які відображають правильне відображення принципів і норм права, так і про соціокультурні межі, передусім, морального контексту [387, с. 45].

Відтак, можна припустити, що правові, або об'єктивні, межі судового розгляду проявляються, зокрема, в процесі використання судом аналогії права чи закону, застосування судом загальних і спеціальних принципів права, у тлумаченні правових норм та подоланні колізій між ними, у процесі надання правового змісту оціночним поняттям, які нерідко використовуються у текстах нормативно-правових актів (наприклад, насильство, законний інтерес, суспільна мораль).

Отже, сутність суддівського розгляду конкретної справи полягає у законності дій суду, яка передбачена правовими нормами, обрати варіант найбільш доцільного вирішення конкретної справи, виходячи з декількох законних альтернатив, які не можна обмежувати лише текстом відповідного закону чи іншого нормативно-правового акту, оскільки ці альтернативи взаємопов'язані між собою не лише в межах власне правової системи, а й у межах інших об'єктивних соціокультурних контекстів, насамперед морального змісту. Якщо об'єктивні межі суддівського розгляду безпосередньо пов'язані з змістом законодавчих приписів, з беззаперечними законами логіки, фізичними законами тощо, які володіють властивістю об'єктивності та постійно проявляються в реальній дійсності, то суб'єктивні межі суддівського розгляду мають значно складнішу природу, оскільки пов'язані з внутрішнім світоглядом судді, що об'єктивно синтезує ціннісні аспекти людського життя, які можуть мати як позитивний, так і негативний вимір. Адже цінністю можна визнати все те, що має значення для суспільства і людини, тобто, у тому числі, і такі аморальні категорії і поняття, як «ненависть», «заздрість», «жага помсти», «марнославство», «розбещеність» тощо. Ефективно впливати за допомогою законодавства на ці внутрішні мотиви людської поведінки не видається можливим, і саме тому надзвичайно важливо в умовах сучасного демократичного розвитку є створення необхідних умов для формування не лише професійної особистості, а й моральної, особливо, якщо йдеться про судове правозастосування.

Водночас норми позитивного права можуть і повинні своїм змістом давати відповідний орієнтир для застосування суддівського розгляду, встановлюючи його конкретні межі, що, на нашу думку, повинні бути прив'язані до цілісного соціокультурного контексту функціонування національної правової системи. У жодному разі не можна вести мову про те, що якщо позитивне право передбачає достатньо широкі межі суддівського розгляду, то це автоматично спричиняє суддівське свавілля, оскільки право, як загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки загального характеру, що задають певну модель поведінки індивідів, автоматично створює відповідні умови для застосування суддівського розгляду справи. Головне при цьому те, щоб у нормах позитивного права були сформульовані параметри або межі здійснення такого розгляду, які не повинні суперечити панівній у суспільстві культурі. Лише у такому випадку право справлятиме позитивний вплив на формування суб'єктивного аспекту суддівського розгляду справи, на внутрішні, моральні якості судді, хоча це в жодному разі не може замінити або підмінити собою вплив інших соціальних регуляторів на цей аспект.

Суб'єктивний аспект суддівського розгляду справи, або його суб'єктивні межі, випливають з оцінки таких категорій як «моральність», «справедливість», «свобода», «гуманізм», «рівність», «добросовісність», «розумність», «доцільність» тощо. Їх зміст об'єктивно не може бути обмежений позитивним правом та правовою доктриною, а пов'язаний з філософією, етикою, релігійними вченнями, психологією тощо. Всі зазначені категорії мають дещо суб'єктивний характер, а відтак той зміст, який вкладається у вказані поняття суддями, завжди залежить від суб'єктивної оцінки цих понять самими суддями. У правовій казуїстиці вказані поняття є оціночними, хоча вони й згадуються у нормативно-правових актах [382], а тому вони застосовуються суддею на підставі його внутрішнього переконання, яке повинно бути нерозривно пов'язане із змістом позитивного права та панівною в суспільстві культурою. Постійно стикаючись із необхідністю застосовувати вказані поняття при вирішенні конкретних юридичних справ, суддя мимоволі справляє особистий вплив на їх зміст, а тому, на наше переконання, в сучасних умовах демократичного розвитку України назріла нагальна необхідність розроблення та затвердження на нормативно-правовому рівні відповідної методики формування моральних і професійних якостей суддів.

Таким чином, об'єктивність і неупередженість суду, а відтак об'єктивні та суб'єктивні аспекти здійснення суддівського розгляду справи тісно взаємопов'язані з принципом незалежності суду, хоча й не тотожні йому. Це пов'язано з такими чинниками:

- по-перше, якщо незалежність суду значною мірою залежить від принципів формування суддівського корпусу, умов кар'єрного просування суддів, підстав відсторонення та звільнення з посади, тобто з чинниками організаційно-правового характеру, то об'єктивність і неупередженість насамперед характеризують процес розгляду справи і прийняття відповідного рішення, а також ставлення судді до пояснень, аргументів і фактів усіх учасників процесу;

- по-друге, незалежність суду, хоч і є важливою передумовою забезпечення об'єктивності та неупередженості, однак не гарантує її, оскільки цілком можлива ситуація, коли незалежний суддя без будь-якого зовнішнього впливу приймає упереджене рішення;

- по-третє, як вже попередньо зазначалося, норми позитивного права, які нерідко у науковій літературі розглядаються в якості принципів та гарантії неупередженості [449, с. 211], мають формальний характер, а тому не можуть повністю «підкорити» своєму змісту внутрішню, моральну, індивідуально-психологічну сферу судді;

- по-четверте, неупередженість або упередженість судового розгляду у вирішенні конкретної справи є оціночними поняттями. Вказане твердження пов'язане з тим, що суд вирішує правові спори між суб'єктами з діаметрально протилежними позиціями, а тому сторона, яка програла спір у суді, завжди може ставити під сумнів неупереджений характер судового рішення. При цьому відповідно до законодавства України неможливо оскаржити судове рішення лише з мотивів сумнівів щодо неупередженості судді, який розглядав справу, оскільки суд вищої інстанції оцінює законність і обґрунтованість судового рішення в цілому, а не лише аспект його неупередженості [316, с. 22-23].

Отже, об'єктивність та неупередженість суду є одним із найважливіших самостійних поняття «якості» правосуддя, яку доцільно досліджувати саме у контексті соціокультурного підходу щодо розуміння сутності позитивного права, оскільки наявність у суддів дискреційних повноважень, певного світогляду та цінностей, що ними формуються, обумовлюють величезне значення для правосуддя не лише професійних, а й моральних якостей суддів також.

Таким чином, враховуючи вищенаведене твердження, під поняттям «якість правосуддя» пропонуємо розуміти такий формат розгляду і вирішення судом визначених до його компетенції спорів, які здійснюється не лише у суворій відповідності з матеріальним і процесуальним законом, а й засновується на правильному встановленні достовірності фактів і точному застосуванні до них нормативно-правових приписів, що відповідають таким основоположним принципам права, як справедливість, рівність, свобода та гуманізм, що мають метанормативний зміст і тому органічно «вплетені» у цілісний та історично обумовлений соціокультурний контекст розвитку суспільства і держави. Саме таке розуміння «якості» правосуддя дає можливість вести мову про реальність захисту і відновлення порушених прав і законних інтересів особи, яка звернулася до суду.

При цьому поняття «якість правосуддя», на нашу думку, органічно поєднує в собі дві складові: об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивна складова «якості» правосуддя знаходить вираження передусім у законодавстві, тобто у нормах позитивного права, які встановлюють, зокрема, принципи здійснення правосуддя, основні засади формування суддівського корпусу, межі здійснення суддівського розгляду конкретної справи, критерії об'єктивності та неупередженості суду, а також шляхи їх забезпечення, особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, засади побудови судової системи, порядок виконання судових рішень, основні параметри доступності правосуддя тощо.

Водночас, враховуючи те, що законодавство як прояв об'єктивної складової «якості» правосуддя не здатне визначити повний та несуперечливий алгоритм судової діяльності, формалізувати всю палітру фактичних обставин чи ситуацій і порівняти їх з характером судових рішень, суттєвий вплив на формування «якості» правосуддя справляє також її суб'єктивна складова. Це проявляється через особливості внутрішнього світогляду та ціннісних орієнтацій конкретного судді, що формуються, передусім, за допомогою таких соціальних норм, як моральні, релігійні та звичаєві. Всі соціальні норми, у тому числі правові, якщо вони не суперечать одне одному, утворюють своєрідний ціннісно-нормативний соціокультурний «каркас» поведінки індивіда, у тому числі судді. У випадку ж, коли має місце штучне протиставлення окремих соціальних норм, що, в окремих випадках, проявляється в сучасних демократичних правових системах, коли прийняті правові норми не враховують моральних або релігійних особливостей соціокультурного розвитку, відбувається поступова руйнація або спотворення справжнього змісту основоположних соціокультурних цінностей. Це призводить не лише до погіршення якості правосуддя через розбалансування ціннісно-нормативних систем та поширення різних форм деформації правосвідомості, а й до стагнації чи навіть регресу соціального розвитку в цілому. Якщо ж норми позитивного права приймаються з урахуванням соціокультурного контексту, то це значно підвищує якість їх реалізації у будь-якій формі, у тому числі правозастосовній діяльності суду.

4.3 Удосконалення інституту юридичної відповідальності в контексті дієвості позитивного права

Науковий пошук шляхів вирішення різноманітних проблем, пов'язаних з удосконаленням правового регулювання суспільних відносин у контексті дієвості позитивного права, не може залишатися осторонь тих питань, які виникають у процесі реалізації норм інституту юридичної відповідальності. Адже юридична відповідальність є одним із найважливіших елементів механізму дії права. Тому ця проблематика займає одне з центральних місць не лише в загальній теорії права, а й у галузевих юридичних науках.

Слід зазначити, що проблеми розвитку інституту юридичної відповідальності у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині, на перший погляд, здаються вже достатньо дослідженими, про що свідчить, зокрема, значна кількість опублікованих монографічних, навчальних та інших наукових праць таких учених, як Ю. Баулін, Х. Бехруз, О. Балинська, С. Бобровник, О. Богініч, В. Грищук, С. Гусарєв, В. Дудченко, О. Зайчук, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, В. Котюк, В. Лемак, О. Львова, Л. Макаренко, С. Максимов, А. Машков, Ю. Оборотов, Н. Оніщенко, М. Панов, Н. Пархоменко, О. Петришин, Л. Петрова, С. Плавич, С. Погребняк, П. Рабінович, С. Рабінович, В. Сіренко, С. Сливка, Т. Тарахонич, М. Теплюк, О. Тихомиров, І. Тімуш, М. Цвік, А. Шевченко, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, О. Ющик та ін.

Дослідження цих та багатьох інших учених присвячені визначенню основних понять і категорій теорії юридичної відповідальності, загальних підходів до її філософсько-правового розуміння, дослідженню концепцій, функцій, мети, принципів та підстав застосування юридичної відповідальності, структурних елементів системи правовідносин юридичної відповідальності, її місця у механізмі правового регулювання, підстав звільнення від юридичної відповідальності, особливостей процесуальної діяльності з призначення конкретної міри юридичної відповідальності тощо.

Незважаючи на величезний науковий доробок у сфері дослідження вказаної проблематики, який фактично виводить її на рівень не лише прикладної, а й методологічної та світоглядної парадигми, слід зазначити, що, по-перше, юридична відповідальність - це динамічне правове явище, яке зазнає суттєвих змін у процесі розвитку суспільних відносин і законодавства, а тому постійно потребує переосмислення її окремих наукових положень, по-друге, недостатньо дослідженою в науці залишається проблема удосконалення даного інституту в контексті формування та розвитку позитивного права.

При аналізі поняття «юридична відповідальність» у контексті формування і розвитку позитивного права надзвичайно важливим, на нашу думку, видається вирішення проблеми, пов'язаної з визначенням характеру юридичної відповідальності. Йдеться про такі питання: чи може юридична відповідальність людини у правовій, соціальній, демократичній державі мати неправовий характер? У науковій літературі з цього приводу висловлюється точка зору, що слід розмежовувати поняття «правова відповідальність» та «юридична відповідальність», оскільки їх ототожнення може призвести до позитивістського підходу щодо розуміння права, а відтак і юридичної відповідальності людини, відповідно до якого джерелом такої відповідальності є лише державна воля, втілена у законодавстві. Така позиція, на думку окремих науковців, ігнорує аксіологічний підхід до змісту права і юридичної відповідальності людини, адже правова відповідальність - це відповідальність, яка встановлена відповідно до вимог природного права, його ідеалів і цінностей. Вона найбільш повно пов'язана з принципами свободи, справедливості, рівності та гуманізму, а тому правова відповідальність перебуває чи принаймні повинна перебувати в основі юридичної відповідальності [64, с. 22-26].

Що ж до інституту юридичної відповідальності, який розглядається на рівні всієї системи права, то під ним слід розуміти відокремлену сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків у межах різних галузей права, у тому числі тих обов'язків, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення. Вказаний інститут має системний, міжгалузевий та регулятивно-охоронний характер, що справляє динамічний вплив на найважливіші суспільні відносини; до моменту вчинення правопорушення предметом його регулювання виступають найважливіші суспільні відносини, а у випадку його вчинення - правовідносини відповідного виду юридичної відповідальності; виконує регулятивну, охоронну, виховну, каральну та відновлювальну функції.

Саме такий підхід до розуміння інституту юридичної відповідальності, на нашу думку, відповідає сучасним тенденціям формування і розвитку позитивного права, заснованим на основних природно-правових засадах, що втілюються на практиці з урахуванням темпорально-просторової соціокультурної реальності [254, с. 21].

Переходячи до висвітлення актуальних проблем розвитку інституту юридичної відповідальності держави у незалежній демократичній Україні, мусимо констатувати, що, незважаючи на проголошення у статті 3 Конституції України принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, даний інститут так і не набув свого реального розвитку, про що переконливо засвідчили події Революції Гідності 2013-2014 років. І хоча в державно-правовому житті України за роки незалежності мали місце окремі випадки застосування відповідних форм конституційно-правової відповідальності до вищих органів державної влади та відповідно вищих посадових осіб держави, все ж майже нереалізованою і дотепер залишається норма статті 56 Конституції України [184], згідно із якою кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Іншими словами, юридична відповідальність України за роки незалежності обмежувалася лише різного роду відставками, достроковими припиненнями повноважень відповідних органів державної влади, висловленням їм недовіри, звільненням з посад, визнанням неконституційними законів та інших правових актів тощо.

Формуючи концепцію вдосконалення інституту юридичної відповідальності держави, провідні вітчизняні вчені здійснили ґрунтовний аналіз сучасної нормативно-правової складової даного інституту [188, с. 57-64]. На нашу думку, слід погодитися з їх висновками, які дають вичерпне уявлення про сучасний стан інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, а саме:

1) законодавчі норми щодо юридичної відповідальності держави, посадових і службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування є несистематизованими, оскільки містяться в різних законодавчих актах, а також абстрактними та подекуди навіть колізійними;

2) незважаючи на несистематизований характер цих правових норм, присвячених юридичній відповідальності держави, посадових і службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування, в їх основі закладено єдиний підхід, сутність якого полягає в тому, що наша держава лише декларативно відповідає за відповідні порушення прав, свобод і законних інтересів людини, яка є найвищою соціальною цінністю, а також за утвердження в суспільному і державному житті принципів верховенства права та законності [188, с. 62-63];

3) декларативність юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою випливає з того, що відповідні правові норми, які встановлюють можливість її настання, як правило, є бланкетними, тобто такими, що відсилають до іншого нормативно-правового акта, якого просто не існує, а отже, не існує і конкретного механізму притягнення до юридичної відповідальності держави, її органів та посадових осіб.

Таким чином, слід підтримати точку зору, що для забезпечення системності механізму правового регулювання відносин юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою необхідно розробити та прийняти Закон України «Про юридичну відповідальність держави, органів публічної влади та їх посадових і службових осіб в Україні», в якому передбачити вичерпне коло суб'єктів та підстав такої юридичної відповідальності, принципи юридичної відповідальності, а також види юридичної відповідальності держави, органів публічної влади та їх посадових і службових осіб в Україні.

На нашу думку, підставами настання юридичної відповідальності держави, її органів та посадових осіб можуть слугувати порушення вказаними суб'єктами прав і свобод людини, інших норм законодавства України, а також неналежне виконання або невиконання державою своїх функцій, які опосередковуються у повноваженнях створених нею органів публічної влади. Важливим положенням, яке слід закріпити у даному законі, є те, що реалізація юридичної відповідальності держави не виключає притягнення у порядку регресу до конституційної, кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, а також дисциплінарної відповідальності конкретних органів публічної влади, у тому числі тих, які виконують делеговані повноваження, їх посадових осіб при виконанні ними публічно-владних функцій від імені або за дорученням держави.

Крім цього, для цілей заявленого закону в його загальних положеннях потрібно визначитися з понятійно-категоріальним апаратом, у тому числі з такими поняттями, як «держава» (як суб'єкт юридичної відповідальності), «орган публічної влади» (органи державної влади та органи місцевого самоврядування), «посадова особа органу публічної влади», «юридична відповідальність держави» тощо, а також визначити принципи (верховенства права, законності, рівності тощо) та функції юридичної відповідальності держави (компенсаційна, виховна, каральна тощо).

Зокрема, враховуючи двоаспектне розуміння природи юридичної відповідальності, під юридичною відповідальністю держави ми пропонуємо розуміти юридичний обов'язок держави, створених нею органів публічної влади та їх посадових і службових осіб виконувати, дотримуватися, використовувати і застосовувати приписи національних та міжнародних правових норм з метою забезпечення і захисту всієї системи прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина [252, с. 224].

При цьому співвідношення юридичної відповідальності держави та органу публічної влади або його посадової особи полягає в тому, що держава у такому випадку несе відповідальність шляхом застосування конкретних заходів юридичної відповідальності щодо відповідного суб'єкта владних повноважень. Сама ж юридична відповідальність органів публічної влади або їх посадових осіб, на нашу думку, може проявлятися на двох рівнях:

1) міжвідомчий, тобто коли один орган публічної влади відповідає перед іншим;

2) приватний, тобто коли орган публічної влади відповідає перед громадянами та юридичними особами.

У відповідних розділах Закону України «Про юридичну відповідальність держави, органів публічної влади та їх посадових і службових осіб в Україні», на нашу думку, потрібно визначити конкретні механізми притягнення до конституційної, кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності посадових і службових осіб органів публічної влади з обов'язковим унормуванням питання щодо виплати державою штрафних компенсацій за неправомірно завдану шкоду фізичним і юридичним особам, встановивши при цьому вичерпний перелік відповідних санкцій за те чи інше порушення. Особливу увагу при цьому слід приділити питанням процесуального порядку відшкодування завданої шкоди шляхом матеріальних виплат органами Державної казначейської служби України за шкоду, завдану державою в особі створених нею органів публічної влади, їх посадових осіб.

Також у змісті цього закону слід передбачити норму, згідно з якою компенсаційні виплати громадянам за шкоду, завдану органами публічної влади та їх посадовими особами при виконанні ними державно-управлінських функцій, відшкодовуються державою за рахунок відповідних джерел незалежно від того, чи передбачені такі виплати у Законі України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, чи ні.

Таким чином, визначаючи характер юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, слід виходити з того, що, по-перше, вказана відповідальність має поліструктурний суб'єктний склад, по-друге, вона являє собою органічне поєднання позитивної та негативної форм із специфічним вираженням першої, оскільки зазначені суб'єкти цієї відповідальності, на відміну від приватних осіб, переважно не мають свободи вибору варіанта поведінки, а мають повноваження, якими вони наділяються і які, по суті, є обов'язками, виконання яких забезпечує реалізацію багатьох соціально важливих завдань. При цьому неналежне здійснення або повне невиконання цих повноважень загрожує тяжкими наслідками не стільки для цих суб'єктів, скільки для суспільства в цілому або принаймні певної його частини.

У зв'язку з цим, на нашу думку, не можна погодитися з позицію, згідно з якою юридична відповідальність, зокрема органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, зводиться до несприятливих правових наслідків за прийняті ними протиправні рішення, неналежне здійснення ними своїх завдань і функцій [202, с. 553].

Слід підтримати думку авторів Концепції удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, згідно з якою проблема відсутності ефективного механізму реалізації юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою є комплексною та не вичерпується юридичними або юридико-технічними причинами.

Не менш важлива є проблема низького морально-духовного рівня суспільного і державного життя в Україні внаслідок поступової девальвації моральних та релігійних норм в житті соціуму, секуляризації соціонормативної сфери суспільства. Адже аксіоматичним є те, що відсутність сталих та перевірених часом моральних принципів діяльності державних службовців, а також інших осіб, що реалізують відповідні функції держави та державну політику в певній сфері суспільного життя значною мірою сприяє таким негативним явищам, як зловживання владою, корупція тощо. Це, у свою чергу, призводить до падіння довіри населення до інституту державної влади взагалі та поширення різноманітних форм деформації правосвідомості громадян, насамперед правового нігілізму та правового ідеалізму. Адже саме довіра громадян до інституту державної влади у будь-якій країні є основою демократії та запорукою стабільного розвитку держави [188, с. 101].

У науковій літературі з цього приводу слушно зазначається, що демократичні принципи громадянського суспільства і правової держави неможливо реалізувати поза культурою як абсолютом духовності. Саме культура, основу якої становлять такі гуманістичні цінності, як добро, віра, істина, краса, свобода, рівність, справедливість, терпимість, любов, визначає гуманістичний вектор публічної влади та одухотворяє всі сфери життєдіяльності суспільства та системи суспільних відносин [359, с. 38].

У зв'язку з цим, за останній час, усвідомлюється першочергова роль в державному управлінні культурних факторів та формування нової культури державної служби взагалі. При цьому магістральним напрямом стала «етизація» державної служби, тобто посилення уваги до морально-етичних аспектів поведінки державних службовців. Вважається, що без етичного компонента будь-які адміністративні реформи мають мало шансів на успіх [85, с. 30].

Моральні ідеали не менше визначають поведінку людей у будь-якій професійній діяльності, ніж відповідні законодавчі або правові норми. При цьому саме моральні ідеали визначають внутрішню мотивацію тих чи інших дій особи, тоді як правові норми спрямовані на регулювання зовнішнього вираження відповідних дій. Беручи до уваги той факт, що суб'єкти владних повноважень - це провідники політики держави, які забезпечують взаємодію держави та її громадян, роль та значення моральних ідеалів при здійсненні ними своєї професійної діяльності важко переоцінити.

Етика суб'єкта владних повноважень - це система загальних цінностей і правил, які регулюють взаємовідносини на державній службі при реалізації державної політики у відповідній сфері суспільного життя між керівниками та підлеглими, колегами в процесі їх спільної діяльності, між державними службовцями і громадянами. Етична складова державної діяльності справляє величезний вплив на ефективність інститутів державної влади, причому нерідко більше, ніж професіоналізм та компетентність. Профілактика ж негативних явищ на державній службі засновується насамперед на культивуванні моральних принципів, що задають відповідні моральні орієнтири професійної службової діяльності на відповідній державній посаді [17, с. 32-33].

Водночас, як слушно зауважує Ю. Битяк, етика державного службовця - це не лише моральні, а й юридичні вимоги, що ставляться до особи, яка претендує на зайняття посади державної служби та державного службовця при виконанні нею завдань і функцій держави [45, с. 35].

Необхідно зазначити, що професіоналізм осіб, уповноважених на виконання функцій держави, є важливою якісною характеристикою їх моральної свідомості, оскільки ефективність будь-якої праці певною мірою визначається моральним виміром особистості. У сучасному світі особа формулює власну моральну позицію значною мірою через високий професіоналізм, через такі результати своєї праці, які мають соціальну значущість та цінність.

Водночас, як справедливо зауважується, професіоналізм ще не гарантує моральних чеснот людини. Більше того, він може справляти також негативний вплив на розвиток особи, що пов'язано насамперед з вузькою професійною спеціалізацією праці, яка робить з людини «раба» своїх професійних знань. Глибина професіоналізму веде до певної обмеженості інтересів, установок, поглядів на світ. Спеціалізація будь-якої праці, у тому числі державно-управлінської, зумовлює встановлення специфічних норм та правил взаємодії професіоналів, формування корпоративної етики, яка спроможна перетворюватися на вузькокорпоративний професійний егоїзм. Виходом з цієї ситуації є розмивання вузькопрофесійних меж відповідної діяльності, що не дозволить, у тому числі професійній етиці, втратити загально-моральні орієнтири. На рівні державного управління це може відбуватися через механізми колегіальності, експертного аналізу, громадського обговорення, соціального контролю тощо.

Основні небезпеки порушення моральних засад державного управління виникають там, де у професіоналів є певна свобода вибору. При цьому така свобода вибору, незважаючи на достатньо жорстку правову регламентацію внутрішніх і зовнішніх державно-управлінських відносин та імперативний метод їх правового регулювання, в тій чи іншій мірі завжди присутня в державно-управлінській діяльності, оскільки ресурс правового регулювання небезмежний та, як правило, у певній мірі відстає від фактичного розвитку тих чи інших суспільних відносин. У таких детально нерегламентованих ситуаціях основна відповідальність за дотримання професійних етичних цінностей покладається на особистість державного службовця.

Отже, відсутність взаємопов'язаності моральних, професійно-етичних та професійних вимірів, особливо у державно-управлінській діяльності, призводить до соціальної деградації професіоналізму, що виявляється у поширенні негативних явищ у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зокрема таких, як корупція, бюрократизм, політична заангажованість, особиста відданість конкретним керівникам, відірваність від потреб суспільства тощо.

Водночас високий рівень моральності будь-якого працівника не звільняє його від обов'язку професійно виконувати службові доручення, оскільки неможливо виправдати професійні недоліки навіть найкращими моральними якостями. Якщо, використовуючи відповідну моральну мотивацію, в результаті обмеженості професійних знань та вмінь відповідний службовець діє непрофесійно, це не знімає з нього відповідальності, більше того, накладає моральну провину за відсутність професійного самовдосконалення [58, с. 22-23].

Таким чином, встановлюючи у відповідних нормативно-правових актах вимоги, які визначають рівень професіоналізму тієї чи іншої особи, уповноваженої на виконання функцій держави, доцільно також передбачити необхідність встановлення відповідного рівня моральної свідомості особистості, яка претендує на зайняття певної державно-управлінської посади, забезпечивши тим самим так звану превентивну, або попередню, взаємопов'язаність моральних, професійно-етичних та професійних якостей.

Необхідно також враховувати, що моральність як один із факторів, який визначає рівень соціальності та демократичності держави, її авторитет, відіграє особливу роль у формуванні довіри суспільства до держави. Без цього неможливий сталий та ефективний розвиток держави, її конкурентоспроможність у світовому співтоваристві. Очевидно, що права, свободи і законні інтереси фізичних та юридичних осіб не можуть ефективно реалізовуватися, якщо держава не виконує перед ними своїх обов'язків, не несе відповідальності за непродумані та неправомірні дії [515, с. 22].

Девальвація категоричних моральних імперативів у свідомості людей призводить до втрати стійких ціннісних орієнтацій та до формування спотвореного образу свободи, що починає протиставлятися будь-чому дисциплінованому. Як наслідок, спотворених форм набувають такі фундаментальні цінності сучасної світової цивілізації, як справедливість, рівність та гуманізм. Очевидно, це пов'язано насамперед з послабленням морального імунітету суспільства. Адже, визнаючи за особистістю свободу вибору, мораль покладає на неї відповідальність за виконання або невиконання вимог моральності. Моральний потенціал особистості включає в себе не лише добру волю, почуття та усвідомлення обов'язку, а й особисту відповідальність за вміння виконувати вимоги моралі у найефективніший спосіб.

Саме від рівня моральної свідомості суб'єктів, які реалізують державно-владні повноваження, залежить ефективність всієї управлінської діяльності, реальне забезпечення прав, свобод та інтересів громадян і, насамперед права на гідне життя. Адже, незважаючи на існуючі правові заборони, а в окремих випадках і наявність механізму притягнення відповідних посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування до юридичної відповідальності, у тому числі кримінальної, сама держава нерідко сприяє виникненню різного роду «тіньових схем» ухилення від сплати податків, які, суто з формальної точки зору, навіть можуть відповідати окремим правовим нормам, сприяти тому, що чимало посадових осіб державних органів займаються «тіньовою» підприємницькою діяльністю, особисто або через підставних осіб входять до складу керівних структур різних комерційних організацій, як правило, з метою власного збагачення за рахунок інших осіб. Внаслідок цього вони отримують реальну можливість лобіювання та прямої підтримки інтересів таких організацій, отримуючи високу плату за такі «послуги» [306, с. 388].

Крім цього, внаслідок девальвації категоричних моральних імперативів у свідомості державних діячів та службовців на сучасному етапі розвитку України загрозливого характеру, поряд з правовим нігілізмом та правовим ідеалізмом, набуває така форма деформації правосвідомості, як правова демагогія. Це проявляється у штучному протиставленні один одному різних за юридичною силою нормативно-правових актів, у безпідставній, неаргументованій, а суто емоційній критиці Конституції України чи інших законодавчих актів, у перебільшенні значення прав і свобод людини при нівелюванні інших юридичних і загальнолюдських цінностей, у свідомому прийнятті декларативних за формою нормативно-правових актів тощо.

Усе це зумовлює нагальну необхідність встановлення не лише чіткого юридичного механізму забезпечення ефективної юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, а й підвищення значення та авторитету основних моральних цінностей людського буття, моральної складової діяльності суб'єктів державно-владних повноважень.

В обговорюваній тематиці цілком логічним буде сформулювати питання: яким чином можна підвищити етичну складову у діяльності суб'єктів публічної влади?

Деякі вчені виокремлюють два основних шляхи такого підвищення. По-перше, одним із чинників формування високого рівня моральної культури суб'єктів публічної влади слід визнати розвиток прикладної етики, професійних етичних кодексів, заснованих на основних досягненнях етичної (моральної) думки. При цьому позитивне значення таких професійних етичних кодексів полягає в тому, що вони привертають увагу індивідів, на яких поширюється їх дія, до їх морального статусу. Також кодекси професійної етики створюють відповідне уявлення про ціннісний зміст етичної теорії [155, с. 112-117]. Безумовно, що навіть затвердження таких кодексів на юридичному рівні ще не означає, що всі етичні стандарти в діяльності суб'єктів публічної влади будуть суворо дотримуватися. Водночас сам факт їх затвердження, безумовно, сприятиме покращенню комунікативного клімату в сфері державної служби, сприятиме коригуванню негативних проявів та якостей людського характеру тощо.

У контексті вищенаведеного доцільно приділити окрему увагу питанню дисциплінарної відповідальності державних службовців за вчинення аморальних проступків. У науковій літературі з цього приводу склався визначальний підході щодо можливості застосування дисциплінарної відповідальності до державних службовців за аморальні проступки. Зокрема, представники теоретичної науки вважають, що до дисциплінарної відповідальності потрібно притягати державних службовців за вчинення аморального проступку незалежно від того, чи пов'язаний останній з виконанням посадових та службових обов'язків, чи ні [90, с. 57].

На нашу думку, такий підхід можна застосовувати лише в тому випадку, якщо у кодексах професійної етики будуть закріплені, по-перше, її відповідні правила з урахуванням специфіки тієї чи іншої управлінської діяльності, по-друге, вичерпний перелік аморальних проступків, за вчинення яких службовця можна притягнути до дисциплінарної чи іншого виду юридичної відповідальності.

Виходячи з вищенаведеного, одним із перших кроків вирішення цієї проблеми може бути прийняття Верховною Радою України [76, с. 130] загального Кодексу професійної етики державних службовців або, наприклад, Кодексу професійної етики осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Це має стати фундаментом для затвердження відповідних Правил професійної етики державних службовців у відповідному державному органі, оскільки неможливо визначити та врахувати всі особливості діяльності різних категорій державних службовців у кодифікованому акті. Саме тому успішне вирішення даного питання багато в чому залежить також і від локального регулювання [273, с. 183-184].

Як зазначає Н. Неумивайченко, високі моральні риси державного службовця не формуються стихійно, а тому потрібен єдиний законодавчий акт, що регулює поведінку всіх категорій державних службовців. Його роль міг би виконувати Кодекс загальних правил поведінки державних службовців, спрямований на зміцнення моральних засад управлінської діяльності, виховання у осіб, уповноважених на виконання функцій держави, почуття патріотизму, необхідності неухильного виконання законів та етичних норм у професійній діяльності. Етика державної служби, як один із видів професійної етики є кодексом поведінки, який приписує певний моральний тип або стандарт людських взаємовідносин, що є оптимальним з точки зору здійснення державними службовцями професійної діяльності. Такий кодекс поведінки повинен містити основні принципи і норми, що у загальній формі виражають моральні вимоги до діяльності державного службовця [341, с. 81].

Отже, конкретні вимоги до осіб, уповноважених щодо виконання функцій держави, залежать від органу, в якому така особа виконує покладені на неї обов'язки, а також характеру виконуваної роботи. Але беззаперечним є той факт, що низка вимог до таких осіб та їх поведінки мають загальний характер, а отже, стосуються усіх осіб, які виконують відповідні державно-владні функції. Серед таких загальних вимог слід назвати: відданість народу України; пріоритет прав і свобод людини та громадянина над інтересами суспільства і держави, над особистими або корпоративними інтересами; професіоналізм, досвід і навички, необхідні для успішного виконання службових завдань і функцій; вміння на практиці застосовувати сучасні наукові здобутки; добросовісність; ввічливість, коректність, шанобливе ставлення до громадян, підлеглих та керівників; висока загальна, правова та комунікативна культура; високі моральні якості, зокрема, чесність, порядність, добросовісність, сумлінність тощо; знання справи, адміністративні здібності; вміння оцінювати працю інших працівників та надавати їм приклад своєю поведінкою, уникати дій, які можуть свідчити про прихильність до окремих осіб, утримуватися від політичної діяльності у формі заяв і акцій, висловлення ставлення до певних політичних партій або рухів, уникати створення конфліктних ситуацій, а в разі їх виникнення негайно створити всі умови для їх усунення; вміння налагодити належний контроль за роботою підлеглих, високий рівень моральної відповідальності тощо [45, с. 26-27].

По-друге, механізм реалізації дотримання моральних вимог до службової поведінки державних управлінців усіх рівнів може дати найкращі позитивні результати лише в тому випадку, якщо ці моральні вимоги та ідеали стануть особистим внутрішнім переконанням кожного управлінця. Це означає, що виховання почуття морального обов'язку та відповідальності при служінні державі й суспільству має бути сформоване ще до вступу на відповідну державно-управлінську посаду, а згодом розвиватися на самій посаді. Для забезпечення зазначеного механізму необхідно насамперед звернути увагу на вищу освіту за напрямом державно-управлінської діяльності. Адже саме вищі навчальні заклади покликані культивувати в межах підготовки високопрофесійних кадрів у сфері державного і муніципального управління принципи моральності та культури, докладати значні зусилля для виховання майбутніх управлінців. З цією метою слід не лише забезпечити відповідні вищі навчальні заклади висококваліфікованим професорсько-викладацьким складом та створити умови для лояльного і відповідального ставлення державно-владних і муніципальних органів до студентів-практикантів, а й створити справжній престиж державної та муніципальної управлінської діяльності, статусу їх службовців, які безпосередньо виконують відповідні управлінські функції та завдання.

Безумовно, високий рівень моральної свідомості державних та муніципальних службовців не отримується раз і назавжди разом з вищою освітою, а повинен постійно вдосконалюватися, для чого у високорозвинених країнах організовуються відповідні практики.

Отже, особливу роль у впровадженні етичних стандартів управлінської діяльності відіграє етична освіта осіб, уповноважених на виконання функцій держави, яка повинна бути безперервною та професійно-спрямованою. Система етичних знань, здобутих у процесі такої спеціальної освіти, з одного боку, інтегрує отримані правові та інші знання, набутий досвід, з індивідуальними цінностями особистості, а з іншого - слугує ефективним засобом профілактики корупційних правопорушень. Тобто етичні знання - це органічний елемент професійної діяльності осіб, уповноважених виконувати функції держави, що сприяє високій ефективності управлінської діяльності та підвищенню авторитету державної служби в суспільстві [418].

Таким чином, удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою значною мірою залежить від етичного або морального чинника, який хоча і пов'язаний з правовим регулюванням, посідає самостійне місце у структурі механізму її забезпечення. Вказаний чинник справляє вплив на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених виконувати функцій держави, зводячи до мінімуму їх можливі протиправні діяння. При цьому не виключається і певний вплив моральних норм на негативний аспект юридичної відповідальності суб'єкта, який проявляється у тому, що особа з високим рівнем моральної свідомості, навіть якщо вона вчинила правопорушення, докладатиме всіх можливих зусиль для подолання його негативних наслідків. До цього можна лише додати, що першочерговою складовою, як суто правового, так і будь-якого іншого механізму забезпечення якісної державно-управлінської діяльності, є політична воля, без наявності якої неможливо навіть «зрушити з місця» при вирішенні тих чи інших важливих соціальних проблем.

Підсумовуючи вищенаведене у контексті дослідження взаємозв'язку позитивного права та проблем ефективності правового регулювання питань удосконалення системи законодавства, підвищення «якості» правосуддя та інституту юридичної відповідальності, можемо цілком справедливо стверджувати: процес удосконалення системи законодавства є складним, оскільки пов'язаний з багатьма чинниками об'єктивного і суб'єктивного характеру. Адже ефективні закони та підзаконні нормативно-правові акти є результатом не лише досконалої роботи уповноважених суб'єктів правотворчої діяльності, передусім парламенту, а й наслідком точної і неухильної реалізації правових приписів усіма суб'єктами правореалізації, що можна досягти лише в умовах розвиненого громадянського суспільства та панування соціального консенсусу. При цьому соціокультурний підхід до розуміння позитивного права дає змогу забезпечити найповніше втілення багатоаспектної соціальної складової у юридичному змісті нормативно- правових актів.

Ефективність законодавства полягає у раціональному використанні у процесі правового регулювання різноманітних соціальних та юридичних чинників. На основі прийнятих уповноваженими суб'єктами правотворчості нормативно-правових актів суспільні відносини розвиваються у вигідному для суспільства і держави напрямі на засадах забезпечення належного соціального компромісу між учасниками суспільної комунікації.

Однією з найважливіших складових ефективності правового регулювання є показники якості правосуддя, сутність якого, на відміну від поняття судочинства, полягає у такій діяльності органів судової влади щодо вирішення юридично важливих спорів, яка здійснюється не лише відповідно до норм законодавства, а й враховує такі основоположні принципи розвитку усієї соціальної системи, як справедливість, рівність, гуманізм, милосердя тощо. Завдяки цьому забезпечується реальність принципу верховенства права, втілення ідеальних за змістом природно-правових засад у найважливішу правозастосовну діяльність, тобто захист гарантованих Конституцією та законами України прав, свобод і законних інтересів людини, інтересів суспільства та держави.

Ефективне правосуддя органічно поєднує дві складові: об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивна складова «якості» правосуддя знаходить своє безпосереднє вираження передусім у законодавстві, тобто у нормах позитивного права, які встановлюють принципи здійснення правосуддя, основні засади формування суддівського корпусу, межі здійснення суддівського розгляду, критерії об'єктивності та неупередженості суду, а також шляхи їх забезпечення, особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, засади побудови судової системи, порядок виконання судових рішень, основні параметри доступності правосуддя тощо. Суб'єктивна складова ефективності правосуддя проявляється через особливості внутрішнього світогляду та ціннісних орієнтацій конкретного судді, які формуються не лише за допомогою права та пов'язаних з ним явищ правової дійсності, а й за допомогою інших соціальних норм, зокрема, моральних і релігійних. З вказаного випливає, що для забезпечення ефективності правосуддя необхідно, щоб норми позитивного права приймалися з урахуванням соціокультурного контексту, в якому вони функціонують та в якому знаходять своє безпосереднє вираження ідеальні природно-правові засади соціального розвитку. Такий підхід зводить до мінімуму можливе виникнення у свідомості суддів ціннісного конфлікту, не в останню чергу обумовленого невідповідністю вимог, які пред'являються до нього чи до іншого суб'єкта різними соціальними нормами.

Інститут юридичної відповідальності являє собою відносно відокремлену сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків у межах різних галузей права, у тому числі тих, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення. Вказаний інститут має системний, міжгалузевий та регулятивно-охоронний характер, що справляє динамічний вплив на найважливіші суспільні відносини предметом його регулювання виступають як найважливіші суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням стабільного правопорядку, так і правовідносини відповідного виду юридичної відповідальності.

Удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, поряд з правовим, залежить від етичного або морального чинника, який справляє вплив на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зводячи до мінімуму можливі протиправні дії. При цьому не виключається певний вплив моральних норм на негативний аспект юридичної відповідальності суб'єкта, який проявляється у тому, що особа з високим рівнем моральної свідомості, навіть якщо вона вчинила правопорушення, докладатиме усіх можливих зусиль для подолання його негативних наслідків.

Висновки до розділу 4

Підсумовуючи вищенаведене у контексті дослідження взаємозв'язку позитивного права та проблем ефективності правового регулювання питань удосконалення системи законодавства, підвищення «якості» правосуддя та інституту юридичної відповідальності, можемо цілком справедливо стверджувати: