Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Отже, як показано в дослідженні, особливості еволюції політико-режимних трансформацій посткомунізму можна класифікувати за двома критеріями. По-перше, специфіка розвитку посткомуністичних режимів проявляється на конкретно-історичному рівні, за неповторною для кожної країни траєкторією, проте в межах усіх трьох заданих «систем координат». Мова йде про еволюцію посткомунізму в рамках як демократичної й авторитарної, так і гібридно-режимної логіки функціонування політичних систем. Тобто однією з узагальнених особливостей розвитку держав відповідного регіону є троїстий вектор трансформацій. На момент 1 січня 2016 року (дата публікації “Свободи у світі - 2016” - загального річного звіту “Дому свободи”, на дані якого, зокрема, автор дисертації спирався у своїх побудовах і висновках) серед посткомуністичних країн переважали демократичні режими (13 режимів, або 45% загальної кількості), далі за чисельністю йдуть гібридні режими (9 країн, або 31% від усіх) й авторитарні (7/24%). Майже всі держави, крім Чорногорії, зберігають типологічне статус кво, принаймні, останні шість років. Вказані цифри корелюються із загальносвітовими результатами, відповідно: 44%, 30% і 26% як “Свободи у світі” [112], так і “Політії-IV” [164].

По-друге, специфіка еволюції посткомунізму проявляється на рівні загальних властивостей функціонування. З одного боку, це потужні консолідаційні й інституційно-стабілізаційні закономірності розвитку посткомуністичних держав, з іншого - прояви трансформаційних тенденцій. Дане формулювання пов'язане з тим, аби підкреслити статичний і динамічний аспекти функціонування політичних режимів. А) демократичними режимами протягом останніх двадцяти і більше років є: Болгарія, Естонія, Латвії, Литва, Монголія, Польща, Румунія, Словенія, Угорщина та Чехія (48% від усіх консолідованих режимів); Б) гібридні політичні режими: Албанія, Боснія і Герцеговина, Вірменія, Грузія, Македонія, Молдова (28%); В) авторитаризмами залишаються: Білорусь, Казахстан, Таджикістан, Туркменістан, Узбекистан (24%). Тобто, серед консолідованих форм режимів посткомунізму (більш як дві третини від усіх аналізованих 29-и країн) впевнено домінують демократії - 10 політичних систем. Кількість гібридних - 6, авторитарних типів режимів - 5. Інші 8 режимів за часовим критерієм функціонування не оцінено як максимально консолідовані. Проте такий критерій фактично релятивістський, він є кількісно-формальним і не підкріпленим теоретичним обґрунтуванням; а його концептуальну розробку можна вважати перспективним об'єктом подальших досліджень.

Головне ж, на чому в підрозділі зроблено наголос - обґрунтування дієвості в посткомунізмі всіх трьох можливих тенденцій: демократизації, гібридизації й авторитаризації політичних режимів. Це не менш важливо за попередній виявлений стійкий зв'язок, тим паче завершена консолідація у 8 країнах (виділені тут курсивом) відбувалася після прояву даних тенденцій. Демократизація найсильніше вплинула на демократичну консолідацію «гібридних режимів» Естонії, Латвії, Румунії, Сербії, Словаччини та Хорватії. Гібридизувалися протягом певного часу авторитарні за показниками режими Боснія і Герцеговина, Грузія та Румунія. Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Росія і Таджикістан авторитаризувалися з тимчасово (від року до п'яти) гібридного режиму. Гібридизовані «демократії» відносно найменш схильні до консолідації як гібридного, так і демократичного режимів - передусім це Україна та Чорногорія.

У процесі дослідження за означений період не виявлено жодного випадку прямого переходу від демократії до авторитаризму та від авторитаризму до демократії. Натомість, із встановлених 28 міжтипних трансформацій політичних режимів у 16 країнах посткомунізму, домінуючим є перехід від гібридного режиму до демократії (9 випадків, або 32% загальної кількості), потім від гібридного режиму до авторитаризму (8/29%), далі від авторитаризму до гібридного режиму (6/21%) і, нарешті, перехід від демократії до гібридного режиму (5/18% всіх трансформацій) - відносно найменш чисельний. Іншими словами, трансформація посткомунізму до кінця 2015 року проходила в межах чотирьох напрямів: демократизація гібридного режиму, гібридизація демократичного режиму, гібридизація авторитарного режиму й авторитаризація гібридного режиму. В сумі гібридизація включила 11 режим-трансформаційних випадків, або 39% усіх режимних змін, що є провідним (двовекторним) трендом розвитку посткомунізму.

Тим самим, опосередковано також показано недоцільність використання двочленної типології політичних режимів у вивченні динаміки посткомуністичних переходів. Дихотомічна типологія надто груба методологічно, щоб з'ясувати специфіку еволюції посткомунізму. Тільки починаючи з тривимірного поділу режимів, прояснюється всеохоплююча місткість «сірої зони» політичних систем, із якою, як видно, взаєморозвиваються й інші типи у трансформаційних змінах. Дисертація, виходячи з сучасного поділу режимів на три типи, обґрунтовує доцільність даної типології.

4.2 Еволюція гібридного режиму в Україні

Традиційно найбільш характерною для України більшість дослідників вважали «модель прямого переходу». Сутність даної моделі трансформації полягає в тому, що після краху радянського тоталітарного режиму в країні встановлюється процедурна (електоральна) демократія, яка робить спроби поступової консолідації та переростання у структурну (ліберальну) демократію [54, с. 39-43]. Проте з переосмисленням даних процесів, суспільствознавці та політологи одразу ж зіткнулися з низкою епістемологічних і методологічних утруднень. Частково автор їх торкався в попередніх розділах, зокрема це аспекти, пов'язані з кризою первинної парадигми транзитології. В даному розділі варто розпочати з зосередження уваги на доповненні й уточненні вже відрефлексованих на початку нового століття наукових доробках, зокрема вітчизняних.

Спираючись на емпіричні індикатори “Дому Свободи” [112] і авторськи трактуючи дані цієї неурядової організації, харківський історик і політолог Олександр Романюк, досліджуючи специфіку посттоталітарного (посткомуністичного) простору, виокремлює декілька моделей трансформацій політичних режимів даного регіону. Серед них головна увага буде зосереджена на «моделі прямого переходу». Вона вдало концептуалізує емпіричні узагальнення попереднього підрозділу.

Цю модель особливо виразно демонструють посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) та Прибалтики: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, які вже стали «вільними країнами» з консолідованими демократичними режимами. Про успіхи трансформації цих країн свідчить їх вступ до НАТО та ЄС - міжнародних організацій, які висувають до своїх членів і кандидатів на вступ високі вимоги щодо дотримання прав і свобод та демократичності політичного управління.

Структурно політичні особливості такого переходу полягають у тому, що минає відносно короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням багатопартійності та проведенням вільних конкурентних виборів. Паралельно відбувається становлення політичних свобод громадян. Останні ґрунтуються на інституційній основі формальних правил гри, але увінчуються верховенством закону (права) - індикатор, який належить у більшості індексів демократії саме до блоку громадянських свобод і ефективності урядування. У свою чергу, формальна інституціоналізація з роками консолідує політико-правові засади суспільного життя. Внаслідок включення дійсного електорального механізму в цих країнах сформувалися переважно двопартійні політичні системи, за яких уряд очолює то право-, то лівоцентристські коаліції. Комуністичні партії або трансформувалися у соціал-демократичні, або ж опинилися на узбіччі політичного життя. Урядова політика поєднує ліберальні реформи з заходами соціально-правового захисту населення. У зовнішній політиці за усіх урядів домінує західний вектор, що викликає зворотну реакцію - політичну й економічну підтримку трансформаційних процесів західними демократіями [54, c. 42].

Що ж стосується як стабілізації політичного режиму, так і демократичної трансформації України, то з лібералізацією політичного життя країни помітним є відсутність вкорінення формальних інститутів у публічній сфері, їх визначальна роль у конструюванні правил політичної гри. Провідною ознакою цього процесу є показник рівня верховенства права від індексу Бертельсманна [195], узагальненого в додатку Б. Згідно з ним: всі посткомуністичні країни ЦСЄ і балканські держави (крім Албанії) та Грузія з Молдовою випереджають Україну; нижче в рейтингу слідують Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Росія та країни Центральної Азії (крім Монголії). Відповідно до другого основного показника ідентифікації типу політичного режиму в дисертації - демократичністю електорального процесу та плюралізму [101] - ситуація майже аналогічна з тією відмінністю, що, Україну тут випереджають Албанія та Киргизія, котрі за попереднім показником стояли нижче. Проте в цілому на просторі посткомунізму виокремлюється група країн, показники політичних прав і свобод яких залишалися більшу частину часу сталими й приблизно однаковими, до них з самого початку й тепер продовжує належити Україна. Серед інших, це: Албанія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Македонія та Молдова.

Проте О. Романюк щодо даної моделі робить кілька застережень. По-перше, вона є «чисто-типологічною» (у веберівському розумінні) схемою транзиту режимів, яка в дійсності не має абсолютно лінійного характеру розвитку. У більшості країн, що вже стали консолідованими демократіями, на цьому шляху траплялися більш-меш значні гальмування та відпливи. По-друге, вітчизняний політолог задається питанням: «за якою моделлю розвиватимуться країни, політичні режими яких кваліфікуються як перехідні або гібридні»? По-третє, він припускає, що «не виключена можливість появи циклічної моделі, подібної до описаної С. Хантінгтоном [65, с. 52-53], за якої електоральна демократія буде чергуватися з неконсолідованим авторитаризмом» [54, c. 48].

Процес трансформації політичного режиму в Україні, що триває вже чверть століття, має в цілому прогресивний вектор переходу від тоталітаризму до демократії. Цей процес періодично характеризується, на сучасному етапі, застійними та гальмівними періодами, тривалим «зависанням» демократичних і ринкових перетворень та за рахунок своєї тривалості виводить країну за межі перехідних суспільств і ставить її в розряд режимів, які належать до «сірої зони».

Ще Ф. Шміттер та Г. О'Донел запропонували схему демократичних трансформацій у різних країнах, визначивши її основні стадії. Крім підготовчого етапу лібералізації недемократичного режиму, виокремлюють іще три. Тільки виконання головних завдань цих трьох стадій: заміни політичної еліти, заміни політичних інститутів, зміцнення і легітимації нових, демократичних інституцій - забезпечує успіх демократичної трансформації в цілому [73, c. 17].

Особливістю посткомуністичної трансформації є її «пофазове запізнення» на кожній із цих стадій, яке і впливає на становлення консолідованої демократії. Таке відставання, якщо рухатись у руслі логіки та дискурсу традиційно-транзитологічної концепції, почалося ще з «запізнення» на етапі лібералізації комуністичного режиму. Політична лібералізація як перший, початковий етап демократизації за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод і правил політичної гри. Лібералізація розпочинається внаслідок політичної кризи і є результатом взаємодії розбіжностей, що виникають всередині попереднього, недемократичного, режиму та незалежної самоорганізації громадянського суспільства. Це спричинило своєрідне накладання першої стадії переходу на попередній етап існування недемократичного режиму, а в деяких вимірах передчасну демократизацію, що випереджає фазу власне лібералізації.

Важливою віхою у процесі лібералізації в Україні, зокрема, було створення в 1989 р. першої масової опозиційної політичної сили - “Народного Руху України за перебудову”, який відіграв значну роль у становленні громадянського суспільства та політичного плюралізму.

На сьогодні нагромаджено значний фактологічний матеріал і напрацьовано чимало теоретичних розробок щодо функціонування інститутів політичного режиму в Україні в строки президентства Л. Кравчука. Проте все ж бракує як ґрунтовних теоретичних досліджень проблеми персоніфікованого лідерства даного глави держави, так і неоінституціональних досліджень політичних інститутів і практик відповідного періоду його строку повноважень у комплексі. Навіть у згадуваній на початку дисертації монографії Ю. Мацієвського [42], в якій трансформація вітчизняного політичного режиму аналізується крізь призму нового інституціонального підходу, недостатньо уваги приділяється особливостям гібридного режиму в Україні на першому етапі незалежності.

Об'єктивний погляд на період президентства Л. Кравчука дозволяє виокремити як позитивні, так і протилежні чинники вітчизняного політичного розвитку [1, с. 355]: демонтаж радянської політичної системи; обрання з можливих варіантів керівництва Україною «оксамитової» зміни режиму; збереження в країні миру й спокою, забезпечення територіальної цілісності; проведення гнучкої політики щодо Російської Федерації; сприяння розвитку вільної критики різних сфер життєдіяльності суспільства в ЗМІ (зокрема стосовно особисто себе як Президента України). До якісно інших прикметних ознак політичного режиму в перші роки української незалежності варто віднести наступне: всезростаюча неповага до верховенства закону; стійке закріплення у свідомості політиків розуміння категорії права як незаперечної волі держави; відсутність постійного контролю громадськістю за діяльністю органів політичної влади; поступове перманентне розширення законодавчих повноважень виконавчих структур влади; посилення протистояння між інститутами державної влади; безвідповідальність політиків за наслідки своєї діяльності; некомпетентність, непрофесіоналізм, корумпованість і дилетантизм тих, хто претендував на роль української політичної еліти; мінімальна підкріпленість прав і свобод переважної частини населення країни економічними, організаційними й іншими засобами [20].

Першому Президенту України «катастрофічно забракло знань та вмінь, системності мислення й лідерських якостей, з одного боку, для увиразнення посади президента в системі влади, надання їй чітких політичних обрисів (форми), дбайливого закладання засад її демократичності (змісту), з іншого, - для позитивних перетворень усередині держави за допомогою (а, можливо, і всупереч) пострадянської номенклатури» [31, c. 355]. Коротке президентство Л. Кравчука виглядало як підлаштування під ситуацію (самого президента України; усього механізму державного управління; народу України, якому потрібно було боротися за виживання; фінансово-промислових груп, які починали спинатися на ноги й приміряти до себе владу; частини опозиції, яка після здобуття Україною незалежності, була готова до співпраці з президентом). Не були створені й закріплені на законодавчому рівні правила гри для українського політикуму, політичних партій та їх лідерів, для суспільства загалом; не відбулося кардинальних змін в інституційному дизайні й суті політичних інститутів; громадянське суспільство залишилося аморфним і нерозвинутим; не було розроблено стратегії економічного розвитку України; наростав процес перманентного зубожіння суспільства; розростався тіньовий сектор в економіці й політиці; стрімко поширювалася корупція в суспільстві [Цит. за: 20].

Українські правлячі кола не змогли здолати економічний хаос, низький рівень життя громадян. Перший президент вирішив узяти на себе відповідальність за керівництво новою країною, не побоявшись при цьому отримати замість лаврового вінка якийсь ганебний ярлик. Час президентства Л. Кравчука не був відмічений гучними скандалами. Мабуть, праві були українці, коли охрестили Леоніда Макаровича «хитрим лисом». Колишній партійний ідеолог, ерудований економіст, досвідчений апаратник і неперевершений оратор умів вирішувати суперечки, не доводячи їх до відкритих конфронтацій. Він не посварив країну з сусідами, хоча прецедентів було хоч відбавляй. Більше того, саме при президентові Л. Кравчуку світ почав із Україною рахуватися. Та все ж головною його громадянською, людською й президентською якістю стала законослухняність. Він першим показав, що закони країни, хоч вони й не є правовими, повинен виконувати і президент: Л. Кравчук не вимагав перегляду законів на свою, президентську користь. На відміну від Б. Єльцина в Росії, ніхто не зміг навісити на Л. Кравчука ярлик «царя» [20]. «Будучи президентом, я керувався демократичними нормами. Рада ухвалила неконституційний закон про дострокові вибори, проте ніде було його оспорити - Конституційного Суду ще не було. Що робити - диктатуру вводити? Я цього не хотів, адже пост президентський, а не царський», - говорив Л. Кравчук [34].

У часи президентства Л. Кравчука зароджується таке становище у системі центральних органів державної влади, яке дозволяло президенту бути «над» іншими владними структурами й «коригувати» їхні дії. Цей підхід був до кінця реалізований під час президентства Л. Кучми. Відшукати переваги у правлінні другого українського президента важко, проте можливо [20]: по-перше, усунення можливості встановлення парламентсько-радянської республіки, ідейним прихильником і натхненником якої виступав лідер соціалістів О. Мороз; по-друге, започаткування в Україні економічних реформ; по-третє, закінчення президентських повноважень Л. Кучми увінчалося «помаранчевою революцією», яка пришвидшила процес становлення громадянського суспільства; по-четверте, незважаючи на низьку ефективність інституту президентства в Україні, саме він став каталізатором визрівання громадянського суспільства. Останній чинник на десятиліття став характерною особливістю вітчизняного режиму з-поміж більшості пострадянських республік, адже конституював надійне та вимогливе «середовище» політичної системи.

Форми й методи управління Українською державою Л. Кучмою отримали непривабливу назву «кучмізму» [7], який змістовно підходить для характеристики конкурентного авторитаризму. Його генезис і зміцнення стали можливими завдяки колективному вибудовуванню механізму влади, політичному шахрайству, маніпуляціям тощо; широке використання демократичних процедур, риторики, форм політичної участі (виборів, голосування, опитувань громадської думки, референдумів тощо), що були покликані стати ширмою для:

1) фальсифікації процесу народного волевиявлення 1999, 2002 і 2004 рр.;

2) прикриття перманентного розширення сфери тіньової політики Президента України (таємне законодавство, нагородження людей із сумнівною репутацією тощо);

3) легітимізації недемократичних прагнень і устремлінь президента, пов'язаних із підготовкою й змістовним наповненням референдуму 2000 року;

4) конструювання потрібної президентові структури українського парламенту;

5) маніпуляції політичною свідомістю й поведінкою електорату;

6) підміною демократичних процедур демократичною риторикою президента й численними популістськими гаслами;

7) створення політичних інститутів, з одного боку, демократичних за формою, але не за стилем і методами роботи (наприклад, судячи з діяльності Конституційного Суду України), з іншого, - цілком неконституційних (Адміністрація Президента України, Державна податкова адміністрація), які використовувалися не тільки як важелі президентського управління та контролю, але й як засіб розправи з незгодними;

8) ігнорування Конституції й чинних законів України, свідоме гальмування процесу прийняття нових правил гри в країні; формування специфічного механізму управління державою, вкрай громіздкого й корумпованого (нагромадження значної влади в руках президента призводило до дублювання повноважень владних інститутів, до підміни їх неконституційними інститутами);

9) функціонування на тлі формальної багатопартійності «партії влади», структурно несталої, з постійно рухливим партійним ядром від однієї політичної сили до іншої (наприклад, НДП, СДПУ(о), партійний блок “За єдину Україну!”);

10) порушення прав і свобод людини й громадянина в Україні;

11) несприйняття вільної й опозиційної думки, позиції, політичної опозиції взагалі;

12) зигзагоподібна зовнішня політика України, яка передбачала нескінченну кількість «стратегічних партнерів», супроводжувалася констатацією євроатлантичних і європейських прагнень (а насправді, євросимуляцією) [9, с. 4; 31, с. 358-364; 49, с. 6].

У часи правління Л. Кучми зашкалювало «ручне керівництво» політичними відносинами з боку «червоного директора», не була вибудована саморегульована система стратегічного управління. Відтак і надмірна увага приділена саме частці президента в політичному режимі. Фактично вже при Л. Кравчукові зароджувалася і поступово впроваджувалася у політичну практику й суспільну свідомість ідея Президента, функціонально націленого на «коригування дій владних структур». Тобто його положення у системі центральних органів державної влади мислилося як таке, що дозволяло Президенту бути «над» іншими владними структурами і «коригувати» їхні дії. Даний підхід до кінця реалізований під час президенства Л. Кучми. Але зародився він, безумовно, ще в часи першого президента.

Результати «третього туру» виборів 2004 р. легітимізували досягнуті домовленості між розрізненими контрелітами в Україні, заодно усунувши протиріччя між легітимністю і законністю. Опозиція прийшла до влади мирним шляхом, через вибори; тим самим Україна успішно здала тест дворазової демократичної зміни влади [65, с. 287]. Результатом конфлікту, що загрожував перерости у «війну всіх проти всіх», став вихід із невизначеності за моделлю «боротьба за правилами», що створило в Україні хай не консолідовану демократію, але сприятливу для її становлення «демократичну ситуацію» [14]. В ті роки ще рано було говорити про те, наскільки стійким буде компроміс еліт 2004 р., як і про можливі ефекти тих інституційних інновацій, які були прийняті під час тодішнього політичного конфлікту.

Вже тоді політологи здогадувалися, що інституційні зміни можуть не прижитися, якщо співвідношення сил зміниться. Так і сталося. Але в цілому їх спрямованість (розширення повноважень парламенту, зменшення концентрації влади в руках президента, перехід до пропорційної системи виборів і спроби децентралізації) була такою, що за певних умов вони виключали ймовірність монополізації влади за принципом «переможець отримує все». Демократична ситуація стала «зумовленим результатом конкурентної боротьби», вельми рідкісним прикладом угоди еліт не тільки на пострадянському просторі, а й у порівняльній та історичній перспективі. Варто перелічити чинники, що призвели до такого результату і які продукують висновки для інших пострадянських країн - уроки, котрі слід врахувати з українського досвіду 2004 року в політико-режимному аспекті. Вітчизняна демократична ситуація 2004 - 2009 рр. стала можливою через поєднання декількох факторів, які склали причинно-наслідковий ланцюг «обумовленого шляху»:

(1) непереборний за принципом «гри з нульовою сумою» конфлікт як на рівні (фрагментованих) економічних і політичних еліт, так і на масовому рівні;

(2) нездатність гібридного режиму авторитарного субтипу забезпечити спадкоємність влади, минаючи конкурентні вибори;

(3) відносна рівність сил учасників електорального конфлікту, що утруднювало обмеження виборчої конкуренції;

(4) масова протестна мобілізація опозиції, що ускладнювала силове вирішення конфлікту;

(5) вплив зовнішнього середовища (зокрема через примус до переговорів і підвищення репутаційних витрат) на вибір протиборчими сторонами моделей поведінки та на характер вирішення конфлікту.

Зі сказаного випливає, що український досвід 2004 р може виявитися чи не унікальним на пострадянському просторі. Справді, у більшості країн СНД склалися режими «домінуючої влади» [93, p. 11], які здатні якщо не усунути повністю конфлікти еліт, то забезпечити вирішальну перевагу сил на свою користь і мінімізувати мобілізаційний потенціал опозиції. Прикладами могли б служити з самого початку країни Центральної Азії, а також Росія після 2000 р. Виклик їх виживанню створювала слабка політична інституціоналізація конституційно-демократичних практик. Питання про спадкоємність гостро стояло і для цих режимів, але вони всі звернули на шлях авторитарного правління. Зайве тому підтвердження - тогочасні дебати в Росії навколо «проблеми 2008 року», пов'язаної з закінченням терміну повноважень В. Путіна.

Останній епізод у контексті компаративістики політичних режимів України та Російської Федерації, свідчить передусім про характер і тип легітимності влади й правлячого класу в цих двох суспільствах та реакцію громадян щодо зміни осіб на головній державній посаді у відповідних політичних системах. В Україні спроба замінити правлячими групами після двох строків своїх повноважень Л. Кучми В. Януковичем, призвела до масових протестів. В Росії, розуміючи «політичну схему» й пам'ятаючи невдалий казус України 2004 р., супільство підданськи сприйняло у 2008 р. Д. Медведєва на посаді президента, проте спробувало певним чином обстояти демократичні цінності під час подій на Болотній площі при «поверненні» В. Путіна. Проте невдало.

Але по-справжньому успіх («демократична консолідація», що включає в себе передусім стабілізацію режиму та в перспективі його легітимацію) гібридних режимів можливий лише у разі забезпечення ними власної спадкоємності. Тому короткострокова стратегія персоналізму може змінитися, наприклад, довгостроковою стратегією однопартійного режиму. Однак її реалізація вимагає як часу, так і політико-інституційних зусиль. Мова йде не тільки про відносну стабільність еліт та інститутів, а й про цілеспрямоване конструювання організаційних механізмів, які б підтримували лояльність і керованість всередині «партії влади», з одного боку, і її безумовне політичне домінування - з іншого. Під час історичного процесу були успішні приклади подібного роду, поки навіть у Росії (не кажучи вже про деякі інші країни СНД) рівень інституціоналізації «партії влади» залишався вельми невисоким.

І все ж ефект допомоги Заходу українській опозиції не треба переоцінювати. Зовнішньополітичний вплив значущий тільки тоді, коли для нього існують внутрішньополітичні передумови: для того щоб п'ятий фактор обумовленого шляху української демократичної ситуації вплинув на розвиток подій, необхідна була наявність перших чотирьох. Зовнішнє середовище здатне лише реагувати на внутрішні умови демократизації зокрема через репутаційні механізми, але не підміняти їх [11].

Слід згадати також, що протягом всієї кампанії 2004 року російські владні кола намагалися грати в українському виборчому процесі принаймні не меншу роль, аніж Західні державні лідери. Але вони пропонували альтернативи, що явно не користувалися попитом на внутрішньополітичному ринку України, і просували свій політичний «продукт», м'яко кажучи, не найефективнішими способами, проте не насильницькими. Що стосується попиту, то, навіть, українська недемократична еліта аж ніяк не була зацікавлена в тому, щоб слідувати зразкам, подібним «справі ЮКОС'а». У плані витоків даного аспекту зовнішньої політики російського тоді ще близького за характеристиками до гібридного режиму (установка на перемогу В. Януковича за будь-яку ціну) крилися в природі його внутрішньої політики.

Російська влада підтримувала В. Януковича зовсім не тому, що він був проросійським. Деякі кроки Януковича (зокрема, виключення російської групи “Северсталь” з участі в приватизації “Криворіжсталі”, напередодні виборів відданої урядом за безцінь в руки представників «донецького» клану), швидше, характеризують його політику як антиросійську. Роблячи однозначну ставку на нього як на наступника Л. Кучми, російська влада тим самим прагнула легітимізувати не так самого кандидата, скільки механізм спадкоємності режиму, що не допускав зміни правлячої групи в результаті поразки на виборах. Принаймні, те, що не вдалося здійснити Л. Кучмі та В. Януковичу в 2004 р., немов, під копірку, обіграли В. Путін із Д. Медведєвим у 2008 і 2012 рр.

Нарешті, як висловилася одна з учасниць ще Майдану-2004, ніякі гроші не могли купити віру, надію і почуття гордості рядових учасників «помаранчевої революції», так само, як ніякі гроші не здатні купити любов. Ця проста істина виявилася за межами розуміння тих, хто схильний пояснювати свою (та / чи В. Януковича) поразку й удар по українському авторитарно-гібридному режиму (конкурентного авторитаризму) підступами Заходу як після 2004 р., так і протягом останніх трьох років. У даному випадку знову нагадує про себе риса посттоталітаризму.

І останнє з приводу даного періоду. Результат українських виборів 2004 р., вочевидь, остаточно поклав край навколо- та псевдонаукових спекуляцій про наявність якихось культурних та історичних факторів, що перешкоджають структурній демократизації пострадянських (як певної форми посткомунізму) суспільств. Хоча навряд чи хтось буде заперечувати роль «спадщини минулого» в пострадянській політиці, немає підстав стверджувати, що зі своєї нещодавньої історії Україна та Росія успадкували більше значущих відмінностей, ніж спільних рис. Зрозуміло, траєкторії трансформаційних процесів у пострадянських державах вельми сильно відрізнялися як між собою, так і порівняно з іншими східно- та центральноєвропейськими країнами, але вони не виключали демократичного результату ні спочатку, ні тим більше під час зміни режиму.

По суті, в 2004 році Україна встала на той самий шлях, що й країни Східної Європи, нехай і на 15 років пізніше. І в цьому відношенні головний урок українського конфлікту, який так і не забажали прийняти авторитарні сили СНД, полягає в наступному: пострадянські країни рано чи пізно повинні прийняти ті «політичні правила гри», які притаманні сучасним демократичним і цивілізованим країнам. Проте питання полягає не тільки в тривалості існування нинішніх гібридних режимів, але й у модальності їх краху. Спроба демонтажу українського гібридного режиму Л. Кучми і, принаймні, утвердження «боротьби за правилами» в 2004 році пройшли мирно. На відміну від політичної боротьби, підсумком якої стали розстріли на Майдані в лютому 2014 р.

Судити однозначно про п'ятирічний термін президентства Віктора Ющенка теж неможливо. Він увійшов в історію як президент, зусиллями якого, в першу чергу, належну оцінку отримали замовчувані, перекручені сторінки історії України - суттєвий крок детоталітаризації у довготривалій перспективі. Дехто звик піднімати В. Ющенка на сміх за його захоплення історичним минулим. Однак, на думку автора, увага до теми Голодомору, відродження історичних святинь на зразок Батурина, чи визначних історичних подій (наприклад, битва під Крутами), украй потрібні доробки українського націотворення. Тверда патріотична позиція В. Ющенка, переконаного в тому, що в народу має бути здорова гордість, як протидія агресивному геополітичному середовищу, не могла не викликати прогнозовану ненависть у ворогів української державності й повагу в проукраїнськи зорієнтованих співвітчизників. В. Ющенко став першим Президентом України, який у своїй діяльності приділяв гуманітарній сфері принаймні стільки ж уваги, як зовнішній політиці чи економіці [20].

Третій Президент України постійно акцентував увагу на темі формування спільної ідентичності українських громадян. Якщо попередні президенти - і Л. Кравчук, і Л. Кучма - дуже сором'язливо говорили про те, що називається українством (історію, трагедії й перемоги), то В. Ющенко зробив вдалу спробу поставити їх у контекст державної політики. Це та потреба, яка стрімко набуває свого значення на сучасному етапі розвитку українського суспільства. За п'ять років президентської каденції В. Ющенка відбулися дві парламентські виборчі кампанії, за всіма оцінками їх визнали вільними та чесними, що далось взнаки на тодішньому демократичному рейтингу вітчизняного політичного режиму за декількома індексами демократії. Високий рівень свободи слова в Україні відзначали всі міжнародні організації [112].

Серед позитивних рис президентської каденції В. Ющенка варто виділити демократизацію політичного процесу, зміцнення свободи слова, спроби реанімації націонал-демократії й звернення до української історії, зростання самосвідомості суспільства, перетворення орієнтацій посттоталітарної політичної культури [60], закріплення на державному рівні основного набору ідеологем, довкола яких може консолідуватися українська політична нація; злам негативних соціальних і демографічних тенденцій (в усіх регіонах країни спостерігалося зростання народжуваності й падіння смертності) [20].

У зовнішній політиці держави варто відмітити: скасування у 2005 р. сенатом США обмежувальної зовнішньоторговельної поправки Джексона-Вейніка для України; вступ до Світової організації торгівлі, коли Україна отримала статус країни з ринковою економікою з боку ЄС та США; виведення у 2005 р. військ з Іраку; досягнення суттєвого прогресу у відносинах із ЄС, серед яких підготовлено до підписання угоду про асоціацію, досягнуто домовленостей щодо перспективи спільної модернізації української газотранспортної системи й переходу до спрощеного візового режиму); у відносинах із Російською Федерацією президент чітко поставив питання національних інтересів, при цьому зберігаючи партнерські відносини з західними державами; активна військово-політична підтримка Грузії під час Російсько-грузинської війни (2008 р.).

Серед невдалих політичних дій В. Ющенка слід виокремити: відсутність системних економічних реформ; спірні підходи до кадрової політики (не талант, компетентність і працьовитість, а особиста відданість, родинні (кумівські, приятельські, бізнесові й ін.) зв'язки залишилися критеріями просування службовими сходами); не зміг сформувати власне оточення так, щоб суспільство не втратило довіри до політиків загалом; політична боротьба виявилася на порядок вищою, ніж здібності Президента України реалізовувати вірні ідеї; ситуативна увага до процесу партійного будівництва; нерідкі «перемоги» ситуативних рішень над далекоперспективними; нездатність виконати свої передвиборні обіцянки (крах антикорупційних обіцянок, не завершено розслідування справи Г. Ґонґадзе, не покарані фальсифікатори президентської кампанії 2004 р. тощо); сильні розбіжності між благородними словами й бажаннями та способами їх реалізації.

Президент В. Ющенко не створив єдині правила гри та політичні інститути, які функціонували б ефективно. Йому не вдалося стати модератором, який міг би генерувати цілі й ідеї та формувати під них команду. В. Ющенко не справився й із роллю національного арбітра. Останні роки його президентства характеризувалися відсутністю єдності в зовнішній політиці України: не вдалося отримати План дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі; серйозно зіпсувалися відносини з Російською Федерацією, Україна окреслила своє місце в Європі, але не зайняла цю нішу політично [20].

Період 2004-2007 рр. характеризувався, передусім, закінченням моноцентричного впливу на політичні процеси в країні з боку Президента і початком жорсткої політичної конкуренції всередині правлячого класу за визначення політичного курсу розвитку країни. Що ж стосується 2008-2009 рр., то на фоні світової кризи разючими стали в першу чергу економічні маркери режиму. Згідно зі звітом “Барометр глобальної корупції-2009”, оприлюдненому правозахисною організацією Transparency International, тогочасна Україна - це держава з найвищим у світі рівнем корупції. У документі Україна була визнана найбільш корумпованою серед «нових незалежних держав» та інших держав, включених до списку) [190]. Ще в 2008 році Україна в “Індексі трансформації” фонду Бертельсманна названа «дефектною демократією» з низьким рівнем соціально-економічного розвитку [190].

Німецький експерт співробітник Університету Людвіга Максиміліана Мартін Брузис вважає, що основним «дефектом» української демократії тоді була незбалансованість гілок влади, постійний конфлікт навколо конституційних повноважень. Відсутність консенсусу в цьому питанні робить демократію в Україні вразливою. Це створює умови для ерозії демократичного процесу та поступового відновлення авторитарних рис влади. «Головною причиною цього може бути утвердження нинішньої практики, коли влада в країні здійснюється в обхід демократичних інституцій, а саме на підставі неформальних домовленостей владних еліт» [8]. За словами М. Брузиса, подальший процес реформ в Україні неможливий без рішучих заходів у боротьбі з корупцією.

Трирічне правління президента В. Януковича призвело як до трансформації моделі державного управління, так і до зміни характеру функціонування політичного режиму, який ознаменувався відходом не просто від дефектної демократії до конкурентного авторитаризму, але й від демократичних цінностей загалом. Передусім це стосувалося взаємовідносин правлячого класу та громадянського суспільства. Нехтування суспільними інтересами призвели, в підсумку, до подій зими 2013-14 рр. і до його втечі з країни.

З періоду останніх років правління В. Ющенка та Ю. Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтингом неурядової міжнародної організації “Дім Свободи”, опустившись до рівня таких держав як Пакистан, Колумбія та Мозамбік і перейшла від розряду «вільних країн» (до яких належала протягом 2005-2009 рр.) до «частково вільних» (2010-2014 рр.). Разом із Україною в цій десятці тоді перебували Гамбія, Мадагаскар, Мавританія, Бахрейн, Ефіопія, Нікарагуа, Афганістан, Ємен та Бурунді [112]. Хоча донедавна, Україна разом із Угорщиною, Південно-Африканською Республікою та Туреччиною розглядалася як успішний приклад демократичного розвитку. Втім, протягом кількох попередніх років демократичні здобутки України виявилися знівельованими. Україна була названа серед низки нових демократій, де спостерігалися небезпечні авторитарні тенденції.

В Україну при президентстві В. Януковича повернулися такі явища як політичні ув'язнення, кримінальні покарання за участь у антивладних виступах, залежність судової та законодавчої гілки влади від виконавчої, зокрема президента. Вибори хоч і мали демократичну подобу, але супроводжувалися впливами адмінресурсу ще на етапах висування кандидатів та партій, і маніпуляціями та спекуляціями з виборчим законодавством.

Влада в країні стрімко втрачала легітимність і підтримку громадян. Соціологічний Центр Разумкова у травні 2013 р. наводив рейтинг довіри громадян, згідно якого, лише 13,3% респондентів вважали політику президента прийнятною [60]. В Європі прийнято вважати лідера країни, рейтинг якого опускається нижче 17% таким, що втратив підтримку громадян і фактично є нелегітимним. 17% в Європі ? делікатний сигнал до відставки, але не в Україні, де на громадську думку правляча партія традиційно мало зважала, що між іншим цілком характерно диктаторським режимам.

Для вітчизняного політичного режиму під час строку повноважень В. Януковича були властивими наступні типові ознаки політичного режиму:

1. Перша і найвизначальніша ознака - монополія на владу в руках однієї чи групи осіб (глави держави, військової чи олігархічної групи або ж сім'ї правителя). Саме для авторитарних країн є характерною влада, яка постійно виявляє тенденцію до розширення й узурпації своїх повноважень. В Україні це почалося з нівеляції правових норм і повернення до президентсько-парламентської моделі управління зразка 1996 року, коли одним рішенням суду глава держави став найповновладнішою особою в державі. Очевидним є й той факт, що створення владної більшості в парламенті та призначення уряду відбувалось з порушенням українського законодавства і Конституції України, та супроводжувалося підкупом і шантажем депутатів, що призвело до появи феномену так званих «тушок». А за призначення кабінету М. Азарова голосували картками депутатів, які в той час були з візитами в Європі, що не завадило уряду сумлінно приступити до роботи.

2. Друга найважливіша ознака авторитарного режиму ? непідконтрольність влади народу та горизонтальна непідзвітність населенню. Це можна було спостерігати на яскравому прикладі вседозволеності та свавіллі чиновників, особливо безкарності їхніх дітей. Прикладів таких випадків більш, аніж достатньо: від особистих володінь членів «сім'ї» до ситуацій на кшталт «Врадіївки».

3. Класичною ознакою авторитаризму є ігнорування принципу поділу державної влади та домінування виконавчої гілки, що яскраво проглядалося та навіть прописувалось у конституції. Всі гілки влади контролювалися особисто президентом В. Януковичем. Вся влада в країні та всі ключові посади зокрема Президента, Прем'єр-міністра, Голови Верховної Ради як і Генерального прокурора займалися представниками “Партії регіонів”, до того ж переважно вихідцями з рідного президентові Донбасу, що є типовим для авторитарних режимів та кланово-феодальних держав типу Казахстану, Пакистану чи Уганди. Судова гілка влади також перебували під повним політичним контролем президента, а самі суди стали зброєю проти політичних опонентів. Відтоді у чесність та об'єктивність українських суддів, що на такому масовому рівні характерно для авторитарних держав, вже майже ніхто не вірить і нині [60].

4. Характерним для авторитаризму є декларативність прав і свобод людини, про що свідчить рекордна кількість програних Україною як суб'єктом міжнародного права справ у європейських судових інституціях у питаннях порушення державою прав людини.

5. Силові структури непідконтрольні суспільству та використовуються в політичних цілях - постійне збільшення фінансування та чисельності МВС та Внутрішніх військ яке спостерігали в останні довоєнні роки є характерним для диктаторських режимів - народ потрібно мати чим і ким тримати в покорі. Силові відомства дедалі частіше використовувалися для боротьби з політичними опонентами, а також залякування громадських активістів і тиску на журналістів.

6. Наявність політичних репресій і політичних в'язнів. Переслідування політичних опонентів і репресії проти опозиції в Україні при президентстві Януковича визнано практично всіма демократичними країнами світу та міжнародними організаціями, які закликали покінчити з практикою політичних репресій включно з переслідуванням лідера опозиції та екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Юрія Луценка й інших демократичних політиків за неоднозначними й політично вмотивованими кримінальними обвинуваченнями.

7. Імітація демократичності виборів та їх нерепрезентативний характер. Ідеальним зразком цього злочину проти цінностей демократії може бути вимушений вихід ВО “Батьківщини” з виборчого процесу на місцевих виборах на Львівщині в 2010 році. Адміністративний тиск і владні махінації з електоральним законодавством, а також чорні політичні технології, за допомогою яких партію Ю. Тимошенко у Львівській області спочатку «клонували», дезінформуючи населення про її зняття з виборчих перегонів, а потім просто усунули від участі в виборах. Фактично звівши до нуля політичний вплив потужної в регіоні партії та заблокувавши її проходження у місцеві ради влада таким чином позбулася серозного політичного конкурента.

Прикладом втручання тодішньої влади у репрезентативність волевиявлення виборців є і зміна виборчої системи з пропорційної на змішану, пропорційно-мажоритарну, яка дозволила місцевим князькам Сходу, що мають там необмежену владу над населенням за допомогою підкупів і тиску, поставати народними депутатами. При конкуренції партійних брендів, неприв'язаних до місцевих районних мафіозних і бізнесових структур волевиявлення було б суттєво відмінним - адже за партійними списками населення підтримувало Партію регіонів значно менше, ніж окремих регіоналів за мажоритарною. Хоча загалом опозиція змогла потрапити до парламенту, хай і в обмеженій кількості, проте її наявність не передбачала спроможність останньої скласти конкуренцію провладній силі.

8. Ознакою авторитаризму є утиски свободи слова. Загалом в Україні цей пункт можна було вважати частковим, оскільки критика представників влади та особисто В. Януковича загалом не переслідувалася, а більшість популярних медіа та газетних видань не боялися перелічувати недоліки політики президента. Масового характеру набула і тотальна критика та насмішки з Януковича, Азарова чи відомих регіоналів у соціальних мережах, що також рідко коли каралося режимом. Водночас, спостерігалося залякування журналістів штрафами, поширення темників, молоді люди були ув'язненими за пошкодження пам'ятників Леніну, сиділи за надуманими звинуваченнями також деякі учасники антивладних демонстрацій, зокрема окремі активісти «податкового майдану».

9. Особистість позбавлена гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою. Більшість політиків чи громадян, які наважилися вступити в протиріччя з владним режимом або його представниками на місцях сильно про це пошкодували, втративши бізнес, роботу або навіть свободу. Абсурдними для демократичного світу стали гоніння на виробника футболок «Спасибо жителям Донбасса» чи власника білборда з котом, які зазнали тиску з боку правлячого режиму. Хоча загалом, діалог пересічного українця з владою загрожував значно меншими наслідками ніж, наприклад, у тодішній, не кажучи вже про теперішню, Російській Федерації.

10. Недопущення опозиції до реального управління державою. Прикладом можуть бути взяття під контроль всіх ключових посад регіоналами, та залишення опозиції другорядних структур і комітетів. Кричущими фактами були також побиття опозиційних депутатів і судові переслідування захисника Ю. Тимошенко Андрія Власенка, з якого за вказівкою знімають депутатську недоторканність із метою вчинення тиску на його політичну та правозахисну діяльність.

11. Політична концентрація влади при відсутності тотального контролю над суспільством і невтручання в неполітичні сфери, зокрема економіку. Незграбне втручання держави в економіку, бюрократична та податкова зарегульованість, надання переваги прихильним до влади олігархам на противагу опозиційним бізнесменам, політичний тиск на економічних конкурентів і спроби нарощення впливу держави в церковному житті тощо.

12. Командні адміністративні методи держуправління та влади, проте відсутні терор і масові репресії - були улюбленим стилем політичного правління регіоналів. Адмінресурс і жорстке державне регулювання без урахування інтересів народу на противагу демократичності та регіональних особливостей яскраво демонструється у мовній, освітній, гуманітарній та економічній політиці уряду М. Азарова. Хоча до Революції Гідності ці командно-адміністративні риси не набували такого жорстокого рівня як у повноцінних диктаторських режимах.

Тож із виведених політологами, принаймні, 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне правління В. Януковича в Україні повністю відповідало восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикоріненої демократії, громадянської свободи та неконсолідованого («м'якого») авторитаризму.

Режим В. Януковича вже став історією, тому є підстави зробити попередні висновки пост фактум стосовно періоду його правління. Президентську каденцію він розпочав із переписування політичних правил гри: вся влада сконцентрувалася в одних - президентських - руках (влада стала жорсткою, орієнтованою на адміністративно-командний підхід), роль інших гілок влади була знівельована, зник класичний фундаментальний принцип ліберально-демократичного режиму й системи вищих органів державної влади - принцип її поділу. Про затяжні конфлікти між главою держави та прем'єр-міністром, які часом паралізували діяльність виконавчої вертикалі за президентства В. Ющенка, країна справді забула, відновлено вертикаль виконавчої влади (але зорієнтованої на Банкову), забезпечено відносну стабільність національної валюти (до середини січня 2014 р.).

З іншого боку, президент потужно наростив силові органи: кількість правоохоронців в Україні майже вдвічі перевищила кількість військових. Впадала в очі скерованість правоохоронної системи на придушення в першу чергу політичної чи громадсько-політичної активності населення. Багато експертів солідарні в тому, що країна цілеспрямовано скотилася до «м'якого авторитаризму» [52]: в Україні з'явилися політичні в'язні й політичні емігранти (наприклад, А. Шкіль) і такі огидні явища як парламентські «тушки» й вуличні «тітушки»; суди забороняли, а силові структури не тільки не допускали мирні походи й демонстрації громадян (гарантовані ст. 39 Конституції України), але й використовували проти мирних мітингувальників фізичну силу (що категорично суперечить ст. 29 Конституції України). Президентству В. Януковича було притаманне вибіркове й політично вмотивоване правосуддя, точкові та немасові політичні репресії, подвійні юридичні стандарти. Тактика режиму Януковича від початку його приходу до влади полягала в малих, але послідовних авторитарних кроках, спрямованих на виснаження хоч і діючої, проте не дієвої опозиції.

Щодо конкретної концептуальної номінації тих етапів єдиного політичного режиму в незалежній Україні, спираючись на останні наукові студії, можна зробити наступний узагальнюючий висновок. Починаючи з тоталітаризму (1) в перші роки Перебудови режим характеризувався посттоталітарним - у значенні Х. Лінца - авторитаризмом (2); в часи незалежності Україна за президентства Л. Кравчука мала ознаки дефектного підтипу гібридного режиму, якій були властиві мінімальна та фасадна демократичність (3); при Л. Кучмі вітчизняний режим набуває ознак в цілому конкурентного авторитаризма (4); а після Помаранчевої революції - демократичного субтипу гібридного режиму різного виду дефектності, близького за показниками до неконсолідованої демократії (5); в часи правління В. Януковича в країні панували методи та засоби «м'якого» авторитарного режиму, який за своїми показниками був близький до конкурентного авторитаризму (6), хоча створювався фальшивий образ імітаційної демократії; нарешті, отримавши потужний демократичний імпульс після Революції Гідності, попри неефективність роботи уряду, спроби президента неформально, проте інституціоналізовано, контролювати гілки влади, поки що, існує гібридний політичний режим дефектно-демократичного підтипу (7), хоча характеризувати загалом політичний режим в Україні за президентства П. Порошенка не представляється доцільним.