Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Слід погодитися з вітчизняним дослідником Л. Москвич у тому, що реалізація права на справедливий і ефективний судовий захист передбачає, що особа повинна мати фактичний (реальний) доступ до установ судової системи, виключаючи при цьому фінансові перешкоди у вигляді надмірного судового збору та інших судових витрат. Однією з правових передумов забезпечення доступу до правосуддя є наявність суб'єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає з конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини та громадянина, закріпленого у статті 55 Конституції України. Другою правовою передумовою реальної доступності правосуддя є нормативне закріплення й реальне утвердження рівності громадян перед законом і судом, що означає, по-перше, неможливість встановлення будь-яких обмежень для осіб за формальними ознаками (майновий ценз, раса, колір шкіри, політичні чи релігійні переконання, освіта, мова тощо) у разі звернення до суду; по-друге, що громадяни у суді користуються однаковими процесуальними правами і до них застосовуються чинні норми матеріального права й однакові правила судочинства [326, с. 153].

Доступність правосуддя як складова принципу справедливості його здійснення є таким станом організації судової системи та юрисдикційної діяльності суду в демократичному суспільстві, який задовольняє потребу останнього у вирішенні юридично значущих справ і відповідає закріпленим у міжнародно-правових актах вимогам. Доступність правосуддя забезпечується оптимальною побудовою судової системи, яка передбачає можливість щонайменше дворазового перегляду рішення суду першої інстанції, територіально наближена до населення, включає систему процесуальних гарантій забезпечення права особи на відстоювання власної позиції у суді [344, с. 247].

Таким чином, сутність принципу доступності правосуддя виражається у відсутності надмірних та необґрунтованих перешкод як юридичного, так і політичного, економічного, соціального, інформаційно-технічного характеру для звернення фізичних і юридичних осіб до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів, а також для розгляду і вирішення справ у суді [259, с. 330].

Враховуючи статтю 3 Цивільного процесуального кодексу України [518], статтю 1 Господарського процесуального кодексу України [84], статтю 6 Кодексу адміністративного судочинства України [147], які закріплюють право особи на звернення до суду за захистом своїх прав і законних інтересів, процесуальне законодавство розвиває принцип доступності правосуддя, включаючи до його змісту, зокрема, такі елементи: 1) можливість кожного безпосередньо або через свого представника звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів; 2) наявність у осіб, які беруть участь у розгляді судом справи, широкого кола процесуальних прав і обов'язків; 3) закріплення у названих процесуальних кодексах вичерпного переліку підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду, зупинення провадження у справі та закриття провадження у справі; 4) можливість осіб, які беруть участь у розгляді судом справи, оскаржити судове рішення в апеляційному та касаційному порядках, у тому числі у зв'язку із так званими винятковими обставинами; 5) можливість участі сторін судового процесу в реальному виконанні судового рішення на стадії виконавчого провадження тощо.

Слід зазначити, що забезпечення доступності правосуддя як елемента справедливого судового захисту ускладнюється існуванням окремих проблем, які, на жаль, досі не знайшли свого вирішення, у тому числі на рівні позитивного права або законодавства. Вони пов'язані з основними чинниками, які безпосередньо визначають якість доступності правосуддя: 1) якість та вартість правової допомоги, яку отримують сторони процесу; 2) тривалість судового процесу; 3) характер організації судової системи та правил, які регламентують питання звернення до суду, зокрема підвідомчість та підсудність правових спорів судам, а також порядок розгляду і вирішення судових справ; 4) розвиненість громадських інститутів, які забезпечують юридичний супровід судового захисту прав і законних інтересів різних соціальних груп населення [565, с. 70-88].

Зокрема, аксіоматичним слід визнати, що для реального та рівного доступу до правосуддя сторони судового процесу потребують кваліфікованої юридичної допомоги для забезпечення своїх інтересів у суді. Іншими словами, для успішного ведення справи в суді майже завжди необхідний професійний юридичний супровід на усіх його стадіях, що неминуче збільшує витрати громадян. З цього випливає, що неможливість користування послугами професійного юридичного «представника» у судовому процесі у зв'язку із неможливістю самостійно здійснити оплату таких послуг означає фактичну неможливість доступу окремих категорій громадян до правосуддя. Таку ситуацію навряд чи можна назвати нормальною, особливо коли судові витрати, до складу яких включаються витрати на правову допомогу, є непосильними для більшості громадян. Саме тому законодавець цілком справедливо встановив пільги, для окремих, найбільш незахищених верств населення, що мають право на отримання такої допомоги на безоплатній основі.

Так, у статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» [129] визначено вичерпне коло осіб, які мають право на отримання безоплатної вторинної правової допомоги, тобто державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Однак вказана стаття містить суттєву прогалину, яка полягає в тому, що поза її увагою залишилися громадяни, які не підпадають під вказані категорії осіб, та, водночас, не мають засобів для оплати кваліфікованої юридичної допомоги для забезпечення своїх інтересів у суді.

Так, стаття 14 вказаного Закону визначає відповідні категорії осіб, які мають право на отримання безоплатної вторинної правової допомоги. При цьому можливість отримання такої правової допомоги цілком справедливо пов'язується з наявністю складних життєвих обставин, які значно ускладнюють або зовсім унеможливлюють отримання ними якісної правової допомоги при здійсненні права на судовий захист своїх прав. Водночас, пункт 1 частини 1 статті 14 передбачає, що право на отримання безоплатної вторинної правової допомоги мають особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо їхній середньомісячний дохід не перевищує двох розмірів прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до закону для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі, що не перевищує двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб.

Як бачимо, поза увагою в даній нормі залишилася значна кількість громадян України, які, наприклад, отримують дохід більше, ніж прожитковий мінімум, але менше ніж, скажімо, 4000 грн на місяць. Цілком зрозуміло, що, навіть, якщо громадянин і отримує щомісяця 4000 або навіть 5000 чи 6000 грн, то оплатити послуги адвокатам, які є суб'єктами надання вторинної правової допомоги та послуги яких у приватному порядку нерідко коштують від п'ятиста гривень на годину, буде якщо і можливо, то лише з урахуванням суттєвих обмежень основних соціальних і культурних потреб. Щодо інвалідів вказана норма також є дискримінаційною, оскільки, наприклад, з 01 січня по 01 травня 2017 року прожитковий мінімум для непрацездатних осіб становить 1247 грн. Якщо даний показник помножити на два, то отримаємо такий результат, що право на безоплатну вторинну правову допомогу мають лише інваліди, якщо їх пенсія або інша соціальна допомога, що призначена замість пенсії, є меншою ніж 2494 грн. Така сума для даної категорії громадян, як інваліди, взагалі, неприпустима, оскільки більшу частину своїх грошей вони вимушені витрачати на підтримання власного здоров'я, суттєво економлячи при цьому на інших важливих соціальних та культурних потребах свого життя.

У зв'язку із цим, на нашу думку, пункт 1 статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» доцільно викласти в такій редакції: «особи, середньомісячний сукупний дохід яких нижче суми двох мінімальних заробітних плат, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше семи прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб».

Крім цього, проблемою сьогодення є не лише отримання безоплатної вторинної правової допомоги для певних категорій громадян, що вже деформує загальноправовий принцип рівності та справедливості у частині реальності доступу до правосуддя, а й якість надання такої правової допомоги. Це пов'язано з тим, що у Законі України «Про безоплатну правову допомогу» не вказані критерії, за якими має оцінюватися така допомога, хоча й зазначається, що така правова допомога має надаватися якісно та в необхідному обсязі. Також, не визначена конкретна міра юридичної відповідальності за порушення суб'єктами надання безоплатної правової допомоги обов'язку надавати останню якісно та в необхідному обсязі.

Слід зазначити, що проблеми доступності правосуддя не вичерпуються лише можливістю громадян забезпечити якісну правову допомогу в процесі реалізації свого права на судовий захист у випадку порушення їх прав. Вказані проблеми перебувають також у площині інших чинників доступності правосуддя, про які вже зазначалося. Мова йде про актуальні проблеми розмежування підвідомчості та підсудності справ судам, проблеми організації судової системи тощо, аналіз яких потребує здійснення окремих фундаментальних наукових досліджень як загальнотеоретичного, так і галузевого спрямування.

У контексті зазначеного вище прикладу, окремих недоліків або прогалин Закону України «Про безоплатну правову допомогу» необхідно доповнити, що ті чи інші проблеми реалізації доступу до правосуддя порушують загальний принцип справедливості незалежно від того, яка саме концепція справедливості є пануючою або домінуючою в суспільстві, а саме: «люди між собою мають право на визначений відносний стан рівності або нерівності, у відповідності до якого розподіляються права та обов'язки» [315, с. 272].

Таким чином, слід визнати, що справедливість правосуддя - це складне і неоднозначне поняття, яке включає щонайменше такі елементи: 1) доступність правосуддя, сутність якого полягає, з одного боку, у забезпеченні рівних прав і можливостей для кожного звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів та взяти участь у судовому процесі, реалізуючи надані процесуальні права та обов'язки, а з іншого - розглянути і вирішити судом правовий спір чи кримінальну справу протягом встановлених у законодавстві розумних термінів з оптимальним використанням визначених у процесуальному законі правових засобів залежно від складності розглядуваної справи; 2) встановлення судом істини при вирішенні справи з метою винесення не лише формально законного рішення, а й обґрунтованого, зміст якого повинен встановлювати неправомірність діяння лише у відповідності до того, що мало місце в реальній дійсності; 3) обов'язковість відновлення порушених прав і свобод особи, а якщо відновити або поновити права з об'єктивних причин не видається можливим, - обов'язковість компенсації завданої матеріальної або моральної шкоди.

Слід звернути увагу також на те, що майже у всіх чинних в Україні процесуальних кодексах, окрім Господарського процесуального кодексу України, закріплено положення, згідно з яким завданням відповідного виду судочинства є саме справедливий розгляд судових справ певної юрисдикції, відповідно до якого кожному гарантується право на справедливий розгляд і вирішення справи в розумні терміни незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону (ст. 1 ЦПК України, ст. 2 КАС України, ст. 21 КПК України). При цьому в Конституції України у Розділі VІІІ «Правосуддя» справедливість, як основний принцип здійснення правосуддя або судочинства взагалі не згадується, хоча ті засади судочинства, які закріплені у статті 129 Конституції України, спрямовані на реалізацію саме справедливого судового розгляду. Тому враховуючи найвищу юридичну силу Конституції України, а також зведення до мінімуму можливості зловживання закріпленими у ній засадами судочинства, вважаємо, що справедливість як основна засада здійснення правосуддя в Україні повинна бути закріплена насамперед саме в Конституції України та відтворена на рівні всіх процесуальних кодексів.

Крім цього, справедливість, як найважливіша та основна засада здійснення правосуддя не може обмежуватися лише формальною складовою, сутність якої зводиться до необхідності оцінювати будь-яку ситуацію, виходячи з єдиної позиції, оскільки така постановка питання суперечить самій суті права на справедливий суд. Також, застосування лише формальної справедливості, як основи права на справедливий суд, фактично означало б порушення статей 3, 21, 22, 24, 55 та 129 Конституції України. Отже, формальна складова справедливості при здійсненні правосуддя має бути доповнена її реальною складовою, за допомогою якої можна чітко розмежувати, які саме випадки можна вважати однаковими, а які ні. Відтак, ефективність реалізації права на справедливий судовий розгляд передбачає єдність об'єктивних та суб'єктивних засад справедливості. Якщо ж має місце суб'єктивне протиставлення цих засад, що може виражатися в різних формах, то фактично зводиться нанівець або принаймні суттєво применшується сама сутність справедливого правосуддя, що суперечить цінності верховенства права та засадам демократичного суспільства. Це означає, що при недотриманні права на справедливий судовий розгляд принцип поваги до прав людини втрачає своє першочергове значення, а норми Конституції України перетворюються не більше ніж на декларації про добрі наміри.

Окремо слід наголосити, що справедливість правосуддя передбачає наявність чітких процесуальних гарантій його учасників, зокрема таких, як: рівність сторін, змагальність процедури, ефективне використання сторонами у справі своїх процесуальних прав, швидкий розгляд справи у розумні терміни, наявність у судочинстві, так званих, спрощених процедур, серед яких слід назвати насамперед можливість примирення сторін або досягнення мирного врегулювання спору до початку прийняття його до провадження або ж у процесі судового розгляду [344, с. 249].

Ще однією важливою складовою забезпечення якості правосуддя є компетентність та незалежність суддів, які реалізують правосуддя у конкретних справах. Адже цілком очевидно, що право кожного на справедливий суд, яке закріплене не лише на національному, а й на міжнародному рівнях, об'єктивно передбачає наявність особливих вимог до кандидатів на суддівські посади та порядку формування суддівського корпусу.

При визначенні того, чи може суд вважатися незалежним, слід враховувати спосіб призначення членів суду, термін перебування судді на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у суду внутрішніх ознак незалежності. Таким чином, незалежне правосуддя включає два рівні - зовнішній та внутрішній. Зовнішній рівень незалежності передбачає політичну й соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності зумовлений суспільно-політичним становищем, в якому реалізується судова діяльність. Реальна політична незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу, що набуває особливої актуальності в умовах багатопартійності та політичного плюралізму. Соціально-економічний рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування суддів, матеріальним і побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом. Внутрішній рівень незалежності суду включає процедурні аспекти, статусні гарантії суддів, а також особливості побудови судової системи [326, с. 155].

Відповідно до частини 5 статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» незалежність судді забезпечується: 1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; 2) недоторканістю та імунітетом судді; 3) незмінюваністю судді; 4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; 9) функціонуванням органів суддівського самоврядування; 10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; 11) правом судді на відставку [135].

У цьому контексті слід зауважити, що основні стандарти у сфері формування професійного та незалежного суддівського корпусу сформульовані як на міжнародно-правовому рівні, так і на рівні національних держав, законодавство яких більшою чи меншою мірі враховує основні положення міжнародно-правових актів у цій сфері. Зокрема, в нормах міжнародного та європейського права закріплені основні засади добору, призначення суддів та їх кар'єрного зростання, які належать до найбільш значущих гарантій незалежності судової влади. Так, у Рекомендації R (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 року, закріплено важливе положення, згідно з яким «усі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні мати у своїй основі об'єктивні критерії, а саме: як обрання, так і кар'єра суддів повинні базуватися на заслугах, з урахуванням їхньої кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів їхньої праці. Орган, уповноважений приймати рішення щодо обрання та кар'єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів» [406].

Висновком № 10 Консультативної Ради європейських суддів «Судова влада на службі суспільства» [63, c. 157] від 23 листопада 2007 року також передбачено, що для підтримання незалежності судової влади визначальним є те, щоб призначення та просування по службі суддів були незалежними і не здійснювалися парламентом або виконавчою владою (п. 48).

Питання добору та призначення суддів відображені також в Основних принципах незалежності судових органів, що схвалені Резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, а також у Європейській Хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року та деяких інших документах [323, с. 180]. Норми вищеназваних документів закріплюють, що стандартом незалежного суду визнається належним чином закріплена на національному рівні якісна система формування суддівського корпусу, що містить чіткі принципи і способи добору кандидатів у судді; конкретні вимоги, що пред'являються до кандидатів у судді; участь незалежного органу суддівської влади у системі призначення суддів тощо.

Слід зазначити, що сформована в Україні система формування суддівського корпусу в цілому відповідає європейській континентальній традиції. На теперішній час згідно із нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» для кандидатів на посаду суддів вже передбачено не лише дотримання формальних вимог законодавства (вік, стаж роботи в галузі права, ценз осілості, необхідність володіння державною мовою та надання формально-анкетних даних), а й необхідність проходження спеціальної підготовки кандидата на посаду судді протягом одного року в Національній школі суддів України, після успішного проходження якої кандидат на посаду судді допускається до складання кваліфікаційного іспиту. При цьому позитивною законодавчою новелою є також те, що перед проходженням спеціальної підготовки кандидат на посаду судді повинен скласти так званий відбірковий іспит, який проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів у формі анонімного тестування з метою перевірки рівня його загальнотеоретичних знань в галузі права, володіння державною мовою та особистих морально-психологічних якостей (ст. 69-73 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Водночас, на нашу думку, виявити особисті морально-психологічні якості кандидата на посаду судді значно легше при складанні ним не відбіркового, а кваліфікаційного іспиту, у меті проведення якого у частині 3 статті 78 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на жаль, прямо не зазначена подібна складова. Адже цілком очевидним є те, що за час спеціальної підготовки кандидата на посаду судді протягом одного року виявити його об'єктивні морально-психологічні та інші особисті якості значно легше, ніж на відбірковому етапі, допуск до якого обмежується дотриманням визначених у законодавстві формальностей, тим більше, що відповідно до частини 6 статті 77 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Національна школа суддів України надсилає матеріали щодо кандидатів, які пройшли спеціальну підготовку, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для складання кваліфікаційного іспиту. При цьому вважаємо, що дану норму слід доповнити положенням, згідно із яким ці матеріали повинні включати детальну особову характеристику кандидата на посаду судді, які пройшли спеціальну підготовку, у тому числі інформацію про виявлені під час проходження спеціальної підготовки морально-психологічні якості такого кандидата, підтверджені відповідними документами.

Саме тому, на нашу думку, мету проведення відбіркового іспиту можна обмежити лише необхідністю перевірки загальнотеоретичних знань у галузі права, знань основних положень Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також володіння державною мовою, а при складанні кваліфікаційного іспиту окремою його складовою мають бути відповідні завдання, виконання яких, серед інших встановлених у Законі критеріїв, свідчить про належний рівень морально-психологічних та інших особистих якостей кандидата на посаду судді.

Крім цього, норми частини 6 статі 73 та частини 5 статті 78 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачають обов'язкове затвердження Вищою кваліфікаційною комісією суддів України положень про порядок складання відповідного відбіркового та кваліфікаційного іспитів та методики оцінювання кандидатів, щодо яких був проведений конкретний іспит. Це означає, що за відсутності таких затверджених положень неможливо вести мову про чіткі та однозначні критерії виявлення морально-психологічних та інших якостей кандидата на посаду судді, що може призвести щонайменше до певних зловживань при оцінюванні результатів таких іспитів.

Слід відзначити, що професійна кваліфікація або компетентність судді включає декілька компонентів, які мають бути враховані у методиці оцінювання кандидатів на посаду судді. До них, зокрема, належать: 1) суддя має бути обізнаний у питаннях законодавства і практики його застосування, що забезпечується відповідною системою освіти, у тому числі спеціальної, і перевіряється ще до призначення його на посаду; 2) суддя повинен мати високий рівень підготовки щодо розгляду конкретної справи, що забезпечується його діями, спрямованими на вивчення справи, нормативного матеріалу й судової практики; 3) суддя повинен постійно вивчати нову інформацію про зміни і доповнення до чинного законодавства, а також про виникнення нових підходів у правозастосуванні, які зустрічаються у судовій практиці, що забезпечується самопідготовкою судді, періодичним підвищенням кваліфікації, проходження відповідного навчання; 4) суддя повинен мати високий рівень морально-психологічної придатності до суддівської роботи, що передбачає такі людські якості, як чесність, порядність, принциповість, розвинене почуття відповідальності, комунікабельність тощо [344, с. 249].

Таким чином, слід погодитися з думкою С. Прилуцького, який пов'язує незалежність судді з його особливим внутрішнім та зовнішнім станом, при якому він обтяжений лише волею права, зміст якого відповідає загальноправовим принципам справедливості, рівності, свободи та гуманізму, а також внутрішнім голосом совісті [390, с. 128]. Водночас незалежність судді в жодному разі не можна абсолютизувати, оскільки за такого підходу ми змушені будемо визнати, що суддівська діяльність взагалі не піддається контролю, основні параметри якого також мають бути визначені у законодавстві. Важливою умовою забезпечення дієвості такого контролю, а отже, ефективності реалізації принципу незалежності суду, є інститут дисциплінарної відповідальності суддів.

У цьому контексті слід зазначити, що інститут дисциплінарної відповідальності в цілому достатньо розроблений у сучасній правовій доктрині, насамперед у межах галузі трудового права. Разом з тим, особливості й природа дисциплінарної відповідальності суддів як носіїв судової влади, так само, як і державних службовців взагалі, у правовій доктрині залишаються недостатньо дослідженими. Між тим саме у суді чи не найбільше формується ставлення людини до державної влади в цілому, оцінюється здатність держави захищати інтереси своїх громадян, застосовувати силу закону з метою відновлення справедливості.

На думку окремих учених, яку слід підтримати, дисциплінарна відповідальність судді - це особливий вид юридичної відповідальності спеціального суб'єкта (судді), який полягає, по-перше, в обов'язку судді бути неупередженим і справедливим, добросовісно виконувати покладені на нього повноваження, по-друге - це застосовувана в особливому порядку міра дисциплінарного стягнення у випадку порушення суддею принципів і норм національного і міжнародного права, визнаного у державі, а також вимог суддівської етики [18, с. 9].

Якщо ретроспективно подивитися на особливості розвитку інституту дисциплінарної відповідальності суддів за період незалежності України, то можна пересвідчитися, що в його основі перебував недемократичний та, по суті, антисоціальний підхід, який фактично зводив нанівець реальність дисциплінарного впливу на суддів, оскільки такий вплив згідно із тодішнім законодавством міг обмежуватися лише дисциплінарним стягненням у формі догани, для законного і обґрунтованого застосування якої передбачалася складна організаційна процедура.

Такий підхід до правового регулювання інституту дисциплінарної відповідальності суддів, що значно звужував її сутність та зміщував акценти на задоволення інтересів лише «суддівського товариства», фактично перетворював судову владу та здійснювану нею функцію правосуддя на так звану «річ у собі». За такого підходу, враховуючи ще й недоторканність суддів та величезну суспільну значущість їх публічно-владної діяльності, спрямованої на забезпечення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, взагалі не може йтися про якість або ефективність здійснення правосуддя. Адже норми позитивного права, присвячені регламентації відносин, пов'язаних з притягненням судді до дисциплінарної відповідальності, не враховують сутність кваліфікаційних та інших вимог, що пред'являються до посади судді.

Вагомим кроком на шляху правового забезпечення справжньої якості правосуддя стало прийняття Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року [131], та внесення зміни до низки найважливіших законодавчих актів України, зокрема Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, у статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року передбачено, що до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у вигляді: 1) попередження; 2) догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; 3) суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; 4) подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов'язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; 5) подання про переведення судді до суду нижчого рівня; 6) подання про звільнення судді з посади.

Втім, слід зазначити, що запропонована редакція останніх трьох пунктів не відповідає окремим проявам юридичного аспекту ефективності законодавства. Це проявляються в наступному: по-перше, подання (так само, як і, наприклад, висновок або рекомендація) не може вважатися видом дисциплінарного стягнення, оскільки юридичне стягнення або покарання полягає у застосуванні визначених законом несприятливих заходів щодо винного суб'єкта за порушення ним певних норм або правил; по-друге, направлення відповідного подання до Вищої ради правосуддя для вирішення питання, наприклад, про звільнення судді з посади ще не означає обов'язку Вищої ради правосуддя його задовольнити на підставі вже проведеної суб'єктом звернення перевірки, оскільки чинним законодавством України чітко не встановлено такого обов'язку.

У зв'язку із зазначеним пункти 4-6 частини 1 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на нашу думку, доцільно викласти в такій редакції: «тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов'язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; 5) переведення судді до суду нижчого рівня; 6) звільнення судді з посади».

Таким чином, з прийняттям нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вперше в історії України, принаймні, на нормативному рівні, намітилася тенденція до якісного реформування правосуддя в України, про ефективність якого неможливо вести мову, якщо у законодавстві не прописані чіткі положення, щодо регламентації порядку притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, у тому числі конкретний розширений перелік дисциплінарних стягнень, які можуть бути накладені на суддю за вчинення того чи іншого дисциплінарного проступку.

Таке нове розуміння інституту дисциплінарної відповідальності суддів, а відтак обумовлення правового статусу судді з точки зору особливих вимог, що пред'являються, узгоджується з окремими міжнародними рекомендаціями і стандартами у сфері правосуддя. Зокрема, це положення узгоджується з Бангалорськими принципами поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схваленими Резолюцією Економічної і соціальної Ради ООН 27 липня 2007 року № 2006/23 [24], які проголошують, серед іншого:

- суддя виявляє та підтримує високі стандарти поведінки суддів з метою зміцнення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності судових органів (п. 1.6);

- поведінка судді в процесі засідання та за стінами суду має сприяти підтримці та зростанню довіри суспільства, представників юридичної професії та сторін у справі щодо об'єктивності суддів та судових установ (п. 2.2);

- суддя повинен демонструвати поведінку, бездоганну навіть з точки зору стороннього спостерігача (п. 3.1);

- суддя повинен дотримуватися етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов'язана з його посадою (п. 4.1);

- суддя свідомо, добровільно та охоче бере на себе необхідні для підтримки власної гідності обмеження, які пересічними громадянами можуть розглядатися як обтяжливі (п. 4.2);

- суддя не має права займатися діяльністю, яка несумісна із старанним виконанням суддівських функцій (п. 6.7).

Крім цього, Рекомендація R (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 року [406], передбачає, серед іншого, що коли судді не виконують своїх обов'язків ефективно та неупереджено або коли мають місце дисциплінарні порушення, слід вжити усіх необхідних заходів, за умови, що вони не впливають на незалежність правосуддя. При цьому відповідно до конституційних принципів правосуддя та правової традиції кожної з держав можуть бути вжиті такі заходи: 1) усунення судді від провадження у справі; 2) доручення судді виконання інших завдань у межах суду; 3) штрафні санкції, зокрема зменшення розміру винагороди протягом певного періоду часу; 4) тимчасове зупинення суддівських функцій (п. 1 Принципу VІ).

Також у Рекомендаціях встановлюється можливість застосування такого виду дисциплінарного стягнення, як дострокове припинення повноважень судді, але за умови, що підстави для такого звільнення мають бути чітко та однозначно виписані в законі з метою уникнення можливих зловживань при тлумаченні їх змісту. Про це йдеться у пункті 2 Принципу VІ Рекомендацій: «Судді, яких було призначено безстроково, не можуть бути відкликані без достатніх на те причин до досягнення ними пенсійного віку. Такі причини повинні бути закріплені у чітко визначених законом положеннях і можуть мати застосування у країні, в якій суддя обирається на визначений термін; вони можуть стосуватися випадків, коли суддя не в змозі відправляти судочинство, або ж він здійснив кримінальний злочин чи серйозно порушив дисциплінарні правила».

Отже, прийняття нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стало черговим кроком нормативно-правового забезпечення оптимального балансу між принципом незалежності суддів та ефективним контролем за їх діяльністю. Адже прийняті законодавцем правові норми закріпили реальну можливість впливати на суддів, які недобросовісно виконують покладені на них народом і державою функції, що, безумовно, зближує позитивне право з цілісним соціокультурним контекстом суспільного розвитку. Зрозуміло, що в подальшому інститут дисциплінарної відповідальності суддів потребуватиме свого подальшого удосконалення, в процесі якого потрібно враховувати не лише відповідні наукові пропозиції сучасних вітчизняних учених [391, с. 6], а й практику реалізації тих норм, які вже прийняті.

Окремою проблемою забезпечення високої якості правосуддя, яка тісно пов'язана з принципом незалежності суддів, є також питання об'єктивного та неупередженого розгляду суддями відповідних справ, віднесених до компетенції та юрисдикції відповідного суду.

Справа в тому, що сутність незалежності суддів полягає у тому, що суддя при здійсненні правосуддя підпорядковується лише закону і нікому не підзвітний. З цього випливає, що суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що координується з вимогами закону. Рішення у судовій справі має базуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися суб'єктивна перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, у тому числі прокурорів, захисників, представників фізичних і юридичних осіб. При вирішенні справи будь-яке втручання у діяльність суддів забороняється і є підставою притягнення до відповідного виду юридичної відповідальності. Вказівки або побажання громадян, посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суддів, зокрема осіб, які займають адміністративні посади в судах, щодо порядку розгляду справи або сутності рішення у справі, є неправомірним втручанням у діяльність судді [344, с. 247-248].

Необхідно відмітити, що у нормі частини 1 статті 57 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка закріплює зміст суддівської присяги, в контексті здійснення суддями правосуддя від імені України використовується такі поняття, як «об'єктивність», «безсторонність», «неупередженість» та «незалежність». При цьому на законодавчому рівні детально розкриті вимоги лише щодо незалежності суду, про що зазначено вище, а зміст таких вимог суддівської присяги, як об'єктивність, безсторонність та неупередженість, залишені поза увагою законодавця, хоча від їх правильного розуміння залежить винесення справедливого і законного судового рішення.

У заявленому контексті потрібно зауважити, що зазначені категорії є близькими за змістом, хоча й нетотожними. Зокрема, об'єктивність у контексті здійснення правосуддя, яка у науковій літературі здебільшого досліджена представниками галузевих юридичних наук, означає можливість пізнання об'єктивної істини у справі, що характеризує відповідність її фактичних обставин реальній дійсності.

Так, Г. Тимченко зазначає, що «принцип об'єктивної (судової) істини - це основне положення, відповідно до якого суд, раціонально використовуючи наявні у сторін можливості і закладений для цього в нормах процесуального права потенціал, встановлює справжні обставини у справі» [468, с. 94]. Інший український науковець А. Завгородня вважає, що під об'єктивною істиною розуміється встановлення судом фактичних обставин справи у тому вигляді, в якому вони існували чи існують в об'єктивній дійсності [121, с. 124]. Ю. Грошевий та деякі інші вчені під принципом об'єктивної істини пропонують розуміти повну і точну відповідність висновків розслідування і суду обставинам конкретної кримінальної справи в їх соціально значущій та юридичній оцінці: об'єктивність дослідження означає пізнання органами, які ведуть процес, обставин кожної кримінальної справи у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів щодо усіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі. Органи, які ведуть процес, повинні уникати як обвинувальних, так і виправдувальних тенденцій у конкретній справі» [243, с. 60-61].

Таким чином, складовими елементами сучасного правосуддя є об'єктивність та неупередженість суду, що проявляється у здійсненні відповідного судового провадження. Це означає, що об'єктивність правосуддя перебуває у діалектичному взаємозв'язку із суб'єктивним виміром правосуддя, який представлено передусім судом (особистістю судді, який розглядає і вирішує справу). Адже об'єктивність та неупередженість суду - це ті показники якості правосуддя, які характеризують насамперед внутрішній, моральний аспект особи судді, або випливають безпосередньо із стану моральної свідомості, світоглядних позицій, його внутрішніх почуттів та емоцій тощо. Це підтверджується, зокрема, прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини, на що звертають увагу деякі сучасні вітчизняні науковці.

Так, А. Лужанський зауважує, що відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини наявність справедливості при розгляді справи визначається на підставі двох критеріїв - об'єктивного і суб'єктивного. Об'єктивний критерій стосується функціонального характеру діяльності суду, тобто коли особиста поведінка судді не оспорюється, але, наприклад, ієрархічні або інші зв'язки між суддею і певною стороною або учасником процесу, здійснення одним і тим самим суддею різних функцій у рамках судового процесу, зміна територіальної підсудності, призначення експертизи та оцінка висновку експерта тощо, об'єктивно виправдовують сумніви щодо неупередженості суду (наприклад, сумнів у об'єктивності викликають такі пов'язані з поведінкою судді обставини, як його перебування у договірних, грошових, родинних або інших відносинах з однією із сторін у справі) [267, с. 21].

Як бачимо, об'єктивний критерій неупередженості суду безпосередньо залежить від більш загального принципу незалежності судів, а тому надзвичайно складно відмежувати на практиці правову оцінку щодо об'єктивності або неупередженості суду та його незалежності, оскільки відповідні аргументи заінтересованих осіб зазвичай ґрунтуватимуться на одних і тих самих твердженнях.

Щодо суб'єктивного критерію, то він має особистий характер і зумовлюється поведінкою судді у кожному конкретному випадку. В контексті цього критерію враховуються особисті переконання та поведінка певного судді, що означає необхідність встановити, чи мав він будь-яку особисту зацікавленість або упередженість у певній справі. Суб'єктивний критерій об'єктивності суду завжди презюмується, доки не доведено інше, а обов'язок надання доказів упередженості покладається на заінтересовану особу. Одним із проявів даного критерію може бути, зокрема, публічна поведінка судді, у тому числі його публічні висловлювання [25, с. 13-26].

Отже, суб'єктивний критерій об'єктивності або неупередженості суду пов'язаний насамперед з його моральною свідомістю, яка, поряд з професійною правосвідомістю судді, відіграє чи не основну роль при реалізації суддівських повноважень, особливо дискреційних.

У вітчизняних наукових джерелах моральні засади професійної діяльності судді досліджувалися, зокрема, Ю. Меліховою, яка вивчала морально-професійну культуру судді як специфічну єдність аксіологічних та емпіричних засад його особистості та специфіку їх реалізації у професійній діяльності [311, с. 130-139]. Крім цього, В. Чорнобук досліджував етику суддівського корпусу як необхідну умову захисту єдності та незалежності судової системи України [532, с. 79-92], а Л. Тацій вивчала етику судді в контексті особливостей її нормативної регламентації на національному та міжнародному рівнях [459, с. 75-85].

У науковій літературі існують різні підходи до осмислення сутності особистісного або морально-професійного потенціалу особи. В. Хмелько, наприклад, визначає його як «культурний потенціал особистості», який є сукупністю таких особистісних якостей, як знання, вміння, навички та здібності [509, с. 29-30]. Однак такий погляд на культурний потенціал особистості є дещо звуженим, оскільки не можна обмежувати його структуру лише певними кваліфікаційними вимогами, що взагалі суперечить сутності культури, яка органічно поєднує та синтезує у своїй структурі певний пласт різних соціальних норм, що приписують індивіду певні стереотипи поведінки з притаманними їм переживаннями, емоціями та думками, справляючи на нього управлінський вплив. Враховуючи те, що метою реалізації професійного потенціалу судді є його готовність і здатність до ефективного правозастосування, відзначимо, що ефективність даного процесу залежить не лише від знань, умінь, навичок та здібностей, а й від рівня культури правового і етичного мислення, внутрішніх почуттів та мотивів поведінки судді. Це означає, що одних лише ґрунтовних правових знань для ефективної реалізації суддівських повноважень недостатньо. Адже культурний потенціал судді включає також знання та визнання у якості особистих цінностей основних моральних правил, вимог, приписів та ідеалів суспільства, що безпосередньо пов'язані з історією його розвитку.

У зв'язку з цим окремі вітчизняні науковці слушно зазначають, що «не можна вести мову про високий рівень професійної культури судді без належного морального наповнення його особистості, і навпаки, будь-які найщиріші прагнення захисту прав і свобод, поліпшення правозастосовної практики, належного здійснення правосуддя можуть руйнуватися через низький рівень професійного потенціалу судді. Наукове осмислення феномена морально-професійної культури судді є процесом виявлення гуманного змісту і глибинних основ права: світоглядно-методологічних, аксіологічних, антропоцентричних, онтологічних, соціокультурних. На основі цього аналізу можна констатувати, що морально-професійна культура судді сформувалася як певна деонтологічна реальність, філософсько-правове осмислення якої допоможе у вирішенні надзвичайно актуальних і невідкладних завдань, пов'язаних з розв'язанням проблем сучасного судочинства» [311, с. 138].

У свій час відомий український правознавець Б. Кістяківський висловлював думку щодо неможливості та недоцільності визначення позитивного права лише з суто догматичних та раціональних позицій. Підтверджуючи незаперечний факт, що позитивне право є раціональним по суті, вчений виходив з того, що його практична реалізація у будь-якій формі здійснюється ірраціонально і складається з одиничних, конкретних та індивідуальних правових фактів [169, с. 327-358]. З цього випливає, по-перше, об'єктивна неможливість правильного пізнання правової дійсності без звернення до інших об'єктивних і суб'єктивних складових соціокультурної реальності, зокрема, норм моралі, релігії, синергетичних законів, позасвідомих тверджень, власних почуттів та переконань; по-друге, обґрунтованість необхідності підвищення не лише професійної кваліфікації суддів, а й їх моральної культури, що, на жаль, належним чином не врегульовано на нормативно-правовому рівні.

Приблизно з таких самих позицій розумів сутність позитивного права, його призначення в суспільстві та роль особистості професійного юриста німецький філософ-правознавець Г. Радбрух. Він зазначав, що право - це елемент культури або факт, який належить до категорії цінності. Виходячи з цього, мислитель небезпідставно вважав, що право, наділяючи індивіда суб'єктивними повноваженнями, дає йому змогу захищати власну людську гідність і тим самим виконати свій моральний обов'язок перед суспільством. При цьому основним лейтмотивом його наукової творчості була теза про те, що право має слугувати справедливості, яку потрібно розглядати у двоякому значенні: як ідеальна і як позитивна справедливість. Усвідомлення вказаного твердження, за Г. Радбрухом, буде сприяти зміцненню довіри до позитивного права, а відтак до інститутів державної влади, у тому числі судової [403, с. 8, 10].

Отже, судове рішення незалежно від того, чи прийняте воно із застосуванням суддівського розгляду чи шляхом формального застосування відповідних норм законодавства, має представляти собою реалізацію ідеї права, що нерозривно пов'язана з особливостями конкретної цілісної соціокультурної реальності, в якій функціонує і розвиваються суспільство і держава. Водночас за таких умов виникає питання про пошук відповідних критеріїв, які дають змогу приймати суду справедливе і обґрунтоване рішення у будь-якому випадку. В цьому контексті слід погодитися з американським ученим Р. Дворкіним, який вважав, що таким критерієм є не лише правові норми, а й принципи права, які не можна зводити до правових явищ, оскільки вони містять в собі інші показники соціокультурного життя. На думку вченого, різноманітні форми професійного, у тому числі суддівського, підходу в юриспруденції «зазнають невдачі» з тієї причини, що вони не враховують основоположного факту, згідно з яким, сутністю правових проблем є питання, які стосуються моральних принципів, а «не фактів і стратегії». Виходячи з цього, для того, щоб ефективно вирішувати конкретні правові питання, їх необхідно розглядати також з точки зору моральної теорії, або на основі діалектичного взаємозв'язку правових доктрин з іншими складовими соціокультурного життя відповідного суспільства [103, с. 6-7, 30].

Адже, крім права, наше життя регламентує значна кількість інших норм, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо. Нормативність цих приписів може бути прихованою в глибинних культурних «пластах», за «квазіавтоматизмом» більшості людських учинків. Мова - також нормативна система, і навіть якщо індивіди не знають її правил, вони все одно виконують їх [160, с. 162-163].

Отже, незважаючи на таку невід'ємну ознаку позитивного права, якою є його формальна визначеність, практичне втілення його приписів певною мірою характеризується змістовною невизначеністю та відносністю, оскільки на даний процес, незалежно від того, в якій конкретній формі виражена реалізація права, впливає вся палітра зовнішніх та внутрішніх соціокультурних, біологічних та психологічних детермінант. Формальна визначеність результату при прийнятті будь-якого юридичного рішення, у тому числі судового, лише передбачається у загальній формі, а не реалізується чи визначається у конкретній та заздалегідь заданій формі. Зазначене обумовлюється тим, що в процесі реалізації права, у тому числі у формі правозастосування, виникає реальна можливість порівняння позитивного права з іншими культурними ціннісно-нормативними елементами соціальної регуляції, зокрема мораллю, релігією, звичаями, традиціями, що дає можливість відповідним суб'єктам уникати механічного застосування законодавчих чи інших нормативно-правових положень і застосовувати також елементи так званого «духу» позитивного права.

Окремі вітчизняні науковці, які досліджують ті чи інші аспекти здійснення правосуддя, в обумовленому контексті відзначають надзвичайну важливість конституційного принципу верховенства права, зміст якого покликаний прив'язати формальний зміст закону до цілісної соціокультурної ціннісно-нормативної парадигми функціонування суспільства і держави. Так, С. Шевчук з цього приводу зазначає, що результатом проголошення принципу верховенства права стало визнання нової, творчої ролі судді при здійсненні суддівського розсуду та одночасно абсолютного заперечення ролі судді як «вуст закону». Суддя вже не може підкорятися лише нормативним приписам закону, на чому наполягає концепція класичного юридичного позитивізму, а повинен застосовувати положення природного права. Внаслідок цього діяльність судді визнається більш складною та комплексною і вже не може зводитися до механічного переписування закону при прийнятті рішень без врахування сутності його змісту, який виходить за межі суто правового явища [541, с. 127].

Водночас суддівський розсуд також не може базуватися лише на природному праві або на відповідних нормах моралі, звичаях, традиціях тощо, оскільки відсутність чітко визначених юридичних підстав для правозастосування та позитивна невизначеність природного права не дають змоги здійснити суддівський розгляд справи без посилання на позитивний закон. З одного боку, протиставлення принципів верховенства права і верховенства закону (законності) дає можливість досліднику глибше розкрити їх сутність і зміст, а з іншого - в реальній правотворчій та правозастосовній практиці вказані поняття взаємодоповнюють одне одного [494, с. 90]. Якщо норми позитивного права не відповідають основним соціокультурним вимогам моралі, звичаям і традиціям суспільства, пануючим або усталеним релігійним канонам, вони автоматично позбавляються легітимності або народного визнання, внаслідок чого перестають реалізовуватися на практиці або ж починають реалізовуватися лише за допомогою відповідних примусових заходів, які застосовують уповноважені органи державної влади.