Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ГІБРИДНОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ЛАВРЕНОВА Катерина Олександрівна

Науковий керівник -

доктор філософських наук,

професор, академік АПН України

Андрущенко Віктор Петрович

Київ - 2017

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження гібридного політичного режиму

1.1 Теоретичні підходи до концептуалізації поняття «гібридний політичний режим»

1.2 Методологія дослідження гібридних політичних режимів

Висновки до розділу

Розділ 2. Демократизація як передумова становлення гібридних політичних режимів

2.1 Тенденції демократизації у розвитку політичних режимів

2.2 Функціонування гібридних політичних систем в умовах

третьої хвилі

Висновки до розділу

Розділ 3. Інституціональна основа гібридних політичних режимів

3.1 Особливості політичної інституціоналізації гібридних режимів

3.2 Інституційні підтипи гібридного політичного режиму

Висновки до розділу

Розділ 4. Специфіка функціонування гібридного політичного режиму в Україні

4.1 Політичний режим в Україні у контексті трансформації посткомунізму

4.2 Еволюція гібридного режиму в Україні

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

режим політичний гібридний демократизація

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. «Третя хвиля» демократизації призвела не лише до глобального поширення ліберальної моделі демократії, а й до зростання кількості гібридних політичних режимів. Загалом такі режими стали певним способом функціонування політичних систем, поєднуючи ознаки авторитаризму та демократії. У сучасній транзитології відходить у минуле однобічний підхід до інтерпретації гібридного режиму як винятково перехідного стану чи стадії розвитку політичної системи в процесі трансформації від авторитаризму до демократії. З урахуванням новітніх типологій оновлюється й цілісна картина політичних трансформацій і глобальної демократизації.

У ХХІ ст. політична наука досягла суттєвих успіхів у дослідженні «політичної сірої зони», як за рахунок розширення емпіричної бази даних, так і поглиблення концептуальних засад відповідних галузей політичного знання. Щоб адекватно реагувати на виклики часу, необхідно враховувати ці досягнення.

Тривалий час у політичній науці абсолютизувалося значення дихотомічних типологій політичних режимів, згідно з якими режими поділяють на демократичні й авторитарні чи подібні до них типи. Відповідний підхід до трансформації режимів схильний узагальнювати результати глобальної хвилі демократизації згідно з умовами другої половини 70-х - початку 90-х років ХХ ст., коли зароджувалася транзитологія як парадигма осмислення даних явищ. Проте на зламі століть більшість трансформаційних систем перетворюються з одного типу чи стадії режиму на інший та спроможні інституціоналізувати різноманітну сукупність публічно-владних норм, принципів і практик у політичний режим, в якому перебувають десятиліттями, а без цього можуть і надалі продовжувати «плавання» третьою хвилею демократизації.

У ХХІ ст. сукупність підходів, які узагальнюються концепціями гібридних режимів, посіли чільне місце в політичній науці. Концепції електорального авторитаризму, конкурентного авторитаризму, дефектної демократії, неліберальної демократії та інші стали загальновизнаними. Вони вплинули якщо не на переосмислення, то принаймні на спроби зміцнити концептуальні засади класичних теорій авторитаризму та демократії. Водночас, попри стрімкий розвиток студій з даної проблеми, всі вони не узгоджені між собою. Концепт гібридного режиму досі не має теоретичного підґрунтя, що дало б змогу виокремити його осібність і чітко розрізняти з-поміж інших типів політичних режимів. Це актуалізує необхідність розробки інтегративного підходу для концептуалізації гібридного політичного режиму, вироблення стратегій демократизації та демократичної консолідації його різних підтипів.

Різні аспекти демократизації і трансформації політичних режимів дістали відображення в працях Т. Ванханена [198], К. Вельцеля [19], Р. Даля [18], К. Джаггерса [145], Р. Дуренспліта [105], Д. Епштейна [108], Р. Ф. Інглхарта [19], Х. Лінца [139], А. Магена [142], М. Маршала [145], А. Мельвіля [43], А. Паддінгтона [165], А. Степана [139], Л. Уайтхеда [202], Дж. Ульфельдера [197], С. Хантінгтона [65], Г. Хегре [187] та ін. На чинниках демократизації недемократичних режимів зосереджували особливу увагу Д. Аджемоглу [5], Дж. Андерсон [78], Д. Робінсон [5], Й. Скаар [181], Дж. Трой [196], Д. Філпотт [162]. Паралельно розвивалися дослідження проблем еволюції демократичних інститутів та їх впливу на становлення сучасних політичних систем (праці Г. Гоелера [117], І. Котляра [33], Дж. Сілбі [56], Й. Фоверакера [111] та ін.).

Усі розробки гібридних режимів так чи інакше пов'язані з дослідженнями «третьої хвилі» та демократизації в цілому. Вихідна інтерпретація гібридного політичного режиму як властивості перехідних суспільств здійснена транзитологами у першій половині 1990-х років (Л. Даймонд [17], Т. Карл [125], Г. О'Донелл [156], Ф. Шміттер [73] та ін.). У середині 1990-х років виникають концепції «демократії з прикметниками» (Д. Кольєра [98], В. Меркеля [44, 45, 148], Г. О'Донелла [156]), а на початку ХХІ ст. - «авторитаризму з прикметниками» (С. Левіцкі та Л. Вея [132, 134], М. Оттауей [159], А. Шедлера [182-184]), які тлумачили гібридний режим як «зменшений підтип ключового концепту», відповідно - демократії і авторитаризму.

В сучасній літературі гібридний режим тлумачиться переважно як новий авторитаризм з інклюзією демократичних інститутів (К. Бош [83], Б. Буено де Мескіта [90], Б. Геддес [115], Н. Ецроу [109], Дж. Райт [206], М. Сволік [83], Е. Франц [109], С. Хабер [119]) або як субтип авторитарного режиму (Дж. Ганді [174], К. Грін [118], Б. Мегалоні [141], О. Рейтер [174]). Найбільш перспективний і водночас неоднозначний підхід до інтерпретації гібридного режиму як проміжного типу політичного режиму дістав відображення у працях К. Баумана [84], Й. Екмана [107], Х. Зінеккер [207], С. Майнварінга [143], а також українських дослідників Ю. Дзюбенко («Феномен гібридних режимів в сучасному політичному просторі») [21] та Ю. Мацієвського («У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991-2014)») [42].

Проте поза увагою дослідників залишилося основне питання дискурсу: типологічна особливість гібридного політичного режиму. Якщо уникати відповіді на це питання й надалі, розробки численних аспектів гібридних режимів ризикують бути включеними в традиційні студії порівняння демократичних та недемократичних режимів, «пом'якшених авторитарних систем» і «демократій із прикметниками». Не обґрунтувавши гібридний режим як самостійний тип політичного режиму, вчені можуть і надалі інтерпретувати його як залишкове поняття тих систем, які не категоризуються демократіями чи автократіями, телеологічно тлумачити перехідні країни в процесі одновекторної демократизації. Також бракує праць, в яких би прослідковувався генетичний зв'язок демократизації та становлення гібридного політичного режиму. Все це і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, його логіку і структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у рамках науково-дослідної теми кафедри політичних наук Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова «Проблеми політичної модернізації і трансформації: світовий досвід та українські реалії», що входить до Тематичного плану науково-дослідних робіт НПУ імені М. П. Драгоманова, науковий напрям «Дослідження проблем гуманітарних наук», затверджений Вченою радою НПУ імені М. П. Драгоманова (протокол № 6 від 26 грудня 2012 року). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (протокол № 8 від 27 березня 2014 року).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є концептуалізація гібридного політичного режиму та особливостей його функціонування в умовах демократизації.

Для досягнення поставленої мети дисертантом були поставлені такі завдання:

ѕ з'ясувати характер впливу демократизації на становлення гібридних політичних режимів;

ѕ виокремити і систематизувати основні теоретичні підходи до тлумачення гібридного політичного режиму;

ѕ розробити комплексну методологію дослідження гібридних режимів;

ѕ визначити поняття гібридного політичного режиму;

ѕ розкрити зміст політичної інституціоналізації гібридних режимів;

ѕ виявити особливості функціонування підтипів гібридного політичного режиму;

ѕ запропонувати рекомендації щодо демократизації гібридних режимів;

ѕ визначити характеристики гібридного політичного режиму в Україні й етапи його розвитку.

Об'єктом дослідження є сучасні політичні режими.

Предмет дослідження - особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації.

Методи дослідження. У роботі використані як філософські й загальнонаукові методи, так і спеціальні політологічні методи - системний, структурно-функціональний, неоінституційний, біхевіористський, порівняльно-історичний, конкретно-соціологічний, типологізації, моделювання тощо. В комплексі вони дали змогу розглянути трансформацію режимів як історично детермінований компонент еволюції політичних систем.

Застосовуючи системний підхід, дисертант розглядає політичний режим як складний, багаторівневий, цілісний феномен із безліччю внутрішніх зв'язків і зовнішніх чинників функціонування. Завдяки принципу цілісності політичний режим розглядається як інституційна єдність. Відсутність при цьому певної структури в політичному режимі може змінювати його зміст і типологічну якість. Це, у свою чергу, зумовило необхідність звернення до структурно-функціонального методу дослідження, завдяки якому розкрито не тільки саму будову і внутрішню форму політичних режимів, а й визначено функції їх складових. У рамках неоінституційного підходу актори, стратегії та ресурси трансформацій визначаються як відносно постійні елементи політичних режимів. Динаміка режимів задається впливами зовнішнього середовища, а також взаємодіями акторів з приводу публічної влади. Застосовність цього підходу до вивчення перехідних суспільств пов'язана з тим, що він дає змогу поєднати статичні та динамічні моделі політичного процесу. Завдяки застосуванню біхевіористського методу проаналізовано мотиви поведінки правлячої еліти й акторів громадянського суспільства, мобілізаційні можливості його структур. Це вважається важливим чинником переходу від неліберальної демократизації до консолідованої демократії. У роботі широко застосовується порівняльно-політологічний (для типологізації політичних режимів) і конкретно-соціологічний методи. Автором вивчалися дані соціологічних опитувань, експертні оцінки неурядової організації «Дім Свободи» в період 1974 - 2015 рр., проектів «Політія», «Економіст», «Фонд Бертельсманна» щодо показників розвитку демократії у більшості країн світу.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першою спробою системної концептуалізації гібридного політичного режиму та його особливостей в умовах демократизації.

Уперше:

ѕ систематизовано теоретичні підходи до визначення гібридних режимів і здійснено концептуальний синтез найбільш плідних напрямів дослідження даного феномена. Узагальнено досвід інтерпретації гібридних режимів і виокремлено шість підходів, згідно з якими сукупність цих політичних режимів ототожнюється з: а) перехідною стадією трансформації авторитаризму до демократії, б) «демократією з прикметниками», в) «авторитаризмом із прикметниками», г) новітнім різновидом авторитаризму, д) субтипом авторитаризму, е) проміжним типом політичного режиму між демократією і авторитаризмом. Показано, що гібридні політичні системи структурно-функціонально й інституційно відрізняються як від демократій, так і від авторитаризмів;

ѕ запропоновано комплексний підхід до з'ясування сутності гібридного режиму, обґрунтовано його як самостійний тип політичного режиму. Доведено, що взаємодоповнення критеріїв аналізу концепцій дефектної демократії та конкурентного авторитаризму (параметри доступу до владного панування, структури публічної влади і домагання на владу) та їх інтеграція в єдину стратегію дослідження цілісно розкривають амбівалентність природи гібридного режиму, який має одночасно демократичні й авторитарні ознаки;

ѕ доведено, що зміст гібридного політичного режиму формує поєднання демократичних інститутів і недемократичного способу їх інституціоналізації в політичній системі. В основі гібридних режимів лежить неформальна модель інституціоналізації політичних правил і практик, які витісняють демократично легітимовані інститути у процесі підготовки та прийняття суспільно значущих рішень. Деформалізація прийняття політичних рішень позбавляє народ його суверенітету, гарантованого громадянським представництвом.

Удосконалено:

ѕ визначення форм взаємовпливу формальних і неформальних політичних інститутів у гібридних режимах, в яких партикулярні практики (клієнтелізм, корупція, кумівство, непублічні домовленості, патримоніалізм) викривляють функціональну логіку загальноприйнятих у суспільстві формалізованих норм і процедур, знижуючи рівень верховенства права в державі;

ѕ тлумачення характеристик розвитку сучасного світу як процесу демократичної рецесії і період авторитарного відкату; обґрунтовано, що трансформації політичних режимів у ХХІ столітті відзначаються статистичною рівновагою демократичних, авторитарних і гібридних систем.

Набули подальшого розвитку:

ѕ положення про те, що конституювання гібридних режимів відбувалося з середини 1990-х років, спростовано тезу про перехідний характер їх політичної трансформації;

ѕ визначення підтипів гібридного політичного режиму, який поділяється на режими демократичного й авторитарного спектрів, і розкрито специфіку їх функціонування;

ѕ обґрунтування стрімкого поширення гібридних режимів, яке здійснювалося за рахунок адаптації авторитарних режимів до умов «третьої хвилі» демократизації.

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці нових наукових підходів до осмислення внутрішніх суперечностей і альтернатив розбудови демократії у державах із «транзитом, що затягнувся», розуміння демократичної консолідації та аналізу посткомуністичних трансформаційних змін. Вони можуть бути використані в роботі органів державного управління, законодавчої влади, діяльності експертних та аналітичних центрів, при розробці стратегій розвитку політичної системи, конституційного реформування, інституціоналізації демократії. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані для підготовки курсів та спецкурсів у рамках різних соціально-гуманітарних дисциплін, насамперед політології, соціології, політичної філософії, конституційного права, кратології, партології, державного управління у вищих навчальних закладах України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки роботи були представлені на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Молодь, освіта, наука, культура та національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції» (Київ, квітень 2014 р.; тези опубліковано), «Суспільні науки XXI століття: перспективні та пріоритетні напрями досліджень» (Дніпропетровськ, серпень 2015 р.; тези опубліковано); «Рівень ефективності та необхідність впливу суспільних наук на розвиток сучасної цивілізації» (Львів, лютий 2015 р.; тези опубліковано); «Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні та політологічні аспекти» (Херсон, квітень 2015 р.; тези опубліковано); «Людина, суспільство, політика: актуальні виклики сучасності» (Одеса, травень 2014 р.; тези опубліковано), «Актуальні питання та проблеми розвитку соціальних наук» (м. Кєльце, Республіка Польща, червень 2016 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладено в 13 публікаціях, з яких 5 статей у вітчизняних фахових наукових виданнях із політичних наук, 1 - у зарубіжному фаховому журналі та 7 - тези виступів (у тому числі 1 - в зарубіжному збірнику) на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і 5 додатків. Загальний обсяг роботи становить 221 сторінку, з них 192 сторінки - основний текст, 22 сторінки - список використаних джерел (207 найменувань).

РОЗДІЛ 1.

Теоретико-методологічні засади дослідження гібридного політичного режиму

1.1 Теоретичні підходи до концептуалізації поняття «гібридний політичний режим»

Об'єктом даної роботи, як вже було зазначено у вступній частині, виступає політичний режим - багатоскладний за своїм змістом суспільно-історичний феномен, який попри кілька десятиліть вивчення ще й досі визначається неоднозначно. Головною проблемою при вивченні даного явища через поліморфність і багатоманітність свого прояву під час різних періодів політичної історії традиційно лишається його інтерпретація. Не менш проблематичними є аналіз динаміки розвитку політичного режиму загалом, тобто процесу перетворення його форми з одного стану в інший, і типологія цього феномена.

В політичній науці існують різноманітні трактування категорії «політичний режим» і її змістовного наповнення. Більш-менш компромісне визначення зводиться до його розуміння як «системи методів, способів і форм здійснення політичної влади в суспільстві» [32, 35, 36]. Саме на підставі використання різних комбінацій інструментів, прийомів, форм, способів і методів реалізації публічної влади визначають характер інституціоналізації політичного порядку в певному державно-організованому суспільстві. Залежно від зміни цих елементів і їх системного функціонування, уможливлюється з'ясування специфіки політичного режиму, його типу. Поєднуючи інституціональний, структурно-функціональний і системний виміри політичного режиму, можна вивести його наступну дефініцію: політичний режим (від лат regimen - управління) - це функціонуюча в рамках політичної системи сукупність інституцій, що відображає реальний стан прав і свобод громадян у суспільстві й характеризується методами та засобами здійснення правлячою елітою своєї політичної влади. Не менш важливим є визначення процесуально-динамічних аспектів політичного режиму. У широкому розумінні трансформація політичного режиму - це перетворення в конкретному соціумі, що призводить до побудови у ньому відмінного політичного ладу, ніж той, який існував раніше [61, с. 9].

Після того, як емпіричні результати останнього двадцятиліття третьої хвилі демократизації, які ґрунтовно висвітлюватимуться в другому розділі, похитнули теоретичне осмислення багатьох процесів переходу режимів на всіх континентах, поняття гібридного режиму, нарешті, привернуло до себе увагу вчених. На жаль, сучасний запуск різних напрямків досліджень, поряд із швидкістю публікацій значного масиву літератури з даної теми, призвело до певної теоретико-методологічної та концептуальної плутанини. Через недостатній діалог авторів цих досліджень один із одним, сучасне вивчення гібридних режимів нівелює мету побудови загальної та спільної теоретичної позиції [94, p. 2]. Все це знижує ефективність накопичення знань і підриває цінність поодиноких самостійних досліджень.

Варто почати з найбільш нейтральної інтерпретації так званих гібридних режимів - політичних систем, що поєднують і змішують інституційні особливості характерні для демократії, з елементами, типовими для авторитаризму. Опис «змішаних політичних систем» - далеко не новий напрям політологічних студій. Однак, визнання гібридного режиму в якості окремішнього типу політичних режимів - досягнення лише ХХІ ст. Тільки з початку нинішнього сторіччя проблема гібридних режимів стала однією з найбільш обговорюваних тем у теорії політичних режимів.

Швидкість, з якою значна кількість літератури була опублікована, призвела до плутанини. Намагаючись надолужити втрачений час, зокрема, відбувся розрив між зростаючим масивом літератури структурних компонентів концепції та обговоренням фундаментального питання - родових ознак, спільних для різних видів і форм гібридних режимів. Незважаючи на широкий спектр знань у сфері, що був досягнутий протягом майже останніх п'ятнадцяти років студіювань, дослідження типологічної тотожності гібридного режиму залишається, дивним чином, знехтуваним і по сьогодні. Причини такого незбалансованого розвитку дискусій щодо гібридних режимів частково сходить до недостатньої діалогічності існуючих досліджень [15, с. 15; 39, с. 194;].

Автори наявних досліджень не намагаються будувати нові аналітичні конструкції на існуючому загальному тлі концепції гібридного режиму. Сьогоднішня ситуація навколо гібридних режимів не відрізняється від тієї, котру описували Д. Кольєр та С. Левіцкі стосовно множення концепцій демократії всередині 1990-х років: «дослідження демократизації вироджується в конкурс «хто може придумати наступне відоме поняття» [98, p. 446]. Головна різниця, правда, в тому, що концепт «гібридний політичний режим» об'єднав у своєму змісті значну частину тих конкуруючих понять. Визначення осібності даного об'єкта пізнання вимагає реконструкції теоретичних засад, принципів і концепцій гібридних режимів, тобто розкриття «сузір'я потенційно різноманітних смислів, пов'язаних із даним поняттям» [74, p. 530].

Галузь порівняльної політології, що присвячена вивченню політичних режимів, завжди залежала від циклів, послідовність яких, за великим рахунком, слідувала за перебігом сукупностей міжнародних політичних подій. Адже такий комплекс подій і процесів, зокрема трансформаційних, - як було обґрунтовано в попередньому розділі - має циклічний хвилеподібний характер історичного розвитку. Існування подібних тенденцій є однією з причин того, чому в останні десятиліття ХХ ст. література з нових демократій та дослідження недемократичних режимів дістали такий незбалансований розвиток.

У 60-х і 70-х роках ХХ ст., з реверсом багатьох демократичних режимів і появою нових незалежних недемократичних країн у Латинській Америці, Африці й Азії, вчені зосередили свої зусилля, щоб зрозуміти походження і характер виникаючих нових авторитарних систем. Саме в ті десятиліття для того, аби збагнути сенс і з'ясувати зміст цих недемократичних режимів вводилися нові й отримували друге життя такі старі поняття, як: патрімоніалізм, персоналізм, султанізм, системи з гегемонною партією, бюрократичний і військовий авторитаризми тощо (Г. О'Доннелл [156], Г. Рот [179] та ін.). Водночас концепт тоталітаризму втратив релевантність у поясненні процесу авторитаризації (П. Д'Анієрі [100, p. 1]), а сам термін «авторитаризм» був, нарешті, концептуалізований Х. Лінцем [137] згідно з вимогами часу.

З початку 1980-х рр., увага вчених була майже повністю зосереджена на існуючій фазі демократичних переходів. Саме в парадигмальному контексті транзитології й почали звертати увагу на країни з «невизначеною демократією», «транзити, що затягнулися», «незакінчені переходи» тощо [102, p. 15]. Збагнувши неможливість подальшого застосування традиційних категорій щодо окремих політичних систем, Гільєрмо О'Донелл і Філіпп Шміттер запропонували поняття «диктабланда» та «демократура», в самому формулюванні яких закладалися суміш слів «демократія» та «диктатура» [157, р. 9]. Сам термін «гібридний режим» у науковий обіг був запроваджений Террі Карл, під яким розумілась «держава, що поєднує демократичні й авторитарні форми правління» [125, р. 73].

Історія становлення теоретичного осмислення гібридних політичних режимів - це складова історії розвитку транзитології. Як тільки гібридні режими привернули увагу вчених, вони викликали жваву дискусію і стимулювали негайне поширення досліджень. За великим рахунком, наукові розвідки спрямовувалися за трьома основними напрямами: вивчення їх походження, теоретизування щодо функціонування гібридних режимів і аналіз їх здатності стабілізації та виживання. Розкриття цих комплексів проблем доповнюють один одного. Їхнє систематичне поєднання утворює послідовну та всеосяжну програму наукових досліджень і потенційно здатне створити нову цілісну теорію у порівняльній політології. Висвітлення даних напрямів відбуватиметься в контексті як історичної послідовності появи відповідних теоретичних підходів, так і слідуючи типологічній подібності методології різних концепцій. З теоретичною концептуалізацією поняття тісно пов'язана типологія політичних режимів. Вона є не лише способом виокремлення гібридного режиму як самостійного типу, але й отримала своє становлення в наукових дискусіях сучасності щодо кристалізації інших типів режимів. У свою чергу, сучасні типології політичних режимів відображають усю різноманітність і багатоскладовий характер нинішніх політичних систем. Але для початку будуть систематизовані підходи до інтерпретації феномена гібридного політичного режиму.

Перший напрям дискусії досліджує походження гібридних режимів. Він представлений початковим, оскільки вимагає розкрити питання історичної еволюції самого феномену політичного режиму і його форм, а саме: чи є гібридні режими історичними різновидами політичних режимів, чи є чимось новим в історії. Відмітною рисою даної проблеми є те, що спочатку відповідь політологи намагалися знайти у сфері трансформації одного режиму до іншого, тобто як поняття перехідного етапу чи стану політичної системи. Зокрема, науковці в ті часи задовільнялися аргументацією, на кшталт: «поява легальних опозиційних партій, які можуть конкурувати за владу і виграти місця в парламенті, та розширення можливостей для громадянського суспільства, яке має тенденцію існувати в таких системах - важлива основа для подальшого демократичного розвитку» [102, p. 25].

В результаті цих перехідних етапів, звичайно (як стало зрозуміло пізніше), невідомо, чи поставторитарний режим стане демократичним. Розвитком періодизації трансформаційних процесів ґрунтовно зайнялася тільки консолідологи у ІІ пол. 1990-х рр. Тобто, підхід із «транзитивною», чи, умовно кажучи, «перехідною» установкою у з'ясуванні природи гібридного політичного режиму ще в першій половині 1990-х років почав сам себе заперечувати. Таким чином, перший період в історії розкриття змісту новітнього концепту «гібридний політичний режим» характеризувався спробами осмислити дану категорію як властивість перехідної системи. Звідси й пояснювалися причини поєднання та змішування рис як недемократичних, так і демократичних систем у таких режимах (середина 90-х рр. ХХ ст.).

Термін «гібридний режим», в підсумку, більше не застосовувався в якості залишкової категорія для означення ситуацій, що «не вписувалися» до випадків повної демократії або традиційно жорсткої автократії, закритих диктатур. Усі ці категорії повинні окреслювати межі відповідних сфер типів функціонування політичної влади в конкретних країнах у певний період історії. А для спрощення сприйняття - бути включеними в класифікації політичних режимів.

Із першим напрямом дослідження був тісно пов'язаний інший підхід до концептуалізації поняття гібридного режиму - «демократії з прикметниками». В другій половині 1990-х років вчені ще сподівалися, що відійшовши від недемократичних режимів, країни логічно прямують до демократії. Це зумовлювало уточнення «дефектів» неповної демократії через стратегію проліферації дискрипторів демократії. Тобто, прикметниками у понятті, похідному від демократії, політологи підкреслювали ту ознаку, що не дозволяла стверджувати, що в країні функціонує повна демократична система. Проте за великим рахунком мало хто з дослідників до кінця ХХ ст. сумнівався в тому, що подібні режими достатньо досліджувати не лише тими методами, якими вивчалася демократія.

Одним із перших, хто спробував системно підійти до проблеми гібридних режимів з боку «демократій із прикметниками» чи «демократій із префіксами» був Л. Даймонд. Він позначав з самого початку таке явище терміном «псевдодемократія» [17]. Формально інститути та процедури в ній можуть бути демократичними. Однак, практично деякі ознаки демократії дуже важко перевірити на функціональність. Наявність багатопартійних виборів із невеликим ступенем змагальності не може бути гарантією демократії. Авторитаризм сьогодні також все частіше є електоральним. Л. Даймонд розводить у своєму дослідженні поняття «електоральна демократія» й «електоральний авторитаризм». Належність до демократії визначається наявністю громадянських свобод, учасницькою включеністю та підзвітністю. Американський політолог навіть із натяжкою, не вважав псевдодемократичний режим демократією як такою, а в пізніших працях вже включив її до змісту поняття гібридного режиму [104].

Окрему групу досліджень становлять автори, які зосередилися на вивченні дефектних демократичних режимів як найбільш досконало розробленого підтипу «демократій із прикметниками». Своєю чергою, методологічно послідовною в цьому напрямі є концепція В. Меркеля. У співавторстві з А. Круасаном він визначає даний режим як «систему панування (традиційний для німецького політичного дискурсу синонім політичного владарювання - К. С.), в якій доступ до влади регулюється за допомогою значущого та дієвого універсального «виборного режиму» (вільних, таємних, рівних і загальних виборів), але при цьому відсутні міцні гарантії базових політичних та громадянських прав і свобод, а горизонтальний владний контроль й ефективність демократично легітимної влади істотно обмежені» [44, с. 7].

«Дефект» демократії ґрунтується на трьохвимірному (політична участь, політична конкуренція та конституційно-правова дієвість) розумінні даного типу режиму та конкретизується в шести верифікованих параметрах. У випадку, якщо один із даних параметрів дисфункціональний [149], стає неможливим говорити про повноцінну конституційну демократію в тій чи іншій країні. Дефектна демократія не здатна забезпечити принаймні інституційний мінімум у всіх трьох вимірах (політична участь, політична конкуренція і конституційно-правові обмеження влади), який спроможна створити для належного функціонування лише демократично-правова політична система. Прикметник «дефектна», таким чином, відображає пошкодження цих інституційних механізмів політичної влади.

Надійнім показником сфери конституційно-правового стримування будь-якої влади та критерієм її демократичності у підсумку слугує система маркерів (ступінь дотримання політичних прав і громадянських свобод, ефективність уряду та рівень її легітимності). Найбільш повно цей параметр втілюється в політико-правовій системі дієвого конституціоналізму. Дефектні демократії за В. Меркелем нетранзитивні та здатні існувати протягом тривалого часу завдяки підтримці як із боку політичної еліти, так і зі сторони «середовища» [148].

Всі концепції «демократій із прикметниками» на думку Фредеріка Волпі - дослідника політичних систем з Університету Брістоля, можна об'єднати у цілому в три групи [200, p. 1063.]: розвинена ліберальна демократія (вільна, консолідована, поліархія); обмежена демократія (формальна, позбавлена свобод, електоральна, делегована), що допускає конкурентну боротьбу індивідів за голоси виборців і мінімальний набір свобод, завдяки якому змагальність та участь мають хоч якийсь сенс, при цьому держава найчастіше не в змозі гарантувати у повній мірі декларовані права та свободи; псевдодемократія (квазідемократія, імітаційно-демократичний авторитарний режим, неоавторитаризм тощо), що зовні володіє основними ознаками електоральної демократії, однак обмежує можливості чесного електорального суперництва, здатного привести до зміни влади [38, с. 22-23.]. Псевдодемократія описує політичний порядок, який намагається мати вигляд демократичного, проте, не прагне ним стати сутнісно. З іншого боку, псевдодемократія - це може бути не відкатом від ліберальної демократії, а кроком на шляху до побудови зовсім «іншої демократії» [72, с. 101].

Про першу групу, яка уточнює концепт ліберальної демократії, мова у методологічному ключі ще йтиме в наступній частині роботи. Водночас друга і третя групи описують більш складні, змішані випадки, котрі включаються більшістю дослідників у поняття гібридного режиму. Ми зосередимося на останніх двох групах «демократій із прикметниками». Співіснування, з одного боку, демократичних виборних процедур, а з іншого - порушення громадянських і політичних прав, високий рівень злочинності, корупції та низький рівень соціального й економічного розвитку показує, що необхідно досліджувати не тільки електоральний вимір демократії. Нагальним є зрозуміти двоїсту природу гібридних режимів.

Таким чином, заглиблюючись у теоретико-евристичну необґрунтованість і практичну неспроможність категорії «демократія», наприкінці ХХ ст. вчені почали вбачати вихід із даної проблемної ситуації шляхом розробки «демократій із прикметниками». Проте, спроби охопити підходом проліферації прикметників одного ключового концепту усю сукупність режимів сірої зони призвели до невиправданої однобічності. Також проблему утруднює намагання категоріальним апаратом даного напряму пояснити й обґрунтувати якісно відмінний тип режимів, апелюючи до наявності в них недемократичної складової, проте, чомусь, не адаптуючи методологію пізнання до політичної дійсності. Тобто без виведення «демократій із прикметниками» із поля теоретико-демократичних досліджень, їх концептуалізації та введення до новітнього типу гібридних політичних режимів на засаді одного з двох спектрів (субтипів), перспективи дослідження «сірої зони» мають позірний вигляд.

Амічаї Маґен і Леонардо Морліно розмістили гібридні режими між електоральним авторитаризмом і електоральною демократією та наголошували на їх двозначному становищі. Вони звернули увагу на те, що гібридний стан може затягнутися надовго і стати стабільним, що процес демократизації - це не рух в одному напрямку, «демократії з прикметниками» здатні стати реальністю, а не перехідним станом [142, p. 5]. До кінця 1990-х років вчені отримали змогу спостерігати, що трансформаційні перетворення не досягають явних демократичних результатів у великій кількості країн. Дебати щодо гібридних режимів отримували критичність самоусвідомлення. Як влучно зауважив фундатор сучасної теорії недемократичних режимів Хуан Лінц: «Режими, які виразно не демонструють ніякої еволюції у бік побудови демократії, можуть бути ґрунтовніше описані в якості «зменшеної», «пом'якшеної» форми авторитаризму» [138, p. 34].

На початку нинішнього століття аналогічну, проте діаметрально протилежну позицію паралельно «демократії з префіксами» почав займати «авторитаризм із прикметниками», як коренева концепція авторитарного напрямку досліджень гібридного режиму, в якій учені карбували зменшені типи. Цей підхід має витоки ще з терміна Г.О'Доннелла та Ф.Шміттера «диктабланда» [157, p. 9] в якості предтечі. Але найбільшого успіху даний напрям досягнув протягом останніх п'ятнадцяти років у відповідь на явний заклик Х.Лінца. Після публікації в 2002 році спеціального випуску “Журналу демократії”, присвяченого гібридним режимам, зокрема, такі поняття, як «електоральний авторитаризм» А. Шедлера [183], «конкурентний авторитаризм» С. Левіцкі та Л. Вея [134], а також «напів-авторитаризм» М. Оттауей [159] та «ліберальне самодержавство» Д. Брумберга [89] невдовзі стали знаковими. Серед них, хрестоматійним стало передусім поняття виборчого авторитаризму - режиму, що відображає «гру багатопартійних виборів, яка порушує ліберально-демократичні принципи свободи та справедливості так глибоко та систематично, що стає інструментом авторитарного правління» [182, p. 3].

Зменшені типи демократії і авторитаризму поділяють спільну проблему. В теорії вони відкарбовані для того, щоб проводити «аналітичну диференціацію, уникаючи концептуального розтягування» [98, p. 430]. Зменшений підтип є радіальною (променевою) категорією прив'язаної до центральної, яка є його прототипом; причому повний комплект атрибутів, що належать зменшеному типові не обов'язково збігається з вихідним [97, p. 848]. Цей методологічний інструмент не використовується з метою роз'яснення фактичної ідентичності гібридного режиму. Теоретична гнучкість, яка робить метод зменшених підтипів привабливим, насправді, відбувається за рахунок збільшення невизначеності.

Схожість певного типу політичного режиму з радіальними категоріями, з іншого боку, при класифікаціях примножує випадки зловживання етикеток зменшених типів. Ще одна складність, нарешті, відбувається шляхом спільної присутності зменшених типів як демократії, так і автократії. Навіть ті спроби інтегрувати їх у загальну класифікаційну схему [82], проігнорували розробку чітких керівних принципів систематизації. Вибір концептуалізації гібридних режимів, як зменшених типів демократії або авторитаризму, проте, показує свої основні обмеження, коли фокус переходить від теоретичних дискусій до емпіричного аналізу. Докази цієї складності представлені в їх нечастому використанні в крос-національних порівняльних дослідженнях [88, 119].

Водночас деякі розробники «авторитаризму з прикметниками» дослідження гібридних режимів розвернули в бік включення останніх до категорії власне авторитарних режимів. Методологічною засадою такої абсолютизації слугувала дедукція дихотомічної типології політичних режимів. Теоретичним джерелом такого трактування став аналіз процесів демократизації під час третьої хвилі й виокремлення в ній субпроцесу гібридизації недемократичних політичних систем. Цей підхід належить до напряму, теоретики якого вважають гібридні режими відносно сучасним різновидом авторитаризму. З цієї аналітичної точки зору, «гібридизацію» слід розглядати як більш-менш нещодавну складову еволюції авторитаризму, або навіть влучніше - як адаптацію авторитарної влади до сучасних демократичних викликів.

Вибір дихотомічного підходу до типології режиму може здатися занадто різким, але він, безумовно, має й свою перевагу. Він вважається «економним» і дозволяє уникнути надмірних зусиль у повторному обрамленні існуючих класифікаційних схем для того, щоб включити нові види режимів, які часто закінчуються з інноваційними, але навряд чи дієвими рамками. Послідовно з рішенням включити гібридні режими в область авторитаризму, мінімізує значення присвоєння їм певних додаткових термінів у назви. Прихильники такого підходу, як правило, відносяться до гібридних режимів як до простих випадків авторитаризму «з номінально демократичними інститутами» (Дж. Ганді [114, p. 23]). Або, більш конкретно: авторитаризм «із виборами» (Б. Буено де Мескіта [90], Б. Геддес [115], С. Хабер [119]), «із учасниками» (Н. Ецроу та Е. Франц [109]), «із законодавчими органами» (Дж. Райт [206], К. Бош і М. Сволік [83]) тощо.

Слід звернути увагу, що на відміну від зменшених типів ці доповнення є ознаками-обмеженнями авторитаризму. Щоб описати особливість «нового авторитарного» режиму, згадані автори не посилаються на його пом'якшені форми, а також заперечують зміну первісного авторитарного змісту. У той же час, важливість цих інституційних характеристик, як правило, беруть до уваги при визначені гібридного режиму наступним чином. Гібридність різновидів авторитаризму вказує на природу незначної зміни функцій. Якщо комбінація демократичних і авторитарних інститутів не змінює авторитарний характер режиму, поняття гібридного режиму втрачає аспект своєї особливості. Інституційна амальгама визнається в якості важливої особливості цих режимів, але не вирізняється свою ідентичністю [94, p. 11].

Схожий, але менш категоричний підхід осмислення гібридних режимів полягає у виокремленні останніх в якості субтипу авторитаризму. Він належить до нещодавно відроджених і переглянутих поглядів відомого американського філософа та соціолога італійського походження Джованні Сарторі [180] щодо впливу партій на характер функціонування політичних систем у сучасних умовах. Ідея ґрунтується на відмінностях різних типів характеру функціонування авторитарних режимів із плюралізмом партій. Спираючись на концептуальне розрізнення владних конкуренції і конкурентоспроможності в певному стані політичної гри, він зосереджує увагу на типі режиму «з гегемонною партією», який відрізняється, з одного боку, від демократичної системи з домінуючою партією, через відсутність у ній конкурентоспроможності різних опозиційних легальних сил. З іншого боку - від однопартійної політичної системи, за рахунок того, що в останньої немає, навіть, політичної конкуренції [180, p. 218, 230, 192, 221].

Різні автори підхопили цей підхід і вже встигли замінити термінологію Сарторі власною (Б. Мегалоні [141], О. Рейтер і Дж. Ганді [174], К. Грін [118] та ін.), або розробили категорії-ярлики, такі, наприклад, як «обмежено-багатопартійний режим» (А. Гаденіус [121]). Головна заслуга представників цього підходу до вивчення гібридних режимів, у більш загальному порівнянні між гібридною політичною системою й авторитаризмом - в пошуку справедливого балансу між скупним узагальненням і точністю розмежування. З одного боку, для класифікаційних цілей гібридний підтип авторитарного режиму більш зручніше використовувати, ніж демократичний, або третій тип політичного режиму й, безумовно, він є менш заплутаним, аніж типологія різноманітних зменшених підтипів авторитаризму.

З іншого боку, визначаючи гібридний режим як субтип авторитарного режиму також більше уваги приділяється до важливості їх установ та інституцій. Зокрема, цей підхід краще оснащений теоретично для визначення «перетворюючого» потенціалу, який, за допомогою цих інститутів може переформатовувати організаційну структуру політичного режиму. При цьому, не обов'язково змінюючи його авторитарний характер функціонування. Очевидна трудність однак, з якою цей підхід стикається, виходить від завдання інтеграції в типології більш традиційних авторитарних підтипів - наприклад, монархії, військового чи однопартійного і тому подібних режимів - не втрачаючи своєї загальної узгодженості [94, p. 12].

Нарешті, останній напрям, який можна виокремити з існуючих на сьогодні підходів до з'ясування сутності та природи, а відтак - до концептуалізації гібридного політичного режиму, є його розуміння в якості третього - проміжного між демократією і авторитаризмом - типу режиму. По-перше, за визначенням гібридний режим і так поєднує в собі демократичні й авторитарні риси. По-друге, виокремлення гібридного режиму як третього, відмінного від двох інших основних, уможливлюється при застосуванні т. зв. градаційних типологій політичних режимів. На відміну від категоріальних способів вимірювання режимів, градуйовані шкали спрямовують свою увагу на з'ясуванні в усьому масиві політичних систем, починаючи від менш демократичних, до більш, або навпаки - від менш до більш авторитарних.

Предтечею такої політико-режимної ідентифікації був опис різноманітних країн, що характеризуються поєднанням авторитарних і демократичних функцій Т. Карл [125]. Вони могли не характеризуватися ні зменшеними демократіями, ні субтипом автократій у зв'язку з нерозробленістю на той час категоріального апарату режимів із прикметниками. Проте, «революційність» такої ідеї - в порушенні традиційної дихотомії режимів «демократія проти авторитаризму», що привернула інтерес десятків авторів. Це призвело до пропозиції декількох нових способів класифікації політичних режимів [203].

З деякими винятками, однак, цей підхід є найбільш схильним до двозначності. З одного боку, третій тип, ризикує стати знову свого роду залишковою категорією у тому числі різних режимів, які розходяться один від одного в низці аспектів, об'єднуючи політичні системи, котрим властиві відмінні від демократії і автократії риси [84, 107, 143, 207]. Цей ризик також притаманний практиці створення проміжних типів від градуйованих методів вимірювання політичних режимів. Такі категорії, як «частково вільні» країни за “Домом Свободи”, «анократії» в проекті “Політія”, і «гібрид» журнулу “Економіст” - є емпіричними узагальненнями, згідно з визначеними критеріями кількісно підрахованих балів. При цьому, головним ризиком такого підходу є небезпека недостатнього узгодження теоретичних концептів політичних режимів із емпіричними показниками їх виокремлення. Інакше, його наслідком може стати втрата своєї аналітичної корисності категорії «гібридний політичний режим».

Ще одним чинником, який відвертає дослідників від роботи в цьому напрямі є занадто велика неоднорідність такого змісту категорії. Як уже було сказано, через розмитість меж між різними типами режимів і їх зменшеними підтипами, це не особливість і для гібридного режиму. Важливо, включаючи такі категорії, як наприклад, «напів-демократія» [84, 143, 173], «часткова демократія» [108], а також «електоральний авторитаризм» [182, 203] до складу гібридних режимів, передусім визначити й теоретичні, й емпіричні межі як міжтипної, так і внутрішньотипологічної диференціації його форм.

Таким чином, були розглянуті всі існуючі на сьогодні теоретичні підходи та згадані деякі емпіричні проекти, що намагаються концептуалізувати гібридний політичний режим. Схематично, для полегшення візуального сприйняття всієї наявної різноманітності таких напрямів дослідження, вони зображені на рисунку 1.

Рис. 1. Підходи до концептуалізації гібридного політичного режиму (складено автором)

На схематизованому зображенні вище вказані два основних типи політичних режимів - демократія і авторитаризм, а також цифрами зазначені концептуальні напрями інтерпретації гібридного політичного режиму, де:

1.Гібридний режим - це «перехідний стан / етап на шляху до становлення консолідованої демократії», іншими словами - це властивість транзитивної політичної системи. При переході від авторитарного режиму до демократичного закономірно й об'єктивно існує період розвитку політичної системи, в якому функціонують одночасно і деякі попередні недемократичні практики, і паралельно розвиваються нові демократичні інституції;

2.Гібридний режим ототожнюється з «демократією з прикметниками». «Демократія» виступає кореневим концептом з яким порівнюються її зменшені підтипи. Наприклад, дефектна демократія - це демократія з дисфункціональним дефектом, виправивши який політична системи суспільства, ймовірно стане повною демократією;

3.Гібридний режим ідентифікується як «авторитаризм із прикметниками». Аналогічна попередньому підходові теоретична установка, тільки з позиції авторитарного типу режиму. Оскільки в процесі трансформації недемократичних політичних систем, велика кількість режимів так і не досягають відчутних демократичних ознак, багато видатних вчених зійшлися на доцільності аналізу подібних держав через поняття авторитаризму;

4.Гібридний режим розглядається в якості «нового авторитаризму». Гібридизація політичних режимів прихильниками цього напряму трактується як процес у третій хвилі демократизації, згідно з яким, авторитарні системи адаптуються до демократичних стандартів сучасних міжнародних принципів і вимог дотримання прав людини і свобод громадян у країнах світу. Головною особливістю при цьому є побудова демократичної форми при авторитарному змісті гібридних режимів;

5.Гібридний режим як «субтип авторитаризму». Як і в попередньому напрямі, під гібридним режимом окремі політологи тлумачать сутнісно авторитарний характер функціонування політичної системи, проте особливістю цього напряму є не нова якість автократії, а відмінний від сучасних авторитарних режимів різновид недемократичного правління. Такий «гібридний режим» відрізняється від демократії, проте зміст функціонування його теж певним чином різниться і від однозначно авторитарних систем;

6.Нарешті, гібридний режим представлений в якості третього, проміжного типу політичного режиму. При такому підході до розуміння гібридного режиму, він відрізняється і від демократії, і від авторитаризму, водночас поєднуючи характеристики й одного, й іншого. Проте, визначаючи його таким чином, він автоматично не стає самостійним, унікальним політико-режимним феноменом. Гібридний режим при подібній інтерпретації залишається неоднозначним міжрежимним (між демократією й авторитаризмом) станом функціонування політичної системи - «сірою зоною». Принаймні, більш чітких концептуальних обґрунтувань науковцями даного підходу на сьогодні не розроблено.

Завданням дисертанта якраз і є розвинути останній напрям досліджень, не ігноруючи здобутки інших підходів, конструктивних ідей, які розробили автори, котрі дотримуються відмінних теоретичних засад. З позиції виключно системного підходу в транзитології дати сутнісну й вичерпну дефініцію гібридного політичного режиму не представляється можливим. До таких і належить його визначення як «режиму, що поєднує риси демократії і авторитаризму». Для розкриття сутнісних ознак гібридного режиму, на думку автора, необхіднорозробити комплексну методологію дослідження цього режиму, включно з використанням методів, які виокремлюють індикатори типологізації політичних режимів загалом (другий підрозділ), з'ясовують історичні детермінанти й емпіричні параметри розрізнення режимів (другий розділ) і виявляють більш «чуйні» характеристики політичних режимів (третій розділ). На основі цього алгоритму в підсумку уможливлюється з'ясування особливостей функціонування інституційної системи гібридних режимів, на підставі чого, як буде обґрунтовано, гібридний режим можна вважати самостійним типом політичного режиму. Однак, задля досягнення основної цілі важливо вибудувати зважену методологію, що підходила б для дослідження різних форм гібридних режимів і відрізняла його від інших типів політичних режимів.