Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Одним із наслідків «викривлення» інституцій і практик демократизації в 1990-х рр. стала поява режимів, які або при демократичній формі зберігали недемократичний зміст, або котрі на інституційному рівні в різній мірі й у відмінних комбінаціях поєднували як демократичні, так і авторитарні елементи. Нові гібридизовані форми функціонування політичних систем науковці одразу ж намагалися відповідним чином номінувати вже в останнє п'ятиліття ХХ ст. Оскільки методологічною установкою, що ґрунтувалася на вражаючому підйомі демократій попередніх років, був «демократичний оптимізм», парадигмально вчені намагалися визначити «нові демократії» шляхом додавання прикметників до ключового концепту (англ. root concept [98])», яким залишалося поняття демократії.

З ІІ пол. 1990-х рр. політологи почали інтенсивно запроваджувати в науковий обіг все нові й нові поняття, похідні від категорії «демократія». Л. Даймонд, окрім згаданих, також ввів терміни «пседводемократія» та «квазідемократія»; Г. О'Доннел - «делегативна демократія», учень С. Хантінгтон, Фарід Закарія - «неліберальна демократія» і т. ін. В підсумку, за підрахунками Д. Кольєра та С. Левіцкі у своїй роботі “Демократія з прикметниками: концептуальна інновація в компаративістиці” [98] на той час існувало близько 550 моделей демократії. Проте, докладного списку ними складено не було, а позначені «підтипи» включали як розвинені демократії (наприклад парламентарні, двопартійні), так і «проблемні» (фасадні, псевдо-, квазідемократії тощо).

З початку ХХІ ст. беруть початок теорії, сукупність яких симетрично дістає назву «авторитаризми з прикметниками». Їхньою спільною рисою була «стратегія уточнення» ключового концепту [98], тобто термінів «демократія» чи «авторитаризм». Вихідною ж категорією в основній частині теорій залишалося поняття ліберальної демократії. Наприклад, розрізняючи серед демократій ліберальні та формальні (електоральні), як це робить Л. Даймонд, уможливлюється перегляд статистичних даних демократизації, зокрема й щодо першої половини 1990-х рр.

Таблиця 3

Електоральні та ліберальні демократії у період 1990-1995 рр. [17, 65]

Дані таблиці 3 свідчать про двоїстий характер процесу демократизації в першій половині 1990-х років. З одного боку, кількість країн, які проводили в себе загальні, рівні, вільні вибори - тобто володіли процедурним мінімумом демократії - невпинно зростала в середньому майже на три відсотка щорічно (четвертий стовпчик). З іншого - динамічно знижувалася кількість серед електоральних демократій пропорції ліберальних. Ця історична амбівалентність і породила суперечки як щодо демократії, інших типів політичних режимів, так і стосовно характеру демократизації. Дискусії між дослідниками у другій половині 1990-х рр. зростали й надалі. Деякі вчені вперше заговорили про «кінець третьої хвилі демократизації», а окремі, навіть, спробували описати «перші прояви третього відкату» [95, 105, 147].

На сьогодні в єдиному політико-режимному та демократизаційному дискурсі продовжує ширитися думка, що «світ занурюється у демократичну рецесію» [133, p. 45]. Провідні аналітики характеризують період із середини 1990-х років, а надто останнє десятиліття, як період демократичної «ерозії», зниження її «рівня» та / чи «якості» [152], в якому нові демократичні країни стали жертвою «потужного авторитарного відкату» [103, с. 36]. До прикладу, у своїй статті “Велика криза демократії” американський журналіст-міжнародник Джошуа Курланчик ще в 2011 році стверджував, що «глобальний рівень свободи різко впав» [130, с. 12]. Інший фахівець у галузі теорії демократії передбачає, що «ми можемо, насправді, бути свідками початку кінця демократизації» [80]. Похмурий настрій сучасного стану демократії протягом кількох останніх років проявляється у щорічних звітах авторитетної серед політологів міжнародної громадської організації “Дім Свободи” (“Freedom House”) та в публікаціях профільного “Журналу демократії” (“Journal of Democracy”).

Підводячи підсумки дослідження політичних прав і свобод у країнах світу за рейтингом “Дому свободи”, Арч Паддінгтон - її віце-президент - попередив іще в 2006 році про все більш зростаюче «пробуксовування демократії» [172, p. 125]. Відомий американський публіцист і правозахисник описав 2007 і 2008 рр. як «роки демократичного зниження» [166, p. 93]; також він стверджував, що «демократична ерозія пришвидшилась» у 2009 р. [171, p. 136] й охарактеризував «рівень глобальної демократії в 2010 році немов під примусом» (democracy under duress) [169, p. 17]. Після короткого моменту оптимізму на початках і в період розповсюдження демократичних наслідків Арабської весни (кінець 2010-2011 рр.), “Дім свободи” попередила про «демократичний відступ» в 2012 році, а наступного року взагалі про «авторитарне відродження» [168, p. 49; 170, p. 90.]. Щодо 2014-го р. А. Паддінгтон констатував уже «значне погіршення стану свободи майже в кожній частині світу» [165, p. 122]. Нарешті, в тогорічному звіті, що підсумовує результати 2015-го р., фахівець у співавторстві з Тайлором Ролансом резюмували наступне: «Світ у 2015 році понівечений накладанням одна на одну кількох криз, що були підживлені ксенофобськими настроями в демократичних країнах, діями держав із підірваною економікою, залежних від продажу природних ресурсів, а також мракобіссям авторитарних режимів, пов'язаним із розправами з інакомисленням» [167, p. 86].

І дійсно, на перший погляд складається похмура картина рівня демократичних політичних та громадянських прав і свобод у світі, що відображає “Дім свободи”. Це, однак, є не зовсім точним відображенням реальності за рахунок, по-перше, щорічної мінливості показників, інколи суттєвої по-країнно, проте рідко-коли з радикальними змінами в глобальних масштабах; по-друге, через хибність теоретичної інтерпретації демократизаційних змін. В останньому випадку мова йде не стільки про авторську упередженість науковців у тлумаченні й узагальненні емпіричних даних і, навіть, не про ціннісно-ідеологічні орієнтації, скільки про фундаментально-теоретичний ракурс питання. А саме: зважаючи на «конфліктно-інтерпретаційну» (за П. Рікером) рису наукового пізнання загалом, проблема криється в існуючій протягом останнього десятиліття хибній установці всередині політологічного співтовариства - в «демократичному песимізмі», як своєрідній парадигмі політичного мислення. Вона функціонує поруч зі своєю протилежністю - теж невиправдано надмірною двадцятип'ятирічною оптимістичністю прогнозів щодо поширення демократії в руслі фукуямівського «кінця історії».

Існує недостатньо свідчень того, що «демократичне небо падає», або, що «вовк авторитарного відродження майже досяг успіху» [197]. Насправді - і це буде доведено нижче - емпіричні дані свідчать, що стан глобальної демократії залишається приблизно стабільним протягом останнього десятиліття, ба більше - він помітно покращився, порівняно з 1990-ми роками. Сприйняття трансформаційних змін як «демократичної рецесії» передусім криється в помилковому розумінні подій початку 1990-х рр. Надмірний аксіологічний оптимізм у контексті телеологічності класичної транзитології та методологічний волюнтаризм багатьох теоретиків, яким пройнятий аналіз режимних переходів раннього періоду після Холодної війни, генерує нереалістичні очікування, котрі можуть перетворитися на перебільшений песимізм, зневіру й розчарування в самому феномені демократії. Не зважаючи на все більш несприятливі умови глобального масштабу в останні роки, нові демократичні режими залишаються разюче стійкими. Багато в чому таку специфіку формує особливість інституційної стабільності деяких різновидів гібридного режиму (наприклад, неліберальної демократії чи ліберального авторитаризму). Тобто, досліджуючи трансформаційні процеси, необхідно виходити не лише з двох протилежних аналітичних призм - демократизації та авторитаризації - але й враховувати двовекторний феномен гібридизації та з'ясовувати якість демократії, що деталізує методологію пізнання динаміки політичних режимів.

Індикатором останнього десятиліття є певна сталість розвитку всіх типів політичних режимів. Звісно, можна виявляти випадки «демократичного зниження рівня»: перехід від демократії до авторитаризму (Малі, Таїланд та ін.); погіршення якості демократії і її скочування до гібридних різновидів політичних систем (Індонезія, Мексика, Україна та ін.); збільшення кількості режимних дефектів, залишаючись у цілому ліберальними демократіями (Латвія, Угорщина та ін.). Проте наявність емпірично рівного або більшого числа демократичних проривів суперечить будь-якому поняттю «глобальної демократичної кризи». В контексті певної рівноваги між досягнутими рівнями демократій і авторитаризмів - передусім за кількісними показниками - закономірного характеру процеси відбуваються між всіма типами політичних режимів (зокрема, між гібридними режимами та демократіями й авторитарними і гібридними режимами). Відтак, аналітики, котрі останніми роками налаштовані надмірно песимістично, так і навпаки - ті, які були вкрай оптимістичними на початку 1990-х років ХХ ст., на жаль, рідко коли зважали на ту обставину, що дефектність однієї інституційної підсистеми демократії рідко-коли зумовлює сповзання до авторитаризму. В такому випадку частіше переходи відбувалися від демократії до гібридних режимів, велика частина яких відповідають критеріям демократичного мінімуму, чи електоральної демократії.

Повна картина чисельності електоральних демократій за період 1990-2015 рр., включно, висвітлена в додатку В. Що ж стосується якості демократій цього періоду, то тут склалася неоднозначна ситуація, що породила суперечливі оцінки. Варто описати демократизацію по періодам, хоча б із п'ятирічним інтервалом. Цього буде недостатньо для точного вимірювання демократизації - оскільки в цілому картина режимів змінювалася буквально по роках - проте таким чином дисертант, принаймні, змалює динаміку змін ліберальних і мінімальних демократій, а також усіх інших політичних систем.

Таблиця 4

Демократизація 1990-2015 рр. [99]

Узагальнення, з якого варто почати, стосується збільшення кількості незалежних країн у світі за останню чверть століття на 30 держав. У контексті цього важливо розрізняти чисельні зміни демократичних та інших режимів і їх відсоткову динаміку. Наприклад, якщо пропорція усіх країн, які навіть не дотягували до процедурного мінімуму демократії у 2005 і 2015 рр. була однаковою (так само, як і відсоток електоральних демократій), то їхнє число зросло відповідно на 1 і 2 країни. При цьому, дані цифри мають відносний характер, оскільки деякі країни переходили з одного типу режимів в інший, а новостворені держави «включались» у підсумкову кількість і як демократичні, і в якості недемократичних. Це зауваження в контексті тенденційності демократизації згладжується тільки за рахунок специфіки хвилевого підходу. Більш наочний приклад: якщо в 1995 році кількість недемократичних країн була приблизно однаковою ( 2) з числом мінімальних демократій у 1990 році, то різниця в сумі за два роки прямо протилежних збільшилася на 27 ( 1) країн.

В контексті збільшення за 25 років чисельності незалежних країн (неважливо демократичних або недемократичних), коригувались і відсоток, і кількість ліберальних демократій. За перше п'ятиліття 1990-х рр. їхня кількість збільшилася на 11 країн, але пропорція у світі ліберальних демократій залишилася беззмінною (по 40%). Куди більш разючими були відмінності за цей період електорально-демократичних режимів. Число останніх за вказаний період зросло аж на 21% серед всіх інших, що складало 15% зростання пропорції по відношенню до недемократичних. Водночас, при тотожному показнику досягнень ліберальних демократій, їхня частка з-поміж електоральних зменшилася більш як на п'яту частину (21%). Це характеризує факт непропорційного зростання чисельності електоральних демократій по відношенню до ліберальних у зазначені роки, як 41 до 11 (майже 4:1). А відсоткова сталість ліберальних демократій при збільшенні як незалежних країн, так і електоральних режимів демократії пояснюється зменшенням їх пропорції серед електоральних демократій на 21%.

Після 1995 року й аж до минулорічних підсумків, по-перше зростаюча кількість держав була не значною (4 незалежні країни). По-друге, кількість недемократичних у сумі країн не перевищувала 79 держав (2010 р.), але й не зменшувалася нижче 69-ти, стабілізувавшись між 70 і 74-ма. Їхня пропорція до 2005 р. знизилася до 36%, стрибнула догори на 5% у 2010 р., але станом на кінець 2015 р. повернулася до показників десятилітньої давнини. По-третє, число електоральних демократій не становило менше 115 держав (2010 р.) і коливалось у середньому в кількості 123 (2000 р.) у нинішньому столітті. Відсоток електоральних демократій протягом двох десятків років у середньому становило 62% ( 2%). По-четверте, кількість ліберальних демократій до 2005 р. (89 держав, 46%) невпинно зростала, особливо за ІІ половину 1990-х - поч. 2000-х рр. (на 10 ліберально-демократичних режимів), і знизившись відтоді тільки на 2 пункти до кінця 2015 р. Три держави, якщо не деконсолідувалися, то принаймні стан деяких сучасних громадянських свобод у них погіршився. Нарешті, на фоні збільшення кількості недемократичних держав за рахунок зменшення електоральних демократій і паралельного зменшення на 2 країни кількості ліберальних демократій у період 2005-2010 рр., контрастним виглядає збільшення пропорції останніх серед електоральних демократій на 4% за цей період (всього з 1995 р. на 11%). Це означає, що певна частина електоральних демократій продовжувала консолідуватися.

Урахування всієї багатозмінної та періодичної динаміки розвитку політичних режимів здатне пояснити характер розвитку демократизації наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть, обґрунтувати доцільність продовження наукового дискурсу демократії в контексті «третьої хвилі», спростовуючи «песимістичні» концепції закінчення цієї хвилі, чи демократизації в цілому. Водночас деталізація типології політичних режимів, уточнення концептів «демократія», «авторитаризм» і виокремлення «гібридного режиму» в якості самостійного, а також розвиток напряму дослідження «демократії з прикметниками» (як і концептуалізація підходу «авторитаризми з прикметниками») зробили «демократичних оптимістів» більш поміркованими у своїх оцінках нинішнього стану цивілізації та прогнозів її майбутнього.

Терміни «демократичні “песимісти” й “оптимісти”» запровадив віце-президент Фонду Карнегі “За Мир між народами” Томас Карозерс у 2002 році. Проголошуючи «кінець парадигми транзиту», він переглянув існуючі засади транзитології та піддав критиці її тодішню парадигму пізнання, виокремивши «сіру зону» [93] як важливий об'єкт дослідження в додачу традиційним. Того ж року світ побачив квітневий випуск “Журналу демократії”, де в рубриці «Вибори без демократії» опублікували свої статті Л. Даймонд, А. Шедлер, Л. Вей і С. Левіцкі, давши старт одночасно дискусіям про «авторитаризми з прикметниками» та започаткувавши студії високого теоретичного рівня з вивчення гібридних режимів. Завдяки напрацюванням усіх цих і зростаючої кількості інших політологів з початку ХХІ ст. вивчення демократизації отримало нові імпульси розвитку, адже були переглянуті методологічні засади дослідження політичних режимів, критично переосмислений досвід їхнього пізнання та перевірені існуючі концепції і введені десятки нових типологій. Удосконалювалася методологія вивчення самої демократія, долався «демократичний ухил» у вивченні інших режимів.

На підставі викладеного вище матеріалу, демократизацію можна представити у формі троїстого процесу. По-перше, під демократизацією тривалий час, майже виключно, розуміли переходи недемократичних режимів до демократичних. По-друге, у другому розділі було доведено, що в ній важливо враховувати властивість поглиблення демократичних ознак самих демократій. І, нарешті, демократизацію можна аналізувати крізь призму сталого розвитку демократичних режимів. «Строго кажучи, виникнення, поглиблення і виживання демократії - це три абсолютно різні сутнісні аспекти демократизації. Однак всі вони сходяться в питанні про стійку демократизацію, тобто про виникнення демократій і продовження свого існування» [19, с. 148].

Висновки до розділу 2.

Отже, демократія з античних часів асоціювалася з правлінням більшості народу, тобто тих вільних громадян, які мали політичне право участі в громадських справах. З формуванням національних держав у пізньому Середньовіччі, політичні права розширювалися за рахунок інституціоналізації громадянських свобод і збільшення суб'єктів, які ними володіли. Розвивалася система урядового представництва, або репрезентативної демократії - традиції, джерела якої сягають античної Римської республіки. Римська модель політичного управління протягом століть надихала багатьох прогресивних політичних мислителів, які, до речі, часто критикували демократію давньогрецького зразка, починаючи ще з Платона, Арістотеля та Полібія. Сучасні представницькі демократії наслідують історичний синтез того, що в стародавні часи практикувалося як у Римі, так і в Афінах, тільки тепер - в нових цивілізаційних умовах і з новітньою якістю функціонування. Головною передумовою цього стала масова політична участь.

Головним стрижнем демократизації, яка інституціоналізувала демократії з кінця ХVІІІ - по кін. ХІХ ст. був сплав республіканської традиції виборності публічних посадовців замість традиціоналістської спадкоємності правителів, розвиток представництва, все ширше втілення на практиці ідеї рівноправності всіх громадян, розвиток масових партій і численних робітничих, жіночих і національних рухів. Всі ці процеси відбувалися в умовах становлення національних держав. Визначальним показником демократизації до початку ХХ століття було визнання загального чоловічого, а згодом і жіночого, виборчого права та їхній синтез із вже діючими ліберально-конституційними інституціями влади. В цілому, таким є теоретичне узагальнення спільних ознак першої хвилі демократизації до Першої світової війни. Цей історичний алгоритм, правда, не є абсолютним. Наприклад, Швейцарія остаточно розповсюдила принципи загального виборчого права на жінок лише в 1971 році, хоча вважається чи не найстарішою демократичною республікою ще з часів Середньовіччя. Тому доцільним загалом визнається застосування хвилевого підходу в дослідженні розвитку політичних режимів з періодизаціями тих хвиль, які виражають поетапні сукупності відмінних ознак.

Перша хвиля демократизації (1828-1926 рр.) до кінця Першої світової війни характеризувалася поступовим розширенням корпусу виборців, якими були виключно вільні громадяни, та зменшенням виборчих цензів (майнового, расового, статі, освіти тощо). Даному періоду властива відносна однорідність накладання загального виборчого права на громадянські свободи, гарантовані державами. В останніх, у свою чергу, функціонували поділ влади, представництво народу в законодавчому органі, масова політична участь, політико-суб'єктний плюралізм, конкуренція за владу та ін. В часи світової війни та найближчі роки після неї, з'явилася велика кількість незалежних держав, які, здобуваючи суверенітет, одразу ж проголошували демократичні принципи управління, «трендові» на той час. Неготовність багатьох суспільств до демократичних умов у добу поширення антидемократичних рухів і економічних криз, призвела до першого відкату (1922-1942 рр.). В його часи перестали бути демократичними (за сучасними мірками - «мінімальними демократіями») значна частини саме «молодих демократій».

Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.) ґрунтувалася передусім на здобутті державної незалежності народів, які широко організовували національно-демократичні рухи Опору під час Другої світової війни й антиколоніальні - після неї, а також на зовнішньому втручанні з боку західних союзників. Не менш важливим було підписання статутних документів ООН її членами, що інтернаціоналізували демократичні політичні права та громадянські свободи й надавали їм міжнародний статус. Паралельно, з новою інтенсивністю, все більша кількість країн запроваджувала в себе загальне виборче й інші політичні права. Зростання кількості все нових незалежних держав у «третьому світі» впливало у значній мірі на збільшення й чисельності автократій, особливо під час другого відкату (1958-1975 рр.).

Після падіння континентальних імперій у Першій, держав «Вісі» - в Другій світових війнах, а також під час деколоніалізму, новостворені держави підхоплювали вже зразкові принципи демократичного управління як у формі ліберального конституціоналізму, так і демократичної виборності вищих органів. Однак, кожного разу декілька чинників зумовлювали те, що десятки нових демократій руйнувалися (перший і другий відкати). На погляд автора, головними з цих факторів на міжнародному рівні були: неготовність і відсутність досвіду та традиції суверенного конституційно-демократичного управління багатьох новостворених держав, які приймали демократичні конституції та надавали широким масам населення право голосу на загальнонаціональних виборах; поширення різних антидемократичних рухів і партій; світові економічні кризи, котрі щоразу піддавали сумніву вибір ліберальної демократії як найбільш оптимальної системи політичного управління.

Нарешті, третя хвиля демократизації (з 1974 р. - по сьогодні) збільшила число й поглибила якість ліберальних демократій (більш як удвічі), стала глобальною в плані розповсюдження мінімальних принципів демократії (утричі), та гібридизувала велику кількість авторитарних режимів за рахунок вживлення у їх політичні системи демократичних інституцій. Водночас на її внутрішній циклічності теж відбивалися закономірності історичного процесу, які впливали й на попередні хвилі та відкати. Зокрема, економічно-фінансова криза 2008-2009 рр. теж зменшила кількість демократій у світі. Проте, на відміну від попередніх, авторитарний реверс у хантінгтонівському розумінні так і не почався. Хоча цю ідею й намагалися розвивати, але емпіричні дані свідчать про подальший поступ демократичних інституцій в країнах світу.

У третій хвилі демократизації варто розрізняти, принаймні три стадії. Перша (1974-1989 рр.) характеризувалася поступовим, п'ятнадцятилітнім зростанням числа країн різної демократичності (зокрема ліберально-конституційної складової) майже на 30. Друга (1990-1995 рр.) вирізняється внаслідок високої інтенсивності виникнення нових електоральних демократій (більше 40) за вкрай короткий термін у п'ять років. Третій етап (1996 р. - по сьогодні), який триває вже двадцять років, характеризується уповільненням появи нових демократичних систем і зниженням темпів зростання демократичних переходів (близько 10), а також увиразненням трансформаційних політичних режимів у стабільній «сірій зоні». В цілому теперішній період можна характеризувати як «статистичну рівновагу» [17] всіх типів режимів: демократій - на позначках від 41% у 1996 р., до 44% у 2015 р.; гібридних режимів - від 32% до 30% і авторитарних - від 28% до 26% у відповідні роки. «Піковими» в чисельності демократії були 2006, 2007 і 2012 рр., коли їхня кількість становила 90 держав (46-47%).

Змістовне вивчення демократизації - дослідження як історичного, так і теоретичного характеру. Неможливо говорити про демократизацію тільки на підставі констатації факту того, що та чи інша держава стала демократичною, адже демократія - це поняття, яке кожного разу є невідомою величиною, а часто - тільки змінною. Констатувати факт функціонування демократії в конкретній країні й у певний період історії можливо тільки при попередньому з'ясуванні індикаторів цієї демократії, зміст якої піддавався еволюції. Наприклад, розвиток найстарішої сучасної демократичної системи - американської - це довготривалий процес розширення виборчих прав та скасування дискримінаційних цензів і судових рішень на рівні окремих штатів. Демократизація в США тривала щонайменше з 1828 - по 1965 роки, а то й із початку незалежності. Після цього під час третьої хвилі вони показували сталий розвиток і один з найвищих показників. В кожній іншій країні своя історія демократії. Так само, як у кожної держави існувала (чи продовжує існувати й надалі) своя історія до- та недемократичного періоду розвитку.

Завдяки хвилевому підходу, стають зрозумілими інституціональний характер і в більшості неповнота демократизації під час «першої хвилі», закономірність першого та другого «відкату» й причини продовження демократизації у формі «другої хвилі», причини «накладання» хвиль і відкатів одне на одного та головне - поступ демократизації, якщо її розкладати як аналітично, так і через призму історичного бачення. Стає зрозумілою роль здобуття незалежності для демократизації країн, її сутнісні аспекти, такі як поглиблення і розширення. Це та багато іншого, що було історично описано й обґрунтовано в другому розділі дозволяє критично підійти до існуючих теорій демократії та демократизації, які, незаглиблюючись в історико-емпіричний матеріал, намагаються формулювати теоретичні схеми, що сьогодні призвело до багатьох суперечностей і непорозумінь у фахових колах.

Необхідність даної частини дослідження полягає в тому, що фактологічно уможливлюється верифікація одних теоретичних конструкцій та заперечення абсолютної достовірності інших (зокрема тих, що вже згадувалися в попередньому розділі), виокремлення евристичних аспектів, синтез їх і виведення комплексного теоретичного підходу. Завдяки останньому в подальших розділах буде критично осмислюватися як теоретичний, так і емпіричний матеріал, знаходитиметься розв'язання у системному, функціональному й неоінституційному розкритті концепції гібридних політичних режимів, методологічне підґрунтя якої в існуючих концепціях засноване на деяких непідтверджених гіпотетичних твердженнях, або поспішних висновків, чи таких, що вже не актуальні в теперішніх історичних умовах.

За останнє десятиліття кілька світового значення подій представляли серйозну загрозу для нових демократій. Вони включали важкий період після економічної кризи 2008 р. в західних демократіях, зниження впливу США і ЄС, зростаючу силу й упевненість в собі Китаю і Росії та стрибок світових цін на нафту, а з 2014-го їх падіння. Останнє вкотре підтвердила роль «ресурсного прокляття» для автократій. Тим не менше, число фактичних демократичних поломок було вражаюче низьким. Тоді, можливо, реальна історія останнього десятиріччя це не «криза» демократії а її стійкість в умовах потемнення геополітичного ландшафту. Стабілізація рівня демократичного та недемократичних (авторитарного й гібридного) типів політичного режиму заслуговує більш ґрунтовного вивчення. Розуміння джерел демократії може допомогти її захисникам підготуватися до того дня, коли «вовк авторитарного відродження вже по-справжньому може завітати в дім демократії» [133, с. 56-57].

РОЗДІЛ 3

Інституціональна основа гібридних політичних режимів

3.1 Особливості політичної інституціоналізації гібридних режимів

Як тільки на зламі тисячоліть гібридні режими привернули увагу вчених, вони викликали жваву наукову дискусію. Їхнє вивчення зацікавило як досвідчених дослідників демократизації, так і молодих вчених. Сотні наукових розвідок побачили світ із того часу. Проте, раптове поширення публікацій було дещо хаотичним і поверхневим у засадничих аспектах, оскільки політологи позірно торкалися фундаментально-теоретичного питання сутності й типологічної особливості даного феномену. Все ж, у спробі осмислення всієї наявної літератури, можна розгледіти три основні напрямки. Вивчення гібридних режимів стосувалося або дослідження їх походження, або теоретизування щодо функціонування гібридних систем, чи аналізу їх здатності до виживання. Всі ці вектори пізнання зачіпають головне питання, що полягає в особливостях інституційної основи гібридного типу режиму, проте вони ще й досі не систематизовані в чітку та послідовну стратегію розкриття даного питання.

Перша лінія дискусії гуртує дослідників, які вивчають походження гібридних режимів. Вона викликає особливу увагу тому, що представляє перехрестя двох засадничих питань, а саме: чи є гібридні режими прямими зразками традиційних політичних режимів, чи вони представляють щось нове в історії. Міркування про політичні режими, що після розпаду недемократичного статус-кво не проходять процес радикальної трансформації, а поєднують у собі риси попереднього авторитарного й очікувано-демократичного режимів, існували з ранніх етапів третьої хвилі. Ідею «політичної сірої зони» між демократією і автократією [93, p. 9], виокремлювали вже у 1986 році Г. О'Доннелл і Ф. Шміттер поняттями «демократура» та «диктабланда» [157, p. 9].

З кінця 1990-х рр. ставало зрозуміло, що для низки країн перехідна фаза була завершена і результат не був демократичним. Межі «сірої зони» незабаром ставали занадто широкими та розмитими, а зміст цього поняття - надто різнорідним. Для того, щоб кристалізувати знання про даний політичний об'єкт, аналітики з ситуації переходу, що затягнувся виокремили клас «свідомо та ретельно вибудуваної і підтримуваної політичні системи» [159, p. 7] - країни «уповільненої демократизації», для яких була характерною тривала фаза інституційної плинності. Терміном «гібридний режим», у підсумку, більше не позначалися системи в якості залишкової категорії, що «не вписувалися» в межі випадків повної демократії, або звичайного авторитаризму. Всі ці категорії стало можливим включити в єдину класифікацію політичних режимів.

Це роз'яснення стало першим необхідним кроком, перш ніж заглиблюватися в амбівалентну природу цих режимів, яка за визначенням є двозначною. Гібридний режим є результатом суміші демократичних і авторитарних організаційних рис, які формально суперечать одне одному. Метою, таким чином, було вказати склад цієї амальгами та розплутати її. Відношення між демократичним і авторитарним компонентами, зазвичай, описувалось як інституціональне напруження між формальним і змістовним вимірами. Гібридний режим, іншими словами, характеризується співіснуванням номінально демократичних інститутів - багатопартійною системою, конкурентними виборами, законодавчим органом - із постійними практиками авторитарного управління. Останній призводить до систематичної зміни правил, забезпечених демократичними принципами [134, 159, 183].

У той час як специфічне поєднання формальних і неформальних інститутів на сьогодні широко визнається характерною рисою цих режимів, більше оспорюється представлення новизни гібридних режимів на політичній мапі світу. З одного боку, існує схильність описати гібридні режими в якості побічного продукту останніх десятиліть. Але водночас мало хто висловлює впевненість, коли стверджує, що гібридні режими з'явилися, наприклад, у 1990-х роках. Більшість аналітиків у цілому згідні, що «інституційні гібриди, не є новими» [104, p. 23]. У той же час, є автори, які підкреслюють, як гібридні режими «виразно поширювалися саме в останні роки» [134, p. 60], і тепер вони представляють «модальний тип політичного режиму в країнах, які розвиваються» [88, p. 25; 182, p. 3]. Схожі позиції неявно роблять акцент на ролі третьої хвилі демократизації у формуванні ідеї про те, як політика повинна бути структурована всередині країни. Зокрема, вони підкреслюють, що третя хвиля - особливо по завершенню Холодної війни - знаменувала розрив із минулим у відношенні до необхідності користуватися демократичною легітимністю, якої на сьогодні потребує кожен уряд. Відповідно до цієї точки зору, поява гібридних режимів як глобального явища показує, що після початку третьої хвилі жодна недемократична правляча група не може цілком відкидати демократичні принципи урядування.

Вихідна відмінність, яка одразу ж кидається в очі, між тими, хто привласнює статус гібридного режиму псевдодемократичним системам із дисфункціональними характеристиками і тими, хто, навпаки, підкреслює своєрідність політичної динаміки цих систем, викликана взаємодією між демократичними й автократичними компонентами. Перші, зазвичай, наголошують на тому, що інституціоналізація періодичних і формально конкурентних виборів має основну функцію «одягання режиму відповідно сучасній демократичній моді» [94]. Проте, навіть, просто демократичний фасад, докладає свій позитивний внесок у легітимізацію режиму в цілому, зокрема в очах міжнародного співтовариства [93, p. 12; 134, p. 63; 183, p. 36]. Без заглиблення в подібну аргументацію, деякі автори перекладають аналіз функціонування гібридних режимів на дослідження основних механізмів їх демократичної поверхні, що квазідемократичні інститути в змозі створити. Прагнення до легітимності, стверджують вони, є однією з декількох стратегічних цілей, які можуть бути досягнуті шляхом тонкого налаштування авторитарних інститутів із введенням демократичних елементів.

Крім цього, важливо розмежовувати як історично, так і аналітично, «конституційний» («ліберально-конституційний», «конституційно-правовий») й власне «демократичний» у вузькому розумінні напрями дії єдиного механізму функціонування ліберальної демократії. На відміну від інших типів політичного режиму, гібридні системи нейтралізують громадянський контроль за державною владою, недотримуються повноцінного представництва громадян і нівелюють принципи правової держави. Режими з подібними ознаками є в більшості своїй неліберальними та не можуть вважатися повноцінно демократичними. Почасти така деференціація виходить із відокремлення двох історичних процесів розвитку й становлення основних компонентів сучасної ліберальної демократії, які були розглянуті в контексті демократизації у попередніх розділах.

Якщо поглянути на безліч «нових демократій» 90-х рр. ХХ ст. (як трактувалися тодішніми вченими новостворені та перехідні держави), то саме «пошкодження» конституційно-правових засад і часткова нейтралізація механізмів стримування влади - є провідною проблемою цих країн на шляху демократичної консолідації, а також ознакою, що найчастіше характеризує гібридні режими. Нехтування ліберально-конституційними механізмами, яке часто виправдовується посиланням на принципи прямої демократії, знаходиться в тісному відношенні з центральною особливістю гібридного типу режиму. Мова йде про спосіб інституціоналізації, який вирізняє гібридний режим від усіх інших типів політичного режиму, а його демократичний субтип - від конституційно-правової (ліберальної) демократії [45, с. 20].

Водночас, слідуючи неоінституціональному підходу, майже всі гібридні режими, зокрема конкурентно-авторитарний підтип, структурно відрізняються від повноцінного авторитаризму за рахунок інституційної підсистеми, що відповідає саме демократичним системам. Однак, у цьому і криється одна з найбільш складних проблем не лише теорії та класифікації політичних режимів, але й теорії політики загалом. Ідеться про конкретне питання змістовного наповнення політичних інститутів режимів, характер і спрямування їхнього функціонування та вплив на інші складові політичної системи відповідних суспільств. Для цього важливо з'ясувати сутність політичної інституціоналізації гібридного режиму, попередньо уточнивши зміст неоднозначних і досі категорій: «інститут», «інституціоналізація», «політичний інститут».

Серед суспільствознавців на сьогодні «немає єдності, навіть, із найбільш суттєвих аспектів процесу інституціоналізації та існування інститутів» [25, с. 231]. Концепт «інституціоналізація», дійсно, один із найбільш дискусійних у сучасному гуманітарному знанні. Не занурюючись в інституційний дискурс соціо-гуманітарних наук, варто зазначити лише, що одні вчені під інститутами розуміють закони та формалізовані правила; другі - установи й організації; треті інституції ототожнюють із неформальними практиками, обмеженнями та звичаями; четверті під інститутами мають на увазі ще більш абстрактніші явища соціальної реальності й ширші за змістом поняття, такі як: «схеми типізації», «ментальні конструкти», «смисли», «ідентичності» тощо.

Що стосується політологічного вивчення інститутів відповідної сфери суспільства, ситуація тут аналогічна. Політолог Андрій Абрамов із цього приводу констатує: «в науковому співтоваристві відсутня єдність у трактуванні категорії «політичний інститут», з яким нерозривно пов'язана політична інституціоналізація». «Внаслідок цього - додає він - політологи часто пишуть про інституціоналізацію політичних партій, влади, місцевого самоврядування, лідерства та навіть про інституціоналізацію самої політичної науки, але при найближчому розгляді з'ясовується, що в це поняття вкладаються зовсім відмінні значення» [1, с. 53]. Всі ці смислові конотації міцно закріпилися в політичній науці та суспільствознавстві загалом, проте мова в дисертації йде виключно про інституціоналізацію політико-режимних явищ і їх складових.

Варто погодитися з аналітичним розмежуванням Сергія Патрушева, редактора підручника “Інституційна політологія”: «У політичній науці ... під інститутом в загальному вигляді розуміються: 1) політична установа - комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, які зумовлюють і регулюють діяльність людини у політичній сфері; 2) політичне утворення, організація - певним чином організоване об'єднання людей, та чи інша політична структура; 3) стійкий тип політичної поведінки, що виражається в певній системі колективних дій, процедурі, механізмі. На перший погляд, здається, що це поняття застосовується у відношенні досить різнорідних політичних явищ - від політико-культурних до структурно-процесуальних і діяльнісних. По суті ж перед дослідниками одне й те саме явище, але розглянуте з різних просторово-часових позицій. Політичне утворення, котре розглядається зсередини, з позиції правил, що діють у ньому, є політичним інститутом, а у взаємодії з іншими - політичною організацією» [28, с. 10-11].

Як і окремі фахівці [148, 149], автор дотримується широкої інституціональної концепції, яка вбирає в себе різні течії неоінституціоналізму [10, 48, 55, 177, 204 та ін.]. На відміну від класичного інституційного підходу, в новому інституціоналізмі політичні інститути розуміються у взаємозв'язку формальних норм і неформальних установок («правил гри»), які в результаті утворюють складні організаційні відносини в суспільстві, забезпечуючи в ньому стабільність і порядок. Якщо до 80-х рр. XX ст. у суспільствознавстві в цілому домінувало уявлення, відповідно до якого політичні інститути розглядалися виключно як юридичні норми й адміністративні установи, то в неоінституціоналізмі тлумачення поняття «інститут» збагатилося за рахунок теоретичної бази інших галузей політичної науки - теорії раціонального вибору та біхевіоралізму. Без детермінуючого зв'язку інститутів на поведінку акторів втрачає, взагалі, будь-який прикладний сенс аналізу перших. Так само й ігнорування «неформального» внеску раціональної поведінкової стратегії деформалізації інститутів уже існуючих, із метою отримання вигоди політичними акторами, видається невиправданим.

Інституція (лексичний відповідник слова «інститут» [16, 29]) є відносно довготривалими та нормативними зразком соціальних зв'язків, які вважаються легітимними та мають потенціал для вирішення проблем і регулювання людських взаємовідносин: «Інститути - це правила гри в суспільстві або, висловлюючись умовно, створені людьми обмежувальні рамки, що організовують їх взаємодію». Лауреат Нобелівської премії Дуглас Норт ще у 1990-х рр. зазначав, що інститути не лише є джерелом «спонукальних мотивів людської взаємодії» в усіх основних сферах суспільства, котрі структурують повсякденне життя людей, але вони також відображають характер суспільного розвитку. Сюди ж варто додати положення, що інститути - це не тільки правила, але також механізми, котрі забезпечують виконання цих правил, і відповідні норми поведінки [48, с. 17-19].

Згідно з аргументами інтерпретації політичного інституту наведеними вище, з обсягу цього поняття не варто виключати організаційний аспект. У широкому розумінні під політичними інститутами, дійсно, можна розглядати будь-які регулятивні еталони, що слугують «становленню та здійсненню рішень, якими пов'язані індивіди та які поширюються на все суспільство» [117, p. 42]. У більш предметному значенні Б. Ротстайн, наприклад, тлумачить політичні інститути як політичні організації (органи влади, органи управління), які створюються: а) індивідами для відстоювання спільних інтересів; б) «певною вищою силою» (правителем, правлячою групою) для максимального отримання вигоди «з експлуатації підвладної їй групи людей у власних інтересах». Першу форму суспільного устрою дослідник позначає як «правильну», або «демократичну», другу - як «неправильну», або «диктаторську».

В обох випадках політичні інститути поділяються на 4 типи: інститути законодавчої влади, інститути виконавчої влади, інститути судової влади, інститути примусу. При цьому, в залежності від типу політичного режиму, мета створення кожної з цих груп інституцій значно відрізняється. Зокрема, якщо в «демократичному» суспільстві інститути законодавчої влади створюються для прийняття політичних рішень, то при «диктаторському» режимі аналогічні інституції необхідні для легітимації влади, а публічні рішення приймаються правителем, або правлячою групою. Окремо наголошується, що кожен тип інститутів влади функціонує згідно з правилами, що регламентують процес прийняття рішень [55, с. 149-150]. Кажучи спрощено, в понятті політичного інституту поєднані організаційний і нормативний аспекти: відповідними інституціями можуть бути установи й організації та правила і норми, згідно з якими дані політичні утворення функціонують, дивлячись який рівень із них підкреслюється тим або іншим автором.

Інститути можуть бути закріплені законом, тобто бути правилами, встановленими державною монополією на застосування сили, інакше кажучи - формальними інститутами. В цьому випадку для їх швидкої зміни потрібне політичне або судове рішення [48, с. 7]. Однак політичні інститути виникають не лише внаслідок реалізації політичних, судових або інших адміністративних указів. Вони можуть утворюватися й еволюційно, на основі регулярних взаємодій між індивідуальними, колективними чи корпоративними акторами без обов'язкового формального правового припису («неформальні інституції»). Домінування формальних інститутів, мовою неоінституціоналізму - є «верховенством права», що означає готовність основних груп суспільства слідувати універсальним нормам і правилам, спільним для всіх. Навпаки, відсутність верховенства права означає переважання неформальних інституцій, заснованих на партикуляристських нормах і правилах, найчастіше таких, як клієнтелізм і корупція [40, с. 61].

Тим самим суспільства, умисно чи ні, відтворюють існуючу інституційну модель. У будь-якому випадку інститути слугують для встановлення стабільного порядку, де вони знижують невизначеність взаємодії між людьми, зробивши політичні та соціальні трансакційні витрати такими, що піддаються врахуванню та мінімізації [48, с. 6; 63, с. 9]. Хоч і різні, й іноді контрастні, всі дослідження інституційної підсистеми гібридів мають спільний знаменник. Більшість авторів погоджується з необхідністю серйозного сприйняття інститутів гібридних режимів. Ще більш цікаво те, що всі вони роблять цей висновок, виходячи саме з очевидної некогерентності даних інститутів один із одним. Згідно з існуючими дослідженнями, гібридні режими, схоже, діють не всупереч, а завдяки поєднанню демократичних і авторитарних інститутів та комбінації як формальних, так і неформальних стимулів й стримуючих чинників їх взаємодії.

Відтак, формальні та неформальні правила можна визначити й розмежовувати наступним чином. Формальні інститути - це свідомо та цілеспрямовано створені людьми законодавчі акти й адміністративні норми. Вони детермінують формальні структури політичної системи та механізми легітимної влади. Державні органи гарантують дотримання формальних правил засобами переконання чи санкцій. До неформальних інститутів, які переважно формуються в процесі суспільного розвитку, відносяться традиції, звичаї, моральні цінності, релігійні переконання, зв'язки й інші норми спілкування довгострокового характеру [48]. Якщо формальні правила здатні виникати і змінюватися відносно швидко шляхом насадження ззовні, то неформальні інституції виробляються на основі самоорганізованої динаміки соціальної взаємодії [85, 161]. Неформальні інститути досить стійкі та змінюються поступово й повільно.

Характер впливу, що чиниться на політичну реальність неформальними інституціями, багато в чому визначається ефективністю формальних інститутів у державі, а також тим, наскільки збігаються сфери дії формальних і неформальних інститутів. У разі перших, впровадження правил і переслідування за їх порушення, покладається на державні установи. Неформальні інститути, навпаки, виробляються соціально. Неоднакові й їх домагання на значущість. Формальні інститути суспільнозначущі, тобто загальні й обов'язкові для всіх у соціумі; неформальні претендують лише на партикулярність [48, 85]. Формальні процеси прийняття рішень протікають у бюрократичних інстанціях і згідно зі встановленими процедурами. Неформальні - переміщуються з цих інстанцій у паралельні структури та здійснюються в вигляді «системи перемовин» акторів, які беруть у них участь [цит. за: 45, с. 23].

Термін «інституціоналізація» в політології розглядається двояко: по-перше, як установлення, створення, формування нових інститутів; по-друге, як закріплення, укорінення й стабілізація інституцій уже існуючих. Тобто інституціоналізація трактується одночасно і як встановлення, і як укорінення інститутів [25]. У широкому трактуванні під політичною інституціоналізацією в дисертаційному дослідженні розумітиметься комплексний процес утворення своєрідного набору соціально-політичних норм і правил. Закріплюючись у соціумі, вони задають контекст людського співіснування та взаємодії в публічному управлінні суспільством. Фіналом процесу інституціоналізації можна вважати створення відповідно до норм і правил чіткої статусно-рольової структури.

Сукупність подібних правил ефективно пов'язує поведінку політичних акторів, гарантує відповідність дійсності очікуванням, зокрема у постнедемократичних суспільствах. У трансформаційних режимах політична інституціоналізація відіграє одну з першорядних ролей. Завдяки цьому процесу «...правила, норми, процедури набувають сталості та сприймаються всіма суб'єктами політичної взаємодії як єдино припустимі. Кінець-кінцем інститути, що набули сталості у процесі інституціоналізації відповідатимуть умовам динамічного типу стабільності політичної системи. Вони зможуть адаптуватися до змін і водночас самі будуть змінювати умови існування суспільства та політичної системи зокрема» [2, с. 80]. У цій перспективі прийняття конституції та керовані процеси формування інститутів (соціально-політична інженерія) створюють лише одну модель політичної інституціоналізації.

Іншою є модель, згідно з якою інституціоналізуються неформальні практики та правила політичної гри. В гібридних політичних режимах подібна модель не просто доповнює процес демократичної інституціоналізації, що формально легітимована. Вона може, навіть - залежно від характеру неформальних інститутів - суперечити формальній інституціоналізації. Причиною пошкодження ліберально-конституційних, законно встановлених норм у гібридних політичних режимах часто є витіснення формальних інституцій неформальними принципами. Це не означає, ніби ліберально-демократична система інституціоналізована виключно формально. Історія становлення конституції Англії - країни, що стала батьківщиною політичного лібералізму, наочно показує можливості інституціоналізації, що базується на звичаєвому праві, політичних традиціях, судових прецедентах і домовленостях [45, с. 20].

Процес «деформалізації» політичних процедур і правил прийняття рішень виникає насамперед внаслідок зниження рівня довіри у суспільстві, або «соціального капіталу» [92]. Не менш важливу роль у цьому відіграє поєднання двох чинників, джерела яких криються в додемократичному минулому. Це, по-перше, авторитарна спадщина неформальних практик і, по-друге, акумуляція економічних і політичних проблем постнедемократичної системи, перенесених з авторитарної фази. Обидва ці чинники створюють сприятливі умови для неліберального перетворення конституційно-демократичних інститутів, яке здійснюється, зазвичай, неформальним чином і веде до переважання неформальних практик. Вони існують паралельно та підсилюють один одного [45, с. 20]. В такий спосіб, наприклад, у єльцинській Росії реалізувалася авторитарно-неформальна практика призначення елітними колами нового президента. З іншого боку, демократично-формальна процедура виборів була призначена тільки задля того, щоб легітимізувати і без того визначеного кандидата.

Неформальні політичні мережі, які знижують дієвість формальних демократичних інститутів у гібридних політичних режимах, нерідко стають результатом еволюції інститутів недемократичного режиму. Для великої групи таких країн характерне щільне сплетіння клієнтелістських і персоналістських мереж, корупції та лобіювання всередині державного апарату. Подібні неформальні механізми відігравали своєрідну роль «функціональних еквівалентів». Вони, принаймні частково, забезпечували ефективні форми комунікації, опосередкування інтересів і реалізації політичних рішень. Неформальні практики компенсували, відповідно, неефективність формальних структур та інституцій недемократичних режимів. Функціональна слабкість формальних інститутів створювала сприятливі умови для розвитку неформальних інституцій. Тому, їх варто також трактувати, як «прийняті в суспільстві правила і процедури, що створюються та підтримуються поза межами офіційно санкціонованих каналів» [69, с. 192].