Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Законодавча, а у ширшому значенні юридична техніка є одним із дієвих засобів забезпечення якості законів як у контексті їх змісту, так і в аспекті їх форми. Адже суворе дотримання її правил є необхідною умовою підтримання законодавства у «робочому стані». Недооцінка та спрощення законодавчої техніки призводять до численних законодавчих та правозастосовчих помилок, породжують неправильне сприйняття права та порушення законності, яке тягне за собою зниження ефективності законів, ускладнює їх уніфікацію тощо. Саме тому подальший розвиток українського законодавства значною мірою пов'язаний з удосконаленням методичних прийомів та правил підготовки законопроектів.

Послідовне й повне застосування правил юридичної техніки дає змогу забезпечити: 1) повноту нормативно-правового регулювання певних суспільних відносин, уникнення технічних прогалин та упущень при викладенні змісту правових приписів; 2) достатню визначеність та конкретність правового регулювання, відсутність як надто загальних, так і казуїстичних приписів; 3) взаємозв'язок правових приписів кожного акту, логічну послідовність викладу правових норм; 4) ліквідацію суперечностей як у правових нормах самого акта, так і у системі законодавства; 5) вчасне виявлення та скасування актів, що втратили своє значення; 6) скорочення кількості нормативно-правових актів, прийнятих для вирішення подібних питань; 7) чітку визначеність нормативно-правового акту, подолання повторень; 8) точність юридичних термінів тощо.

При цьому до основних вимог юридичної техніки, що потребують свого вирішення, необхідно зарахувати: розробку чіткої процедури прийняття нормативно-правового акта та її законодавче закріплення; визначення формальних атрибутів, яким повинен відповідати кожний акт правотворчості; вдосконалення процедури внесення змін і доповнень до нормативно-правового акта [354, с. 24].

Слід підтримати думку, згідно з якою закони мають бути написаними звичайною, доступною для сприйняття пересічною людиною мовою. При цьому при створенні тексту закону недоцільно активно використовувати іноземні слова, зокрема в тих випадках, коли відповідний термін має український аналог [15, с. 45]. Як відзначає О. Балинська, мова закону розрахована насамперед не на спеціаліста - суб'єкта правозастосування, а на кожного дієздатного громадянина як носія правової культури та активного учасника відповідних правовідносин. Соціальний суб'єкт на основі власних правових ціннісних орієнтирів виділяє для себе відповідні законодавчі норми, об'єднує їх за тематикою, сферою застосування та важливістю, що впливає на його правовий світогляд (ідеологію) [23, с. 73].

Водночас у процесі створення системи законодавства зазвичай використовується специфічна система термінів, що обумовлює особливий характер мови закону. Метою професіоналізації законотворчої мови є забезпечення повноти, чіткості та ясності правового регулювання. Зазначене досягається шляхом використання учасниками правотворчої діяльності в процесі підготовки нормативно-правового акту системи спеціальних термінів, які покликані забезпечити точне і повне вираження положень норми права в тексті нормативно-правого акту в формі, доступній для сприйняття і розуміння учасниками відповідних правовідносин. При цьому текст нормативно-правового акту повинен містити єдину термінологію, юридичні конструкції і формулювання, тобто мати уніфіковану мову свого викладу. При цьому потрібно пам'ятати, що в умовах динамічного розвитку системи вітчизняного законодавства та великої кількості нормативно-правових актів різної юридичної сили учасники правотворчої діяльності повинні забезпечити відповідність між основними поняттями, що містяться в різних нормативно-правових актах. Це, в свою чергу, сприятиме абсолютній визначеності правових норм, що містяться у відповідних нормативно-правових актах та виключатиме можливість їх подвійного чи різного тлумачення [533, с. 143].

Від того, наскільки чітко і логічно викладено зміст того чи іншого нормативно-правового акту, наскільки у ньому присутні або, навпаки, відсутні явні та приховані колізії, наскільки точно використовується загальновизнана юридична термінологія, великою мірою залежить не лише рівень сприйняття тексту та змісту нормативно-правового акту, а й ефективність його застосування. Дотримання вимог законодавчої техніки є необхідним елементом законотворчого процесу, що забезпечує високу якість законів, їх повноту та несуперечливість. Відступ від вказаних вимог та правил законодавчої техніки неминуче породжує законотворчі помилки, внаслідок чого виникають прогалини, колізії та нечіткі правові приписи. Закон, який містить велику кількість законотворчих помилок, неминуче супроводжуватиметься помилковою реалізацією, особливо у формі правозастосування, що, у свою чергу, сприятиме поширенню різних форм деформації правосвідомості громадян, особливо правового нігілізму [15, с. 44].

Одним із найважливіших засобів законодавчої техніки є концепція закону, яка являє собою відносно автономний засіб законодавчої техніки, тобто спеціально підготовлену науково-практичну інформацію, що містить визначену економічно виправдану системну трактовку юридично значущої діяльності, механізм її правового опосередкування і реалізації, виступає розгорнутим обґрунтуванням підготовки і прийняття конкретного закону [27, с. 98]. На етапі формування концепції законопроекту важливу роль відіграє його структура, чітке визначення якої передбачає надання відповідей на такі питання, як: 1) чи необхідна преамбула до закону і якщо так, то в якому об'ємі; 2) який саме понятійно-категоріальний апарат доцільно використати в законі; 3) який метод правового регулювання домінуватиме у правових нормах закону; 4) яку оптимальну кількість розділів, глав та статей повинен містити закон; 5) які нормативно-правові акти потребують скасування або внесення змін і доповнень у зв'язку із прийняттям такого закону тощо.

Крім цього, слід також відмітити, що особливу роль у розвитку та удосконаленні законодавства відіграє власне правовий чинник, який охоплює різні явища і процеси правового життя (наприклад, стан внутрішньосистемних зв'язків законодавства; дія правових принципів; правове прогнозування та правовий моніторинг; рівень досконалості законодавчої техніки; якість юридичної освіти, її спеціалізація тощо) [470, с. 42-43].

Крім того, перспективним напрямом слід визнати юридичне прогнозування, яке може застосовуватися з метою дослідження варіантів та тенденцій розвитку галузей законодавства, його міжгалузевих комплексів, інститутів, окремих нормативно-правових актів. При проведенні юридичного прогнозування слід оцінити рівень нормативного регулювання, специфіку системоутворюючих чинників, завдання державного управління [470, с. 47]. Важливість даної діяльності слід розглядати як один із етапів законотворчого процесу, що має оформлятися як спеціальний висновок та супроводжувати проект нормативно-правового акту під час розгляду у Верховній Раді України. Ефективне прогнозування дасть можливість: передбачити різні варіанти розвитку законодавства та з'ясувати можливі наслідки його реалізації, вивчити суспільну думку, визначити стан заповнення прогалин у праві, протидіяти можливим виявленням корупції тощо [355, с. 102].

Одним із заходів підвищення ефективності законодавства є планування законотворчих робіт, яке повинно охоплювати планування поточної законотворчої діяльності парламенту та перспективний план законопроектних робіт. При цьому окремим кроком має бути розробка плану дій, пов'язаних з реалізацією законотворчих планів та узгодження їх з планами соціально-економічного розвитку. Важливе також узгодження планів нормотворчості окремих органів державної влади, передусім Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Президента України. При формуванні законотворчих планів треба визначити законопроекти, що є пріоритетними та мають важливе значення для розвитку всієї системи законодавства [355, с. 110-111].

Ми поділяємо думку Ю. Тихомирова, який вважає, що програмно-цільовий метод розвитку законодавства може стати основним у сучасних умовах розвитку правотворчості. Важливим тут виступає установка на перегляд загальних підходів до правового регулювання, зміни комбінації соціальних цілей та нормативно-правових засобів їх регламентації. Перетворення загальнодержавного масштабу пов'язані з комплексним коригуванням цілих законодавчих блоків, галузевих та взаємопов'язаних міжгалузевих нормативно-правових актів, що і є сутністю модернізації законодавства. Модернізація законодавства виступає не лише ідеологічною основою роботи з перегляду, удосконалення, якісного оновлення та кількісної оптимізації діючих законів, а й важливою складовою сучасного етапу державно-правового розвитку країни. Модернізоване законодавство має бути налаштованим щодо виявлення свого регулятивного потенціалу і в кризових умовах, після їх подолання, на випереджене відображення динамізму суспільного життя, не перешкоджаючи його розвитку, завчасно передбачаючи правові моделі регулювання, дозволяючи зберегти стабільність правової системи [470, с. 34].

Таким чином, юридична складова ефективності законодавства - це система юридичних засобів, за допомогою яких досягається відповідність змісту законодавства об'єктивним умовам розвитку суспільства, внутрішня та зовнішня узгодженість усіх правових актів, що входять до системи законодавства, а також високий ступінь реалізації нормативних положень, особливо у формі правозастосування.

Аналіз та оцінка соціальної і юридичної складових ефективності законодавства допомагають зміцнити соціальний механізм дії права, розкрити його можливості у регулюванні різних суспільних відносин та вдосконаленні соціокультурного розвитку суспільства і держави, зміцнити роль і значення права в умовах поступового переходу до демократичного, правового, соціального розвитку.

Втім слід наголосити, що попри першочергову важливість правильного розуміння поняття «якість закону» ефективність законодавства, на нашу думку, залежить також від дії такого важливого чинника, як стабільність законодавства. Адже система законодавства як складова правової системи є нормативною основою її діяльності, чинником, що забезпечує розвиток та функціонування її основних елементів: правові принципи, систему права, правову діяльність, правові відносини тощо. Тому якість і стабільність законодавства, а також можливість його реалізації визначають ступінь розвитку та характер функціонування правової системи тієї чи іншої держави [355, с. 90].

Нормативно-правові акти як елементи системи законодавства містять приписи загального, тобто неперсоніфікованого характеру, які розраховані на багаторазове використання протягом тривалого часу, що дає змогу вести мову про стабільний або стійкий розвиток законодавства чи навіть правової системи в цілому. В науковій літературі проблема забезпечення стабільності розвитку системи законодавства є найбільш дослідженою в контексті законів, що цілком виправдано, оскільки саме на закон, як правовий акт вищої юридичної сили покладається найважливіший регулятивний вплив стосовно конкретних суспільних відносин [186, с. 7-28]. При цьому до основних ознак, що характеризують стабільність закону, належать такі: 1) ознаки, що відображають стабільність закону як юридичного явища, тобто його юридичну сутність: верховенство закону; нормативність та офіційність закону, а також захищеність закону, яка має бути забезпечена системою організаційно-правових гарантій, у тому числі за допомогою застосування відповідних заходів державного примусу; 2) ознаки, що відображають рівень досконалості закону, серед яких варто назвати: соціально-наукові; юридично-наукові; 3) ознаки, що відображають результати реалізації закону та забезпечують його стабільність: реальність, тобто фактична реалізація закону в поведінці суб'єктів права у повсякденному житті; тривалість дії закону тощо.

Оцінити ж ступінь стабільності закону можна за допомогою таких показників: міра відображення конституційних принципів; відповідність принципам і нормам міжнародного права; ступінь правової регламентації основних суспільних відносин; адекватність відображення цінностей, потреб та інтересів; відповідність завданням економічного, соціального та політичного розвитку, що вирішуються за допомогою законодавчих норм; рівень якості закону; відсутність суперечностей з іншими законами; наявність прямої дії закону; ефективність дії закону тощо [186, с. 15].

Стабільність нормативно-правових актів виявляється у сталості їх змісту, що забезпечується особливою процедурою прийняття та виникнення, визначеним колом суб'єктів, завдяки чому вони набувають загальнообов'язковості для виконання, юридичної сили та гарантованості [355, с. 93]. Особливо важливою для національних правових систем є стабільність Конституції як Основного Закону, що визначає основи правового регулювання суспільних відносин та має певні особливості: 1) найвищий рівень легітимації; 2) максимально широка сфера предмета конституційного регулювання; 3) найвища юридична сила; 4) особливий порядок прийняття, в основі якого має бути не бажання або інтереси окремих політичних сил, а загальносоціальний консенсус; 5) спеціальний порядок внесення змін та доповнень, який може бути різним залежно від тієї чи іншої частини Конституції; 6) наявність спеціальних норм та інститутів їх охорони [19, с. 9, 12].

Саме ці особливості дають змогу визначити Конституцію як найбільш стабільний правовий акт. Завдяки цьому саме Конституцію можна визнати центром, навколо якого групуються в систему інші джерела права за правовою основою їх змісту. Отже, Конституція є своєрідним ядром системи національного законодавства та водночас гарантом його стабільності [343, с. 21].

Існування чіткого механізму прийняття законів та інших нормативно-правових актів, згідно з якими процес узгодженості юридичних приписів був би спрямований передусім на усунення колізій між нормами законодавчих актів, можна розглядати як певну передумову стабільності законодавства та правопорядку в Україні, ефективного розвитку її правової системи. Водночас стабільність законодавства, тобто його тривалий незмінний характер, зовсім не означає його надмірного консерватизму, тобто недопущення наступності, будь-яких змін чи доповнень. Адже визрівання об'єктивних суспільних потреб, соціальних антагонізмів між різноманітними інтересами суспільства об'єктивно зумовлюють необхідність внесення змін і доповнень до вже чинних законів, а також розроблення якісно нових законів [430, с. 298].

Якщо звернутися до комплексної характеристики системи законодавства незалежної України, слід зазначити, що з 1991 року вона зазнала кількісних та якісних змін, що супроводжувалося значним зростанням темпів законодавчої діяльності. У науковій літературі справедливо звертається увага на те, що дослідження умов, чинників та способів досягнення стабільності законів актуальне з огляду на існуючу тенденцію збільшення кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів та одночасного зниження їх якості, і навпаки, зростанням неузгодженості, суперечливості, що призводить до обмеження часу їх дії, численних змін та доповнень, а отже, до неефективності законодавства, що підриває принцип верховенства закону [186, с. 5]. Нерідко вказані колізії або суперечності містяться не у звичайних, а в кодифікованих законах, що взагалі є неприпустимим, оскільки кодифіковані законодавчі акти є результатом тривалої професійної інтелектуальної праці суб'єкта законотворчості, спрямованої на акумуляцію розрізнених, фрагментованих норм певної галузі права в єдину узгоджену нормативну систему.

Так, згідно з інформацією офіційної Інтернет-сторінки Верховної Ради України [166] за період з 1991 по 2015 роки було прийнято понад 5200 законів України, з яких більше половини - це закони про внесення змін і доповнень до вже діючих законів. Ще більш значними масштабами з моменту здобуття незалежності України зростала підзаконна правотворчість. Зокрема, за аналогічний період було прийнято понад 33 000 постанов Кабінету Міністрів України, понад 25 000 указів Президента України тощо, що свідчить, серед іншого, про нівелювання принципу верховенства закону та надання переваги підзаконним нормативно-правовим актам.

Не применшуючи ролі та значення підзаконної правотворчості у забезпеченні належного правового регулювання, слід відзначити тенденцію надмірного й невиправданого зростання її обсягів. Зазначені вище кількісні показники підзаконної правотворчості свідчать про певне ігнорування законодавчих норм з боку визначених суб'єктів, надання переваги відомчому правовому регулюванню, відсутність належного механізму реалізації законів, нечіткість визначення правотворчих повноважень, недосконалість юридичної техніки тощо. У зв'язку з цим та з огляду на безперечну важливість підзаконної правотворчості, слід більш виважено видавати підзаконних нормативно-правові акти, тобто чіткіше дотримуватися суб'єктами такої правотворчості принципу законності, а також неперевищення меж компетенції відповідного державного органу [355, с. 99].

Одним із яскравих свідчень низької якості чинного українського законодавства слід визнати той факт, що у законодавчі акти, у тому числі кодифіковані, щороку вноситься велика кількість відповідних змін та доповнень, що, аж ніяк, не сприяє стабільності правового регулювання. Так, наприклад, до Кодексу адміністративного судочинства України [174] з часу його прийняття у липні 2005 року до 2015 року, тобто протягом 10 років було внесено понад 60 різноманітних змін та доповнень; до Кримінального кодексу України [196] з квітня 2001 року до 2015 року - понад 130 змін і доповнень; до Цивільного кодексу України [517] з січня 2003 року до 2015 року - понад 90 змін та доповнень.

Чим же зумовлений такий незадовільний стан позитивного права Української держави?

Серед основних негативних тенденцій розвитку законодавчого процесу в Україні в юридичній літературі називають такі: концептуально хибна регламентація законодавчої процедури; відсутність єдиної правової, і зокрема законодавчої, політики в Україні, перспективних програм розвитку законодавства та планів законодавчої діяльності; нераціональне регулювання та реалізація інституту законодавчої ініціативи; низький рівень регламентної дисципліни в законодавчому процесі; фактична відсутність аналітичної роботи парламенту; відсутність координуючого та методологічного впливу на стратегію законодавчої діяльності; недотримання вимог законодавчої техніки щодо уніфікації термінології, невідповідність назви структурної одиниці законодавчого акту її змісту; неконкретність дефініцій, дублювання законодавчого матеріалу, недотримання правил законодавчої техніки щодо скасування положень законодавчих актів, які суперечать новому закону тощо [438, с. 11-20].

Нині система законодавства України перебуває на стадії еволюційного розвитку, що супроводжує перехідний етап розвитку Української держави та передбачає пошук оптимальних шляхів її удосконалення у складний та суперечливий період. Змістом даного процесу є прийняття нових нормативно-правових актів, внесення змін і доповнень до чинних та їх систематизація. При цьому потрібно підкреслити, що ефективна система законодавства може мати місце лише в тому разі, якщо певні зв'язки та відносини між її елементами є об'єктивно сформованими та мають стабільний характер, що надає цій структурі системності та впорядкованості. У цьому зв'язку актуальним на сьогодні видається розроблення теоретико-методологічних засад правотворчої діяльності з урахуванням її загальних принципів в цілому та особливостей внесення змін і доповнень до законів та підзаконних нормативно-правових актів. Якщо звернутися до досвіду окремих західних країн, то цікавим видається, наприклад, порядок внесення змін до закону у Канаді. Так, у Канаді для того, щоб до закону було внесено зміни, треба, щоб, по-перше, ці зміни не були суперечливими; по-друге, не потребували значних фінансових витрат; по-третє, не спричиняли шкоди громадянам; по-четверте, не створювали «нове правопорушення» або «нову категорію правопорушників» [556, с. 51]. Останнє положення, на нашу думку, вимагає додаткового пояснення або обґрунтування, оскільки незрозуміло, яким саме чином зміни до закону можуть створити нове правопорушення або нову категорію правопорушень, адже з розвитком відповідних сфер суспільних відносин, розвивається також відповідна девіантна поведінка, яка у зв'язку із своєю суспільною шкідливістю чи навіть небезпекою потребує застосування відповідних заходів реагування з боку правоохоронних органів, що можуть бути втілені в життя лише в тому випадку, якщо відповідний склад правопорушення буде закріплено у законі. Іншими словами, якщо до закону вносяться відповідні зміни чи доповнення, спрямовані на охорону і захисту відповідних суспільних відносин з урахуванням об'єктивно існуючих шкідливих або небезпечних викликів сьогодення, то, навпаки, такі зміни або доповнення є корисними і потрібними для суспільства.

Крім цього, зміни до законодавчих актів можна вносити лише після проведення відповідного правового моніторингу нормативного масиву та правозастосовної практики. У сучасній правовій науці моніторинг нормативного масиву та правозастосовної практики визначається, як систематична, комплексна діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій із збирання, узагальнення та аналізу інформації про стан законодавства, практику його застосування з метою виявлення їх відповідності результату правового регулювання, що планується, а також очікуванням законодавця, посадових осіб виконавчих, судових і інших органів влади різних рівнів та інститутів громадянського суспільства [502, с. 99]. Саме правовий моніторинг дає можливість аналізувати та оцінювати результати нормотворчої діяльності, якість нормативно-правових актів та ефективність їх практичної реалізації.

У цьому контексті слід погодитися з М. Теплюком у тому, що на сучасному етапі кількісна характеристика законодавства України не набуває свого статистичного забезпечення, внаслідок чого залишаються без відповіді давні питання: скільки законів і підзаконних нормативно-правових актів необхідно й достатньо для національної правової системи; яким є оптимальне співвідношення між законами та підзаконними нормативними актами тощо [466, с. 169-170].

Упорядкування змісту нормативно-правових актів в Україні повинно відбуватися також з обов'язковим дотриманням вимог законів України «Про Регламент Верховної Ради України» [134], «Про Кабінет Міністрів України» [132]. У цих та деяких інших правових актах звертається увага на структуру, мову, стиль викладення правових норм, форму актів з метою забезпечення однаковості оформлення актів та використання логічних конструкцій норм права і, відповідно, статей законів, уніфікації юридичної термінології, рубрикації та нумерації статей тощо. Зокрема, відповідно до частини 8 статті 89 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» пропозиція щодо структурних частин законопроекту має містити послідовно викладені назви розділів, глав, а у разі необхідності - статей, частин чи пунктів законопроекту. Вказана норма свідчить про необхідність забезпечення дотримання логічної структури викладення правових норм у відповідному законопроекті.

Для того, щоб всі зазначені рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності системи законодавства України, вважаємо за доцільне затвердити законодавчо Концепцію розвитку системи законодавства України, якій визначити основні соціальні та юридичні чинники, що зумовлюють розвиток системи законодавства України на сучасному етапі та сформулювати пріоритетні напрями її розвитку з урахуванням існуючих інтеграційних та міжнародних процесів. Офіційне затвердження цієї Концепції сприятиме належній реалізації принципу системності правового регулювання, удосконаленню системи чинних нормативно-правових актів, її якісних та кількісних параметрів, а також значно поглибить демократичний характер процедури їх створення та застосування на практиці [480, с. 56]. Довготривале планування правотворчої діяльності дасть можливість державним органам та науковим закладам належним чином організувати у процесі підготовки законодавчих актів порівняльні дослідження, забезпечити співробітництво суб'єктів правотворчості, посилити практичну орієнтацію юридичної науки та підвищити наукову обґрунтованість правотворчих рішень [434, с. 21].

Отже, нині існує нагальна необхідність поліпшення системи законодавства, що, у свою чергу, потребує врахування комплексу явищ у економічній, соціальній, політичній та культурній сферах життєдіяльності суспільства, а також забезпечення юридико-технічної складової правотворчої діяльності. При цьому потрібно пам'ятати та враховувати тезу про те, що «краще недосконале право, яке застосовується, ніж досконале, що не застосовується» [220, с. 288].

4.2 Позитивне право та «якість» вітчизняного правосуддя

З моменту здобуття Україною незалежності проблематика правосуддя стала предметом численних наукових, політичних та інших дискусій, а також спеціальних доктринальних пошуків. При цьому увага вітчизняних науковців, політологів, юристів, державних діячів була звернена на проблеми удосконалення організації судової влади, процесуальних гарантій забезпечення судочинства, питання судового захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Тим не менше, проблематика правосуддя має величезний загальнотеоретичний потенціал, який поєднує в собі необхідність розкриття не лише цілей, завдань багатоаспектного внутрішнього змісту правосуддя, а й переосмислення багатьох традиційних уявлень у цій сфері. Необхідність такого переосмислення обумовлюється тією обставиною, що, незважаючи на суттєве оновлення законодавства у сфері здійснення правосуддя, його змістовне насичення і сьогодні залишається предметом гострих дискусій та критики з боку як пересічних громадян, так і представників влади, громадських організацій тощо.

У науковій літературі сформулювалися такі інтерпретації поняття «правосуддя»: правосуддя - це найбільш значущий елемент судової влади, чим пояснюється найменування судових органів органами правосуддя [540, с. 180]; правосуддя - це одна із форм реалізації судової влади [183, с. 96-98]. Така позиція відображена у частині 2 статті 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року, де зазначено, що судову владу в Україні реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур [135]; правосуддя - це функція судової влади [357, с. 37-39]; правосуддя - це метод реалізації судової влади [482, с. 137-138].

У загальному розумінні правосуддя можна визначити як справедливе судове вирішення правових спорів, за допомогою яких забезпечується захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Саме такий підхід наводиться у змісті Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 [408], у якому встановлено, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Отже, Конституційний Суд України виділяє два аспекти правосуддя: змістовний, або ціннісний (відповідність вимогам справедливості), та телеологічний, або цільовий (поновлення в правах).

Досліджуючи сутність поняття «правосуддя», важливо визначити співвідношення даного поняття з близьким за змістом поняттям «судочинство». Якщо звернутися до нормативно-правового визначення такого співвідношення, то можна пересвідчитися, що законодавство України фактично використовує ці поняття як синоніми. Так, частиною 1 статті 124 Конституції України [184] встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Натомість, у статті 129 Конституції України, поряд з поняттям «правосуддя», використовується також термін «судочинство». Так само обидва ці поняття згадуються у відповідних статтях Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [135]. Наведені положення свідчить про відсутність на законодавчому рівні чіткого критерію для розмежування понять «правосуддя» та «судочинство», хоча аналіз відповідних норм Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дають змогу зробити висновок, що поняття «правосуддя» здебільшого застосовується законодавцем у більш широкому, концептуальному значенні, а поняття «судочинство», прив'язується до діяльності конкретних судових органів.

Слід погодитися з думкою українського вченого Б. Малишева, який вважає, що співвідношення понять «правосуддя» і «судочинство» можна визначити за допомогою взаємозв'язку понять «мета» і «результат». Так, вчений вважає, що правосуддя пов'язане з категорією «мета», а судочинство - з категорією «результат» [287, с. 49]. Відомо, що мета належить до сфери належного або ідеального, а результат - до сфери сущого або реального [290, с. 4]. Іншими словами, мета є ідеалом, який базується на відповідних ціннісних вимогах до діяльності суду з розгляду спорів, а результат є реальним підсумком діяльності суду, який може відповідати меті, а може і не відповідати.

Метою судового розгляду є не просто захист прав і свобод суб'єкта, а справедливий захист. Звідси, коли результат судового розгляду спору є справедливим і таким, що відповідає закону, його можна кваліфікувати як правосуддя. Натомість, коли результат не є справедливим, хоча формально відповідає вимогам законодавства, судовий розгляд слід кваліфікувати, як судочинство.

Взаємодія між судочинством і правосуддям у певній правовій системі протягом визначеного часу може відбуватися таким чином: невідповідність судочинства прагненню до справедливого, «морального права» породжує у більшості громадян нові ціннісні вимоги до суду, які з моменту їх усвідомлення та формулювання можна кваліфікувати як мету діяльності суду; згодом невідповідність результатів діяльності суду її меті набуває вкрай загостреної конфліктної форми; внаслідок активної діяльності всіх зацікавлених суб'єктів даний конфлікт розв'язується шляхом внесення у діяльність суду нових прогресивних ознак, які виражають цінності справедливості, свободи, рівності, гуманізму тощо, і, таким чином, мета діяльності суду стає результатом його діяльності. Після певного проміжку часу вказаний цикл починається знову [287, с. 49-50].

На думку окремих науковців, сприйняття правосуддя як цінності можливе лише за наявності його відповідності загальноприйнятим, загальнолюдським морально-етичним вимогам, таким, як справедливість, незалежність, рівність, відповідальність, гуманність [460, с. 22-23]. Якщо ж діяльність суду не відповідає зазначеним вимогам, то вона має кваліфікуватися не як правосуддя, а як судочинство.

Отже, слід погодитися з думкою, що правосуддя - це значною мірою аксіологічне поняття, оскільки воно пов'язує судовий розгляд відповідних спірних правовідносин з певними ціннісними характеристиками; судочинство ж пов'язує діяльність судів лише з необхідністю дотримання формальних вимог закону. Зважаючи на такий підхід, під правосуддям слід розуміти судочинство, що відповідає вимогам справедливості і є інструментом досягнення справедливості при вирішенні судового спору, що виражається у належному захисті судом прав і свобод людини [287, с. 50].

Як соціальне явище, право необхідне суспільству для того, щоб забезпечити його функціонування на засадах законності та правопорядку. Вказаного результату можна досягти лише в тому випадку, якщо правова дійсність узгоджуватиметься із соціальною, тобто об'єктивно існуючими соціокультурними параметрами життя, які склалися історично. Автори сучасних підходів до розуміння сутності права визначають, що не лише право існує у суспільстві завдяки його конкретній нормативній дії, оскільки остання притаманна також для інших складових механізму соціальної регуляції. Основне призначення правових норм полягає в організації фактичних відносин громадян та упорядкуванні процесів поведінки з урахуванням їх потреб та інтересів, не виносячи за дужки при цьому колективні інтереси і потреби суспільства та держави. Правові норми конкретизуються в межах відповідних правовідносин, які постійно виникають для впорядкування окремої життєвої ситуації, що, у свою чергу, завжди має також соціокультурний контекст [1, с. 497]. Нормативна регламентація суспільних відносин від імені держави призводить до перетворення фактичних відносин на правові, фактичної залежності - на юридичний обов'язок, фактичної можливості впливу - на правомочність [190, с. 178].

У науковій літературі традиційно вказується на нерозривний взаємозв'язок фактичного і правового елементів у врегульованих правом суспільних відносинах, їх невіддільність один від одного, своєрідний синтез основних нормативно-регулятивних систем, які пронизують відповідну життєву ситуацію [451, с. 333].

Правозастосування як особлива метаформа реалізації права в контексті правосуддя пов'язане з використанням судом комплексу правових засобів. Мова йде, насамперед, про правильне і послідовне розуміння судами цілей і принципів права, механізму правового регулювання й оцінки його ефективності, що визначається світоглядом суддів та правовою ідеологією, яка відображає відповідні соціокультурні традиції і культуру, доктрини прав і свобод людини та громадянина тощо. Слід зазначити, що у різних країнах цей елемент правосуддя представлений неоднаково.

У науковій літературі слушно зазначається, що правосуддя у сучасному світі базується на різних світоглядних моделях, коли національна культура і традиції, релігійна свідомість, моральні цінності справляють особливий вплив на оціночну діяльність судів. Так, європейські країни характеризуються значним внесенням у судовий процес західних цінностей і концепцій прав людини. У країнах мусульманського світу конституційне визнання ісламу основою законодавства надає тлумаченню і застосуванню правових норм своєрідного похідного від норм релігії змісту. У Китаї спостерігається очевидна активність органів правосуддя і розширення сфери судової діяльності, причому у поєднанні з принципом стриманості, у якому проявляється традиційний для країни дух конфуціанства.

Разом з тим, вказана багатоманітність у певній мірі набуває однакову основу у вигляді загальновизнаних принципів права і міжнародних регуляторів систем правосуддя. Подібного роду уніфікація отримує свій розвиток у конституціях країн ЄС та правових позиціях Європейського Суду з прав людини тощо. Все це виводить правосуддя за межі звичного та єдиного внутрішнього виміру його змісту, що полягає у відповідному процесуальному характері розгляду певних справ у межах однієї держави. Саме завдяки цій уніфікованій багатоманітності світове співтовариство визнає інститут юридичної відповідальності держави перед людиною [387, с. 44-46].

Таким чином, виникнення і розвиток права безпосередньо пов'язані з визріванням та конкуренцією різних соціальних потреб, у тому числі потребою суспільства у досягненні справедливості, гармонії, стабільного розвитку, зменшенні соціальної напруги, у подоланні людських вад і суперечок. Саме соціальна конфліктність становить онтологічне підґрунтя виникнення та існування права. При цьому конфліктологія виходить з того, що конфлікт є нормальним явищем суспільного життя, обумовленим діалектикою соціального розвитку, природним феноменом складного і суперечливого світу [75, с. 10, 16].

Як слушно вказує С. Максимов, право не існує в «готовому вигляді» в законі, з якого його можна безпосередньо отримати. Так, суддя пов'язаний законом, але закон повинен співвідноситися з визнаними у даному суспільстві принципами справедливості, тобто справедливістю у конкретній ситуації. Якщо законом враховуються можливі життєві обставини, то правосуддям - певні фактичні життєві обставини. У результаті якого відбувається наповнення належного моментом сущого та збагачення сущого належним [280, с. 36].

Отже, реалізація правових норм завжди супроводжується аналізом їх реальної дії та оцінкою фактів, явищ і подій, яка включає в себе не лише правову складову, а й соціокультурну. Для цього існує багато способів та засобів, але особливу роль у цьому процесі відведено правосуддю. З одного боку, правосуддя покликане узагальнити раніше застосовані способи усунення порушень законності, інтегруючи у своєму змісті інформаційні, аналітичні та інші матеріали, які можна використовувати як докази та експертні висновки. З іншого боку правосуддя у чітко встановлених процесуальних формах, не властивих іншим способам реалізації права, дає об'єктивну і остаточну оцінку характеру і ступеню правопорушення. В якості своєрідної останньої юридичної інстанції правосуддя розглядає ці факти, явища і події та надає їм остаточну правову оцінку з точки зору їх відповідності закону, а судові рішення «замикають ланцюг» правозастосування у кожному конкретному випадку. Водночас в узагальненому вигляді судова практика є складовою частиною процесу правотворення, що забезпечує подальший розвиток законодавства. Адже судові рішення стають обов'язковими для усіх суб'єктів права та мають враховуватися за будь-якої форми реалізації права [387, с. 41].

Крім цього, актуальним також видається вирішення питання про те, чи є правосуддя судженням про право, чи воно є, по суті, «законосудженням». З цього приводу Н. Сібільова зауважує, що при пануванні легістського (позитивістського) праворозуміння й невизнанні існування самостійної незалежної судової влади як однієї з державотворчих інституцій діяльність суду при розгляді справ і винесенні судового рішення може називатися правосуддям лише як данина поняттю, що має свою історію, є установленому у свідомості людей. Якщо бути термінологічно точним, то зміст судової діяльності за таких умов є, так би мовити, законосуддям, оскільки суд лише застосовує закон, що регулює відповідні відносини [434, с. 186-189].

Якщо ж взяти до уваги поширений нині лібертарно-юридичний підхід щодо праворозуміння, який, як відомо, розмежовує поняття «право» і «закон», то В. Нерсесянц розумів під правосуддям судження, засноване на справедливості, причому не лише стосовно особливих спорів у суді, а й щодо усіх питань державно-організованої влади. Саме правосуддя з притаманним йому поєднанням примусу (сили) і права, з його правозахисною функцією, правовою організацією та процедурами, незалежним статусом, нейтральністю, об'єктивністю тощо виступає як первинний атом, прообраз, взірець і модель правової державності, правової форми організації та функціонування політичного життя [385, с. 38].

Фактично таку ж позицію займав С. Алексєєв, який тлумачив правосуддя як особливий вид державної діяльності, покликаний постійно в реальному житті вирішувати різноманітні питання з позиції права. Правосуддя, на його думку, тому й виокремилося в процесі історичного розвитку з інших видів державної діяльності, що воно за своєю організацією, складом, процесом тощо спеціально пристосовано, щоб досягалися істина і справедливість, забезпечувалися гарантії усіх осіб, які беруть участь у справі [8, с. 50].

П. Рабінович розуміє під правосуддям владне судження спеціальних державних органів про право, а право (відповідно до європейського розуміння) - як об'єктивно зумовлені біологічними і соціальними чинниками конкретні та реальні можливості задоволення потреб та інтересів людини і всього суспільства [401, с. 4]. З таким розумінням, на нашу думку, слід погодитися, оскільки воно відповідає умовам утвердження в Україні демократичної, правової, соціальної, держави, а також ідеї верховенства права.

Слід звернути також увагу на те, що чинні міжнародно-правові документи, учасником яких є також Україна, як суверенна, незалежна держава, регламентуючи питання правосуддя, тісно пов'язують його не просто із забезпеченням права особи на судовий розгляд певного спору, що має юридичне значення, а з правом на справедливий судовий розгляд. Отже, право саме на справедливий, а не просто судовий розгляд юридично значущого спору отримало закріплення в низці сучасних міжнародно-правових документів.

Так, історично першим міжнародним актом, який закріплював це право, була Загальна декларація прав людини, яка встановлює, що, по-перше, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом, і, по-друге, кожна людина для визначення її прав та обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом [123].

Згодом зазначена конструкція була розвинена у статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, згідно з якою кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Для забезпечення реалізації права на судовий захист Пакт передбачає низку гарантій: рівність усіх перед судом (п. 1 ст. 14); обов'язок кожної держави-учасниці забезпечити кожній особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо порушення було допущено особами, які діяли в офіційному статусі (п. 3 «а» ст. 2); обов'язок кожної держави-учасниці забезпечити застосування компетентними органами влади відповідних засобів правового захисту (п. 3 «с» ст. 2) [322].

Окремі положення щодо права на справедливий судовий розгляд містять такі міжнародні документи, як Конвенція ООН про права дитини 1989 року (ст. 12, 37, 40) [178], Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) 1985 року (ст. 1, 5, 6, 7, 14) [324]; Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 року (ст. 5, 6) [321]; Конвенція про статус біженців 1951 року (ст. 16) [179] та ін. Ці міжнародні акти визначають спеціальне право на забезпечення справедливого судового захисту суб'єкта, який звертається за ним (дитина, неповнолітній, особа, стосовно якої вчинено акт расової дискримінації, біженець).

Крім цього, стаття 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини розуміє під поняттям «суд» лише суд «справедливий», сприймаючи цю його характеристику як невід'ємну властивість належної організації суду в державі: «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного терміну незалежним і неупередженим судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо особи, його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення» [180]. Чільне місце питання справедливості посідає у практиці Європейського Суду з прав людини. Ключовими елементами справедливого процесу в практиці Суду посідають: рівність сторін (справедливий баланс), змагальність процедури, публічність відправлення правосуддя, ефективна участь у процесі розгляду справи (адекватне і правильне використання права на захист), швидкий розгляд справи [397, с. 380].

Таким чином, концепція Європейського Суду з прав людини щодо права на справедливий розгляд згідно із статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини містить критерії оцінки насамперед процедури судового розгляду, тобто процесуальної справедливості. Щодо належної організації судової діяльності, то практика Європейського Суду дотримується таких першочергових вимог, як незалежність, неупередженість, компетентність, законність тощо [83, с. 217-220]. При цьому слід звернути увагу на інший аспект поняття «справедливість» - відповідність уявленням про належне дотримання норм матеріального права, що дуже важливо, особливо стосовно оцінки змісту рішення конкретного суду в справі, яке завжди базується на застосуванні відповідних матеріальних норм.

У науковій літературі справедливість розглядається в різноманітних аспектах, що відображає уявлення людства про належне. Засади справедливості як загальноприйнятого стандарту належно почали розвиватися з давніх часів, разом із становленням права і держави. На ранніх етапах зародження людства вони існували на рівні міркувань про те, якими мають бути людина і суспільство, відображали певні настанови суспільної та індивідуальної свідомості [425, с. 511].

Наприкінці ХІХ ст. С. Муромцев зазначав, що під справедливістю слід розуміти притаманну конкретному суспільству в межах певних темпорально-просторових вимірах сукупність суб'єктивних уявлень про найбільш досконалий правовий порядок» [328, с. 146]. У даному визначенні учений акцентував увагу на тому, що справедливість, так само як і право, обумовлюється соціокультурними особливостями розвитку відповідного суспільства, що фактично унеможливлює досягнення єдиного стандарту справедливості для кожного конкретного випадку. Отже, справжню справедливість треба вимірювати з урахуванням відповідних соціокультурних надбань певного суспільства, які фактично являють собою її об'єктивні передумови, що унеможливлює свавільне суб'єктивне сприйняття змісту справедливості.

Досліджуючи справедливість як загальносоціальний феномен, відомий американський учений Дж. Ролз писав: «Справедливість не допускає того, щоб втрата свободи одними була виправдана більшими благами інших. Кожна особистість має засновану на справедливості недоторканість, яка не може бути порушена навіть процвітаючим суспільством, а отже, у справедливому суспільстві повинні бути встановлені можливості громадян, а права, які гарантовані справедливістю, засновані на рівності й не повинні бути предметом політичного торгу або ж калькуляції політичних інтересів» [412, с. 19-20, 38].

Переосмислюючи ці та деякі інші твердження Дж. Ролза, слід зазначити, що справедливість - це найперша та найважливіша складова якості правосуддя, яка знаходить своє втілення у праві, законі, як основній формі його вираження, правовій культурі і правосвідомості, а також у судовому рішенні. Поряд із цим слід визнати, що поняття справедливості має міждисциплінарне значення, оскільки використовується у всіх без винятку соціальних нормах. З цього випливає, що право на справедливий судовий розгляд не може обмежуватися лише правовими приписами, а обов'язково містить або принаймні зачіпає моральні, релігійні, звичаєві, корпоративні та інші соціальні норми. Більше того, саме право на справедливий судовий розгляд, що також закріплене у чинному законодавстві України, слід визнати гарантією захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, а також умовою їх визнання в якості конституційних цінностей. Іншими словами, право на справедливий суд є своєрідною універсальною засадою правосуддя в цілому, його відправною ланкою [230, с. 160]. Як зазначає Г. Гаджиєв, «основою справедливості є етичне вираження рівноваги і гармонії світового буття, як системи вільних та добровільно пов'язаних між собою істот, що реалізується в умовах недосконалого земного буття» [68, с. 197].

Враховуючи багатоаспектність феномена справедливості, слід погодитися з думкою В. Овчаренко, що справедливість повинна виступати як: взірець, стандарт поведінки людей у їх співіснуванні та взаємодії; беззаперечна правова цінність, що набуває рис універсальності; критерій оцінки діючого позитивного права й інструмент легітимації правових інститутів; критерій, який використовується при розподілі соціальних благ. Стандарти справедливого правосуддя, по суті, є проявом ідеї справедливості в її інституціолізованому аспекті й відображають певний суспільний консенсус щодо того, яким вимогам має відповідати судова процедура, який мінімальний набір гарантій вона повинна містити. Справедливість у правосудді можна розглядати як: процес здійснення правосуддя (справедлива процедура, регламентована процесуальним законодавством); вимоги до устрою суду (незалежний, неупереджений, доступний, законний тощо); результат судового розгляду (судове рішення у справі, що відповідає не лише нормам матеріального права, а й ідеалам справедливого розподілу благ у суспільстві) [344, с. 22].

Загальним підходом закріплений у нормах законодавства, вважається, що несправедливим є незаконне і необґрунтоване судове рішення. Водночас якість справедливого правосуддя втрачається і в тому випадку, коли судове рішення, будучи за формальними критеріями відповідним закону та обґрунтованим, суперечить вимогам пануючої в суспільстві моралі, традиціям соціального розвитку чи іншими складовими особливої соціокультурної динаміки суспільства. Отже, якщо правова норма, яка застосовується суддею при винесенні судового рішення, є несправедливою або такою, що суперечить особливостям соціокультурного розвитку суспільства, судове рішення вже за визначенням не може бути справедливим [215, с. 2]. Це означає, що принцип справедливості правосуддя вміщує в це правове поняття, окрім власне юридичної складової, духовні традиції відповідного суспільства.