Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

У зв'язку з цим, в молодих поставторитарних країнах зростає конфліктний потенціал між старими (що передаються від покоління в покоління) і новоствореними інститутами. Як наслідок подібної проблеми інституційної адаптації дорожчими стають витрати на встановлення інститутів конституційно-правової держави. Такі інститути частково руйнуються відразу ж після їх запровадження. Інституційні реформи багато в чому не спрацьовують, оскільки політична еліта «не сприймає їх як реформи правил, натомість обирає альтернативні типи координації взаємодії між державними та недержавними партнерами (зокрема й між собою)» [5]. Подібна деградація політичних інститутів, а також відсутність у правлячої еліти стратегії розвитку країни, неминуче призводять до ослаблення самої держави, неможливості (та небажання з боку правлячих сил) встановити її правову форму організації, інституціоналізації корупції і криміналізації суспільства й т. ін.

Таким чином, політичні й економічні актори в постнедемократичних державах, замість дотримання формальних правил, нерідко воліють слідувати вже відомим неформальним політичним нормам і практикам. Функціонуванню молодих інститутів заважає «довга рука минулого» [158, p 59]. Чим швидше старим політичним і економічним елітам вдається закріпитися на суспільно значущих позиціях у новому політичному та економічному житті й організувати в ньому потужні групи інтересів, тим імовірніше схожий сценарій [127]. Водночас відкриті порушення конституційно-правових норм і поступове зміщення прерогатив законодавчої та судової гілок влади на користь виконавчої в гібридних режимах часто бувають зумовлені новою розстановкою політичних, соціальних й економічних сил. У даному випадку неформальні інституції (персоналізм, патронажний клієнтелізм, системна корупція тощо), що відповідають домінуючим неліберальним тенденціям молодих демократій, стають не безпосереднім наслідком автократичного минулого, а, швидше, результатом раціональних стратегій політичних суб'єктів. Це відбувається насамперед тоді, коли гібридні політичні режими, які виникли порівняно нещодавно, потрапляють в економічну, політичну та / чи соціальну кризу й актори вимушені діяти в умовах високої економічної та політичної невизначеності [45, с. 21].

Крізь призму даного контексту, неформальну інституціоналізацію можна розуміти як витіснення формальних інститутів неформальними правилами. Це «безперервний процес систематичного «псування» інститутів під час інституційного будівництва та подальшої еволюції» [12, с. 10, 18]. В такому випадку формальні інститути просто стають фасадом неформальних інституцій. Там, де уряд не підзвітний парламенту, найважливіші рішення ухвалюються не виборними представниками громадян, а вузькими владними групами; там, де політичні партії не здатні забезпечити політичний взаємозв'язок еліти і мас, їх функції виконують «партії влади» та ін., засновані на масовому клієнтелізмі [13, с. 10].

З іншого боку, в цій площині співвідношення гібридного режиму з авторитарним і, тим паче, з тоталітарним, здавалося б, є недоцільним через відсутність змістовно-правової легітимної інституціоналізації недемократичних режимів. Дійсно, віднайти демократично функціонуючі політичні інститути в недемократичних системах, які, зазвичай, прикриваються позірною фасадністю демократії - справа не менш важка, ніж розкрити зміст неформальних інституцій у формально-демократичних режимах. Головним питанням у даному випадку є з'ясування того, які демократичні інститути та як здатні видозмінювати авторитарне функціонування режиму. В цьому випадку, корисним видається вже відрефлексована транзитологічна парадигма демократичних переходів із деталізацією підтипів режиму авторитарного спектру, не підміняючи та не змішуючи, при цьому, етап розпаду недемократичного режиму та конструювання демократичного.

Недемократичні режими часто використовують такі демократичні інститути, як політичні партії, вибори і парламенти, проте «партії потрібні їм не для владної конкуренції, вибори - не для передачі влади, а парламенти - не для прийняття рішень. Впровадження цих інститутів має на меті лише збереження недемократичного режиму і протистояння потенційним загрозам влади лідера» [66, с. 19]. Політична інституціоналізація в гібридних режимах створює стійкість авторитарних практик і процедур при так званій «інституційній невизначеності» (за термінологією В. Банс [91]). За відсутності інститутів, що обмежують владні повноваження правлячої групи та забезпечують спадкоємність влади, гібридні режими можуть перетворитись у персоналістські, в яких кожне рішення приймається авторитарним лідером.

У ситуації інституційної невизначеності неформальні правила дозволяють будь-яким політичним акторам, особливо авторитарним, зменшити витрати непрогнозованих дій. А за словами А. Шедлера: «зірвати плоди електоральної легітимності без ризику демократичної невизначеності» [183, р. 37]. У подібних ситуаціях для гібридних режимів характерні, передусім:

· відсутність у бюрократії технологій ефективного здійснення, трактування та санкціонування нових правил, які встановлені законом;

· нездатність політичних партій створювати стабільну більшість;

· неготовність парламентів, урядів і адміністрацій діяти при рутинізації механізмів прийняття рішень;

· корумпованість або безпорадність правової та судової систем [45, с. 21] тощо.

Коли незрозуміло, наскільки результативними є нові демократично-електоральні та конституційно-правові інститути, стимули для створення неформальних правил виявляються особливо сильними, а витрати на заходи, що руйнують норми правової держави та системи конституціоналізму, - особливо низькими. Подібні правила можуть бути встановлені як поза межами формальних інститутів («паралельні інституції»), так і всередині них. Неформальні дії в рамках формальних демократичних інститутів дозволяють акторам комбінувати вигоди від неформального ладу з користю формально-демократичної легітимізації [85]. Напруга між формальними інституціями й неформальними правилами при цьому може досягти такого рівня, що виникнуть інші формалізовані правила, які більше відповідають вже існуючим неформальним практикам і потребам та інтересам значущих акторів. У даному випадку неліберальні риси молодого, проте гібридного режиму, знаходять псевдоправові форми: антиконституціоналізм стає нехай і нелегітимним, однак легально санкціонованим політичним ладом. В результаті - гібридні політичні режими все більше просуваються у напрямі відвертого авторитаризму.

Неформальні правила політичної гри існують всередині та поза межами формальних інститутів, що встановлюють рамки для прийняття обов'язкових рішень. Загальність неформальних кодексів і письмово кодифікованих (формальних) правил гри створює інституційні межі політичної взаємодії. Ці рамкові правила, зазвичай, відомі його акторам і тому, принаймні тимчасово, приймаються ними. Ключова відмінність між дефектно-демократичними, а відтак гібридними режимами, та «функціонуючими» демократіями [131] пов'язана не з наявністю чи відсутністю формальних і неформальних інститутів. Центральним є те, яким чином неформальні правила вростають в комплекс формальних інститутів [63, с. 26] у політичних системах. Різниця між демократією та гібридним режимом полягає насамперед у «ролі формальних і неформальних інститутів, яка залежить від того, які ідеї, в яких контекстах і в якій мірі визначають поведінку акторів» [цит. за: 45, с. 23].

Щодо інституційної гібридності політичних режимів авторитарного спектру, тут початковим завданням дослідників є з'ясувати хоч абияку роль не стільки електорально-демократичних, але теж - конституційно-правових інститутів. Усі гібридні режими проводять загальнонаціональні вибори органів держави за плюралізму акторів. Тому абсолютна більшість однопартійних режимів не можуть бути гібридними. Куди більш важливим є визначення справедливості виборів, які проводять авторитарні правителі. При здійсненні електоральними інститутами своїх функцій, вони також реалізують конституційну роль часткового контролю за владою, а в перспективі - можуть підготувати ґрунт дієвої підзвітності уряду. Проте, як показують приклади деяких країн (Гонконг, Сінгапур, який докладно аналізуватиметься в наступній частині розділу), ефективне й конституційно-легітимне здійснення політичної влади не пов'язане безпосередньо причино-наслідковими зв'язками з виборчими інститутами.

Якщо в ліберальних конституційно-правових демократіях формальні інститути спираються на додаткову підтримку інститутів неформальних, то обидва різновиди інституцій доповнюють один одного [85 , p. 27]. Це надає формальним інститутам демократії гнучкості й еластичності, які дозволяють їм пристосовуватися до вимог суспільства та поточного політичного процесу. Подібна деформалізація процесу перемовин і трактування правил не порушує конституційної за своїм змістом ліберально-правової демократії допоки «лише компетентні та легітимовані конституційно-правовим чином органи приймають остаточні рішення» [цит. за: 45, с. 23]. Неформальні механізми тут «живлять» демократичні інститути, підкріплюючи формалізовані політичні процедури та реагуючи на соціальні зміни.

У дефектно-демократичних гібридах неформальні правила та зразки діяльності підривають і обмежують порядок функціонування формальних, демократично легітимованих інституцій. Вони порушують функціональні коди формальних інститутів, спотворюють або витісняють їх як значущі процедури і практики прийняття політичних рішень. Неформальні інституції огортаються в оболонку формальних інститутів і заповнюють їх відповідно до своєї функціональної логіки [131, p. 18]. На рівні прийняття рішень політичний режим у такому випадку функціонує згідно з нелегітимованими неформальними інститутами та правилами, які суперечать принципам демократичного управління у правовій державі.

Подібне заміщення формальних і демократично легітимованих інституцій неформальними правилами політичної діяльності може здійснюватися як зверху, так і знизу в суспільстві. Деформалізація інститутів відбувається зверху, коли обрана у демократичний спосіб виконавча влада розширює свої прерогативи за рахунок конституційних стримувань і противаг. Якщо ж слабке громадянське суспільство з недостатньо акумульованим «соціальним капіталом» [51], але з високим потенціалом конфліктності, взаємною недовірою та системним поширенням корупції і традицій клієнтелізму нехтує інституційними правилами, позбавляє інститути їх впливу чи «колонізує» їх у приватних або корпоративно-групових інтересах, даний процес слідує знизу. Причому, відсутність соціально-політичної довіри, що проявляється передусім у зниженні реальної електоральної участі, поширюється й на інші інститути громадянського суспільства, такі як: партії, профспілки, громадські організації, а також взаємною недовірою громадян одне до одного (особливо при їх різній соціокультурній і стратифікаційній належності) та ін.

Ця політико-інституційна диференціація не лише теоретична. На практиці неформальні обмеження «зверху» часто сплітаються з тими, що з'являються «знизу», і навпаки. Результатом такого змішання можуть стати різні види дефектно-демократичних режимів, в яких групи правлячого класу співіснують із сегментами суспільства за допомогою неформальних, але стабільних клієнтелістських відносин. Конституційно визначені механізми представництва виявляються вихолощеними та частково або тимчасово втрачають силу. В цьому випадку деформалізація прийняття політичних рішень позбавляє народ його суверенітету, гарантованого громадянським представництвом.

Ґрунтуючись на численних дослідженнях недемократичних систем, які з'явилися в останнє десятиліття, найбільш ефективним інструментом управління авторитарними елітами є використання ними політичних партій у боротьбі за владу [88, 141] в формально-демократичних гібридних режимах. По-перше, партія схиляє до співпраці всередині елітних кіл для того, щоб згуртуватися та працювати разом над спільною метою - утримання влади [90, 114]. По-друге, це сприяє видимості поділу державної влади та розподілу вигод, що випливають з активної підтримки уряду [83]. По-третє, партійне згуртування значно знижує загрози втечі коаліційних членів, що виходить із органічної підтримки та взаємопов'язаності, пропонуючи механізм кар'єрного росту [141] та через контроль, а також загрози, що виходять від військових [115].

Чи не останнім яскравим прикладом витіснення партійними силами військових як ситуативного функціонального «анклаву» з політичної арени, були події влітку минулого року в Туреччині. У спробі державного перевороту армійським генералітетом деякі з західних фахівців убачають якщо не «інсценування» самого президента цієї держави, Реджепа Ердогана [96], з метою подальших «чисток» у вищих ешелонах турецьких Збройних Сил нелояльних режиму груп, то, принаймні, привід до цього. Тим самим, це послабило традиційно потужний вплив армії на прийняття політичних рішень при їхній періодичній участі в публічному житті країни. Паралельно з цим відбувалися звільнення й арешти сотень безпідставно підозрюваних суддів, адвокатів, чиновників та заборона діяльності опозиційних видань. Також кількамісячний надзвичайний стан у країні забороняє мирні демонстрації та суттєво урізає громадянські свободи населення. Тому не дивно, якщо за підсумками 2016 р. гібридний - до минулого року - режим Туреччини цьогоріч переміститься з розряду «частово вільні» - до категорії «не вільні» в ретингу “Дому Свободи”.

Небезпека саморуйнування й дисфункціональності демократичних інститутів у неконсолідованих демократіях і гібридних режимах наприкінці ХХ - на початку XXІ ст. криється найчастіше у відстороненні парламенту від влади популістськими та плебісцитарно квазі-легітимованими президентами. Президентські системи правління, у першу чергу, в іще неконсолідованих демократіях мають тенденцію провокувати конфлікти між парламентом і (президентською) виконавчою владою - як вдало обґрунтував Х. Лінц [41]. У ситуаціях надзвичайного стану конституції нерідко наділяють главу держави особливими політичними повноваженнями і правом прийняття рішень. Під час політичної чи економічної кризи це право й повноваження можуть бути використані виконавчою владою на противагу самому духу конституціоналізму.

Очільники держав отримують можливість обійти, принаймні частково, конкурентність гілок влади контролем за допомогою президентських указів. У подібних випадках виконавча влада перетягує на себе важливі законодавчі повноваження. Процес прийняття політичних рішень стає непрозорим і переміщається з формальних інститутів до неформальної групи осіб. Таким є інституційне джерело становлення передусім делегативних систем, «демократій із групами вето» та більшості конкурентно-авторитарних режимів із вираженими персаналістськими схильностями чи в гібридах з домінуючою партією. В практичній дієвості даних механізмів можна буде запевнитись у наступному підрозділі дисертації.

У першу чергу, страждають гарантії неелекторальних політичних прав і особливо громадянських свобод, оскільки вибори в таких режимах продовжують проводитися. Тому президентські форми правління, які в лоскітливих «надзвичайних ситуаціях» покладаються на демократичні чесноти президента на шкоду конституційному контролю над виконавчою владою, створюють сприятливі структури політичних можливостей для перемоги неліберальних практик у гібридних політичних режимах. Правда, тут необхідно враховувати дві обставини. По-перше, неліберальні демократії можуть розвинутися і з парламентських систем, як показує приклад Словаччини за прем'єрства Владіміра Мечіара. По-друге, шанси виникнення неліберального режиму в президентських системах у значній мірі залежать від діяльності опозиційних партій, системи представництва громадян узагалі та від стану й активності громадянського суспільства.

На думку Г. О'Доннела подібне «вторгнення» [155, p. 121-122, 120] неформальних практик у демократичну інституціоналізацію - лише один із варіантів «урізання» ліберально-конституційних механізмів, гібридизації політичного режиму. Інша, за своїм впливом на слабкі ліберально-демократичні інститути куди більш небезпечніша форма конституціоналістського обмеження - «вкорінення» неформальних, найчастіше клієнтелістських структур елітних груп всередину формальних інститутів виконавчої, законодавчої та судової влади. Наслідком цього стає широке розповсюдження корупції в державному апараті. В результаті такого вживлення неформальних принципів у формальні правила, конституційно легітимовані інститути або обмежуються на користь стратегій максимізації прибутку індивідів чи елітних картелів, або повністю втрачають силу. У цьому випадку політичні лідери звільняються і від горизонтально-демократичного, і від конституційно-правового контролю.

При подібній неформальній інституціоналізації політична влада в гібридних режимах аж ніяк не безмежна і не повністю безконтрольна. Але ці межі не позначаються демократично легітимізованими, конституційно фіксованими та судовим чином захищеними нормами, а їхнє дотримання не контролюється ззовні. Проникнення неформальних практик у формально-правові інститути може надати політичній системі також відносної стабільності. Однак, на думку деяких вчених [45, с. 25], зміцнення її є проблематичним. Адже політична стабільність залежить насамперед від специфічних конфігурацій акторів і їх стратегій, а вони схильні до мінливості, оскільки не встановлені через формальні інститути на тривалий термін [155, p. 120].

«У середньо- та довгостроковій перспективі - пишуть В. Меркель і А. Круассан [45, с. 25] - таке виживання за рахунок неформальної інституціоналізації, що стимулює корупцію та персональне зловживання владою, негативно дається взнаки на консолідації нових демократій» і здатності до реформування гібридних режимів. До того ж подібна практика обмежує основоположні демократичні принципи формально рівних шансів політичної репрезентації соціальних інтересів, бо актори, які володіють необхідними для стабілізації неформальних механізмів і мереж позаправовими ресурсами, отримують привілейований доступ до політичної влади та формальних інститутів [85, p. 27]. У посткомуністичних режимах такими суб'єктами, як правило, є стара номенклатура чи олігархічні кола, про що йтиметься докладніше в заключному розділі на прикладі України.

Те, що підсумовувалося й теоретично узагальнювалося фахівцями до завершення 1990-х років, за останні півтора десятиліття знайшло як практичне підтвердження та продовження, так і емпіричне спростування. На самому початку нинішнього сторіччя гібридний стан інститутів у політичних режимах видавався нежиттздатним. Однак, деформалізація принципів функціонування початково демократичних за своїм призначенням інститутів, відіграла також і протилежну роль стабілізації гібридно-режимного статус-кво багатьох перехідних політичних систем. Авторитарні правителі значної кількості транзитивних країн з початку ХХІ століття адаптувалися до умов електоральної «цивілізованості» міжнародного співтовариства та почали використовувати демократичні інститути в недемократично-корисливих цілях. Саме виживання гібридних режимів, причому протягом довготривалого періоду, змусило звернути увагу на цей відносно новітній (який набув значного поширення на зламі століть) політичний феномен, закріпити гібрид у типології політичних режимів, з'ясувати тип доволі успішної його інституціоналізації.

Інституційний апарат гібридного режиму, як з'ясувалося в новому тисячолітті, є не просто непередбачуваним результатом невдалого процесу демократизації. Вивчення конкретних цілей даного типу політичного режиму, задля досягнення яких і були створені гібридного характеру інститути (що у визначений спосіб поєднанують формальні та неформальні властивості), дало зрозуміти, що саме на їх основі можливе існування специфічного типу режиму протягом десятиліть. Відповідно, аналіз наслідків впливу гібридного інституційного механізму на поведінку політичних акторів супроводжується розкриттям довгострокових політичних наслідків. Серед них: здатність гібридних режимів до стабілізації, сталого розвитку та перспективи їх демократизації, що в підсумку, привернули до себе чималий інтерес учених.

Ідея того, що гібридні режими внутрішньо нестабільні за своєю сутністю була певним чином продуктом транзитологічної літератури до кінця 1990-х рр. До неї варто зараховувати і ранню концепцію дефектної демократії, коли деякі автори (зокрема, широко цитований у роботі В. Меркель) приписували відмінну від конституційної демократії модель інституціоналізації політичного порядку демократичному типу режиму, тільки «зменшеного підтипу», а не виокремлювали відповідні системи в осібний тип функціонування системи. Тим самим, концептуально розтягувався зміст однокореневого поняття «демократія» На початкових стадіях дебатів, вважалося, що гібридні режими, як правило, є перехідними етапами на шляху становлення демократії.

Нестабільність гібридного режиму може спричинити неминуча напруженість між його інститутами, які здавались науковцям несумісними один із одним. Якби це було дійсно так, то на практиці гібридний режим був би, насправді, більш схильним до нищення механізму структурної взаємодії свого режиму [108, p. 555] та неспроможності існування як такого протягом років. Кілька авторів, зокрема, підкреслювали дестабілізуючий потенціал, що можуть мати демократичні, хоча й спотворені, інститути [124, p. 366; 134, p. 58-59] і, таким чином, як правило, з гібридними системами асоціювалася «режимна крихкість» [91; 122, p. 23]. Інші простежили причини нестабільності гібридних режимів внаслідок нестрого інституційних факторів, таких, як схильність членів еліти до функціональних дефектів у періоди незадовільних економічних показників [174].

Незважаючи на те, що висновки цих досліджень, як видається, побічно підтримують очікування перших днів третьої хвилі демократизації, куди більша кількість учених займають протилежну позицію. Їх аналіз вказує на дивовижну стійкість, що проявляють гібридні режими [89, p. 57; 93, p. 13; 149, p. 50; 151, p. 284; 159, p. 8]. Контрастує від наведених вище міркувань теза про те, що їхня здатність до виживання, як правило, є наслідком якраз самого поєднання авторитарних і демократичних рис у сучасному світі. Щеплення демократичних інститутів до сутнісно-авторитарного стрижня, все частіше визнається в якості знаряддя для втримання при владі діючого уряду [90, p. 475], а також зміцнення режиму як такого. Практично всі аргументи функціонування гібридних режимів можуть розглядатися також у якості фрагментарної стратегії виживання.

Відкриття законодавчого органу та впровадження багатопартійних конкурентних виборів і те, як їхня присутність впливає на динаміку політичної гри, що в підсумку, може призвести до посилення режиму - генеральний аргумент цього. Це підтверджує висновок, згідно з яким, дані режими є вирішенням питання про управління процесом оновлення існуючого режиму, а не переходу від нього. Відповідно, до тих пір, поки вибори є засобом для отримання іноземної підтримки [183], показуючи непереможність легітимного уряду [141], відвертаючи народне невдоволення [89], вони сприяють стабільності режиму. В певній мірі, багатопартійна конкуренція доступу до виконавчої чи законодавчої влади так само стає інструментом для дроблення опозиції, кооптації деяких її членів [83, 114], отримання інформації про потреби громадян і політичні переваги [88], моніторингу й управління внутрішньоелітної динаміки [141], вона також забезпечує виживання інституційно-гібридного статус-кво.

Аналіз того, наскільки та як довго гібридні режими можуть вижити, а конкретніше - які наслідки функціонування їх інститутів на перспективи демократизації країни - залишається відкритим питанням. Хоча й очевидно, що будучи взаємопов'язаними, відповідь на перше питання не визначає відповіді на друге. З одного боку, мінливість гібридних режимів не передбачає прогнозовану ймовірність того, що вони поступляться місцем демократичному режиму. Справді, вчених можна порівну розділити на тих, хто вважає демократизацію вірогідним результатом гібридного стану функціонування політичної системи [91, 122, 124], і тих, хто не знаходить достатнього обґрунтування цієї гіпотези [108] та попереджають, що випадки кризи режиму, що веде до зміни влади в країні, не обов'язково записувати до зразків демократизації [134]. З іншого боку, автори, які сходяться щодо стабільності гібридних режимів, не обов'язково поділяють погляд про ймовірність того, що ці режими стануть у підсумку, демократіями. В той час, як більшість із них виказують песимізм щодо можливості цього [88, p. 131; 119, p. 705], декілька авторитетних вчених зображують інші, більш перспективні сценарії.

Згідно з найбільш нещодавніми дослідженнями, емпірично існує недостатньо підстав для однозначного твердження, що гібридні режими схильні до саморуйнування [88, p. 134; 119, p. 704], внаслідок чого пробиваються паростки демократизації, так і збереження гібридно-режимної стабілізації. Це змушує звернутися до емпіричного аналізу та зіставлення з політичною реальністю теоретичних підтипів гібридного режиму, про що йтиметься в наступному підрозділі.

3.2 Інституційні підтипи гібридного політичного режиму

Досі в дисертації була здійснена спроба аналітично виокремити й теоретично узагальнити найбільш властиві гібридному типу режиму засадничі інституційні риси. В пошуках типологічної своєрідності сукупності цих політичних режимів, авторка виокремила історичні демократичні інститути, використання яких дозволило авторитарно налаштованим правителям під час «третьої хвилі» відносно легітимно перебувати при владі, а сам гібридний режим представити як політичну закономірність. Водночас, провідну роль відіграє переважно недемократичний спосіб неформальної інституціоналізації структурних компонентів єдиної політичної системи гібриду. При цьому створення специфічного інституційного механізму, що поєднує різнорідні методи та засоби, сприяє не лише здобуттю, а найголовніше - втриманню публічної влади в країні. В підсумку, важливим параметром даного процесу є стабільність функціонування гібридної політико-інституційної системи.

Для знаходження консенсусу в згаданих вище дискусіях, у поточній частині роботи вихідними в методології дослідження даного типу режиму будуть емпіричні показники стабільного розвитку гібридних країн третьої хвилі демократизації. Використовуючи базу даних “Свободи у Світі” [99] з 1974 - по 2015 роки включно, дисертантом була підготовлена таблиця (додаток Г), в якій проводиться ранжування держав, еквівалентних «частково вільним країнам» за тривалістю безперервного функціонування в них гібридних режимів. Відтак, з'ясувалося, що існує група країн, які протягом, навіть, усієї третьої хвилі (42 повних роки) характеризувалися гібридно-режимними ознаками й такими ж показниками.

Нижньою межею в зазначеній таблиці є десятирічне перебування політичної системи за сталими «гібридними» параметрами. Також конкретним прикладам будуть підібрані оптимальні номінативні назви їхніх різновидів гібридного типу режиму. Щоб охопити якомога ширшу палітру випадків функціонування гібридних систем, із найбільш тривалих відповідних результатів будуть розглянуті по 2 держави кожного регіону, де вони розповсюджені найбільше (Азія, Африка й Латинська Америка). Крім того, гібридні режими посткомуністичного регіону аналізуватимуться окремо в наступній частині, звертаючи увагу на місце України в контексті цих стабільно-функціонуючих, демократизаційних, гібридизаційних і відкатних ситуацій. У вибірку потрапили країни різної цивілізаційної, соціально-політичної та історичної належності, обмежені визначеними показниками прав і свобод, еквівалентних гібридним політичним системам. Далі коротко охарактеризовані найбільш суттєві національні ознаки таких режимів, на основі чого до кожного з них підбиратимуться відповідні назви гібридних підтипів.

Першою з країн, у яких весь період третьої хвилі демократизації існував гібридний політичний режим, буде проаналізована Малайзія. Успадкувавши від колишньої британської метрополії принципи загального права, Малайзія представляє яскравий приклад неправового, вкрай суворого використання законодавства. Серед особливо сумнозвісних для громадянського життя були, чи продовжують залишатися “Закон про внутрішню безпеку” та Закон про підбурювання”, які уряд постійно використовував на свою користь, зокрема проти опозиції. Хоч ця країна і є виборною монархією, провідну роль у політичному житті країни відіграє уряд, що формується політичною партією, котра перемагає на загальнонаціональних виборах. Такою силою з початку 1970-х років безперервно є “Національний фронт”, як коаліція 14 партій на чолі з “Об'єднаною малайською національною організацію”. Під час прем'єрства Махатхіра Мохамада (1981-2003 рр.), навіть, відбувався конфлікт між урядом і правлячою династією через його централізаторську політику та звуження функцій султанів у деяких штатах.

Загалом Малайзію варто характеризувати як конкурентний авторитаризм. Її гібридний режим чи не найбільш влучно відповідає змістовним ознакам, які виокремлювали автори цього поняття С. Левіцкі та Л. Вей [132]. Постійними властивостями малайзійської політичної системи залишаються: використання правлячою групою судової системи, центральної виборчої комісії та контрольованих державою ЗМІ проти опозиції; недієвість на практиці принципу стримувань і противаг, які б обмежували повноваження прем'єр-міністра; регулярні махінації з підрахунком голосів і джерімендерінг, волюнтаризм у реєстрації політичних партій, інші перешкоди опозиції під час виборчого процесу; політично мотивоване, вибіркове переслідування особливо нелояльних громадян службами безпеки; відмова у продовженні ліцензії на публікацію опозиційних газет; нерівний доступ партій до засобів масової інформації й обмеження на агітацію і свободу зібрань, вкорінення корупції в державних органах та ін. У ліберально-конституційній сфері також обмежується релігійна свобода, наприклад, шиїти піддаються дискримінації, а немусульмани позбавлені можливості будувати молитовні будинки так само вільно, як мусульмани; держава ж зберігає за собою право зносити незареєстровані релігійні статуї і споруди. Існує нерівномірність (особливо щодо індійського населення) у трудовому забезпеченні робочих місць. Жінки недостатньо представлені на державній службі, а також у професійних сферах, таких як юриспруденція, медицина, банківська справа і бізнес. Насильство щодо жінок залишається серйозною проблемою. Мусульманки перебувають у юридично тяжкому становищі, оскільки їх сімейні справи розглядаються в шаріатських судах, згідно звичаєвому праву.

Суттєвими є обмеження свободи зібрань, асоціацій, слова і друку з підстав підтримки безпеки і громадського порядку. Закон про мирні зібрання 2011 р. скасував постанову, що вимагає дозволу поліції для організації практично всіх публічних заходів, але залишаються інші обмеження, в тому числі заборона на вуличні протести і надмірні штрафи за їх недотримання. Численні неурядові організації діють, однак деяким міжнародним правозахисним організаціям забороняється формування місцевих відділень. 18 лютого 2016 р. Верховний монарх підписав затверджений парламентом “Закон про Раду національної безпеки”, що надає прем'єр-міністру, зокрема право оголошувати зони безпеки, в яких поліція може вводити комендантську годину та проводити обшуки й арешти без ордера, поряд із іншими спеціальними повноваженнями. Поглиблюють перешкоди в демократизації режиму національні, расові й релігійні розколи та привілейоване положення представників малайської більшості, а серед економічної еліти - китайської меншини. Водночас слід визнати відносно успішне стримування радикальних настроїв серед ісламських фундаменталістів. Провідна, майже гегемонна роль правлячої коаліційної партії, автократичне ставлення прем'єрів від неї по відношенню до опозиції та безліч інших аспектів, дозволяють охарактеризувати функціонування політичної системи Малайзії як гібридний режим із домінуючою партією. Це поняття близьке за змістом до терміну Т. Карозерса «режим із домінуючою владою» [93], проте наголошуться і конкретизуться роль “Національного фронту” у Малайзії протягом більш як чотирьох десятиліть.

На відміну від Малайзії, монархія Марокко є не парламентською, де виконавчу владу очолює прем'єр-міністр, а дуалістичною (і та, й інша є «формами конституційно обмеженої монархічної форми правління» [47, с. 154-155]). Монарх тут, навпаки, відіграє провідну та нерівнозначну роль по відношенню до парламенту, а уряд несе політичну відповідальність перед одноосібним правителем. Століттями Марокко було ісламським спадково-традиціоналістським різновидом політичного панування, допоки в середині 1950-х рр. султан Мохаммед V не погодився провести реформи, які б мали перетворити цю країну в конституційний демократичний режим. На підставі цього компромісу Франція визнала повну незалежність Марокко. Іспанія так само почала поступово передавати деякі свої колоніальні території в Північно-Західній Африці під контроль султанської влади. Мохаммед V почав будувати сучасну урядову структуру конституційної монархії, в якій султан (з 1957 р. прийнято королівський титул) відігравав головну соціально-політичну роль. Не лише формально-законодавчий, але й політико-практичний розподіл функцій державної влади періодично, протягом усієї третьої хвилі демократизації, впливав на суспільне життя мароканської держави.

Головною темою політичного процесу Марокко з початку «третьої хвилі» стала анексія Західної Сахари та події навколо цієї боротьби з сусідами, в Організації Африканської Єдності й на рівні ООН. Приєднання території цієї постіспанської колонії безперечно легітимізувало перед власним народом владу другого короля Марокко, Хасана ІІ, попри його репресії проти внутрішньої опозиції. Конкурентно-авторитарною характеристикою марокканського політичного режиму були обмеження уряду в доступі тим організаціям, які, на думку його очільників, несуть загрозу для внутрішньої стабільності. Члени ісламських фундаменталістів і радикальних лівих угруповань інтенсивно піддавались арештам з 1980-х років. Сприяла укріпленню позицій монарха й політична підтримка та військова і фінансова допомога з боку союзницьких США. При посередництві останніх наприкінці 1980-х рр. почались переговори з фронтом ПОЛІСАРІО щодо Західної Сахари, проти якого Марокко вело воєнні дії.

На внутрішній арені регулярно проводяться парламентські вибори, хоч і в умовах викривленого конкурентного середовища, здійснюються та вдосконалюються соціально-політичні реформи. Марокко так ніколи й не стало ні навіть неконсолідованою, ні тим більше повноцінною демократією, проте й класичним султанізмом, як типом авторитарного правління [139, p. 111], цю країну вважати неможливо. Це один із небагатьох випадків в арабському світі, коли спадковий монарх, який очолює водночас державу та релігію в країні, рахується із дією закону. На практиці ж авторитарні імперативи короля Хасана ІІ еволюціонували від можливості відкритих репресій проти опонентів, до більш м'яких форм владної боротьби. Марокко стало однією з перших мусульманських країн де відносно гарантовано закріплювались політичні права громадян.

У 1990-х рр. конституційні свободи й далі продовжували розширюватись аж до смерті Хасана ІІ. Його заслугою в ті роки також стало зміцнення вищого законодавчого органу, шляхом утворення верхньої палати (палати Радників) парламенту, що перейняла деякі повноваження монарха. Законодавча влада може відправити уряд у відставку, оголосивши йому вотум недовіри, або відмовити у наданні вотуму довіри прем'єр-міністру, якого призначає король, а парламент затверджує. Реформованим Основним законом наголошувалося, що «однопартійна держава заборонена і політичні партії, профспілки, місцеві ради й інші професійні організації несуть відповідальність за представництво громадян» [23]. Перемогу ж на парламентських виборах кілька разів здобували різні опозиційні сили (всього в країні близько тридцяти леальних партій), проте реальним главою виконавчої гілки влади, незалежно від виборів, залишаться невиборний король.

Легальна багатопартійність хибує фракційністю та слабкою структурованістю самих партій, не кажучи вже про часті підкупи виборців. Поточний етап лібералізації політичної системи розпочався при новому спадкоємцеві трону, Мохаммеді VI (з 1999 р.) й посилився після хвилі протестів 2011 року. Спочатку прогресивний характер як для мусульманського суспільства мало вдосконалення сімейного законодавства та надання жінкам більших прав (2004-2005 рр.). У 2009 р. почав діяти політичний припис короля щодо гарантованих 12% місць, закріплених за жінками в місцевих органах влади. Досягненням 2011 року було резервування для жінок у нижній палаті парламенту 60 місць. Відносно толерантною залишається сфера свободи віросповідання, а після 2011 р. розширені свободи берберської меншини.

Негативну роль відіграє корупція в економіці та політиці, яка своїми джерелами тягнеться з королівського оточення, Махзену. Кумівство, патронажні зв'язки й інші форми неформальних практик значно впливають на політичні відносини. Король і його радники продовжують контролювати більшу частину важелів влади. Судова система не є незалежною від Махзену, і суди регулярно використовуються задля покарання опонентів курсу влади. Хоча незалежні ЗМІ користується значним ступенем свободи при складанні звітів з економічної та соціальної політики, влада використовує обмежувальні закони про пресу і безліч фінансових та інших, більш тонких механізмів для покарання критично налаштованих журналістів, особливо тих, які зосереджують увагу на королі, його сім'ї та придворних, статусі Західної Сахари, чи ісламі. Одним із таких інструментів є доручення монархії підприємствам не купувати рекламу в друкованих виданнях, які критикують уряд. Зважаючи на особливості політичного режиму Марокко, автор вважає за доцільним використовувати щодо нього термін плюралістичний султанізм (з лінцівським розумінням останнього). Лібералізація політичної конкуренції призвела до проходження тесту подвійного оберту влади, однак плоди якої нейтралізує централізм монарха з вкрай широкими повноваженнями.

Ще однією країною, яка за підсумками звіту “Свобода у Світі” 2016 року редакції [99] перебувала увесь період третьої хвилі у статусі «частково вільної країни» - Нікарагуа. Огляд бурхливого політичного життя країни в даний період розпочинається боротьбою “Сандіністського фронту національного визволення” (СФНВ) проти клану Самоси і закінчується четвертою перемогою на президентських виборах глави цієї партії, Даніеля Ортеги в 2016 році. Проте, між цими подіями вмістилися постреволюційна «реконструкція» за радяно-кубинським зразком, громадянська війна, три перемоги різних антисандіністських політсил, ідеологічне перереформування і повернення СФНВ до влади та ін. політичні процеси. На відміну від Малайзії та Марокко, режимна трансформація цієї країни мала більш строкату траекторію. Вона характеризувалася, з одного боку, періодами доволі жорсткого, ледь не авторитарного управління, зокрема в умовах надзвичайного стану. З іншого - майже неконсолідовано-демократичними етапами розвитку Нікарагуа.

До 1990 р. домінуючою партією в країні був СФНВ, який поєднував у собі широкий спектр політичних сил - від лівих марксистів популістського авторитарного правління, до католиків т. зв. «теології визволення» (Ф. Карнедаль). Програма СФНВ проголошувала широкі соціальні реформи, спрямовані на створення суспільства соціальної справедливості та рівності, плюралізм у політиці, демократію, змішану економіку й боротьбу з засиллям США. Водночас, партійний режим одразу відтіснив помірковані сили з уряду, відступив від інших демократичних принципів, чим викликав обурення як лібералів, так і крайніх лівих і правих. Найбільш радикальні противники СФНВ, разом із колишніми нацгвардійцями-самосистами розпочали восмилітню збройну боротьбу. Громадянська війна всередині Нікарагуа стала частиною світової Холодної й так само мирні переговори між СФНВ і «контрас», багато в чому відбувалися під тиском Москви та Вашингтона. Протягом 1980-х рр. в країні діяв надзвичайний стан, як реакція державного режиму на воєнні дії, що утруднює відслідковування рівня прав і свобод, їхнє порушення, спричинене безпосередньо політичним режимом, а не як наслідків бойових дій. Тим не менш, під час призупинення дії воєнного стану на час проведення президентських і парламентських виборів 1984 року, на яких переміг Д. Ортега (63% голосів) і СФНВ (61 мандат із 96), опозиція назвала виборчу процедуру нелегітимною.

В 1987 р. уряд зіткнувся з серйозними економічними труднощами та був змушений згорнути майже всі соціальні програми. Розуміючи загрозу припинення фінансування з боку СРСР, що наближався до свого структурного краху, наступного року Д. Ортега розпочав переговорний процес із «контрас». На четвертій зустрічі президентів Гватемали, Гондурасу, Коста-Ріки, Нікарагуа і Сальвадору (13-14. 02. 1989 р.), вже була досягнута згода щодо розформування загонів повстанців в обмін на вільні багатопартійні президентські й парламентські вибори у лютому 1990 р. На них Д. Ортега (40%) з СФНВ зазнали поразаки від Союзу національної опозиції на чолі з В. Чаморро (55%). Приблизно так само розподілилися місця в Національній асамблеї.

Реалізувавши частину передвиборних обіцянок - припинення збройного протистояння і зняття економічних санкцій з боку США - нова влада не змогла досягнути суттєвих успіхів у соціально-економічному житті країни, що зазнала вкрай важких втрат і збитків у часи війни. Після кількох місяців переговорів, в липні 1995 р. президентом підписано 65 поправок до конституції, що надали Національним зборам багато нових повноважень, які раніше належали до виконавчої гілки влади. Ці реформи забезпечили Асамблею можливістю подолання президентського вето простою більшістю голосів, посилили контроль парламенту в питаннях бюджету, податкових і міжнародних фінансових угод й надали Національним зборам право висувати кандидатів на вищі посади уряду.

Водночас на своїх місцях залишилися сандіністські силовики: міністр оборони й очільник поліції. Незважаючи на заяви СФНВ про фальсифікації, на президентських виборах 1996 р., міжнародні спостерігачі оголосили їх вільними та справедливими. Цього разу переміг А. Алеман із Конституційної ліберальної партії (КЛП). В другій половині 1990-х рр. зміцніло економічне становище країни та покращився рівень громадянських свобод більшості нікарагуанців і наступне десятиліття режим уподібнювався за ознаками до «безплідного плюралізму» [93]. Паралельно, попри опозиційний статус, поглиблювалися клієнтелістські мережі СФНВ в політичні структури держави. Черговий раз Д. Ортега, якого підтримав, навіть, син колишнього диктатора Самоси, зазнав поразки на виборах в листопаді 2001 року, коли переміг кандидат КЛП, Е. Боланьос, з 53,6% голосів.

В середині 2000-х рр. остаточно розпадається антисандіністський блок сил, як через внутрішньопартійні міжособиці, так і завдяки вмілій стратегії СФНВ атомізувати своїх суперників і шляхом домовленостей включити окремі фракції у союзницькі зносини чи кооптувати тодішніх державних урядовців у структури власної партії, патерналізуючи їх. Силам, яких не вдалося підпорядкувати, всіляко перешкоджали конрольовані сімейним і олігархічним оточенням Д. Ортеги судові, поліцейські, виборчі й інші адміністративні установи. На збільшення рейтингу СФНВ і його лідера серед громадськості були спрямовані телевізійні та друковані ЗМІ, що широко контролювалися сандіністами. Тим не менш, після 16 років Д. Ортега повернувся до влади. Вибори 2006 р. були визнані міжнародними спостерігачами як чесні та супроводжувалися незначною кількістю випадків насильства, традиційного для Нікарагуа. Багато в чому, цьому сприяла програмна зміна СФНВ, ідеологи якої, відчуваючи переважання традиціоналістських настроїв більшості населення, переорієнтували партію на консервативні позиції, запозичуючи католицьку риторику. На цих виборах підтримку кандидату сандистів висловила, навіть, радикальна партія колишніх контрас.

Схоже, переконлива перемога надала Д. Ортезі зайвої впевненості й він більше не збирався випускати владу зі своїх рук. У 2009 р. Верховний суд країни скасував конституційне обмеження на кількість президентських термінів, що дозволило повторно висувати свою кандидатуру 2011 р. і переобратися на виборах (62,46% голосів). Опозиція звинуватила його в узурпації влади й у встановленні режиму довічного правління. Конституційна реформа в 2014 році включила здатність президента видавати обов'язкові постанови законодавчого характеру, можливість призначати військовослужбовців на виконавчі посади, гарантовані раніше виключно для цивільних осіб [57, с. 175 ], а також прямі зміни в податковій політиці без законодавчого затвердження. В 2016 р. Д. Ортега з міжнародних аудиторів допустив тільки групу з Організації американських держав для спостереження за виборами. Отримання 6 листопада 72,44% голосів при явці 68,2%, неліберальний характер функціонування політичних інститутів і неформальних практик, а головне - роль і повноваження президента, дозволяють назвати гібридний підтип сьогоднішнього режиму Нікарагуа делегативною демократією.

Сінгапур не зважаючи на мізерний територіальний розмір, попри майже цілковиту відсутність будь-яких природних, навіть прісноводних, ресурсів, є одним із регіональних економічних, фінансових, торгівельних лідерів. Ще в XIX столітті британська метрополія заклала в Сінгапурі засади політико-правової системи, які стали не тільки базою колоніального режиму й із невеликими змінами проіснували до здобуття незалежності, але залишаються основою сучасної політичної структури. З іншого боку - що, синтезуючись із демократичною складовою, перетворює режим Сінгапуру в гібридний тип - авторитарна роль державних методів правління, згідно конфуціанських уявлень про мудре керівництво. Заслугою однопартійного управління країни протягом десятиліть є чи не найбільш стабільний політичний порядок, законність і чесність управління, міжнаціональна та міжконфесійна гармонія, соціальне забезпечення та динамічний розвиток Сінгапуру. Це, дійсно, в першу чергу стало заслугою партократів “Народної дії” й особливо «батька нації» - Лі Куан Ю.

У післявоєнне десятиліття тривало подолання впливу лівих сил, які в першій половині ХХ ст. боролися за національне звільнення, як проти англійського, так і японського колоніалізму. З середини по кінець 1950-х рр. велись інтенсивні переговори про надання Сінгапуру все більшого самоуправління і розширення представництва в британській Законодавчій раді та, в підсумку, незалежності. В 1959 р. Сінгапур дістав статус самоврядної держави у рамках Співдружності націй. Виконавчу гілку влади втілює передусім кабінет міністрів, який формується на основі партії більшості після відповідних виборів. У 2015 р. проведено парламентські вибори, за результатами яких третій за ліком уряд Сінгапуру очолив Лі Куан Ю - генеральний секретар Партії народної дії (ПНД). Здобувши 43 з 51 місць у парламенті відтоді й по сьогодні ПНД є домінуючою, якщо не гегемонною, партією в політичній системі країни, а її лідер був безперервним прем'єром до 1990 р.

Багатопартійні вибори залишаються визначальною демократичною рисою держави з 1959 р. Серед інших - в Сінгапурі діють основні принципи політичного лібералізму: представництво громадян, народна виборність, політична рівність і правління більшості. Проте, ці ознаки концептуалізації надають лише часткове розуміння політичного режиму Сінгапуру. Генеральним аргументом усіх очільників слугувала теза, що для виживання такої маленької та вразливої держави, позбавленої природних багатств, украй необхідне кваліфіковане та високопрофесійне керівництво, що гарантувало б політичну стабільність. Державна інституційна спроможність Сінгапуру й справді чи не найвища у світі [195]. На думку його лідерів стабільність держави мають забезпечувати найбільш підготовлені кадри єдиної партії, не розпорошуючи свої сили в середовищі конкурентної багатопартійності. Цій меті підпорядковане завдання створити якомога більш вигідні умови для перемоги політсили, що заслуговує на таку роль. Даною силою і є високоорганізована та дисциплінована ПНД, в якій за принципами меритократії готуються, відбираються й висуваються кадри на управлінські посади цілої держави. Саме партія слугувала інструментом створення основ політичної системи загалом. Всього в країні діє понад двох десятків політичних партій, з яких активними є тільки 8-9. ПНД у період 1968 - по 1984 рр., чотири рази поспіль одержувала на виборах абсолютну перемогу й усі місця в законодавчий орган. З 1984 і до 2006 рр., опозиція правлячій партії здобувала лише 1-4 депутатських крісел з 79-84 (число депутатських місць збільшується відповідно до зростання кількості населення). На останніх парламентських виборах 2011 р. і 2015 р. опозиціонери набирали по 6 мандатів з 87-89 можливих.

Авторитарні риси режиму проявляються не стільки у владних методах власне політичного управління, скільки в способах перешкоджання опозиції у доступі до керівних посад. Монополія правлячої партії, що постійно легітимізована більшістю населення, яке бере участь у регулярних виборах, частково закріплена ефективністю управління ПНД, слабкістю самої опозиції та викривленням політичного поля. Хоч участь тих, хто зареєстрований у виборчих списках сягає близько 95% (голосування є законодавчо закріпленим обов'язком громадян), інколи «державні асигнування та програми щодо поліпшення житлового фонду ставляться в залежність від того, як жителі конкретного виборчого округу проголосували на виборах. Побоювання багатьох громадян викликає також номер на виборчих бюлетенях, що фіксується за ім'ям виборця» [57, с. 331, 382]. Межі виборчих округів постійно переглядаються, щоб розчинити групи прихильників опозиції серед численнішого електорату ПНД за мажоритарної системи. Трапляються і відверті форми порушення й фальсифікації результатів голосування, такі як вкидання бюлетнів.

В умовах світового рівня досягнень країни самій опозиції важко протиставити якусь вагому альтернативу успішному державному курсу правлячої партії. З іншого боку, через короткий період передвиборної кампанії (9-14 діб), об'єктивно складно донести до виборця обґрунтування конструктивних положень опозиційних програм, тим паче ЗМІ в Сінгапурі контролюються майже виключно правлячими колами. Контент нових медіа та в цілому засобів масової комунікації цензурується згідно з “Законом про внутрішню безпеку”, чим часто зловживає еліта проти своїх опонентів. Доволі частими є арешти критиків режиму за надуманими підставами та навмисне обанкрочування кандидатів. Особливо критичних опозиціонерів кооптують в ряди управлінських структур діючої влади. Жорстко перевіряються пожертви для опозиційних партій і громадських організацій, а фінансування з-за кордону заборонене. Невиправдано завищеними є застави для кандидатів у депутати і не всі партії можуть виставити їх від себе в кількох десятках округів.