Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Останні, позачергові парламентські вибори 2015 року були першими, в яких об'єднаний опозиційний фронт конкурував у всіх 89-и виборчих округах. Таким чином, хоч можна було б назвати Сінгапур і однопартійною, і контрольованою та / чи обмеженою демократією, проте, визначальним параметром політичного режиму цієї країни залишається авторитарна монополія правлячої сили. По-справжньому демократичний порядок проявляється лише в неполітичній сфері. Водночас, неможливо ігнорувати ліберальні засади в країні та досягнення у звя'зку з ними. Зважаючи на ліберальні свободи й авторитарний стрижень сінгапурської політичної системи, підтип гібридного режиму в цій країні доцільно номінувати як ліберальний авторитаризм [26].

Коли глобальна хвиля демократизації перекинулась на Латинську Америку, у Гватемалі в розпалі тривала громадянська війна (1960-1996 рр.). Якщо ознаки політичної системи Сінгапуру нагадують малайзійську, то деякі історичні періоди і режимні стани Гватемали регіонально перегукується з нікарагуанськими. Зокрема, внутрішні війни в обох центрально-американських державах були складовими світової Холодної війни. Головна відмінність передусім у тому, що ліві сили Нікарагуа очолювали країну, в той час як у Гватемалі - були збройною опозицією, підтримувані, головним чином, комуністами Куби. З іншого боку, правим урядам Гватемали різні форми підтримки надавали США. Вимірюванню «чистих» показників демократичності / авторитарності політичного режиму загалом за допомогою індикаторів рівня дотримання політичних прав і громадянських свобод, і цього разу перешкоджають воєнні дії в країні. Проте у випадку Гватемали характерними є жертви передусім серед цивільного населення внаслідок каральних операцій армійців. Три з половиною десятиріччя ведення активних бойових дій забрали життя бл. 200.000 осіб, абсолютна більшість із яких - це невійськові громадяни. Пік масових вбивств, переважно з числа корінного населення майя, припадає на початок 1980-х рр. - період владарювання воєнної хунти на чолі з Ріосом Монттою (1982-1983 рр.). У перший місяць його правління були «тимчасово призупинені» конституційні гарантії в селах і запроваджені суди, що могли засуджувати до страти всіх, кого підозрювали в симпатіях до лівих партизанських загонів. Справжньою опорою режиму Монтта стали організовані тоді селянські патрулі цивільної самооборони, які вчиняли самосуд над тими, кого підозрювали в нелояльності до диктатора. За півтора року правління Р. Монтта припадає половина усіх жертв громадянської війни.

Умовно підтримуючи хунту, Р. Рейгана у певній мірі не влаштовував надмірно радикальний антикомунізм і «ексцентричність» цього диктатора, тому в 1983 році США схвально віднеслися до державного перевороту Мехіа Віктореса. Військові репресії - хоч і з куди меншою інтенсивністю - продовжувалися, однак при О. М. Вікторесі (1983-1986 рр.) у Гватемалі вперше були проведені демократичні вибори в Конституційну асамблею 1984 р. Також через внутрішньополітичне напруження та зовнішній тиск він погодився на президентські вибори в наступному році, які програв і мирно передав повноваження першому за двадцять років цивільному президенту. У 1985 році були зняті обмеження на свободу слова та діяльність партій і проголошена нова демократична конституція. Саме з середини 1980-х рр. бере початок безперервне існування в цій країні політичний режим гібридного типу.

М. Сересо Аревало (1986-1991 рр.) став першим президентом, який зіткнувся з сучасними політичними проблемами Гватемали: високим рівнем політичного насильства та корупції, поширенням клієнтелістських мереж, очолюваних генералітетом, за відносно демократичних умов політичного плюралізму. Наприклад, лише за перше півріччя 1989 р. політично вмотивованими були 800 викрадень і 1600 вбивств. Тим не менш, військові продовжували здійснювати значний політичний вплив у житті країни, а громадянська війна залишалась постійною загрозою політичної й економічної стабільності країни. Хорхе Серрано, переможець президентських виборів 1991 р., як і двоє наступних короткочасних глав держави, намагалися обмежити автономію військових і досягнути завершення кровопролитної громадянської війни, але були не в змозі ефективно зробити це.

Характерним для демократизації гібридного режиму Гватемали був громадський опір і міжнародне обурення на спробу Х. Серрано нав'язати авторитаризм, що, в підсумку, змусили його піти у відставку. Переможець президентських виборів 1996 р., Альваро Арсу в грудні 1996 року підписав мирний договір з гватемальським збройним рухом Національний революційний союз, що фактично поклало край громадянській війні. Подальші демократичні передачі влади відбулися в 2000 і 2004 рр. Тодішні вибори визнавалися міжнародними спостерігачами як вільні та справедливі, проте вадою залишався чималий рівень насильства під час їх підготовки та проведення.

Двозначним є процес невдалого осудження колишнього диктатора Монтта, який продовжував вести політичну діяльність. А відповіддю з його боку на запровадження закону, згідно з яким заколотники та їхні родичі позбавлялися права балотуватися на пост президента, були масові демонстрації і жертви у сутичках із поліцією. У 2008 р. країну вперше за кілька десятиліть очолив кандидат від лівих сил Альваро Колом, який спирався на підтримку корінних народів. Прогресивною видається боротьба з корупцією в Гватемалі, внаслідок чого в 2015 р. була заарештована віце-президент Р. Бальдетті, а президент Отто Моліна подав у відставку. Попри боротьбу з корупцією, вона залишається структурною перешкодою демократизації політичного режиму, тісно повязаною із мережами потужних функціональних груп вето з боку наркозлочинності та колишніх військових. На соціальному рівні політичні негаразди поглиблюють класові й етнічні суперечності у суспільстві. Хоча демократичні намагання багатьох очільників Гватемали очевидні, проте залишаються недостатньо ефективними саме за рахуном «авторитарних анклавів» у політичній системі. Тому гібридний режим цієї країни найбільш доцільно характеризувати як «демократія із “групами вето”» (інші назви: «анклавна демократія», «опікунська демократія») [44, с. 6-17].

Нарешті, останньою аналізованою країною у цьому розділі є Мадагаскар, гібридний політичний режим якого характеризуться відносно невеликими коливаннями показників із середини 1980-х рр. Мадагаскарський режим належить до політичних систем Екваторіальної Африки з притаманними кожній державі цього регіону територіальними особливостями. Серед його основних національних відмінностей, передусім острівне положення та специфічна політична культура малагасійців - основного народу Мадагаскара, що має австронезійське походження і складається з чисельних етно-регіональних груп із нерівномірним доступом до суспільно-політичних ресурсів. В політико-режимному плані Мадагаскар зазнав системної еволюції. З військової директорії 1960 - І пол. 1970-х рр. режим перетворився на однопартійний вождистського типу (ІІ пол. 1970 - І пол. 1980-х рр.), в подальшому плюралізуючи політичне життя. За часів першого періоду президента Дідьє Рацирака (1976-1993 рр.), мадагаскарський авторитаризм гібридизував за рахунок практикування демократичних інститутів.

Однак дійсно переломним для політичного процесу Мадагаскара - як і для більшості колишніх африканських колоній Франції - був початок 1990-х рр., коли припинилася допомога СРСР, підтримкою якого з самого початку свого правління заручився Д. Рацирака. У 1992 році була прийнята нова конституція, внаслідок чого посилилась роль парламенту і прем'єр-міністра; проведені президентські вибори, на яких перемогу здобув опозиціонер Альберт Зафі - голова т. зв. альтернативного уряду. Проблемною для Мадагаскара залишається вкрай мінлива й атомізована партійна система, що призвела до розколу опозиції, та спроби відновлення домінантної партії Д. Рацирака, спираючись на яку той переміг на наступних виборах у 1996 р. До того ж, у бік А. Зафі парламент ініціював процес імпічменту. По відношенню до Д. Рацирака прихильники А. Зафі теж намагалися провести імпічмент, однак невдало. Повноваження президента залишалися обмежені. Центральні політичні фігури 1990-х років втрачали свою популярність і на президентських виборах 2001 р. в першому турі переміг підприємець Марк Раваломанана (46% проти 40% у Д. Рацирака), який односторонньо відмовився від проведення другого туру, мотивувавши це тим, що голосування було сфальсифіковане. Верховний Конституційний суд зобов'язав перерахувати бюлетені і 29 квітня 2002 р оголосив М. Равалуманана переможцем з 51,5% голосами. Новий глава держави провів деякі соціальні реформи, спробував побороти корупцію і повторно демократичним чином був обраний на другий термін.

Ключовим в історії Мадагаскару ХХІ ст. став 2009 рік. Під час масових протестів із жертвами через зіткнення з поліцією та подальше втручання армії в політичну кризу, М. Раваломанану змістили з поста президента. Під лідера опозиції, Андрі Радзуеліну, була створена посада фактично глави держави - Президент Вищої Перехідної Адміністрації, оскільки згідно Конституції він за віком (35 з дозволених 40-а років) не міг стати президентом республіки. Через по-суті державний переворот із підтримкою армії й істотне урізання політичних прав і свобод, країна була виключена з Африканського союзу. Хоч противники А. Радзуеліни обмежувалися в політичній участі й сам його прихід до влади знаменувався неконституційністю, проте незалежні соцопитування підтверджували легітимність молодого політика. Також на референдумі 2010 р. понад 70% тих, хто проголосував схвально віднеслись до проекту конституції, запропонованої А. Радзуеліною.

Відтоді був взятий курс на демократизацію гібридного режиму Мадагаскара, а конкурентні вибори президента і в Національні Збори (2014 р.), до місцевих органів самоврядування й у Сенат 2015 року, завершили повернення хоча дефектного, проте відносно демократичного процесу політичного життя після перевороту 2009 р. Періодичні масові протистояння політичних опонентів, спроби державних переворотів, високий рівень корупції, порушення конституційних правил гри, відсутність тривалого досвіду демократії (натомість постійні плебісцитарні практики), слабкість ліберально-правових інститутів, особливості конфліктної взаємодії гілок влади, традиціоналістські аспекти політичної культури малагасійців тощо, змушують характеризувати Мадагаскар як неліберально-демократичний гібридний режим.

Таким чином, аналіз політичних систем трьох регіонів, в яких гібридний режим функціонує найбільш тривалий період, засвідчив нагальність концептуалізації та переосмислення політико-режимного дискурсу після зіставлення теоретичних висновків із емпіричними показниками. Загалом, рівень політичних прав і громадянських свобод досліджених шести країн, в яких «частково вільні» показники проіснували безперервно з середини 1980-х рр., а то й узагалі всі роки «третьої хвилі», змушує звернути особливу увагу вчених на цілісний феномен гібридного режиму. Стале існуваня протягом десятиліть «гібридних» показників, уможливилось, як з'ясувалося, багато в чому завдяки вдалому для еліт поєднанню демократичних і авторитарних ознак на основі специфічного способу інституціоналізації відповідних політичних практик і неформальних правил. У кожній державі цей синтез характеризувався національними особливостями, тому набір авторитарно-демократичного змісту правил гри не ідентичний для всіх гібридних режимів. Але спільним у кожному випадку є неформальний тип інституціоналізації певних структур, норм і правил політичної системи.

Розмаїття форм гібридного режиму проявляється у його конкретних підтипах. Автор спробував з існуючого номінативного інструментарію підібрати найбільш характерну для кожної з аналізованих країн назву гібридного режиму. Водночас, відсутність збігів серед підтипів зовсім не означає, що всі з функціонуючих гібридів володіють своїм власним підтипом, в такому випадку проведення типологізації втрачало б будь-який смисл. Типологія всередині гібридних режимів ґрунтується на виокремленні визначної ознаки конкретної політичної системи, яка їй властива. Дисертант намагався виокремити провідну таку особливість кожного гібридного режиму, проте можливо було зосередитись й на інших - однак другорядних - ознаках. Наприклад, в основі політичної системи Сінгапуру, як і Малайзії, лежить специфічна роль однієї партії, що має особливе значення в їхніх режимах. Проте, на відміну від Малайзії, не менш визначальне місце в громадянському житті відіграють ліберальні свободи для населення острівної держави. Виокремлення максимально можливих різних підтипів гібридного режиму пояснюється простим збігом. На поглиблений аналіз у дисертації бракувало б місця. Але визначальні риси, на яких ґрунтуються підтипи гібридних режимів, зокрема у Гватемалі схожі на Парагвайські протягом більш як двох десятиліть, або ті, що домінували в Чилі в 1980-х роках; а лібералізований (плюралістичний) султанізм Марокко подібний на той гібридний режим, який існував з 1980-х - по 2008 рр. в Йорданії та продовжує функціонувати більш як два десятки років у Кувейті. Для всеохоплюючого вивчення емпіричних підтипів гібридних режимів необхідні самостійні тематичні дослідження. Аналіз відносно вибіркових держав у розділі, переслідував інші цілі.

Аналізу тільки шести країн замало, щоб з'ясувати закономірності демократизації у функціонуванні гібридних політичних систем, але уможливлює виокремлення стійких зв'язків, залежних від інституційних підтипів самого гібридного режиму. Всі досліджені у другому підрозділі країни можна розмежувати на дві групи: демократичного й авторитарного спектрів гібриду. В дефектних демократіях (Гватемала, Мадагаскар і Нікарагуа) зусилля з поліпшення якості консолідації демократії повинні бути націлені на подолання, в першу чергу, інституційних і функціональних дефектів. У стратегії демократизації конкурентно-авторитарних гібридних режимів (Малайзія, Марокко та Сінгапур) наголошується на зусиллях, спрямованих щодо зміцнення демократичної опозиції, правової оптимізації каналів доступу до «арен суперництва», а також на отримання надійних гарантій вільної конкуренції за політичну владу. Дефектні демократії на декілька кроків ближчі до досягнення справжньої демократії, ніж його авторитарні підтипи. Демократизувати режими гібридного демократичного субтипу здатні зусилля, навіть, процедурного характеру, шляхом ефективного реформування. Перетворення ж конкурентних авторитаризмів на демократично функціонуючі системи потребує першочергово структурних змін їхніх політичних режимів. Ймовірно, перед тим, як в останніх запанують демократичні правила, вони пройдуть стадію дефектних демократій.

Вдосконалюючи рисунок 6 з другого розділу, де демократизація представлена у вигляді дихотомічного процесу демократичних і недемократичних (автократичних) країн згідно системі підрахунку “Політія ІV” (англ. “Polity IV”), можна по-іншому поглянути на поступ усіх режимів. На рисунку 7 більш реалістично відтворений розвиток історичних режимів протягом ХІХ-ХХІ ст. і підтверджена теза щодо нинішньої дії третьої хвилі демократизації. Водночас, не заглиблюючись у методологію дослідження гібридних режимів і співвідношення понять, на зображенні в контексті трансформаційних переходів вони представлені як синонімічний термін «анократії» - «систем політичної влади, що поєднують у собі демократичні й автократичні ознаки». При цьому, важливою рисою даного поняття є врахування його авторами властивої гібридній системі некогерентності двох інших типів режимів. Оскільки на сучасному етапі розвитку транзитології відкинута вада демократичної телеологічності трансформації, анократією припускаються випадки «неповних переходів» [145], або перебування політичних режимів у процесі їхньої трансформації в «сірій зоні».

Рис. 7. Демократизаційна динаміка у світі ХІХ - ХХІ ст. [164]

Отже, співвідношення процесів демократизації та становлення гібридних політичних режимів (анократій) має історико-генетичний і теоретико-дискурсивний характер. Демократизуючись, недемократичні режими гібридизували суспільно-політичні інституції та практики у вигляді різних моделей функціонування політичних систем. З іншого боку, врахування гібридних режимів в аналіз трансформаційних процесів протягом ХХІ ст. сприяло більш критичному осмисленню демократизаційної тенденції. В наступному розділі, на прикладі посткомуністичних перетворень, зокрема вітчизняних, буде поглиблено знання про еволюцію політичних режимів з урахуванням трьохскладової типології.

Висновки до розділу 3.

Отже, компаративний аналіз інституційних основ різних типів режимів та специфічних способів їх політичної інституціоналізації дав змогу дисертантові з'ясувати, що провідною формою функціонування політичних інститутів у демократичних режимах є формальна інституціоналізація, яка тісно пов'язана з рівнем забезпечення верховенства права у тій чи іншій країні. Проаналізовано, якими демократичними інститутами і чому користуються авторитарні лідери під час «третьої хвилі». Автор доводить, що політична інституціоналізація всіх гібридних режимів кардинально відрізняється самою логікою функціонування. Не існує гібридних режимів із високими показниками верховенства права, яке б зумовлювало надійну формальну інституціоналізацію політичних правил гри. Водночас у всіх цих режимах функціонує повний набір електорально-демократичних інститутів, а примусові, репресивні методи політичної боротьби, якщо й застосовуються, то не відіграють визначальної ролі та дають «точковий ефект». Ключовою характеристикою гібридних режимів є спосіб «вростання» неформальних правил у систему формальних інститутів. У гібридних системах неформальні правила та зразки діяльності підривають або обмежують порядок функціонування формальних, демократично легітимованих інституцій. Вони порушують функціональні коди формальних інститутів, спотворюють або витісняють їх як значущі процедури і практики прийняття політичних рішень. Неформальні інститути чисто зовнішньо уподібнюються формальним інститутам і витісняють їх відповідно до своєї функціональної логіки. На рівні прийняття рішень політичний режим у такому випадку функціонує згідно з нелегітимованими неформальними інститутами та правилами, які суперечать принципам демократичного управління у правовій державі. За такої неформальної інституціоналізації політична влада в гібридних режимах не безмежна і не безконтрольна. Але ці межі не регламентуються демократично легітимізованими, законодавчими нормами, і їх дотримання не контролюється ззовні.

Використовуючи базу даних «Свободи у світі» з 1974 по 2015 рр., дисертант проводить ранжування держав, еквівалентних «частково вільним країнам» за тривалістю безперервного функціонування в них гібридних режимів. Відтак показано, що існує група країн (Малайзія, Марокко, Нікарагуа та Сінгапур), які протягом усієї «третьої хвилі» (42 роки) характеризуються гібридно-режимними ознаками й такими ж показниками. Трохи менше (37 і 34 роки відповідно) гібридні режими функціонують у Гватемалі та Мадагаскарі. Крім показника тривалості, всі шість країн були відібрані за принципом належності до різних регіонів, де гібридні політичні системи поширені найбільше, по 2 держави в кожному (Азія, Африка й Латинська Америка). Аналіз політичних режимів даних країн підтвердив теоретичні положення щодо специфіки гібридних режимів. Також автором визначено підтипи гібридних режимів цих держав, пропонуючи власні назви, що найбільш точно відображають сутність національних різновидів. У цілому, завдяки врахуванню гібридного режиму в загальну типологію політичних режимів, оновлюється картина динаміки розвитку всіх типів режимів протягом більш як двох останніх століть.

РОЗДІЛ 4

Специфіка функціонування гібридного політичного режиму в Україні

4.1 Політичний режим в Україні у контексті трансформації посткомунізму

Телеологічність як домінанта попереднього етапу розвитку транзитології затьмарювала нелінійні процеси та виявлення безпрецедентних неконцептуалізованих результатів режимних переходів. Більше того, багато країн здійснили не одну зміну режиму іноді протягом всього кількох років [178], особливо це стосується посткомунізму. Відтак, актуалізується аналіз трансформації режимів посткомуністичного макрорегіону, що зазнав найбільш неоднозначних результатів і змін, з самого початку 1990-х рр., через призму типології політичних режимів, згідно з якою останні поділяються на демократичні, гібридні й авторитарні. Це не означає, що автор наполягає на використанні транзитологами однієї типології, замість іншої. Типологізація в політології, загалом, як методологічний інструмент - лише засіб, а не мета пізнання об'єкту політичної дійсності. Кожна типологія політичних режимів покликана вирішувати завдання, поставлені перед нею дослідником, а у вивченні еволюції режимних трансформацій більш евристичними є багатоскладні підходи типізації.

Від завершення Холодної війни і станом на сьогодні проблема сучасного цілісного розуміння поліскладових трансформацій на всьому посткомуністичному просторі залишається нерозробленою. Основних причин тому, принаймні, дві. Об'єктивно проблема аудиту траєкторії будь-якої країни, не кажучи вже про майже три десятки їх, вкрай складна за рахунок швидкоплинності режимних процесів і мінливості форм перетворень. Суб'єктивна складова проблеми полягає в «епістемологічному анархізмі» інструментарію пізнання наукового співтовариства - як емпіричного, так і теоретичного рівнів - у дослідженні посткомуністичних транзитів.

Результати даного підрозділу спираються багато в чому на авторський підхід трактування існуючої бази даних. Дисертант опрацював великий масив емпіричних даних по всіх 29-и існуючих на сьогодні посткомуністичних країн і проаналізував динаміку розвитку кожної з них на часовому відтинку, протяжністю чверть століття - саме стільки, скільки існує сам феномен посткомунізму (крім 2016 р., дані по якому ще не опубліковані). Відповідний об'єкт до цього досліджували лише американський політолог Гарі Райх у своїй роботі “Категоризація політичних режимів: нові дані старих проблем” [173] і автори статті “Структури стабільності й ефективності у посткомуністичних гібридних режимах” [135], скандинавські дослідники Йонас Лінде та Йоакім Екман. Основною спільною рисою між усіма дослідженнями є інтерпретація статистичного матеріалу крізь призму методологічної установки поділу політичних режимів на авторитарні, демократичні та гібридні (за термінологією Г. Райха - «напівдемократії»). Відмітною рисою, крім особливості тлумачення даних, є передусім новизна роботи, адже перші матеріалу з цієї конкретної проблеми опубліковані у співавторстві тільки в 2016 р.

Авторська операціоналізація політичних режимів спрощеного вигляду та ґрунтується на вторинних даних, представлених некомерційною організацією “Дім Свободи” рейтингом політичних прав і громадянських свобод “Свобода у світі” [99, 112]. Це апробований методологічний інструмент і головне - він надає повну джерельну базу даних по державах. Можливою альтернативою було б поєднання даних “Свободи у світі” з іншим індексом, наприклад, запропонованим не менш відомим проектом “Політія” (“Polity”), як це зробили Ф. Рослер і М. Говард [178] і А. Гаденіус із Я. Теорелом [122]. Проте, діючий сьогодні індекс “Політії-IV” може бути підданий змістовній критиці в аспекті його вкрай широкого тлумачення демократії, у результаті чого завищуються оцінки навіть окремих відверто авторитарних систем в якості «демократичних».

Наприклад, Російська Федерація отримує максимальний для себе рейтинг - 6 балів за шкалою від -10 до 10 з 2006 по 2012 рр., тобто в період, який багато дослідників оцінюють як часи вельми драматичного авторитарного скочування цієї країни [123, 185] і переходу з початку нинішнього століття від конкурентного авторитаризму, як підтипу гібридного політичного режиму, до консолідованого авторитарного режиму [132, 133]. За показниками “Політії”, Росія отримує більш високий рейтинг демократії в часи путінського правління (6 з 2006 по 2012 рр, та 4 в 2013-2015 роках), ніж під час президентства Б. Єльцина (5 в 1993 році, і в середньому 2-3 у 1994-1999 рр.) [79]. У дисертації цей індекс вже використовувався для схематичного відображення спочатку дихотомічної динаміки режимів, а згодом із урахуванням «анократії», яка швидше окреслює межі «сірої зони» в цілому, проте крім гібридних режимів також включає в себе держави, що не відбулися та інші, невизначені політичні системи.

Дослідження “Свобода у світі” представляє на думку дисертанта, більш реалістичну картину відтворення політичного розвитку Росії з моменту розпаду Радянського Союзу. Її рейтинги постійно стають все вище і вище (таким чином, все менш демократичними), чергуючись із періодичною стабілізацією досягнутих показників. Подібну тенденцію поглиблення авторитарності режиму Росії в останнє десятиліття демонструють й інші авторитетні рейтинги демократії [101].

Ще один варіант методологічної плюралізації бази вихідних даних - індекс “Нації в транзиті” (також від “Дому свободи”) [153], який є спеціалізованим дослідженням політичного розвитку перехідних країн посткомуністичного простору. Здавалося б, він вдало підходить завданню розділу, втім “Нації в транзиті” в повному обсязі безперервних щорічних звітів доступний тільки з 2000 р., що означає втрату комплексу даних першої декади трансформацій посткомунізму. Цього недостатньо, оскільки 1990-і роки були періодом вкрай динамічних режимних перетворень у всіх пост-комуністичних країнах. Таким чином, попри об'єктивні вади та критику, вважається, що індекс громадянських свобод і політичних прав “Свободи у світі”, є оптимальним інструментом для досягнення цілей, поставлених у цій частині роботи. Загалом, результати типології великою мірою збігаються з іншими індексами, такими як “Нації в транзиті” й “Індекс демократії” (“Economist Intelligence Unit”) і різними класифікаціями, побудованими авторитетними вченими [104, 151].

Із урахуванням трьохчленного поділу посткомуністичних країн, потипна еволюція відповідних політичних режимів у період 1991-2015 рр. графічно показана на рисунку 8.

Рис. 8. Еволюція політико-режимних типів посткомунізму в 1991-2015 рр. (складено автором на основі [99])

Як показано на зображенні, майже половина (48%) існуючих у 1991 р. країн починала свою трансформацію в якості гібридних режимів. Демократіями на той час були 36% усіх посткомуністичних країн, авторитаризмами - 16%. В наступному році чисельність гібридних режимів досягла піку (55%) всього періоду, а кількість політичних систем із демократичними показниками зменшилась до найнижчого рівня за весь аналізований час (26%). Пропорція перших у відсотковому еквіваленті відтоді почала певний спад (зважаючи на різницю числа самих країн), досягнувши свого мінімуму відносно кількості в 2009 р. (21%), окрім тимчасової, в 1994-1999 рр., стабілізації на позначках 39% і 43%. Після кризового для демократії 1992 р., вона розпочала 17-літній період свого безперервного поступу й у 2009 р. включила більше половини (52%) всіх незалежних країн посткомунізму. Авторитаризм, хоч і збільшував щорічно свою кількість протягом першої половини 1990-х рр. (до чверті всіх існуючих режимів), після незначного спаду 1997-1999 рр. до 18%, його траєкторія стабілізувалася в новому столітті на позначці близько 24%, мінімально - на одну країну - збільшуючи своє число в 2004 і 2009 рр. (до 29% і 27%, відповідно). За 2010-2015 роки кількість гібридних режимів поступово зросла на 10%, досягнувши третини всієї кількості політичних режимів (31%). З 2006 по 2015 роки майже дзеркальну протилежність розвитку щодо динаміки гібридних політичних режимів демонструє демократія (на кінець 2015 р. - 45%).

Варто розглянути еволюцію типів докладніше по країнам. В означений період більшість держав, відносно інших типів, приступили до посткомуністичної подорожі в якості гібридних (12 режимів від загальної кількості). На чверть меншою в 1991 р. була кількість держав із демократичним рейтингом (9 країн). І тільки чотири - Грузія, Туркменістан, Узбекистан і СФР Югославія - з тодішніх 25-и залишалися авторитарними режимами. Остання до кінця даного року фактично припинила своє існування як соціалістична федерація. Грузія з наступного року перейшла за показниками політичних режимів у розряд гібридів, в якому безперервно перебуває й досі. Туркменістан і Узбекистан відтоді ставали все більш консолідованішими авторитаризмами та на сьогодні є одними з найбільш репресивних режимів не лише в аналізованому геополітичному просторі, але й у світі.

На місці авторитаризму в СФР Югославія із майже такими ж показниками з 1992 р. продовжили своє незалежне існування Боснія і Герцеговина та вже двоскладова Союзна Республіка Югославія (в подальшому конфедерація Сербія і Чорногорія). І якщо у першій після Боснійської війни з ІІ пол. 1990-х рр. по 2015 р. функціонував гібридний політичний режим, то друга на зламі століть лише декілька років перебувала із «гібридним рейтингом». Демократизуючись відтоді СР Югославія (а з 2006 р. Республіка Сербія) вже в перші роки ХХІ ст. перейшла до неконсолідовано-демократичного розвитку. У свою чергу, остання загальновизнана незалежна держава Європи (виключаючи з дослідження частково визнану Республіку Косово), Чорногорія, суверенне існування розпочала в якості гібридного режиму, але ще й досі балансує між рейтингами неконсолідованої демократії та гібриду.

Серед гібридних режимів можна виокремити групу країн, яка повністю аналізований період була гібридним типом: Албанія, Вірменія та Молдова. З 1992 року до них доєдналася новостворена Македонія. Інша компактна група незалежних держав (пострадянські Білорусь, Казахстан, Росія і Таджикистан), режими яких у перший рік їхнього існування характеризувалися гібридним станом, в подальшому перетворювались на авторитарні й такими залишалися до кінця 2015 р.: Таджикистан вже з наступного року, Казахстан із 1994 р., Білорусь починаючи з 1996-го р., а Росія - після 2003 року. В протилежному до них напрямі розвивалися сусідні за рейтингом режими в Румунії та Хорватії. Розпочавши в 1991 році як гібридні політичні системи, на сьогодні обидві стали хоч і не до кінця консолідованими, проте сталими демократіями, відповідно - з 1996 і 2000 років.

Між попередніми двома групами відносно напряму розвитку, рухалися дві колишні радянські республіки Азербайджан і Киргизстан. Спільним було те, що за 25 років вони кілька разів чергували свою належність то до гібридного, то до авторитарного табору політичних систем; головна ж відмінність у тому, що перший на кінець 2015 р. був авторитарним, а другий - залишався гібридним режимом. Зі «стрибаючою» траєкторією, тільки вже чергуючись із демократичним типом, є з 1991 р. динаміка гібридного режиму в Україні (як і Чорногорії). У післямайданівські роки вона характеризується тим самим рейтингом, як і в перше дворіччя своєї незалежності.

Що ж стосується демократичних систем, то тут чітко виокремлюються група колишніх переважно нерадянських держав, які протягом 25 років залишалися демократіями: Болгарія, Литва, Монголія, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія (протягом 1991-1992 рр. Чехословаччина). Траєкторія розвитку демократичної нині Словаччини, подібно згаданим Україні та Чорногорії, проходила полем як демократичного, так і гібридного типами режимів у перші роки незалежності. Однак, із другого п'ятиліття самостійності словацький народ показав зразковий приклад успішної демократизації. Також чи не найбільш консолідованою демократією в Європі сьогодні є Естонія. Всі прибалтійські країни, тільки вийшовши зі складу СРСР, характеризувалися демократичними показниками, проте, на відміну від Литви, на нетривалий час ранньої незалежності в Естонії (1992 р.) та Латвії (1992-1993 рр.) дещо погіршились рейтинги і політичних прав окремих груп населення, і їхні громадянські свободи.

З вищесказаного, передусім варто систематизувати стабілізовані режими всіх трьох типів, аби далі зосередитися на країнах, в яких відбувалися міжтипні переходи. Протягом всього аналізованого періоду, чи принаймні останні двадцять років, безперервно консолідованими авторитарними режимами були: Туркменістан і Узбекистан (25 років), Таджикістан (24 роки), Казахстан (22 роки) та Білорусь (20 років). Сталими у розвитку демократіями є: Болгарія, Литва, Монголія, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія (25 років), Естонія (23 роки), Латвія (22 роки) та Румунія (20 років). Албанія, Вірменія та Молдова (25 років), Грузія і Македонія (24 роки), Боснія і Герцеговина (20 років) - консолідовані гібридні політичні режими. Двох і більше десятків років вистачає, аби впевнено обґрунтувати тезу щодо стабільності функціонування не лише гібридних, але й інших типів політичних систем. Цього періоду достатньо й для виокремлення відповідних типів інституціоналізації трьох різних політичних порядків. На прикладі посткомунізму теж підтверджується теза щодо здатності гібридних режимів до стабільного існування протягом тривалого часу.

Оскільки нижньою обґрунтованою межею стабільного функціонування в дисертації є десять років безперервно сталих показників, то слід також виокремити групи посткомуністичних країн, в яких три типи політичних режимів існували від 10 до 20 років. Україна та Росія на зламі століть 14 і 13 років відповідно були гібридними режимами. Політичні системи Киргизстану та Хорватія в 1990-х рр. теж перебували в гібридному стані, проте не дотягнули до десятирічного мінімуму, щоб їх можна було називати повноцінними гібридними режимами - по 9 років. Проте такі гібриди можна назвати нестабільними, оскільки згодом вони перетворилися на два інших типи режимів. Україна тимчасово перебувала в статусі «вільних країн», згодом повернулася до «частково вільних». Хорватія докладає чимало зусиль для консолідації здобутої з тих пір демократії. Політичні права та свободи Киргизстану й Росії знизилися до статусу «не вільні» (проте Киргизстан далі знову гібридизував). Демократичний розрив із минулим здійснили Сербія (10 років), Хорватія (16 років) і Словаччина (18 років). Авторитарно регресували й понад десяти років перебувають у такому стані й далі Азербайджан (13 років) і Росія (12 років). Варто ще раз повторитися, що всі дані вказуються станом на кінець 2015 року.

На думку дисертанта, двадцять і більше років функціонування режимів у зазначених тут двох десятках країн - достатньо, щоб говорити про подальший розвиток відповідних фунціональних типологічних ознак й надалі. Іншими словами, щоб стверджувати про відносну закономірність існування відповідних політичних режимів у даних державах. При цьому слід врахувати декілька зауважень. По-перше, це лінійне виведення закономірностей тією мірою, якою взагалі можливе застосування їх (як форми пізнання процесу в політиці) щодо політичної сфери. По-друге, сформульовані закономірності в розвитку зазначених у попередньому абзаці країн спираються виключно на емпіричні дані: виводяться при довготривалому сталому розвитку; уможливлюються верифікацією; а висновки стосовно них мають коригуватися в подальші роки дослідження предмета, спростовуючи або підтверджуючи тенденційність. По-третє, в країнах із межовими міжрежимними показниками (2,5-3 і 5-5,5 за методологією “Дому Свободи”) імовірнісними залишаються переходи в «сусідні» типи режимів.

За останньою тезою щодо зазначених вище 20 консолідованих режимів можна сконструювати гіпотетичний сценарій початку розвитку демократії в гібридних Албанії, Грузії та / чи Молдові (рейтинг «3», станом на кінець 2015 р.). Їхні політичні системи, наприклад, під тиском імпульсів середовища чи внаслідок ініціативи та політичної волі правлячих груп або тиску громадськості, можуть демократизуватись із більшою ймовірністю, ніж, приміром, Македенія (показник «3,5»), чи, тим паче Вірменія з рейтингом 4,5 бали. Іншим варіантом є гібридизація (як наслідок ліберальних політичних реформ - до прикладу) політичного режиму Казахстану, який має рейтинг «5,5». Однак, стосовно посткомунізму це більше теоретичне припущення та характеризується методологією, що враховує нелінійні політичні процеси, а це виходить за межі даного дослідження.

Міжтипні (між різними типами політичних режимів) переходи країн більш імовірні в тих посткомуністичних системах, які вже зазнавали режимних трансформацій у зазначений період. Такі політичні системи узагальнено в таблиці винесеній у додаток Д.

Основною одиницею даного емпіричного аналізу, є не стільки тип політичного режиму чи його тривалість у роках (хоча це теж не менш важливо), а своєрідні роки-переходи країни від одного типу політичного режиму до іншого. Тобто на основі виокремлення річних показників, з'являється здатність вивести індикатор вимірювання трансформації політичної системи. Загальна кількість випадків-трансформацій становить 28. Звідси, отримується 28 «режим-трансформацій» різних типів у 16 посткомуністичних державах.

Необхідно пояснити виведені дані цієї таблиці. В систематизації показників у ній авторка виходила з трьохчленної (демократія, гібридний режим і авторитаризм) типології політичних режимів. З можливих маршрутів переходу є шість моделей: від демократії до авторитаризму, від авторитаризму до демократії, від демократії до гібридного режиму, від гібридного режиму до демократії, від авторитаризму до гібридного режиму та від гібридного режиму до авторитаризму. Ці форми перходів названо «типом трансформації» щоб підкреслити аналітичний зміст ідеалізації режимних перетворень, які не мають настільки виразного та чіткого вигляду на практиці. Всі країни, що змінювали типологічну належність режиму за класифікацією “Свободи у світі” початково були систематизовані по шести колонках. Однак, не виявлено жодного випадку «прямих» традиційно-транзитологічних переходів як від демократії до авторитаризму, так і від авторитаризму до демократії. Тому їх не включено до таблиці, а обмежено позитивними (заповненими) стовпцями.

Розглядаючи дані випадки крізь призму первинної парадигми теорії трансформацій, телеологічний транзит від авторитаризму до демократії в посткомунізмі здійснила (за аналізовану нами чверть століття) лише Сербія, й те, з певними омовками. Досвід трансформації режиму цієї країни показовий для деяких «пошкоджених» внаслідок військових конфліктів держав пострадянського простору, зокрема для Грузії, Молдови й України. З 1991 по 1998 роки, в Сербії - включно з СФРЮ та СРЮ - панував авторитарний режим С. Мілошевича. В період швидкоплинних політичних перетворень 1999-2001 рр. авторитарні риси змінилися гібридним станом, з якого Сербія (до 2006 р. в конфедеративному союзі з Чорногорією) вийшла у 2002 р., розпочавши своє теперішнє демократичне існування.

Саме тимчасове (три роки) перебування політичної системи Сербії в стані гібридності не дозволяє, навіть у її випадку, несуперечливо погодитись із багатьма висновками транзитології класичного періоду. Процеси гібридизації та демократизації хоч і перетворили трагічний авторитарний режим балканської держави на демократію, проте слід враховувати по-справжньому перехідний стан функціонування системи під час «гібридного» етапу розвитку. Неможливо дану ситуацію 1999-2001 рр. ототожнювати зі стабільно існуючою повноцінною гібридною системою функціонування через бурхливі суспільно-політичні потрясіння у цій країні. Завершальний етап війни в Косово, численні бомбардування міст, десятки тисяч біженців, міжнародна ізоляція, політична криза, руйнування державно-інституційних основ, стрімка втрата позицій гегемонної Соціалістичної партії на муніципальному рівні, кольорова революція тощо не дозволяють адекватно кваліфікувати характеристику перших років поставторитарного політико-режимного процесу. Випадки трансформації Сербії зафіксовані як у другому, так і в третьому стовпчику таблиці в додатку Д.

У такий спосіб слід охарактеризувати коротко кожен тип трансформації. Відносно найменш чисельними на посткомуністичному просторі є переходи від демократії до гібридного режиму. Група прибалтійських країн (Естонія та Латвія) здійснила цей різновид гібридизації на другому році своєї незалежності та на мінімальний строк в один і два роки відповідно. Тому даний термін перебування у гібридному стані пов'язаний із тимчасовими заходами, передусім, у зв'язку з проблемою «негромадян», що відбилося на найбільш успішних, як для пострадянських держав, демократичних рейтингах. Перехід від демократичних до гібридних режимних форм у центрально-європейській Словаччині теж характеризується короткочасністю та пов'язаний як із соціально-економічними, так і політичними кризовими явищами молодої незалежної країни. Три зазначені державні випадки нетривалого перебування у стані гібридних показників не характеризується відповідним типологічним способом системного функціонування політичного режиму Естонії, Латвії та Словаччини та їх неформальної інституціоналізації.

З іншого боку, можна побачити два зразки переходу до хоч і нестабільного, проте більш «органічного» розвитку гібридної форми існування політичної системи протягом останнього десятиліття в Україні та Чорногорії. Першу, на фоні кризи в економічній сфері, режим В. Януковича опустив в рейтингу демократичності. Попри Революцію Гідності, перервану війною, ціла низка внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників відіграють роль як структурних, так і процедурних перешкод на шляху ствердження демократичного режиму в Україні. Щодо гібридного «зсуву» в 2015 р. у режимному процесі Чорногорії, політична система балканської країни характеризується високим рівнем корупційної складової та спробами держави якщо не контролювати, то принаймні впливати на політику незалежних ЗМІ. Такі ознаки несумісні з вимогами демократії щодо плюралізму засобів масової інформації та свободи слова. Це призвело до поки непродуктивних антиурядових протестів (жовтень 2015 року) з вимогою демократичних реформ.

Таким чином, на відміну від Естонії, Латвії та Словаччини немає достатніх емпіричних підстав стверджувати, що в Україні та Чорногорії прогресує інституційна демократизація. Демократичний протестний рух і тиск знизу на державу громадянського суспільства, який тільки пускає свої паростки, автоматично не перетворить гібридний режим на демократичний у найближчі роки. Навіть у випадку демократичних показників їхніх політичних систем, зафіксованих річним звітом за 2016 рік, потрібно більше часу, аби демократія в цих державах інституціоналізувалась і системно консолідувалась.

Другий тип трансформації - перехід від гібридного режиму до демократії - повернув Естонію та Латвію до невідворотнього розвитку консолідовано-демократичних процесів. Із другої такої спроби Словаччина теж змогла впевнено стати на шлях розвитку стабільної демократії. Румунія з 1996-го року розпочала демократизацію гібридного політичного режиму та демократичні показники функціонують у ній вже два десятки років. За цей період у країні успішно проходять ротацію парламент (в 2016 р. відбулися вже шості вибори у вищий законодавчий орган в демократичних умовах), а посаду президентського крісла відтоді займали чотири різних особи та двоє виконуючих обов'язки президента. І хоча внутрішньополітична ситуація в країні характеризується подекуди нестабільністю, все ж, за процедурними критеріями Кеннета Ґріна [118], які використовуються в роботі, в Румунії відбувається справжня демократична консолідація режиму.

Після смерті Франьо Туджмана в 1999 р., інкумбента з авторитарними амбіціями, в лютому наступного року відбулися президентські вибори, з яких розпочався демократичний період існування незалежної Хорватії. Теперішня тривалість функціонування даного типу режиму дещо менша, ніж у схожої за показниками Румунії. В разі вдосконалення судової системи, подолання корупції та більшого гарантування свободи слова, Хорватія перейде до консолідованої якості демократії, принаймні за показниками. Забагато невиправданого оптимізму пов'язували з демократичним проривом України по закінченню «помаранчевої революції». Ще 2008 р. Чорногорія взяла курс на вдосконалення своєї політичної системи: визнання Косово, послаблення становища сербської опозиції, а з подачею заявки на вступ до ЄС наприкінці того ж року - початок демократичних реформ. Однак, із 2015 р. реформування захлинулось, або принаймні «стоїть на паузі».

Таким чином, окрім України та Чорногорії держави даного типу переходу (Румунія, Сербія та Хорватія) продовжують сталий, хоч і різний за тривалістю, проте майже однаковий за опублікованими річними рейтингами [153], демократичний розвиток. На показники громадянських прав і свобод, а також на концентрацію повноважень авторитарного стилю президентів багатьох балканських постгібридних демократій не могли не вплинути війни, які вели деякі з них. П'ятилітній період румунського ж «гібридного режиму» можна трактувати як перехідний етап становлення політичної системи демократії через динаміку зростання демократичності гібридного режиму (у 1991 р. показник «5», 1992-1993 рр. - «4», з 1994 по 1995 рр. «3,5»).

Тип переходу від авторитаризму до гібридного режиму залишається не менш важливим для потенційної демократизації поки тільки в європейській частині посткомунізму (в Азії виняток лише Монголія). Згадуваний вище успішний приклад Сербії розпочинав саме з даної моделі свій демократичний транзит. Поза межами аналізованого періоду такий тип трансформації здійснила й Румунія (1990-1991 рр.). Її випадок підтверджує тезу щодо перехідної властивості незатяжного існування гібридного політичного режиму в Румунії, який слід охарактеризувати як прогресуючий. Окрім цього можна виокремити ще принаймні три внутрішньотипові моделі. Так, Боснія і Герцеговина та Грузія, здійснивши даний перехід, стабілізувалися у вигляді гібридного режиму. Після двох короткочасних періодів гібридного перебування в Азербайджані упевнено консолідувалась авторитарна форма політичного режиму.

Цікава ситуація з політичним режимом у Киргизії, яка презентує третю модель. Вона повністю знаходиться в оточенні авторитарних держав, сама неодноразово характеризувалася недемократичними показниками, проте постійно була та залишається серед них найменш закритою. В Киргизії, навіть, різко пом'якшився режим після кольорової революції (з рейтингом «5,5» у 2004 р. перемістилася на позначку «4,5» в наступному році). В цій країні на сьогодні третій за ліком раз функціонує некороткочасний гібридний режим. Будучи заручником геополітичного розташування та залежачи від фінансової і матеріальної підтримки Росії, варто припустити високу ймовірність третього відступу Киргизії в бік авторитаризму. Причиною цього можуть стати політичні кризи в центрально-азіатському регіоні та геополітичні інтереси Росії та Китаю.

Загалом, у випадку, якщо відбудеться режимний перехід Боснії і Герцеговини до демократії та поглибиться демократизація у Румунії та в Сербії - з одного боку, а з іншого - продовжиться авторитарна регресія пострадянських республік, у подальшому можна буде виокремлювати геополітичний чинник двох центрів впливу як детермінуючий фактор тенденційності в розвитку країн даного типу трансформації. Таким чином, змальований третій тип трансформації має регіональну (посткомуністичні Європа й Азія) специфіку та різновекторний характер розвитку в усіх трьох напрямах: гібридизація авторитаризму з потенційною трансформацією в демократію, зі стабілізацією в гібридному стані й із нестабільним гібридним режимом і ймовірністю повернення назад до авторитарних ознак функціонування систем.

Нарешті, перехід від гібридного режиму до авторитаризму, виокремлює куди більшу групу країн зі стабілізованими авторитаризмами й одну Киргизію, що двічі авторитарно скочувалася у своїх показниках, однак наприкінці 2015 року залишалася гібридним режимом. Як видно з таблиці, всі інші держави, відійшовши від короткотривалого гібридного стану (Таджикистан у 1991 р., Казахстан до 1993 р., Азербайджан до 1999 р.), або неконсолідованого гібридного режиму (Білорусь до 1995 р., Росія до 2003 р.), перетворились у консолідовані чи закриті авторитаризми.

Окремо слід розглянути еволюцію російського політичного режиму. На перший погляд, видається дивним, що Росія, будучи протягом тринадцяти років гібридним режимом, перейшла до авторитарного управління. Проте, якщо уважно придивитися на щорічні показники, виявляється, що Російська Федерація, з розпадом СРСР, безперервно скочувалася до авторитаризму, а досягнувши його, поглиблює та консолідує цей тип політичного режиму. Більш як два десятиліття поступової авторитаризації політичної системи Росії дозволяє вивести закономірність, побудовану на спадній динаміці розвитку режиму в ній. Авторські прогнози щодо майбутнього режиму в цій країні: подальше поступове погіршення рейтингу політичних прав і громадянських свобод, застосування дедалі жорсткіших методів політичного управління правлячої групи на чолі з В. Путіним й усе більша закритість та самоізоляція РФ. Хоча не слід виключати й нетривалі періоди «завмирання» у регресі демократії на досягнутих авторитарних показниках. Ґрунтуються ці висновки, зокрема, на даних таблиці 5.

Таблиця 5

Авторитаризація Російської Федерації 1991-2015 рр. [99]

Як показано в таблиці 5, за сучасний 25-літній період існування пострадянського політичного режиму в Росії її рейтинг шість разів знижувався у зв'язку з погіршенням ситуації з політичними правами та громадянськими свободами (як індикаторів демократичності / авторитарності режиму). За останній більш як десятилітній термін авторитарне скочування всередині Росії, у взаємозумовленості з зовнішньополітичними амбіціями очільників Кремля, призвели до «каскадного ефекту» й у посткомуністичних країнах (зокрема через наслідування і пошук альтернатив ліберальному підтипу демократії). Мова тут іде не так про кількісне поширення авторитарних режимів (див. рисунок 1), як про погіршення якісних показників. Деякі авторитарні режими (Азербайджан і Таджикистан) стали ще більш репресивними; демократичні риси в гібридних політичних режимах (Україна при В. Януковичі, Вірменія, Киргизія) стали більше витіснятися та підмінятися авторитарними ознаками; а окремі сталі демократії (Угорщина) почали обмеження багатьох ліберальних свобод громадян.